Актуальність державницьких націоналістичних концепцій у творчості Дмитра Мирона – «Максима Орлика» (Виступ на 3-х Бандерівських читаннях)

Олег Баган

 

 Актуальність державницьких націоналістичних концепцій у творчості Дмитра Мирона – «Максима Орлика»

(Виступ на 3-х Бандерівських читаннях)

 

Дмитро Мирон (1911-1942), псевда «Орлик», «Роберт», «Андрій», «Піп», належав до провідного активу ОУН 1930-х рр. Народився у с.Рай на Бережанщині (Тернопільська обл.), навчався у Бережанській гімназії, Малій духовній семінарі (Львів), у Львівському університеті (право). В’язень польських тюрем. Редагував «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН». У кінці 1930-х рр. був ідеологічним та політичним референтом Крайової Екзекутиви ОУН в Західній Україні. Учасник ІІ Великого Збору ОУН 1939 р. (Рим). Один з організаторів та очільників Революційного Проводу ОУН на чолі із С.Бандерою та ІІ Великого Збору ОУН 1941 р. (Краків). Автор «44-х правил життя українського націоналіст» і виховної ідеологічної книги «Ідея і чин України: Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму» (1939 р.). Загинув у бою в Києві з німцями як керівник ОУН в Центральній Україні. [1, с.223].

Етика, психологія і світогляд Д.Мирона формувалися у піковий, надзвичайно напружений і драматично-вирішальний період історії ОУН (кінець 1930-х рр.), тому система його ідей, оцінки і трактування явищ, подій та політичних тенденцій свого часу є особливо показовими і значущими для розуміння правдивої суті українського націоналізму.

Книга «Ідея і чин України» була ще за життя Д.Мирона втрачена у бурхливих подіях підпілля і відтворена автором з пам’яті у 1940 р. Сьогодні перевидана у Києві заходами Віктора Рога у серії «Ідеологічна спадщина» [2]. За жанром це ідейно-виховний підручник, тому написаний він у стислому, тезовому стилі. Особливу вартість має те, що Д.Мирон спробував дати цілісний огляд розвитку ідеології українського націоналізму, згрупувавши матеріал за такими розділами:

І. Основи світогляду.

ІІ. Ґенеза українського націоналізму.

ІІІ. Філософічні основи українського націоналізму.

ІV. Психологічні основи українського націоналізму.

1. Соціологічні основи українського націоналізму.

VІ. Етика націоналізму. Естетичний зміст основи українського націоналізму.

VІІ. Націоналізм як нова система виховання.

VІІІ. Культура і цивілізація.

ІХ. Ідея української соціальності.

Х. Економіка націоналізму. Нація і господарство. [2].

Праця Д.Мирона у певному сенсі є квінтесенцією ідеалістичної філософської спрямованості українського націоналізму міжвоєнної доби, системним викладом сутностей і принципів власне вольового націоналізму, яким він сформувався тоді. Вона фіксує той набір ідеологем, на якому ОУН зуміла виховати небачене до того покоління героїчних борців. Книга  дає чітке тлумачення основних ідей українського націоналізму як цілісної філософії збереження, розвитку та утвердження нації і водночас вона контрастно віддзеркалює ту гаму викривлень, опортунізму та хаотизації націоналізму, яка вперше оприявнилася на ІІІ Великому Зборі ОУН 1943 р. і потім отримала продовження в різноманітних атаках на ОУН і націоналізм з боку внутрішніх пристосуванців, лівих і ліберальних середовищ, які тривають до сьогодні.

