Чому уявляємо викликом Бруно Шульца, але не рідних профанаторів?

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр

ім. Д. Донцова

 

Чому уявляємо викликом Бруно Шульца,

але не рідних профанаторів?

(Роздуми про провінційні проблеми всеукраїнського значення)

 

У №24 за 15 червня «Франкового краю» з’явилася дещо розпачлива стаття Василя Кузана «Місто Шульца?», яка вкотре підіймає традиційну для дрогобицької інтелігенції тему схвильованості за те, що регулярні наукові конференції і святкування «Шульцфест», присвячені творчості польськомовного єврейського письменника і маляра Бруно Шульца (1992 — 1942), нібито однозначно прив’язують відразу ціле місто Дрогобич до його імені. По-перше, це не цілком так (хоча, можливо, організатори акції таку мету собі й ставлять). Адже Б.Шульц своїми мистецькими світопереживаннями був абсолютно чужий і українській культурній традиції, і українській ментальності, і про це не раз писали й говорили самі ж шульцознавці. У цьому легко переконатися, прочитавши його прозові твори і переглянувши його малюнки. Тож він ніяк не може виражати якогось «духу Дрогобича» як українського міста. По-друге, чому саме під таким кутом зору, тобто як на «привласнення міста», треба дивитися на подію «Шульцфесту»? Так виглядає, що дрогобицька інтелігенція має певні психологічні комплекси при зустрічах із чужими культурами. І в цьому, на наш погляд, криється головна сутність проблеми, яку не озвучив автор статті.

Скажімо, в сучасних Хорватії чи Румунії, на територіях яких колись масово проживали німецькі колоністи, а поміж них євреї, також часто проводяться, спонсоровані багатими німцями та євреями, різні фестивалі та академічні вшанування німецьких і єврейських митців, але ні хорвати, ні румуни собі з цього проблеми не роблять. Чому? Тому, що ці народи вже пережили стадію формації як модерні нації, тобто нації з розбудованою внутрішньою структурою зміцнення національної свідомості та розвитку поліваріантної, багатоаспектної національної культури. Нації, які досягнули цієї стадії, почуваються впевненими в собі, не сприймають кожне вторгнення в їхній національний простір чужої культури як загрозу. Українці ще не досягнули такого рівня з об’єктивних історичних причин: страшні катастрофи та нищення української нації в минулому. Про це пробує якось трактувати у своїй статті і В.Кузан, але не розв’язує проблеми до кінця.

Загалом стаття В.Кузана справляє якесь неприємне враження: він постійно скаржиться невідомо на кого, волає до сумлінності національної так, ніби внаслідок «Шульцфесту» сталася якась катастрофа, дорікає українцям (яким конкретно?), що вони не можуть заплатити по 200 євро кожному учаснику якоїсь українознавчої конференції, як це робили на «Шульцфесті», і закликає читати І.Франка, так, ніби в автора є якісь соціологічні відомості, що І.Франка українці не читають,  на відміну від Б.Шульца, і т.н. Тобто стаття написана у вже давно набридлій, принизливій тональності суцільного нарікання і стогнання через, мовляв, наступ чужої культури і нашу слабкість перед нею. Ще Т.Шевченко геніально переконотовував такі стереотипи української ментальності з властивим йому сарказмом: «Нам тільки плакать, плакать, плакать…»

Попробуємо поглянути на проблему з іншого боку і розкопати якісь конкретніші її причини. Мені вже доводилося писати на цю тематику у статті «Що загрожує українській ідентичності?» («Високий замок-Дрогобиччина» від 29 серпня 2017 р.; є інтернет-версія цієї публікації). Це був відгук на встановлення європейською громадою міста меморіальної дошки офіцерові німецького Вермахту, який рятував євреїв, в чому приховано українці теж відчули загрозу своїй ідентичності. Тоді мій висновок був такий: «Очевидно, що головною проблемою з утвердження модерної української ідентичності, зокрема й у Дрогобичі, є не зовнішні загрози інших культур, а факт широкої присутності в культурній сфері українства відомого типу «патентованих патріотів», тобто відвертих профанаторів та імітаторів у культурі, які чи не основною своєю функцією бачать недопущення інших, особливо творчих, людей до можливостей і впливів шляхом інтриг, підляцтв і наговорів… Цей тип безнастанно заганяє українську культуру в заскорузлі форми шаблонних Шевченківських вечорів і примітивної «просвітянщини» і подає це як акт «сакральної дії», він воліє кричати про загрозливий наступ євреїв і поляків і тут же красти гроші з культурних фондів; так легше: ніяк напружуватися не треба, не треба проявляти якусь творчу ініціативу, а лише імітувати «доленосну боротьбу» за національну культуру … на одному місці і за давно віджилими моделями…»

