Веління часу і життя

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Веління часу і життя

 

Живемо в таку епоху, у такий історичний момент, коли люди, що беруться за політичну діяльність, мусять усвідомити: Україна ще дуже і дуже далека від такого стану її суспільства, за якого можна буде йти в політику для самоутвердження і реалізації власних оригінальних задумів. Поки що той, хто приходить в українську політику, мусить братися за пекельно важку і невдячну справу, розв’язуючи гордієві вузли українських проблем – наплутані історією і продиктовані часом нинішнім.

Власне, у цьому й різниця між двома способами політичного мислення: справді націоналістичним і тим, що його демонструють лідери демократів та солідарні з ними “теж-націоналісти”. Націоналіст не видумує проблематику: він іде в політику виконувати ті завдання, які століттями намагається вирішити українська нація, які випливають з історії та нинішнього стану нації, щоб уможливити їй вільний шлях у достойне майбутнє. Лідери демократів (маю на увазі ту їх частину, сумніватися у високій порядності, безсумнівній чесності, патріотизмі й жертовності яких не доводиться) у нинішню політику прийшли, щоб реалізувати свої власні задуми, виплекані в умовах героїчного протистояння цих гордих одинаків потворній системі і скристалізовані під високим – камерним тиском радянської репресивної системи. І якщо перші вірять у щастя нації через розв’язання задавнених і назрілих проблем її буття, то другі переконані, що можна ощасливити народ, відкинувши й зігнорувавши національні проблеми і втіливши в життя їхні власні, сконструйовані за кращими зарубіжними зразками концепції. І тому є щось трагічно величне в долі цих людей, у їх політичному самоспаленні в ім’я дорогої їм ідеї. Жаль, що в наших реаліях ця трагедія набирає вигляду політичного фарсу…

Однак політика не терпить сентиментів, а час велить – вирішувати ті завдання, які він поставив і ставить.

Якщо хочемо досягти бажаного, то напрямні нашої боротьби мусять випливати з постійного аналізу реального стану нації і стану суспільства, відповідати історичним, актуальним і перспективним прагненням народу. Їх реалізація має не просто поліпшити його нинішнє становище, а створити передумови і надійні гарантії його всебічного розвитку.

Вище ми в загальних рисах окреслили нинішній стан нації. Мовилося про ті кривди і болі, рани та деформації, з якими українська нація підійшла до державотворчого етапу своєї історії. Однак нація являє собою конкретне суспільство – зі складною стратифікацією і розмаїттям інтересів кожної соціальної групи. Тому замало апелювати до національної свідомості загалу, щоб мобілізувати його на виконання загальнонаціональних завдань. Необхідно, щоб завдання і заклики цієї боротьби резонували також з інтересами і прагненнями кожної соціальної групи. Їх не треба видумувати – їх треба знати.

Ми звикли до марксистської – спрощеної і давно неадекватної схеми суспільного поділу на класи: селяни, робітники, експлуататори та ще “прошарок” – інтелігенція. Більшовики пообіцяли привести суспільство Російської імперії у повну відповідність до вчення класиків і вилучити з нього “зайве”. Захопивши владу, приступили до реалізації сатанинських задумів своїх вождів: щоб розчистити дорогу народам до комуністичного раю, а собі – до скромної ролі слуг народу в цьому раю. Експлуататорів (аристократію, дворянство, буржуазію) вимордували до ноги. Інтелігенцію розстріляли Ненависне для марксистів селянство – оту “дрібнобуржуазну стихію” – переполовинили: заможну, свідому й непокірну частину виморозили по сибірах, решту ограбували, спролетаризували і закріпачили в колгоспах. Складніше було з робітництвом, але якось справились і тут: частину знищили як “робітничу аристократію”, частину розстріляли за лозунг “Ради, але без комуністів”, частину вимордували за участь у різних опозиціях та ухилах, решта впала на фронтах братовбивчої війни чи вимерла з голоду, а ті що вижили в “робітничій” державі, були настільки нечисельні та здеморалізовані, що легко розчинилися в чисто пролетарській масі вчорашніх селян – рабів індустріалізації.

Так у результаті невтихаючої понад сім десятиріч запеклої війни комуністичної партії з власним народом було сформоване радянське суспільство, яке нібито склали колгоспне селянство, робітничий клас і трудова інтелігенція – як прошарок. Від назви “пролетаріат” довелось відмовитися: Хрущов заявив, що так не випадає називати тих, кому, власне, і нележить у державі все, крім колгоспної власності… Правда, уже в державно-правових документах цей класичний поділ був трохи іншим (згадаймо анкети і трудові книжки): колгоспник – від їздового до голови колгоспу і парторга, робітник – але вже чомусь без адміністрації та ІТП, а також… службовець – навіть тоді, коли був на “творчих хлібах”, як-от письменник чи художник, вчений чи мистецтвознавець. Куди поділася інтелігенція – “сіє тайна великая єсть”. Зате відомо, що в такий спосіб вдавалося скривати наявність численного класу сільських паразитів, що й досі живуть за рахунок грабежу закріпачених селян, класу торгмафії, класу управлінської бюрократії і всесильного класу партійно-радянської номенклатури. Усі вони – і зараз при кориті і владі, до того ж позбулися васальної залежності від московського центру і стали палкими прихильниками незалежності України. Але пожертвують нею негайно, щоб тільки зберегти своє становище в суспільстві.

Однак ця стратифікація була б суттєво неповною, якщо не врахувати наступного. Сучасне село не тільки в абсолютній більшості випадків ділиться на згадані вище три стратуми: колгоспно-радянська бандократія; її родичі, приятелі та холуї; повністю залежна від двох перших частина селян, яким нікуди діватися. Тут є ще й фактор міжконфесійного протистояння, який дуже ефективно використовують реакційні сили. І якщо проблематика нашої боротьби не випливатиме і з наявних тут кривд, диспропорцій, беззаконня, то село й надалі зі злобним роздратуванням спостерігатиме за словесними телевправами демократичних керівників.

Далеко не однорідна й інтелігенція – багатомільйонна частина суспільства, яка неухильно зростає разом із зростанням рівня інтелектуалізації праці. Люди з вищою освітою зведені до рангу службовця, тобто повністю узалежнені від держави, від волі “начальства”. Але є велика різниця між статусом, можливостями та інтересами тих, що “служать” в інтелектуальних сферах, і тих, що задіяні в системі управління, влади. Є велика різниця між становищем учительства і, наприклад, лікарів. І вже зовсім смішно було б ототожнювати становище юристів та інженерно-технічних працівників – як, наприклад, робітників ливарного цеху і м’ясокомбінату…

Крім того, українці – не єдині на своїй землі: тут проживає 27 відсотків неукраїнського населення. І поки що тільки наші росіяни – єдиний народ в Україні, який має всі умови для повноцінного національного життя: школи, вузи, заклади культури, засоби масової інформації, Церкву, дитячі садки, культурно-просвітні та громадські об’єднання, тощо. Що з названого і неназваного мають українці, читач знає сам. Як знає і те, що в українській державі донині продовжується масова русифікація українців – під керівництвом уже української влади і під надійним прикриттям демократією і правами людини. Тому й у випадку з національними меншинами маємо різний стан кожної з них і різні, отже, проблеми та інтереси. І вихід не в тому, щоб позбавити необхідного росіян, а в тому, щоб створити належні умови для інших. От тільки за демократично-інтернаціональними клопотами не забути б про найбільш упосліджену в Україні частину населення – українців. Донедавна тільки українців і євреїв переслідували тут за спробу культивувати свою мову, звичаї, віру, культуру. Євреям, здається, таки полегшало, а як ставляться до спроб українців заявити про свої національні права в багатьох регіонах української держави, читач знає.

