Четверта хвиля європейського націоналізму: Каталонія
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 01 Кві 2019 в 15:57
Олег Баган
(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)
Четверта хвиля європейського націоналізму: Каталонія
Бурхливі події в Каталонії останніх місяців – масові протести на вулицях Барселони, ув’язнення низки провідних політичних каталонських діячів, звинувачених у сепаратизмі, втеча колишнього лідера бунтівної провінції, Карлеса Пучдемона, до Брюселя тощо – знов привернули увагу всієї Європи до цього регіону. Восени 2017 р. внаслідок волевиявлення на всенародномі референдумі парламент Каталонії проголосив суверенітет. На це, зрозуміло, дуже негативно зреагувала вся Іспанія, яка обурилася такій «невдячності» найбагатшого регіону країни, який є органічною складовою іспанської Корони ось уже більше, ніж пів тисячоліття. Однак умови сучасної гуманно-ліберальної демократії не дозволили іспанському урядові прореагувати так, як звикло реагували всі імперські держави, коли якісь поневолені ними народи пробували вирватися на дорогу самостійності і свободи, – жорстокими і масовими репресіями та встановленням системи диктаторського управління в провінції. Часи таки змінилися.
Правда, каталонські події почали змінювати саму Іспанію, почалися «глибоководні» процеси суспільно-ціннісної та ідеологічної видозміни свідомості її мешканців. Дві провідні партії – ліва, соціалістична і права, народна – почали звинувачувати одна одну в надмірній лояльності та безпринципності в каталонському питанні, почали показувати одна перед другою, хто більший «іспанський націоналіст». Водночас по всій країні за короткий час посилилися справжні націоналістичні настрої, а в провінції Андалусія вперше в її сучасній історії до місцевого парламенту пройшла право-радикальна партія «Vox». Дивовижний спокій зберігають баски – багаторічні збурювачі всеіспанського спокою безапеляційними терористичними актами. Та, очевидно, спокій цей насторожує, і не тільки Мадрид, а й Париж, бо, як відомо, понад 200 тисяч басків проживає в південно-західному закуті Франції, у передгір’ях Піренеїв.
Минулого тижня на протестних акціях у Барселоні було видно, як помінялася ситуація: іспанська поліція діяла дуже жорстоко, брутально б’ючи жінок-протестанток і простих перехожих різного віку. З усього було видно, що терпець іспанського уряду вривається. Нетерпимість і ненависть до каталонських виступів зростають.
Як же ж реагує на ці всі події довкола Каталонії об’єднана демократична Європа, в столиці якої, в Брюселі, перебуває президент-вигнанець бунтівного регіону? А переважно ніяк. Європа не має що сказати і це закономірно. Проблема в тому, що демократичний та технолого-економічний прогрес, а це основні цінності, на яких постав Європейський Союз, не розв’язують національні питання. Світ етнічно відмінних народів розвивається за двома великими і вічними законами: спонтанного націоналізму і державно-силового синтезу. Уся історія людства – це безнастанне змагання різних народів за право домінувати, переважати іншого в усіх аспектах: політичному, соціальному, культурному, духовному. Принцип мілітарної переваги приходив тоді, коли всі інші, нагромадившись, давали для нього підстави. Хто відмовлявся від цієї конкуренції, завмирав і потім помирав для історії. Іноді траплялися випадки, як з чехами чи українцями, що напівмертвим вдавалося відродитися.
Усі визвольні націоналізми поневолених народів на першій фазі свого розвитку вважалися «ідіотичними» і «сміховинними» (як сміялися російські культурники на чолі з В.Бєлінським з перших українських літературних творів на початку ХІХ ст.), на другій фазі – «бандитськими» і «злочинними» (і до них ставилися відповідно), а на третій, завершальній, фазі – «романтичними» і «героїчними» (це коли збунтована нація знаходила в собі сили стати на безкомпромісну боротьбу). Це вічна парадигма становлення і розвитку націоналізмів.
