Творчий неспокій Юрія Бачі: у пастках і на межі

Петро Іванишин

Творчий неспокій Юрія Бачі:

у пастках і на межі

Спішимо, спішимо від батьківської хати

у новіші краї, у новіші часи.

Мабуть, так і до нас починали шукати:

хто нового добра, хто нової краси.

                Петро Скунць (“Ровесникам”)

Повновартісне вивчення творчості словацького україніста та письменника Юрія Бачі, очевидно, ще попереду. Попереду, не зважаючи на те, що фаховому українському читачеві вже віддавна відомі його публіцистичні, наукові та художні твори.

Взагалі творчість цього автора є багатоаспектним знаком. З одного боку, вона допомагає пізнати складну в історії нашої культури добу другої половини ХХ – початку ХХІ століття. З іншого, вона свідчить про достатньо типову долю інтелігентної, талановитої української людини в жорстоких обставинах тієї доби. Ще з іншого, ця творчість розповідає про буття чи не найзахіднішої гілки українського народу – закарпатських русинів-українців Словаччини. А їх буття, як і буття інших нематерикових українців, настільки важливе, наскільки й неприсутнє, на жаль, у політичному та культурному мисленні постколоніальної України. І це прикро. Бо так з’являється загроза не лише втрати духовної соборності із, висловлюючись за Т.Шевченком, “мертвими, і живими, і ненародженими земляками… в Україні, і не в Україні”, а й непомітно затирається можливість усвідомлення сутнісних рис новітнього українського буття, котре навіть із здобуттям Україною незалежності все ще перебуває на межі. Так доля словацьких українців стає метонімією долі цілого українського народу. Не випадково на початку 1990-х Ю.Бача слушно зауважить: “Доля присудила закарпатському русинові-українцеві жити на межі двох світів – східного і західного, двох узурпаторів – Москви і Риму, різних політичних інтересів – від америк і понад через москви й варшави аж по будапешти, праги й братислави”[1].

Спробуємо, не претендуючи на вичерпність та остаточність суджень, лише у найзагальніших моментах осягнути характерні особливості творчості Ю.Бачі. Оскільки сам автор цілком тверезо розглядає себе як передусім публіциста, критика, журналіста[2], акцентуючи на суспільно-ідеологічних інтенціях власного мислення, буде доречним окреслити насамперед його світоглядну еволюцію, що не тільки увиразнить ідейну сильветку цього культурного діяча, а й допоможе в наступному більш глибоко, різнорівнево, із залученням усіх основних аналітичних контекстів проінтерпретувати його доробок.

Відштовхуючись від автобіографічних та біографічних праць, серед яких, мабуть, основну роль відіграє розвідка Людвіка Шолтеса “Феномен Юрія Бачі”[3], доречно виділити у житті та творчості Ю.Бачі чотири великі періоди, які структурують його світоглядний розвиток.

Перший з них тривав із 1932 по 1958 роки. Народився Ю.Бача 13 травня 1932 р. в селі Кечківці Свидницького району у Словаччині в багатодітній (десять діточок!) селянській сім’ї, в якій сам був третьою дитиною. Його формування відбувалося у двох системах, що знайшло відображення і в ранній творчості, і в способі професійної орієнтації. Першу з цих систем можна назвати офіційно-державною. Вона остаточно окреслилася після перемоги СРСР у другій світовій війні у 1945 році, коли більша частина Закарпатської (ще – Карпатської, Підкарпатської, Угорської та ін.) України (Русі) волею радянського керівництва була приєднана до УРСР, а західна частина Срібної Землі – майже 200 тисяч русинів-українців – віддана під владу тепер уже соціалістичної Чехословаччини.

Оскільки значна частина закарпатських українців брала участь у боях із німецькою армією, українській меншині було надано певні можливості розвитку свого культурного життя, щоправда, з виразним комуністичним та москвофільським спрямуванням. Діяли Українська Народна Рада Пряшівщини, Реферат українського шкільництва, газета “Пряшівщина”, Союз Молоді Карпат, ансамбль пісні і танцю СМК, професійний Український Народний Театр, українська редакція Чехословацького радіо, піонерська організація, понад 70 дитячих садків, понад 270 початкових шкіл, 40 неповних середніх шкіл, 11 повних середніх шкіл та ін. Згодом відкрили кафедру української мови та літератури при інституті у Пряшеві, створили українське відділення при Державній науковій бібліотеці у Пряшеві та при Освітньому інституті у Братиславі, Український осередок Освітнього інституту в Кошицях, Музей української культури тощо[4]. Так українці (відомі ще під самоназвами білих хорватів, бойків, русинів), які були автохтонами цих земель принаймні з першої половини першого тисячоліття нашої ери[5], отримали якісь мінімальні можливості для збереження та розвитку своєї національно-культурної ідентичності. Звичайно, це не був національно-державницький проект Карпатської України (1938-1939 рр.), і навіть не повновартісна автономія, однак і він міг би дати деякі перспективи українській меншині.

Проте так тривало недовго. Вже після 1948 року (прийняття конституції ЧСР) усе сильнішими ставали тенденції до денаціоналізації русинів-українців. До кінця 1950 року зліквідували УНРП, РУШ, СМК, українську повоєнну пресу, заборонили діяльність греко-католицької Церкви, а також розпочали наступ на українське шкільництво та інші релігійні інституції, провели насильну колективізацію. Тому не дивно, що “хоча українське населення Чехословаччини в загальному зробило крок вперед.., за весь післявоєнний період не було остаточно вирішено жодної основної його проблеми”[6].

Так думатиме у 60-х і Юрій Бача. Однак на початку його, як  і багатьох інших закрапатців, захоплюють очевидні успіхи нової “народної” влади. Ю.Бача закінчує шість класів початкової школи у Кечківцях, згодом – у 1947 році – горожанську школу у Свиднику, а в 1951 році – Торгову академію у Пряшеві. У 1951-52 рр. викладає у російській гімназії ім. Героїв Дуклі у Свиднику, здобуває заочно вищу освіту в університетах Пряшева та Братислави й одночасно працює асистентом кафедри  російської мови та літератури Пряшівського педінституту. Розпочинається науковий шлях Ю.Бачі. Однак водночас формується і його потяг до публіцистики. З 1949 року він втягується у журналістську роботу, а в 1951 молодий хлопець стає редактором нової партійної української газети “Нове життя”.

