“З цим – переможеш!”

Автор: . 30 Кві 2016 в 0:01

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

“З цим – переможеш!”

 

Перед усіма нами – тисячі завдань. І всі – невідкладні. Та чи не найголовніше з них – пізнання і засвоєння націоналізму, пошуки і згуртування однодумців (організація множить сили!). Врахуймо при цьому досвід останніх літ: це об’єднання мусить відбуватися не тільки на основі симпатії до ідеології націоналізму, але обов’язково – через спільну участь у національно значимій дії. Ідея і Чин – лише в цьому силовому полі проявляється особистість. Інакше – демагогія і фарисейство, пустопорожня бравада і беззмістовне самовираження, кар’єризм і шкурництво. Націоналізмом не бавляться – це небезпечно і для суспільства, і для “гравця”: націоналізмом треба жити.

Наш заклик до націоналізму зумовлений не тільки особистими симпатіями до цього вчення і родовими традиціями. Усім нам необхідно усвідомити, що нинішня боротьба розпочалася і мусить продовжитися як національно-визвольна, що тільки цей шлях веде і виведе націю зі стану підневільного до державного, від рабства – до перемоги, що тільки на цьому шляху, у цій боротьбі – місце патріота. Але національно-визвольному рухові завжди передує і його супроводжує загальна політична та економічна криза, соціальні біди, тотальне зубожіння, загроза голоду й агресії, відсутність соціальних гарантій. За цих умов окремі люди і цілі соціальні групи, класи намагаються якось убезпечити себе, вибороти для себе хоч щось в ослабленої держави. І тому людей і цілий народ у такий момент легко спокусити обіцянками земного раю, задурити подачками і завернути з магістрального шляху нації: найчастіше – гаслами зі сфери демократії та соціалізму (згадаймо практику більшовиків!). Перешкодити цьому може висока національна свідомість, той національно-захисний і національно-рятівний тип мислення, в основі якого – ідеологія українського націоналізму. Націоналізм – не якась чужерідна доктрина: це історичний досвід і мудрість нації, прагнення і мрії кожного з нас, акумульовані у вченні, кожне намагання реалізувати яке приносило надію і славу нації і смертельний жах нашим ворогам. Націоналізм не переміг досі і не привів до перемоги націю тільки тому, що історія відводила йому надто короткий час і надто несприятливі умови для того, щоб він став світоглядом мільйонів українців і об’єднав їх у ту потугу, яка зможе протиставитись ворогові і здолати його. Зараз створилися для цього сприятливі умови. То ж не прогайнуймо історичний шанс нації.

Наша неволя від віків мала, крім усякої іншої, ще й природну зумовленість. Багатство, щедрість і незахищеність нашої землі робили Україну привабливим, ласим і доступним об’єктом агресії та окупації. Цьому географічному детермінізмові неволі ми мусимо і можемо протиставити високу внутрішню відпорність нації, забезпечити яку може тільки реалізація в нашому суспільстві ідей націоналізму.

Великі надії ми всі покладаємо на українську армію. Вона необхідна, про це першими заговорили саме націоналісти, і її творенню слід приділити максимум уваги. Але при цьому слід пам’ятати, що свобода країни тільки тоді надійно забезпечена, коли її гарантом виступає не лише армія, а постійна готовність згуртованого національною ідеєю народу одностайно і негайно виступити на смертельний бій проти будь-якої спроби поневолення, піти на будь-які жертви заради своєї свободи, незалежності, державності. Цей високий духовний стан нації виховує тільки націоналізм.

Наша боротьба ще далеко не закінчена, наші перемоги або часткові, або ж ілюзорні, та ідеологія, яка обіцяла привести народ до свободи, вичерпала себе. А тим часом “вчорашні” готують нам нове, вже ринкове ярмо, користуючись тим, що і влада, й економіка, і фінанси, і кадри, а отже, і ринок – усе в їх руках. Підняти народ проти них і довести до переможного кінця на користь нації національно-визвольну боротьбу, розробити концепцію національного державотворення в сучасних умовах і обставинах мирного часу, виробити національно-захисну ідеологію державного функціонування – усе це можна зробити лише з позицій українського націоналізму.

Наша нація травмована, покалічена окупантами і яничарами, досі упосліджена і принижувана. Вона потребує негайного захисту – на всіх рівнях: від уряду до громади. Демократи про національні права і свободи українців і думати забули – за турботами про “загальнолюдське”. Повести негайну боротьбу за честь і гідність, за свободу і повноту національного самовираження українців на їх рідній землі можна тільки з позицій українського націоналізму: іншої ідеології для цього нема.

