Зовнішня політика

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Ріко Ярий

 

Зовнішня політика

 

 

Коли над подіями з життя инших народів, і то подіями иноді побіч­ного значення, зупиняється дуже уважно чужинна преса, а також і по­літичні світові чинники, то мусимо це відверто ствердити – ні буденні події на українських землях, ні політичні стремління українського на­роду взагалі, не знайшли й досі належного відгуку у світі. Під тим огля­дом не повинні нас збаламутити оптимістичні запевнення поодиноких на­ших «правительств» та політичних партій, які для замаскування власного безсилля та неуспіхів ще від початку світової війни, постійно вказують на те, як то «добре наша західно- та східноукраїнська справа стоїть в Антанті або в Німеччині», і що вже завтра, коли ще не нині, прийде остаточне рішення та розв’язка українського питання.

Вже найкращий час без жодного оптимізму подивитися на безвиглядну дійсність та з пізнання наших блудів у дотеперішній зовнішній політиці навчитися як належить поступати в майбутньому.

Оптимістичні запевнення українських закордонних представників і делегацій мали з огляду на наші внутрішні справи подвійний злий наслі­док. По-перше, в широкі маси населення прищепилося спочатку переко­нання, що цілий світ докладно визнається в українській справі, та що рішення нашої національної долі є не в наших власних руках, а лише виключно залежить від волі инших держав. Це можна було бачити ще під час нашої визвольної війни, коли, напр., починалися воєнні опера­ції не зі становища стратегічних вимог, лише з огляду на зовнішньопо­літичні успіхи, так само як із тих самих причин на позірний натиск ве­ликих держав роблено перемир’я в найбільш невідповідний для нас час, але в найбільш потрібний для нашого противника. Не дивно, що при такого роду поступуванні прищеплюється в широкі маси мало освідомленого на­роду погляд, що зовсім не треба боротися, та що воля не вимагає ніяких жертв, бо так чи сяк все здобувається дипломатичною й політичною до­рогою. Однак твердий п’ястук ворожих окупацій на всіх наших землях, окупацій, що стали саме наслідком збройної переваги ворогів над нами, навчив нас,  на жаль запізно,  дещо иншого.

Однак оптимістичне запевнення в наших очікуваних успіхах закордоном, мало, з другого боку, в кінцевому результаті не менш шкідливий на­слідок: широкі кола населення ставляться нині з великою недовірою до планів кожного політичного проводу, взагалі, та проти зовнішньополі­тичної акції, зокрема.

Яке значення має та яке враження робить українська акція закор­доном?

Вже віддавна старається зручна польська і російська пропаганда
побороти українську зовнішньополітичну акцію та представити її невартою уваги. Решту зробили ми самі. Бо тоді, коли закордоном взагалі нічого не знали про українську справу, ми, замість одного суцільного та енергійного національного представництва українців закордоном, мали все більше українських заступництв обабіч себе. Крім східноукраїнського та західноукраїнського «правительств» працюють закордоном багато ще більш чи менш значних груп, від монархістів починаючи й комуністами закінчуючи, і всі вони претендують на монополію представництва української справи. Зрозуміло, що в таких умовах кожен західноевропейський дипломат і політик, а навіть звичайний журналіст, не знає як поставитися до українського питання та кінець кінців узагалі нічого не хоче з ним мати до діла, бо вважає його занадто «комплікованим». Ще для чужинців був би зрозумілий розподіл тих представництв на прихильників національної України (без огляду на майбутню державну форму) та на прихильників радянської України. Але факт хаосу, що постає з зовнішніх акцій численних українських груп, що не тільки відрізняються між собою під соціяльним, але й територіяльним поглядом, просто відстрашує кожного зупинитися над нами поважно. Вже не згадуємо про те, які шкоди спричинили саме в колі тих чужинців, що хотіли бути нашими приятелями; різні безвідповідальні гохштаплери; поділ ними орденів, титулів, брудні грошові історії, тощо. Нарешті боротьба різних українських груп на чужині між собою багато причинилася до підривання українського престижу взагалі.

