Антирадянський спротив та діяльність ОУН в УСРР-УРСР в передвоєнне десятиліття (1929–1939 рр.)

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

Антирадянський спротив та діяльність ОУН в УСРР-УРСР в
передвоєнне десятиліття (1929–1939 рр.)

 

Друга половина 1920-х рр. характеризується відносним „затишшям” антирадянського спротиву на Наддніпрянщині. Запровадження НЕПу, українізації, створення нібито суверенної Української Соціалістичної Радянської Республіки викликали у широких колах української громадськості надію, що український народ перебуває у новій епосі своєї державності – національній за формою та соціалістичній за суттю[1]. Але вже у 1928 р. ситуація починає змінюватися. У цей час було проведено хлібозаготівельну кампанію, яка мало чим відрізнялася від політики „воєнного комунізму”. Цей, як і інші прояви чергової зміни курсу радянського керівництва, стали причиною нової хвилі руху спротиву[2].

Окрім селянства, масивного удару було завдано й по українській інтелігенції. Першою ластівкою цього став резонансний процес Спілки Визволення України (СВУ) й Спілки Української Молоді (СУМ), що відбувся у Харкові 9 березня – 19 квітня 1930 р. Згаданий процес у історіографії досліджений досить повно, хоча до сьогоднішнього дня не вщухає дискусія з приводу реальності існування СВУ-СУМ. Значна частина представників української діаспорної історіографії стверджують, що Спілки насправді існували й мали широко розгалужену сітку в усій радянській Україні[3]. У сучасній українській історіографії справа СВУ-СУМ вважається сфальсифікованою з поправкою на те, що більшість засуджених у згаданій справі були пройняті антирадянськими почуттями[4]. Подібні висновки, зокрема, підтверджують опубліковані щоденники одного з головних фігурантів справи СВУ С. Єфремова[5].

Протягом 1930-х рр. органами ДПУ (з 1934 р. – НКВС) було виявлено чимало антирадянських організацій. О. Ангелюк лише найгучніших нараховує чотирнадцять[6]. Серед них можемо виокремити три структури, яким у історіографії відведено найбільше уваги: Український національний центр (УНЦ), Організація українських націоналістів-державників (ОУН-д) та Українська військова організація (УВО).

Судовий процес над УНЦ відбувся влітку 1931 р. У цій справі було заарештовано близько 70-ти представників української інтелігенції, зокрема колишніх членів УЦР та Уряду УНР. Усі вони були звинувачені у підготовці повстання проти радянської влади й проголошення незалежної України. Дещо пізніше в справі Центру було проведено арешти по всій території Україні, внаслідок чого було заарештовано кілька тисяч колишніх бійців і старшин Армії УНР[7].

У ході дискусії, яка розгорілася в українських діаспорних інституціях, випливала різноманітна інформація про УНЦ, зокрема про масовість і зв’язок з ОУН Є. Коновальця. Зрештою, більшість авторів погоджуються, що справа Центру була інспірована з метою знищення діячів українського відродження[8].

Зупинимося на одному з фігурантів справи УНЦ С. Індишевському. Вище згадувалося про те, що він був відправлений до УСРР Є. Коновальцем для проведення підпільної роботи по лінії УВО. У своїх свідченнях С. Індишевський „щедро” оповідав про підготовку до терористичних актів та антирадянського повстання, значну увагу приділяючи Українським січовим стрільцям та членам Військової організації[9]. Щоправда, маємо сумнів з приводу правдивості цих свідчень. Сам Індишевський, який 1931 р. був засуджений до 3-х років заслання у Західному Сибіру, у 1932 р. під час побачення з дружиною у в’язниці говорив про свою невинність і що дав свідчення лише під тиском слідчих ДПУ[10]. На те, що останній дійсно не проводив ніякої підпільної діяльності опосередковано вказують кілька обставин. Зокрема, Я. Індишевський (брат засудженого), який був Краєвим комендантом УВО на Західноукраїнських землях, підтримував радянофільську платформу Є. Петрушкевича. Через це С. Індишевський, відправлений для проведення роботи (інформаційної?) в УСРР після відомостей про розкол в УВО 1925 р. і відхід радянофілів, ймовірно припинив діяльність. У свідченнях З. Стадник від 27 квітня 1931 р. вказувалося, що „ … Индышевский в последнее время совершенно отдалился от общества и выполняет только свои служебные обязанности”[11]. У 1933 р. на засланні С. Індишевський покінчив життя самогубством, не маючи, на думку В. Пристайка та Ю. Шаповала, ніяких інших аргументів для доведення своєї непричетності до „контрреволюційної діяльності”[12]. Реабілітований разом з іншими фігурантами справи УНЦ у 1988 р.[13].

У 1950 р. в еміграції з’явилися публікації, які висвітлювали історію діяльності ОУН-д. Згідно з ними, вона була розгалужена майже в усій УСРР, особливо серед українців-бійців Червоної армії. В акті обвинувачення на членів ОУН-д, зокрема, йшлося про націоналістичну спрямованість діяльності організації та її зв’язок з головою ОУН Є. Коновальцем. Уся діяльність організації була спрямована на підготовку повстання проти радянської влади з метою проголошення самостійної України[14]. Не висвітлюючи загалом дискусію навколо проблеми реального існування ОУН-д, можемо погодитися із Д. Солов’єм, що згадана організація була створена слідчими НКВС для масового виявлення й наступного знищення в Україні опозиційних елементів, або ж – вже під час проведення арештів серед старшинського складу Червоної армії[15].