Прискорити процес національного прозріння і самоусвідомлення, викликати в суспільстві ту “критичну масу” національно-творчої енергії, завдяки якій почнеться відродження і розквіт України, – завдання всіх, чию духовність живить патріотизм.

Передусім – націоналістів. У нас є філософія, ідеологія та досвід національно-визвольної боротьби; зараз гостро актуальна потреба у філософії державотворення та державного функціонування нації. То ж необхідно удосконалювати перше, доповнювати друге, розробляти третє. А головне – нести націоналізм людям не лише у вигляді національно-захисної ідеї, але передусім – у вигляді національно-захисної дії. Тільки так ідея і чин націоналізму завжди ставали національним надбанням, і тільки такою мусить бути методика поширення націоналізму зараз.

Великі надії ми покладаємо на національну Церкву. Під національною Церквою ми розуміємо передусім релігійне об’єднання, духовенство та ієрархія якої бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа вести і привести до Бога довірений їм народ таким, яким хоче його бачити і яким сотворив його Бог, а не таким, яким хотіли зробити його різні окупанти, часто – явні слуги сатани. Бог створив нас українцями, і да святиться воля Його на віки віків. Саме на цьому століттями будує свою душпастирську і національно-захисну діяльність УГКЦ. Цього ж чекаємо від УАПЦ, розуміючи, як не просто стати на ноги цій Церкві. Вона, пріснувавши 90 років з 1596 року, була проковтнута московською патріархією спочатку на 235, а після одного десятиліття – уже за більшовиків, – ще на шістдесят років. Відродившись до нового життя в 1989 році у Львові, УАПЦ ще не повернула собі своєї канонічної території – на сході України. Зуміє вона очиститися від усякої нечисті, так масово напханої в неї антихристиянськими й антинаціональними силами, чи вони й далі під її прикриттям вершитимуть свої чорні справи, сіятимуть чвари і розбрат між українцями? З ким перш за все піде на зближення ця Церква: чи в ім’я заповіданої Христом єдності Вселенської Церкви і вимолюваної народом єдності нації об’єднається з національною УГКЦ, яка за тисячу років жодного разу не відступила від церковних канонів і національного обов’язку, чи з тою, яка віками русифікувала українців і досі імперським осколком стримить у тілі України?

400 років тому два єпископи – предтечі нинішньої УАПЦ порушили принцип соборності і вирішили що вигідніше послухати грецького патріарха, князя Острозького та московських “доброзичливців”, ніж Христа, і що царське православ’я важливіше від національного патріотизму. Це привело в кінцевому рахунку до загальнонародної катастрофи 1654 року, а в 1686 році погубило й українське православ’я, у муках відроджене аж у 1921 році – на одне десятиліття. Чи буде враховано усе це зараз?

Проблема церковної єдності настільки актуальна і гостра, від її вирішення залежить так багато в сучасному і майбутньому України, що обминути її не вдасться. Поставала вона й перед урядом УНР у час національно-визвольних змагань 1918 – 1920 років. Тому дозволю собі запропонувати читачам свою публіковану в пресі ще в 1990 році невеличку замітку “Церковні плани Винниченка”. На жаль, вона не застаріла.

 

“У час національного відродження України і нав’язаної Галичині міжконфесійної боротьби нашим читачам, очевидно, буде не зайвим і цікавим ознайомитися з поглядами голови Директорії УНР В.Винниченка на унію та православ’я, на вирішення проблеми церковної єдності України. Для цього процитуємо одну, 76-у сторінку із брудного пасквілю С.Даниленка “Дорогою ганьби і зради”. Історична хроніка. Видання друге, доповнене” /”Наукова думка”, Київ, 1972/.

Але перед тим відзначимо два моменти. По-перше, усі зацікавлені у збереженні колоніальної залежності України і в духовному спустошенні бунтівливої Галичини завжди виступали передусім проти унії, проти УГКЦ, приписуючи їй зловорожі щодо народу цілі, зокрема ополячення. Що ж, їх можна зрозуміти: поки в Галичині жива УГКЦ, колоніальне поневолення галичан не могло і не може бути ні повним, ні остаточним. Важче зрозуміти нинішніх активістів УАПЦ в Галичині, які не тільки не відмежовуються від імперських “соратників” у боротьбі з УГКЦ, але й самі щедро черпають свої аргументи з подібних каламутних джерел, хоч добре знають їм ціну.

