Як зруйнувати Україну?

Автор: . 25 Сер 2018 в 22:44

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр

ім. Д. Донцова

 

Як зруйнувати Україну?

(Тези до політологічної дискусії на сайті «Вголос»)

 

Дискусія стосувалася тез зі статті американського політика Ричарда Ламма про загрози мультикультуралізму для США, висловлених ще у 2004 р. Це  –  проекція на українську ситуацію.

У багатьох вимірах Україна є нестабільною державою і це розуміли й розуміють в Росії насамперед, тому що від початку 1990-х рр. складалися стратегічні плани a la Russia, як «зруйнувати Україну». Це ж розуміли експерти західних контррозвідок і політологи (особливо Великої Британії), які, враховуючи традиційний шовінізм та імперіалізм російського населення України, передбачали розпад нашої держави на середину 1990-х рр. Однак не сталося, бо спрацював геокультурно-цивілізаційний фактор, який науковці часто або просто не розуміють, або не враховують: велика частина росіян в Україні (а їх було на 1991 р. бл. 17%; зараз є десь до 10%) через тривале проживання в умовах української геокультури змінилася ментально, підсвідомо, не приймаючи української мови і культури, вони прив’язалися до українського соціо-гуманітарного та географічного простору. Лише в регіонах компактного й домінантного розселення – на Донбасі і в Криму – росіяни зуміли створити тотальну соціальну зону несприйняття всього українського. Це й використала агресивна Росія у 2014 р., хоча й сподівалася тоді на аналогічні результати по всій Південній і Лівобережній Україні.

Кажучи простіше, в Україні сформувався соціо-культурний феномен діаспорного росіянства, яке видозмінилося під впливом відмінної цивілізаційної основи (вона невидима, бо діє у сфері ментальності й духу, але впливова) і стали особливою формацією, яка діє за логікою інерційного витискання всього українського у площині мовно-культурної ідентичності, але пристосовуючись одночасно до державно-господарських та соціальних форм країни. Простіше кажучи, діє за формулою: «Багатства країни  –  спільні, духовний простір  –  наш». (У теперішньому цивілізаційному контексті  –  це інформаційний простір). Тому українці повинні твердо відповісти на цю формулу своєю: «Країна спільна, але духовно-культурний простір  –  наш». Інакше, без тотального витіснення російської культури і введення її у чіткі рамки, нам загрожує історична поразка. Наведу два приклади. Подібний феномен ми бачимо в Північній Ірландії, де чисельні переселенці-протестанти з Англії і Шотландії, хоч і видозмінилися ментально, але зуміли загалом перемогти місцевих ірландців-католиків. Протилежний приклад бачимо у Фінляндії, де переселенці-шведи, які панували в цій країні майже 900 років (!), навпаки, програли у ХХ ст. мобілізованішим фінам, які успішно засвоїли західні типи націоформування, і зайняли скромну позицію національної меншини. До речі, першим аналітично спостеріг і осмислив феномен «українського Ольстеру» ідеолог українського вольового націоналізму Дмитро Донцов у праці «Підстави нашої політики» (1921р.). Під час Національної Революції 1917-1920 рр. він побачив, що етнічні росіяни разом із цілковито зрусифікованими малоросами ніяк не приймають української ідентичності й національної ідеології. Саме на цю соціальну верству в основному зробив ставку гетьман П.Скоропадський і тому програв. Потім її ефективно використала совєтська влада  –  пам’ятаємо, як в Україні, особливо до кінця 1950-х рр., на всі можливі керівні посади призначали етнічних росіян або кінчених малоросів на зразок горезвісного В.Щербицького. У цей час Україну від цілковитої денаціоналізації й русифікації врятувало приєднання західних майже суцільно українськомовних й етнічно виразних регіонів: Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття. Саме західноукраїнська інтелігенція зупинила від 1950-х рр. навальний наступ русифікації, а в 1970-і рр. навіть перейшла у контрнаступ – почалася повільна асиміляція росіян в західних регіонах (з особистого досвіду пригадую, як в українських школах Галичини навчалося багато учнів з російськими прізвищами, які навіть погано засвоювали російську мову, органічно володіючи українською).

Сьогодні в Україні існує нова загроза переваги в суспільстві нашого «Ольстеру», тобто симбіозу росіян і малоросів, який зумів перетворити великі зрусифіковані міста країни – Київ значною мірою, Харків, Одесу, Дніпро, Запоріжжя, Донецьк, великою мірою Суми, Кропивницький, Полтаву, Чернігів, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Кривий Ріг – на форпости й стратегічні помости для наступу на українство. У цих містах плекається висока російська культура, зберігається відокремлена російська ментальність, в них витворюються проросійські та російськомовні інформаційні потоки, формуються політичні й громадські ініціативи, які блокують проукраїнський розвиток держави. (Наприклад, минулого року ми не змогли провести в Мелітополі, де народився Д.Донцов, культурологічний фестиваль його імені тільки тому, що це заблокувала запорізька обласна адміністрація,  очевидно, малоросійськи налаштована,  хоч у нас було рішення Міністерства культури України). Особливо ефективно ці приховано антиукраїнські групи використовують телеканали. Тому вирішальний фронт боротьби за українську ідентичність сьогодні – це боротьба за телепростір.

