Агон

Автор: . 06 Лют 2016 в 13:15

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

 

Петро Іванишин

 

АГОН

 (хроніка подій на основі відгуків офіційних та неофіційних опонентів,

рецензентів, реципієнтів реальних та віртуальних

про докторське дослідження П.Іванишина

“Національний сенс екзистенціалів

у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко

(діахронія української літературної герменевтики)” з авторським коментарем)

 

 

 

Захист мною у Львівському національному університеті імені Івана Франка докторської дисертації (22.02.2007 р.) був не зовсім стандартним і не вичерпувався лише науковою проблематикою. Він оголив чимало перед тим не всіма усвідомлюваних речей, виявив значну кількість підводних течій української постколоніальної гуманітаристики, спонукав до озвучення різноманітних конфліктних ідей. Нижче пропоную зацікавленому читачеві у найхарактерніших рисах, на рівні промовистих уривків із різних письмових та усних виступів, ознайомитись із перипетіями цього захисту.

 

 

До захисту

 

“…дисертаційна робота Іванишина П.В., виконана за консультування доктора філологічних наук, професора, академіка НАН України головного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Дончика В.Г., є змістовним, закінченим науковим дослідженням, має важливе практичне значення для фахівців з історії літератури, учителів-словесників, студентів-філологів. Дисертація відповідає сучасним вимогам ВАКу до дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук і рекомендується до офіційного публічного захисту…”

 

Із витягу з протоколу засідання відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ (від 15.06.2006р.), підписаного директором Інституту літератури, завідувачем відділу української літератури ХХ ст., доктором філологічних наук, академіком НАНУ Миколою Жулинським та затвердженого заступником директора з наукової роботи, доктором філологічних наук, членом-кореспондентом НАНУ Миколою Сулимою*.

 

 

“Для декого в тому ж Інституті, серед його начальства (я глибоко в цьому переконаний) ця крипто-національно-екзистенційна, лжегерменевтична антинаука – зовсім нормальна річ, і за інерцією її просування вона цілком закономірно може незабаром стати обличчям нової української «науки»”.

 

Григорій Грабович. І хвороби, і система. Відповідь головного редактора // Критика. – 2006. – Ч. 11. – С.32.

 

 

“…для «хороших хлопців», які, за дивним збігом обставин, виявилися чи редакторами, чи рецензентами, чи офіційними опонентами пана Іванишина, у нього є зовсім інші, єлейно-медові слова. (…)

(…) Питання, які Іванишин ставить до спадщини письменників, є фактично не науковими проблемами, а питаннями «на предмет» ідейної зрілости, обов’язкової для вступу до політичної партії, і то партії вразно недемократичного, екстремістського спрямування. (…)

(…) Науковий істеблішмент, вочевидь, не вбачає загрози в поширенні праць на кшталт книжки Іванишина й дає таким авторам можливість здобувати найвищі наукові ступені”.

 

Андрій Портнов. Партійна організація нашої науки [рец. на монографію: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.] // Критика. – 2007. – Ч. 1-2. – С.27-28.

 

 

Під час захисту*

 

“Рівно шість років тому академік Іван Дзюба у статті «Метод – це насамперед розуміння» актуалізував надзвичайно важливі у герменевтичному плані думки, які, поруч із схожими висловлюваннями інших відомих українських учених та власними спостереженнями, безпосередньо вплинули на вибір теми дослідження. Зокрема автор пропонує вирішити проблему застарілості “методологічної бази”, відштовхуючись від різноаспектного осмислення власне національно-культурного буття: “Ми ще не маємо цілісної картини національної культури як узагальненого вираження зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії”. У цьому ракурсі особливо важливим методологічним пунктом є утвердження вченим необхідності узгодження новозасвоюваних західних методологій із специфікою власної національної культури, щоб “уникнути методологічного насильства над органікою культури, щоб іти від неї, від її макрорухів і мікрорухів, а не від готового набору розсудкових лекал і від методологічної догми, хай навіть і загальновизнаної на сьогодні – адже й вона завтра виявиться неабсолютною й буде подолана” (Слово і Час. – 2001. – №7. – С.4-5, 10).

Озвучені міркування ставлять перед новітньою українською академічною наукою, зокрема перед літературознавцями у повен зріст питання, вирішити котрі вкрай важко уникаючи національного смислового плану. Йдеться насамперед про необхідність витлумачення літератури як передання, котре, щоб жити, існувати, потребує усе нових засвоєнь і тлумачень. З іншого боку, увиразнюється потреба у перевитлумаченні тих авторів, котрі концептуалізували “цілісну картину національної культури”, оскільки смисловий зміст зафіксованого у їхній творчості для багатьох стає спірним, викликає суперечки, дискусії, полеміки, що оголило, зокрема, й обговорення нової академічної “Історії української літератури” у 12 томах. Усе це вимагає, як стверджують герменевти, досягнення науково коректного, “правильного розуміння”. Ще одним завданням стає вічно актуальна гременевтична спрямованість на ґрунтовне освоєння передусім власної, вітчизняної інтерпретаційної традиції, котра існує не лише в межах “ідейно-наукової іскри”, за спостереженням Л.Білецького, а й, значною мірою, – у художній літературі саме як “художньому мисленні”, котра здатна ту теоретичну іскру надійно обґрунтувати без “методологічного насильства”. Таким чином, ідеться про витлумачення, перевитлумачення та герменевтичну актуалізацію, наприклад, слова Т.Шевченка, котре перебувало “на сторожі” “малих отих рабов німих”, і дух котрого, за вдалою характеристикою Михайлини Коцюбинської, “витає” над українською культурою; слова Є.Маланюка як “стилету”, слова Л.Костенко, що, як і пісня Чураївни, стало “голосом України”. (…)

Цілком усвідомлюю, що здійснена спроба вивчення українських класичних літературних досвідів крізь призму витлумачення в них національного сенсу екзистенціалів є лише одним із можливих шляхів дослідження сутності та діахронії української літературної герменевтики, воно жодним чином не вичерпує її. Повинні б з’явитися інші дослідження цієї важливої проблеми. (…) Як свідчить здійснене дослідження, ми маємо власну інтелектуальну базу, і саме вона вартує бути фундаментом нашого мистецтва слова та науки про нього”.

 

Із виступу здобувача наукового ступеня Петра Іванишина.

 

 

“Докторська дисертація Петра Іванишина… нерядова подія в нашому літературознавчому житті. Праця – гостро актуальна і темою і напрямком дослідження, самостійна й самобутня за методологічним підходом, сумлінна й глибока за розв’язанням порушених автором ряду теоретичних і історико-літературних (історіософських) завдань. (…)

Петро Іванишин – повторюю, має незаперечний талант, і саме в герменевтиці і гуманітаристиці, має пристрасть до теоретичних і методологічних проблем, надто до націології, і головне, в основі всіх його наукових інтересів, захоплень і вболівань – українська література, її історія і сучасність. Його на сьогодні ще зовсім короткий літературно-критичний, літературознавчий шлях багато в чому особливий і несхожий на інші, має, як зараз кажуть, ексклюзиви. Хіба це не рідкість: трохи більше двадцяти літ – і кандидат філологічних наук, автор двох серйозних літературних книжок і багатьох публікацій; в 30 – уже шести помітних праць, серед них і солідних монографій, посібників, брошур, численні статті в пресі, розголос у наукових колах, нарешті, у 31 – відомий дослідник, полеміст, пошукувач – з усіма підставами – докторського ступеню. І перші книжки П.Іванишина не мали (чи, скажемо доскіпливіше) майже не мали слідів неофітства, нинішні ж розвідки вповні демонструють за всіма критеріями й параметрами – наукову зрілість дисертанта, його цілковиту “докторську” підготовленість. (…)

Петро Іванишин залучає до діалогу (чи на допомогу) не імена, якими рясніє його робота (у цій нестримності, як і в жазі до “теоретизувань”, тобто передусім теоретичної, а не конкретно-аналітичної історико-літературної роботи, він такий же, як і більшість молодих дисертантів), а концепти, методологічні інструменти. Він розрізняє їх, бачить відмінності, класифікує напрямки й течії. Досить побачити на стор. 6 автореферату отой заширокий перелік спектру дослідницьких (сучасних та й минулих) напрямків – спроба, що може викликати в декого іронічну посмішку, надто введення за абеткою прізвищ українських учених в поважний світовий ряд. Але ж це, наскільки знаю, робиться уперше, і розрізнено, не огулом, це робиться концептуально, з дотриманням певних класифікаційних критеріїв. І, нарешті, – хтось же мусить колись почати це робити.

Дисертант, відповідно, добре розпізнає в освоєних ним джерелах співзвучне йому, продуктивне і користається з нього, це справді його “діалого-містка” лектура, а не, скажімо, “дороговказ” чи “керівництво до дії”. …молодий дослідник зумів залишатися плюралістом, не потрапити, за всієї посиленої експлуатації улюблених герменевтів, в рабську залежність від них, бо бачить і рахується з іншими науково спроможними концепціями, бачить і полемізує з неприйнятними для нього і для українського літературознавства поглядів космополітично-ліберального, нігілістичного щодо національної спадщини і традицій, “постмодерного” штибу. (…)

Кажучи про полемічність виступів П.Іванишина, відразу ж зауважу: не обійшлося без прикрих “перехльостів”, особливо в раніших працях; йдеться здебільшого про форму, тактовність вислову. Це накликало на дослідника гнів і обурення опонентів (маю на увазі не “офіційних”), які навіть вдалися до вже, здавалось би, забутих компартійних засобів приниження авторів – “наличкування”, причому деякі сучасні “кваліфікації” набагато вульгарніші від колишніх (постмодерністам усе дозволено). Але, повторюю, ідеться про форму. Я не зустрів жодної статті чи репліки, чи бодай кількох абзаців, де б наукова позиція П.Іванишина розглядалася по суті, наводилися аргументи на заперечення запропонованої ним національно-екзистенціальної методології. Дисертант, фактично, “назвав” (щодо назви завжди сперечаються, це природно) її, розпізнавши, видрукувавши, узагальнивши її реальні – сучасні й давніші – вияви в широкому корпусі праць українських літературознавців, для яких національний підхід до художньої творчості є визначальним чи одним із визначальних. А крім того, головний побудник полеміки П.Іванишина – захист Т.Шевченка, інших наших класиків не лише від штатних масмедійних дискредитаторів всього українського, а й від спроб ніби наукового обґрунтування нав’язуваної сьогодні “деіконізації” і “десакралізації” наших геніїв. Що це за спроби, яка їхня мета і націленість (на вихолощення національної суті Шевченкової творчості) – дисертант і розкриває в багатьох своїх роботах і в дисертації, і в цьому у нього, безумовно, багато прихильників, і тут його полеміка, навіть із “перехльостами”, природна й допустима. (…)

Загалом я менший прихильник праць виструнчених, що нагадують стиснуту пружину, термінологічно-дефініційно параграфованих, як у точних науках, монохромних, “готичних”. Мені подобаються роботи, сказати б, філологічніші, розлогіші, міркувальні, де є місце полемічним списам, але знайдеться місце і для якогось несподіваного відступу вбік, більш особистісного пасажу, на якусь, можливо, й маргінальну тему, де міг би бути, якщо говорити про цю конкретно дисертацію, і вимовний опис, і характеристична біографічна алюзія… Але це, зрештою, смакове…”

 

Із відгуку наукового консультанта Віталія Дончика, доктора філологічних наук, професора, академіка НАНУ, головного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

 

 

“Сталося так, що Петро Іванишин був одним з не багатьох, хто став на захист істинного Шевченка. Вкрай необхідним виявилось вироблення адекватних наукових засад: сучасний фальсифікатор “йшов” на Шевченка, озброївшись новітніми (нібито!) методичними принципами західного літературознавства. Звідси – і наявна у дослідженні велика увага до теоретичних проблем. (…)

Справді вперше в українському літературознавстві з’являється можливість побачити разом із автором дисертації історію нової української літератури як історію націоцентричних герменевтичний ідей, як діахронію української художньої інтерпретації, значеннєва сутність якої (на рівні витлумачення національного буття-у-світі) залишалась практично без змін, про що й зазначається у висновках. Однак більшої переконливості цей висновок може набути після докладнішого з’ясування не лише того спільного, що об’єднує Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а й того індивідуального, специфічного, що їх відрізняє, формуючи неповторні творчі досвіди. (…)

…дисертацію П.В.Іванишина можна загалом окреслити як кваліфіковане і ґрунтовне наукове дослідження. Це добре аргументована, відстояна і належно осмислена герменевтична праця про поезію Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також про двоєдину проблематику філософської і поетичної творчості, складеної на рівні діахронічного прочитання національного сенсу екзистенціалів у цій поезії”.