У вступних ідеологічних тезах Д.Мирон подає чітке визначення націоналізму як ідеалістичної філософії, постійно наголошуючи, що усі програмно-політичні плани націоналізму можуть бути здійснені за однієї умови: виховання міцного, вольового характеру новітнього борця-націоналіста. Без виконання цієї умови усі устремління перетворюватимуться на порожні слова-полову. Тому в основі правдивого націоналізму мають лежати: творче горіння, чесність, принциповість, дисциплінованість, енергія наступальності. Філософське поняття «волюнтаризм», до якого часто апелює Д.Мирон, можна розтлумачити як «постійна наступальність», тобто політичний рух націоналізму є правдивим, якщо його учасники повсюдно і безнастанно реалізовують принцип безугавної наступальності. Це, до речі, дуже добрий критерій для виявлення сутнісного опортунізму в русі: якщо якісь люди, цілі групи не дбають про безнастанну наступальність, розростання націоналізму, то, значить, вони втратили моральний і ментальний зв’язок із живим націоналізмом, звиродніли. Д.Мирон уточнює: «Вимога українського націоналізму – плекати волю нації до повного життя, волю чину, влади, могутности. І саме з духовности українського народу, з нашої сучасної дійсности та змагань на будуче випливає потреба волюнтаризму, ідеалізму, активізму і героїзму» [2, с.19].

За словами ідеолога ОУН, «Ідея українського націоналізму мусить бути: всеобіймаюча, органічно-творча, ясно оформлена, синтетична, виключна, ударна, динамічна, постійно творча» [2, с.19].

У нашій студії ми зупинимося лише на думках Д.Мирона про геополітичні і державницькі завдання українського націоналізму, актуалізуючи їх. Зрозуміло, не все з націоналістичної філософії 1930-х рр. можна переносити в сучасність. Наприклад, не можуть бути актуальними геополітичні надії і розрахунки націоналістів на міжнародну активність тодішніх фашистських держав, які відчутно змінювали Європу, – Італії і Німеччини; не можуть братися до уваги сьогодні ідеї націоналізму про рятівну роль диктатури, хоча в тодішніх політичних умовах вони були цілком логічними (хаос і чужі політичні впливи в Україні могла здолати тільки національна диктатура, унапрямлена орденською дією і стратегією ОУН). Загалом до ідейної спадщини націоналізму треба підходити із таким принципом: форми і тактика національно-визвольної боротьби могли набувати різноманітних ознак і спрямувань, але в них зберігалася одна непорушна суть – волюнтаризм, динамізм; з часом ці форми і тактика застарівали, але з них треба видобути в сьогодення серцевину – наступальність, творчий героїзм.

Отже, першою визначальною засадою міжнародної стратегії націоналізму, за Д.Мироном-«Орликом» є: «Великий союз, угода чи федерація з Росією білою, червоною чи демократичною кінчиться узалежненням і підбоєм України. Не союз з Росією, а цілковитий розвал Російської імперії і постійне шахування від Балтики по Кавказ і Балкани (виділення наше – О.Б.) – оце передумова української державности. Концепція балтійсько-кавказького порозуміння в оперті на Чорне море і Балкани при рівновазі впливів Англії, Італії, Німеччини і Японії з виключенням Росії та проти Росії. На Сході Европи – ми, як за часів Володимира Великого і в концепції геніяльного гетьмана Хмельницького…» [2, с.92].

Далі Д.Мирон уточнює: «В інтересі України є постання самостійних держав кавказьких народів, щоб вони були під охороною України і не були знаряддям сторонніх сил» [2, с.202]. Як бачимо, ця теза є суперактуальною для сучасної української держави, яка сьогодні зазнала такого фатального удару з південного сходу ( окупація Криму і східного Донбасу Москвою), тобто з кавказького напрямку. Чи можливі були б агресивні дії Росії на Чорному морі, якби перед нею постала комплексна проблема усамостійнення кавказьких народів? Зрозуміло, що ні. І тут самокритично запитаємо самих себе: чи щось посутнє зробили для цієї екстра важливої справи –  звільнення Північного Кавказу – сучасна українська держава, український націоналістичний рух (поза окремими випадками), українські праві інтелектуали й аналітики? Питання риторичне. Зараз в Україні важко назвати хоч би одне пресове видання, яке б систематично повідомляло про кавказькі події (а там є про що повідомляти!). Що заважає редакторам українських видань регулярно ставити у новинні блоки інформацію про політичне життя так важливого для України з точки зору виживання за параметрами геополітики регіону?

