Віталій Дончик зблизька (роздум про сутнісне в науковому бутті)

Автор: . 03 Гру 2021 в 0:01

Петро Іванишин

 

 

Віталій Дончик зблизька

(роздум про сутнісне в науковому бутті)

 

 

На щастя, в непростому культурному просторі сучасної України ще є справді визначні і цікаві постаті, про які хочеться згадати не лише у ритуальні, незрідка відчіпні й малопродумані, дні ювілейних дат. 15 квітня виповнилося славних 77 Віталію Дончику. Про цю мудру, скромну, глибоко патріотичну людину й випадає неювілейно поговорити докладніше.

Віталій Дончик – відомий український критик і літературознавець, професор, доктор філологічних наук, академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки, Лауреат премії імені Тараса Шевченка. Зараз він – головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, очолює фундаментальний проект „Академічна „Історія української літератури” в 12 томах”. За всім цим – годі говорити, – величезна, колосальна, напружена праця.

Утім, кажучи про наукову творчість Віталія Дончика, хочеться наголосити не лише на кількісному аспекті, тобто не лишена п`ятнадцяти книжках чи тих близько семистах  наукових і літературно-критичних статей, не на упорядкуванні чи науковому редагуванні десятків різноманітних видань, не на викладанні в українських та зарубіжних (наприклад, Ратґерському) університетах – хоч усе це важливо, але передусім відзначити дві надзвичайно важливі герменевтичні ідеї  цієї творчості, що імпліцитно проривалися ще в радянські часи, але повновартісно були артикульовані уже в період незалежності.

Перша ідея стосується класично-літературознавчого в істоті своїй осягнення літератури як не лише формально-естетичного, а глибинно національного, націотворчого і націозахисного художнього феномену: “…мистецтво… завжди – якщо воно справжнє мистецтво, – патріотичне” (“А що замість патріотизму і хто замість патріотів?”). І це в час модного децентрування усього класичного як начебто “старосвітського” й “патріархального”. Але цікавим і показовим є інше. Подібні думки  Віталію Григоровичу вдавалось озвучувати ще в часи панування  „інтернаціоналістичного” радянського літературознавства. Характерним прикладом може бути виступ на радянсько-німецькому колоквіумі у 1973 році, де учений свавільно згадував цькованих тоді шістдесятників (Л.Костенко, Р.Іваничука, Р.Андріяшика) та розмірковував про “національно-самобутнє художнє світосприймання” й “національну проблематику”, за що  автора крамольних висловлювань активно розпинали на різнорівневих партійних засіданнях і завершили суворою доганою із занесенням до облікової картки.

Для Віталія Дончика мистецтво слова – потужна націотворча система, оскільки, наголошуватиме він уже в 1996 році, “йдеться про всезагальний чи космологічний процес органічної національної самоідентифікації, «відповідальністю» за який в силу природи своєї заангажована література” (“Національна історія як духовне опертя української літератури”). Одним із найбільш переконливих прикладів цього стає інтерпретація посутніх моментів творчості Тараса Шевченка, цього, як слушно вказує В.Дончик, підтекстово опонуючи вигадкам про “шамана”,  “міфотворця”, „упиря” тощо, – національного Пророка. Цілком у дусі спадщини власне шевченківського, націоналістичного типу осмислення, в дусі О.Кониського, Б.Грінченка, І.Франка, С.Смаль-Стоцького, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Бойка та ін., учений наголошує на найголовнішій традиції Кобзаря, творчість якого “наскрізь пронизана” “Волею і Україною”: “Ось одне, що ми, українці, мали б засвоїти як найглибший його заповіт і передавати з покоління в покоління, з уст в уста, від серця до серця: його відразу до смирення, до змирення з підневільним станом, його неприйняття покори, сліпого послуху, угодництва, його ненависть до кріпацтва як такого і закріпаченої душі особливо!”. Вчений звертається до кожного, хто під впливом ідей культурного імперіалізму проросійського чи прозахідного зразка призабув, що Шевченко – це, як, наприклад, Ілля Чавчавадзе для грузинів, передусім духовний “батько нації”: “…пам’ятаймо: рятував – і врятував! – нашу націю од історичного пригасання й небуття передовсім Шевченко” (“Чи шануємо ми Шевченка?”). Одним із найпереконливіших прикладів серед сучасних письменників, які творчо розвивають Кобзареву літературно-герменевтичну традицію, стає для В.Дончика – і справедливо! – Ліна Костенко. Особливо значущою є її поезія і публіцистика сьогодні, коли поетеса “полемізує з тими, що «добивають» свій народ байдужістю, зверхнім ставленням до «незалежності», рабським менталітетом, міряючи все дрібними мірками свого власного, вузького, ізольованого від турбот нації, заангажованого безнаціональною «незаангажованістю» нутра” (“А ми ще є” (“Берестечко” Ліни Костенко)”).