Арешти за належність до „Української військової організації” розпочалися наприкінці 1932 р. й тривали впродовж двох-трьох років. На квітень 1933 р. працівники ДПУ УСРР „виявили” 255 „осередків УВО”, кинувши за грати 592 особи. У директиві голови ДПУ УСРР А. Балицького „Про зв’язок «УВО» з Польщею та Німеччиною” йшлося: „Ликвидируемая ГПУ УССР «Украинская военная организация» (УВО), по директивам Закордонного центра, подготовляла к весне 1933 г. широкое вооруженное восстание на Украине для свержения Соввласти и создания «Соборной Украинской Народной Республики»”[16].

Обвинувачувальний висновок по справі складається з 13 розділів, у яких викладено історію та діяльність організації, зокрема: „Виникнення УВО”, „Нова тактика УВО та перенесення боротьби на Радянську Україну”, „Зв’язки з блоком контрреволюційних націоналістичних партій”, „Структура організації”, „Зовнішньополітична орієнтація”, „Зв’язок з закордонними центрами”, „Розклад та провокаційна робота в КПЗУ”, „Підготовка до збройного повстання та інтервенції”, „Організація саботажу в сільському господарстві у 1931–1932 рр.”, „Шпигунська та розвідницька діяльність”, „Бойова та терористична діяльність”, „Діяльність на культурному фронті”[17].

Міфічність цієї організації випливає з ряду фактів. По перше, у меморандумі „Про зв’язок «УВО» з Польщею та Німеччиною” вказується, що „большая шпионская работа проведена членами Киевской организации УВО. Члены этой организации были связаны с польской разведкой и с киевским польским консульством”[18]. І це в час, коли українські націоналісти на території самої Польщі проводять активну боротьбу з окупантом! По друге, із того ж меморандуму (про прагнення УВО): „Германия вместе с другими капиталистическими государствами принимает участие в походе на Советский Союз. Польша уступает Германии захваченные ею немецкие территории и Данцигский коридор. Как компенсацию за это Польша, после завоевания Советской Украины, получает часть Украины (Правобережье) под свое влияние и доступ к Черному морю. Левобережная Украина подпадает под влияние Германии, которая могла бы эксплоатировать богатства Донбасса для образования здесь сильного промышленного центра”[19]. Виникає логічне питання: а в чому сенс УВО? Де тут реалізація гасла самостійної України? І по третє: коли фабрикувалася справа „УВО” сама військова організація вже два роки як об’єдналася з рядом націоналістичних гуртків і груп, утворивши Організацію українських націоналістів.

Поруч з тим, цілком ймовірно, хвиля репресій по справі „УВО” захопила і учасників справжньої військової організації. Про один із таких випадків писали донецькі дослідники О. Добровольський та В. Мікушев. На їх думку, до націоналістичного підпілля в УСРР належали завідувач оперсектору відділення Цекомбанку в Артемівську Донецької області М. Заєць та керівник сектору постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління Л. Міхенко. Специфіка їх діяльності полягала у „подвійній грі”: працюючи на УВО одночасно проводили роботу на розвідуправління Червоної армії[20]. Загалом же, ця проблема потребує окремого дослідження.

Можемо зробити висновок, що підпільні самостійницькі організації, процеси над якими відбувалися у 1930-х рр., у своїй більшості були вигадані самими слідчими радянських органів держбезпеки. Значна частина засуджених була виразниками проукраїнських антирадянських настроїв, що поширювалися у той час, зокрема в середовищі інтелігенції.

Варті уваги, на нашу думку, „національні ухили” в КП(б)У. Діяльність частини українських комуністів у цей період дала привід сучасним дослідникам виокремити течію „націонал-комунізм” у компартії 1920–1930-х рр. Його найвидатнішими представниками, за прізвищами яких було названо ці „ухили” були: народний комісар освіти УСРР О. Шумський, економіст М. Волобуєв та письменник М. Хвильовий. До цієї течії також належав член ЦК ВКП(б) М. Скрипник, одним з напрямків роботи якого була повна дерусифікація України. „Націонал-комунізм”, в загальних рисах, полягав у критиці політики послідовної централізації та вимогах більшої самостійності Радянської України, зокрема економічної. Вбачаючи у такій діяльності загрозу для існування радянської влади на Україні, керівництво СРСР вдалося до репресій проти представників націонал-комунізму. Зокрема, О. Шумського та М. Волобуєва було ув’язнено у таборах, а М. Хвильовий та М. Скрипник були доведені до самогубства[21].

Протягом 1930-х рр. репресій зазнали й інші члени комуністичної партії в Україні. Згідно з інформацією генерального секретаря КП(б)У П. Постишева, яку навів Д. Соловей, у 1933 р. із загальної кількості (125 тисяч) членів партії було „вичищено” 27 тисяч (21,6% загальної кількості), 237 українців-секретарів райпарткомів, 248 українців-комуністів голів райвиконкомів. До того ж, ще й тисячу урядовців департаменту освіти та 300 вчителів, професорів та членів Всеукраїнської академії наук[22]. Не кращою ситуація була й у комсомолі. Так у 1932 р. членів ЛКСМУ було 1300 тисяч, в 1933 – 700 тисяч, а в 1934 – лише 450 тисяч[23].

Зважаючи на стихійний рух спротиву серед членів компартії, такі дії партійного керівництва виглядають обґрунтованими. М. Безотосний наводить багато фактів такого спротиву, що був викликаний згортанням українізації, масовими репресіями, зокрема серед української інтелігенції, посиленням асиміляційних тенденцій.