 

Із відгуку провідної установи (Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка), підписаного доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри української літератури та журналістики, ректором КДПУ Григорієм Клочеком та доктором філологічних наук, професором, заступником завідувача кафедри  української літератури та журналістики Василем Марком.

 

 

“П.Іванишин уперше обґрунтував, відштовхуючись першочергово від ідей М.Ґайдеґґера і Г.-Ґ.Ґадамера, та запропонував… методологічну концепцію вітчизняній науці про літературу задля розбудови її герменевтичної традиції. При тому дослідник успішно, наскільки можна судити з автореферату, застосував національно-екзистенційні підходи як метадискурсивну основу для вивчення специфіки насамперед трьох визначальних у рідному письменстві літературних досвідів – Т.Шевченка, Є.Маланюка і Л.Костенко.

Вельми теоретична, аргументована в діахронно-аналітичних потрактуваннях, дисертація сприяє декодуванню імпліцитності національно-сенсового наповнення цілого ряду художніх значень поезії найбільших наших ліриків і ліро-епіків”.

 

Із відгуку на автореферат Володимира Погребенника, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.

 

 

“Відразу скажу, що дисертація П.Іванишина – ґрунтовне історико-літературне дослідження з серйозними виходами на теорію літератури. В сучасному українському літературознавстві – це помітне явище.

По-перше. Визнаючи національний сенс екзистенціалів в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко, дисертант значно поглибив, порівняно з існуючим вивчення творчих індивідуальностей згаданих поетів, а досяг таких результатів, застосувавши герменевтику як літературну методологію. По-друге, дисертантові вдалося обґрунтувати універсальність герменевтики як методологіїї вивчення літератури, з національною своєрідністю включно. А це надто важливо в період панування методологічного релятивізму в літературознавстві”.

 

 

Із відгуку на автореферат Наталі Шумило, доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ.

 

 

“Останніми роками дедалі частіше з’являється ім’я Петра Іванишина у солідних журналах та наукових збірниках, на обкладинках монографій (причому, монографій – не мало, не багато, – а вже сім, від 1996 року, загальним обсягом понад 80 д.а. – подиву гідна працелюбність!). І то не є просто швидке “балакуче” перо – з-під нього виходять глибокі виношені думки, влучні спостереження, продумані переконливі узагальнення. (…)

Та чи не найбільше мені імпонує намір автора (частково вже здійснений у межах обговорюваної дисертації) працювати далі над подоланням того перекосу, який сформувався останніми часами у нашому літературознавстві, а саме – тенденції протиставляти українську літературу XX століття їй же таки, але твореній у XIX столітті – як нібито недосконалій і чи не неповноцінній”.

 

Із відгуку на автореферат Лариси Мороз, доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ.

 

 

“Творчість класиків української літератури – Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко – формує націоцентричний стрижень вітчизняної історіософії. Кожен із цих ”розкиданих” у часі та просторі поетів із перспективи власного історичного моменту зумів концептуально витлумачити феномен української нації у просвітку її екзистенції. То ж задекларована самою темою докторської дисертації П.В.Іванишина спроба об’єднати розрізнені екзистенціали в єдиний діахронічний ланцюг, поза сумнівом, є актуальною, оскільки пропонує цілісний, історично зумовлений варіант герменевтичного тлумачення онтології буття українського народу. (…)

Складність роботи полягає у тому, що, окрім загальнотеоретичних та історико-літературних досліджень, спеціальних наукових розвідок, присвячених творчості кожного із трьох авторів, дисертант повинен бути обізнаним із масивом праць з української та світової філософії та історіософії. До честі автора, його ерудованість не викликає сумніву…”.

 

Із відгуку на автореферат Володимира Матвіїшина, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

 

 

“Дисертаційне дослідження П.Іванишина присвячене напрочуд актуальній проблемі – українській літературній герменевтиці (на матеріалі дослідження сенсу екзистенціалів у поезії трьох чільних представників, а саме Т.Шевченка, Є.Маланюка і Л.Костенко). Робота має виразний пошуковий характер і неприховане прагнення сформувати новий методологічний взірець інтерпретації, ба навіть змоделювати перспективу національного буття – на підставі літературної герменевтичної традиції”.

 

Із відгуку на автореферат Ганни Давидової-Білої, доктора філологічних наук, професора кафедри кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету.

 

 

“Науковий доробок п. Петра Іванишина проявився в українському літературознавстві останніх років помітно, потужно, іноді контроверсійно. Пропоноване дисертаційне дослідження стало ґрунтовним узагальненням і виграненням усього досі зробленого.

Робота вирізняється безсумнівною актуальністю у контексті нагальної потреби вироблення методології нової академічної “Історії української літератури”. Автор системно й розлого пропонує іманентно українську методологічну модель витлумачення художньої (і не тільки) дійсности. Він чітко окреслює основоположну проблему постсовєтської України – необхідність усвідомлення національного чинника у плані відновлення і набуття власної національної ідентичности, дає гідну, арґументовану відповідь цьому екзистенційному виклику”.

 

Із відгуку на автореферат Василя Пахаренка, кандидата філологічних наук, професора кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету.

 

 

“…дисертаційна робота П.Іванишина – своєрідний підсумок становлення українського літературознавства періоду незалежності нашої держави. З одного боку, вона відображає завершальний етап наукового освоєння здобутків західноєвропейських та світових літературо­знавчих шкіл та напрямів, часто заборонених у підрадянській Україні, а з другого – перехід до формування національних основоположних підстав вітчизняної науки про літературу, розв’язання проблем, пов’язаних з національною самобутністю нашого письменства”.

 

Із відгуку на автореферат Олексія Вертія, кандидата філологічних наук, доцента Сумського державного педаго­гічного університету ім.С.А.Макаренка

 

 

“…очевидно, автореферативні рамки не дозволили дисертантові вповні витлумачити усі власні твердження і судження, а саме третій розділ більше ніж інші структурні частини створив інтригу і підсилив інтерес до повного дисертаційного тексту, проте це треба тлумачити лише як добрий бік рецензованої праці. Автор цілеспрямовано і послідовно намагається окреслити зазначені питання, що переконливо доводить автореферат. Висновки містять властивий для Петра Васильовича Іванишина – простий, систематизований, чіткий, послідовний і переконливий – виклад результатів дисертації”.

 

Із відгуку на автореферат Романа Крохмального, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“Дисертація Іванишина Петра Васильовича є, без сумніву, актуальним і потрібним дослідженням, оскільки автор простежує діахронію літературної герменевтики в аспекті виявлення національно-екзистенційних особливостей художньої традиції як одну з важливіших літературних тенденцій, усвідомлення якої уможливлює нові параметри осмислення розвитку національної літератури. Робота привертає увагу добре продуманою теоретичною частиною, адже вперше в українській герменевтичній традиції діахронно виявлено в межах художніх досвідів герменевтичний тезаурус – перед-структуру розуміння, який може становити методологію гуманітарного науково-філософського аналізу”.

 

Із відгуку на автореферат Бориса Бунчука, доктора філологічних наук, професора, декана філологічного факультету та Любові Василик, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури та журналістики Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича.

 

 

“Дисертація П.В.Іванишина ставить важливі питання, які в певній мірі виходять за межі чистого літературознавства і зачіпають проблемні ситуації співвідношення філософсько-методологічної свідомості з предметним полем національних екзистенціалів в художній творчості. (…)

П.В.Іванишин пропонує власну модель взаємин філософії і літературознавства. Він, замість чіткого розподілення функцій між загальною методологією та специфічними методологічними запитами конкретних наук, тобто іншої предметної сфери, будує особливу дисципліну цієї сфери, яка виявляється аналогом чи дублікатом певних філософських напрямів. (…)

…всупереч тому, що герменевтика виникла в сфері філософії і як філософія, що розвивається фахівцями як особливий тип філософування, П.В.Іванишин оголошує герменевтику філологічною наукою…

В такому розумінні герменевтика співпадає за сенсом з літературною герменевтикою, а це потребує відповіді, хто з фахівців філософів може взяти на себе відповідальність за визнання такого надто дивного підходу, коли конкретно наукова дисципліна, розглядається як дублікат філософських напрямів? Адже на цьому шляху створюється простір для дилетантських інновацій. За вказаною логікою можна “уперше” ввести в науку, скажімо, юридичну, чи політичну герменевтику, або літературну антропологію, чи літературну аксіологію. Погодитись з таким підходом неможливо.

Ми не можемо схвалити і надмірне, неадекватне вживання філософського жаргону, як це робить дисертант, бо переобтяження тексту спеціальною термінологією затемнює смислове поле дослідження. Неясно також, що розуміє дисертант під терміном “художня інтерпретація”… Некоректним, з нашого погляду, є надання Богові національної ідентичності. Адже дисертант вважає, що в українській класичній традиції “Бог зображається передусім, як український Господь” (стор. 17)”.

 

Із відгуку на автореферат Сергія Кримського, доктора філософських наук, професора, Заслуженого діяча науки і техніки України, провідного наукового співробітника Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАНУ.

 

 

“Оскільки я не літературознавець, не вважаю коректним висловлюватися щодо літературознавчих положень даного дослідження; торкнуся лише сенсу застосованих (та сконструйованих) у дисертації філософських понять, й передусім чільного, вочевидь, для всього дослідження поняття “національний сенс екзистенціалів” (винесеного у назву роботи).