Світосприймання талановитого русина визначають культивовані владою дві деструктивні ідеології – москвофільська та комуністична. Тому у цей період – у 1949 році – він, наприклад, активно протестує проти українізації новостворених російських шкіл. У дипломній роботі доводить, що літературною мовою Закарпаття повинна бути російська. Кілька років свято переконаний, що “ми є «русские»” (навіть пише російською мовою роман “Шаг за шагом”). Тоді ж, за його словами, розпочинається “довга і щира” віра у комунізм як “програму всебічного розвитку людини й суспільства”[7], наслідком якої стає у 1951 році вступ до компартії Чехословаччини.

Юрій Бача мав усі шанси поповнити численні ряди манкуртів, духовних копилів (байстрюків), “імперських людей” (Є.Маланюк), щоправда, тепер уже не угорського, австрійського чи словацького зразка, а російського – стати класичним малоросом. Однак на заваді цьому стало кілька факторів. І найранішим із них, напевно, слід вважати вплив другої, неофіційної, системи людинотворення й соціалізації, яка посутньо, хоча й не так помітно, як перша, вплинула на формування свідомості молодого Бачі. Йдеться про родинне та селянське виховання у межах традиційної Кечківської громади. У багатодітній родині батька Юрія – дяка Андрія – панували повага до старших, любов до праці і книжки, релігійність, культ честі і чесності, тонке відчуття краси природи, тобто там відбувалось засвоєння основоположних цінностей багатотисячолітньої української духовності, передусім через фольклор, завітну культуру взагалі. І хоча спочатку голос цієї традиції був значно притлумлений новими стереотипами, згодом Юрій Бача чимало місця у своїй творчості присвятить зображенню та осмисленню саме здорового, морального сільського життя, а також питанням народної культури карпатських українців.

Якщо перший період формування Ю.Бачі за світоглядними домінантами загалом можна окреслити як імперкомуністичний (ще – радянофільський чи москвофільський), то другий, що тривав із 1958 по 1970 роки, позначений доволі стрімким розвитком суспільного світосприйняття молодого вченого, що призвело до суттєвого розширення ідеологічний орієнтирів. Цьому значною мірою посприяли обставини. Насамперед культурно-історичні, оскільки в цей час у Радянському Союзі відбувається критика культу особи попереднього компартійного вождя Сталіна, розпочинається так звана хрущовська “відлига”.

У цей час, в жовтні 1956 року русист Ю.Бача вступає до аспірантури на кафедру української літератури Київського університету ім. Т.Шевченка, де навчається три роки і 13 травня 1960 року  захищає кандидатську дисертацію з історії української літератури – “Літературний рух на Закарпатті середини ХІХ століття”, яка, за спостереженням академіка Олекси Мишанича, й через кілька десятиліть не втратила наукової вартості[8]. Але протягом цього навчання він стає не лише україністом. Велику роль у прирощенні національної, культурної та політичної свідомості молодого закарпатського українця відіграє активне спілкування із іншими українцями, особливо молодшого покоління, яких (і самого Бачу теж) згодом окреслять як шістдесятників. Ключову роль тут відіграло наукове відрядження до Львова у березні 1958 року, під час якого молодий комуніст-інтернаціоналіст потрапляє у середовище львівських україністів і стає, за свідченням львівського КДБ, мало не націоналістом[9]. “Тут я зустрів таких людей, – згадуватиме Ю.Бача, – і познайомився з такими фактами, що якби я був навіть каменем, то й так не міг би не стати свідомим громадянином-українцем”[10]. Згодом Ю.Бача неодноразово повторюватиме: “…україністом я став у Києві, проте українцем – у Львові”.

Звичайно, про набуття молодим науковцем іманентної національної свідомості не йдеться. Його світогляд, як, зрештою, і  світогляд абсолютної більшості українських материкових шістдесятників, був далеко не націоналістичним чи націоцентричним. Він, позбувшись значної частини імперкомуністичних стереотипів, набуває типового націонал-комуністичного вигляду. Симптоматичним тут може бути приклад дискусії про комунізм із Василем Стусом: “Коли Василь Стус переконував мене, що комунізм поганий як система від самого початку, я доводив йому, що програма комунізму непогана, тільки її виконують погані люди…”[11]. Більш критично, хоча все ще надто апологетично, до комуністичної ідеології Ю.Бача почне ставитися у наступні періоди свого життя.

Після захисту дисертації Ю.Бача повертається до Словаччини і стає працювати старшим викладачем, а з січня 1964 року[12] – доцентом кафедри української мови та літератури філософського факультету Університету ім. Шафарика у Пряшеві. В цей час він стає одним із найактивніших і найвідоміших публіцистів Чехословаччини. Утверджується Ю.Бача також як учений та письменник. Його ім’я відтоді і згодом згадуватимуть серед імен найвідоміших українських літераторів і науковців – Івана Мацинського, Єви Бісс, Михайла Шамайди, Миколи Мушинки, Степана Гостиняка та ін.

Активність молодого Ю.Бачі формують і стимулюють враження від пережитого, почутого і побаченого в Україні, проблеми української меншини у Словаччині, бажання по-своєму утвердити комуністичну ідею тощо. Коло піднятих ним тем типово націонал-комуністичне й конкретизується зверненням до образу й теми матері, простої людини, українського селянського буття, Т.Шевченка, другої світової війни, моралі, демократизації, перманентно звучать у нього мотиви наївного гуманізму, “соціалізму з людським обличчям”, критики Сталіна й сталінщини, партфункціонерів, глорифікації Леніна та ін. До найпомітніших творів цього періоду можна віднести, окрім опублікованого дисертаційного дослідження (1961р.) та оповідання “Я міг би писати”, насамперед публіцистичні твори “Притча про гілку”, “На Тарасовій землі”, “Шевченко між нами”, “Здрастуй, Україно!”, “Два перші кроки”, “Не спроневірився і не спроневірюся”, “До 50-ї річниці Жовтня” та ін. Саме шістдесятницька проблематика, в якій контроверсійним чином поєдналися питомо національне, комуністичне та, меншою мірою, демоліберальне світорозуміння, майже тридцять років визначатиме творче обличчя Ю.Бачі. Схожий тип творчості у той час засвідчили І.Дзюба, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник та ін.