Друга наскрізна герменевтична ідея, що  проходить через творчий доробок Віталія Дончика, безпосередньо пов’язана із першою і стосується глибинної національної сутності гуманітаристики та передусім науки про красне письменство. Літературознавство для академіка Дончика – це виразно національний гносеологічний феномен. Прислухаймося до думок не запозичених, не калькованих, не нав’язаних політичним цензором, а виснуваних на основі п’ятдесятилітньої (перша критична робота Віталія Григоровича з’явилась друком у далекому вже 1957-му) літературно-критичної і наукової практики та власного міркувального досвіду і тому особливо авторитетних. Лише один характерний приклад, що стосується методологічного оновлення постімперської науки, висловлений у 2002 році на філологічному семінарі у Київському національному університеті:

“Одним із найпоширеніших чи, може, навіть ключових слів нашого літературознавчого  життя останнього десятиліття було: засвоєння, освоєння, оволодіння. Йшлося (і йдеться подосі) про зарубіжні, європейські естетико-філософські теорії, концепції, методики.

І таке освоєння відбулося (відбувається) – за всіх неминучих втрат спрощеності й «начотництва», еклектизму, спізненого відкривання відкритого, штучного прикладання подекуди і самих по собі штучних доктрин до національного досвіду. (…)

Однак, що непокоїть? Не стала гаслом, орієнтиром, ключовим словом процесу оновлення літературної науки необхідність творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національно неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства.

Принципове, акцентоване відкидання, заперечення, руйнування дотеперішніх напрацювань – не найкращі передумови такого творення. Тому й не дивно, що “демократичний нігілізм” (термін І.Дзюби. – П.І.) багато в чому збігається з руйнацьким у своїй суті більшовизмом. Дивно тут інше: негаційний, а не об’єктивний аналітичний підхід до явищ української культури демонструють часто новітні прихильники різних західних концепцій, тобто ті, хто ідеологічний підхід до художньої творчості категорично не приймає…”.

Наприкінці цитованого виступу ученим ще раз прозоро актуалізуються провідна методологічна ідея (“Засвоєння чужого, зарубіжного досвіду – не копіювання”):

“А головне – не хотілося б, щоб дехто з наших літераторів і літературознавців (а така загроза є) уподібнився тим політикам і «політмейкерам», які вперто затрачають зусилля, аби національні й патріотичні сили та спрямування – єдиний справжній державотворчий напрямок у теперішній поки що неукраїнській Україні – виставити як винятково крайні, екстремістські, руйнівні, «націонал-фашистські» і под. І, всіляко зомбуючи люд, схилити його до нібито найперспективнішої для України лінії – «центристської», «ненацінальної», а то й взагалі «антинаціональної», а замасковано – то й антиукраїнської. Таким, мовляв, є сучасний, модерний, європейський підхід.

Європейський, справжній, не може, не повинен виключати національного. До європейського дому йдемо ж бо не з порожніми руками. В його духовних скарбницях посутній український внесок – перша демократична козацька республіка в Європі і перша демократична конституція, кордоцентризм Сковороди, геній Шевченка, безліч поетичних шедеврів хоч би тільки з першої чверті ХХ ст., і модерна скульптура Архипенка, і ноосфера Вернадського, і поетичний національний кінематограф Довженка, і багато чого іншого” (“Щодо переоцінки (й недооцінки)”).

Базування В.Дончика на окреслених вище двох визначальних для української гуманітарної культури ідеях, що органічно синтезуються в межах ідеї національної, вплинуло (не могло не вплинути) на організування ним відповідним чином науково-дослідницької роботи. Промовистим свідченням її можуть бути не лише ініціювання, упорядкування й редагування  важливих наукових видань (збірників, монографій, академічних історій української літератури, за одну з яких – двотомну “Історію української літератури ХХ століття” (1993-1995 рр.) – він як науковий редактор і один із авторів  отримав  разом із своїми колегами у 1996 році Державну премію ім. Т.Г.Шевченка тощо), не лише головування в експертній раді з літературознавства ВАК України у 1995-1999 роках, не лише завідування відділом української літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України з 1997 по 2002 роки (попередньо – відділом української радянської літератури у 1987-1992 рр.), від якого (завідування), і в це не спроможні повірити й досі чимало шанолюбних колег, відмовився добровільно (!), без тиску з боку керівництва чи підлеглих (тиск чинився радше у протилежному напрямку), – а й два наступні наукові проекти.