Саме некритичне сполучання у даному понятті концептуальних протилежностей “національного” та “екзистенції” змусило мене відізватися на автореферат п. Іванишина. (…)

(…) Невже дисертант, який має схвальну схильність звертатися до надбань сучасної філософської думки, який посилається на В.Дільтея, М.Гайдегера, Г.Гадамера, П.Рікера та інших видатних мислителів, не усвідомлює, що будь-які всезагальні визначення людини (соціальні, культурні, національні, статеві, загалом кажучи “родові”) є протилежністю людині в її “власно-життєвій”, екзистенційній визначеності? (…)

(…) Сполучання ж “національно-екзистенціального” і, головне, теоретично не обгрунтоване і не прояснене використання подібного поняття, лише творить незрозумілого, химеричного і цілковито нежиттєздатного концептуального кентавра.

(…) …як передсуди будь-якого гатунку, які автор весь час воліє називати виключно “перед-судженнями”, можуть стати “методологією філософсько-наукового гуманітарного аналізу”, залишається тайною. Можна погодитись з дисертантом хіба в тому, що від такої “наукової” методології матимемо такі ж “наукові” результати. От тільки чи захочуть представники “філософсько-наукового аналізу” їй слідувати?”

 

Із відгуку на автореферат Сергія Пролеєва, доктора філософських наук, старшого наукового співробітника відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАНУ.

 

 

“Чи пропонує нам дослідження п. Петра Іванишина нове розуміння сенсів поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко? Дозвольте висловити у цьому сумнів: бо ж вряд-чи знайдемо сьогодні науковця, котрий заперечуватиме, що такі об’ємні символи як “Україна”, “свобода”, “Бог” становили й становлять домінанту поетичних світів названих (та й інших) поетів, актуалізуються для читача, котрий занурюється в їхні тексти. (…)

Вузькість інтерпретації, котру зустрічаємо в роботі, напряму залежить від методологічного інструментарію, що його використовує п. Петро Іванишин… (…) …наперед покладена національна ідеологема ніколи й не дасть знайти в поезіях класиків інші образи чи сенси, окрім тих, які пасують її консервативній врівноваженості (з автореферату не зрозуміло, чи береться інтерпретувати дисертант, наприклад, Маланюковий образ України-бранки). Відтак, пропонований нам проект національної герменевтики приречений на обмеженість сенсу і вестиме хіба до курйозних висновків на кшталт того, що “…протагоністи та позитивні персонажі Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко існують (перебувають) у світі по-українськи – різними українськими способами” (с .14).

…на нашу думку накладені обмеження насправді перетворюють герменевтичний метод у наперед зашорене повторювання тавтологічних аксіом, що руйнує його інтерпретаційну свободу й унеможливлює будь-які дискусії довкола результатів такого читання. Будь-який “імператив”, котрий обмежує інтерпретацію, насправді є диктатом, якому критик чи літературознавець мали б коритися, ризикуючи, в іншому випадку, бути ототожненими з неістинністю та оголошеними злом. Тут можна висловити лише радість з приводу того, що ми не живемо в часи панування будь-якої з імперій, котра подібний “молот” могла б використати як інструмент виявлення та знищення невірних. В ліберальних умовах погляду на способи та методи інтерпретації подібне обмеження сенсів у поезії класиків призведе до занепаду зацікавлення їхньою творчістю, а також і до усвідомлення неплідності заявленої методології, котра може бути хіба насаджувана згори в окремо взятих навчальних закладах України”.

 

Із відгуку на автореферат Ростислава Семківа, кандидата філологічних наук, доцента кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

 

 

“Абсолютно схоластично виглядає формулювання теоретико-методо­логічної бази дисертації, яку складають, вочевидь, усі відомі дисертантові філософські та літературознавчі підходи до інтерпретації тексту: тут і різновиди герменевтики, і компаративізм, і структурна семіотика, і постколоніалізм, націоналізм, естопсихологія, феноменологія, платонізм, арістотелізм і т.д., і т.д. Пригадаймо висловлювання Антуана Компаньйона про те, що теорія літератури подає нам урок релятивізму, але не плюралізму (на якому якраз застановлюється автор дисертації): різні відповіді можливі, але не всі відразу. Виникає резонне запитання: як можна в межах однієї роботи коректно застосувати усі названі підходи? (…)

(…) Загалом складається враження, що автор дисертації уже досяг своєї полемічної мети в опублікованих монографіях, а захист дисертації стає для П.Іванишина фактично легітимацією його позиції в українській гуманітаристиці”.

 

Із відгуку на автореферат Ігоря Папуші, кандидата філологічних наук, докторанта кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського націо­наль­ного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

 

 

“Щоб довести свою точку зору, дисертант використовує квазінаукову термінологію, («метакритичні роботи», «мегаобрази», «екзистенціали»)… (…)

Як в найгидотніші сталінсько-щербицькі часи, Іванишин пропонує для захисту примітивний ідеологічний дискурс, нічого спільного з наукою не маючий, як наукообразний дисертаційний текст. Іванишин демонструє совєтських часів логіку, неприпустимий рівень полеміки і примітивне мислення, що вони, на мою думку, ніяк не задовольняють вимогам до докторської дисертації, тим більше, тим більш високим критеріям якості Львівського університета”.

 

Із відгуку на автореферат Йоханана Петровського-Штерна, професора історичного факультету Північно-західного університету (США).

 

 

 

“Заголовок дисертації: «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)» видається поганим перекладом чи радше калькою з якоїсь іноземної мови. (…) …літературознавчоподібний жарґон п. Іванишина цілком саморобний, оскільки автор ніде не виявляє знання жожної мови, окрім української та російської.

Оскільки п. Іванишин ніде не пояснює, що таке «національний сенс» та «екзистенціали», дозволимо собі припустити, що «Національний сенс екзистенціалів» можна без великої втрати «сенсу» перекласти як «Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко.» Що ж, така тема заслугову дослідження, але може бути висловлена без бундючних фраз. (…)

Важливіше питання: для чого автору витворювати такий жаргон, які ж наукові його відкриття щодо творчості Шевченка, Маланюка та Костенко вимагають такого рівня термінологічних складнощів? Чи не можна було б ці відкриття висловити дещо природніше, перекласти на рідну українську мову для ширшого кола читачів? (…)

(…) Головне його досягнення: це так званий тезаурус так званих екзистенціалів. (…) Такою методологією користувався товаріщ Жданов, хоч список його «екзистенціалів» був дещо іншим.

(…) І не сподівайтеся від дисертанта ґрунтовного осягнення доробків хоч одного із обраних ним авторів – адже він заповзявся зруба творити синтез і рецепти для подальших тлумачень! Не сподівайтеся від нього також знання національних процесів…

(…) Автореферат є заплутаним голослів’ям, в якому п. Іванишин намагається рядом герменевтичних штампів прикрити своє поверхове і вибіркове знання української літератури і своє довільне притягнення окремих творів трьох шанованих поетів для роздмухування примітивної, вторинної і бездоказової тези. (…)

Продукт п. Іванишина не витримує… порівняння. Соромно, що це ненаукове, беззмістовне і бундючне творіння з’яляється у 21-му столітті під егідою Львівського університету. Адже ж ця так звана дисертація не тільки не сприяє творчому вивченню української літератури, а нав’язує їй ще один комплекс неповноцінності, намагається загнати українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне гетто. Від таких підходів і методів слід відмежуватися”.

 

Із відгуку на автореферат Тараса Кознарського, професора україністики Університету Торонто (Канада)*.

 

 

“До публічного виступу в справі дисертації Петра Іванишина, поданої на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук нас спонукали кілька причин: захист стандартів наукових досліджень й поваги до наукових ступенів; оборона честі наших колег – визнаних в Україні і за її межами інтелектуалів; усвідомлення відповідальності перед студентською молоддю і науковим середовищем.

(…) Ознайомлення з монографічними публікаціями П. Іванишина, наведеними в авторефераті його дисертації як такі, що містять виклад її основних положень, засвідчує фахову безпорадність їхнього автора (неспроможність чітко визначити, у чому полягає пізнавальна суть і наукова новизна пропонованої так званої “національно-екзистенціальної інтерпретації”, незнання підставової наукової літератури з проблем постколоніалізму і герменевтики). (…)

…мітингові, антинаукові випади П.Іванишина доповнюють очевидну методологічну й аналітичну безпорадність власних висновків. Твердження автореферату дисертації, ніби авторові вдалося “вперше в українському літературознавстві визначити літературну герменевтику як практику і теорію інтерпретації буття” (с. 23) не підкріплене жодними науково верифікованими тезами, а є лише стилістичною еквілібристикою. Жонглювання словами і термінами (“діахронне витлумачення”, “національно-екзистенціальний тип тезаурус”, “органічні українській герменевтичній традиції гносеологічні концепти”) лише приховує брак особистого внеску П.Іванишина до науки.

Вважаємо запропонований Іванишиним спосіб писати і вести полеміку геть далеким від правил наукової дискусії, натомість неабияк близьким до стилістики політичного доносу, що, на наше переконання, є загрозливою практикою, якою годі легковажити. Висловлюємо здивування, що робота виконана на такому рівні була допущена до захисту у Спеціалізованій Вченій раді Львівського університету, що славиться своїми науковими традиціями і школами. Наголошуємо на небезпечній підміні автором засад і вимог науковості голосною псевдопатріотичною риторикою на межі з відвертим радикалізмом та ксенофобією. Звертаємо увагу на деморалізаційний вплив, що його може мати для наукового середовища й особливо молоді, здобуття високого наукового ступеня доктора наук людиною, яка нехтує засади наукової етики, фаховості й відповідальності вченого”.

 

Із листа “До Голови Вищої атестаційної комісії України та Голови Спеціалізованої Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка з приводу дисертації Петра Васильовиа Іванишина «Науковий* сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)»…” (23 січня 2007р.), підписаного** Іваном Дзюбою, Ярославом Яцківим, Григорієм Грабовичем, Тамарою Гундоровою, Марією Зубрицькою, Ярославом Грицаком, Михайлиною Коцюбинською***.

 

 

“Дисертація П.В.Іванишна привертає увагу з багатьох поглядів. Передусім – постановкою проблеми. (…)

(…) Його Вергілієм виступає М.Гайдеггер, чиї праці за кількістю позицій у списку використаних джерел займають безсумнівне перше місце, випереджаючи праці самого П.Іванишина (друге місце) та Г.Гадамера (третє місце). Методологічний ключ дисертації – онтологічна герменевтика; водночас, дисертант користується й можливостями інших методологічних підходів, що добре, адже це завжди сприяє об’ємності бачення предмета дослідження. (…)

(…) Йому близький Дмитро Донцов, і це ще один Вергілій Іванишина, тільки “незримий”, якщо порівнювати його з багато разів цитованим М.Гайдеггером. У кожному разі, донцовські ідеї раз-у-раз проступають в інтерпретаціях дисертанта. “Вісниківський” ідеал, сформований під впливом Донцова, – це те, що в дисертації трактується як продовження шевченківського націоналізму. (…)

(…) П.В.Іванишину дорогі ті художні досвіди, які просякнуті націотворчим духом, виразним національним імперативом, – і це, звісно, його право. Але чи не виникає в такому разі небезпека штучного “відсікання” інших досвідів як  “нігілістичних” і “деструктивних” на тій лишень підставі, що вони – інші? (…) Валерій Шевчук в інтерв’ю “Газеті по-українськи” нещодавно… висловився: в українській літературі з’являються твори, ворожі до національних вартостей, власне антиукраїнські. І назвав при цьому імена Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Олександра Ірванця, Джорджа Грабовича, Соломії Павличко, Богдана Сушинського.

