Про ліву традицію у філософії

Сергій Чаплигін (філософ, Київ)

Про ліву традицію у філософії

       Фрейдо-марксизм є важливим моментом у розвитку лівої ідеології, оскільки вводить (як і лібералізм) в соціологічну конструкцію індивіда, як найважливішу соціальну фігуру.

        Цей індивід (але на відміну від економічного в лібералізмі чи класового в марксизмі) обґрунтовується сексуально.

        Тобто тут ми бачимо серйозну зміну соціологічних пріоритетів лівої ідеології – від жорсткої і догматичної класової боротьби, де вирішальну роль відіграє базис (економічні відносини) та де діють сили класу, а не індивіди, до більш визначеної індивідуалістичної теорії, де в центрі опиняється саме індивід.

        І якщо спочатку звільнення індивіду є завданням, паралельним зі звільнення всього робітничого класу, то потім клас витісняється зовсім.

Сексуальність у фрейдо-марксизмі ототожнюється з внутрішнім змістом індивіда і ця структура береться за основу, яка поширюється на всю структуру суспільства – всупереч тим соціальним інститутам (сім’я, мораль та ін.), що склалися ще в часи традиційного суспільства і продовжують здійснювати вирішальний вплив на соціальні, правові та політичні інститути індустріального суспільства.

         В рамках фрейдо-марксизму реалізується теза К. Маркса про принципову важливість закону єдності та боротьби протилежностей, як основного закону суспільного розвитку.

          Водночас марксистська ідея соціального і політичного розвитку досить суттєво трансформується.

          Мова йде про вплив ідей З. Фрейда (позбавлення комплексів, які сковують сексуальний потяг та змушують підкорятися диктатурі розуму), яка приводить фрейдо-марксистів до твердження, що розвиток політичних та правових інститутів зводиться до прагнення домінування в соціально-політичних реаліях сучасного суспільства, яке напряму пов’язано з придушенням людської свободи в сексуально-еротичному контексті.

         Г. Маркузе, стверджує, що «сенс капіталістичної експлуатації полягає в обмеженні сексуальних жадань», і закликав до відмови від традиційних цінностей, бунту та революційній боротьбі за «розкріпачення» інстинктів, особливо Еросу.

          Подібні «ідеологічні основи» можна прослідкувати вже в творах маркіза де Сада («садизм») та Симони де Бовуар («фемінізм»).

Фактично мова йде про те, що людина визначається як антибіологічна істота, пригнічена суспільством – зокрема його політичними та правовими інститутами.

          Але в об’єднанні всіх цих соціально-марксистських та біологізаторсько-фрейдистських інтенціях залишається абсолютно незрозумілим, що є підставою чого – з однієї сторони, політичні та правові інститути є засобом для гноблення людини, і при цьому ж абсолютно не важливо, чим же все-таки є людина – соціальною істотою чи твариною з соціальними ознаками.

Інша сторона фрейдо-марксизму сконцентрована на ідеях співвідношення базису та надбудови. В класичному марксизмі базис (економічні відносини) визначає існування і основні принципи реалізації надбудови (право, політика, культура, філософія, ідеологія та ін.).

         Для фрейдо-марксистів очевидним є факт того, що надбудова також здійснює фундаментальний вплив на базис, як і базис на неї.

Таким чином, політичні і правові інститути представляються не тільки в якості зовнішнього структурного утворення, який є підставою регламентації людської поведінки, а й на рівні психологічної поведінки, яка реалізується саме через репресивну функцію.

        Відповідно фрейдо-марксизм розглядає політичні інститути через призму сімейних відносин, проводячи аналогію між образами в сімейних відносин та політичними ролями і функціями.

Тому для них вкрай важливими стає необхідність ліквідації традиційного типу сім’ї, сімейних відносин та практики домашнього виховання, як основи формування авторитарного мислення.

         А ліквідація традиційних відносин, норм моралі, сім’ї, статевих ознак, на думку фрейдо-марксистів, має змінити психотип людини та призвести до соціальних трансформацій.