Інколи комуністичний аспект у творі з’являвся під тиском обставин, зокрема – компартійної цензури, яка хоч була і менш небезпечною у країнах соціалістичного табору, ніж у Союзі, проте все ж була доволі прискіпливою. Так сталося, наприклад, із есе “Притча про гілку” (1961)[13]. Твір став органічним виявом процесу національної самоідентифікації і, за словами автора, виник як бажання дати напівхудожню розгорнуту алегорію про життя русинів Закарпаття. В есе світ народів зображено у вигляді лісу, історичний процес у вигляді бурі і різних вітрів-“загарбників”, а український народ символізує “величезна, широкорозгалужена липа, що шуміла, гула, ревла, захищаючись від вітру-ворога”. Від південного вітру липу захистили  “північні віти-сусідки” (себто Литва (Білорусь) і Росія), від східного – “західні галузки” (народи Європи). Українська липа встояла. Але під дією “десятків і сотень… безжалісних бур” одна з віток трохи відщепилась від стовбура. Радники, що зібрались обміркувати, як врятувати гілку, уособлюють різні політичні сили угрофільського, москвофільського, русинського тощо спрямувань, які пропонували прищепити галузку до берізки, до скель, до інших дерев, або просто відчахнути її від дерева. Бракувало лише найбільш очевидної та природної – націоцентричної, українофільської – поради: “…та нікому не стало на думку прив’язати її до липи, до її сусідок-сестер, підсилити коріння, щоб воно краще живило її і давало силу на боротьбу за своє існування…”. Тож гілка – символ закарпатських русинів-українців – “впала і зовсім замовкла”.

Такий драматичний кінець мав первісний варіант твору у п’ятому номері журналу “Дружно вперед”. Він на диво об’єктивно змальовував реальний стан буття українського народу, зокрема його західної, закарпатської частини, однак саме тому не на жарт обурив крайком комуністичної партії. Було викликано секретарів ЦК КСУТ-у (центрального комітету Культурної спілки українських трудящих Чехословаччини) і прозвучала вимога покарати молодого автора. Коли Ю.Бача зрозумів, що звичайною критикою тут не обійдеться, він пішов на обман. Заспокоїв своїх критиків, що, мовляв, не варто судити про незакінчену працю, що начебто існує друга частина притчі, просто редакція журналу забула повідомити про це після опублікування першої частини. За ніч неіснуюча друга частина була написана й згодом опублікована. Ця частина повністю відповідала офіційному, соцреалістичному канону (літератури національної лише за формою, соціалістичної за змістом й інтернаціоналістичної за духом). Тому раптом у лісі з’являється незвичайний чоловік із товаришами (радянський воїн-визволитель), який “відразу зрозумів політику вітру-ворога”, врятував гілку й допоміг їй разом з іншими деревами дочекатися весни й “зацвісти небувалим розкішним цвітом”. Закінчується притча образом наратора, який сидить на Святі пісні і танцю (очевидно, у Свиднику), осмислює історію русинів-українців і виявляє, що “вирішальним” у ній було “просте”: “весна-радість, весна-щастя, весна-соціалізм”.

Однак у більшості творів соцреалістичні ідеї з’являлись не як вимушений штучний додаток, а як іманентний значеннєвий компонент. Типовим прикладом може бути репортаж “Здрастуй, Україно!”[14] 1966 року, теж опублікований у журналі “Дружно вперед”, який знову викликав обурення (мовляв, “український хліб їсть, а на Україну кидає найчорніший бруд!”) у партійного керівництва ЧСР та СРСР (де розпочинався довготривалий період брежнєвської епохи “застою”). Появу його сам Ю.Бача мотивує наступним чином: “Мене обурювали різні туристи, які бачили Україну з вікон швидкого поїзда Прага-Москва, і, повернувшись додому, писали про життя в Україні страшенно однобоко. Я прожив в Україні понад три роки, пізніше побував там зі своїми студентами, де ми побачили кричущі факти неймовірної антидемократії та русифікації всього українського життя. Повернувшись додому, я не міг не написати про те все”[15].

І справді, у репортажі йдеться і про “злопам’ятні спотворення соціалістичних ідеалів життя” у сталінський період, і про бідування простих радянських людей на прикладі прибиральниці “тьоті Каті”, і про радянських комуністів-нуворишів, що мають “квартири з восьми-десяти кімнат, прислугу, автомашини, дачі, різну бронь”, і про несправедливу критику шістдесятників, і про “антигуманні та антиленінські методи культу”, які проникли у діяльність окремих партійців і т. ін. Але ця наївна критика – типово націонал-комуністична, класичним зразком якої стане відома праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Тобто ведеться вона з позицій начебто “правильного” комунізму в інтерпретації Маркса, Леніна й ленінців проти немовби “неправильних” перекручень цієї священної ідеології в інтерпретації Сталіна і сталінців. Молодий розум більшості шістдесятників ще неспроможний був зрозуміти ні злочинної, поневолювальної, дегуманізуючої суті комуністичної ідеології взагалі, ані того, що режим Сталіна був лише логічним продовженням партійної політики Леніна стосовно розбудови СРСР і здійснення всесвітньої “пролетарської революції”. Тому лейтмотивом репортажу Ю.Бачі стає переконання в тому, що молоді “ленінці” й комуністична партія таки здолають різні проблеми, “виборють… боротьбу з бюрократизмом, рутиною, традицією”, утвердять “справжнє розуміння ленінізму” й “ленінський стиль життя” і станеться найважливіше – “ленінізація Радянського Союзу”. Говорити про головне – про СРС як імперську тюрму народів і зумовлені цим проблеми – для націонал-комуністичної свідомості було просто недоступно.