По-перше, йдеться про понад десятирічне (1989-2000) перебування на посаді головного редактора єдиного й досі академічного журналу, якому в 1990-му році  змінив назву  (“Радянське літературознавство) на по-козацькому рідну і водночас сутнісно герменевтичну “Слово і Час” (“СіЧ”), де вперше, в пору іще тільки мрій про незалежність, в яку не вірили тоді чимало відомих людей,  була відкрито  заявлена принципова національна, українська політика в літературознавстві. Часопис друкував раніше заборонених авторів, реабілітовував репресовані імена та цілі історико-літературні періоди, спонукав до апробації новітні методології в інтерпретації українських та зарубіжних учених, давав зразки справжнього академічного плюралізму, але й давав відсіч антиукраїнським тенденціям.

По-друге, з 2002 р.  Віталій Дончик очолює масштабний та архіважливий для будь-якої культури, особливо постколоніальної, проект створення нової академічної “Історії української літератури” у 12 томах. Сенс цієї історії для Віталія Григоровича суто герменевтичний, питомо національний – це академічне окреслення й новітня актуалізація животворної літературної Традиції: “Призначення таких «Історій…» – розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи” (“Про історію літератури, якої досі не було”).

Гостре прозирання вченого у приховані політичні інтенції авторів-нігілістів постмодерного штибу не могло б бути таким чітким, якби не великий досвід громадсько-політичної роботи письменника-літературознавця В.Дончика. Політична, державницька діяльність є ще одним характерним і переконливим прикладом його авторитету. Тим більше, що, кидаючись у вир громадсько-політичного чину в час зародження “нового українського відродження”,  один із ініціаторів створення і один із керівників Народного Руху, Демократичної партії,  член Центрального проводу НРУ, УНР і подосі – Української народної партії тощо,  часто мусив  жертвувати не лише всім особистісним, а й улюбленою філологічною справою (“…іноді мені так хочеться зайнятися безроздільно тільки літературознавством, тільки своїм журналом…”). Але, як слушно вказує вчений в інтерв’ю 1995 року, “…праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики”. Зрештою, так само як і об’єкт української науки про літературу, наприклад, Т.Шевченко – “він і найбільш «заангажований» і найбільш «художній»”.

На початку ХХІ століття Віталій Дончик знову, з позицій національного тут і тепер, опонує всім “незаангажованим національною ідеєю”, котрі “іменем демократії” перешкоджають українцям у “створенні власної держави”: “Національна держава? Ні, громадянське суспільство. Національна ідея? Ні, загальнолюдські цінності. Українська держава? Ні, багатоетнічна. Українська нація? Тільки за політичним, а не етнічним принципом. Державність української мови, дерусифікація? Ні, це те саме, що націоналізм, а націоналізм призводить до фашизму, а фашизм – до расизму й антисемітизму…” (“А що замість патріотизму і хто замість патріотів?”). Усе тут стисло перераховане, сподіваюсь, дає уявлення про джерела авторитету академіка Віталія Дончика, про основи його націоцентричного й націотворчого традиціоналізму, усвідомлений сенс його  наукової творчості.

х  х  х

Не можу стриматися, щоб цю важливу, сподіваюсь, не лише для мене, розмову не завершити наступною частиною. У ній ідеться про моє розпитування Віталія Григоровича про якісь такі епізоди, моменти й деталі з його біографії, дитинства, творчої діяльності, які найбільше  запам`яталися, чи стали до певної міри  знаковими тощо. 