Справді, за останні десятиліття Дрогобич виразно провінціалізувався: містові бракує якихось широких ініціатив, якихось оригінальних мистецьких трендів, якихось значущих акцій, які б промовляли до всієї України. Так, у місті працюють кілька високофахових музичних і співочих колективів, рівних яким виставить не кожен обласний центр. Так, у місті працює добра когорта професійних науковців-гуманітаріїв в Дрогобицькому педуніверситеті ім.І.Франка, яка систематично готує десятки монографій і сотні якісних наукових статей з різних галузей, яка організовує оригінальні видавничі проекти, які, проте, не взмозі оцінити дрогобицька громада, бо майже не приходить на презентації цих видань. Так, у місті функціонує добротний краєзнавчий музей «Дрогобиччина», який постійно урізноманітнює свої культурологічні акції. Так, у місті розвинулася якісна поліграфія (діяльність видавництв «Відродження», «Коло», «Посвіт»); наприклад, книги ВФ «Відродження» колись виходили величезними накладами і мали відгуки по всій Україні, деякі перевидавалися по-кілька разів (наприклад, книги П.Штепи «Московство» і «Українець і москвин»), були навіть свої книжкові серії («Навчальна класика», «Вісниківська бібліотека», «Український модерн»), і можна з певністю сказати, що такої видавничої політики не вели більшість українських обласних центрів. Однак в атмосфері міста зберігається якась невидима межа, яка твердо відділяє творчі групи від широких кіл громадськості. І про це несвідомо сигналізує В.Кузан.

Тут можемо дорікнути авторові статті, що він, волаючи про потребу читати і популяризувати І.Франка, цілком не знає про продуктивне франкознавство в Дрогобицькому педуніверситету. Саме університет ось уже 10 років щорічно проводить комплексний науково-мистецький фестиваль «Країна Франкіана», в якому беруть участь десятки і сотні творчих людей; тільки за останні 15 років в університеті підготовлено і видано кілька монографій про творчість І.Франка,  презентабельне 3-томне видання «Вибраних творів І.Франка, яке отримало всеукраїнське визнання; видано 5 томів «Франкознавчих студій» та 4-и томи «Нагуєвицьких читань» і т.ін. Можна напевно сказати, що жоден інший український письменник так не вшановується на своїй малій батьківщині.

Проте глибша проблема культурної аморфності Дрогобича, яку десь відчуває В.Кузан, але не проаналізовує і не осмислює її, є і називається вона громадянська розбалансованість та розкладеність міста. Від початку 1990-х рр., коли почала формуватися нова інтелігенція в умовах національної незалежності, українці міста взялися формувати якісь громадські структури для посилення рівня власної самоорганізації. Центральною з них, за історичною інерцією, стала дрогобицька «Просвіта». І що ж ми побачили: якщо ще в 1990-і рр. осередки «Просвіти» активно функціонували навіть по селах Дрогобиччини, то на початок 2000-х,здається, залишилося тільки саме керівництво «Просвіти» з одного-двох десятків людей. «Просвіта» бездарно запартачила видавництво «Бескид», засноване Л.Сікорою у 1991 р., яке встигло видати кілька вартісних книжок загальним накладом 800 тис. екз. «Просвіта» позбулася своєї газети «Провісник», яка за редакцією А.Власюка у 1991—1992 рр. стала помітним явищем. «Просвіта» за свого незмінного керівництва перетворилася на ритуальну організацію, яка лише носить вінки до пам’ятників Т.Шевченкові і І.Франкові, краде чужі ідеї і деградує, перетворившись у такий собі неофіційний  «шаховий клуб», бо почесний голова «Просвіти» любить шахи і грає в них повсюдно. Про все це не раз писала дрогобицька преса, але «маєстат» і програма «Просвіти» залишаються незмінними. Писалося і про розкрадання грошей у нездійснених видавничих проектах, і про загальну яловість, і про абсолютну примітивізацію функцій цієї колись авторитетної організації. Зрозуміло, що така картина з центральною міською культурницькою організацією не могла не стимулювати загального цинізму в дрогобицькій громаді, який і створив ту невидиму лінію відмежування між громадою та інтелігенцією, яка розбалансовує місто.