Сказане потрібне було нам, щоб ще раз показати, що формулювання завдань у політиці на основі загальників – справа безнадійна. Потрібно мати чітке уявлення про стратифікацію суспільства і виходити з життєвих інтересів конкретних людей і окремих груп, а найголовніше – уміти постійно зводити їх до спільного знаменника: національної ідеї. Бо в умовах нинішньої України, її стану і статусу наперед приречена кожна політична спроба змінити щось на краще без сприймання, аналізу й оцінки реалій життя з позицій цієї ідеї. Це стосується проблематики на всіх рівнях і в усіх сферах. Як і методики виявлення, формулювання і вирішення завдань політичної боротьби. До речі, навіть там, де, здавалося б, усе вже вирішено.

Так, державність України – великий здобуток, необхідність її зміцнення – найголовніше завдання. Але, по-перше, це ще не держава українського народу, а постімперське утворення для збереження панування над українським народом тих самих сил, однак уже без їх підлеглості московському центрові. По-друге, як її зміцнювати? Державу уособлюють структури законодавчо-представницької та виконавчої влади всіх рівнів. І тут є два шляхи для дій політичних об’єднань опозиції.

Перший – це всебічна підтримка цієї влади, співпраця з нею, уникнення політичних акцій, що можуть ослабити цю владу, а отже, і державу, заклики до сумлінної праці – “тепер уже в нашій, незалежній державі”. Що й роблять лідери демократичних сил. У всякому разі, УРП та Рух заклики до співпраці з існуючою владою від своїх керівників уже почули.

Однак такий шлях неминуче приведе до державної руїни. Український народ не тільки не демонструє трудового ентузіазму у відповідь на подібні заклики. Більше того, виявами свого розчарування й незадоволення він постійно загрожує змести і цю нашвидкоруч перефарбовану з червоного владу, і її ненависні структури, і тих, хто цю владу уособлює. Не стануть винятком і ті, що закликають її підтримувати. Усе це може остаточно розчистити шлях новим імперським “визволителям”.

Нинішній владний, адміністративний та управлінський апарат створений для реалізації інтересів імперії та тих паразитичних класів, про які мовилося вище. Від того, що відпала його імперська функція, не змінилася його сутність: він і далі діє не в інтересах народу. Політика вдосконалення і часткових змін тут нічого не дасть. Не змінить ситуації й боротьба за “хороші” закони: надто мало прогресивно мислячих людей у представницьких органах. Крім того, щоб якесь рішення було втілене в життя, необхідно, щоб спрацював весь виконавчий структурно-ієрархічний ланцюг, заблокувати ж його виконання можна на будь-якому рівні. Що й робиться. Не змінить ситуації й інститут представників президента. Наділення його функціями, які мали б виконувати Ради, різко обмежило вплив волевиявлення народу на діяльність та еволюцію влади через тих, кого народ обирав і на кого надіявся. Видно, не дуже наші демократи вірили у всесилля демократії, коли так легко погодились з цим антидемократичним заходом і активно включилися в боротьбу за “хорошого” представника-намісника. А може, вони більше вірять Президентові, ніж власному народові? І як назвати демократів, які борються не за владу народу (демократію), а за владу Президента (автократію)? Не ризикну робити цього: думаю, “хрестини” влаштує сам народ…

 Зміцнювати нашу державу треба, але гріхом перед народом було б брати участь у зміцненні існуючого антинародного режиму. Тому для політичних об’єднань, які прагнуть діяти в інтересах народу, тут єдино можливий і перспективний інший шлях: шлях революційної боротьби з цією владою з позицій українського націоналізму за створення української національної держави.

Уявляю, як підстрибнули на цьому місці деякі читачі: “Ага, попався!.. Він за революційну боротьбу! Бандерівець! Крові прагне!..” Мушу їх розчарувати і заспокоїти нервових: ідеться якраз про єдину можливість уникнути кровопролиття, до якого нас ведуть і можуть привести ті “тихі та тверезі, богобоязливі” народолюбці, які на кожному кроці “продають або у карти програють людей… не негрів, а таких таки хрещених… но простих”.

Про те, чого праг і прагне український націоналізм, скажемо нижче, а зараз відзначимо наступне.

По-перше, революційна боротьба – не обов’язково збройна, не обов’язково кровопролитна, але обов’язково має за мету якісні зміни в суспільстві. По-друге, автор цих рядків був і залишається твердо переконаним, що неможливо еволюційним шляхом змінити сутність нашої радянсько-комуністичної системи. Ніякими структурними вдосконаленнями та поступовим наповненням її людьми некомуністичного світогляду не вдасться переорієнтувати цю систему з функціонування в інтересах антинародних реакційних сил на діяльність в інтересах грабованого ними народу. “Ефективність” дотеперішніх спроб красномовно підтверджує це. По-третє, підняти народ на боротьбу за представницьку і виконавчу владу лозунгами демократії більше не вдасться. Зробити це можна тільки в один спосіб: розкриваючи виразно антинаціональний, антиукраїнський характер нинішньої влади, який проявляється в різних формах – від зневаги української мови до паралізування всіх національно-творчих зусиль українців у більшості регіонів України.

Зміцнити українську державу – це означає зробити її державою української нації. Це – в інтересах усіх українців: і в краю, і поза ним. Але це – і в інтересах громадян України інших національностей, які вже зараз одержали певні можливості для свого національного відродження, а в українській національній державі матимуть їх ще більше. Усі ми – українці і неукраїнці – вибороли поки що дуже мало, значно менше, ніж необхідно для нормального життя, Але втратити здобуте не маємо права: цим ми переклали б вирішення життєво важливих проблем на плечі наших дітей і внуків, які, можливо, ще в меншій мірі будуть готові до двобою із “лихом давнім і сьогочасним”, ніж ми, нинішнє покоління. А загроза такої втрати реальна. Бо держава, яка байдужа до інтересів найбільшої нації і в якій народ не бачить виразника й захисника своїх національних інтересів, – приречена. От тільки як пояснити впливовим поки що лідерам демократії, що вони дуже помиляються, коли думають, ніби єдине, чого українцям ще бракує, – це зниження цін або підвищення зарплати…

Звідси випливає ще одне фундаментальне і принципове завдання: необхідно зняти дилему “українська держава чи держава української нації?” Понад 90 відсотків “так” за незалежність України на референдумі свідчать, що в свідомості представників національних меншин в Україні наступив важливий перелом. Чому, наприклад, кримські татари одностайно висловилися за українську незалежність? Та тому, що й вони, і свідома частина інших народів розуміють: забезпечити їм усі умови для нормального національного життя може тільки незалежна від Москви українська держава. Їх національна свобода буде тривати лише доти, допоки існуватиме незалежна Україна. А незалежна українська держава захистить себе і їх, якщо буде міцною у всіх відношеннях. Міцною ж вона може бути лише за умови, що в інтересах її зміцнення працюватиме і діятиме українська нація, тобто, коли українська держава буде державою української нації. Наївно, небезпечно і злочинно думати, що на території України може бути взагалі, а тим більше – міцною і стабільною якась інша держава.

