ЗАТІНЕНИЙ ПИСЬМЕННИК-«ВІСНИКІВЕЦЬ» І НАЦІОНАЛІСТ

ІРИНА РУСНАК (професорка філології)

ЗАТІНЕНИЙ ПИСЬМЕННИК-«ВІСНИКІВЕЦЬ» І НАЦІОНАЛІСТ

Сьогодні 123-й день народження героя моєї книги. Про нього один із сучасників писав: «Його життєвий шлях – це своєрідний пригодницький роман». Народився на Поділлі. Уніформу гімназиста добровільно змінив на військовий однострій вояка Армії УНР. Буремні роки визвольних змагань розкидали його з братами по різні боки барикад, як тих Половців з відомого роману. Були «одного роду, та не одного класу». Старшого (царського офіцера-монархіста) розстріляли більшовики. Середульшого (полковника НКВС) спіткала доля репресованого. Найближчий духовно молодший брат (хорунжий Армії УНР) багато допомагав йому, наймолодшому. А він (мамин мізинчик) разом із побратимами потрапив на інтернацію. З польських таборів вийшов сухітником.

Був затятим націоналістом, дерзновенним у кожній справі. Виконував важливі завдання ОУН. Один із натхненників націоналістичної символіки – червоно-чорного прапора ОУН(Б). У Хусті створив театр наступу – «Летючу естраду». Любив театр, кіно, танець, літературу. Належав до когорти вісниківців. Писав твори різних жанрів. Він випередив О. Довженка із кіносценарієм «Україна в огні» на п’ять років. Кольоровий фільм із такою назвою виготовлено в робітні відомого кінопродюсера Василя Авраменка (США). Нью-йоркські кінотеатри демонстрували стрічку навесні 1939 року.

Він – «людина з Московщини, що не любить Москви». Воював не тільки з більшовизмом, але також із москвофільством, язичієм, «кукізмом» і «віжгірідізмом» (про ці явища – у тексті).

Пристрастю всього свого життя вважав сцену. Був фундатором, режисером, хореографом, актором, теоретиком і критиком театру. На підмостках він – волиняк Лукаш («Лісова пісня» Лесі Українки), єврей Іцько («Діти Аґасфера» С. Білої), Фауст («Неофавстіяда» його самого), ба навіть мурин («Маруся Богуславка» М. Старицького). В поезії – співець «гріховних настроїв», «інтимного кохання». Але найпевніше – кастильський лицар Дон Кіхот із його відвічною боротьбою в ім’я високої Ідеї.

А в реальному житті – знаний кавалер, «салонний лев». «В пам’яті тих, хто знав його, – свідчив Євген Маланюк, – залишилася назавжди струнка сильветка „кабаллеро”, танцюриста, аманта, ваґабунди, людини, що несподівано з’явилася серед нас, зійшовши з якихось книжок чи полотен 17–18 століття». Для недоброзичливців був «хорою людиною з манією ґрандіоза», для друзів – «милий Чиронько» і «Мікуельсо», для товариства – «людиною дії», «носієм творчої радости» і «крицевою постатmю».

Він не жив – горів. А доля була невблаганною – подарувала йому лишень сорок років життя. Догорів, «витанцьовуючи гопака».

«Чи не казка? – писав пізніше Є. Маланюк. – Чи не остання життєва поема Миколи?».

Як і належить членові ОУН, завершив своє яскраве горіння на бойовій стійці. Інакше кажучи – на варті.

Місця вічного спочинку в нього немає. Його могилу розвіяли вітри Другої світової… Усе це про героя пропонованої книги –

Миколу Антоновича ЧИРСЬКОГО (1902–1942).

Євген Маланюк зауважив свого часу, що «літературний дорібок його, в очах його приятелів і сучасників, видається блідим шкіцом нездійсненого». Зовсім юним відростив «драматичні вуса», як висловився про драматургічний набуток героя інший сучасник. Сам же називав себе «літературним Казановою», бо, крім п’єс, у всьому залишеному ним розмаїтті варто назвати розпорошені в численних багато- і малотиражках чи схоронені в архівах вірші, фейлетони, нариси, новели, драматичний етюд, театральні рецензії та полеміки, теоретичні праці про героїчний театр і драму, чудом збережений кіносценарій і єдину збірочку поетичних творів.

Цільним назвати цей набуток не можна, бо по-молодецьки розхристана натура митця не надавалася до ретельного збирання бібліотечки власних творів. На заваді стояли постійні спроби реабілітувати здоров’я, підкошене підступними сухотами, чи вимушені пошуки бодай якогось заробітку для щоденного життя. Донині більшість із його творів є раритетними в українських книгозбірнях, а окремі й узагалі зникли у товщі часу, залишивши по собі фрагментарні згадки сучасників чи рецензентів.