Наступна теза Д.Мирона: «В інтересах України є підтримати концепцію самостійної держави Туркестану, Казахстану й Ідиль-Урагу» [2, с.202]. Мені вже не раз доводилося писати від 2001 р. про потребу цілісної геополітичної орієнтації України на співдію із тюркськими народами [3, с.159-173] як такими, що творять гігантський пояс – від Туреччини до Туви-Уйґурії – південного стримування міжнародного тиску Росії. Об’єктивно ці народи, кожен у різний час і спосіб, були скривджені політикою Москви. Сьогодні, закономірно, вони всі «випростовуються» в геополітичному сенсі, тобто зростають їхні націоналізми, їхні суспільства входять у ритми модернізації, їхні еліти прагнуть самоутвердження, а культури переживають піднесення. Чи хоч один ефективний крок зробила Україна у цьому напрямку, щоб стимулювати процеси активізації тюркських народів? Питання риторичне.

Визначний український націоналіст продовжує: «З сучасною Туреччиною будуть єднати Україну політичні й господарські інтереси, щоб атакувати (виділення наше – О.Б.) Чорне море. Одначе можуть зайти суперечності в боротьбі за впливи на Кавказі і над Каспієм» [2, с.203]. Як бачимо, він чітко усвідомлював головну стратегему для нації на Чорному морі: розвязати проблеми стосунків з Туреччиною і разом почати будувати міцний геополітичний бастіон спільного домінування у Чорноморському просторі. Тепер подумаймо, наскільки провальною була зовнішня політика України  за час незалежності. До 2015 р. Україеа безнадійно відставала і програвала Росії у налагодженні геополітичної спів дії з Туреччиною, лише військові дії у Сирії і втручання у них Москви, в зону геополітичних інтересів Анкари, раптово перервали цей процес. Додалися і події в Криму. Поза зусиллями окремих дипломатів (Б.Яременка. наприклад), в Україні майже нічого не робилося для налагодження особливих стосунків з Туреччиною.

Далі Д.Мирон так окреслює геополітичну ситуацію піднесення майбутнього України – держави, вимріюваної його героїчним поколінням: «З балканськими державами єднають Україну політичні, господарські і культурні інтереси. Балканським слов’янським державам дасть Україна опору і рівновагу сил в середині між ними і перед зазіханнями сторонніх чинників… Україну буде єднати особлива політична, господарська і культурна співпраця з Болгарією, щоб стримати Румунію і запевнити собі вихід до Чорного моря». [2, с.202]. І знову риторичне запитання: чи багато зробила офіційна чи націоналістична Україна для випередження російських впливів на Балканах? Це сьогодні стихійний болгарський націоналізм посприяв тому, що так історично прив’язана до Росії Болгарія раптом міцно стала на заваді просуванню газово-геостратегічних інтересів Москви у балканському напрямку. Водночас, як бачимо, Д.Мирон висловив актуальну тільки для його часу думку про пріоритетність боротьби з румунським мікроімперіалізмом. На сьогодні геостратегічна ситуація змінилася і Румунія, попри намагання її шовіністичних та великодержавницьких середовищ, не може стати серйозною перешкодою для утвердження України, і навпаки, вона є вирішальним геополітичним чинником для стримування російського імперіалізму в регіоні Балкан і Україна повинна скористатися з цього [4]. Дві східнобалканські держави  –  Болгарія і Румунія  –  це потенційно  найближчі  союзники України.