Стверджуючи, що подібного роду політична акція закордоном згори
засуджена на невдачу, мусимо, з другого боку, визнати, що досі не вдалося нам, українцям, зорганізувати навіть передумови успішної зовнішньої акції, себто відповідної пропаганди на чужині. Про потребу зовнішньої пропаганди, правда, писалося в нас досить, та навіть роблено в тому напрямі в різних місцях спроби її реалізації. Різні політичні групи намагалися поставити українську пропаганду в ряді інших своїх завдань: у різних державах та містах засновано з великою рекламою українські пресові бюро, часописи, пропагандистські осередки, тощо. Без­перечно, мали вони добру волю зробити щось корисне, але здебільшого чи то з матеріальних, чи, не рідко, з особистих мотивів, існували їхні пропагандистські осередки недовго. Користь, що вони принесли, була невелика, але моральна шкода дуже велика: бо вони показали чужинцям, що ми заслабі, щоб подібні важливі місця самі та довший час утримувати. А тому наша пропаганда обмежувалася досі принагідною працею, на виданні кількох брошур та летючок, тощо, бо не мала вона під собою міцної, сталої основи. Саме наслідком браку центру, що кермував би цілою акцією української зовнішньої пропаганди, є ми свідками того, що кожна особа, яка має добру волю до праці, у своїх зовнішньополітичних виступах пояснює поодинокі факти з нашого життя та політичні концепції згідно з особистим переконанням, не маючи змоги перевірити, чи її праця є в згоді з загальною напрямною. Тим і пояснюється та обставина, що дуже часто меморіяли тощо, в подробицях та в змалюванні поодиноких випадків минулого годяться або доповнюють один одного, але під оглядом засадничої політичної лінії мають у собі саме протилежності і суперечності.

Знаменним прикладом браку суцільної зовнішньої політики може бути останнє засідання Союзу народів у Женеві. Крім «Проводу Укра­їнських Націоналістів», що має постійний осідок у Женеві, були там представники «правительства УНР» як заступники східноукраїнських земель, заступники  і посли західноукраїнських земель під польською й румунською окупацією, як рівно ж певне число осіб з різних центрів української еміграції в Европі, а навіть і з Америки. Однак було би великою помилкою думати, що всі ті представники українського народу хоч раз зійшлися перед початком своєї акції, щоби порозумітися, як, власне, можна представити світові цілу їх чинність у формі однієї цілости, щоби тим способом, об’єднаними силами, досягнути успіху. Замість того ходили наші дипломати з таємничим виглядом, замкнені в собі, оминаючи далеко один одного, та вважаючи кожен свою роботу державною таємницею і своєю монополією. Одні вручили Бріянові «відвертого листа» щодо питання Східної України, забуваючи при тому, що і на західних землях також жи­вуть українці. Инші писали про терор, саме на західних землях України, не бажаючи зайняти ясного становища щодо східних земель. Натомість треті поставили собі завдання заступати місцеві інтереси другорядного значення, забуваючи про цілість української справи.

Для кожного з нас, українців, що знає історичний наш розвиток та наше трагічне розбиття під час останньої визвольної війни, може бути така політика, принаймні, зрозумілою, хоч не виправданою. Але що має почати з таким «українським рухом» чужинець?! Дуже влучно сказав один англійський політик, що мав нагоду говорити з представниками різних українських груп: «Кожний народ, що бореться за свою державну самостійність, мусить, передусім, знати, чого він, власне, хоче. Однак, коли розмовляєш із заступниками українських політичних груп, то стверд­жуєш, що кожний із них хоче чогось иншого; одним словом: ще нема «кри­сталізації» українського національного воління.