– Їх так багато, така кількість подій, зустрічей, людей, з якими перетинало мене життя. Починаєш згадувати, і все таке дороге, цікаве.   Через що  дуже не люблю писати автобіографій, бо  кожен факт чи дата – це завжди цілий рій споминів, деталей, а жанр змушує їх  відсікати. Я, наприклад, завжди „розшифровую” те, що в паспорті записано: місце народження – Кременчук. Бо насправді – це Крюків. А Крюків – то правий берег Дніпра, Кременчук – лівий. Правобережжя я надзвичайно люблю, Дніпровий берег тут зовсім інший, крутіший, дерева й кущі верболозу нависають, часто виступають з води валуни, а далі від річки – степи з горбами  й переярками, та й, здається, сама аура Правобережжя, менталітет людей тут інші. А ще більше я згадую село Дереївку, теж по правому березі, кілометрів тридцять від Крюкова. А Дереївка – це, я вже писав в „Автопортреті” („З потоку літ і літ потоку”)”, п`ятеро вітряків прямо над головою, млини на річці, білі хати, підведені синім, стріхи й горища з кажанами, левади, сіно, риба, коса з  червоною лозою, білющий пісок, чайчині гнізда, баштани, сторожі в брилях, запряжені волами гарби з кавунами, вулиці в споришах,  дівчата у віночках і плахтах, драмгуртки, ярмарки, глечики з пряженим молоком і т.ін. і т.ін. Я виїхав із Дереївки 1946 року, в 14 літ, з них я близько двох  жив у Крюкові, зовсім поряд із мостом через Дніпро й невеличкою залізничною станцією, дуже колоритному й цікавому містечку із славнозвісним Крюківським вагоноремонтним заводом. Дереївка – це Онуфріївський район Кіровоградщини, Павлиш, Сухомлинський. Крюків, з прилеглими селищами – це  правобережний плацдарм Полтавщини, Макаренко. У Дереївці тоді  насмішкувато сприймали тих, що „штокають”, у Києві, куди приїхав до тіток і дядьків (Дончики в Києві з початку 30-х років), передражнювали мене за „українізми”.

Це все моя прекрасна Україна, вона входила в мене і формувала, я всотував  навічно її, з колиски в хаті за п`ятдесят чи сто метрів від Дніпра, з квітневим річковим вітром, вони зі мною досі оті білі  хати, левади, вітряки, наддніпрянський міст і станційка, цілюще лагідне  до всіх  українське повітря.

Бачите, зайшлося тільки про дитинство – і скільки напливає згадок і подробиць. А їх же – сила-силенна.

Розумію, що після цього мій перехід до справ наукових не видається коректним, але, відповідаючи на Ваші запитання, хочу наголосити на такому. І в дослідженні літературного процесу, і окремих постатей я – і як критик, і  як історик літератури – завжди покладаюсь на конкретику, „деталі” і „подробиці”; доскіпливе вивчення фактів, усієї сукупності,  повноти фактів .  Цілковито не приймаю загальниковості, схоластичні й спекулятивні  міркування без уважного аналізу текстів (зараз у нас узагалі, по-моєму, мода на теоретизування, які продиктовуються  матеріалові, а не видобуваються з нього), без доскіпливого простеження і художньої матерії; і всього довкола неї; літературознавча нарація, зокрема, історико-літературна, неодмінно має  передбачати те, що називаємо приклади.

Зараз дехто силкується розвінчувати О.Гончара за всуціль тоталітарний „соцреалізм”. А проте, прочитуючи твір за твором письменника, аналізуючи найуважніше тексти, здійснюючи т.зв. close reading,  можна спростувати багато яких закидів. Помітити, наприклад, як ще в зовні непримітній  повісті „Щоб світився вогник” (1955) О.Гончар розпочав виставляти на загальний осуд „духовне браконьєрство” (і саме поняття зазвучить  уперше  саме в ній, а вже потім у „Соборі”), як уже в 1963 р.  у такому, здавалось би, лише світлому й оптимістичному романові, як „Тронка”, виводячи образ „культовика”, що керував таборами за Північним колом,  Яцуби, його устами „пророкував”: „Ще самі покличете нас” (а ще, крім того,  застерігав і щодо смертоносних полігонів на українських землях, і радіації і т.ін.). Як уже  в  „Прапороносцях”, а потім   і в „Таврії”,  і в усіх наступних творах послідовно  посилював національну „семантику” й „поетику” своїх художніх заглиблень і т.ін., і т.ін. – і таким чином розпізнавати,  що відбувалося всередині ”соцреалізму” О.Гончара. Чи, наприклад, учитатися в твори такого „благополучного” і радянського письменника, як Ю.Смолич, в його спробу дати (1946 р.) психологічний роман про війну, яка була різко розкритикована, а подібні спроби – й „закриті” на довгі роки. Чи простежити, як він прагнув „персоналізувати” українську революцію, зображувати В.Винниченка, М.Грушевського та багатьох інших історичних осіб, вони, на зрозумілий жаль, змальовувалися шаржовано, як вороги, але вперше  фігурували  в  художньому творі. І письменник цьому надзвичайно радів. Як потім радів, коли вийшли його спогади „Розповіді про неспокій”, і нам відкрилися світлі образи митців „розстріляного відродження” (уперше, наприклад, про М.Хвильового і його самогубство багато з нас дізнавалися із  вилучених сторінок з цієї книжки, що поширювалися як „самвидав”), авторові, учасникові  „Жовтневої революції”,  грозили пальцем  – це у вас заговорює „ваплітянське” минуле”.