Такою ж “вирішеною” є проблема нашої незалежності. Тривогу тут викликають два моменти. Враховуючи синдром імперіалізму й шовінізму, на які в Росії так тяжко і масово хворіють навіть демократи, Україна мусить виробити цілий комплекс гарантій від настирливих зазіхань “старшого брата”. Зовнішньополітичні акції нашого Президента, зустрінуті громадськістю України зі здивуванням та ентузіазмом, справді сприяють витворенню таких гарантій. Але ще залишається на нашій території гігантська “армія СНД”, командуючий якої чомусь їздить з Єльциним за кордон у ролі його підлеглого, насторожує діяльність нашого уряду, шастають по Україні емісари проімперських сил, безборонно діють “інтернаціональні”, а насправді створені компартапаратом російські економічні структури… На жаль, якоїсь реальної протидії цьому з боку наших політичних партій не видно.

І все ж організувати народ на спротив імперським зазіханням Москви набагато легше: надто очевидним у нашій історії є географічний детермінізм української неволі. Складніше з іншим. Складається враження, що наші політичні об’єднання зводять незалежність України до незалежності від Росії. А як бути з незалежністю від Заходу? Невже вони не усвідомлюють, що цілковита безконтрольність утвердження в Україні західних інтересів – при повній беззахисності національних – може дуже дорого обійтися і нам, і нащадкам нашим? То були “зачаровані на Схід”, тепер – “зачаровані на Захід”…

Цікаво виходить із соборністю. Пригадується, починали ми із закликів до боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Зараз же наші демократи роблять вигляд, що проблема вирішена, соборність утверджена. Якби ж то! Нинішня українська держава виникла на власній території, але в тих вузьких межах, до яких імперія звела етнічно-історичний простір України. Сотні тисяч українців живуть на рідній землі, яка належить тепер іншим державам. Мільйони розкидані по колишніх республіках Союзу. Мільйони інших – у країнах Західної та Східної Європи, на американському та австралійському континентах. Починати боротьбу за історичні території, за перегляд кордонів – це означає вчинити політичне самогубство. Та є другий варіант: забезпечення духовно – культурної соборності всіх українців та їх участі в національно – творчому процесі на базі української державності. Але марно сподіватися тут необхідних дій від байдужого до національних проблем уряду. Зрештою, ніхто й не ставить перед ним відповідних вимог. А наші політичні об’єднання набагато більше уваги приділяють виборюванню посад для своїх лідерів та міжусобицям… Це добре, що відбувся український конгрес у Києві. Жаль тільки, що такі заходи мають більше парадний і принагідний, а не діловий і системний характер. Дуже добре, що на цьому форумі виступив Президент. Жаль тільки, що тут не було зачитано конкретної державної програми об’єднавчої роботи серед українців зарубіжжя, їх підтримки, захисту і використання у справі українського державного будівництва. А тому й надалі справа зв’язків з українською діаспорою залишається на аматорському рівні. Що боляче, але не дивно, якщо врахувати, що герої й мученики боротьби за соборну і самостійну Україну й досі офіційно вважаються державними злочинцями і ворогами народу…

Зараз лідери й ідеологи демократів постійно закликають: “Досить мітингувати, треба зайнятися економікою і працювати!” В’їлися ж їм ці мітинги!.. Цей демократичний заклик – абсолютний відповідник комуністичного і пам’ятного всім: “Нічого мітингувати, треба працювати!” Ефективність їх однакова. Бо марно сподіватися економічного чуда і трудового ентузіазму вчорашніх рабів без сутнісних змін в економічній політиці. А поки що економічна політика в Україні залишається принципово незмінною: вона спрямована на захист інтересів паразитичної верхівки, а не народу.

За останні роки було створено чимало програм економічних реформ. Можливо, їх реалізація справді сприяла б підвищенню ефективності економіки колишнього Союзу. Але всі вони були заблоковані. Мотиви висувалися різні, а причина цього бачиться одна. І не економічна, а політична: жодна з цих програм не відповідала на запитання про вигоду і місце в майбутній економіці тих мільйонів начальників, що творять політичну систему, без якої ці реформи не можуть бути реалізовані.

Тільки за даними тодішньої статистики, схильної в таких випадках до літоти, до художнього применшення, у кінці 80-х років у СРСР було самих цивільних начальників і начальничків 18 мільйонів. Тобто, ними можна було заселити майже шість (!) таких республік, як Вірменія. Додайте до цього їх сім’ї, родичів, приятелів… Ясно, що через цю згуртовану спільним інтересом масу – без політичної перемоги над нею – не зможе пробитися жодна зміна, яка б загрожувала її пануванню.

Чи стало їх менше? Чи відібрано в них усі важелі управління? І що тепер вибирати: сумлінну працю на них чи боротьбу за ці самі важелі?..

Під час збройних революцій ця проблема вирішується простим, але жорстоким способом: старий апарат влади руйнується, власність експропріюється, представники панівної верхівки знищуються, репресуються, обмежуються в правах тощо. Кривавий це шлях… Та ми ще маємо можливість вирішити цю проблему мирним чином. Але її треба вирішувати, а не висувати нові економічні прожекти і не закликати обдертий до нитки, голодний і озлоблений народ до посилення трудової дисципліни та підвищення ефективності праці.

Без нової політики не буде нової економіки. Комуністичному партапаратові, згадаймо, дуже не хотілося покидати затишні керівні кабінети. Але пішов – під тиском організованого народу. Можна і треба організувати громадськість на боротьбу за створення політичних передумов для економічних перетворень в інтересах нації, усього населення. І ця боротьба тільки тоді буде ефективна і переможна, якщо буде масова. А масовості вона набере лиш тоді, коли почнеться “знизу”, на місцях, за цілком конкретні і зрозумілі людям їх власні інтереси, поставлені в контест загальнонаціональних, То, може, не гріх і помітингувати трохи?..

Зараз усі розуміють, що найближчим часом майбутнє України розвиватиметься в залежності від того, як підуть справи на селі, чи зуміє і захоче осідлане “вчорашніми” село нагодувати місто. Ясно також, що приріст колгоспної товарної продукції в сучасних умовах – річ аж надто проблематична. Не допоможе і зміна вивісок та перейменувань колгоспів у кооперативи, агрофірми тощо, поки всім цим і надалі заправляють “вчорашні”. Надії на масове фермерство виявилися ілюзорними – для його появи не створено необхідних передумов. (До речі, доцільність переведення сільського господарства густонаселеної і малоземельної Галичини на фермерство викликає великі сумніви). Сільська бандократія жирує, як ніколи: старих господарів – райкомів КПРС позбулася, а нових, навіть у наскрізь “демократичній” Галичині, просто ігнорує. Кожна спроба похитнути колгоспну систему зустрічає глухий, але дружний опір громади. Усі спроби демократів включити село в свою політичну систему потерпіли цілковите фіаско. Причини: демократи виявилися чудовими критиками комуністичної ідеології, але нікудишніми, бо непослідовними, руйнівниками комуністичної системи. По-перше, їх трактування цієї системи виявилося якесь звужене і звелось до боротьби з парткомами. По-друге, систему радянських органів вони розглядали як жертву комуністичної сваволі і диктату. Саме тому їх метою стало не ліквідувати її, а оволодіти нею, вдосконалити її і використати її краще, ніж це робила КПРС. Нічого цього досягти не вдалося, а час упущено. І тепер починати політичну боротьбу, зокрема в селі, треба наново, до того ж при наявності дефіциту довіри.