Проте Д.Мирон чітко називає той ідейний принцип, який залишається найнасущнішим для геополітичного утвердження майбутньої України: «Значення України на міжнародному терені залежне від розбудови внутрішніх сил (виділення наше – О.Б.) українського народу і його революційної боротьби з окупантами» [2, с.203]. Тобто нація тільки тоді зможе досягнути зовнішніх успіхів, коли її психологія і свідомість будуть пройняті великим вольовим націоналізмом, коли її стратегії й устремління будуть визначати героїка і безмежний ідеалізм, коли вся енергетика національного суспільства спрямовуватиметься на процеси безнастанної наступальності, творчої динамічності і суворої принциповості при розв’язанні внутрішніх проблем. Ідеолог так завершує цю тезу: «Не зовнішні сторонні сили, але внутрішні національно-революційні сили спричиняються до цілковитого розвалу московської імперії. Тому центр ваги української справи лежить не в кон’юнктурному укладі міжнародних сил, але в організації революційної сили української національної революції на рідних землях спільно з визвольною боротьбою всіх поневолених Москвою народів…» [2, с.203].

Сьогодні знову активізувалися політичні розмови в Україні про Балто-Чорноморське співтовариство, особливо після останніх заяв нового президента Польщі Анджея Дуди про тісну співпрацю у цьому просторі. Однак мусимо пам’ятати і розуміти суть заповіту усіх великих геополітиків-націоналістів  – Дмитра Донцова, Юрія Липи, Зенона Пеленського, Дмитра Мирона: Балто-Чорноморський блок держав є можливим за однієї умови – становлення і розвитку сильної, динамічної, наступальної української нації і держави. Малоросійська за духом, спутана олігархічними тенетами, ослаблена ліберальним пацифізмом Україна ніколи не виконає цього історичного надзавдання. У такій формі, яка існує зараз, Україна залишатиметься тільки геополітичною жертвою, яку ослаблюватимуть і яку обкрадатимуть сусіди, близькі і далекі. І тут треба повернутися до перших заповідей націоналістичної філософії Дмитра Мирона: лише високий ідеалізм, лише безмежний волюнтаризм, лише суворий героїзм визволять і піднесуть нас до виконання високої міжнародної місії.

Середньо-Східна Європа, як ще можна назвати Балто-Чорноморський союз, може стати вирішальним фактором світової геополітики тільки при становленні України як регіонально першої держави. І це повинні твердо запам’ятати українські національні еліти, якщо вони хочуть стати правдиво такими. Без України «середньоєвропейський вал» (Д.Донцов) ніяк не стане таким, бо в усіх аспектах – геостратегічному, демографічному, потенційно мілітарному, господарському, морально-духовному – залишатиметься недобудованим, неповним, неорганічним і недієвим, особливо через фактор російської імперської загрози. Україна у цьому валі – це   широке чорноморське узбережжя як зона насущної геополітичної відкритості до Півдня, це понад 40 млн. людності, розселеної у просторі між Карпатами й Азовським морем, тобто між двома географічними «опорами» Східної Європи, це міцно охоплена долина середнього і нижнього Дніпра, це колосальний економічно-чорноземний потенціал, це культурна і духовна місія Києва як міста-апостола, це глибока цивілізаційна антитеза до історичної Московщини як сутнісної Євразії. Без усього цього країни Середньої Європи від Фінляндії до Греції – це лише уламки західної цивілізації, розірвані простори перед наступом вічної Євразії.

Ось кілька основоположних тез Д.Мирона щодо концепції внутрішнього розвитку української держави в майбутньому:

1) «Розуміння націократичної держави протиставляється ліберал-індивідуалістичному розумінню держави…» [2, с. 109].

2) «Концепція націократичної держави українського націоналізму є відрубною від концепції абсолютної держави фашизму, де держава є вищим поняттям від нації» [2, с. 109].

3) «… Держава є природним оформленням і політичною організацією нації, що має ціллю зберегти тяглість розвитку і надбання усіх поколінь для добра і сили цілої нації. Держава як витвір боротьби … ряду поколінь не може бути знаряддям у руках якоїсь одної династії, кліки, партії» [2, с. 109].