Завжди, в усіх політичних «мозаїках» існувала змова панівних, імперських держава проти слабших і поневолених народів. Існує тільки кілька історичних винятків із цього правила. Ці сильні раптом «забували» про високі ідеали морального добра і співчуття, ідеали справедливості і законності, коли йшлося про те, щоб поспівчувати гнобленим і покривдженим, якщо ті руйнували встановлений міжнародний порядок. І тому сучасна об’єднана на «високих ідеалах гуманності і прогресу» Європа не має що сказати про каталонський націоналізм: його не назвеш «ідіотичним» і «сміховинним», бо йдеться про один з найрозвинутіших народів континенту; його не назвеш «бандитським» і «злочинним», бо каталонський націоналізм є за теперішньою своєю суттю миролюбним і толерантним; його не назвеш і «романтичним» та «героїчним», бо цим можна образити офіційну Іспанію ( вона ж бо тоді хто? Імперія? Та що ви, це ж дикунське поняття для сучасності!).
Скоріше за все, ми так і не почуємо чогось виразного і тверезого про ситуацію з Каталонією і не тільки з нею. Тому спробуємо проаналізувати цю проблему глибше і всебічніше.
Каталонці належать до числа т.зв. «малих народів» Європи, як прийнято визначати цих кілька народів у сучасній націології. За чисельністю це найбільший бездержавний європейський народ. (7 млн люд., а всього, разом із розселеними поза Каталонією, він налічує до 12 млн. люд.). У цьому ряду ще стоять шотландці (5 млн.), валлійці (2 млн.), баски (2,3 млн.), ґалісійці (2,3 млн.), бретонці (3 млн.), провансальці (3 млн., хоча в усій Окситанії діалектами окситанської мови розмовляє до 8 млн.), корсиканці у Франції (300 тис.), фризи у Нідерландах і Німеччині (400 тис.), рето-романці у Швейцарії (800 тис.), саами у Фінляндії, Швеції і Норвегії (80 тис.), гагаузи в Молдові (250 тис.), кримські татари в Україні (250 тис.) і велика низка кавказьких народів, серед яких найбільшими є адиґо-черкеси (1,2 млн.), балкарці (130 тис.), чеченці (1,5 млн.), інґуші (400 тис.), осетини (550 тис.), які мають формальні автономні республіки в Російській Федераці, аварці (800 тис.), кумики (500 тис.), даргінці (500 тис.), лезґіни (480 тис.), лакці (200 тис.), які проживають в Даґестані. Загалом є ще з два десятки малих народів, які зберігають свою окремішню етнічність, але вони або надто нечисельні, або мають вже занадто поруйновані етнічні основи і піддані потужній асиміляції, як кашуби в Польщі чи серболужичі в Німеччині тощо.
Усі малі народи або були сильно понищені і твердо пригноблені в Середньовіччі чи пізніше, або зазнали потужних соціальних та культурних асиміляцій, які не дозволили їм розвинутися в повноцінні нації. Однак більшість їх характеризує вперте і тверде бажання бути нацією, вижити в умовах глобалізації, яка посилює об’єктивні процеси асиміляції малих народів. З названих народів, можливо, тільки ґалісійці, бретонці, провансальці, фризи, саами морально змирилися з процесами асиміляції і бачать своє майбутнє винятково в рамках етнографії, як українці в ХІХ ст.
Каталонський націоналізм має свою специфіку. Це націоналізм нації, яка ніколи не мала своєї повноцінної державності (від ІХ ст. залежали від Франкської імперії). Каталонці переважно жили в межах іспанських державних утворень на правах повної автономії як графство Барселони. Однак у національному вимірі це цілком повноцінна нація. За етногенезом каталонці походять, очевидно, від ліґурів – прадавнього етносу, що розселився в ІІ тис. до н.е. вздовж середньоземноморського узбережжя від Північної Італії через Південну Францію до Північно-Західної Іспанії (приблизно від Ґенуї до Валенсії). Згодом, від ІІІ ст. до н.е., ця зона стала головним об’єктом експансії Давнього Риму. Це була найбільше і найглибше романізована територія за межами Італії, тобто латинство є її цивілізаційно-ментальною основою. Так сформувалася протонація окситанська (від назви південного французького регіону Окситанія), яка поступово вбирала ще кельтські та іберійські етнічні впливи. Межі Окситанії охоплювали доволі великі терени на півдні Франції, які сьогодні означуються містами Ніца, Марсель, Клермон-Феран, Лімож, Бордо, Тулуза та Монпельє. У V ст. н.е. цю територію завоювали германські племена вестготів, з іменем яких нібито й пов’язана назва Каталонія, тобто це зіпсуте «Ґотоландія».
На ІХ ст. сформувалася окрема окситанська мова – це щось середнє між французькою й іспанською. Від ХІІ ст. почала розвиватися цією мовою якісна історична, художня, філософська література. Тож до епохи Ренесансу окситанці були цілком сформованою передмодерною нацією. Однак для них фатальними стали успішні наступи сильніших сусідів: французів з півночі та іспанців з півдня. Зокрема Каталонія була поступово у ХІІ ст. поглинута Араґонським королівством внаслідок династичного шлюбу і стала для нього зручною платформою для розгортання експансії в Середземному морі, де незабаром Арагон, а опісля об’єднана Іспанська Корона стала повним господарем становища. Саме талант каталонців як мореплавців зіграв тут вирішальну роль.
До ХVІІІ ст. каталонці були великою мірою поглинуті й асимільовані сильною іспанською державою і багатою іспанською культурою; всі їхні спроби зміцнити свій суверенітет зупинялися силою і жорстокістю. Зв’язки із територією Окситанії за Піренеями, тобто з французькими провінціями Ланґедок і Прованс послабшали і там почали формуватися дві інші окремі нації: власне окситанська і провансальська, які, проте, повноцінними націями так і не стали через занадто потужний французький культурно-цивілізаційний та державний тиск. Тож саме в Каталонії ми бачимо успішний варіант відродження великої окситанської нації, особливо від доби Романтизму (ХІХ ст.), коли завдяки наполегливій культурно-освітній праці каталонським елітам вдалося відродити масову національну свідомість (вона ще розвинулася у французькій провінції Русильйон, де мешкає понад 200 тис. етнічних каталонців). Хоча вирватися з обіймів іспанської держави Каталонії не вдалося і причинами тут були такі особливості ситуації: іспанський ірредентизм (ідеологія неподільності) був надто сильним, потуги іспанської асиміляційної системи також не відставали, водночас каталонці за своєю чисельністю були надто слабким фактором, а в ідеологічному плані вони мали ту ваду, що не виробили собі традиції героїко-мілітарної боротьби.
Натомість великою перевагою каталонської нації, особливо у ХХ ст., стала їхня здібність до модернізації свого суспільства, громадянська мобільність, господарська підприємливість, культурно-інтелектуальна відкритість. Так каталонці отримали значну перевагу над рештою Іспанії як дуже розвинута провінція, як високоосвічена нація, як динамічне, винахідливе суспільство.
У 1932 році Каталонія здобула автономію, однак під час громадянської війни 1936-1938 рр. вона була втоплена в крові. Відтак як суспільство ідеологічне Каталонія зміцніла на лівих ідеях, які були логічною альтернативою до традиційного іспанського консерватизму і реакційного монархізму. Це сьогодні дає підстави українським «ультранаціоналістам» проголошувати весь каталонський визвольний рух «лівацьким екстремізмом» і «провокацією Кремля», що є, безумовно, нонсенсом, оскільки йдеться про широкий національний рух.
Навіть тих скупих фактів, які ми навели, досить, щоб зрозуміти, що каталонська нація у своєму об’єктивному розвиткові закономірно перетворилася на еруптивну силу, яка підриває усталені імперсько-асимілятьорські правила й рамки міжнародної системи і поведінки. Так було з усіма націоналізмами бездержавних («малих») народів Європи, які в певний момент виходили на кін історії, щоб заявити про свої права на суверенність і свободу.
