Suprema lex (історичні перспективи)
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 04 Лис 2019 в 0:01
Пропонуємо увазі відвідувачів сайту цикл публіцистичних статей відомого українського критика і публіциста Миколи Євшана (1889-1919), насамперед опублікованих у 1919 році в станіславському часописі “Народ”. Статті вельми актуальні, піднімають низку важливих для нації, що бореться за свою державність, за власну національну самобутність, питань. Тим більше, що у цей воєнно-революційний період своєї творчості М.Євшан переходить на світоглядні позиції українського націоналізму. Тексти статей для публікації підготував старший викладач Дрогобицького педуніверситету Ігор Розлуцький.
Аналітичний відділ Центру Донцова.
Микола Євшан
Suprema lex (історичні перспективи) [1]
Що таке історична свідомість?
Історична свідомість – се не знання, або краще: не лише знання фактів з історії рідного народу, але pозуміння їх, змога зв’язати в причиновий зв’язок, уміння дослідити поза зверхною історією – її льоґіку і сенс, викрити поза тим матеріялом, який вона дає, дійсне обличча наpоду і знайти той оден якийсь закон, якому підлягають всі прояви життя нації на її історичнім шляху. Такої свідомости ми не маємо, тому не можемо стати панами в своїй хаті, не знаємо за що зачепити. І тому ми, сходимо на блудні дороги то впадаючи на демагогію і підлещуючись під інстинкти мас, аби їх за собою потягнути, чи то приходячи до тих мас з готовими вже у „європейськими” формулами і намагаючися їх з гори накинути.
Правду кажучи, ми й не мали відваги зглянутися в своїй історії, аби пізнати всю правду і подивитися їй в очи. Шукаючи за „позитивними”, додатними її проявами, ми не „знайшли чи не уміли знайти їх і почали їх творити собі на „образ і подобіє” нашого ідеалу: Европи. Я думаю – се основне непорозуміннє і наша помилка. Не тому, аби Европа була якимсь негідним нас ідеалом, який; не слід нам брати під увагу, а тому, що дорогу ми вибрали не з України до Европи, а з Евpопи до України. Тим самим з нашої свідомости усуваються деякі факти, з якими нам в першій мірі треба числитися.
Історичне життя Сходу, в тій мірі і наше, склалося серед зовсім инших обставин як Заходу. Коли Захід був затишним місцем, де зав’язки державних і національних організмів розвивалися менше-більше нормально – то на Сході перевалювалися орди одна за другою і всякий державний організм міг з трудом тільки устоятися. На Заході життє могло пульсувати рівномірно, наростати скрізь, на Сході розвивалися тільки центри – Царгород, Київ, Галич, Москва – а все инше було глухою провінцією, порожніми просторами, не виповненими якою-небудь державною думкою. Ініціятиву виявляли тільки ті центри, вони були мотором державним, який з гори опановував величезні простори, накидував їм волю і думав за них. „Окраїни” були пассивні, безпосередно не заінтересовані тим, що творилося в центрі, хіба, що хто приходив збирати данину, – впрочім вони мали свої справи і свої турботи і жили кожда своїм життєм – їм було всьо одно, хто там сидить в центрі і править ними, аби лише був хтось і давав лад, аби не нарушував їх права і того ладу, яким вони собі жили і який був для них дорогим.
Такі були обставини державного життя на Сході. В основі їх лежав пpінціп візантійський, власть центра, яка будувала державу зropи, а провінцію уважала за власність лише, і користувалася нею лише, а не вкладала в неї нічого. І коли в ім’я того прінціпу чи тих прінціпів почала складатися українська держава, держава Володимира Великого, – то вже на самім початку вона мусіла мати в собі зароди смерти. Вона формувалася силою, накидуваннєм волі центра поодиноким землям. Візантійські будівничі не рахувалися і не хотіли признати волі тих, над ким хотіли панувати.
І нічого дивного, що Нестор починає своє оповідання про початки української держави від послів, які сказали до Норманів: „Наша земля велика і богата; прийдіть і пануйте над нами!”
Прийдіть і пануйте над нами! Що се: чи сервілізм [2] може, чи почуття власної безсилости? – Зовсім ні! Се навпаки почуття права. Але права однакового для всіх, права, яке-би зрівнувало всіх. Я такий самий як ти, як другий, третий, десятий. І ані ти, ані другий, ані десятий не може і не буде наді мною панувати, а будемо всі слухати одного; і будемо перед ним однакові. Згідно всі посилають „делегацію” і закликають: прийдіть і пануйте. Буде їм добре, – то всім добре, зле – всім зле, але оден над другим не буде „старшувати”, одно буде для всіх право. Мусіли наші предки знати вже себе, мусіли робити якісь „експерименти” у себе дома і переконатися, що так найліпше: інстинкт самоохорони підповів їм не дати розвинутися ідеї власти насильної, власти брата над бpатом. І на протязі цілої історії український народ все признавав тільки одну власть: власть того, кого він собі покликав, добровільну власть, ухвалену вічем або просто: голосом народу. Тут дійсно голос народу був голосом Божим. Народ не признавав і байдужно – коли не вороже – відносився до всяких спроб орґанізації державного життя згори, він сам хотів собі запрошувати свого пана і вибрати його. Тут зазначувалася його воля як воля найвисшого суверена, як найвисша власть, висша від „державної рації” а властиво як єдина державна рація. Як довго та воля була шанована, як довго нарід „кликав” князів на стіл і принціпом княжої власти було „служити громаді”, так довго українська держава була внутрішню сильна. Галицько-володимирська держава ще в XIII ст., хоч лише частина українських земель була будила величезний „респект” у сусідів, кермована Ярославом Осьмомислом чи Романом, які „служили” громаді, а не боярам!