Утопічна, націонал-комуністична віра у доктрину “загірної комуни” (М.Хвильовий) доповнювалась елементами іншої утопічної віри й іншого доктринерського мислення – ліберально-демократичного. Його прояви найчіткіше можна спостерегти у найменш продуктивній чи найменш майстерній частині творчого доробку Ю.Бачі – низці віршованих творів (як виняток – цикл стилізованих під фольклорні “Пісні про Старунську долину” у 90-х чи деякі сатиричні поезії). Де публіцистична критика окремих комуністичних негідників (“Товаріщі мої! / Я вас питаю: / Ви вірите, що такі / Комунізм будують?” (“Ви бачили як то одна людина грає…”, 1963)) сусідить із гуманістичними прокламаціями у дусі атеїзму (“Як комуніст, я знаю, що немає бога…” (“На роздоріжі”, 1963)) та абстрактного антропоцентризму:

…ЛЮДИНА, ЛЮДИ, все для них,

Лише для них і варто жити…

(“Немовби я і справді націоналіст…”)[16]

Окрім гуманізму та атеїзму найбільш постійним лібералістичним елементом світогляду Ю.Бачі стає демократична віра у “свободу, рівність, братерство”. Мабуть, буттєво-історично зумовлені ідеали національного народовладдя, між якими є й рівність людей перед Богом, свобода як сутність істини національного буття чи національна солідарність, варто відрізняти від, як доводить історичний досвід[17], банально доктринерських та фальшивих гасел космополітичного демократизму. На жаль, шістдесятники дуже часто їх не розрізняли. Тому не дивно, що одну зі своїх статей 1962 року молодий автор розпочинає наступним чином: “Ще буржуазні революції виголосили: “Рівність, Братерство, Свобода!”. Здається, нема нічого такого красивого чи корисного, щоб ці гасла у суспільному житті не забезпечували. Та не пройшло і сто років, як із рівності, братерства і свободи залишились мільйонери і мільйони безробітних, дві світові війни, теорії про вищі і нижчі раси та фабрики смерті для мільйонів людей.

Все це тому, що Рівність, Братерство та Свобода були лише проголошені”[18].

Творча активність Ю.Бачі у 60-х приносить і клопоти, й успіхи. З одного боку, його постійно критикують партійні органи, час від часу звинувачують в “антирадянщині” тощо. З іншого, він стає визнаним і популярним серед українців Чехословаччини, України та діаспори. Йому довіряють, до нього часто пишуть. Не випадково, саме йому у травні 1966 року під час конференції в Ужгороді на квартирі Івана Чендея київський професор Григорій Аврахов передав рукопис праці І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Після прочитання цієї книжки, Ю.Бача не лише починає більш критично ставитися до СРСР та його політики, а й дає її прочитати іншим людям. У Празі виготовляють дев’ять копій і передають до США, де через два роки вона вийде окремою публікацією. Тоді ж на запрошення західних українців він двічі їздить за кордон: у 1968 році до Франції, а в 1969 році – до США.

Взагалі, 60-ті роки – період часткового розвитку українського культурного життя (окрім шкільництва): художньої літератури, критики, публіцистики, наукового вивчення історії краю, україномовних ЗМІ та ін. Однак, “ні напередодні, ні 1968-го року, ні після нього не дійшло до позитивного розв’язання жодного з наболілих питань”. Поруч із демократизацією, лібералізацією КПЧ, орієнтацією на побудову “соціалізму з людським обличчям”, активно проявилися у другій половині 60-х та у 1968 році (під час так званої “празької весни”) антиукраїнські, шовіністичні тенденції: “…не тільки окремі особи.., а й цілі організації (зокрема “Матиця словацька”), відкрито формулювали антиукраїнські вимоги”. Не дивно, що радянські танки у серпні 1968 року чехословацькі українці зустрічали із дещо іншим настроєм, ніж чехи чи словаки. Сам Ю.Бача на початку 1970-х зізнавався: “…я після приїзду танків остаточно переконався в перевазі радянського погляду на справу…”[19]. Тому й обурення громадян Чехословаччини часто незалужено спрямовувалось проти представників української національності, хоча “період «нормалізації» найбільше пошкодив саме цю (українську. – П.І.) НМ, що виявилося як в значно більшій кількості виключених українців з партії та з роботи, так і в значно пізнішому поверненні виключених українців на попередні місця  праці”[20].

Тож другий  – шістдесятницький (націонал-комуністичний) – період у житті та творчості Ю.Бачі завершується переслідуваннями. У 1969 році його звільняють з посад голови партійної організації факультету та голови Ради української молоді. Згодом починають виганяти із партії та університету, перестають друкувати. З 1970 до 1989 року триває третій – постшістдесятницький – період.

У цей час змінюється керівництво українського національно-культурного життя в ЧСР, а само це життя явно підупадає: від перепису до перепису зменшувалась кількість українців, катастрофічно меншала кількість українських шкіл[21]. Особиста доля Ю.Бачі вступає у найскладніший період. У листопаді 1970-го року Ю.Бачу виключають з комуністичної партії, у квітні 1971[22] року – звільняють з університету, перешкоджають влаштуванню на будь-яку роботу, забороняють друкувати його твори та виступати перед громадою. До 1977 року ще вийшло кілька (інколи під чужим прізвищем) праць українською і словацькою мовою, зокрема і в югославській “Новій думці”, але до 1988 року уже жодної. Якщо порівняти із попереднім періодом, коли Ю.Бача друкував за рік по 30-60 статей, то це майже нічого.

Виключений із активного культурного життя, схоже до Івана Мацинського, Михайла Шумайди, Єви Бісс, Йосифа Шелеп ця,Павла Мурашка, Миколи Мушинки, Василя Дацея та ін., молодий українець-інтелігент змушений правдами і неправдами влаштовуватись хоч на якусь роботу: робітником, шофером, комірником, організатором праці на комп’ютерах тощо. Усього півроку у 1981 році працює викладачем російської мови на технічному факультеті в Пряшівському університеті. Але це ще не всі удари долі. У березні 1973 року суд у Кошицях засуджує Ю.Бачу за перевезення і поширення рукопису праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” на чотири роки позбавлення волі. Через амністію, Ю.Бача виходить із ув’язнення на три роки швидше, але цілий рік (з вересня 1973 до вересня 1974 року) відбуває термін у в’язниці.