По-друге, для даниленків та їх нинішніх однодумців – противників УГКЦ – православ’я виглядає більш привабливим, ніж унія, бо вона, бач, вела український народ “дорогою ганьби і зради”. А як бути з тим, що за 400 років УГКЦ привела народ у наш час із збереженою в сорокарічному підпіллі національною Церквою, рідною мовою, високою національною свідомістю і духом непокори гнобителям усіх мастей? І як жаль, що ті, кого повели тоді іншими дорогами, денаціоналізувалися, мільйонами спольщувалися або русифікувалися.,.

Але повернемось до обіцяної цитати:

“Майже через двадцять років у своєму панегірику Шептицькому, виданому у 1937 році у Філадельфії, Лонгин Цегельський зробив цінне визнання: “Українські державні провідники думали над введенням унії згори, з уряду, по всій Україні та над покликанням Митрополита Андрея (Шептицького) на патріарха всієї України. Унією вони думали раз і назавжди відгородити Україну від Москви й азіятства, наблизити її до Заходу і до його культури”. Це ж, але вже більш докладно, повторює Цегельський в іншому панегірику Шептицькому під назвою “Український патріарх”. Як повідомляв щотижневик василіян “Світло”, який видається в канадському місті Торонто, після смерті Цегельського його спомини передано до друку. В розділі 57-му споминів Цегельський наводить запис своєї розмови з головою Директорії, що відбулася 19 грудня 1918 року. Ось витяг з цього діалогу: “А що там поробляє наш Шептицький? – звернув Винниченко нагло на іншу тему, Я розповів, що Митрополита Шептицького інтернували поляки в святім Юрі.

– Ми його визволимо, – зареагував Винниченко. Я чекав на те, як собі Винниченко уявляє це визволення, але він був настільки реальний, що волів на цю тему мовчати.

– Біда, – продовжував по хвилі Винниченко, – що ми не маємо такої людини, як Шептицький, щоб поставити її на чолі української православної Церкві. Є владика Платон у Сибіру, щирий українець, але мабуть оженився з якоюсь учителькою. Та є ще Димитрій у Чернігові. Також щира українська душа, але надто любить вихилити лишню чарку. А що ви сказали б на те, якби ми забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України?

– Шептицький на православного Митрополита не піде, – відказав я.

– На якого там православного!.. Очевидно, що на уніатського. Православ’я скасуємо. Це ж воно завело нас під царя східного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніат із природи стає українцем. Скличемо синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його зробив патріярхом України. Чи не добре це звучить?.. Ви думаєте, я жартую?

У душі я радів цьому планові, – продовжує Цегельський, – та все-таки висловив побоювання щодо труднощів із православним духовенством та з протиуніатським наставленням, створеним і культивованим Москвою.

– Єрунда! (Дрібниця!) – гарячився Винниченко. – Це – революція, і все старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє… Заарештуємо яких два-три десятки старозаконників, збавимо парафії (парохії) і хліба цього чи того, то решта присяде. А український сантимент доконає решти. Відгородимо Україну муром унії від Москви раз на завжди”.

Ось така цитата. Тут кожна репліка Винниченка значима і вимагає глибинного осмислення. Є тут і твереза оцінка, і водночас революційний романтизм з його виразним креном в екстремізм. Можна тільки уявити собі, які катастрофічні наслідки для України і самої ідеї релігійної єдності мало б державне впровадження унії у східному регіоні – серед зрусифікованого духовенства, денаціоналізованого населення, в атмосфері класової та міжнаціональної ненависті…

Однак до реалізації плану Винниченка не дійшло: у Митрополита Андрея Шептицького були інші, далекі від революційного радикалізму погляди на шляхи досягнення церковної єдності. Як відомо, він був за поетапне створення українського патріархату. І першим етапом мало бути проголошення на Східній Україні УАПЦ – для досягнення незалежності від московського патріархату, виховання національної свідомості східних українців та культивування серед них ідеї релігійної єдності. Наступний етап – обрядове зближення УГКЦ та УАПЦ на ґрунті старокиївської традиції: збереженої УГКЦ, але повністю знищеної російським православ’ям на Східній Україні після 1686 року. Далі – повернення східноукраїнського православ’я до статусу Володимирової Церкви, який передбачав (до 1054 року) єдність із Вселенською Церквою. А вже на цій основі мало відбутися об’єднання двох українських національних Церков – УГКЦ та ЦАПЦ, яке повинно було увінчатися всеукраїнським патріархатом.

Дійсність перекреслила започатковане в 1919 році здійснення цього плану: греко-католицька Галичина була окупована Польщею, православна Україна – більшовицькою Росією. УАПЦ в муках проіснувала з 1921 до 1930 року і була розстріляна Сталіним.