Отже, український націоналізм міжвоєнної доби шукав третій шлях розвитку державництва, чітко протиставляючись моделям плутократично-індивідуалістського лібералізму і тоталітаризмові фашизму, тому що обидві вони ігнорували ідею органічного розвитку нації.

Далі Д.Мирон пояснює: «Завдяки державі людина і нарід… мають змогу розвиватися під оглядом культурно-цивілізаційним, моральним і впливати на хід історії» [2, с. 110]. «Державний лад України мусить органічно виростати і відповідати психіці, характерові, суспільній структурі, політичному положенню, історичному розвиткові, життєвим потребам і прямуванню на будуче української нації» [2, с. 111]. Тут ми бачимо важливу ідеологічну тезу націоналізму про «культурно-цивілізаційне» і «моральне» покликання держави. Її місія стоїть вище від розв’язання насущних соціально-економічних питань, від налагодження бюрократичного порядку в суспільстві. Націоналістична держава має відкрити якнайширше і найефективніше духовні, інтелектуальні, етичні, культурні потенціали нації для її утвердження в світі. Зрозуміло, що концепція нинішньої всуціль лібералізованої України, коли культура, освіта, наука фінансуються за «залишковим» принципом, може бути оцінена тільки як ідіотична й антиукраїнська з точки зору класичного українського націоналізму.

Д.Мирон шукав середню модель держави поміж надмірним бюрократичним етатизмом і «злегковаженням значення держави всякими демоліберальними, соціялістичними й анархо-синдикалістськими групами» [2, с. 111], бо перший веде країну до замкнутої тиранії, а другі доводять її до хаосу.

Як відомо, український націоналізм 1920-1930-х рр. теоретично ішов до ідеї національної диктатури як найефективнішої форми захисту української нації і забезпечення її державотворчих інтересів. Однак це не була звичайна теорія диктатури, котра виражає тоталітаристські устремління людей, які прагнуть з її допомогою швидко розв’язати усі соціальні проблеми. Д.Мирон пояснює: «Україні треба сильної та твердої диктаторської влади й залізної дисципліни, щоби опанувати наслідки довголітнього поневолення, всі анархічні відосередні сили й хаос на Сході Європи по розвалі совітської імперії. Також геополітичне положення України – «при битій дорозі» між Заходом і Сходом під напором московського молоха вимагає великої зорганізованости і сильної державної влади» [2, с. 112]. Тобто це було цілком конкретно-історичне і реалістичне усвідомлення деструктивних загроз, які чекали можливу молоду українську державу. Водночас, на думку націоналістичного ідеолога, «Диктатура мусить опиратися на моральній і політичній піддержці цілого народу. Диктатура мусить так довго тривати, аж доки не упорядкує внутрішні відносини, не зорганізує й не утривалить здобутої влади і нового ладу» [2, с. 112]. Іншими словами, було чітке розуміння того, що не можна в історично важливий, вирішальний час бавитися у політичний плюралізм, прикриватися фразеологією демократії.

Сьогодні у цій темі диктаторства в націоналізмі є багато спекуляцій, особливо з боку ліберально налаштованих науковців, які, цитуючи різноманітні висловлювання націоналістів про потребу диктатури, однозначно представляють ситуацію так, нібито в націоналізмі була стійка тенденція до тоталітарності. Проте тут треба пам’ятати і розуміти те, що і Д.Мирон, і інші ідеологи ОУН говорили від імені національного ордену, від імені морально і духовно піднесеної організації, пройнятої глибоким ідеалізмом, жертовністю, дисциплінованої, ієрархізованої, в якій філософія захисту і розвитку національних інтересів була на першому місці. В ОУН у принципі не могли прийти до управління люди з бюрократично-насильницькими пориваннями, бо етика й організованість Ордену унеможливлювали це. І це всі побачили у червні 1941 р., коли ОУН С.Бандери, все контролюючи і забезпечуючи, все ж створила уряд на принципах демократичності, увівши до нього групу професійних людей із інших, але державницьких та національно відповідальних, політичних середовищ.