Дослідник зазначає, що масової, тим більше організованої, протидії не існувало. Основна причина цього – занадто сильним був репресивний апарат, який на початку розгортання придушував будь-які прояви вільнодумства. Опір сталінізму в УСРР у вищому партійному керівництві майже не здійснювався, що полегшувало зміцнення тоталітарного режиму. На місцях опір чинився в різних формах, а саме: посилення темпів українізації, засудження сталінських реформ, розповсюдження листівок і проведення виступів проти командно-адміністративного стилю роботи, боротьба проти колективізації й хлібозаготівель, письмові звернення громадян у відповідні інстанції на захист репресованих тощо[24].

На початку 1930-х рр. помічалася й протестна активізація молоді. Причини цього полягали у зміні курсу більшовицького партійно-державного керівництва, зокрема у ліквідації НЕПу та згортанні українізації. Аналізуючи діяльність різноманітних молодіжних груп і організацій, можемо виокремити основні напрямки й соціальну спрямованість молодіжного руху спротиву: боротьба селянської молоді (зокрема, проти колективізації), спротив учнів та студентів (включаючи й комсомольців) та опозиційні настрої серед бійців Червоної армії.

Про розмах молодіжного спротиву можемо робити висновки з доповіді голови ДПУ УСРР В. Балицького на нараді в ЦК ЛКСМУ навесні 1930 р., в якій він повідомив, що лише у 1929 р. за участь в антирадянських організаціях і групах було заарештовано 2221 молодіжних активістів. У наступні роки ситуація не змінилася й арешти продовжувалися.

Погоджуємося із В. Прилуцьким, що на сьогоднішній день важко скласти одностайне судження про правдивість інформації з приводу опозиційного молодіжного руху. Імовірно, значна частина справ про „контрреволюційні угруповання” була сфабрикована. Але те, що серед молоді в цей період ширилося невдоволення політикою правлячого режиму і вона намагалася, адекватно реагуючи, створювати гуртки й групи, не викликає сумніву[25].

Заслуговує на особливу увагу й дослідження селянського руху, спрямованого проти політики більшовицького уряду. Повстансько-партизанський рух, основною рушійною силою якого було селянство, на середину 1920-х рр. поступово згасає. Однією з причин цього була зміна внутрішньої політики більшовицького уряду, зокрема впровадження НЕПу. Згортання реформаторської політики у 1928 р. викликало нову хвилю селянських заворушень. Вже у період хлібозаготівельної кампанії 1928–1929 рр. радянськими партійними органами було зафіксовано 1262 акти селянського спротиву: підпал колгоспних і радгоспних будівель, елеваторів, убивство партійних і радянських працівників, активістів. У першому півріччі 1930 р. здійснено 1500 таких актів. Самі акти селянського спротиву можемо розподілити на кілька категорій: стихійні виступи, бунти та повстання[26].

Стихійні виступи не носили різко протестного характеру. Здебільшого вони полягали у письмових зверненнях до керівництва комуністичної партії СРСР, масових виходах з колгоспів, проведенні виступів і демонстрацій, у нападах на продовольчі склади, особливо у голодні 1932–1933 рр. До цієї ж категорії відносяться саботування виходу на роботу[27].

Селянські бунти носили більш радикальний характер. Часто такі акції закінчувалися збройними сутичками бунтівників із представниками радянської адміністрації й апарату ДПУ-НКВС. Як вважав Л. Плющ, основні прояви бунтів полягали у: ліквідації примусово створених Товариств спільного обробітку землі, приховуванні збіжжя й іншої сільськогосподарської продукції від органів влади, масовому забої великої й дрібної худоби, псуванні сільськогосподарського інвентарю тощо[28].

Крім стихійних акцій помічалося намагання створити політично оформлені організації. У 1929 р. у тодішній Маріупольській окрузі на Донеччині було викрито антирадянську організацію „Українська демократична народна партія”. Заарештовано та притягнуто до відповідальності 28 осіб. У обвинувачувальному висновку, зокрема, вказувалося: „ … враховуючи загальний стан у країні, нестачу деяких продуктів харчування, хлібні ускладнення, невдоволення куркульства політикою Радвлади на селі, проведенням колективізації, хлібозаготівель та ін., «УНДП» своєю метою ставила зрив цих заходів шляхом виступів на зібраннях, сходах, агітації серед окремих прошарків населення. Для успішності своєї діяльності організація розпалювала національну ненависть, агітуючи проти євреїв та великоросів, нібито винних у поневоленні українського народу, закликаючи населення до боротьби за Україну, яка належить тільки українцям”.

Організацію було створено у великому українському с. Новотроїцькому Андріївського району Маріупольської округу, вона мала осередки у с. Нововасилівка та Новоспасівка (тепер – територія Запорізької області). Було зроблено спроби утворити гуртки на Волині та у Бердянському педагогічному технікумі. Відносно 12 осіб слідчими було запропоновано застосувати „вищий захід соціального захисту” – розстріл, 13 членів організації було засуджено до 5 років концтаборів та 3 роки заборони проживати у країні[29].

На 1930 р. припадає початок нової хвилі повстань. Відмітимо лише найбільш масові. Це, зокрема, Східноподільське весною 1930 р. на Правобережжі; під проводом Рябченка у 1930 р. на Чернігівщині, спільно з бійцями 21-го Чернігівського територіального полку Червоної армії; повстання під керівництвом І. Козлова на Полтавщині й Сумщині та Богданівське (Павлоградське) повстання на Дніпропетровщині[30].

Для заспокоєння розбурханого українського селянства радянський уряд вдався до найбільш „ефективного” засобу – влаштування голодомору 1932–1933 рр. з метою знищення сил спротиву української нації, конкретніше: ліквідації й залякування його основної рушійної сили – українського селянства[31].

Події тих років дали підстави італійському досліднику історії СРСР А. Граціозі зробити висновок, що під час „другої селянської війни” в Радянському Союзі у 1929–1932 рр. саме Україна була в авангарді спротиву. Питома вага збройних виступів в УСРР складала майже 40% від усіх в СРСР[32]. Збройний повстанський опір радянській системі мав місце і на етнографічно українській Кубані, де за даними Д. Білого повстанські козацькі загони діяли у 1933–1934 рр., а у гірських районах – до 1939 р.[33].

Таким чином, у вказаний період на Наддніпрянщині існував рух спротиву радянській системі, який мав різні форми і прояви. Історик М. Безотосний зазначав, що в міжвоєнне десятиліття національно-патріотичні сили, що знаходилися поза межами УСРР намагалися підтримувати тісний зв’язок зі своїми співвітчизниками та впливати на їхню долю, пропагуючи ідею соборності українського народу. Їхні поодинокі дії і відірваність від реальних подій не змогли постійно впливати на цей процес[34].

На нашу думку, на проблемі впливу українських еміграційних організацій та їх безпосередньої участі у антирадянському русі на Наддніпрянщині варто зупинитися окремо. На кінець 1920 – початок 1930-х рр. УВО-ОУН робили найбільш помітні спроби поширити свій вплив на територію радянської України. Інші емігрантські партії й організації займалися, в основному, розширенням своєї мережі серед українських поселень в Європі та США.

На кінець 1920-х рр. УВО зіштовхнулася з проблемою ідейно-політичного характеру, вирішення якої було можливе лише за рахунок об’єднавчого процесу з різноманітними молодіжними організаціями і гуртками націоналістичного спрямування, які виникли й діяли на Західній Україні та в європейських країнах.

Наслідком процесу консолідації націоналістичних сил було утворення
2 лютого 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі з головним командиром УВО полковником Є. Коновальцем. До керівного органу ОУН – Проводу українських націоналістів – увійшли 50% вихідців із Західної України і стільки ж уродженців Східної України. Як зазначав М. Капустянський, цей орган мав яскраво виражений соборницький характер[35].

На установчому Конгресі українських націоналістів було затверджено організаційну структуру новоствореної ОУН, згідно з якою всі українські землі повинні бути поділені на 10 „країв”: два „краї” під польською окупацією (Галичина і Волинь), по одному під чеською і румунською та шість в СРСР. Однак ця, передбачена Конгресом, структура на практиці себе не виправдала й її було піддано коректурі[36], хоча не відомо, як це відобразилося на створенні сітки ОУН на Наддніпрянщині.

З перших днів свого створення ОУН розгорнула широкомасштабну діяльність на українських землях, що були окуповані Польщею. Організація продовжувала реалізовувати також плани щодо розбудови мережі на Наддніпрянщині. Враховуючи особливість діяльності радянських органів держбезпеки, ПУН вирішив не створювати одностайної організаційної мережі на території Радянської України. Більш доцільною вважалася практика формування окремих осередків, які не були пов’язані між собою й у випадку розконспірації не могли „всипати” всю структуру. Кожен осередок повинен був тримати зв’язок безпосередньо з керівником ОУН Є. Коновальцем[37].

Найменш дослідженою є діяльність ОУН на Наддніпрянщині. Перш за все це пов’язане з тим, що всі справи ОУН, пов’язані із Наддніпрянською Україною, тримав у своїх руках безпосередньо голова ПУН Є. Коновалець. Загибель Є. Коновальця у 1938 р. була причиною того, що майже не залишилось будь-якої інформації з цього питання. Тому спираємось на доступні на сьогоднішній день джерела й матеріали.

Уважно спостерігаючи за подіями на Наддніпрянщині, ПУН приходить до висновку про доцільність висилки туди членів ОУН. Враховуючи, що на початку 1930-х рр. УСРР була державою „національною по формі та соціалістичною по суті”, ОУН вдалася до зміни тактики діяльності в Радянській Україні: якщо попередня діяльність у рамках УВО була спрямована на організацію антирадянського повстання, то тепер більша увага приділялася інтеграції націоналістичних кадрів у різноманітні державні структури[38].

Аналізуючи діяльність ОУН, спрямовану на поширення націоналістичного руху на територію українських етнічних земель під більшовицькою владою, можемо виокремити кілька її основних напрямків: інформаційно-пропагандистський, аналітичний, декларативний та організаційно-кадровий.

Інформаційно-пропагандистську роботу ОУН розпочала з перших днів свого створення. Вже у 1929 р. на Наддніпрянщину через територію Румунії було надіслано значну кількість націоналістичної літератури, яка повністю розійшлася серед населення. На підтвердження останнього, П. Мірчук наводить інформацію, що влітку 1929 р. у Києві й інших містах співробітниками ДПУ робилися обшуки з метою виявлення друкованого органу Проводу українських націоналістів „Розбудова Нації”[39]. У 1930 р. із Галичини на Наддніпрянщину було вислано певну кількість книжок Д. Донцова „Націоналізм”[40], яка знайшла свого читача в середовищі українського радянського студентства[41].

„Розбудова Нації” також цілеспрямовано розсилалася керівництвом ОУН на адреси найбільших наукових бібліотек та вузів УСРР. Про те, що часопис, здебільшого, потрапляв до останніх, свідчать вимоги бібліотек вислати їм додатково те чи інше число[42]. „Розбудова нації” та офіціоз УВО „Сурма” загалом розсилалися на понад сотню різних адрес в УСРР[43].

На початку 1930-х рр. відбувався офіційний обмін власними виданнями між редакціями „Розбудови Нації” та офіційного органу КП(б)У „Більшовик України”[44].

Окрім пересилання офіційних видань, УВО та ОУН на Наддніпрянщині намагалися проводити пропаганду своїх ідей через листівки. Відомо про дві безрезультатні, за визначенням самих членів ОУН, спроби поширення листівок на Донбасі[45] та проведення акції у вересні 1933 р., коли на території УСРР було розповсюджено відозву ОУН до всіх українців східних земель, та у листопаді 1935 р. – чергові відозви Організації „До молоді на Східних землях”[46].

Підтвердження факту поширення листівок О. Добровольський та В. Мікушев знайшли у справі групи осіб, які були звинувачені як учасники контрреволюційної націоналістичної організації. Одним із обвинувачених був Й. Скотинський, колишній член Уряду УНР (товариш міністра культів Директорії УНР). Під час допиту 23 жовтня 1937 р. він повідомив, що наприкінці 1933 р. Артемівський педінститут залишив один студент, написавши націоналістичного листа, за що потім був заарештований. Цей лист спричинив виявлення деяких студентів і викладачів як українських націоналістів, в результаті чого в січні 1934 р. Скотинський з інституту був звільнений[47].

Влітку 1933 р., вважаючи, що є потреба підбити попередні підсумки й окреслити перспективи роботи, в еміграції було проведено Конференцію ОУН у справі східноукраїнських земель. Згідно з рішеннями цієї конференції, головними завданнями Організації на той час було налагодження зв’язків із Наддніпрянщиною, проведення пропаганди на цій території та спеціальних акцій, які повинні були задекларувати на Наддніпрянщині факт існування націоналістичного підпілля. Для цього передбачалося активізувати діяльність референтури східноукраїнських земель при Крайовій екзекутиві ОУН на Західній Україні, створити групу із членів ОУН на Західній Україні, які б мали займатися безпосередньо аналізом справ в СРСР. Також планувалося проводити акції в підтримку визвольних прагнень українського народу під більшовицькою владою[48].

Референтуру східноукраїнських земель очолював І. Мітринга („Сергій Орелюк”). До завдань референтури входило: аналіз ситуації на Наддніпрянщині, налагодження зв’язків із націоналістами в УСРР та пересилання туди націоналістичної літератури. У рамках діяльності референтури східноукраїнських земель ОУН навесні 1935 р. було створено концерн „Дешева книжка”, де серед інших, друкувався журнал „Антибольшевик” („Геть з комунізмом!”), редагований „Орелюком”. Завданням часопису було „ідеолого-політичне поборювання большевизму”. Це видання „масово пачковано на східноукраїнські землі”[49].

У 1933–1934 рр. референтура підпорядковувалась безпосередньо С. Бандері, який був у цей час крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях та особисто контролював процес пересилки літератури на Наддніпрянщину[50]. Серед цих матеріалів – інформаційні, політичні й інші видання[51], які окрім підпільного розповсюдження, надсилалися на адреси радянських наукових і культурних установ. Окремі екземпляри потрапляли і на Кубань[52].

Цікавою виглядає ідея пересилки оунівської літератури на Наддніпрянщину за допомогою повітряних куль, розроблена Проводом українських націоналістів[53]. Невідомо, чи вдалася ОУН до цього, але сама ідея подібної акції викликала дискусію серед керівництва ОУН. Так, деякі члени організації вбачали недоцільність „балонової акції”, аргументуючи це тим, що балони з листівками не долетять до намічених цілей, або одразу ж потраплять до рук працівників ДПУ[54].

Не було серед у керівництва ОУН одностайної думки і про підпільну літературу. Існувало дві точки зору. Є. Коновалець вважав, що окрему літературу потрібно видавати для Наддніпрянщини, зокрема журнал, який мав виходити двічі на місяць. Є. Онацький навпаки, застерігав від цього. Він вважав за доцільне розповсюджувати на східних теренах загально-організаційні журнали і лише друкувати летючки, спеціально написані для Радянської України[55]. Зважаючи на ту роботу, що проводив І. Мітринга зі своїм „Антибольшевиком”, більш авторитетною була точка зору Є. Коновальця.

Усі вище названі націоналістичні матеріали на територію УСРР переправлялися через Волинь – Полісся, річки Збруч та Дністер, Маньчжурію – Сибір[56]. Як писав один із керівників ОУН Я. Стецько, лінія через Збруч була дуже ненадійною з огляду на тотальну охорону польсько-радянського кордону як з боку польських, так і з боку радянських прикордонників. З цього приводу не раз відбувалися розмови між референтом краєвої екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і полковником Є. Коновальцем у Женеві щодо планів оформлення контактів із наддніпрянськими підпільниками[57]. Відомо прізвище одного з кур’єрів ОУН, який перетинав кордон із Радянською Україною, перевозячи документацію для зв’язку із місцевим антикомуністичним підпіллям. Це – В. Кашицький[58].