Крім того, на селі вже не можна досягти політичного успіху самою антикомуністичною (тим більше, як це було спочатку, – антипартійною) пропагандою. І колгоспна бандократія, й очолювана нею громада давно махнули рукою на комуністичну ідеологію. Легко було боротися на ідейному ґрунті з парторгами та секретарями райкомів, міськомів, обкомів. А яку ідеологію та методику боротьби випрацювали наші політичні об’єднання, коли йдеться про таких захисників колгоспної системи, як, наприклад, алкоголік-їздовий, якому люди набивають кишені грішми і якого споюють за право скористатися “його” кіньми для своїх потреб, чи та доярка, яка на колгоспних зборах з риданням благає голову не розпускати колгосп, бо що ж вона робитиме сама з трьома малими дітьми?..

У містах простіше: економічні перетворення тут ідуть доволі інтенсивно, оскільки колишня партократія та її підручні з великою вигодою для себе включилися в бізнес, маючи колосальні стартові переваги і користуючись повною безконтрольністю. Дещо попри них вдається зробити й іншим. Складніше в селі, де в існуванні колгоспів ще зацікавлені і селяни, і ті, що паразитують на колгоспному виробництві. Без приватизації землі, без створення політичних, економічних та матеріально-технічних передумов для розвитку нових форм господарювання, які б відповідали інтересам селянина і нації в цілому, марно сподіватися на зникнення цієї бандитської господарки. А це означає, що і в місті, і на селі політикам ще заскоро займатися економікою. Необхідно таки зайнятися політикою, але такою, без якої економіка й надалі буде засобом визиску, а не основою розвитку нації.

 

Поки писалася ця книжка, 24.01.92 року в газеті “За Вільну Україну” під рубрикою “Студії державного мислення” з’явилася програмна праця В’ячеслава Чорновола “Що далі?” Уже сама назва підказує, що ця праця має водночас і підсумковий, і прогностично- програмний характер, а тому оминути її, не включити в контекст нашої розмови неможливо. Тим більше, що йдеться про думку найавторитетнішого із демократичних лідерів, який, до того ж, має дворічний досвід керівної роботи в державних структурах.

У першій частині своєї праці В.Чорновіл у загальних рисах окреслює нинішню політичну ситуацію та обґрунтовує необхідність формування політичної опозиції. Проблематика справді надзвичайно актуальна, і від її вирішення у значній мірі залежатиме доля України, кожного її громадянина зокрема. Зрозуміло також, що бачення, осмислення політичного життя і висновки, зроблені В.Чорноволом, – це не принагідні вправи публіциста, а етапний твір визнаного ідеолога і політичного діяча: сказане ним стане світоглядною базою багатьох демократів та їхніх об’єднань і визначить характер їх політичної практики.

Однак уже перший абзац насторожує якоюсь силуваною патетикою і дивною розмитістю понять: “Суть нашого часу: до українського народу повернулася його історія… Прийшла свобода, повернулася історія”. Залишмо двозначність виразу “повернулася історія”. Але вдумаймося у твердження “прийшла свобода”. Це справді так? Автор – борець, ідеолог і політик серйозно вважає, що “свобода від” прямого диктату КПРС і є тою свободою, якої праг, за яку віками боровся і гинув український народ? Під пером політика – це дуже тривожне і небезпечне звуження поняття. Але, можливо, це лише так собі – риторика для розгону перед серйозною розмовою?

Читаємо в наступному абзаці: “Доводиться, однак, констатувати, що історія випередила людей”. Отакої: не тільки повернулася, але й пішла далі, а люди залишилися… знову без історії? А може, не історія випередила людей, а деякі політичні лідери та спрямовувані ними політичні об’єднання відстали від історічних завдань і процесів? Здається, так буде дещо точніше.

Далі автор розмірковує про потребу повноцінної політичної структури суспільства як підвалини нашої незалежності та державності, – думка правильна, хоч і не нова. А ось дещо нове в теорії української державності: “Наша незалежність і наша державність стануть аксіомою тільки тоді, коли генератором державницької ідеї буде суспільство, реорганізоване внаслідок комплексної соціально-економічної реформи”. Досі таким “генератором” було прагнення поневоленої української нації до свободи, усвідомлення того, що тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Ще не було ні недорозвинутого, ні розвинутого соціалізму, ні його нинішнього замінника – “комплексної соціально-економічної реформи”, але вже була ідеологія боротьби української нації за власну незалежність і державність. І нікому – навіть голові чи екс-голові Львівської обласної Ради не вдасться підмінити національну основу української державницької ідеї соціалістичною, як не вдасться звести потреби, і прагнення нації тільки до бажання ситості. “Чисті” марксисти в цьому вже переконалися…

“Сьогодні Україна хвора на важку хворобу недорозвиненості внутрідержавного політичного життя”, – ставить діагноз В.Чорновіл. На жаль, він не розвиває цієї думки, не вияснює причин такого стану. А вони очевидні. Яке ж може бути нормальне і розвинуте політичне життя нації без партій, що виражають її інтереси?

Систематичне винищування за комуністичного режиму національно свідомої частини суспільства, позбавлення народу його історичної пам’яті, залякування націоналізмом цілих поколінь українців – усе це дало сумні наслідки. І тому на нинішньому витку своєї історії Україна не змогла, не встигла розвинути теорію націоналізму і нову, адекватну часові й обставинам, методологію визволення і національного державотворення – основу для творення привабливих для різних груп населення ідеологій націоналістичних партій. От і витворилися в нас націоналістичні, переважно молодіжні, партії та об’єднання, які пробують самотужки, своїми інтелектуальними силами виробити і таку методологію, і власну ідеологію, а найчастіше – просто копіюють програми й гасла півстолітньої давності. Не дивно, що їх пропаганда і дії не завжди викликають бажаний резонанс у суспільній свідомості. А без цього неможливо об’єднати навколо себе і пропагованих ідей ту “критичну масу” громадянства, яка перетворює політичне об’єднання із факту у вагомий фактор політичного життя. Тому не на них лежить вина за оту “важку хворобу”, про яку пише В.Чорновіл.

Причини хвороби треба шукати деінде. Характер і стан нашого політичного життя визначає поки що провід демократичних сил. А його утворили люди зі складною еволюцією свідомості. Вона йшла від виховання в дусі сталінізму – через націонал-комунізм раннього шістдесятництва – до ліберального соціал-демократизму і гуманізму. Здолати виховане з дитинства упередження до націоналізму більшість із демократичних лідерів так і не змогла: розвиток зупинився перед бар’єром, з якого починається повне підпорядкування себе служінню нації, її захисту, утвердженню і процвітанню.