Як кому, а мені особисто подібні протиставлення не видаються продуктивними. З’являються вони, звісно, не на порожньому місці і відбивають факт реального існування різних, навіть полярних, цінностей у літературному середовищі, проте “мілітарна” термінологія в дискусіях означає нетерпимість і демонструє бажання сторін монополізувати істину. (…)

…полемічний дискурс дисертанта мимоволі спонукає до полеміки й такого специфічного читача, яким є офіційний опонент. Вважаю це позитивною рисою дослідження. Тим паче, що в основній частині наукового завдання… висновки П.В.Іванишина видаються переконливими. Мої ж застереження стосуються деяких методологічних засад дослідження.

Рано чи пізно подібна праця мала з’явитися в українському літературознавстві – з усіма своїми “максимами” й навіть крайнощами. Добре, що написав її молодий ерудований дослідник, озброєний модерними методиками аналізу, які він прагнув зіперти на українську інтерпретаційну традицію, спонукаючи Гайдеггера й Донцова подати один одному руки.

Один із наріжник каменів концепції П.В.Іванишина – теза про шевченківський «трикутник» Бог – Україна – свобода. Він називає його «трикутником боротьби», на противагу гайдеггерівському «чотирикутнику» миру, маючи на увазі, що йдеться про головні екзистенціали трьох українських поетів. З цим важко не погодитися, як і з більшістю спостережень, зроблених у ході порівняльно-герменевтичного аналізу структури екзистенціалів, таких, зокрема, як розуміння, туга, радість, жах, турбота, доля, батьківщина, Бог, мистецтво, держава тощо. Щоразу дисертант дає можливість пересвідчитися в автентично національному типі тут-буття, вітвореного митцями”.

 

Із відгуку офіційного опонента Володимира Панченка, доктора філологічних наук, професора кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

 

 

“Не пам’ятаю, та, мабуть, ніхто із присутніх не пригадує жодного захисту дисертації, щоб офіційних опонентів ще за місяць до їх виступів, тобто ще не знаючи, якими ці виступи будуть, а їх авторів уже номінували в пресі “хорошими хлопцями”,  котрі з вдячністю за “єлейно-медові слова” в їх адресу, як у даному випадку, наче з боку автора дисертаційного дослідження, взялись за “процедуру захисту” докторської дисертації Петра Іванишина. Таку “поведінку” часопису “Критика” (число 1-2 (№ 111-112) за січень-лютий 2007 року), в якому вміщено статтю Андрія Портнова “Партійна організація нашої культури” як рецензію на монографію Петра Іванишина “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні і прагматичні аспекти)” (Дрогобич, 2005) вважаю вкрай некоректною і, більше того, упередженою як до офіційних опонентів, так і самого автора дисертації. Не заперечую, а, навпаки, стверджую, що автор названої статті мав і має право оцінювати монографію Петра Іванишина за своїми власними вимогами та критеріями, але не мав жодних підстав, кажучи його словами, “творити партійну організацію” із “хороших хлопців”, які офіційно Президією ВАК України та Міністерством освіти України визнані докторами наук та професорами Національних університетів “Києво-Могилянська академія”, Львівського національного університету імені Івана Франка і Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. (…)

(…) …необхідність такої інтерпретації, як не дивно, посилюється пострадянським періодом літературознавчого процесу. Саме в умовах державної незалежності з’явився цілий ряд українофобських псевдо літературознавчих опусів, які самі собою вимагають заперечень, як такі. Що спрямовані на руйнування націосвідомості і світогляду особи, на підрив української культури та її фальсифікацію.

(…) Тому гостро актуальною, на наш погляд, є потреба такого типу наукових праць, які б на сучасному теоретичному рівні, за допомогою найновіших досягнень у сфері літературознавчої методології, але, базуючись на літературних фактах (ретельному прочитанні досліджуваних творів), – виявили б тип, характер і форми національної значеннєвої спрямованості класичного та новітнього українського письменства. Такий підхід дозволяє не лише виявити питомі художні ідеї того чи іншого автора, а й надійно обґрунтувати теоретико-методологічні пошуки, раціонально окресливши їх безмежжя суттєвими вимогами національної літературної культури. (…)

На мою думку, дисертаційне дослідження стало б науково насиченішим, різноаспектнішим, якщо хочете, “ерудованішим”, якщо б автор у відповідних місцях праці екскурсивно утворював своєрідний “фон” до національних екзистенціалів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко. Маю на гадці принагідне залучення творів П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, В.Симоненка, М.Вінграновського, В.Стуса, якими можна було б поглиблювати загальне неперервне річище обраної теми. (…)

…в роботі П.В.Іванишина твори українських класиків не служать ілюстрацією для тих чи інших філософських положень онтологічних герменевтів, навпаки, він дає можливість висловитися самій поезії, що дозволяє справді вперше в українській науці побачити іманентний розвиток українського літературно-герменевтичного мислення… (…)

Одним із прикладів майстерного використання інокультурного досвіду, для виявлення посутніх ідей досліджуваної творчості, може бути компаративний епізод у першому підрозділі другого розділу, де вдало пояснюється велич вчинку Гонти із поеми “Гайдамаки” (саме як вчинку провідника – персоніфікацію “українського архетипного ідеалу козацької лицарської присутності” (с. 113)) через порівняння із історичними образами Горація, Брута, Валерія і Манлія в античних авторів. Однак тут, як видається, можна було б поглибити арґументацію через докладніше використання біблійного та літературного контекстів образу дітовбивства. (…)

До недоліків та помилок доречно також віднести наявність незначної кількості описок та русизмів, використання часом надто великих, а тому непрозорих, синтаксичних конструкцій, що утворюють великі абзаци (як на с. 117)… (…)

Загалом дисертацію П.В.Іванишина слід визнати як самостійне, новаторське, фахове і ґрунтовне літературознавче дослідження, промовисто актуальне на сучасному етапі розвитку української науки про літературу”.

 

Із відгуку офіційного опонента Тараса Салиги, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури ім. акад.. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“…дисертаційна праця П.В.Іванишина… є актуальним дослідженням, тому що саме в творчості цих поетів формувалась національна специфіка загальнолюдських цінностей, що на сучасному етапі розвитку літературознавчої думки потребують свого, говорячи словами Барта, переписання і новітнього переосмислення. Потреба часу де термінується постколоніальним дискурсом, у рамах якого особливо усвідомлюється небезпека комплексу національної меншовартості, що залишився у спадок від попередніх гранднаративів, які руйнували культуру і менталітет українця. (…)

…потреба концептуально виваженої літературознавчої теорії та методики, яка б підкреслювала національну ідентичність української літератури, зараз є особливо актуальна, а дисертація П.В.Іванишина вносить конкретну і вагому лепту ля її розв’язання. (…)

…складається враження, що П.В.Іванишин не завжди послідовний у своїх судженнях, оскільки не керується тими контраргументами, що пропонуються екзистенціалізмом стосовно проблематики загального характеру. Зокрема, такий філософ, як Н.Абаньяно, відзначав, що екзистенція людини характеризується тим, що людина є сама для себе проблемою свого буття, відповідно, буття людині не дано в жодній формі, навіть у формі процесу чи становлення. Звідси, проблема буття людини – це проблема її завдань, її щастя, тобто, її долі. Тому видається незрозумілим висновок дисертанта на основі аналізу екзистенціалів, що “художній літературний твір має націєтворчий смисловий потенціал, оскільки так чи інакше творить істину національного буття”. До того ж П.В.Іванишин наводить перелік поезій українських авторів, у тексті яких означена думка знаходить підтвердження. Проте, на наш погляд, такі міркування є не до кінця аргументованими, оскільки екзистенціали можуть свідчити тільки про “моє” буття, але ніяк не про буття нації. Відповідно, якщо зважити на твердження про те, екзистенція виводить до розуміння сенсу буття, то йдеться, передусім, про буття конкретної людини, а не нації загалом. (…)

В історико-літературних позиціях своєї праці дисертант виявляє методологічну ґрунтовність суджень та добору фактичного матеріалу. Такий виважений підхід дав йому підставу означити національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко”.

 

Із відгуку офіційного опонента Миколи Ткачука, доктора філологічних наук, професора, звідувача кафедри історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

 

 

“Такого захисту, як сьогодні, вже давно не було, такого цікавого, такого складного і такого контроверсійного. Це пояснюється складністю і важливістю проблеми, її актуальністю і наявністю різних поглядів на цю проблему.

Дехто в оцінках нашого дисертанта зупинився на його науковому старті, на періоді молодечого максималізму і не побачив його еволюції. Він був шокований і переляканий, як наш дисертант у свій час виступив проти культу деяких вчених. Як смів він критикувати? (…)

…маємо, з одного боку, дуже високі оцінки, а з другого – суцільно негативні. Якщо відгук суцільно негативний, отже, відгук упереджений, він несерйозний. Невже нічого позитивного не можна знайти, навіть критикуючи?

Дехто був шокований тим, що творчі авторитети критикували його, що він зарозумілий, мовляв, і що в нього є така фраза, що “треба позбутися фальсифікату”. Виходить: “Хай живуть фальсифікати”. То серйозний відгук? Автори самі себе видають. Або ті автори, які вже заздалегідь критикують опонентів за їх “єлейний” виступ. (…)

…аналогія між Павличко і Петром Іванишиним дуже близька. Обоє вони взялися за нову проблему. І всіх питань не вирішили. Якщо в сучасному полі розглядати, що там, які думки вірні, які невірні в Павличко, але їй присудили докторську ступінь і правильно зробили, бо вона започаткувала новий напрямок. Трагічна загибель перервала критику її, а ця критика почалася вже за її життя. (…)

Не можна йти таким шляхом, як колись до мене прийшов один чоловік на іспит і каже: “Поставте двійку моїй жінці, бо я з нею посварився”. Мені здається, що якраз Грабович не повинен виступати, перекреслювати ту роботу, оскільки він із ним полемізував.

Щодо особи Грабовича, то він дійсно зарекомендував себе як блискучий літературознавець, особливо я був у свій час захоплений його… полемікою із Чижевським. Були дуже слушні зауваження відносно процесу, виступив проти неповноти літератури і т.д. На жаль, професор Грабович потім зосередився на питаннях патології, що не належить до літературознавства. Не всі послідовники професора Грабовича пішли по такому шляху, але деякі пішли. Це епігони, які нічого не думали.

Як би там не було, захист був у нас дуже критичним, дуже суворим. Питання були дуже тяжкі…

Якось забувають саму дисертацію. Часом таке враження, що не читали дисертацію. Я прочитав автореферат. Там немає ніякої полеміки, там цілком науково поставлено питання. Там оці категорії застосовані по-новому до літературознавства, переломлені через проблему національної ідеї, знайшли вираз у понятійному, категоріальному апараті, вони систематизовані, вони висвітлені по-науковому, а не по-публіцистичному. Тим більше, це питання, над яким будуть ще працювати і повинні працювати. (…)

…Взагалі рідко наші докторанти ставлять такі теоретичні, філософські проблеми. Вони ще не позбулися якоїсь когнітивної описовості навіть на рівні докторських дисертацій, але вони захищаються дуже легко, бо вони не є цікавими і тому не викликають дискусій”.