Спроби донести світовій громадськості інформацію про антикомуністичний рух на Наддніпрянщині і боротьбу з ним радянських органів держбезпеки через гучні акції робилися членами ОУН і до конференції 1933 р. 22 квітня 1930 р. бойовики УВО, за наказом Крайової команди на західноукраїнських землях планували здійснити терористичну акцію, висловлюючи протест проти судового процесу у Харкові над СВУ-СУМ. Цей акт – підрив радянського консульства у Львові, через певні обставини виконано не було[59].

Під час голодомору 1932–1933 рр. в УСРР ПУН наказав членам ОУН розпочати акцію жалоби, як протест проти організованого більшовицькою владою винищення українців через страту голодом. У виданому наказі Провід радив українському населенню Галичини не влаштовувати танцювальних забав або весіль з музикантами й категорично заборонив членам Організації брати в них участь[60].

За роки перебування С. Бандери на посаді провідника краєвої екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях антирадянські акції досягли піку. У цей час було підірвано редакцію радянофільської газети „Праця” у Львові (12 травня 1934 р.) та підготовлено, але не здійснено, вбивство радянофіла професора А. Крушельницького[61].

Найкращим оунівським пропагандистам було доручено виголосити в усіх студентських осередках спеціальні промови. Така робота проводилася в рамках потужної роз’яснювальної антибільшовицької кампанії, що висвітлювала загибель мільйонів українців в Радянській Україні як наслідок спланованої акції, за допомогою якої радянська влада прагне ослабити український народ. Користуючись мережею легальних українських товариств і організацій, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СРСР[62].

Найбільшого розголосу отримала чергова акція – вбивство членом ОУН М. Лемиком у 1934 р. радянського дипломата О. Маїлова, який за дорученням Й. Сталіна об’їжджав з інспекційною перевіркою дипломатичні представництва СРСР. М. Лемик добровільно здався поліції і на суді свідчив, що акція була карою за голодомор, який у 1932–1933 рр. охопив територію Радянської України[63].

Окрім поширення націоналістичних видань і декларування позицій боротьби українського народу, ОУН систематично намагалася поширити свою сітку на Наддніпрянщину. Одним із пунктів, через який планувалося переправляти підпільників на територію УСРР, стала Маньчжурія, де від 1934 р. діяв осередок ОУН на чолі з М. Митлюком („Луковенком”). Завданням оунівців у цьому пункті було: налагодження зв’язків із українським населенням Зеленого Клину, з солдатами-українцями, які проходили службу у Червоній армії на Далекому Сході та політичними в’язнями радянських концтаборів. Крім того, ПУН здійснив спроби через м. Владивосток установити лінію зв’язку ОУН з Києвом. За допомогою маньчжурських членів ОУН Ю. Роя та М. Затинайка функціонувала зв’язкова лінія з СРСР, повертаючись якою у 1936 р. із радянської території, загинув провідник ОУН М. Митлюк[64].

На сьогоднішній день немає однозначної думки про виконання маньчжурськими оунівцями поставлених їм завдань. Відзначимо, що органами НКВС саме за доставку націоналістичної літератури по лінії Маньчжурія – Сибір до Харкова було заарештовано голову Славгородського комітету компартії Новосибірського району (РСФРР) П. Панькова[65].

Ще один опорний пункт ОУН діяв у Фінляндії. Через цей пункт переправлялися члени Організації на територію Ленінградської області й далі на Україну. У самому ж Ленінграді, у бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, переховувався архів ОУН[66]. Такі ж пункти існували й у країнах Прибалтики, але використовувалися вони лише при нагальній потребі[67].

В оцінці діяльності ОУН на Наддніпрянщині у 1929–1939 рр. немає одностайності серед дослідників. Ряд авторів, здебільшого із української діаспори, зараховують до націоналістичного підпілля усіх, хто був звинувачений в українському націоналізмі компартією й органами держбезпеки, зокрема, М. Хвильового, Л. Курбаса, М. Яворського та інших[68].

Для створення організаційної сітки на Наддніпрянщині Є. Коновалець частково використовував колишніх бійців і офіцерів корпусу Січових стрільців, якими він командував під час Української революції 1917–1921 рр.[69]. Цими стрільцями були закладені певні підвалини ще в 1920-х рр. під егідою УВО. На початку 1930-х рр. на території УСРР діяло п’ять не пов’язаних між собою ланок ОУН[70]. У 1930 р. ДПУ викрило осередок ОУН (невідомо, чи один з 5-ти, чи окремий), до якого входили Т. Углицький, Кулик, О. Костів та М. Маруняка[71]. Протягом 1930-х рр. у Києві діяв оунівський осередок на чолі з Д. Багазієм, який пізніше, під час німецької окупації, став головою Київської міської управи[72].

Роботою оунівських осередків на Наддніпрянщині полковник Є. Коновалець був задоволений тому в серпні 1937 р., напередодні планованого ІІ Великого збору ОУН, збирався підпільно відвідати УРСР, а на самому зборі планував бачити представників від наддніпрянського підпілля[73].

Невідомо, наскільки реальною здавалася така поїздка Є. Коновальцю, але зауважимо, що після вбивства членом ОУН М. Лемиком радянського дипломата О. Маїлова у Львові, голова ДПУ В. Менжинський видав наказ про розробку плану дій з нейтралізації акцій ОУН, а в 1938 р., за особистою вказівкою Й. Сталіна, було розроблено план ліквідації самого Є. Коновальця[74].