Візантійська культура була тим елементом, який приголомшив народну душу і вніс дезорганізацію та спровадив розбиття української державності! Коли вже українські князі, поділивши поміж собою землі на „пайки” як приватну річ, не могли опертися на народі, – велика українська держава розлетілася. Затратився в українській історії вже в XII ст. той одинокий позитивний пріпціп: воля народу і його суверенність, і се, що ми від того часу називаємо українською історією, се властиво історія упадку і поневолення нашого народу. Зійшовши з позитивного шляху, наша історія могла йти тільки шляхом негативним. На довгі століття ми стали прихвоснями сусідів, доповненнєм їх історії, і наша воля об’являлася лише як опозиція, а не як свідома, творча сила. Нині ми се називаємо нездібністю нашого народу організуватися; проклинаємо український індивідуалізм чи анархізм, який не терпить над собою ніякого права ані організації, і віддаємося повному пессімізмови, або мріємо в безрадности про „сильну руку”. Се неправда. Се ми, українська інтелігенція, відійшовши від народу, вносимо анархію, сперечаючися за власть над народом, граємо на його темних інстінктах, шарпаємо його тіло і розбиваємо його сили. Ми завзялися ущасливити його, вивести його „на стрічу сонцю золотому” а нема таких, які хотіли би зійти до него і „послужити” йому, бути речником його волі. Козаччина показала, що наш народ має свій історичний інстинкт, що знає своє право і уміє на ньому організуватися. Та козаччина, що тікала у „дикі поля” перед польським, себто панським правом, аби там сотворити собі своє українське право; козаччина, де всі були рівні і всі слухали одного, вибраного в „колі”, де гетьман мав власть карати на горло, супроти ворога, удержуючи тверду безпримірну дисципліну, а все таки, мусів покірно ставати перед товариством та шанувати його волю. То була козаччина, знов як позитивний фактор української історії. Але знов розбилося все і пішло до упадку, як тільки явилися всякі „політики”, як тільки почала українська старшина використувати та гратися тою силою, надуживати її для всяких комбінацій нібито державної а властиво півприватної натури. Єдність козаччини розбилася, завелися „статочні” елементи і „нестатечні”, упривілєйовані і виняті з під всякого права. Очевидна річ – явилися зараз всякі проводирі „голоти”, черни. Поволі оті „руїнницькі” елементи взяли верх і вже ніхто з козацьких ватажків другої половини XVII ст. не міг мати за собою цілого війська. Єдиний фронт козаччини був розбитий. Революційний фронт її перемінився на реакційний. Український народ, який, здавалося, зродив із себе местника своїх кривд, остався знов сам, з своїми думами та піснями, навчившися одного хиба: нікому і нічому не вірити.
І тепер знов те саме. Знов український нарід, такий, здавалося, покірний раб, виявив „несподівано” для всіх, навіть для найбільших оптимістів-патріотіа, в повній силі свій історичний інстинкт і показав величезну революційну енергію. Знов прийшов і сказав: прийдіть і приказуйте нам, сповняйте нашу волю. І знов українська інтелігенція подумала, що надійшов час ділитися народом та його добром. За короткий час нарід відпав від нас і перейшов супроти нас до пасивної резістенції. А ми ходимо і дивуємося: чому се народ такий „сліпий”, що не бачить свого добра, не йде за нами? Дивуємося і пишемо що раз довші, що раз пламенні відозви та універсали, обіцюємо йому на папері всьо, аби, лише нас „слухав”, аби ми лише мали чим „ділитися” і над ким старшувати.
Ні, не буде брат над братом старшувати! Ясно, що ми, українська інтелігенція, мусимо таки піти за народом, а не народ за нами, і тільки сповняючи волю народу ми зможемо сповнити історичну місію, вложену на нас сучасним моментом і заспокоїти його. Після всіх дотеперішних проб ясно, що український народ не піддасться ніякій диктатурі згори, яку ми хочемо провести, ані тій з долини, яку хоче провести чернь. Але ми повинні мати більше політичного розуму і насильством згори не викликати насильство з долини. Для всіх обов’язує лише одно найвисше право: воля українського народу і тій волі мусимо піддатися, коли хочемо бути панами на землі.
Текст
для публікації підготував Ігор Розлуцький
[1] Євшан Микола. Suprema lex (історичні перспективи) // Народ. – Ч. 17. – Станіславів, 1919. – С. 1-3.
[2] Сервілізм – прислужництво, рабська підлесливість