Таке саме ствердження будуть, без сумніву, робити і инші чужинці на нашу шкоду. Однак ми самі можемо ствердити, що подібний погляд не цілком правильний. Бо кристалізації нашої національної волі може бракувати у проводирів поодиноких політичних груп, чи, може, це не при­ходить їм до уваги тому, що вони ще донині, на жаль, сплутують ос­новні засади з тактикою. Однак та кристалізація нашого воління, якої ясно не бачить чужинець з огляду на розбиття наших політичних груп, уже давно існує в масах нашого населення, а, передусім, у лавах молодшої інтелігенції, що в сучасний момент стоїть здалека від високої політики. Та кристалізація має ясну і зрозумілу форму: «Самостійна, Соборна Українська Держава».

Безперечно, треба відповідної відваги, щоб тепер, коли все говорить про охорону границь, про забезпечення державної недоторканости тощо, твердо й ясно ставити домагання, які зовсім нехтують почуттями та інтересами найближчого сусіда, а лише зосереджуються на добрі і на націо­нальному інтересі власного народу. Однак мінімальні програми, що мі­стять у собі домагання одної провінції, або програма одної територіальної чи иншої партії, ніколи не доведуть до сповнення наших національних бажань та ідеалів. Вони будуть постійно лише викладачами чужих інтересів, і їх роль закінчиться з тою хвилею, коли чужі інтереси будуть заспокоєні без огляду на те, чи ми осягнемо які-небудь успіхи. Це видно, неначе червону нитку, в усіх невдачах нашого національного руху на протязі останніх двох десятиліть, не згадуючи навіть про попе­редні століття.

Що ясно висловлена максимальна політична програма навіть у найважчу добу може принести успіх, вказує, напр., історія чехів. Коли б сьогоднішній чеський міністр закордонних справ Бенеш не розумів ви­моги свого часу, що частково відмінні програми чеських заступницьких на­прямів в Европі і Америці треба об’єднати в один блок під символом особистості Масарика, щоб виступали вони, бодай, назовні як одне полі­тичне ціле, та що тому блокові треба дати і під національно-політичним, і під територіяльним оглядом суцільну національну програму, то ніколи не постала б чехословацька держава з сьогоднішньою політичною роллю та з сьогоднішнім територіяльним її поширенням. Безкомпромісність щодо національного ідеалу навіть за найтяжчих моментів для чеської зовнішньої акції, коли Антанта була схильна віддати чеські інтереси за ціну сепаратного миру з Австрією, показала ясно цілому світові правдиву кристалізацію чеської національної думки: «незалежна національна дер­жава». Знову ж щодо території, то чехословацька держава ніколи не дійшла б до нинішнього свого розміру, коли б проводирі чеського визвольного руху вже від самого початку не поставили перед Антантою свою макси­мальну програму, що претендувала не тільки на землі чеські і словацькі, але й на землі лужицьких сербів, як рівно ж і на німецькі та мадярські пограниччя, які, з огляду на земельні скарби, перевіз тощо, творили «жит­тєву конечність» для існування чеської держави. Отже, бачимо тут про­тилежне до того, що сьогодні робить більшість наших політичних груп, які йдуть дорогою найменшого опору, які продають український народ та землю за недодержані обіцянки, та які стоять на становищі мінімаль­ної програми.

На Сході та Заході наглядно паде з кожним днем сила ворожих окупацій. Хвиля терору супроти українського населення, найновіші ни­щення українського культурного та господарського добра ворогами не є знаком сили ворогів, але навпаки – їх слабкости, доказом, що їм уже не сила иншим способом задержати зріст українського національного руху, суперечного їхнім інтересам.

Світ уже сам починає бачити з положення українських земель, що український народ уже свідомий своєї волі. Тому вже найвищий час, щоб ті елементи, які претендують на провідну політичну роль, предста­вили світові ясно й зрозуміло та без заслони відносин на Сході чи Заході ту «кристалізацію» українства. Вона знаходить свій вияв у жаданні пов­ного права самовизначення для всіх українських земель. Однак кінцева ціль того жадання не лежить у ставленні на перше місце тої чи иншої української области, але в ясному визначенні – «об’єднання всіх українських земель у національну державу». Коли світ довідається від всіх українських груп про однакове їх домагання та однакову їх ціль, то не буде ніяких непорозумінь, що постають наслідком нашої «дипломатії» та «за­кривання». Саме тепер завдяки слабкости, в якій обидва наші сусіди знахо­дяться, маємо найкращу нагоду виступати відверто з нашими ідеалами. Це є, зрештою, обов’язок, що його диктує хвиля, щоб знов не попасти між молот і ковадло, себто – між російські та польські інтереси.