У складній агентурній грі радянським органам держбезпеки допомагав колишній старшина УСС і корпусу Січових стрільців В. Хом’як (в ДПУ –агент „Лебідь”), який у 1920-х рр. був відправлений як член УВО на Наддніпрянщину, де його заарештували і завербували працівники органів ДПУ[75]. У 1933 р. „Лебідь” з’явився в еміграції як діяч підпілля на Наддніпрянщині і, внаслідок своєї активності, здобув довіру деяких членів ПУН і особисто Є. Коновальця[76]. Крім того, завдяки вдалій чекістській оперативній комбінації до ОУН було заслано агента К. Полуведька, який обслуговував опорний пункт ОУН у Фінляндії[77].

Зусиллями В. Хом’яка в оточення Є. Коновальця потрапив і працівник ДПУ-НКВС П. Судоплатов („Валюх”), який видавав себе за лідера молодіжної націоналістичної організації в УСРР. „Лебідь” і „Валюх” час від часу виїздили з УСРР в Європу, нібито як зв’язкові від одного з наддніпрянських осередків ОУН. Врешті-решт, складна чекістська операція завершилася 23 травня 1938 р., коли від вибуху бомби, переданої П. Судоплатовим під виглядом цукерок Є. Коновальцю, останній загинув на вулиці м. Роттердам[78].

Загибель голови ПУН завдала значної шкоди справі зв’язків із наддніпрянським підпіллям. Є. Коновалець особисто керував усіма лініями зв’язку, тому майже всі контакти з націоналістами Наддніпрянщини було втрачено[79]. Роботу в цьому напрямі довелося розпочинати, фактично, з нуля.

Таким чином, у передвоєнне десятиліття на Наддніпрянщині рух спротиву більшовицькій системі мав кілька напрямків: внутрішньопартійна опозиція (зокрема, „національні ухили”), інтелектуальний опір інтелігенції, стихійний рух спротиву селян й робітників, повстансько-партизанський рух та діяльність осередків, а також окремих підпільників ОУН.

Серед факторів, які сприяли розвитку антикомуністичного руху був курс радянської влади на знищення здобутків української культури і духовності, отриманих за часів „українізації”, ліквідація НЕПу й ведення непопулярної політики на селі тощо. Ці дії були спрямовані в цілому на ліквідацію українського національного руху. Найбільш помітною у цей час була внутрішньопартійна опозиція очолювана О. Шумським, М. Скрипником та іншими, що через свою діяльність суттєво вплинула на формування національно-патріотичної свідомості жителів УРСР.

ОУН, намагаючись поширити свою діяльність на територію Радянської України у 1930-х рр., визначила пріоритетні напрямки такої роботи. Зокрема, значна увага приділялася створенню глибоко законспірованих осередків ОУН в Радянській Україні, налагодженню зв’язків із опозиційними силами і поширенню пропагандистських матеріалів на Наддніпрянщині, задля чого було створено спеціальний орган – референтуру східноукраїнських земель. Крім того, у діяльності оунівських осередків на західноукраїнських землях важливе місце відводилося проведенню акцій, які повинні були задекларувати самостійницькі прагнення українців УСРР-УРСР.

Інформаційна диверсія радянських органів державної безпеки – „розкриття” неіснуючих організацій і пов’язування їх з націоналістичним середовищем на сьогоднішній день перешкоджає встановленню реальних обсягів цього процесу. Офіційну інформацію, яку надавали радянські ЗМІ не можна вважати джерелом фактологічного матеріалу. Але повністю заперечувати наявність на Наддніпрянщині руху опору більшовицькій системі та осередків ОУН у 1930-х рр. об’єктивних причин немає.

 

[1] Плющ Л. Боротьба за Українську Державу під Совєтською владою… – С. 12-13.

[2] Прилуцький В. Опір молоді політиці більшовицького режиму та репресивні заходи проти неї в УСРР (1928–1936 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – № 2-4. – С. 88-89.

[3] Спілка Визволення України: ідейні основи, історія та матеріяли до пізнання її діяльности на рідних землях. – Мюнхен: Cicero, 1953. – 63 с.

[4] Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.]. – К.: Ґенеза, 1996. – С. 177.

[5] Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. – К.: ЗАТ Газета РАДА, 1997.

[6] Ангелюк О. Розстріляне національне відродження у Східній Україні 20-х і 30-х років // Національно-визвольна боротьба 20–50-х років ХХ ст. в Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції. Львів, 25-26 червня 1991 р. – К.; Львів: Б.в., 1993. – С. 104.

[7] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 215.

[8] Плющ В.Боротьба за Українську Державу під совєтською владою… – С. 29-31.

[9] Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Спрва УНЦ… – С. 185-189.

[10] Там само. – С. 115.

[11] ГДА СБУ. – Спр. 59881фп. – Т. 106. – Арк. 187.

[12] Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа УНЦ… – 116.

[13] Там само. – С. 316.

[14] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 223-228.

[15] Соловей Д. Голгота України… – С. 265-267.

[16] Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція… – С. 357.

[17] Нікольський В. Правда через роки // Реабілітовані історією [у 27 т.]: Донецька область. Науково-документальні нариси. – Донецьк: Видавництво КП „Регіон”, 2004. – Кн. 1. – С. 34.

[18] Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція… – С. 358.

[19] Там само. – С. 390.

[20] Добровольський О., Мікушев В. Протистояння // Реабілітовані історією [у 27 т.]: Донецька область. Науково-документальні нариси. – Донецьк: Видавництво КП „Регіон”, 2004. – Кн. 1. – С. 453-454.

[21] Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К. : Абрис, 1997. – С. 33-34.