Цікавими є думки Д.Мирона про майбутнє упорядкування українського парламентаризму. І тут на першому місці стояла ідея розросту й утвердження української нації як неодмінна умова: «Державне законодатне представництво (тобто парламент – О.Б.) … мусить складатися не лише з представників господарського життя, професійних організацій, але з представників усіх громадянських виховних і культурних організацій і товариств вищої ужиточности, як, напр., «Просвіта», «Рідна школа», організації комбатантів, високих шкіл (університетів – О.Б.), виховання молоді і представників політичної думки і т.п.» [2, с. 113]. Що закладено у цій політологічній тезі у перетлумаченні на реалії сьогоднішнього дня? Те, що українська нація, покалічена історично, позбавлена еліти, масово денаціоналізована за століття бездержавності, не може в умовах демократії віддати себе в руки професійних політиканів, які неодмінно задомінують у всіх партіях, як це сталося у теперішній Україні. Закономірно, що охлократизоване, одурманене й дезорієнтоване купленими ЗМІ, суспільство буде регулярно приводити у парламент демагогів, проолігархічних ляльок, цинічних кар’єристів. Вони завжди складатимуть більшість у парламенті плутократичної країни (а офіційний лібералізм як ідеологія неухильно веде до цього кожну демократичну державу), до того ж, у випадку України дезорієнтовані малоросійські і цілком зрусифіковані маси будуть приводити до парламенту відвертих українофобів, проросійських імперіалістів (нинішній т.зв. Опозиційний блок). Запобігти цьому можна тільки в один спосіб: виходячи із націоналістичного принципу збереження нації як неодмінної передумови, загарантувати у національному парламенті місця для представників української культури, науки, освіти, військово-патріотичних та молодіжних організацій, мислителів. Це не тільки зменшить представництво малоросів і зрусифікованих типів у парламенті, а й постійно орієнтуватиме ціле суспільство на національні ідеали, бо воно буде змушене постійно вибирати за національними критеріями, а не за критеріями цинічної соціальної демагогії, як це є зараз.

Далі Д.Мирон конкретизує таке: «… національне представництво мусить репрезентувати інтереси і добро не лише існуючого покоління…, але цілої Нації і Держави, зложене з досвідчених дорадників, державних мужів і людей праці. Тому випливає потреба, щоби законодатне представництво складалося з двох органів (палат – О.Б.): Національної Ради Праці, що віддзеркалювала б потреби, інтереси й нуртуючі думки існуючих суспільних груп, і Державної Ради, що складалася б зі старших, досвідчених мужів, яка б репрезентувала національно-державницьку політичну думку і потреби не лише сучасности, але і майбутніх поколінь» [2, с. 114]. Іншими словами, українська держава мала б твердо гарантувати передусім національний розвиток суспільства і країни, і це мала б забезпечувати спеціальна верхня палата парламенту, яку б складали переважно, власне, висуванці від названих вище культурно-освітніх, виховних та патріотичних організацій, університетів, незалежних філософів. За такої умови вдалося б надійно усунути загрозу з боку зденаціоналізованих мас і антиукраїнських середовищ, які в ситуації олігархічної демократії, як це є зараз, легко можуть приходити до влади і руйнувати українську державність зсередини (численні приклади активності в українському парламенті політиканів типу Новінського чи Колєснікова).

І ще один актуальний державотворчий принцип від Д.Мирона: «Тим різниться засадничо націократія від демократії, що демократія віддає керму національно-державницького життя в руки хаотичного демосу, поділеної на рівні частини анонімної маси, яка керується …безпосередніми інтересами поодиноких партій і класових груп. Звичайно на плечах спантеличеної народної маси доходять до влади невідповідальні партійні демагоги, що вміють масі подобатися різними обіцянками, або представники багатих класів, як у плутократичній демократії Франції, Англії чи Америки» [2, с. 114-115]. Чим не оцінка сучасної «демократії» в Україні з усіма її Ляшками, Капліними, середовищами «Самопомочі», Бойками, Льовочкіними?