Якщо у попередній період основною сферою творчої діяльності Ю.Бачі була публіцистика, то у час чисток, замовчувань і переслідувань, значною мірою, щоб подолати важкий психічний і фізичний стан, він звертається до письменницької музи. Саме в цей період написана основна маса його прозових творів і значна частина поетичних.

Низка літературних творів має більше біографічно-психологічне та історичне, ніж художнє, значення, фіксуючи стан душі автора (який легко прочитується за протагоністом) та образ застійної (чи “нормалізаційної”) епохи в житті чехословацьких українців. До творів такого сповідально-соціального характеру можна віднести триптих “Плями” (1971), оповідання “На трибуну” (1976), “Навіки” (1977), “Навіщо той поцілунок?”, “Сповідь під час прем’єри” (1981-82). Головними персонажами цих творів стають переважно або несправедливо покривджений партфункціонер (як у “Плямі другій” з “Плям”, “Навіки”, “Навіщо той поцілунок?”, підтекстово – у “Сповідь під час прем’єри”), або огидні типажі комуністів з їхніми міщанськими й кар’єристичними вчинками та діями (як у “Плямі першій” і “Плямі третій” чи в оповіданні “На трибуну”).

У цей же період автор, що прагнув “зостати собою”, звертається і до великих форм. Однією з них стає роман у новелах “Олекса” (1983), згодом переназваний у “Бути дубом!”. У творі йдеться про складний борецький шлях греко-католицького священика Олександра Духновича, чию будительську творчість Ю.Бача добре знав, поважав, вивчав і популяризував. У романі є чимало сильних і цікавих моментів. У ньому показано головне в житті та діяльності О.Духновича (в якого було і чимало помилкового та хибного) – його націорятівна, культуротворча місія стосовно збереження національної ідентичності півмільйона русинів-українців Закарпаття середини ХІХ століття. Добре вмотивовано подвижницьку діяльність отця через міцний зв’язок із простим народом, безправними й мученими, але переважно нескореними й твердими селянами. Достатньо художньо переконливо утверджено думку про архіважливість народної пісні, фольклору взагалі у житті українця. Із розумінням змальовано досить незвичні й суворі для сучасної людини, але цілком виправдані, потрібні, перевірені століттями, елементи народної моралі (зокрема щодо “переспанок” та “копиляків”). Правдиво зображено денаціоналізуючу роль “панської” (угорської) школи; хоч і на другому плані, але змальовано утиски з боку жидів-орендарів та гайдуків; показано немічність і нікчемність змаргіналізованих русинів (наприклад, Василя Білого – Ласло Белея).

До особливо вдалих ейдологічних структур можна віднести зображення угорських шовіністів та їх україножерські, асиміляційні плани. Автор дає змогу збагнути  механізми насильної денаціоналізації, що, окрім іншого, допомагає зрозуміти широкі історичні пласти. Наприклад, як за століття угорської окупації мадяризувалася більша частина давнього українського населення, що, на думку істориків, ще з доугорських часів населяла не лише  Верхнє Потисся (Руську Крайну), а й усю центральну Угорщину[23]. Іншим переконливим образом є образ студента-галичанина Миколи Боярського, який, хоч і гине за нез’ясованих обставин, але пасивному, виключно просвітянському спротиву О.Духновича (спротиву “лози”) протиставляє ідею активної, революційної боротьби (спротив “дуба”). На скрушне зітхання Духновича: “Що поробиш, сину, така наша доля!” – Микола відповідає гнівною тирадою переконаного у силах своєї нації борця: “Доля! Доля! (…) Доля в нас буде така, яку собі виборемо, яку заслужимо! Бути дубом чи лозиною, телятком або народом, – то лише від нас самих залежить! Проте все те треба знати, розуміти, навчити цьому кожного смерда! Навчити його боротись за долю,  а не миритись з рабством, з долею теляти чи лозини…”[24]. У тридцятих роках ХХ ст. саме такого характеру галичани і закарпатці, передусім молоді націоналісти, не лише прискорять розвиток національної справи, а й створять перше після програних Визвольних Змагань 1917-20-го років державне утворення на етнічних українських землях – знамениту й героїчну Карпатську Україну (1938-39).

Однак є у романі моменти, які суттєво знижують художній рівень твору. До таких варто віднести досить дивні, як для священика, речі у мисленні й поведінці О.Духновича. Наприклад, проповідь гуманізму (замість християнської гуманності) чи часті атеїстичні думки. Анахронізмом виглядає типово марксистське окреслення церковних обрядів дідом-селянином як “напівдурману”. Не зовсім переконливе в устах мадярського графа Будаї означення своєї батьківщини як “тої панської Угорщини”. Трапляються й інші невідповідності.

Ще більша кількість формально контроверсійних та недопрацьованих моментів не дозволяє говорити про належний художній рівень драматичної поеми “Князь Лаборець” (1978). Хоча основний ідейний зміст цього глибоко патріотичного твору на історичну тематику вкрай важливий та актуальний.

Однак ціла низка прозових творів цього періоду засвідчує доволі високу ідейно-естетичну майстерність письменника. У них майже немає вираження націонал-комуністичних ідеологем, соцреалізм зведений до мінімуму, художнє полотно переважно цікаве, художня мова закорінена в діалектну та літературну системи, літературний світ не розпадається на самосуперечливі уламки, а значеннєві форманти так чи інакше доносять до читача важливі думки, передусім зі сфер націозахисту та етики. Тематично ці твори можна поділити на дві групи, хоча інколи такий поділ виглядає досить умовно, оскільки обидві теми супроводжують та підсилюють одна одну. Тут радше йдеться про змістові акценти й смислові пріоритети, ніж про чітке розмежування. Перша тема – утвердження й глорифікація екзистенційної цінності українського сільського буття, неспотворених соціалістичним поступом українців-селян, глибоко вкорінених в українське народне буття (“Живе собі баба” (1978), “Паскуда, або Скандал діда Марусина” (1984), “А матері твоїй завиджу, або Черчача студенка”). Друга тема пов’язана із критично-реалістичним зображенням спустошених соціалістичним ладом людей, колишніх українців-маргіналів, їх духовно убогого міщанського існування (“Перемога” (1978-81), “Сценарій” (1982), “Шкартація” (1984-85)). Мабуть, не випадково письменник Левко Різник дав ще одне вдале окреслення доробку Ю.Бачі як “прози моралі”.