[22] Соловей Д. Голгота України… – С. 88.

[23] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 199.

[24] Безотосний М. Опір сталінізму в Україні (1920–1930-ті рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – № 2-3. – С. 99-102.

[25] Прилуцький В. Опір молоді політиці більшовицького режиму… – С. 89-100.

[26] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 185; Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД / [упоряд. В. Борисенко, В. Даниленко та ін.]. – К.: ВД „Стилос”, 2007. – С. 542.

[27] Шульга І. Людомор на Поділлі… – С. 188-197; Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб / Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku: Nieznane dokumenty z archiwow sluzb specjalnych / [упоряд. Д. Бойко, В. Даниленко та ін.]. – Варшава; К.: ТОВ Тирса, 2008. – Т. 7: Голодомор в Україні 1932–1933 / Wielki Glod na Ukrainie 1932–1933. – С. 398..

[28] Плющ Л. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою… – С. 100-101.

[29] Нікольський В. Правда через роки… – С. 33.

[30] Плющ Л. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою… – С. 103-104; Соловій Д. Голгота України… – С. 137-138; Павлоградське повстання 1930 р.: Документи і матеріали / [упоряд. В. М. Даниленко]. – К.: Український письменник, 2009. – С. 18-22.

[31] Наріжний О. Нищення українського народу голодом // Вістник. – 1933. – Т. IV. – Кн. 10. – С. 752; Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905–1956 рр. / Пер. з іт. М. Прокопович; передм. А. Граціозі. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2005. – С. 262.

[32] Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917–1933 / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2001. – С. 53.

[33] Білий Д. Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані. – К.: Товариство „Україна”, 1994. – С. 108.

[34] Безотосний М. Україна в добу сталінщини: історія опору. – К.: ДАЖКГ, 2002. – С. 31.

[35] Капустянський М. Військова підготовка ОУН // Організація Українських Націоналістів. 1929–1954. – Б.м.: Б.в., 1955. – С. 117.

[36] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 119.

[37] Стецько Я. Людина великих вирішень // Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори / В 2 т. – Мюнхен: Cicero, 1991. – Т. 2. – С. 209.

[38] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі… – С. 48.

[39] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 204.

[40] Соловей Д. Голгота України… – С. 98.

[41] Від редакції // Визвольний шлях. – 1953. – № 2. – С. 39.

[42] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Українські Землі… – С. 34.

[43] Плющ Л. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою… – С. 28.

[44] Коновалець Є. „Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…”… – С. 253.

[45] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Українські Землі… – С. 50.

[46] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 228.

[47] Добровольський О., Мікушев В. Протистояння… – С. 456.

[48] Онацький Є. У вічному місті… – С. 249–250.

[49] Сич О. Референтура Підсовєтських справ… – С. 105–107.

[50] Мірчук П. Революційний змаг за УССД: Хто такі „бандерівці”, „мельниківці”, „двійкарі”. – Нью-Йорк; Торонто; Лондон: Союз українських політв’язнів, 1985. – Т. 1. – С. 53.

[51] Стецько Я. На пошану Степана Бандери // Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори / В 2 т. – Мюнхен: Cicero, 1991. – Т. 2. – С. 257.

[52] Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН // Український визвольний рух. – Львів: Коло, 2004. – Зб. 3. – С. 80.

[53] Онацький Є. У вічному місті… – С. 277.

[54] Книш З. Варшавський процес ОУН… – С. 436.

[55] Онацький Є. У вічному місті…. – С. 466–467.

[56] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 228.

[57] Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державности України. – Торонто: Гомін України, 1967. – С. 47.

[58] Ясиневич Я., В’ятрович В. Володимир Кашицький: „Я ненавиджу песимістів” // Торба. – 2001. – № 4-5. – С. 13.

[59] Книш З. Дрижить підземний гук: спогади з 1930 і 1931 років у Галичині. – Вінніпег: Б.в., 1953. – С. 88-90.

[60] Рева М. На шляхах життя. Спогади. – Лондон: УВС, 1980. – С. 85.

[61] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 349.

[62] Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН… – С. 81.

[63] Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів / [упоряд. М. Посівнич]. – Львів: Мс, 2005. – С. 130–133.

[64] Посівнич М. Деякі аспекти діяльності Організації Українських Націоналістів на Далекому Сході // Український визвольний рух. – Львів: Мс, 2005. – Зб. 5. – С.122.

[65] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 228.

[66] Судоплатов П. Разведка и Кремль… – С. 18.

[67] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 513.

[68] Там само. – С. 227–229.

[69] Косик В. Євген Коновалець: короткий нарис життєвого шляху // Український визвольний рух – Львів: Коло, 2005. – Зб. 3. – С. 65.

[70] Богатирчук О. Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї! // Богатирчук О. В ім’я нації. – К.: Діокор, 2005. – С. 35.

[71] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН… – С. 305-306.

[72] Плющ Л. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою…. – С. 23.

[73] Мельник А. Дві зустрічі з Коновальцем // Життя і смерть полковника Коновальця. – Львів: Червона калина, 1993. – С. 47.

[74] Судоплатов П. Разведка и Кремль… – С. 16, 31.

[75] Там же. – С. 17.

[76] Косик В. Євген Коновалець… – С. 67.

[77] Карпов П., Степовий В. У кублі зрадників. – Харків: Прапор, 1977. – С. 18.

[78] Судоплатов П. Разведка и Кремль… – С. 36.

[79] Стецько Я. 30 червня 1941… – С. 47.