Є ще два потужні фактори руйнування держави зсередини – це ліберально-космополітична ідеологія і феномен українського псевдо народництва, «провансальства», як його визначав той же Д.Донцов.

Лібералізм – це значною мірою паразитарна ідеологія. Соціально-політичні, економічні, гуманітарно-культурні програми лібералізму можуть розвиватися тільки на основі сильних традицій консерватизму і націоналізму в певній країні. Лібералізм переміг від середини ХІХ ст. у більшості країн Заходу, коли там вже існували міцні національні держави. Тобто для своїх успіхів він використовує такі чинники суспільної динаміки, які перед ним витворювали європейський консерватизм та націоналізм, як громадянська дисципліна, потужний традиціоналізм, почуття відповідальності і честі перед Батьківщиною, суворе дотримання законності, національна й громадянська солідарність, творча активність і соціальна наступальність, тощо. Найяскравіший приклад – США. Всі думають, що це наскрізь ліберальна країна, але, придивившись уважніше, ви зрозумієте, що вона побудована саме на принципах консерватизму і націоналізму насамперед, які ми назвали вище. Консервативну суспільну етику американці перейняли від Великої Британії, де консерватизм увійшов у кров нації.

В Україні звикло сприймають лібералізм як «останнє слово», «переможний тренд» цивілізації Заходу, що є помилкою, як ми показали. Лібералізм може розростися і бути корисним, тільки використовуючи сформовану етику консерватизму й динаміку націоналізму. Ні першого, ні другого в Україні нема: консерватизм майже не розвинувся в нас (були кволі спроби галицьких народовців наприкінці ХІХ ст. й інтелектуальні запізнілі інтенції В.Липинського від 1920-х рр.), а націоналізм був докорінно знищений совєтським брутальним терором у 1940-1950-х рр. Наразі повноцінно вони не відродилися. Тож прихід ліберального космополітизму є для українців скоріше руйнівним, аніж будівним, як у нас помилково здебільшого думають. Лібералізм проповідує гуманістичний індивідуалізм, повну свободу особи (а ми й так хаотизовані як нація без консервативної дисципліни і без націоналістичної філософії містичної, твердої єдності), він нав’язує нам теорію мультикультуралізму (а Україну й так роз’їдає і дестабілізує агресивна й панівна російська культура), він пропагує прагматизм (а ми й так занадто примітивні й корисливі через довге життя при совєтському специфічному соціалізмі), лібералізм утверджує раціоналістичне безбожництво (а ми й так духовно поруйновані офіційним багатолітнім комуністичним атеїзмом), лібералізм поширює космополітичну байдужість до нації (а в нас і так домінують у суспільстві безбатченки-малороси, які безсердечно руйнують і грабують країну), він нав’язує культ грошей, матеріального поступу (а ми і так завершені циніки через совєтську спадщину) і т.ін. Тобто лібералізм лише підсилює всі можливі негативні морально-ціннісні (чи радше, псевдо ціннісні) інтенції, які успішно перемагають в нашому суспільстві.

Погляньте на нашу країну: більшість грошей із бюджету держави, грошей, що надходять від різних МВФ, ЄС, тощо, просто РОЗКРАДАЮТЬСЯ, або бездарно розбазарюються; влада, чуючи власну безкарність і неконтрольованість, цілком байдужа до потреб і настроїв суспільства, а це суспільство, зі свого боку, цілком безсиле через власну неорганізованість, через відсутність національної честі. Чи може щось зарадити в цій ситуації філософія лібералізму, яка передусім розрахована на моральну відповідальність особистості?

І третій фактор саморуйнації українства –  псевдонародництво. Його трудно якось визначити і схарактеризувати, бо це дуже складне, протеїчне і мутантне явище. Це наслідок тисячолітньої хвороби бездержавності нашої нації, тому й називав його «провансальством» Д.Донцов, бо це життєва філософія саме тривало бездержавної етнічної групи, як у французькому Провансі. Виражається воно у просто фантастичній за масштабами і глибиною безвольності, безпринципності, невиразності і пасивності українського соціуму. Це просто екзистенційне, підсвідоме прагнення нічого не робити, жити за законом інерції, висиджувати і вичікувати десь на узбіччі історії і сподіватися на «диво», на «месію», який колись-то ощасливить Україну. (Згадаймо, як століттями висиджували наші предки у післямонгольську і татарську доби по болотах і пущах, ховаючись від наїзників!). Це безмежна толерантність до всякого Зла, фатальне і сліпе бажання пристосуватися до нього і зжитися з ним, бо на боротьбу з ним не вистачає ні відваги, ні свідомості.