 

Із виступу у дискусії Івана Денисюка, доктора філологічних наук, професора, директора Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“Тепер термінолоґія. Ось бачите, я хотіла Вам допомогти на початку. Я поставила питання, які Гайдеґґер праці літературні, оскільки Сергій Кримський, справді поважна фігура в нашій філософській науці, і Сергій Пролеєв Вам чітко зауважили, що є якесь відмежування  – є філософія і є література. І Вам так легко було місток поставити, бо сьогодні дискутують про два види – література як філософія і філософія як література. В українській екзистенції це так очевидно, що наша філософія була літературою, то чому Ви не використали цього і методологічно не обґрунтували? Мені дивно.

…Перепрошую, попри всю увагу до Вашої візії христології, цитую Ваше речення: “Очевидно, максима ця явно походить від одного із основних наказів християнських: не чини іншому того, чого не бажаєш…”.  Християнство має заповіді, а не накази. В християнстві нема насильства, нема диктату, нема волюнтаризму, є добровільне начало”.

 

Із виступу у дискусії Марії Зубрицької, кандидата філологічних наук, доцента, проректора Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“Уже на самісінькому початку дисертації, де йдеться про теоретико-методологічну базу, спостережено цілковиту безпорадність дисертанта вивчати поезію Шевченка, Маланюка, Костенко “крізь призму виявлення сутнісних рис та діахронії української літературної герменевтики”. Виявляється, Іванишин збирається витлумачувати національний сенс в модусі людського існування без Григорія Сковороди – найбільшого, за словами Чижевського, українського герменевта. Замість Григорія Сковороди в Іванишина мало не на кожній сторінці цитати з німецьких філософів Гайдеґґера і Ґадамера. Воно зрозуміло: “німець скаже ви моголи”, далі за текстом.

Теоретико-методологічна база дисертації Іванишина вражає кількістю імен. Невідомо тільки, чи вони з’явилися, як пише Дончик, науковий консультант Іванишина в одній із своїх статей, “від великого знання чи від незнання, від нерозбірливого засвоєння, від моди така різновекторна, але несумісна, взаємозаперечна в своїх складових методологій. Замість єдино правильної – какофонія різного”. Радше те друге, третє і четверте.

Як же інакше, як не одвертим цинізмом і профанацією назвати, залучені “до предмету дослідження досягнення філософії національної ідеї та ідеології націоналізму”. Якщо Жан-Жак Руссо через крапку з комою сусідить із Степаном Бандерою. Одвертий космополіт Жан-Жак Руссо, покинувши Францію, насолоджувався любовними утіхами на березі Женевського озера в Швейцарії. І в’язень фашистських концтаборів, мученик за волю України Степан Бандера – антиподи інших дій і в моралі, і в політичному осмисленні долі своєї Вітчизни. Ганебно спекулювати цим великим ім’ям. І щоб завершити із теоретико-методологічною базою, а точніше какофонією різного, зазначу, що есеїзм – це стильова домінанта, або жанр, і аж ніяк не методологія. Коли Іванишин цього не знає, то нехай подивиться у будь-який сучасний підручник із теорії літератури. (…)

(…) Часами видається, що Іванишин насміхається з читача свого опусу, випробовує на міцність: чи повірить реципієнт черговій абракадабрі автора дисертації? Деякі, як видно з виступів опонентів на дисертацію, повірив.

Усе те, що написав Іванишин в своїй докторській дисертації, а це, кажучи мовою українського літературознавства, про тяглість традицій в українській літературі, про продовження Маланюком та Ліною Костенко націоцентричних мотивів Тараса Шевченка, давним-давно відомо і не тільки в українському літературознавстві. (…) Не знає цих публікацій Петро Іванишин. Він стратив купу часу, щоб доказати, що сонце встає на сході, а Дніпро впадає в Чорне море.  Правда, висловив ці очевидні істини науковоподібною риторикою у стилі героя одного французького роману.

Втім, не можна відмовити Іванишинові і у відкриттях справді глобальних, які хоч і не здатні перевернути світ, проте християнську ойкумену підважують капітально. Заплутавшись у чотирикутниках, трикутниках, християнських сутностях, екзистенціях та есенціях, Іванишин видає на сторінці 389 дисертації такий пасаж: “Таким чином, Бог постає як третій фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності”.  Більшої ахінеї годі  придумати! Бог не може бути ні третім, ні екзистенціалом, ні експлікатом. До такого не додумувалися навіть вожді войовничого атеїзму, і можна тільки дивуватися, як… прийняли до захисту дисертацію з відвертим масонським підтекстом. (…)

Іванишину хочеться бачити Україну екзистенціалом-експлікатом. Мені, а я сподіваюся, що і більшості з вас, хочеться, щоб вона залишалася Україною, ясною, залізною державою, матір’ю для усіх нас сущих, щоб Бог залишався Богом, а нашу з вами свободу, за яку боролися Шевченко, Маланюк, Стус, Сверстюк і Костенко, ніхто не впихав у прокрустові ложа жодних експлікатів”.

 

Із виступу у дискусії Євгена Пшеничного, кандидата філологічних наук, доцента, завідувача кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

 

 

“Тут не аналізуються якійсь проблеми поетики, проблеми поетикальності, суто локальні художні засоби. Автор виводить роботу в ширший простір космоонтології і людинознавства загалом.

Взагалі, я, насамперед, хочу зняти одне протиставлення, про те, що є екзистенціалізм як проблема особистості і екзистенціалізм як національний екзистенціал – це різні речі. Чому? Я хотів би саме цю позицію з’ясувати. Чистої свідомості немає взагалі. (…)

Що ця робота виявляє? Вона виявляє, я би сказав, заангажованість народу у своє буття. Мамардашвілі казав, що буття, життя передбачає поширення. Власне, Іванишин поняттями цих екзистенціалів цю проблему певним чином передбачає. Що є показовим? Він виокремлює оці спільні екзистенціали від Шевченка, до Маланюка і до Ліни Костенко. Звичайно, було би більш переконливо і більш ґрунтовніше, коли б він взяв більше, ніж ці три поети. Але він взяв так, як є. І що це дало? В цих показових постатях він виокремлює оці тексти. Він бачить, що в текстах цих поетів ці національні екзистенціали проявляються так чи інакше. Але це є спільне, що їх єднає. Цей шевченківський трикутник, хочемо ми чи не хочемо, а він після Шевченка домінує над нами. Ми не можемо його уникнути”.

 

Із виступу у дискусії Тараса Пастуха, кандидата філологічних наук, доцента, докторанта кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“…я відстоюю право автора дисертації мати свою концепцію. І він її вибудовує. Ви ж не заперечуєте його концепцію? Робота концептуальна, може, саме тому, що вона так дуже… як говорить Іван Овксентійович, з тим максималізмом продовжує, проводить у життя впевнено на сторінках цієї роботи свою думку, свої тези і т.д.”

 

Із виступу у дискусії Любомира Сеника, доктора філологічних наук,  професора, директора Інституту літературознавчих студій Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“Мені здається, що найкращим тестом на евристичний потенціалі цієї роботи став би її переклад будь-якою мовою, чи слов’янською, чи романо-германською. Також я запропоную авторові такий нехитрий експеримент – уявити собі, що симетрична робота з подібною аргументацією написана, скажімо, Вашим російським або польським колегою. Можу заручитися, що Ви були б першим її опонентом.

Справа в тому, що Ваше концептуальне намагання схрестити постколоніалізм із етноцентризмом є досить невдячною справою саме через те, що хоча Ви не раз цитуєте авторів, які пишуть, представляючи цей постколоніальний напрям студій, одначе жоден з них не є представником так званого етноцентризму. І взагалі я думаю, що дискусія про етноцентризм, у тому числі і в зв’язку з Гайдеґґером, має дуже неприємний шлейф, пов’язаний з націонал-соціалізмом, і це не можна забувати”.

 

Із виступу у дискусії Ірини Старовойт, кандидата філологічних наук,  доцента кафедри теорії літератури та компаративістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

 

“Що мені дає підстави говорити про те, що пан Петро Іванишин заслуговує таки присудження ступеня доктора філологічних наук, то те, що він багато зробив. Тут є концепція його. Хай не у всьому вона бездоганна, така важлива, але є концепція. Є своєрідна постановка навіть теми, проблеми. Не все підряд, а трьох він вибирає письменників, можна було б інших. Але все ж таки, з його погляду, це так і це він робить добре”.

 

 

Із виступу у дискусії Богдана Мельничука, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури та журналістики Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.

 

 

“…Петро Іванишин запропонував цікаву методологічну концепцію, яка слугує розбудові герменевтичної традиції в українському літературознавстві – власне, національну методологічну концепцію. (…)

(…) Не торкатися авторитетів – це не та традиція, якої слід дотримуватися. Чомусь такої бойні не було при публікаціях, які принижували нашу честь і гідність, коли принижувалися такі авторитети, як Шевченко (в деяких публікаціях), Іван Франко, Леся Українка. Такої бурі не було, тихенько шепотіли в пресі. Сьогодні – бурхливо. Я думаю тому, що дійсно прийшов літературознавець, який здатен сполошити, розворушити цю науку. Чомусь всі мовчать, коли виходять праці про Франка, вихолощені, безнаціональні. Всі мовчать. Це нормально. Так може бути, космополітичне – може бути. Національне – не може бути”.

 

 

Із виступу у дискусії Лариси Йолкіної, кандидата філологічних наук, доцента, докторанта Київського національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

 

 

 

Після захисту*

 

“Мусимо тепер писати про ці негаразди у зв’язку з новим доволі цікавим казусом: нещодавнім захистом у Львівському університеті докторської дисертації пана Петра Іванишина. (…)

…постає суспільне замовлення на «національно-екзистенціяльний» підхід до нашої культури взагалі й до літературознавства зокрема. (…)

…не зайве пунктирно описати загальний контур цього явища. Знаменує воно… передусім нову гібридну, совєтсько-націоналістичну ідеологізацію науки (конкретно – літературознавства), нацреалізм замість старого соцреалізму, який тепер має сповідувати монолістичний принцип «українського підходу до української тематики», і що важливіше, дефініювати, що саме є отим «українським підходом» (бо все інше є «фальсифікацією» і навіть «україновбивством»). Це екстремістське зазіхання на монопольність правоти й патріотизму, підігрівання – на шістнадцятому році незалежности – добре знаного принципу партійності не може не бентежити… (…) Тут прикметна саме оця синергія оґресивного нацреалізму (чи пак нац-екзистенціялізму) та офіційної, передусім інститутської «криші»; одне без другого мало патентне. Просуваючи свого борця, його істеблішментові спонсори захищаються перед викликом сучасної науки ( того-таки екзистенціалізму і тої ж герменевтики – але вже без усяких «національних», а насправді криптосовєтських доважків і перекручень) і ради цього заплющують очі на й на його пересмикування ідей та пустомельство, й на елементарне нерозуміння літературознавчої проблематики. А заклик до поновного ідеологізування науки взагалі не турбує: навпаки, як можна без ідеології? Певно, спонсорам з інституту й катедри все це – й ідеологія, й бутафорія – видається наукою”.

 

[Григорій Грабович]. Фабрикування науки: Григорій Грабович, Тамара Гундорова, Марк Гольберґ, Сергій Пролеєв, Йоханан Петровський-Штерн, Степан Захаркін, Тарас Кознарський // Критика. – 2007. – Ч. 4. – С.14.

 

 

“Голові Вищої атестаційної комісії України

пофесору Мачуліну Володимиру Федоровичу

 

Зветаюся до Вас як український науковець, якому небайдужа доля української гуманітарної науки. (…)

…П.В.Іванишин успішно захистив дисертацію у Львівському національному університеті і, очевидно, скоро може стати доктором філологічних наук. Зауважу лише, що відгуки таких відомих на сьогодні філософів, як С.Б.Кримський та С.В.Пролеєв, здається, не були повністю зачитані, хоча дисертація Іванишина фактично виконана на перетині філософії та літературознавства. (…)

(…) Мене як члена експертної ради ВАК особливо хвилює те, що дисертації Іванишина демонструє деякі тенденції, які сьогодні намітилися в гуманітарних дисциплінах, зокрема в літературознавстві, і які ведуть о розмивань меж між наукою та ідеологією. (…)

(…) Під прикриттям літературної герменевтики насправді маємо не що інше, як стиль «літературного фашизму» – саме так називається сьогодні критика такого типу в західному літературознавстві. (…)

(…) …дисертаційна робота Іванишина – це фактично не так філологічне дослідження, яке має сосунок до української літератури. А швидше квазифілософське. (…)

…дисертація набуває квазисакрального змісту на що вказують і основні «екзистенціяли», які виділяє Іванишин: Бог, Батьківщина, Свобода. Ці «екзистенціяли» нагадують політичні гасла. (…)

(…) …що таке екзистенціялістичний метод у літературознавстві, ніхто, мабуть, не скаже, бо його просто не існує… (…)

Зауважу, що робота П.І.Іванишина зовсім не бездарна, у ній є цікаві спостереження і міркування. Вражає, однак, головний патос та вульгарний ідеолоґізм роботи. (…)

(…) Поява… робіт типу Іванишина, на моє переконання, шкодить розвиткові літературної герменевтики… (…)

14 березня 2007 року”.

 

[Із чергового листа Голові ВАКу Тамари Гундорової, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, заступника голови експертної ради ВАК з літературознавства]. Фабрикування науки… – С.15-16.

 

 

“…автореферат П.Іванишина, як і його численні публікації, просякнуто ксенофобією, есенціялізмом і примордіялізмом… Автор не лише серйозно вважає, буцімто існують (чи можуть існувати) якісь «іманентні (власне притаманні) українській літературній культурі методологічні модулі витлумачення художньої (і не тільки) дійсности»… він має необережність закладати подібні ненаукові уявлення в підвалини дисертації та обґрунтовувати за їх допомогою її актуальність. (…)

(…) …П.Іванишин цілком у дусі лєнінської теорії відображення розглядає творчість «великих поетів» як відображення «істини національного/українського буття».

Далеким від наукового дискурсу є постійне звертання П.Іванишина до ненауквових метафор сумнівної пізнавальної цінности й з обмеженими інструментальними можливостями: «національна людина», «український тип», «людина шевченківського зразка», «козацька людина», «український світ» «національні речі» і ще багато в такому дусі. (…)

Переконаний, що науково некоректна, неоригінальна, внутрішньо суперечлива дисертація П.Іванишина не відповідає вимогам ВАК України до докторських дисертацій, а її автор не заслуговує на присудження йому ступеня доктора філологічних наук”.

 

[Степан Захаркін, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка]. Фабрикування науки… – С.18-19.

 

 

“Голові Вищої атестаційної комісії України

професору Мачуліну Володимиру Федоровичу

 

Ми, представники української науки та культури, звертаємося до Вас у зв’язку із ситуацією, що склалася довкола захисту докторської дисертації Іванишина Петра Васильовича…

Як Вам, напевно, відомо, проти тридцятиоднорічного дисертанта, молодого, але вже відомого українського вченого, автора восьми наукових книжок (з них – шести монографій) та багатьох статей, були організовані численні публічні виступи (десять – лише за півроку), передусім у газеті “Критика” (2006, Ч.11; 2007, Ч. 1-2, 4). У цих дописах номінативно, часто у формі грубих випадів та образ заперечується будь-яка наукова вартість дисертації П.В.Іванишина. Вважаємо, що маємо справу  не з науковою дискусією, а голобельною кампанією, організованою невеликим колом осіб, близьких або залежних від головного редактора газети “Критика” американського професора Григорія Грабовича.

Ми вважаємо, що у такий спосіб Г.Грабович прагне помститися молодому вченому за полемічну монографію “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (2001), в якій була піддана критиці монографія Г.Грабовича “Поет як міфотворець”. Науковість книжки та справедливість спостережень П.Іванишина підтверджують позитивні рецензії знаних українських вчених Г.Клочека, Л.Сеника, К.Фролової, О.Вертія, Т.Скрипки та ін. Вартує уваги факт, що сам професор Г.Грабович не здобувся на жодну відповідь цій критичній монографії.

Особливо вражає, що у полеміці із П.Іванишиним група науковців (між якими – члени експертної ради ВАК з літературознавства) вдалася до неприпустимої у науковому діалозі стилістики, відвертої лайки, некоректних висловлювань. Зокрема, промовистими є такі до- і післязахисні характеристики особи дисертанта та дисертації: “негідник”, “лжегерменевтична антинаука”, “пересмикування ідей та пустомельство” (Г.Грабович), “стиль «літературного фашизму»”, “автореферат є текстом ідеологічним і публіцистичним” (Т.Гундорова), “вроджена oligophrenia”, “рагуль” (О.Бойченко), “вуличний хуліган”, “автореферат… просякнуто ксенофобією” (С.Захаркін), “примітивний ідеологічний дискурс, що не має нічого спільного з наукою” (Й.Петровський-Штерн), “беззмістовне і бундючне творіння” (Т.Кознарський) та ін. (…)

При цьому акцентуємо, що неофіційні опоненти, оголошуючи ненауковою дисертацію П.Іванишина, не тільки заперечують публічний захист дисертації, а й зовсім не беруть до уваги інших,  позитивних відгуків та оцінок дисертації з боку знаних науковців – професорів Б.Бунчука, Г.Давидової-Білої, І.Денисюка, Г.Клочека, В.Марка, В.Матвіїшина, Б.Мельничука, Л.Мороз, В.Панченка, В.Пахаренка, В.Погребенника, Т.Салиги, Л.Сеника, М.Ткачука, Н.Шумило та ін. Крім того, підважуючи вартість не читаної ними дисертації і виносячи судження, за їхніми ж словами, лише на основі автореферату, самі критики (частина з яких узагалі не є фахівцями у галузі філології) демонструють непослідовність, термінологічну некоректність та ідеологічну упередженість. Прикладом цього може бути безапеляційне заперечення (як “квазінаукових”) цілої низки давно апробованих у гуманітаристиці термінів і понять: “метакритичні роботи”, “екзистенціал” (Й.Петровський-Штерн), “мегаобраз” (А.Портнов, Й.Петровський-Штерн), “національна екзистенція” (С.Пролеєв), “український світ”, “національна людина” (С.Захаркін) та ін.

На нашу думку, така упереджено-ідеологічна і, по-суті, цькувальна кампанія є загрозливим симптомом морального стану української науки. Ми вважаємо, що наукова громадськість і ВАК як інституція не повинні допустити, щоб на догоду амбіціям окремих осіб і об’єднаних корпоративними інтересами груп нехтувалися засади інтелектуального плюралізму, щоб переслідування інакомислячого знову ставало в науці нормою, щоб нівелювалося значення публічного захисту наукових дисертацій.

27 травня 2007р.”

 

Із листа Голові ВАКу, підписаного Ярославом Дашкевичем, Ігорем Калинцем, Іриною Калинець, Іваном Денисюком, Анатолієм Карасем, Сергієм Квітом, Володимиром Моренцем, Марією Матіос, Дмитром Штогрином*.

 

 

“Попри… «іміджевий», артистичний тип поп-критики, складається і її ідеологічний, сказати б, неототалітарний різновид. Один із чільних представників останнього Петро Іванишин трактує таку «методологію» як «систему регуляторних** принципів мислення» (sic!) не лише для гуманітраріїв, але і для всіх громадян***. Відтак маємо пряму риторику протиставлення «істинного» і «ворожого»: «Все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло», – читаємо в авторефераті докторської дисертації П.Іванишина. Питання, чи має такий дискурс дотичність до академічного літературознавства, здається, зайве.

Ще один різновид поп-критики – активне вибудовування іміджу «суперзірки» (наприклад, як для Ніли Зборовської): численні саморекламні інтерв’ю з використанням провокаційних ходів (скажімо, імітація мало не лесбійської закоханости в «мою Соломію») створюють дещо знахарський образ критика-психоаналітика, який проводить сеанси й аналізує «підсвідоме» офіційних осіб (аж до Ющенка і Тимошенко). Подібно до Іванишина, Зборовська вибудовує свій текст на ствердженні національного, однак, на відміну від герменевтики та іманентности, до яких апелює дрогобицький критик, Ніла звертається до фройдівського біологізму”.

 

Тамара Гундорова. Поп-критика: імідж та ідеологія // Книжник-review. – 2007. –№ 6. – С. 23.

 

 

“Спочатку в мене був намір, навівши цитати, не вказувати, що це найсвіжіші сучасні тексти, – хай би читач сам визначив, зокрема, й те, чи не нагадують вони йому деякі сумнопомні статті 30-40-літньої давності, особливо отими застережливими, «але», та й роздратованістю, з якими тут мовиться про національне. (…)

Отож: «ігнорує контакти між народами», розглядає українську літературу «ізольовано», заклики «a la Донцов», «не враховує загальнолюдські цінності» (раніше казали – «інтернаціональні») – як це недалеко відбігає від стилістики колишніх часів.

Та найбільша, як побачимо далі, близькість текстів із колишніх, тоталітарних часів, і нинішніх, «плюралістичних» – в безапеляційності, «єдиноправильності», «ярликуванні», нетерпимості до думки іншого, коли не заперечують, а викривають, не дискутують, а засуджують, не доводять, а виносять вирок, не полемізують, а борються (як) з ворогом. Реанімаця такої «еристики» сьогодні – це, звичайно,   дивовижа, а,  з огляду на час і на «фігурантів» подальшої розмови, – то дивовижа стократ,  якщо взагалі не скандал. (…)

…де взятися тим науковим арґументам, тому розглядові дисертаційної праці по суті, якщо жоден з учасників викривальної кампанії, організованої редактором «Критики», самої дисертації не читав. (…) У колишні часи… ходив такий не позбавлений моторошної правди жарт: «Я роботу не читав, але різко ї засуджую». (…)

(…) Багато… написано Грабовичем «на розвиток» Шевченкової теми…, кинуто анальфабетам нові гіпотези й професорсько-прокурорські присуди (напр., «Велесовій книзі», «Слову о полку Ігоревім», Франку-каменяру та й усій  українській літературі, «що майже два століття існує як сурогат політичного або принаймні громадського діяння», підпорядкованого «громаді, народу, нації та історії» тощо). Тобто витворюється широкомасштабний десакралізаторський «дискурс» – і жодного справді  об`єктивного, розважливого, глибокого розгляду-аналізу сьогоднішніх складних процесів, явищ, постатей в  літературознавстві  й літературі. І не дивина: не це  входить в завдання десакралізаторів і десакралізації, цієї, за словами Ліни Костенко, химерної антиукраїнської моди, завезеної «амбітними аутсайдерами західної науки». (…)

У безпосередню полеміку з Г.Грабовичем вступив 2001 року дрогобицький аспірант Петро Іванишин, присвятивши їй цілу книжку. Суть явища, на яке звертав увагу молодий дослідник, означена вже в самому заголовку монографії: «Вульгарний «неоміфологізм»: від  інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка». П.Іванишин у полеміці був різкий, нерідко емоції вихлюпувались через край (та їх можна й зрозуміти: йшлося ж бо про викривлення, вульгаризацію українського генія!), але, крім пристрасті, там були й необхідні наукові докази й аргументи, висловлені, що цікаво й  важливо, з позицій самої міфологічної теорії.

Г.Грабович не став на захист своїх інтерпретацій, не доводив їх адекватність чи не фальшованість, і  відповів молодому науковцеві аж зараз. І ми бачили, у який вишуканий «західний» спосіб.

Узагалі розмах критики Г.Грабовича вражає, важко  сказати, чого не торкнулося його розпечене перо: Академія, її гуманітарні «інституції» (чим завинили перед редактором «Критики», наприклад, етнологи, мистецтвознавці, лінгвісти?), Інститут літератури ім. Т.Шевченка – тут «цілковитий колапс», реформи в НАНУ – «маразм», «Історія української літератури ХХ ст.»,видана, і «Історія» в 12 томах,  не видана, але вже наперед розкритикована  гнівним професором, Шевченківська енциклопедія, яка створюється, шкільні підручники, вся система викладання літератури у вузах і в школі і т.ін., і т.ін. Конструктивні пропозиції від Грабовича теж рішучі  й оригінальні: підручники погані – то краще припинити викладання літератури в школі. Проект історії літератури не подобається критикові – то краще взагалі не писати історій.

Зрештою, кожен має право на критику, на  своє розуміння, свій підхід, свої пропозиції. Тим більше, відомий і популярний серед своїх прихильників і прихильниць Г.Грабович. Та й таке: може, його улюблена модель «несамовитий Вісаріон»? Гадаю, ніхто б  і не зазіхав на це  право Г.Грабовича,  якби…

Якби не згадувані вище його й однодумців войовничі десакралізаторські  зусилля, які переростають уже в антинаціональну (за своєю метою і суттю, безумовно ж, ідеологічну) тенденцію. (…) Десакралізація в ім`я чого? Щоб  Кобзаря, Каменяра, «співачку досвітніх вогнів» подати як міфотворця чи й гомосексуаліста, масона, лесбіянку? Чим це відрізняється від фальсифікації і дискримінації?

І  чи не найголовніше, в зв`язку з цим. Перегук, унісон, а то й змикання антиукраїнського масмедійного й антинаціонального десакралізаторського наукового дискурсів. Упродовж усіх років незалежності, надто в останнє десятиліття, на наших очах перманентно роздмухується ніколи не приструнчувана, а часто й  підтримувана владою кампанія  з  дискредитування всього українського. Культура, література, мова, державність, ментальність українського  народу, його світочі, борці, філософи кривотлумачаться, подаються фальсифіковано й принижуються. Газетні папарацці залюбки  цитують учених-десакралізаторів, вміщуючи їхні портрети на підтвердження реальності  джерела своєї компромат-інформації. «Нове» шевченкознавство змикається із шевченкофобією. Високий посадовець дає інтерв`ю авторові низькопасквілянтської книжки про поета, і вони разом осуджують «вузький етнічний», «національний підхід». (…)

Бувають мимовільні збіги, випадкові, не по духу, унісони. Тільки це – з усього видно – не той випадок. Нетерпимість до національного мислення, космополітична зверхність щодо нього, цілком погоджуюся із Петром Іванишиним (автором, зокрема, і гострих статей про «культурний імперіалізм»), так чи інакше шлюбляться  з неоколоніальними  тенденціями, демоліберальною ідеологією, чужими, за своєю суттю, національно-культурним цінностям і вимірам, в нашому випадку – відкрито чи імпліцитно антиукраїнськими”.

 

Віталій Дончик. Так хто ж реанімує ідеологізацію? // Літературна Україна. – 2007. – 14 червня.

 

 

– Від вас певною мірою залежить, чи отримають українські науковці грант для дослідницької роботи в Сплучених Штатах. А в літературознавців радянської школи отримати такий грант шансів нема.

– Певне, що так! Якби надійшла аплікація на дослідження в Америці, від котрогось із них, я б поставився до того дуже критично. Вони, здебільшого, не знають англійської мови, і, що важливіше, вони не знають мови сучасної науки. Але жоден із моїх гнівних критиків не подавав ніяких заявок на грант. (…)

– І саме тому ви і ваші колеги, які поділяють ваш науковий світогляд, так різко сприйняли докторську дисертацію дрогобицького дослідника Петра Іванишина? І витратили половину числа газети «Критика» на гостру критику цієї роботи? Невже це дослідження настільки гірше за все, що робиться в Україні?

– По-перше. Не половину числа, а декілька шпальт, бо треба було подати до громадського відома ці критичні відгуки, які були проігноровані на захисті тої праці*. І дійсно, це дослідження однозначно гірше, ніж середня українська докторська дисертація. Автор цього дослідження не тільки безграмотно послуговується філософськими поняттями, яких не розуміє, а й пропонує фальшиву теорію, коли українських митців можуть досліджувати лише українці по крові**. Це не наука, а особливо – нездорова ідеологія. Тоді чи мають право українці досліджувати Шекспіра? Певне, що мають, якщо добре вивчать англійську мову часів Шекспіра, історичний контекст.

– Та й місце Шекспіра в сучасному світі…

– І це також. А тут із боку цього пана і кричуща ненауковість, і назадницька ідеологія. Але я подекуди згоден із вами, трохи шкода цієї важкої артилерії. Стільки серйозних науковців писали про несерйозне дослідження. Але так сталося тому, що та робота претендує на наукову. Якби праця Іванишина просто вийшла книгою, як такий собі «роман-есе», то була б одна справа, – і це, до речі, бачимо в останній книзі Оксани Забужко про Лесю Українку. Вона також доволі далека від науки”.

 

Гарвардський професор [Інтерв’ю Євгенії Кононенко із Григорієм Грабовичем] // Україна молода. – 2007. – № 124. – 13 липня.

 

 

“Згадую, з якою цікавістю заходився я читати газету «Критика», щойно з’явилась вона на газетному ринку. Та скоро той інтерес почав згасати. Гладкопис американської ліберальщини достатньо викривив навіть таку цікаву літературну постать, як Микола Рябчук. Статті різних авторів понуро єдналися одна з одною на ґрунті доктринальної вузькості, менторських напучувань і стилістичної безбарвності. (…)

(…) Облудність фразеології, до якої вдаються Грабович і К°, виявляє непевність позиції, брак вагомої аргументації, що замінюються роздратуванням і лайкою. Нерівноцінна заміна, що й казати! (…)

…В.Дончик поглянув  у корінь, оголив руйнівну, анігіляторську сутність дій, спонук, інтенцій пана Грабовича. Ні, не по дорозі нам з паном заморським професором!

Хоч і як це парадоксально, але не дуже далеко пан Грабович відкотився від пана Бузини. Тільки інший костюмчик напинає. От і потрібно допомогти йому скинути ті маскувальні шати, аби переконатися (й переконати): «Та король же голий!..»”.

 

Володимир Брюгген. Та король же голий! // Літературна Україна. – 2007. – 30 серпня.

 

 

“Уже після надрукування статті в „Літературній Україні” (2007, 14 червня) газета „Україна молода”…  опублікувала інтерв`ю  Г. Грабовича  (УМ. – 2007. – 13 лип.)…

Знову те ж протиставлення себе всьому українському літературознавству, нібито суціль «традиційному» й «радянському». Знову ж жодного позитивного прикладу і жодного «достойного» для Грабовича полемічного приводу в сучасному літературному процесі, який би  спонукав його виступити хоч раз у ролі звичайного паритетного дискутанта, а не в ролі навчителя… (…)

…Докторська дисертація П.Іванишина, твердить професор, пропонує «…фальшиву теорію, коли українських митців можуть досліджувати лише українці по крові» (тут і далі курсив мій – В.Д.)  Он аж куди! Он аж до якого витонченого прийому (зовсім не соромлячись того, що його українофобська колона  давно вже перетворила на обшмульганий штамп) вдається п.Грабович.

Будь-який учений після такого звинувачення  зобов`язаний навести приклади чи хоча б одну, чи хай навіть половину цитати,  чи  переказати її і зазначити сторінку – є безліч способів для  виявлення наукової об`єктивності й етики. Західний вчений Грабович вважає, що йому мають усі вірити на слово. Каже він у тій же «УМ», що дослідження П.Іванишина «однозначно гірше, ніж середня  українська докторська  дисертація», вірте, що всі докторські дисертації він вивчив і визначив «середній рівень», вірте, що прочитав дисертацію і П.Іванишина, хоча це й не так. Каже, що постмодернізм – культурне явище, яке «треба вивчати, а не критикувати», вірте, що можливе справді наукове вивчення, дослідження такого складного феномену, як український постмодернізм, за умови його винятково «некритичного» осмислення. Каже, що П.Іванишин визнає право на дослідження «тільки українців по крові», вірте Грабовичу й не шукайте якихось підтверджень у тексті. Тим більше, що ви їх там і не знайдете.

Каже Г.Грабович, що сучасне українське літературознавство, зокрема те, що робить акцент на конкретно-індивідуальному й конкретно-національному, а не абстрактно-космополітичному підході у вивченні, наприклад, десакралізованої ним  української класики  –  це «совєтсько-націоналістичний дискурс», – вірте й не читайте тих численних, справді цікавих, справді розвідувальних праць молодших і середніх, і старших колег, які (праці) що-що, а відчутно піднеслись над «радянською наукою», з її приписами й табу.

Дивна річ, чим більше слухаєш Г.Грабовича про «совєтсько-націоналістичне» літературознавство, де вже сам термін-гібрид мимохіть зраджує його автора, тим більше відчуваєш, що головне його неприйняття – саме «націоналістичне», а не «совєтське» – тут ритуальне, для годиться. Знову й знову сентенції Г.Грабовича так тісно зближаються і близько перегукуються з цілком певними політичними реаліями, з постійно нав`язуваними нам ідеологами антиукраїнства політичними (аж ніяк не науковими) тезами, найперша з яких –  послідовне поневаження ідеологами антиукраїнства поняття  етнічний (нерідко додається  – «вузько»).