Наголошую, я нікого не хочу виправдовувати, забувати, що є (і мусить бути!)  письменницька мужність і непоступливість у головному. Я лише за значно доскіпливіше, вдумливіше  перепрочитання, яке мають здійснювати історики літератури, не вдаючись до нових розправ – зухвалих і огульних  – бо  тоді нам точно не розібратися, що то була за ідеологічно жорстока доба, жорстока цензура і міцні залізні обценьки того ж соціалістичного реалізму. А також не зрозуміти доглибно, як українська література все ж таки в ті часи вижила й вистояла, хоч і з великими втратами. Бо, крім поверхневої соцреалістичної течії,  її живили й течії, приховані, підземні, – резистентна, творена В.Стусом і побратимами, чималим гуртом письменників української діаспори  в зарубіжжі і та, що дедалі міцніше пробивалася на рідній землі.

…Мені часто говорили – хто схвально, хто іронічно – про  мою схильність до „обліково-сортувальних” оглядів, охоплення великої кількості творів, нерідко з другого чи й третього „ешелону”, і я справді мав (та й маю) схильність до такої практики. Але найперша моя схильність – простежувати тенденції літературного процесу – проблемно-тематичні, жанрово-стильові, психологічно-філософські та ін. – запримічати, як вони зароджуються, набувають поширення, утверджуються. А щоб виявити все це, не досить  одного-двох показових творів, необхідно проревізувати багато текстів, різних, зокрема, й за художнім рівнем. Звідси й оті „самоопитування” щодо кращої  прозової книжки року (від 1957 до 1988), яке я проводив у своїх „хроніках”  „Єдність правди і пристрасті”(1981), „Зупинені миті” (1989), чи укладення – для хатнього вжитку –  бібліографічного зошита українських романів (і не тільки) – це все спроби досягти в своїх вислідах вичерпної аргументованості. Сьогоднішній „хаотичний” літературний процес, на мій погляд, дуже потребує такої аналітичної систематизації, жаль тільки,  чомусь охочих до цієї  роботи не з`являється!

Ви питаєте, що відклалося в пам`яті особливо прикрого, що особливо втішало.

Знову ж таки тягне розповідати  про те, що дедалі щільніше присипається піском забуття, а воно, якраз, якщо згадувати прикре, було неодмінною особливістю процесу і так досаджало й гнітило. Ми часто згадуємо книжки, добірки, статті, які було заборонено або які видрукувані, попадали під  шквал ідеологічних звинувачень. І вже забуваємо, якими нервовими зусиллями супроводжувалася для багатьох публікація „звичайних” статей, особливо в збірниках, журналах. Їх рецензували, часто давали читати членам редколегії, після пильного вивчення вам пропонували щось гостре скоротити, щось дописати – посилити (як правило, ідеологічні абзаци), змінити назву, зняти окремі імена чи твори, або вписати критику, зробити „належну” кінцівку і т.ін. Коли, нарешті, „сторгуєтеся” і матеріал буде опубліковано, ви з жахом побачите, що в ньому в залишених вами найкращих,  найгостріших місцях  зяють дірки (і пояснення: „Це головред зняв уже у верстці”). Цим так часто ваші інтелектуальні старання, сміливі „прориви” зводились нанівець. Я відтворюю повсякденну норму тих часів, але і часи були  різні і, слава Богу, були різні редактори, тобто були винятки, кожен з нас домагався їх, як міг.

З редакторами мені щастило (Р.Самбук, А.Макаров, О.Никанорова), але були ще і над ними завідуючі відділами, і головні редактори. Гортаю свої  книжки, такі, як „Грані сучасної прози” чи „Єдність правди і пристрасті”,  в них є, мені здається, таке (зокрема, саме у розпізнанні й визначенні тих же тенденцій літературного процесу), що авторові не має бути соромно. Але  розпочинаються вони статтями – „ідеологічними паровозами”, які сьогоднішнього читача, звичайно ж, не приваблять.

Особлива тема – так звані „сектори” в Інституті літератури, куди для створення колективних досліджень відряджали якоюсь мірою „неблагонадійних”, тих,  кому ще „рано” довіряти роботу над індивідуальними монографіями. Ось тільки назви  тих секторів, чи „творчих  груп” на виконання колективної теми: „Проти буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів радянської літератури”, „Новий герой в українській радянській літературі (1929-1934 рр.)” – зверніть увагу на ці дати!, – „Будівник комунізму – головний герой багатонаціональної радянської літератури”, „Конституційні гарантії свободи творчості в СРСР” і т.ін. Мене спроваджували до двох таких секторів і трьох колективних тем упродовж 1970 – початку 1980-х років, тримаючи десять років у ранзі молодшого наукового співробітника (хоч на той час уже  видав  три своїх власних книжки, був автором 8-ми томної  „Історії”, „Истории советской многонациональной литературы”),  про окрему тему і не  йшлося навіть після захисту (поза виробничим планом) докторської дисертації  аж до 1986 року.  Певна річ, і в тих антилітературознавчих уже  самими своїми назвами працях містилася не тільки політична ідеологія, – той, хто хотів додивитися до  крупиць правди, які хотілося мені донести в химерних колективних роботах („братських могилах”, казали в нас)  міг би це побачити. Але все це не варто слів…

Отже, про прикре  виходить довго й нецікаво.  Чи мав я моменти радості й творчого вдоволення?  Їй-право, були й чимало. В різні часи, навіть у найпохмуріші.

Пригадую, як 1972 р., в пору, коли прізвище Гр.Тютюнника цензори викреслювали із статей, мені пощастило в „Радуге”  (російський журнал, мабуть, не так пильно контролювали)  зберегти кілька досить серйозних абзаців про творчість прозаїка і, йдучи з редакції по Хрещатику, я випадково зустрів… Гриця і подарував журнал. Це був для мене воістину  подвійно щасливий день.

У книжці 1970 року „Грані сучасної прози” я із моїм редактором Р.Самбуком  залишили і саму згадку роману О.Гончара   „Собор” і розгляд  на дві сторінки проблематики твору, – згодом мені це пригадали, коли 1973 р. виключали, але тоді, правда, ще не виключили з партії. Пишаюсь, що після заборони роману 1968 року це була найпізніша згадка в друці, як і найпершою була, ще до зняття заборони, при перших повівах  лібералізації, – в книжці „Єдність правди і пристрасті”. Втіхи, може й дрібні, але тоді вони важили багато, зокрема для мене особисто. Щоправда, В.Коваль, пишучи про „Собор” (коли були зняті всі заборони) цілу книжку, присвячену історії роману  позгадував усіх і все, познаходив, чого й не було, – крім цих моїх настирливих пробивань через цензурні рогатки.

Забувається багато що. Я недавно пригадав, як після бурхливого першого дня ІХ (1987) письменницького з`їзду, на якому вголос заговорили про утиски української мови, Чорнобиль, голодомор і після розгарячілих вечірніх  кулуарних обговорень,   на другий день, присмирілі, всі слухали на завершення  як завжди,  формальну й урочисту резолюцію з`їзду і головуючий запитав: „Чи є якісь пропозиції?”, я  сказав: „Є!”.  І йшов через залу Верховної Ради до трибуни в гробовій тиші (ніхто цього не чекав, найвище партійне начальство відразу  насторожилось) і заявив, що в резолюції з`їзду немає нічого про те, що так схвильовано обговорювали письменники, передусім про мову, це треба відбити в постанові з`їзду. Ну і що, викликав загальну розгубленість, та й по тому. Резолюцію потім опублікували без змін (зате істотні зміни-скорочення були зроблені в усіх гострих пасажах виступів у „Матеріалах ІХ з`їзду”).  Чесно кажучи, я  й сам  згадав про це  лише недавно.

Справді, часто  якась історія чи подія не уявляється без багатьох   деталей або епізодів, голий факт промовляє сам дуже мало.