Ось на це мав би звернути увагу п.Кузан, це б конкретизувало його аналітику, а так його стаття перетворилася на самі емоційні «ахи» й «охи», на новий «тренос» за українською культурою.

У Дрогобичі є приклад успішної альтернативи до міської «Просвіти» на громадському рівні – це Науково-культурологічне товариство «Бойківщина», яке у 1992 р. заснували і спрограмували Л.Сікора і Я.Радевич-Винницький. За цей час «Бойківщина» провела добрий десяток наукових конференцій, десятки круглих столів зі спеціальним виданням до них тематичних брошур, видала понад сотню книжок на різну тематику, регулярно видає науковий збірник «Бойківщина»; її акції відбувалися по всьому карпатському регіонові (Івано-Франківщина і Закарпаття) – це презентації, встановлення меморіальних дощок, знаків, памятників,  проведення круглих столів і т.ін. Наприклад, останньою значущою акцією «Бойківщини» була минулорічна міжнародна наукова конференція «Україна і Хорватія: історична паралелі» (червень 2017 р.), за матеріалами якої зараз підготовлений об’ємний науковий збірник з різноманітною тематикою – від етнології до літературознавства. І це вже друга конференція на хорватсько-українську тематику, матеріали першої також були видані добротним томом. Додамо, що хорватистика в Україні розвивається не надто успішно, це одна з найбільших лакун української культурологічної компаративістики (перекладів, досліджень в сфері хорватської літератури, історії та культури – обмаль!), тож активність дрогобицької «Бойківщини» є «пробоєвою», як казали колись в Галичині, тобто передовою, важливою і новаторською. Тому аж так дорікати дрогобицькій інтелігенції за пасивність не вартує.

Є ще один аспект визначеної нами проблеми: це особливо негативний вплив графоманів на культурну свідомість міста. За ті ж 1990-і і 2000-і роки в Дрогобичі успішно визріли десяток-два «віршоробів», які активно закидують місто збірками своїх «шедеврів». Дрогобицька журналістика і критика ніяк не реагують на цю пошесть, бо покритикувати когось із графоманів – означає отримати собі смертельного ворога на все життя. Таким чином, ніхто не «чистить» естетичну свідомість дрогобицької громади. За всі ці «збірки шедеврів» платять або якісь заможні люди, або владні посадовці, думаючи, що вони у такий спосіб «розвивають українську культуру». За ці роки дрогобицькі меценати вбухали сотні тисяч гривень на книжки графоманів та різних профанаторів від культури, які підсовували їм різноманітні примітивні видавничі проекти (порахуймо, що кожен графоман видав по 10-20 книжок мінімум!). Так створюється ілюзія, що в громаді робиться щось важливе і вартісне, а насправді читачі регулярно «годуються» безсмаком, фальшивістю, примітивізмом. Скажімо, відомий дрогобицький графоман, такий собі М.Ш., переписує поетичні мотиви із творів класика шістдесятництва В.Симоненка, або підписує свої гіперпатріотичні вірші, написані насправді у 1990-і чи 2000-і рр., 1964-им чи 1967-им роком і так моделює із себе ледь не «дисидента-шістдесятника». Люди сміються з цього, бо пам’ятають його як успішного комуніста-кар’єриста, але в такий спосіб в громаді створюється атмосфера цинізму.