Натомість у націократії головним критерієм є такий: «Хто працює з користю для нації-держави, той має право не лише вибирати  бути вибраним, але брати дійсну співучасть у кермі державою… Український націоналізм підкреслює діловість, компетентність і відповідальність» [2, с. 115].

Наведені роздуми дають підстави зробити такі актуалізаційні висновки:

1) подальший розвиток української державності буде підриватися викликами і загрозами з боку новітнього ліберального космополітизму, який об’єктивно провокуватиме консолідацію і наступальність  малоросійських і проросійських сил, які, прикриваючись фразеологією і правовими штампами демократизму, будуть руйнувати українську державу, тому випливає потреба посилення пропаганди та вкорінення ідей українського націоналізму в суспільстві як єдиної ефективної протидії цим загрозам;

2) Україні нагально потрібна цілісна геостратегія зміцнення Чорноморського простору як вирішального для стабілізації і піднесення всієї Середньо-Східної Європи;

3) пріоритетними  напрямками української зовнішньої політики, відповідно, повинні стати наступні: балканський (в якому особливий акцент робитиметься на перспективних взаємостосунках із передусім Хорватією, Словенією, Румунією,  Болгарією і Македонією як країнах об’єктивно зацікавлених у зміцненні Середньої Європи і Чорноморя ), турецько-тюркський (в якому Україна має зіграти роль геостратегічного фактора, що стимулюватиме антиімперську (антимосковську) переорієнтацію цілого комплексу тюркських народів і держав по лінії Туреччина-Азербайджан-Туркменістан-Узбекистан-Казахстан-Киргизстан з охопленням великої групи бездержавних тюркських народів (татарів, башкирів, чувашів, якутів, тувинців, народів Алтаю та ін..), кавказький (який означатиме постійну увагу до регіону Північного Кавказу, традиційно налаштованого антиросійськи, з сильними національними традиціями, регіону з населенням понад 8 млн. і геостратегічно дуже важливого як вузлового між Росією, Центральною Азією, Закавказзям і Чорноморям);

4) Україна повинна взяти на себе роль провідної держави Чорноморя у всіх напрямках: господарсько-торгівельному, політичному, культурно-інформаційному; для цього потрібні безнастанні стратегічні ініціативи  в усіх важливих сферах  –  від налагодження співпраці між університетами Чорноморського макрорегіону до створення міждержавних обєднань, від спеціальних телеканалів до регулярних форумів природоохоронного, історико-цивілізаційного, міжконфесійного змісту, можливою «столицею» яких могла б стати Одеса як місто особливого чорноморського покликання, особливої відкритості до світу;

5) виникає потреба у розпрацюванні нової доктрини української державності, вироблення нової конституції, які б враховували загрозливий стан української нації, яка й надалі стоїть перед викликами руйнувань, поновної денаціоналізації і русифікації, і тому докорінної перебудови вимагає система парламентаризму в Україні, яка б запобігала різним профанаціям та руйнаціям демократії з боку олігархічних маніпуляцій, наступу популізму та ліберального космополітизму, тож об’єктивною вимогою часу є потреба формування українського парламенту на засадах націократії, тобто забезпечення в ньому гарантованих місць для представників української національно-виховної, культурної, освітньої  сфери, щоб у такий спосіб зупинити наступ антиукраїнських, антидержавних середовищ, який триває.

 

1. Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 роках. – Львів, 2010. – 368 с.
2. Орлик М. [Дмитро Мирон] Ідея і чин України:Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму. –  К.:Українська видавнича спілка, 2001. – 224 с.
3. Баган О. Не ГУУАМ, а Чорноморське Співтовариство // Баган О. Українська Понтида: Геополітичні виміри сучасної України. – Дрогобич: Коло, 2002. – 190 с. Ця думка повторена і в інших публікаціях О.Багана.

 

4. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин / Міжнародна наукова конференція. – Чернівці, 2002. – 510 с.