Публіцистика у цей третій період є, зрозуміло, шухлядною і має виразний щоденниково-сповідальний характер. Йдеться передусім про два великі твори – “Моє розуміння справи” (1970-71) та “Листи самому собі” (1973-97), – в яких автор намагався дати собі та адресатам (зокрема й партійним органам – “«моїй» комуністичній партії з метою допомогти”) поясненням своєї позиції, розмірковуванням над досвідом свого партійного життя. Тому не дивно, що “Моє розуміння справи” – “розуміння важливих справ нашого суспільного життя”[25] – розпочинається епіграфами з Шевченка і Леніна. А “Листи самому собі”, основний масив яких стосується 1973-1989 рр., у передмові 1997 року письменник характеризує як “перш за все самодискусію, самополеміку, самокритику, самоаналіз, самозахист”, які рятували від “перенапруження та від безпорадності”[26]. Основними проблемними блоками цих творів стають: намагання збагнути, чому автора, правовірного комуніста, викинули з лав партії та усього суспільного життя, а також типово націонал-комуністичний аналіз історичної та, передусім, поточної суспільно-політичної дійсності. Попри це, обидва твори містять велику кількість історичної та біографічної інформації, що робить їх доволі цінним науковим джерелом.

Таким чином, у третій, постшістдесятнцький, період, попри певні успіхи у художній творчості, світогляд Ю.Бачі залишається в межах націонал-комуністичної, “ленінністичної” парадигми, сформованої ще у другий період життя і творчості. Добрим зразком цього може бути вірш 1988 року (в час горбачовської “перебудови”!) “До ювілею Леніна”, в якому, серед інших, є й такі вшанувальні рядки:

Ззаземлили ми тебе, загнуздали,

Заслюнявили, цілучи, мов іуди,

А по суті – не сприйняли ми тебе, не впізнали,

Без тебе блукаєм, мов приблуди.

Комуністичні ілюзії в автора переважно розвіються аж у наступний, четвертий, період, який розпочався у 1989 році і триває дотепер. Закінчення холодної війни у 1989 році зумовлює революційні процеси – швидке звільнення від гегемонії Росії – у всіх європейських країнах соцтабору. Прагнення суверенітету і демократії стають панівними. Однак демократизація в Чехословаччині мала і негативні тенденції: “всякі більш-менш притаєничені намагання ліквідувати українську національну меншину в Чехословаччині стали відразу ясними”[27]. Не допоміг зупинити процес деукраїнізації та зубожіння краю і вступ Словаччини (з 1993-го – незалежної) до Євросоюзу. До 2004 року практично повністю було зліквідовано систему українського шкільництва у Східній Словаччині (українську вивчали лише як факультатив у 30 селах). Державою штучно стимулюється агресивне щодо українства карпаторусинство. Зовсім зникли молодіжні українські організації. Повністю словакізовано греко-католицьку Церкву, яка століттями відігравала націотвочу роль. Немає жодних державних органів і законодавчої бази, які б займалися проблемами української національної меншини. Крім того, послідовно невирішуються основні соціальні та економічні питання Східної Словаччини, де “найнижчі заробітки, найнижчі пенсії, найтяжче знайти роботу, найгірша система транспорту та медичної служби, найнижча можливість отримати фінанси з європейських фондів, найтяжче залучити в район інвесторів тощо”[28].

У цей час Ю.Бача, долаючи важку серцеву хворобу, повертається до активного суспільного і творчого життя. Проте повернення це було поступове, з великими труднощами і так до кінця не здійснене. Чого вартує лише випадок із професорством. У 1990 році Ю.Бача повертається на попереднє місце роботи до Пряшівського університету. У 1995 році він проходить інавгурацію на професора української літератури, але протягом п’яти років чомусь це звання так і не отримує. У 2000 р. Ю.Бача повторно проходить інавгурацію і 15 лютого отримує звання професора, але вже 30 червня 2002 р. його відправляють на пенсію.

Важко було і з публікуванням своїх праць, багато з яких так і не з’явилось у “вільній пресі”, очевидно, через їх гостроту. Не вийшло й утворення Координаційної Ради  організацій українців Словаччини. Більш успішною стала ситуація у науковій сфері. Ю.Бача стає активним учасником багатьох міжнародних наукових та культурних заходів в Україні, США, Німеччині. У цей період Ю.Бачі вдається, часто з великими труднощами і за власний кошт, видати майже весь свій доробок: перевидати культурологічну працю “Чому, коли і як?” (друге видання у 1992, третє – у 2008), збірку прозових творів “А матері твоїй завиджу” (Пряшів, 1991), роман “Олекса” (Київ, 1993), збірку публіцистики та прози “Лиси самому собі” (Пряшів, 1997), наукову монографію “З історії української літератури Закарпаття та Чехословаччини” (Пряшів, 1998), збірку віршів “На правах рукопису” (Париж-Львів-Цвікау, 2002), збірку вибраних статей про Україну “Добрий день, Україно!” (Пряшів, 2002), “Родовід Андрія Бачі з Кечковець” (Пряшів, 2006), великий том художніх творів “Вибрані твори” (Ужгород, 2006), великий том публіцистичних та наукових праць “Вибрані твори” (Ужгород, 2008). Готує до друку й інші свої праці.

У цей час Ю.Бача стає передусім голосом протесту проти асиміляції українців у ЧСР та Словаччині, а також аналітиком культурно-політичних процесів, що відбуваються в українському світі (передусім в смій Україні). Саме ці дві теми стають ключовими в його публіцистичних та наукових роботах.