Як має виглядати практичне проведення порушеної справи? Пере­дусім, кожного політика старої генерації, яка ще працює з неясними та мінімальними програмами й політичними цілями, молода генерація попросту має усунути. Бо молода генерація думку національного відрод­ження й об’єднаної держави перевела вже в життя тоді, коли вона – по­ходячи з різних українських територій – боролася рамено об рамено під мурами Києва, Львова чи Одеси, над Дніпром чи над Дністром, у кар­патських лісах чи на українських степах. Билася вона разом проти ворогів-сусідів тоді, коли уряди наші ставили проти себе машинові кріси й коли змушували війська, що не розуміли «високої політики», йти на союзи з Варшавою чи з білими або червоними москалями. Не знати, може, вже завтра прийдеться нам знову боротися зі зброєю в руці за кожен клаптик української землі. Однак одне знаємо: коли приготування різ­них політичних проводирів підуть далі в тому напрямі, що й досі, то українці будуть боротися зі зброєю в руці, але проти себе, стоячи на жолді чужім та будуть боротися за чужі інтереси замість того, щоб за­гальноукраїнським фронтом боронити власні інтереси та охороняти власну землю перед ворожою навалою. Сьогодні вже кожний селянин із найбільш відлеглого гірського села, напевно, прийшов до того самого погляду та лише дивується, що наша провідна інтелігенція й донині не прийшла до того ж самого переконання.

А далі. Маємо випромінювати самовпевненість, що відповідає силі 40 мільйонів людей та величі нашої країни. Не треба додавати, що повстання нашого народу має відбутися не згідно з волею инших народів, а то й наших історичних ворогів. Ми самі маємо своєю упертою та витривалою працею накинути нашу власну волю та наш погляд на майбутнє. Почуття приналежности всіх українських земель до одної цілости треба підносити на кожному кроці, а державні кордони, що тепер розділяють наші землі, можуть існувати для світу, але не для нас. Про факти самооборони укра­їнства – чи властиво – оборони проти нападів ворогів світ має знати більше, ніж досі. Бо вони є, окрім теоретичних політичних програм, одиноким доказом у даний момент, що український народ не погоджується зі своєю нинішньою долею. Український політик без огляду на те, з якої землі він походить, має почувати себе на чужині при кожній місії насам­перед українцем, а потім уже заступником даної землі. В усіх державах, де українці ведуть якусь політичну акцію, треба мати осіб, що при за­ступництві українських інтересів, не будуть стояти на партійному чи групово-політичному становищі, але будуть брати до уваги цілу укра­їнську націю. Щойно тоді, коли прийде така хвиля й поодинокі наші політичні сили об’єднаються для спільного чину, можна буде твердити, що почалася зовнішньополітична акція в державному масштабі.

Однак вступом до цього має бути організація зовнішньої пропа­ганди, яка, без огляду на труднощі зі всіх боків, поставить собі за ціль інформувати світ про українство в цілому і, переходячи до порядку дня над партійними програмами, переконати його в слушності наших мак­симальних домагань та в конечності постання української держави. Щойно тоді, коли наслідком такої систематичної пропаганди у світі прий­меться назва «Україна» як суцільне поняття, та коли світ займе до неї позитивне становище, тоді можемо сподіватися, що також і чужинецькі вирішальні чинники будуть нею інтенсивніше цікавитися, бо пізнають, що кінець кінців не вони, але воля українського народу сама вирішить його долю.

Об’єднання всіх тих сил, що визнають конечну потребу вищевказаного та практичне переведення цього всього в життя, маємо започаткувати вже сьогодні.

 

[Розбудова нації, 1930 р., № 9-10].