Чому українці не голосують за націоналістів?

Автор: . 21 Лип 2018 в 22:43

Чому українці не голосують за націоналістів?

(Інтервю Олега Багана, керівника Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова, інтерент-виданню «Вголос»):

 

О.Баган: Це пов’язано з ментальними комплексами і світоглядними стереотипами українського суспільства. Передусім окреслимо сьогоднішній стан української нації, бо українці не є такою сконсолідованою нацією, як хорвати чи литовці, наприклад, і тому до них не можна ставити високих вимог. За якістю національної свідомості ми перебуваємо трохи вище від білорусів чи бездержавних провансальців у Франції. Всі інші народи Європи, включно із бездержавними шотландцями чи каталонцями, набагато нас випереджають. Зрозуміло, що вся покаліченість українського суспільства є наслідком насамперед російських імперських нищень.

Українське суспільство зараз ділиться на три головні ідеолого-психологічні частини: власне українську (це приблизно 30-35% людності), малоросійську (45-50%) і проросійську (20%), в якій багато етнічних українців, але вкрай зрусифікованих (згадайте ті сотні «беркутівців», які били під час Майдану українців і які мали традиційні українські прізвища!). При виборі політичної орієнтації нашої держави ці суспільні групи ситуативно об’єднуються: малороси, які є вирішальним чинником через свою велику кількість, почергово підтримують і тих, і тих, залежно від того в який конкретно історичний момент вони чогось бояться. У 1991 р. вони злякалися серпневого путчу і радикальних змін у Москві і проголосували за Акт суверенності України, але паралельно злякалися «націоналіста» В.Чорновола і проголосували за комуністичного партфункціонера Л.Кравчука, який повів країну в болото безпринципності і безідеальності. На всіх наступних парламентських і президентських виборах до 2004 р. малороси лякалися того ж «націоналізму», НАТО, міфічного «українського фашизму», тощо і голосували за різноманітні «стабілізаційні» проекти, які їм підсовували олігархи, аж до жахливої Партії регіонів на чолі із тричі судженим В.Януковичем (тут страх і цинізм малоросів виявився найповніше!).

Феномен В.Ющенка під час Помаранчевої революції полягав у тому, що він завдяки своїм піарникам зумів сподобатися великій частині малоросів: він такий же Ніякий, як вони, такий «миролюбний» (ця ідеологема є ключовою в малоросів, бо вона прикриває їхню моральну гнилизну), «поміркований» і «компромісний» (ці фальшиві ідеологеми прикривають крайню безпринципність і безвольність малоросів), тощо. Однак після краху В.Ющенка малороси знов хитнулися в бік «стабільності» і проросійства і ми отримали катастрофу у вигляді бійні патріотів на Майдані, втрати Криму і війни на Донбасі. І до цього всього ми йшли завдяки малоросійським ідеологам під гаслами «компромісності», «миролюбності», «стабільності»!

Отже, проросійська і малоросійська частини нашого соціуму майже ніяк не можуть проголосувати за націоналістів, а це сумарно 60-65% населення.

Тепер проаналізуємо україноцентричну частину суспільства. Вона ділиться на дві характерні групи: націонал-демократичну, або її ліпше називати народницькою, бо вона несе в собі всі основні ідеали і ментальні комплекси українського народництва, яке формувалося як політичний табір від 1860-х рр. на принципах поступовості, лоялізму, нереволюційності, пацифізму, просвітянщини, тощо, і власне, націоналістичну, яка складає 5-7%, може, 10 %. Саме це народництво ганебно програло Національну Революцію у 1917–1920 рр. через свою безвольність, інертність, невойовничість. Однак дивовижним чином (причина цьому – українська безкритичність) воно знайшло собі політичні й ідеологічні основи і в міжвоєнній Галичині (політика двох соціалістичних партій і УНДО), і в русі шістдесятників, і в діаспорі (ідеї т.зв. «двійкарів», УРДП І.Багряного та ін., які мали дуже сильні впливи), і в теперішніх Рухові, ДемПУ, УРП аж до безликої «Нашої України» В.Ющенка. Сьогодні на народницькій ідеології спекулюють БПП, «Народний фронт», які є гібридними утвореннями, бо несуть в собі й лібералістичні ідеологічні елементи.