У літературному бутті герой, як і на сцені, приміряв розмаїті маски. Більшість художніх творів підписував своїм прізвищем, інколи друкував їх анонімно, але почасти не цурався різних псевдонімів і криптонімів, що яскраво характеризували широту творчого таланту митця. Одиничними були нейтроніми – вигадані прізвища, які не викликали в читачів будь-яких асоціацій (О. Кольченко, М. Юрич); один із псевдонімів виказував соціальний статус самітника і галайди (М. Бурлака) чи то самого письменника, чи персонажа, від імені якого було подано дописи. Натура М. Чирського була настільки багатогранна, що кожного разу треба було інакше підсвітити ту чи іншу грань хисту. Тож автор використовував геоніми, які вказували на місце його народження (М. Подоляк, Микола Подоляк), символічні (Ларівон / Ларіон Ліра) і жартівливі псевдоніми (Микола Собачкин, М. Тре-зуб). Траплялося також поєднання преноніма (справжнього імені митця) з початковою літерою його ж геоніма (Подоляк): Микола П. Окремі дослідники вказували і на інші прибрані імена письменника. Так, М. Мухин говорив про наявність у М. Чирського псевдоніма Присутній, але достеменно встановити цей факт не вдалося. В. Ґренджа-Донський писав про ймовірну належність М. Чирському псевдоніма К. Чуга. Однак таке припущення було помилковим, оскільки вказане літературне ім’я належало закарпатському поетові К. Вагилевичу (1891 – † 1974).

У наукових колах існує думка, що М. Чирському також належить псевдонім Подолянин. Ідеться, зокрема, про підписану цим прибраним ім’ям рецензію поетичної збірки «Сонце й блакить» Зореслава. Письменники були знайомі; М. Чирський високо цінував творчість побратима. Однак аналіз ідіостилю автора вказаної вище рецензії засвідчив, що цим псевдонімом послуговувався М. Мухин. Саме того року він видав перший випуск збірника рецензій на сучасну українську поезію. Ймовірно, рецензія на поетичну книгу Зореслава мала бути в другому, видання якого здійснити не вдалося.

Із криптонімів М. Чирський найчастіше послуговувався початковими літерами свого імені та прізвища (М. Ч.); значно рідше – ателонімом, що поєднував початкову літеру імені з пропуском частини букв у прізвищі (М. Ч-ий). І тільки у випадку з псевдонімом О. Кольченко приховував своє справжнє ім’я з політичних міркувань. У всіх інших прагнув самоіндентифікації чи певного позиціонування в суспільстві.

Варто зауважити, що на численні інформаційні та аналітичні матеріали, підписані криптонімом М.Ч., можна натрапити у періодичних виданнях 1920-х років Львова і Чернівців. Це переважно огляди, статті та замітки політичного змісту, які тільки у львівській газеті «Діло» з’являлися десятками. Тож варто бути обачним із такими публікаціями, оскільки до М. Чирського вони не мають ніякого відношення. Найвірогідніше, що автором тих матеріалів був відомий галицький журналіст Федь Федорців (1889 – † 1930), який із перервами впродовж 1918–1927 років був головним редактором газети «Діло».

Перша спроба укласти бібліографію спадщини М. Чирського була зроблена одразу по його смерти. Вона належить М. Мухину. Автор запропонував розгорнутий бібліографічний опис розвіяних у періодиці публікацій письменника, з-поміж яких переважали театральні рецензії, статті, оригінальні твори (вірші, присвяти, новели, фейлетони, нариси, уривки з драм); встановив деякі криптоніми і псевдоніми митця. У дописі приділено увагу питанню авторства фейлетонів, що з’явилися друком анонімно, але тематично і стилістично близьких письменнику.

М. Мухину належить чи не перше проникливе осмислення поетичної творчости М. Чирського. У вступних заувагах до невеликої обсягом монографії «Сучасні українські поети» автор акцентував обурливу ситуацію нещадного поборювання вісниківства у царині літератури, «<…> одчайдушний і одностайний штурм і натиск», який чинили на ЛНВ тогочасні львівські мистецькі групи і часописи. Відкидаючи декларовані упередження останніх, літературознавець підкреслив, що саме когорта письменників-вісниківців «<…> крізь бурю й снігові завої сучасности самотно й гордо несла прапор національного українського мистецтва, не вважаючи на свисти й крики з височин офіційного Олімпу львівської критики». У книзі проінтерпретовано художні здобутки Ю. Липи, Л. Мосендза, Є. Маланюка, Ю. Дарагана, О. Стефановича, М. Гриви, Ю. Клена, О. Теліги, Б. Кравціва, О. Ольжича, Зореслава (С. Сабола), Боєвіра (Ф. Могіша), І.К. (І. Косенка) та інших митців, з-поміж яких і М. Чирського.

Цінними є свідчення С. Николишина, подані у статті, що теж була опублікована одразу після передчасного відходу М. Чирського. Автор акцентував низку маловідомих біографічних деталей, особливо про дитячі роки письменника, цікаві факти еміграційного життя, схарактеризував його найвагоміші твори. Роком пізніше Л. Білецький окреслив основні драматургічні здобутки письменника. У наш час до осмислення біографії та творчого спадку М. Чирського зверталися літературознавці В. Андрійцьо, В. Атаманчук, В. Бойко, В. Мацько і краєзнавець В. Горбатюк.

Перша і найбільш ретельна спроба літературного портрета письменника належить моєму земляку – Л. Куценку. Втім чимало із життя і творчости М. Чирського і надалі залишалося невідомим. Брак цілісного дослідження його творчого набутку в контексті вісниківства зокрема і мистецького життя української еміграції міжвоєнної доби загалом, наявність маловивчених сторінок його біографії, втрата деяких художніх творів, театрознавчих праць митця в науковому обігу і зумовили актуальність пропонованої сильвети.