Констатую це для увиразнення ситуації, а не для докору чи приниження: дисидентство було таким, як було, а з історії українського опору системі гноблення їхні імена не вдасться викреслити нікому, навіть якби хтось і захотів це зробити. Крім того, серед дисидентів є люди, які не пішли в політичні організації, але які в інтелектуальній сфері роблять для України куди більше, ніж багато їхніх табірних побратимів – у політиці. Пригляньтеся до цілеспрямованої діяльності українських мислителів типу Мирослава Мариновича. Вони з усіх сил намагаються підняти рівень українського інтелектуалізму та духовності, скорелювати горизонталь національного поступу з вертикаллю духовних цінностей, розвіяти в світі упередження щодо характеру нашого національного відродження. Жаль, що найменший вплив вони мають, здається, якраз на своїх табірних друзів – політиків.

Та повернемось до названої В.Чорноволом “хвороби”. Оця первинна, особистісна “недорозвиненість” спричинила наступну – організаційну. Саме вона зумовила вторинну, ідеологічну “недорозвиненість” демократичних об’єднань, їх ідейний розрив як з віковічними, так і актуальними прагненнями нації. А оскільки демократичному проводу через свої організації вдалося трансформувати національно-визвольний рух у демократичний, а “вчорашнім” – їхні знамена і гасла, ми й маємо те, про що пише В.Чорновіл: оцю наслідкову, третинну “недорозвиненість внутрідержавного політичного життя”.

Задуматися б над цим, кинути б виклик самому собі – нинішньому: ще не все втрачено!..

А поки що – перемоги не здобуто, противник контратакує, демократи залишились сам на сам з посткомуністичною бандократією. А народ? Він давно збагнув суть їх «недорозвиненої» ідеології та егоїстичний характер і національну “недорозвиненість” їх політичної практики. Тим більше, що все це дуже впізнаване, бо вже не раз було, і геніально окреслене ще Шевченком – до “туристських” деталей включно:

Нема не світі України,

Немає другого Дніпра.

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Валі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого…

Носили й носять: то слов’янофільство, то москвофільство, то гуманізм, то соціалізм, то марксизм, то ленінізм, то демократизм… А воно не приживається! Хоч дещо так щедро поливали українською кров’ю!..

Небезпечність нинішньої нашої ситуації бачиться В.Чорноволу в тому, що “першого грудня не було покінчено з головним політичним протистоянням України – протистоянням борців за незалежність України і противників цієї незалежності”. Нам же видається набагато небезпечнішим те, що ще задовго перед референдумом зусиллями лідерів демократії з поняття “незалежність України” було вихолощено його національну сутність. Демократи, як і “вчорашні”, відстоювали першого грудня і відстоюють тепер під виглядом незалежності України щось географічно-адміністративне і космополітично-“народне”, а не державну незалежність української нації.

І якщо, як пише В.Чорновіл, “зараз немає політичної сили в Україні, яка відверто виступала б проти нашої незалежності”, то це стосується саме отієї – “вашої” незалежності. Зате проти нашої, національної незалежності і державності, які б гарантували українцям на їх рідній землі їхнє національне відродження і впевненість у майбутньому, – дружно виступають і прихильники збереження “суверенного номенклатурного раю”, як їх називає В.Чорновіл, і прихильники “демократичного раю”, у якому українцям гарантована доля аборигенів Америки чи Австралії. Тут воістину, як зазначає сам В.Чорновіл, “вся справа в тому, як хто розуміє незалежність і що вкладається в цей термін”.

Повністю поділяємо тривогу автора, який бачить небезпеку в нинішнім співвідношенні політичних сил, коли Президент змушений опиратися не на прихильників, а на противників радикальних реформ. Це справді небезпечно: вони здатні в будь-який момент продати незалежність України. Але такий масштабний політик, як В.Чорновіл, не може не розуміти, що держава будується на силі, а не на політичній немочі. Звузивши національно-визвольний рух до демократичного і розділивши демократичні сили на клани демократичних лідерів, вожді демократії тим самим позбулися масової підтримки народу, єдності і політичної перспективи. Розумію, хоч і не поділяю, бажання вколоти недавнього суперника, але ж треба залишатися об’єктивним і визнати, що опиратися на таку “силу” – з боку Президента було б необачно.

Треба стати сильними, а не нарікати жалібно на вчорашню компартократію, яка “перехопила у нас гасла і знамена”. До речі, чи задумувалися демократи, чому ця нечисть поцупила саме їхні гасла і знамена? Наші були там же – у гущі боротьби, але якось обійшлося…

І дарма В.Чорновіл вважає, що “Демократія для них – загроза чи не більша, ніж державна незалежність України”. Ні денаціоналізована незалежність, ні космополітична демократія нічим, ні в найменшій мірі спадкоємцям імперії не загрожує, як не завадили їх сімдесятилітньому пануванню лозунги свободи, рівності й братерства чи ідеї соціалізму. Справжня загроза для них – отой “дух одвічної стихії””, що піднімає народи на національно-визвольну боротьбу і надає значення категоричного імперативу ідеї створення національної держави. І тільки на цьому шляху й можлива в нас “рішуча декомунізація суспільства”, про необхідність якої пише В. Чорновіл. Але нагадаємо, що на Львівщині декомунізація йшла повним ходом саме доти, доки національно – визвольний рух тут не був /після виборів/ трансформований у демократичний. А з тих пір, як голова Львівської обласної Ради почав при кожній нагоді хвалитися тим, що жодного комуніста, який на той час залишився в КПРС, не усунуто з управлінських структур усіх рівнів, з декомунізацією як політичною лінією демократичної влади на Львівщині було покінчено.

Характеризуючи стан демократичних об’єднань, В.Чорновіл відзначає, що 1 грудня вони домоглися “торжества головних своїх програмних принципів, виправдали своє існування, довели на практиці життєздатність та конструктивність національної державницької ідеї”. Ми не випадково підкреслили ці слова, бо в них – свята правда: і про життєздатність та конструктивність цієї ідеї, і про те, що в цей грудневий день українці довели, наскільки дорога їм ідея національної державності. Бо за демократію вони могли виступати і в Союзі – разом не тільки з лідерами українських демократів, а й з такими борцями за демократію, як М.Горбачов, А.Собчак, О.Солженіцин чи Б.Єльцин. Тим більше, що перші три, як ми чули від них, теж “трохи українці”. Але в мисленні наших людей перемогла не ідея імперської рівності чи космополітичного “демократичного раю”, а національна державницька ідея. На жаль, увесь наступний текст переконує, що для В.Чорновола написана ним самим фраза – не більше, як чисто риторична фігура, з якої не випливають жодні політичні висновки.

Далі автор відзначає, що “1 грудня водночас стало і днем фатальної поразки демократичних сил”. Але причину цього бачить не в ущербній звуженості їх ідейної бази, а в іншому. По-перше, вони “дозволили” (?) партократії “позичити” (?) свої знамена, і тепер під ними зібрався чортзна-хто. По-друге, не було єдності, бо лідери демократів перегризлися в тисняві до президентського крісла. Ні першого, ні другого вже не виправити: та загребуща наволоч “позичене” навряд чи колись віддасть, а змирити і згуртувати керівну верхівку практично не можливо. За словами В.Чорновола, провід одної партії з борців за демократію “перетворюється в борців за напівкерівні пости”, “завершується більшовизація іншої”, а Рух “дезорганізований внутрішніми суперечностями та бездіяльністю частини керівництва”. Тричі автор з болем згадує про вкрадені знамена… Хай знову дарує читач цей неповноважний тон, але коли читаєш це “тригубе” скигління за вкраденими знаменами, цей демократичний “плач на ріках вавілонських”, то стає смішно. Хоч, звичайно, не весело.

І ось ці окрадені, пересварені й зарюмсані “сили”, які, здавалося б, одержали перемогу, змушені нагально формувати політичну опозицію. Якою ж вона буде? Проти кого і чого спрямують свої зусилля опозиціонери? Проти своїх же знамен і гасел, які “позичила” партократія? Лідери демократів запевняють, що будуть боротися, аби “їх” демократія, державність, економіка, знамена і гасла ефективно діяли в чужих руках. Що на це сказати?

…Згадується, як уже після війни дехто з селян, у яких та ж партократія під час тотальної колективізації в Галичині “позичила” коней, довго мучився цим. Потай, як стемніло, той чи інший виводив з колгоспної конюшні (вона була метрів за тридцять від нашої хати) “свого” коня і цілу ніч годував чи пас його, щоб не охляв. Підгодовували так “своїх” коней роками… Я був тоді дитиною, і мені було до сліз шкода і цих дядьків, і їх виснажених, сухоребрих коней. А от тепер чомусь не плачеться: чи то тому, що я вже не дитина, чи тому, що знамена і гасла – не коні. А може тому, що, признаюся, я більше люблю коней, ніж багатьох політичних лідерів…

Але повернемося в авгієві конюшні нашої політики.

Яку ж позицію відстоюватиме опозиція: свою власну чи національну? Виходитиме вона при цьому зі своїх концептуальних побудов чи орієнтуватиметься на прагнення нації? Зрештою, чи збираються лідери й ідеологи демократії врахувати помилки минулого й уроки референдуму, який так переконливо засвідчив торжество національної державницької ідеї? Судіть самі: “Політична опозиція, яка формуватиметься сьогодні, – пише В.Чорновіл, – зможе зорганізуватися тільки на основі абсолютно демократичних принципів”. У народі в таких випадках кажуть: знов за рибу гроші…

І як пояснити цим людям, що демократія – частковий елемент, складова частина національного буття? Злочинно вдаватися до підміни і навіть протиставлення цих понять, підмінювати загальне – частковим, у тіні якого залишаються при цьому куди сутніші для повноцінного функціонування нації речі.

У своєму неприйнятті націоналізму в будь-яких формах автор йде далі. Так, у другій частині своєї праці, обґрунтовуючи неспроможність демократичних партій і необхідність у зв’язку з цим перетворити Рух у масову громадсько-політичну організацію партійного типу, він не проминає нагоди “розправитись” із націоналістичними партіями і тенденціями до зближення з національними інтересами деяких демократичних об’єднань. Він не називає їх націоналістичними: таких слів, як нація, національний, націоналізм, націоналістичний, національно-визвольний тощо наші демократи послідовно уникають. Виняток В.Чорновіл двічі зробив у своїй праці для слова “національний”. Ці партії і тенденції він послідовно іменує “більшовицькими”. Нагадаємо, що його попередники і спільники по ненависті до них з такою ж послідовністю називали й називають їх “фашистськими”: з тим же розрахунком на негативний психологічний стереотип масової свідомості… Автор робить вигляд, що йому не подобається їхня “ідеологічність” (закид дивовижний щодо політичної організації). Але ж творені ним самим УГС – УРП якраз належали до цього типу утворень, тобто теж задумувалися як організації “ідеологічні”. А може, тоді він просто розумів, що характер політичної партії повинен зумовлюватися не благими намірами, а обставинами і завданнями політичної боротьби?

Є тут ще кілька висловлювань В.Чорновола, на яких слід зупинитися.

“Демократії неможливо добитися завідомо (може, явно? – В.І.) недемократичними засобами”. Якби це написав цитований вище п.Лось, то це ще можна було б зрозуміти і навіть виправдати: учила клята большевія погано, учила “брехати, красти, лицемірити, зневажати свої святині”, а не думати, – що й позначилось на рівні мислення ідеолога демократичного націоналізму… Але ж В.Чорновіл!.. Звичайно, він знає, як утверджувалася демократія в Англії, Франції, США… Знає, як відбувалася демократизація післявоєнних Німеччини, Італії, Японії. Знає, що кляті-перекляті всіма ворогами українського народу ОУН–УПА вели дуже “недемократично” боротьбу під гаслом “Свободу народам і людині!”

Знає, що “недемократичне” припинення діяльності КПРС і випуску кількох її газет сприяло утвердженню демократії… В.Чорновіл сповна пізнав, що означала боротьба з комуністичною системою демократичними методами за демократію. І все ж уважав за можливе допустити, щоб з-під його (!) пера вийшло те, що з точки зору історії є нісенітницею, а з політичної – дешевою демагогією. Навіщо? За що і з ким розплачується В.Чорновіл щирим золотом свого дисидентсько-в’язничого авторитету, розмінюючи його на такі мідяки – чужі й фальшиві?..

А от ще один аналогічний вираз: “методи – в кінцевому підсумку – і є метою”. Якщо так, то необхідно безапеляційно засудити передусім козаччину, гайдамаччину, оришківство, а заодно всіх тих, що ці вияви опору поневоленого народу оспівали. І першого серед них – Т.Шевченка: щоб знав… Далі треба осудити всіх тих, що боролися за свободу не шляхом голосування. Звідси логічним буде зробити й такий висновок: якщо хтось (наприклад, В.Чорновіл) свого часу вдався до такого методу, як голодівка, то його кінцевою метою було влаштування голодомору для цілого народу, – адже, за В. Чорноволом, метод і є метою. Хай вибачить читач цей прийом абсурдизації, але як інакше показати безглуздість такого твердження? І ще. Для тих, хто знайомий з реаліями політичного життя на Львівщині, хто знає стосунки обласного керівництва з молоддю і пресою, його реакцію на критику, хто, зрештою, дивився телетрансляції з сесійного залу, коли головував сам голова, – для тих це ототожнення В.Чорноволом мети з методами могло стати підставою цікавих висновків…

Т.Масарик, один із творців і президент такої національної і демократичної держави, як міжвоєнна Чехословаччина, писав: “Для кожної мислячої людини право на революцію є незаперечне”. На щастя для чехів, він не мав можливості читати і слухати наших демократів. А тому ніколи не звертався до свого народу, що праг свободи і власної держави, з такими-от нісенітницями: “Дорога, за яку доводиться платити обмеженням хоч одного з основних прав людини, не може вести до храму”. Але що нам якийсь там Масарик! Та й ми, зрештою, не чехи. Ми – українці, а значить, нас треба кликати не до боротьби за національну ідею, а тримати в покорі: чим завгодно – від кайданів до смиренно-фарисейської демагогії.

Бо в цьому контексті ця фраза є не більше, ніж дешева і лукава демагогія. В.Чорновіл прекрасно знає, що жодна з існуючих в Україні демократичних і націоналістичних партій не ставить собі за мету обмежувати права людини. Ідеться про обмеження можливості імперських і прокомуністих, антиукраїнських і реакційних сил безкарно діяти на цілій території держави, а в окремих її регіонах буквально тероризувати прогресивно-патріотичні сили. Недопустимо робити із захисту прав людини політичну ширму для прикриття кричущих порушень, часто – повного позбавлення бандократією національних прав і можливостей представників того народу, чиїм іменем називається держава. А їх якраз і позбавлені мільйони (!) українців в Україні. Відомо щось про це на тих політичних верховинах, де витає В.Чорновіл? Хоч, якщо бути справедливим, то претензій тут бути не може: В.Чорновіл не націоналіст, щоб захищати права нації, – він демократ, а тому вважає достатнім захист прав людини…

Гірко за колись блискучого політичного аналітика В.Чорновола, коли читаєш у нього таке: “І, що характерно, несприйняття більшовизму будь-якого ґатунку стало аксіомою масової свідомості посткомуністичного періоду, народ вчиться розпізнавати більшовизм у будь-якій упаковці – і реагує на нього негативно”. Але ж щойно, кількома абзацами вище автор писав про наростання сили неокомуністів, готових скористатися н а с т р о я м и невдоволеного народу! Щойно він писав про більшовизацію навіть деяких демократичних (!) партій!.. Нестатки, злидні, голод позбавляють людей імунітету до більшовизму, а соціал–демократична демагогія, – з чиїх би вуст вона не виходила (комуністів, соціалістів, демократів), – переорієнтовує людей із проблематики національно-визвольної на соціально-економічну. Цим самим прокладається шлях ідеології, а за нею, розуміється, і практиці більшовизму. Соціальні проблеми українського народу в принципі не можуть бути вирішені без вирішення його національних проблем. Історія довела це настільки переконливо, що далі просто нікуди. В.Чорновіл це знає. Але, виявляється, знати і визнавати – різні речі. Звідси й плутанина в аргументах.

І вже просто не віриш власним очам, коли читаєш: “Суспільство, по суті, ще недиференційоване… По суті, на більшій території України збереглась попередня соціальна структура – правлячий клас перефарбованої комуністичної номенклатури і соціально майже однорідна гноблена маса”. І це з такими спрощено-примітивними уявленнями про реальну стратифікацію суспільства людина виробляє ідеологію демократичного руху і планує політичні заходи для цілої України?!. Вище ми трохи торкнулися цієї теми, а зараз відзначимо наступне. Політика – це, крім усього іншого, постійна “гра на інтерсах”. А яка вже тут “гра”, коли політикові, до того ж ідеологові, усе зливається в єдину “масу”!..

Однак було б помилковим вважати ці твердження наслідками аналітичної чи політичної безпорадності – не той чоловік. Вони – закономірний результат авторитарно-месіанського підходу до політики. Тобто, коли людина приходить у політику не для того, щоб допомогти народові роз’язати його болючі проблеми, реалізувати його прагнення самореалізуватися, а для того, щоб утвердити себе чи ощасливити цей народ втіленням власного задуму (іноді – і не власного).

При першому підході скрупульозне врахування реального поділу суспільства, стану, можливостей та інтересів різних соціальних груп необхідне. При другому – воно бажане, але не обов’язкове: вождь-месія думає за всіх і про всіх. І вже байдуже, що то за крики, стогони, волання долинають знизу: головне – вслухатися у глас, вопіющий з політичного Олімпу, – він ощасливить всіх… Але це шанований Шевченком поет міг дозволити собі іноді витати в емпіреях (даруйте,знаю тільки російський переклад):

 

Когда меня восхитит вдохновенье,

Мои глаза уже не различат,

Кто там, внизу, достоин сожаленья:

Царь или раб, сам маршал иль солдат…

 

Та що дозволено Беранже, не дозволено політичному лідерові: на його слова орієнтуються тисячі людей, які вже цілу п’ятирічку не виходять із політичного бою, і дезорієнтувати їх – гріх…

І все це – тільки для того, щоб довести: “Специфіка сучасної української суспільно-політичної ситуації полягає в тому, що у нас зараз немає об’єктивних передумов для організації політичного життя як процесу взаємодії політичних партій і немає таких структурних змін у суспільстві, які б створили широку соціальну опору для нових політичних партій, забезпечили їхню масовість”. (А якщо вдасться у цьому переконати рухівців, то логічним буде й висновок: існуючі партії нежиттєздатні і неперспективні, бо для них нема соціальної бази; Рух такої бази не потребує, бо він – організація масова, загальнонародна; ставши партією, Рух стане базою опозиції, а вже не важко здогадатися, хто повинен стати лідером зреформованого руху і водночас – лідером опозиції. А там…).

Отака “теорія”, що випливає із згаданої “стратифікації”; отака мета, яку ця “теорія” мала обґрунтувати. Що з цього вийшло, ми вже бачили. І ще побачимо…

Однак ця “теорія” може негативно позначитися не тільки на долі Руху, тому – два слова про неї. Процитоване вище твердження, даруйте, цілковита нісенітниця – як з історичного, так і політологічного погляду. Бо хай буде дозволено запитати шановного автора: а перед першою світовою війною в Україні ці “об’єктивні передумови” і “структурні зміни” були? А в 1917 – 1920 роках? А в міжвоєнній Галичині? Але ж партій – ідеологічних, функціональних та ідеологічно-функціональних не бракувало. По-друге, після референдуму в Україні склалися ідеальні умови для створення різних партій двох протилежних за метою типів: прокомуністичних і націоналістичних. Не створено ще умов і бази тільки для демократичних партій. Той “третій клас”, який зараз активно формується, буде соціальною базою не демократичних, а прокомуністичних партій, оскільки його формує колишня партократія. Вона використовує для цього владу, економіку, фінанси, які й до того були в її руках, а також засоби демократії та ринкові механізми. Підняти народ демократичними гаслами на боротьбу з цією “демократією” наші демократи не можуть і не зможуть ніколи. Демократія – це ще й політичні відношення між рівними в правах і можливостях суб’єктами політики. А нас ще чекає важка боротьба за цю рівність – з національними і соціальними гнобителями. Україна ж стане демократичною і здобуде умови для створення і функціонування демократичних партій тільки в ході і в результаті своєї національно-визвольної боротьби. Бо демократію не можна привнести чи декларувати: її треба вибороти.

Оминаю такий вираз В.Чорновола, як “розбігання по партійних помешканнях”, – він не його. Але невже демократ М.Горбачов настільки вплинув на демократа В.Чорновола – аж до запозичення пропагандистських кліше?

Зате не можна оминути таке: “… свій потенціал вичерпали масові громадські об’єднання типу Народних фронтів”, вони “довели свою ефективність як інструмента боротьби за владу, але сьогодні, на новому етапі, через аморфність, некерованість, відсутність повноцінної організаційної структури вичерпали свій політичний потенціал”.