У 1990-і рр. в Україну бурхливо увірвалася ліберальна ідеологія, яка не мала особливих традицій в минулому, переважно виражаючись в значних постатях, як М.Драгоманов чи І.Лисяк-Русницький, або в культурно-інтелектуальних середовищах, як галицькі журнали 1920–30‑х рр. «Світ» чи «Назустріч», де лідерами були М.Рудницький, С.Гординський, А.Курдидик та ін. Ця ідеологія працює відразу з трьома великими суспільними групами: з народниками (найбільше), малоросами і росіянами, намагаючись і їх залучити до проекту «Україна», як люблять висловлюватися, перейняті прагматичним цинізмом, ліберали. Тому ліберальні ініціативи охоплювали й охоплюють такі різні середовища, як колишнє «Озиме покоління» чи «Самопоміч», яка є найяскравішим сучасним виявом лібералізму. Прихід ліберальних ідей суттєво зупинив процес схиляння українського суспільства до націоналізму, бо єдиною групою, з якою ніколи не об’єднуються ліберали, є націоналісти, яких вони вважають «тоталітаристами».

Розвиток українського суспільства в бік націоналізму був загальмований на початку 1990-х р. великою мірою через впливи дисидентів  –  ментальних і ціннісних народників, як ми дослідили. Ті мали великий авторитет через свої біографії репресованих і використали його для переконування суспільства в потребі не приймати «войовничу ідеологію націоналізму» (багато дисидентів і до сьогодні борються із націоналізмом, хоча окремі й переосмислили свої засади через очевидну національну  катастрофу, яка сталася якраз через брак націоналізму в суспільстві). З боку влади, яка, зрозуміло, теж не приймала націоналізм, за допомогою ЗМІ, особливо телеканалів, які перебували тотально в руках людей проросійського і малоросійського типу, вдалося створити негативний образ націоналіста: це людина «агресивна», «ненависницька», «деструктивна», «малоосвічена» й «вузьколоба». Певною мірою ілюстрацією для цього їм послужила діяльність УНА-УНСО, яку ЗМІ висвітлювали вкрай тенденційно й вибірково. Не ставлю тут під сумнів ідейність і талант багатьох учасників УНА-УНСО, прикладом чого була якісна газета цієї партії «Голос нації» (1990-і рр.).

У 2000-і рр. імідж і стратегію націоналізму ґрунтовно змінила партія «Свобода», результатом чого став електоральний успіх націоналістів у 2010 і 2012 рр. і їхні теперішні перемоги на виборах у кількох великих містах Західної України. «Свобода» випрацювала тип політика-націоналіста інтелектуального, принципового, дієвого, наступального. Тому стільки підступу і бруду полилося на «Свободу» з усіх, названих вище, таборів: вони відчули, що націоналізм вибиває їм з-під ніг платформу демагогії, яка вибудовувалася десятиліття.