Однією з найбільших проблем буття словацьких українців стає утвердження карпаторусинства, цієї, за слушним окресленням Олекси Мишанича, “п’ятої колони імперії” – “однієї із спроб реанімації давно віджилих ідей і течій, що культивувалися царською Росією для підкорення і духовного поневолення інших слов’янських народів”[29]. Ю.Бача у свої працях про карпатських русинів-українців (“Чому, коли  і як?” (1992, 2008), “Роздуми про народну культуру карпатських українців” (1987, 1992), “На границі двох світів, на границі життя і смерті” (1997), “Що являє собою «Русинський словник»?” (1998), “Умови розвитку української літератури в Чехословаччині після 1945 року” (1998), “Функції художньої літератури бездержавних народів та національних меншин” (1999), “До питання «мови» Олександра Духновича” (2003), “Умови позитивного розвитку національних меншин у Словацькій респуліці” (2003), “Сучасний стан церковно-релігійного життя української національної меншини в Словаччині” (2000, 2004), “Стан і перспективи української мови в країнах проживання українського населення” (2005), “Псевдоісторія на бізнесовій основі” (2002), “Можливості необмежено обмежені, але…” (2005), “Українська інтелігенція Словаччини” (2006-2007), “Становище української національної меншини  в Словаччині” (2008) та ін.) розширює критичне поле, залучаючи до викриття антиукраїнської суті карпаторосів словацьких контекст: “Одночасно (після 1989 року. – П.І.) з-за кордону у Словаччину було принесено ідею, що українське населення сусідніх з Україною країн є не українцями, а русинами, та ще такими русинами, які ніби не мають нічого спільного з українцями. Це «політичне русинство» дістало всебічну підтримку офіційної Словаччини, оскільки воно виконувало замість неї найбруднішу антиукраїнську роботу, яку було б незручно виконувати «братній», «слов’янській» та «демократичній» Словаччині. На догоду отаким сепаратистським антиукраїнським силам та намаганням Словацька республіка офіційно поділила українську національну меншину на дві: українську та русинську”[30].

Проте в сучасному занепаді національно-культурного життя карпатських українців, на думку Ю.Бачі, винна не лише Словаччина, яка сумнівним способом денаціоналізації пробує убезпечитись від ефемерної можливості політичного сепаратизму на етнічних українських землях. Автор покладає також частину вини й на українську сторону. З одного боку, йдеться про саму меншину, зокрема її духовний провід – інтелігенцію. Цю інтелігенцію складають люди, виховані в соціалістичну добу на “неприродному «радянському» патріотизмі”. Частина з них – партійна верхівка – взагалі ставали “інтелігентами” не з внутрішньої потреби, а заради кар’єри чи моди. Зрозуміло, слушно підсумовує вчений, прогнозований (через відсутність повноцінної національної освіти) брак і “місцевого патріотизму”, і “загальноукраїнського націоналізму” зумовили занепад української інтелігенції у Словаччині, залишились лише окремі інтелігенти[31]. А цього явно замало, щоб ефективно протистояти антиукраїнській політиці влади.

З іншого боку, велика частка вини лягає й на незалежну Україну. Сильна державна підтримка, культивування ідеї духовної соборності усіх позаматерикових українців, активні дипломатичні заходи тощо, очевидно, могли б суттєво вплинути на словацьку політику стосовно русинів-українців. Однак за вісімнадцять років незалежності цього, на жаль, не сталося. Тому вкрай актуальним залишається спостереження Ю.Бачі: “…Україна повинна виробити державницьку політику свого ставлення до українців поза її межами”[32].

Закономірно, що велику увагу звертає Ю.Бача саме на загальноукраїнські питання у публіцистичних та наукових працях: цикл репортажів “Мої українські літа” (“Борітеся – поборете!” (1990, 1991), “Старт з руїн космодрому” (1993), “Рівняння з усіма невідомими” (1995, 1996), “На пагорбі слави чи смутку?” (1998)), “Передумови входження української літератури в європейський та світовий літературний контекст” (2005), “Довкола газу – найбільше диму” (2009) та ін. Звичайно, в авторській оцінці політико-культурної дійсності перебудовної, а згодом незалежної України чимало суб’єктивного і релятивного, чимало доктринерського й утопічного, далекого від принципів національно-екзистенціального, буттєво-історичного мислення (наприклад, в проскакуванні елементів атеїзму, деякому острахові перед українським націоналізмом чи у надмірній закоханості у демократизацію). Однак помітним є значне прирощення патріотичної та державницької свідомості, що дозволило Ю.Бачі зробити свою критику й полеміку осмисленішими, глибшими, аргументованішими, порівняно із попередніми націонал-комуністичними періодами. Саме це спостерігаємо, коли автор наполягає на потребі критичної оцінки і простих українців, і дисидентів; коли критикує наявне у початковий період незалежності захоплення не глибинними, а формальними змінами; коли картає демократичних лідерів (Чорновола, Лук’яненка, Драча, Павличка та ін.) за розпорошеність; коли застерігає і від російського імперіалізму, і від тиску з боку західних “демократичних” країн; коли вказує, що пострадянською Україною реально керують Росія і мафія; коли піддає нищівній, але справедливій, критиці в кінці 90-х “патріотів” та “дисидентів”, що виявилися “звичайними хохлами-малоросами”; коли помічає ганебність невирішення основного – українського – питання в начебто українській державі та ін.

І найголовніше: Ю.Бача помічає й наполягає ще в 1995 році на тому факті, що суверенітет та незалежність України проголошені, але ще не втілені у життя, реально не здобуті. А тому архіважливим стає питання розбудови України як самостійної держави, правда, для Ю.Бачі – не як національної держави Т.Шевченка, І.Франка, М.Міхновського, Д.Донцова чи С.Бандери, а – у дещо самосуперечливому формулюванні – як “самостійної і незалежної демократичної України як держави українського народу та всіх її громадян”, держави загадкового “народу України”[33]. На жаль, така утопічна позиція була та й залишається панівновою у середовищі українських націонал-демократів чи, точніше, лібералів, що деструктивно вплинуло на формулювання стратегій розбудови саме української України. Наприклад, у 1992 році її озвучував І.Дзюба. Застерігаючи проти будь-якої “державної” ідеології, а особливо проти “ідеології націоналізму”, цей авторитетний автор уводить малопереконливе поняття “національної ідеї, безмежно ширшої за націоналізм”, обґрунтовуючи свою позицію наступним чином: “…національна визначеність України може бути забезпечена поєднанням етно-історичних цінностей з громадянськими, моральними, гуманістичним цінностями вселюдськими”[34]. На превеликий жаль, лише тепер більшість інтелігентів та державних мужів усвідомлює деструктивність такої начебто “демократичної”, а в суті своїй еклектичної, політико-міфічної, докринерсько-ліберальної позиції, яка увійшла у політичну практику пострадянської України і з усе очевиднішою послідовністю перетворює її на мультукультурну, антиукраїнську, кримінальну неоколонію Росії та Заходу.