Удруге А.Шептицький повернувся до цього плану в 1943 році. Не вийшло: проти об’єднання українців виступили фашисти.

У наш час проти нього ополчились партократи, РПЦ і ті галицькі псевдоавтокефалісти – “патріоти”, які міцно стоять на платформі КПУ. То ж віз і нині там…”

 

Український націоналізм ніколи не був і не може бути байдужим до релігійних і церковних проблем. Наш обов’язок – домогтися, щоб національні Церкви в національній державі перестали бути об’єктом цькування і сваволі прокомуністичних, проімперських сил, а тим більше – знаряддям розбрату в їхніх руках. Підтримувати національні Церкви, сприяти їх розвитку, порозумінню і єднанню – святий обов’язок християн і патріотів. Греко-католики вже – у буквальному розумінні – билися пліч-о-пліч зі своїми братами-православними проти слуг Москви за поверненням вірним УАПЦ святої Софії. Важко сказати, коли українці-православні стануть плече в плече з греко-католиками українського сходу, виборюючи для них право жити вільним і повним релігійно-церковним життям. Але день, коли це буде, стане Днем християнської Любові, національного прозріння і єднання.

Неоціненну роль у культивуванні й поширенні націоналізму може і повинна відіграти українська інтелігенція. Але зараз вона сама гостро потребує допомоги. І завдання націоналістів – включити інтелігенцію в систему національно – визвольних змагань, сприяти їй у відстоюванні своїх прав, у захисті її інтересів. Інтелігенція – носій інтелекту нації. Доки буде підневільного чи упослідженою нація, доти в наймах антинаціональних сил буде й інтелігенція. З другого боку, сила нації – не тільки в насталеній волі, але й у її інтелекті, – як і людини: тигр чи лев фізично сильніші за людину, але людина долає їх… І ще: легко закликати до боротьби і вести за собою однодумців: набагато складніше виконати іншу необхідність – зробити своїми однодумцями тих, що, може, уперше чують про твої ідеї…

Ми ще не спинили деградації нації у найважливішому пункті і сприймаємо відчуження молоді від проблем національного відродження як природну різницю інтересів. Між тим ідеться не про конфлікт поколінь, а про конфлікт на рівні світоглядів, на рівні сутнісних для життя нації ідей. Майбутнє ж за тим, кого підтримає молодь. А ми й далі влаштовуємо мітинги, збори та імпрези для людей пенсійного віку і тішимося їх багатолюддям, не помічаючи, що молоді на них іноді нема зовсім… Націоналізм – ідеологія молодих. Він же – запорука їх людського майбутнього.

Наші партії, Рух, ТУМ “Просвіта” та інші об’єднання склали національно пробуджені і національно свідомі українці. Протиприродним є те, що згуртованим для національно-визвольних змагань підсунули ідеологію, дуже далеку від проблем національного відродження і самоутвердження. Розколи, гризня, недієздатність цих об’єднань – яскраве свідчення суперечності між національними устремліннями їхніх членів та пропонованою їм космополітичною ідеологією. Саме ці люди, які зараз складають демократичні об’єднання, забезпечили успіх першого, національно-визвольного етапу нинішньої боротьби, і їх національно-творчий потенціал далеко не вичерпаний. Для них природною є ідеологія українського націоналізму, і тільки з його позицій вони зможуть реалізувати і себе, і національну ідею українського народу. Вороги і противники українського національного самоутвердження ще настільки сильні, що тільки червоно-чорний прапор боротьби нас приведе під синьо – жовтий стяг свободи. Людей залякали націоналізмом, і їм треба допомогти зрозуміти: націоналізм кличе не до крові, а до перемоги.

У своїй праці ми кинули багато критичних зауважень на адресу лідерів демократичного табору. Однак наша мета полягала не в тому, щоб усунути їх від політичної діяльності. Навпаки! Серед них є чимало авторитетних і патріотично настроєних людей, які зараз лише в силу корпоративних чи кланових інтересів тримаються за ідеологію демократизму, хоч давно відчувають її неперспективність. Частина з них уже стала на позиції націоналізму, частина – на шляху до цього. Чим скоріше націоналізм стане регулятивною ідеєю їх політичної діяльності, тим скоріше відбудеться зміцнення нашої державності і незалежності, тим скоріше наш народ “гляне, як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі” (І.Франко).