Загалом Європа пережила три великі хвилі націоналізму. Перша була викликана в кінці ХVІІІ ст. ідеями Просвітництва, які стимулювали тенденції до просвіти й освіти ширших народних мас. Це повело до зацікавлення народними мовами і до спроб застосовувати їх на письмі. Апогеєм Просвітництва стала Велика Французька революція 1789-1799 рр., яка увела в систему міжнародного правового мислення поняття «нація» на противагу поняттям «династія» і «монархія», які перед тим довгі століття формували політико-правове поле Європи. Паралельно в цей час з’явилися ідеї романтизму, які принесли поняття «духу нації» (Й.Ґ.Гердер) і ще більше сакралізували увагу до мов бездержавних народів. Так над Європою піднялося гасло «Свобода і справедливість», яке вилилося у підтримку визвольних рухів поневолених. Почали формуватися націоналістичні ідеології, які будувалися за певною схемою: «реконструкція національної традиції», «особлива увага до історії», «створення героїчної парадигми минулого», «унормування народної мови і переведення її в літературну», «модернізація культури», «створення системи освіти на рідній етнічній основі», «формування системи національної пропаганди» (преси), «організація націотворчих інституцій» (театрів, видавництв, культурних та наукових осередків, університетів тощо) тощо.
Найактивнішими і найвойовничішими у своїх домаганнях національної свободи спочатку виявилося три балканські народи – серби, греки і румуни (волохи, за тодішньою етнонімією). Внаслідок масових повстань державну суверенність спочатку здобула Сербія (1815 р.), згодом Греція (1821 р.) та Волощина (1821 р.), хоча всі три ще визнавали над собою номінальний протекторат Отоманської імперії. У 1830 р. ця імперія під тиском безнастанних повстань і Європи визнала цілковитий суверенітет Сербії і Греції. Тоді ж в результаті революції визволилася Бельгія, довго гноблена Іспанією, Австрією, асимільовувана Голландією. У 1862 р. об’єднані Волощина і Молдова проголосили повний суверенітет як єдина Румунія. Роком раніше завершила своє об’єднання Італія, визволивши шляхом повстань більшість своїх земель. Завершальним акордом перемог романтичного націоналізму стало велике повстання в Болгарії і російсько-турецька війна 1877-1878 рр. та визнання незалежності цієї країни.
Друга хвиля європейського націоналізму була зумовлена потужними процесами модернізації і Першою світовою війною. Так суверенність здобули Норвегія (1905 р.), Албанія (1912 р.), Фінляндія (1917 р.), Чехословаччина (1918 р.), Угорщина (1918 р.), Польща (1918 р.), Литва (1918 р.), Латвія (1918 р.), Естонія (1918 р.), Ірландія (1921 р.).
Третя хвиля розвитку європейського націоналізму була породжена крахом СРСР і системи соціалізму в Східно-Середній Європі. Відтак суверенність здобули Молдова, Литва, Латвія, Естонія (ці країни були повторно окуповані совєтською Росією в 1940 р.), Україна, Білорусь, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, у 1993 р. самостійною стала Словаччина, а згодом, у 2006 р. до них приєдналася Чорногорія, яка поволі від’єдналася від союзної з нею і домінантної Сербії як такої собі мініімперії.
Якщо перша і друга хвилі націоналізму пройшли переважно з повномасштабними міжнародними війнами, жорстокими міжнаціональними конфліктами (окрім випадку з «холодними» Норвегією і Швецією, які розлучилися по-протестантськи педантично за юридичними приписами), то третя хвиля націоналізму переважно була мирною. Війна вибухнула лише в Югославії через шовінізм та гегемонізм сербів. Паралеллю до неї у 1991 р. несподівано стала боротьба за самостійність Чеченії-Ічкерії на Кавказі, за що режим В.Путіна після 2000 р. перетворив цю країну на суцільну руїну.
І ось, закономірно, настала четверта хвиля спалаху європейського націоналізму, провісником якої саме й була наджорстока війна в Чеченії. Цього, зрозуміло, не хоче помічати європейський істеблішмент, який облаштував собі дуже комфортне життя і прагне зберегти загальний спокій. Очевидно, що можна закрити очі на явні проблеми, відвернутися від них і думати, що об’єктивні процеси самі собою призупиняться, розвіються. Але так буває лише в казках. Процеси націогенезу, якщо вони вже набрали кінетичної енергетики, не можуть кудись подітися, розчинитися в ніщо.