Більш національно ціліснішу й менш ліберально-демократичну позицію бачимо у тих наукових роботах Ю.Бачі, де він осмислює культуру, зокрема націотворчу художню функцію мистецтва слова, критикуючи продукування “низькопробної еротичної чи іншої модної творчості” в дусі антиестетичних віянь неоавангардизму, космополітичних течій модернізму чи неоліберального постмодернізму. При цьому, на відміну від політичних праць, осмислює не в дусі еклектичного поєднання національної та лібералістичної ідей, а в дусі органічного для будь-якої культури національного імперативу, пропонуючи творити справді вільно – “за власними внутрішніми потребами розвитку української літератури та і всього духовного життя українського народу” (а не “народу України”): “У цьому плані занадто важливим видається мені зберегти, шанувати та розвивати українську художню літературу як високомистецьку духовну вартість та здобуток українського народу та не переводити її на принципи ринкової економіки і не робити з неї – перебільшено скажу – різновид якоїсь духовної порнографії чи навіть проституції”[35].

Таким чином, цей четвертий період на світоглядному рівні можна охарактеризувати (за домінантними ідеями) як націонал-демократичний (чи українофільський).

Юрій Бача наближається до пори золотої осені у своєму житті. Він чесно і послідовно пройшов складну світоглядну еволюцію, через долання численних ідеологічних пасток: від імперкомунізму – через націонал-комунізм – до націонал-демократизму. Але пройшов його, мабуть, значною мірою тому, що чітко усвідомлював: його особисте буття тісно пов’язане із буттям його народу, передусім із буттям русинів-українців Закарпаття. А це буття ще й досі перебуває, використовуючи назву однієї із статей Ю.Бачі, “на границі двох світів, на границі життя і смерті”. Хочеться вірити, що ідейна еволюція відомого публіциста, вченого, письменника ще далека від завершення. Що його часто імпульсивний і не завжди послідовний націоцентризм зрештою оформиться у цілісну, несуперечливу систему, бо скеровує його основна турбота в житті кожного інтелігента: “…ніхто й ніколи не зняв з нас обов’язку жити болями та проблемами власного населення й відповідальності за стан життя власного народу”.

Листопад-грудень 2009 р.

---

[1] Бача Ю. Мої українські літа // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство / Передм. В.Любимова.  Редактор О.Козоріз. – Ужгород: Мистецька Лінія, 2008. – С.240.

[2] Бача Ю. Листи самому собі // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.162.

[3] Шолтес Л. Феномен Юрія Бачі // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.493-555.

[4] Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? Запитання і відповіді з історії та культури русинів-українців Чехословаччини / Вид. 3-тє, доповн., переробл. Підготував Юрій Бача. – Ужгород: Мистецька Лінія, 2008. – С.34-35.

[5] Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – Тернопіль: Тернопіль, 1996. – С.123-124.

[6] Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? – С.35.

[7] Бача Ю. Слово автора… не на захист, а на пояснення // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.6.

[8] Мишанич О. Юрій Бача – дослідник джерел та умов // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.556.

[9] Я прагну найбільшого: стати людиною [Розмова з автором Тетяни Мурченко] // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.21.

[10] Там само. – С.20.

[11] Бача Ю. Слово автора… не на захист, а на пояснення // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.7.

[12] Л.Шолтес подає іншу дату – березень 1963 р. (прим. автора).

[13] Бача Ю. Притча про гілку // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.49-54.

[14] Бача Ю. Здрастуй, Україно! // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.54-60.

[15] Я прагну найбільшого: стати людиною [Розмова з автором Тетяни Мурченко] // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.22-23.

[16] Бача Ю. На правах рукопису. Поезії. – Париж-Львів-Цвікау: Зерна, 2002. – С.27, 31, 39.

[17] Про поневолювальний, антилюдяний та антинародний характер французької революції, яка ці гасла проголосила однією із перших, див.: Кошен О. Малый народ и революція / Пер. с франц. О.Е.Тимошенко; Предисловие И.Р.Шафаревича. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 288с.

[18] Бача Ю. Два перші кроки // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.60.

[19] Бача Ю. Моє розуміння справи // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.117.

[20] Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? – С.36-37.

[21] Там само. – С.38.

[22] У “Моєму розумінні справи” Ю.Бача дає іншу дату – 28 січня 1971 р. (прим. автора).

[23] Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – С.123-124.

[24] Бача Ю. Бути дубом! (Олекса) // Бача Ю. Вибрані твори: Проза, поезії, драматична поема / Передм. В.Любимова.  Ред. О.Козоріз. – Ужгород: Мистецьтка Лінія, 2006.– С.480-481.

[25] Бача Ю. Моє розуміння справи. – С.89.

[26] Бача Ю. Лиси самому собі // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.137.

[27] Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? – С.38.

[28] Там само. – С.40.

[29] Мишанич О. «Карпаторусинство», його джерела й еволюція у ХХ ст. – Дрогобич: Відродження, 1992. – С.48.

[30] Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як? – С.38-39.

[31] Бача Ю. Українська інтелігенція Словаччини // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.481-482.

[32] Бача Ю. Стан та перспективи української мови в країнах проживання українського населення (На матеріалі української НМ у Словаччині) // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.318.

[33] Бача Ю. Передумов входження української літератури в європейський та світовий літературний контекст // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.314.

[34] Дзюба І. Виступ на І Всесвітньому форумі українців // Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2005. – С.256-257.

[35] Бача Ю. Передумова входження української літератури в європейський та світовий літературний контекст // Бача Ю. Вибрані твори: Публіцистика і літературознавство. – С.310.