Ось за ці величезні гроші, які щорічно дрогобицькі меценати, по-суті, викидають на смітник, який ще й отруює душі дрогобичан, можна було б провести якісні культурологічні акції, наукові конференції, видати, наприклад, вартісні твори письменників-класиків і відомих науковців, які проживали на Дрогобиччині: В.Бірчака, О.Турянського, П.Карманського, О.Грицая, Л.Луціва, В.Левинського та ін. Або заплатити учасникам майбутніх конференцій, як платять учасникам «Шульцфесту», про що пише В.Кузан, і це була б гідна підтримка української науки, щоб українці не виглядали «сіромою» на своїх патріотичних акціях, коли, щоб взяти участь в науковій конференції, та має сам заплатити за дорогу до місця конференції, за проживання в готелі, прохарчуватися 2-3 дні в чужому місті і потім ще заплатити по 30-50 грн. за сторінку друку в певному науковому  збірнику (сумарно виходить 2-3 тис. грн.!). І все це сучасний український науковець має здійснити за свою зарплату, нижчу за середній зарплатний рівень по країні!

Отже, зробимо маленький висновок. Проблема, яку відчув у своїй публікації Василь Кузан, насправді є набагато глибшою і складнішою, бо в дрогобицькому прикладі, як у краплині води відображаються соціо-культурні проблеми всієї України. Українці повинні перестати сприймати як загрозу прихід у їхній етно-культурний простір чужих культур. У цій площині головною загрозою-викликом для нас є не євреї, не поляки, навіть не росіяни з їхнім руїнницьким і захланним експансіонізмом. Головною загрозою для українців у сфері культури є їхня власна «слямазарність» (І.Франко), тобто розлізлість і безпринципність, їхня безкритичність до самих себе передусім, до своїх ментальних вад, заскорузлих традицій, до власного профанаторства й імітаторства в культурі. Ми є суспільством, в якому мільйони витрачаються на порожні культурницькі проекти, на жахливу тривіальність і бутафорність у мистецтві (феномен т.зв. шароварщини), на нудотну графоманію, бо «вона патріотична». Але вона «патріотична» на тій грані, яка перехиляє її в сферу фальші, банальної показухи: от, я, мовляв був «шістдесятником-дисидентом» заднім числом.

Через нездібність українців відсіювати зерно від полови, відрізняти справжні творчі акти й живі ідеї від банальної просвітянщини й віршоробства наша національна культура страждатиме на примітивізм і відставання, бо значні кошти, суспільна увага, енергія того суспільства будуть розтрачатися на непотріб, вторинність і низькопробність.

На жаль, публікація В.Кузана ще раз унаявнила нам наші ментальні комплекси: почувати себе малими  і незахищеними перед чужою культурою, вважати все закордонне чимось «вищим», «дуже цінним», «передовим», хоч насправді так не є. Участь у якійсь мистецькій чи науковій акції закордонних митців та вчених не означає автоматично, що це буде вищий рівень творчості та науковості. «Шульцфест»  –  такий самий сплеск західного культурного неолібералізму, як і сотні подібних акцій. Імя єврейського художника лише використовується як символ: він майже ідеально підходить для постмодерної розщепленої свідомості сучасника, бо сам Б.Шульц творив в авангардистському стилі абсурдизму, який відображав моральну і духовну кризу європейської цивілізації періоду, коли переможно наступали матеріалізм та атеїзм. Не дивно, що через тиждень лінія цього неолібералізму протягнулася до Івано-Франківська на фестиваль «PortoFranko», де героями були ті ж письменники, що і в Дрогобичі  –   Ю.Андрухович і К, і де ще гучніше вихлюпнулися постмодерний цинізм та епатажність (демонстрування статевих органів та зухвалі пісні у виступі групи «Хартман» і т. ін.). Однак це все не вартує сприймати, як «передовий тренд», «вищий зразок», що нам мимоволі навязує В.Кузан, бо сучасний неолібералізм є такою ж кризовою свідомістю цивілізації з її парадами ЛГБТ, вульгарною музикою, демонізмом, як і попередні кризові періоди. Вартує дивитися глибше в культурні явища, цінувати щось справді вартісне, духовне, націотворче, а цього, як ми показали, наш автор і не зауважив у дрогобицьких культурних реаліях. Водночас треба й усвідомлювати ті моральні та ідейні виклики, які кидає перед Україною й українською нацією сучасний наступ західної неоліберальної цивілізації, а не розпластуватися перед ним у наївно-дитячому захваті.