Однак існує і психологічна, моральна велика причина, чому українці не голосують за націоналістів. Це наш ментальний комплекс історичної нерішучості, млявості і м’якотілості. Іван Франко називав цей комплекс «етикою хробацтва», тобто фатальною інерцією до абсолютної безвольності, пристосуванства, боязливості, «гнучкошиєнківства» (Т.Шевченко). Українці в більшості думають, що компромісами, толерантністю, вичікуваннями, лагідністю можна досягти більше, аніж боротьбою. І в цьому полягає сутність їхнього історичного пораженства як засади. Галицька попівська інтелігенція у 1848 р. відмовилася від революційності і прирекла свій край на 50 років животіння, аж доки в кінці 1890-х не виникла «сокільсько»-стрілецька ідеологія (К.Трильовський, І.Боберський, Л.Цегельський, С.Шухевич, М. Галущинський та ін.) і не вивела націю до героїки. Наддніпрянські народники теж боялися революційності і привели націю до катастрофи 1920 р. Нагадаю, що бездержавні греки, серби, румуни ще від початку ХІХ ст. перейшли до збройно-революційної боротьби за свободу і в 1810-1820-і рр. здобули перші свої самостійні держави. Усе це була психологія й етика «хробацтва» за великим рахунком, поминаючи окремі великі і яскраві постаті, яких ніхто не слухав. Тому 80 відсотків книги Дмитра Донцова «Націоналізм» (1926) – це критика ідеологічних, політичних і моральних засад українства, яке понад 50 років «варилося» в свідомості рутено-народництва. Тому йому вдалося вирвати молоде покоління із психології застою, саме радикальністю і кардинальністю засад та цілей. Так народилася ОУН.

Тож і сучасний вибір українцями націоналізму мав би бути таким кардинальним, як у 1920-і рр., але вони наразі не здібні до такого, бо переважно несуть в собі ось ці комплекси «хробацтва»: постійно щось млямляти про «компроміси», «миролюбність», «поступовість», не розуміючи, що якраз цим вони провокують виступати проти українськості малоросів і росіян ще агресивніше. Тому наш біг вперед є насправді «бігом на місці».

Водночас сучасний націоналізм має дві перспективні лінії розвитку. По-перше, він може в умовах війни на Донбасі захоплювати людей із малоросійської соціальної сфери – це ті тисячі російськомовних патріотів, які воюють на фронті і щиро захоплюються вольовими ідеями націоналізму. Це дуже активні, пасіонарні люди, і вони з часом можуть змінити країну. По-друге, він мав би ідеологічно й стратегічно вийти із тієї «вузької колії», в яку загнали націоналізм пресові маніпулятори з інших таборів, створивши фальшивий образ «націоналіста-бешкетника», «крикуна-протестника». Тобто потрібно розбудувати ідейно-політичну платформу на ґрунті цінностей консерватизму й християнської демократії, які цілком не розвинуті в Україні, але які бережуть в собі потенціал впливу. Совєтські стереотипи сприйняття політики не дають можливості мільйонам малоросів і народників (часто ці ментальності переплітаються між собою і взаємодоповнюються) зробити вибір на користь націоналізму, але ці стереотипи почали б руйнуватися через розширення й урізноманітнення спектру націоналістичної дії. Не кажу про розчинення ідеології націоналізму в цих ідеологіях, а про стратегічний маневр до нової наступальності, оскільки націоналізм закорінений і в Релігійності, і в Традиціоналізмі.

За націоналізм помилково не голосують українці, бо думають, що світом правлять раціональні ідеї і передові технології, які насправді є лише наслідками якихось значних моральних зрушень суспільств. Тобто історичним успіхам всіх сильних і розвинутих націй передували їхні вольові зусилля задля самоствердження в Гідності і Свободі. Погляньте на карту Європи і на ній ви знайдете відображення моїх думок: гармонійні, культуротворчі, духовно стійкі суспільства збудували ті нації, які попередньо пережили завзяті, героїчні, іноді трагічні стадії націоналізму, я би сказав, пережили періоди великого націоналістичного гарту, дисципліни характеру. А це головне. Не акцентую на економічних успіхах  –  вони не головне. Справжній успіх в історії вимірюється моральною досконалістю нації. Проте цього якраз найбільше бракує українцям. Ще мудрий П.Куліш називав нас народом «без Чести». Наше суспільство «перевернеться» не через якісь господарські програми, як ми помилково думаємо, а через моральне зусилля усунути від впливів «партачів життя» (Олена Теліга), вічних профанаторів та імітаторів націотворчого процесу.

                                              Кореспондент «Вголосу» Яна Федюра

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму