Чорноморсько-Каспійський блок держав: перспектива для України?
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 01 Кві 2022 в 22:36
Олег Баган
(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)
Чорноморсько-Каспійський блок держав: перспектива для України?
В останні тижні керівництво України посилено шукає можливі міжнародні моделі гарантування безпеки нашої держави. Це відображають і українсько-російські переговори, зокрема недавні в Стамбулі, на яких обговорюються гіпотетичні союзницькі угоди з країнами, які б могли стати гарантами безпеки України після війни. Відтак був запропонований такий ряд держав: США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія, Польща, Туреччина, Ізраїль, Китай та РФ.
Інакше кажучи, українська влада шукає якийсь геополітичний та політико-правовий варіант групування міжнародних сил в макрорегіоні Середньо-Східної Європи, який би став заміною безпекової програми НАТО щодо України, яке не змогло запобігти теперішнім воєнним руйнування. Така логіка поведінки влади є зрозумілою і потрібною, оскільки наша держава зараз опинилася перед відкритим простором бажаних нових стратегічних кроків. Однак в ній є кілька контраргументів.
Наразі залишимо осторонь тему аналізу кожного з можливих гарантів зокрема. Але поставимо одне загальне запитання: на яких геополітичних підставах названі держави мали б бути зацікавленими в спеціальній політиці безпеки для України? Адже запропонований ряд складається із вельми різних держав, які мають цілком відмінні власні геополітичні інтереси та відмінні ідеологічні цілі. І головне: простір Середньо-Східної Європи, в якому перебуває Україна, цілком не є пріоритетним для, принаймні, кількох з них. Окрім того, вже наперед зрозуміло, що Німеччина і Франція увійдуть до гіпотетичного блоку гарантів лише для того, аби приховано, хитруючи й маніпулюючи поняттями й фактами, захищати геополітичні інтереси Росії як держави-агресора, оберігати її позицію «значущої держави-цивілізації», так, як це вони робили від 2014 р., застосовуючи абсолютно безболісні санкції супроти Росії і вдаючи, що вони «завзято боряться із агресором».
Міжнародна ситуація довкола України наразі залишається складною і крихкою, тому треба думати про таку конфігурацію геополітичних союзників, яка б не містила в собі суперечностей. Зрозуміло, що найнадійнішими нашими союзниками зараз є, окрім країн Балтії і Польщі, Велика Британія та США. І цю лінію співпраці треба посилювати, оскільки саме ці держави виражають глобальну геополітичну стратегію т.зв. Римланду (за геополітичною теорією Н.Спайкмена), тобто країн морського, таласократичного типу, ментальність та політичні інтенції яких сформовані тисячолітньою історією морської торгівлі, індивідуалістичної культури та демократичних традицій. Відтак геостратегічною метою таких держав є протистояння сухопутним, телурократичним, деспотичним режимам по всьому світу, які постають на ґрунті авторитарних та тоталітарних традицій своїх народів.
Тож у суголоссі до цієї глобальної політики Заходу Україна повинна формувати свою геостратегію. Органічним для неї є Чорноморський простір та напрямок розвитку, обумовлений протяжною береговою лінією від Азовського моря до дельти Дунаю. Сьогодні вартує подумати про розширення цього напрямку й окреслення нашої пріоритетної геостратегії як Чорноморсько-Каспійської. Що мається на увазі?
Як показали події довкола нинішньої російсько-української війни, одним із твердих, вмотивованих геополітичних партнерів України є Туреччина. Це обумовлюється кількома глибинними причинами: 1) економічно й військово зміцніла Туреччина відчула себе геополітичним лідером в зоні Східного Середземномор’я і в Чорноморському басейні (тому вона воювала в Сирії, Лівії і, по-суті, через союз із Азербайджаном, в Нагірному Карабаху), відтак вона прагне відігравати потужнішу роль і макрорегіоні Чорного моря; 2) особливі союзницькі стосунки із Азербайджаном (близькість їхніх мов, культур та ідеологій) перетворюють Туреччину на ключового гравця в макрорегіоні Закавказзя і Північного Кавказу; 3) економічні інтереси, фактор тюркомовної та релігійної близькості роблять Туреччину потужним гравцем в макрорегіоні Середньої Азії, особливо для Туркменістану, Казахстану, Узбекистану та Киргизстану. Сукупно ці фактори змушують Анкару вибудовувати особливу стратегію дій щодо Росії, яка своїм географічним розташуванням та зовнішньополітичними інтересами ніби геополітично «тисне» на названі три макрорегіони. Безумовно, Туреччина не позиціонує себе як ворога Росії, оскільки має з нею широкі економічні, торгівельні, геостратегічні контакти. Проте чинники напруження в зонах Чорного та Каспійського морів завжди будуть перетворювати зовнішню політику Туреччини на глобальну противагу до геополітичної лінії Росії. Це аксіома.
Другий напрямок – середньоазійський. Немає сумніву в тому, що відкрита війна Росії проти України кардинально вплине на політичне мислення всіх середньоазійських держав. Вона вже злякала їхні еліти своєю брутальністю та безпринципністю, своїм шовінізмом, вона виявила безмежні імперські апетити Москви, вона цілковито розвіяла багаторічний політичний міф про Росію як нібито «гаранта економічної та військово-політичної стабільності та співпраці на постсовєтському просторі». Політичні еліти країн Середньої Азії неодмінно мусять подумати в майбутньому, як застрахувати себе від подібної російської агресивності в їхньому макрорегіоні. Тож сьогодні українська дипломатія повинна потроїти зусилля в плані розвитку стосунків із середньоазійськими державами з тим, щоб втягувати їх в якомога ширшу взаємну співпрацю, формувати в цьому макрорегіоні політичну свідомість доцільності спільних дій проти імперіалізму Росії.
Зрозуміло, у цьому напрямку перед Україною постануть об’єктивні виклики, які гальмуватимуть процеси зближення із середньоєвропейськими державами. Це, по-перше, недемократичний, корумпований характер їхніх еліт, коли ті просто екзистенційно нездатні на геостратегічні, націозахисні дії, вдаючись до внутрішньої політики експлуатації своїх суспільств за допомогою важелів влади; по-друге, загальна інертність, відсталість в культурному та громадянському планах їхніх суспільств, що позбавляють їх перспективного та принципового мислення; і по-третє, надто сильні соціально-економічні зв’язки з Росією країн Середньої Азії (торгівля, соціальна міграція, військово-політичні зв’язки – наявність міжнародної формації ОДКБ – тощо), надто сильний фактор постсовєтської свідомості, який єднає всі ці країни, що в сумі де мотивує ці народи в геополітичному протистоянні з Росією.
Нагадаємо, що країни Середньої Азії сумарно складають вельми велику й стратегічно важливу для всієї Євразії територію, через яку проходять численні торгівельні шляхи. Тут зосереджені колосальні природні багатства, зокрема поклади нафти й газу, низки металів тощо. Загальна чисельність населення цих країн становить понад 67 млн. люд. В економіках країн Середньої Азії відчутною є роль Китаю, що з кожним роком суттєво «відтягує» їх від Росії. Правда, в кожній із них є доволі значна російська меншина, особливо в Казахстані, яка має проімперські симпатії й Москва вже не раз пробувала використати це, організовуючи, наприклад, політичні заворушення в Казахстані з тим, щоб «відрізати» від цієї держави певні «російськомовні території».
Немає сумніву, що Китай буде лише нарощувати свою приступність в Середній Азії, що всі середньоазійські держави будуть посилювати свою культурну та ментально-цивілізаційну інтеграцію в ісламський світ, що в них зростатиме рівень націоналізму. Сумарно це в майбутньому перетворить цей макрорегіон на дієву «геополітичну фортецю» супроти імперіалізму Росії в Північній Євразії. Тут треба пам’ятати, що середньоазійські тюрки мають тісні культурні та ментальні зв’язки із тюркомовними мусульманами Росії, особливо із татарами, башкирами, чувашами, тувинцями, якутами та ін. Наприклад, президент Казахстану Ж‑К.Токаєв символічно відвідав татарську Казань під час свого останнього візиту до Росії. Тож цивілізаційне протистояння із Росією буде лише наростати
Отже, нинішня глобальна геополітична стратегія України мала б бути зорієнтована на те, щоб створити міцніший блок держав у Чорноморсько-Каспійському просторі. Осердям цього блоку мав би стати союз України й Туреччини як двох кардинальних чорноморських держав, які об’єктивно зацікавлені в стабільності, економічному та культурному розвитку Чорноморського та Каспійського просторів, в перетворенні їх на значущі макрорегіони Євразії. Сумарно населення цього простору (включно із Закавказзям) зараз становить близько 210 млн. люд. Таке об’єднання геополітичних зусиль може стати суттєвим чинником для зміни несприятливої ситуації довкола України в майбутньому.