І це такі “студії державного мислення”? Виходить, щоб звалити такого монстра, як комуністичний режим, політична організація може бути така-сяка, а от щоб брати участь у державному будівництві – уже зась!.. Але ж для кожного аналітика очевидно, що, наприклад, прибалтійські Народні фронти не “вичерпали свій потенціал”, а реалізували його повністю. Вловлюється різниця? Вони привели до влади свої, національні сили, створили національні держави і національні структури влади, які тепер – уже на державному рівні втілюють у життя національну ідею кожної з трьох н а ц і й. І захист н а ц і о н а л ь н и х інтерсів для влади кожної з цих держав – на першому місці. А наділяти демократичними свободами своїх гнобителів та окупантів і пропагувати ідеали соціалізму вони, на відміну від українських демократів, чомусь не квапляться. Видно, в них нема таких лідерів-месій, яких маємо ми. Відомо ж: ” У нас Брути! і Коклеси!..”

І якщо в нас (це вже ми перейшли до третьої частини праці В.Чорновола) “Рух попередньої редакції на сьогодні вже вичерпав себе”, то це сталося зовсім не з тої причини, що прибалтійські Народні фронти. Вони, повторимось, виконали своє надзавдання.

У нас ситуація якісно інша, і Рух своїх завдань ще не виконав. А щоб він став спроможним на це, справді “необхідно розширити його ідейну та програмну бази”. Так, але за рахунок чого? „Вважаю, що в новій Програмі абсолютний пріоритет має бути відданий моментам соціальним. Програма повинна бути націлена на демократизацію суспільства та комплексне радикальне реформування його”.

Ось так. У чистому вигляді – звична соціал-демократія (яка, як відомо, з часом плавно переростає в пам’ятну ВКП/б/, а та – в “рідну” КПРС). І – ніяких уроків з поразки. Ніяких висновків з того, що “перефарбована партноменклатура” не просто “позичила” демократичні гасла і знамена, але й повернула їх на свою користь, а тому наші державність, незалежність, економіка, ринок служать їм, а не народові. Точно те саме буде з соціально-економічними прожектами демократів: їм украли знамена, украдуть і програму. Тобто – використають у власних інтересах.

Але якби ж то потерпілими виявлялися кожного разу тільки демократи! У кінцевому підсумку терпить весь народ України, а передусім українська нація, яка ніяк не дочекається вирішення її застарілих і сьогочасних проблем. А наші лідери, яким украли знамена демократії і які, як вогню, бояться звинувачення в націоналізмі, вирішили зробити ставку на знамена соціалізму – розуміється, ” з людським обличчям”. Щось за принципом “око за око, зуб за зуб”: ви нам украли знамена демократії, а ми вам украдемо рішення ХХІІ з’їзду КПРС…

Пересмикую? Згущую фарби? То прошу ще: “Рух повинен стати захисником інтересів трудящих України… Рух повинен стати партією правди (чиєї? – В.І.), партією соціальної справедливості”. Розуміється, що соціальної, але не національної!.. Інакше читачі могли б засумніватися в класовій позиції автора… Преса повідомила, що коли лідер українських неокомуністів почув ці тези на з’їзді Руху, то заявив: “На наступному з’їзді Рух буде оголошено розумом, честю і совістю нашої епохи”. Кажуть, демократи ображалися. А дарма: вірний ленінець просто вловив марксистську спрямованість таких програмних настанов.

Так що “вчення демократів всесильне, бо воно вірне”, а тому – хай живе соціалізм, геть лютих ворогів українського народу – українських буржуазних націоналістів!.. “Що, звичайно, – заспокоює В.Чорновіл, – не означає ігнорування моменту національного”. Дякувати й за це. Правда, небіжка КПРС теж не ігнорувала…

Не знати, як вирішить В.Чорновіл наявний у демтаборі після комкрадіжки дефіцит знамен, але замість украдених гасел пропонує такі:

” Нам мало України незалежної, нам потрібна Україна демократична!”

“Державна Україна – східний форпост демократичної Європи!”

Що сказати про цю ідеологічну неміч? Прикро бути свідком політичної самодискредитації такої авторитетної людини. Щось дуже сутнісне мусить залишатися поза увагою політика із реалій життя, щоб він серйозно сподівався на ентузіазм народу, викликаний цими анемічними апеляціями: абстрактною у першому випадку і холуйською – у другому. З першим усе ясно, його неспроможності присвячена вся розмова. А про другий лозунг кажу так, бо деякі наші політики ніяк не позбудуться комплексів меншовартості та прислужництва: їх так і тягне в чиїсь лакеї та покоївки, форпости та аванпости чужих інтересів. Не диво, коли таке проявляється на рівні масової свідомості: 650 літ неволі не могли минути безслідно. Але лакейський вигин хребта того чи іншого українського політика – шокує. Стає соромно і боляче: “О Україно, о доле злая!..”

В.Чорновіл написав цю працю, щоб висловити свої міркування про подальшу долю Руху, демократичного табору в цілому. Не треба бути пророком, щоб передбачити: якщо запропоноване ним увійде в їхні програми, то нинішня криза демократичного руху переросте в його катастрофу. І тоді нічого не допоможуть ні зміна статусу Руху, ні структурні зміни, ні подвійне членство, ні потрійне керівництво…

На завершення цього розділу хочеться подарувати нашим демократам кілька думок О.Герцена, якого так шанував Т.Шевченко. Їх нещодавно нагадала своїм читачам газета “Аргументы и факты”. Може, і нашим не зашкодить. У “Листах у майбутнє” Герцен писав:

“Демократія – переважно сучасне; це боротьба, заперечення ієрархії, суспільної неправди, що розвинулась у минулому, очищаючий вогонь, який спалить віджилі форми і, розуміється, погасне, коли спалюване закінчиться. Демократія не може нічого створити, це не її справа, вона буде безглуздям після смерті останнього ворога, демократи тільки знають (кажучи словами Кромвеля), чого вони не хочуть, чого вони хочуть, вони не знають.

Демократія… у ній страшна потуга руйнування, але, як візьметься творити, вона розгублюється в учнівських спробах, у політичних етюдах. Звичайно, руйнування творить, воно розчищає місце, і це вже творення, воно усуває цілу низку брехні, і це вже істина. Але справжньої творчості в демократії нема – і тому вона не майбутнє. Майбутнє поза політикою, майбутнє носиться над хаосом усіх політичних і соціальних устремлінь, і візьме від них нитки у свою нову тканину, з якої вийдуть саван минулому і пелюшки новонародженому”.

Додамо: творить не демократія – творить національна ідея. І нинішня політична карта світу – результат не демократичного, а національного утвердження народів. Демократія – найкращий із досі винайдених засобів погодження інтересів рівних. Наше майбутнє – у реалізації української національної ідеї, завдання нашої політики – визволити націю з багатовікового закріпачення, створити передумови для її відродження, відтворення і розвитку. А решту зробить творчий дух українського народу. І тоді Україна постане перед світом не жебрущою калікою і не в потворній космополітичній безликості “теж-демократа”, а такою, якою вимріяв її український народ, якою бачив її у своїх пристрасних візіях духовний батько української нації Тарас Шевченко.