Мої колеги  часто згадують, як ми змінювали назву журналу „Радянське літературознавство”, як виникла „СіЧ” тощо. Але  остаточному цьому фактові передувало стільки різних бесід із начальством, узгоджувань, варіантів, остережень, навіть у самому Інституті, походів до ЦК партії, кабінетів  різних зам завів, завів, і  до самого  Л.Кравчука… Я пам`ятаю все, що хто говорив і що радив. На наше щастя, саме тоді відмінили циркуляр, згідно з яким  зміну назви друкованого видання дозволити могла тільки  Москва.

 У 1988 році я вперше виступив – і був дуже радий – у мюнхенській „Сучасності”, Т.Гунчак, її редактор, друкував статтю І.Дзюби „Чи усвідомлюємо ми культуру як цілісність?” і організовував довкола неї дискусію. З радянських критиків пристав  на пропозицію лише я, –  тоді такі виступи  ще не заохочувалися. Оля Гнатюк у статті до 20-ліття цієї дискусії (в зб. „Феномен Івана Дзюби”) подає розлогий список тих, хто тоді і значно пізніше виступав, бодай усно, із цього приводу, зазначає, що вітчизняні критики, мовляв, не поспішали брати участь у розмові, це так. Але моєї аж ніяк не маленької статті, опублікованої  майже відразу  за  Дзюбиною, чомусь не завважила.

З того, що мені пощастило пробити ексклюзивно  в друк,  тішуся своєю невеликою, дуже скороченою статтею-листом у „Нью-Йорк Таймс” (1991, 28.03) під заголовком „Горбачов не бажає змінювати совєтську систему”. В  ній я, полемізуючи з політологами С.Коуеном та Л.Гелбом, писав про необґрунтованість захоплення ними радянським лідером, котрий ніколи не зважиться на головне: дати союзним республікам незалежність, а без цього його перебудова залишиться на словах.

Пригадуються мені й деякі усні виступи. 1991 р. у Лібліце, поблизу Праги, де під егідою Ради Європи та Інтеррегу проходив семінар з регіонального співробітництва та Європи-2, я (під завісу, не будучи записаним як доповідач) зробив таку собі  „підсумкову промову” про національні цінності, якими не маємо права нехтувати, будуючи європейський дім. Або доповідь про Київ, Україну і чого вона прагне,  у Лісабоні на форумі поріднених міст (1993),  де я виступав англійською мовою (був вибір – англійська або російська).

Не кажу про час створення Руху – це був такий піднесений, благословенний час, стільки найрізноманітніших вражень, відкрить, прозрінь! І спостережень – зокрема, над тим, хто чого боявся, хто що  „пом`якшував” і від чого застерігав, хто, навпаки, провокував на екстремізм. Цікаво дивитися із сьогодні  і на всіх тих, хто хотів „осідлати” рухівську хвилю і водночас боявся за партквиток… Із державно-політичної діяльності найбільше впомку, як ми (гуманітарний департамент, головою якого я був в Київській  міськдержадімністрації в 1992-1993 рр.) замінювали стару топоніміку в м. Києві і  перейменовували під обстрілом із різних боків вулицю Леніна на Богдана Хмельницького.

Знову, як бачите, епізоди, деталі й подробиці  – до чого  вони доводять?  Лише до розбухання, Петре, Вашої статті.

х х х

Під час цієї розмови, наче й не зовсім до речі, пригадалися рядки Ліни Костенко:

В історичних льохах

відстояться вина істин,

гірко вибродять кров’ю

правди пекучі меди.

І, дивлячись на Віталія Григоровича, стало до очевидності зрозуміло: передусім такі люди, глибоко закорінені в автентичну українську традицію, нестримні романтики й охоронці націєтворчої істини, – забезпечують земну вічність народу й Батьківщини, усіх нас – “мертвих, живих і ненарожденних земляків”. Саме вони, – ті, в кого наскрізною ідеєю життя, мислення, творчості стала Шевченкова національна ідея – набувають справжнього авторитету для наступних поколінь. І якщо нам, молодим, колись і вдасться зробити у своєму житті щось по-справжньому добре і цінне для тривання українського буття, то це станеться насамперед завдяки їм, тим, що часто всупереч немилосердному часові та колоніальним обставинам, як могли, але тримали небо української духовності ще до нашого народження. Добуваючи “правди пекучі меди”, про це не варто забувати.

2009р.

Рубрики: Наука і національне буття