Як приховати українофобам свої наміри, суть, заангажованість? І далі кривотлумачити чи зверхньо ігнорувати національне, націоналізм, ідентичність, патріотизм – сьогодні вже не проходить. А ось обливати брудом, паплюжити українську культуру, її світочів, українську ментальність і духовність і звинувачувати українців, які виступають на захист цього, у  – «(вузько)етнічному підході” –  по крові  –  такого «наукового» тлумачення й оцінки речей нині маємо скрізь і доволі. Особливо дратує наших «воріженьків» етнічний патріотизм. Цікаво: коли росіяни, євреї, поляки, литовці, грузини, всі інші розглядають, досліджують, оцінюють, захищають, пишаються явищами своєї історії, культури, мистецтва, сучасного життя, вони дотримуються якого підходу, яких мірок – національних, етнічних (російських, єврейських  etc.) чи глобальних і космічних? У них який – етнічний, «по крові», чи глобальний і космічний, географічний та ін. патріотизм?

Григорія Грабовича  немає потреби захищати, радше захищатися слід від його «pro» і «contra», від його невтримної, огульної, бездоказової критики сьогоднішнього українського суцільно, як йому ввижається, «совєтсько-націоналістичного» літературознавства. Ніхто, натомість, не критикує (навпаки, високо цінують і хвалять) його ґрунтовні, об`єктивні праці з історії української літератури: ніхто не заносить поки що Г.Грабовича до числа антиукраїнськи налаштованих  репрезентантів широко розгалуженого умовно українського медіа ринку. Але те, що виникають у головного редактора «Критики» Г.Грабовича оті перегуки, збіги, унісони, про які йшлося вище і від яких він жодного разу не спробував відмежуватися, і, навпаки, спрямовує свої удари по національно-патріотичних, етнозахисних зусиллях української наукової і літературної думки – це прикро. Більш, ніж прикро”.

 

Віталій Дончик. То хто ж реанімує ідеологізацію? // Українознавство. – 2007. – № 4. – С.228-233.

 

 

Коли дисертація була захищена і з’явилися усі ці цікаві виступи у пресі, я вирішив просто підготувати дослідження до друку і не полемізувати: навіщо, мовляв, доводити уже доведене? Навіть написану відповідь своїм ще дозахисним критикам, після її вельми плюралістичного відхилення “Критикою”, вирішив не давати у “Слово і Час”. Однак обставини захисту і післязахисні малонаукові і навряд чи справедливі, але зате виразно політичні обвинувачення спонукали мене до написання статті “Захист після захисту” (Літературна Україна. – 2007. – 21 червня).

У цій статті я спробував не лише дати відповідь на деякі зауваження своїх неофіційних опонентів, а й намагався окреслити глибші причини появи критично-голобельних дописів. У цьому випадку не гріх дещо із сказаного, доповнивши, повторити. Думаю, перша причина до банальності очевидна. Йдеться, вважаю, про звичайнісіньку помсту мені особисто як людині, котра ще в аспірантурі написала полемічну монографію “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (2001). Ця книжка, попри недоліки, разом з іншими роботами різних авторів спричинилась до пожвавлення саме наукової дискусії довкола тих праць Г.Грабовича, які можна назвати “десакралізаторськими” (за Л.Костенко). Оскільки жодної наукової відповіді цій праці гарвардський професор та його інтелектуальне оточення дати й досі не змогли (за сім років!), усе це спричинилося до деканонізації самого пана Грабовича. Тут я і вбачаю коріння образи розбронзованого американського автора. А що вона виявилась для його амбіцій надто болючою, – німб єдиноправильного й непомильного дослідника злетів із священної професорської тонзури на диво швидко, – то й “плюралістична” помста мала бути не просто велика, а й, майже як за Гоголем, – “страшна”, на фахове знищення. Щоб кожен наступний критик-єретик це знав і боявся.

До речі, в одній зі своїх статей* академік Іван Дзюба, захищаючи (правда, від кого і від чого?) професора Грабовича, водночас висловив значну кількість слушних зауважень йому та його не зовсім незаангажованому оточенню, які, як на мій погляд, явно переважають своєю аргументованістю відзначення професорських заслуг (наявність останніх ніхто й не заперечував). Тут і редагування “багато в чому контроверсійної і не без виявів сектантства” газети “Критика”, й “особливості полемічної манери викладу Грабовича, за якими нерідко відчувається зверхнє ставлення до опонента чи оспорюваного автора”, й інколи позбавлення його полеміки “достатньої об’єктивної підстави”, і низка положень, що призвели до “схематизації та певного збіднення” вивчення Шевченка (нехіть до “історичних та соціальних вимірів Шевченкової творчості”, “замороженість” соціального чуття, “припущення про «гомосексуальну орієнтацію»” Шевченка, припущення “банальність якого ані крихти не додає до розуміння великого поета”) тощо. Дуже слушні спостереження, які, хоча й не вичерпують парадигми десакралізаторської деструктивності у мисленні Г.Грабовича, однак спонукають до пошукової діяльності у сенсі виявлення інспіруючої її ідеології, як мовляв Макс Вебер, до виявлення справжніх, а не уявних цінностей, присутніх у його публіцистичних виступах та не завжди наукових (хоча, безумовно, є і такі) дослідженнях. Як можна зауважити вище, більшість критиків гарвардського професора зосереджувались не так на особі заокеанського дослідника, як на стратегічних моделях його творчості. При цьому фахові полемічні оцінки (інколи достатньо гострі, але справедливі) неоднозначної творчої діяльності Г.Грабовича таких відомих учених та письменників, як С.Андрусів, Ю.Барабаш, Б.Бойчук, І.Денисюк, В.Дончик, Г.Клочек, Л.Костенко, Т.Мейзерська, Дж.Мейс, М.Наєнко, Т.Салига, Л.Сеник, І.Фізер, К.Фролова, Вал.Шевчук та ін., важко окреслити як “ідеологічні” спроби “порахунків” чи “поверхові осудження”.

Друга причина, як на мене, важливіша і пов’язана вона з намаганнями  нав’язати українському пострадянському літературознавству закони і принципи неоколоніального дискурсу та відповідної йому політичної цензури. Сучасні дослідники вже писали про засилля в сучасній гуманітаристиці “демократичного нігілізму” (той самий І.Дзюба) – своєрідного вияву прозахідного, переважно проамериканського (хоча є й проросійського) зразка, культурного імперіалізму, живильним ґрунтом якого виступає космополітичне середовище. Ініціатори неоколоніалістичних  процесів не гребують фальшуванням української художньої та наукової спадщини (приклади Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, Л.Костенко та ін. є найбільш показовими), компрометацією (а не науковою полемікою, не об’єктивним аналізом) відомих українських учених та академічних інституцій (передусім Національної академії наук), політичними доносами, тиском на впливових учених, різними формами підкупу та залякування особливо молодих дослідників тощо.

З цими процесами змушений пов’язувати і згадані сенсаційні виступи “Критики”. Раніше нашу літературу й науку намагалися перетворити у “коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи” (Ленін), тепер же професор Грабович та його однодумці, здається, прагнуть перетворити їх у “коліщатко і гвинтик” нігілістичної справи лібералістичної денаціоналізації української культури. Про цей процес свідчить чимало переконливих фактів (не лише захист докторської), на які не варто заплющувати очі. Чи може український інтелігент бути байдужим до нього? Мабуть, денаціоналізації таки варто протистояти.

 

2008р.

* Окремо варто відзначити наявність позитивних відгуків на рукопис дисертації авторства таких відомих докторів наук, визначних українських теоретиків, як Григорій Сивокінь та Микола Кодак.

* Усі уривки подаються за текстами відгуків та офіційною стенограмою захисту, що відбувся 22 лютого 2007 року на спеціалізованій вченій раді у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Авторський стиль, зокрема лексику та правопис, збережено.

* Хоча відгуки професорів Петровського-Штерна та Кознарського і не були оформлені згідно із вимогами ВАК України, а тому їх можна було б і не враховувати на захисті, учений секретар спеціалізованої вченої ради Ярослав Гарасим все ж таки толерантно зачитав їх висновкові положення.

* Цікава деталь: доброзичливі автор(-и) цього допису так квапились, що не змогли не тільки належно вичитати текст листа (він містить 19 помилок та описок, хоч умістився на одній сторінці), а й хибно назвали дисертацію “Науковий сенс екзистенціалів…” замість “Національний…“. Це, а також сам текст, дозволяють сумніватися у продуманості й аргументованості низки підписів.

** У другому варіанті листа (а був і такий) були вправлені деякі помилки і додався ще один підпис – Андрія Портнова, кандидата історичних наук, одного з постійних авторів “Критики”.

*** Якщо б шановні підписанти потрудились виступити із подібним текстом на захисті і дали мені, небезпечному єретикові, можливість захищатися, згідно норм наукового диспуту, то, очевидно, я мав би деяке право запитати їх словами Івана Дзюби, зверненими до вкрай вельмишановної президії правління Спілки письменників України 2 березня 1972р. (обговорювався трактат “Інтернаціоналізм чи русифікація?”): “Ви краще скажіть: у моїй праці правда чи неправда? Що ви чіпляєтеся за слова. Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду заперечувати” (Цит. за: Жулинський М. “У мене свій світ, своя позиція” // Феномен Івана Дзюби: Матеріали круглого столу, 17 листоп. 2006 р. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С.27.). Тодішні вельмишановні критики не змогли відповісти молодому авторові, але і його, й працю таки засудили…

* Здавалася б, навіщо неофіційним опонентам піднімати знову галас довкола докторської, захист якої уже відбувся? Однак резон був. Таким чином створювався начебто “громадський” тиск на експертну раду ВАКу, яка мала розглядати цю дисертацію у Києві і вирішувати питання про підтвердження присудження докторського ступеня.

* Окремо варто згадати тих численних колег, які теж письмово висловили згоду з думками, артикульованими у зазначеному листі: О.Багана, О.Вертія, Л.Йолкіну, І.Ліпницьку, І.Павлюка, В.Погребенника, Б.Пристая, Я.Радевича-Винницького та ін.

** Ще один приклад академічної уважності та стилістичної ретельності неофіційних опонентів: у моїх працях усюди послідовно вживається класичний філософсько-герменевтичний термін «регулятивних» (стосовно методологічних ідей чи принципів). Дрібниця? Авжеж. Але промовиста та ще й із sic-ом…

*** Шкода, що шановна плюралістична, толерантна і вкрай істинолюбна авторка не навела джерела, в якому знайшла кумедне спостереження, що стосується «всіх громадян».

* Як доводить стенограма, жоден із надісланих відгуків не був проігнорований чи замовчаний на захисті. Відгуки М.Гольберга чи С.Захаркіна чомусь не були надіслані на спецраду, тому їх і не могли зачитати.

** Навдивовижу цікаве судження, прямо споріднене із расизмом, однак вельмишановний правдомовний професор, мабуть, із вродженої скромності та лібералістичної вихованості чомусь не вказав, із якого розділу “лжегерменевтичної” докторської праці він його вичитав. Може, ще відкриє цю величезну таємницю?

 

* Дзюба І. Григорій Грабович: pro i konra // Літературна Україна. – 2007. – 1 листопада.

Рубрики: Меч духовний