То ж якщо в когось створилося враження, що автор виступає, наприклад, проти В.Чорновола, – то він помиляється. Просто Чорновіл займає таке становище в українському житті, що зараз не можна зблизити націю з націоналізмом, не піддавши обґрунтованій критиці політичну практику, позицію та ідеологію демократів, яку у значній мірі творить і яку уособлює передусім В.Чорновіл. Виступаю, отже, не проти Чорновола, а проти слабкостей Чорновола. Вважаю, що найбільший противник Чорновола зараз – не автор цих рядків, а сам Чорновіл. Біда його і багатьох інших лідерів у тому, що за останні два роки вони чують тільки похвали і лайки на свою адресу. Мені ж ішлося про те, щоб показати їм об’єктивний зріз та аналіз писаного, говореного і робленого ними. Бо їхні політичні можливості – великі. Мріється, щоб вони використали їх на добро тої нації, чиїми синами вважають себе.

Нинішній націоналізм в Україні мусить ще багато зробити для політичної всеохопності всіх сфер українського життя, щоб бути самостійним варіантом, а не стилізованою варіацією націоналізму попередньої епохи. А життя само розчищає шлях націоналізмові до свідомості і сердець людей.

Наприклад, одним із застережень демократів щодо нашої ідеології було те, що націоналізм допускав різні форми державного устрою, у тому числі авторитарні, якщо це відповідатиме історичному моментові і гарантуватиме виникнення і збереження національної держави та незалежності. А зараз час підтвердив і цю позицію філософії націоналізму. І ми бачимо, як легко відмовилися демократи від демократії і з ентузіазмом підтримали введення посад представників Президента на місцях, коли побачили, що демократія в наших умовах не спроможна здолати опір постімперських структур і повний параліч виконавської влади, а отже – гарантувати збереження держави. Те, що закидали націоналізмові як можливість, самі здійснюють на практиці. Жаль, що ніхто з них при цій нагоді не вибачився публічно перед націоналізмом за попередні інвективи, а перед народом – за підтримку політики обмеження народовладдя…

А як же нам ставитися до цього нововведення? Та з позицій національної ідеї. Якщо інститут представників у цілому чи дії окремих його представників сприятимуть зміцненню української держави і трансформації її в національну, ми підтримаємо їх усіма силами. Якщо ж усе це задумано і проводиться для зміцнення влади “вчорашніх” і збереження теперішнього упослідженого стану української нації, то ми поставимося до “нинішніх” так, як і до “вчорашніх”.

Два слова про опозицію. Цей політичний термін – із практики парламентаризму, якого в нас, до речі, ще нема. Зате опозиція вже є. І не одна. Опозицією у Верховній Раді слід вважати ті сили, які очолює “соціаліст” Мороз. І уряд, і опозиція мають спільну мету – захист інтересів тих, хто привів їх до влади і є їх опорою. Але вони по-різному уявляють собі цей захист. Звідси й намагання опозиції зайняти “позицію”, тобто місце нинішніх керівників: щоб краще справитись із цим завданням. Якщо наші демократи мають ту ж мету, але свої погляди на її втілення, відмінні від урядових і Морозових, то, зрозуміло, їхнє місце в опозиції. Яку вони зараз, до речі, активно організовують. Ось такі метаморфози відбуваються з демократією, яка відмовилася від політичної боротьби народу із реакційними силами і вважає можливим нормальне політичне життя без перемоги над ними. Наша ж боротьба продовжується і мусить тривати до повної перемоги. Але є ще Президент, обраний народом. Чи можуть націоналісти бути в опозиції до Президента? Так, якщо в нас буде спільна мета. Позиція націоналістів йому напевно відома. Зате націоналісти про позицію Президента можуть тільки здогадуватися – по його діях, А тому ні цілковитої підтримки, ні опозиції, ні прямої конфронтації зараз бути не може. А є те, що є: позитивна чи негативна реакція на ту чи іншу дію Президента. До речі, це досить небезпечна ситуація, бо деякі політичні дії мають скриту мотивацію – цілком виправдану, але не завжди зрозумілу, іноді просто тривожну. А це може викликати протидію якраз тих, у чиїх інтересах проводиться ця дія…

Що ж до постімперських і прокомуністичних сил та їхніх владних структур, то націоналізм має іншу мету – протилежну їхній, а тому бачить своє місце не в опозиції до них, а в боротьбі з ними. Так було завжди. Ніхто ж не скаже, що Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера чи Л.Ребет були в опозиції до Сталіна і його спадкоємців, – вони боролися з цими катами українського народу…

Націоналізм набирає силу. Він стає надбанням, опорою і детермінатором суспільної поведінки все більшої кількості українців. Він повертає віру, насталює волю, гартує дух. Він привчає звіряти свій шлях за трьома немеркнучими орієнтирами: Бог, Україна, Свобода.

З ним – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Рубрики: Твори Василя Іванишина