Процес розвитку нації, тобто повільного переходу її від свідомості етносу до свідомості модерної нації, можна зупинити, але це мають бути дуже руйнівні і глибинні дії. Наприклад, ми назвали серед малих народів Європи ґалісійців, провансальців, бретонців, фризів, рето-романців і саамів (лапландців), які, на нашу думку, відмовилися від повноцінного національного буття. Причиною цього стали втрати ними своїх еліт ще у Середньовіччі (за винятком саамів, які залишалися жити на дуже примітивному культурному рівні і не мали політичних еліт). Як народи вони не набули трьох архіважливих характеристик: 1) не створили високої культури; 2) не урбанізувалися; 3) не витворили собі героїко-войовничої національної ідеології. Без цих трьох факторів кожне етнічне суспільство не може перейти у якісно вищу фазу розвитку. Сусідство поруч із цими малими народами великих, енергетично сильних і культурно-експансивних націй, відповідно, іспанської, французької, німецької та голландської й італійської постійно розмиває їхні вітальні спромоги. Інакше кажучи, активні і творчі люди серед ґалісійців, провансальців, фризів, рето-романців постійно переходять в інонаціональні ідентичності, саме вітальна енергетика цих етносів приглушується тиском великих чужих соціумів і культур.
Випадок Каталонії, як і Басконії, Шотландії, Уельсу (Валлії), частково Корсики та кількох кавказьких народів із перелічених є відмінним. Цим народам якраз вдалося зберегти, хоч і деформованими, свої еліти і зачепитися за дві життєважливі характеристики зростання – за високу культуру й урбанізм, у випадку з чеченцями – ще й за войовничу ідеологію. Зрозуміло, що за всіма якостями національної сформованості каталонці випереджають усі інші малі народи, оскільки зуміли вибудувати найефективніші бар’єри проти всеіспанської асиміляції. За рівнем модернізованості їм дорівнюють шотландці та валлійці, але мають перед собою надзвичайно розвинуту англійську цивілізаційно-культурну потугу, тому відстають.
Особливо цікавий і значущий для України варіант буття малих народів зустрічаємо на Кавказі. Проблемою цих націй є надмірно сакралізована патріархальна свідомість, з якої вони не можуть вийти ось уже два століття, відколи цивілізаційно зіштовхнулися із Великим Заходом (через Росію). Саме ця свідомість гальмує їхню модернізацію, урбанізацію та вихід на просторі шляхи високої культури. Останні часто «перекриває» мусульманський фанатизм, який сприймає їх як зло. Попри все, цей націоналізм малих народів є сьогодні великою загрозою для Російської Федерації як замаскованої імперії. Адже кожен рік наближає ці народи до процесів модернізації об’єктивно, бо активнішають їхні зв’язки із зовнішнім світом, бо формуються, хоч і заповільно (брак університетів на Кавказі) високоосвічені еліти, бо глибшає самоусвідомлення своєї історичної долі і місії. Тому міжнародна ситуація на Кавказі передбачає багатопланові і вибухові процеси. Європа, яка цинічно відвертається від них, нагадує страуса, який думає, що, як він зажмуриться, то загроза якось минеться.
Відвертатися і замикатися від четвертої хвилі європейського націоналізму – означає йти супроти течії. Нічого страшного з Європою не станеться, якщо на її карті з’являться ще кілька незалежних держав. Це ніяким чином не похитне стабільність континенту. Але стабільність континенту може похитнутися, якщо кілька великих держав будуть вперто ігнорувати права націй, які повністю сформувалися до незалежного державного життя. Тому європейським політичним елітам треба подумати про комплексну програму адаптації модерного націоналізму малих народів до системи цінностей, принципів та ідеалів Євросоюзу. Це має бути передусім широка просвітня і аналітична робота з переконування приховано імперських націй відмовитися від політики абсолютного домінування. Наступним етапом має стати робота з вироблення правових та інституційних основ для проведення цивілізованого і гармонійного діалогу малих народів із панівними державами. Лише у такий спосіб вдасться уникнути тих конфліктів, перспектива яких явно наступає на Європу.