Пояснити психологію псевдонародництва можна на прикладі феномену В.Ющенка: у 2001 р. український народ масово шалено полюбив його тільки за те, що цей політик нічого не робив; він їздив країною, вручав людям якісь грамоти, вітав їх, показував якісь «трипільські» черепки, збирав мед, махав руками, розповідаючи, що «ці руки нічого не крали». Але цього було достатньо, щоб в українстві вибухнула гігантська емоція любові до нього, тільки тому, що цей чоловік ідеально відповідав архетипним уявленням більшості людності: ось так би жити в суспільній ліриці, не виявляти жодної агресивності, не напружуватися, не творити складних планів боротьби з ворогами і загрозами, насолоджуватися мрією, а не дією. Згадаймо архетипну, на мою думку, українську народну пісню «Якби я був полтавський соцький», в якій у погляді на життя ілюзія повного неробського блаженства і гедоністичної насолоди поєднані. В українстві на ментальному рівні функція державницької активності (тобто твердого будування) підмінена емоцією егоїстичного спокою.

Відтак ані після першого, ані після другого Майдану в Україні не прийшло до боротьби зі Злом. І це закономірно: український тип псевдонародника, який домінує в країні за своїм психотипом і моральними цінностями, не уявляє собі історію як боротьбу зі Злом, він уявляє її як таке собі «солодке розпливання в добрі, в любові до іншого». Так відбувається підміна християнського принципу любові: толерантність спрямовується не до терплячих і нужденних, а до Зла. А це, своєю чергою, породжує нахабність і зухвалість цього Зла, яке усвідомлює, що в цій країні воно ніколи не буде покаране.

Зрозуміло, це своєрідна форма соціального мазохізму (не випадково Захер-Мазох народився у Львові!), але від цієї болючої насолоди безхарактерний український народ не здатен відійти, не може змінитися.

Великою мірою цю ситуацію посилювали власне ліберальні ідеологи й авторитети (наприклад, покійні, Є.Сверстюк, М.Попович, нині дуже активний М.Маринович, І.Юхновський, загалом те, що має назву «Група 1-го грудня»), оскільки вони хибно увійшли у традиційну «ріку» українського канонізованого «побожно-примирливого» провансальства, яке має ментальні корені. Тобто, щоб сподобатися в Україні, треба виражати щось сентиментальне, компромісне, літепле (але, не дай Боже, щось войовниче, наступальне, принципове!), тому ці люди, може, й розуміючи  окремі пастки лібералізму, однаково прагнуть бути його «провідниками», аби не вийти з «трендів» загальнопоширеного провансальства. Вони наполегливо виступають проти всякої вольовитості і покарності щодо всіх видів злочину тільки тому, аби вдавати з себе «правдивих християн», «людей гуманних і толерантних». (Згадаймо, як недавно ці люди застерігали проти закликів ВО «Свобода» підняти народ на радикальні протести  –   відразу мобілізувалися, як почули про націоналізм в наступі). Так твориться замкнуте коло української корупційної безкарності: суспільство само не хоче суворості і наполегливості в боротьбі зі Злом.

Погляньте навколо: скільки українських партій, громадських і культурних організацій, проектів, тощо від початку 1990-х рр. були спрофановані, перетворені в ніщо (а скільки в них змарновано й розкрадено грошей!). Якою була основна причина їхнього занепаду? Саме постійне висування на керівні посади безпринципних, порожніх, кар’єристичних, цинічних людей. Бо провансалець інтуїтивно боїться чогось твердого і критичного, принципового! Суцільний занепад організаційних форм суспільства стався через  загальний потяг до імітаторства, до показухи: нас ніколи не цікавило, що ця чи та людина конкретно зробила, нас тільки цікавила її красива фраза. І так – до сьогодні: задумайтесь про феномен О.Ляшка – адже це теж розрахунок на українські архетипні уявлення про політику.

Ось у місті, де я мешкаю, 5 чи 7 років тому преса повідомила про розкрадання колишнім головою «Просвіти» громадських грошей, призначених на важливе культурне видання. Винуватець цього, зрозуміло, ніяких аргументів на свій захист до сьогодні не подав, але як зреагувала на це громада міста? Вона кинулася всіма силами і звідусіль захищати хитруна, але не аргументами, а тезою: «Нащо старе ворушити?» Це  –  вбивчо. Це показує, наскільки ми вражені раком безпринципності, наскільки розкладені корозією моралі. Ми просто на екзистенційному рівні не спроможні реагувати на Зло.

Тож зруйнувати Україну до кінця можна, підтримуючи проросійські інтенції, ліберальний космополітизм і гниле провансальство.

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму