Покликаний Ідеєю: штрихи до біографії Олега Багана

Петро Іванишин

Покликаний Ідеєю: штрихи до біографії Олега Багана

(До 60-річчя вченого й ідеолога)

Ім’я Олега Багана стало знаковим для української культури ще від періоду початків української державної Незалежності. Його активне, плідне перо зуміло охопити визначні ідейно-дискурсивні виміри: літературознавства, культурологічної есеїстики, політології, публіцистики, теорії та історії українського націоналізму, геополітики та історіософії. Добре відомий він у середовищі патріотичної та інтелектуальної публіки як редактор, видавець, полеміст, громадський діяч. Водночас його вдумливе й пристрасне націоцентричне слово надихало не лише майбутніх педагогів в університетських аудиторіях, а й широку громадськість, членство націоналістичних організацій та воїнів московсько-української війни. Спробуємо накреслити в основних рисах шлях становлення й виміри зробленого цієї непересічної й творчо різноаспектної особистості.

Народився Олег Баган 9 лютого 1963 року в одному з давніх міст Галичини, «столиці Галицької нафтової Каліфорнії» й батьківщині Івана Франка – Дрогобичі. Родина належала до того широкого пласту галицького суспільства, який почав переселятися із сіл до міст в бурхливі роки Другої світової війни та після 1945 р. Однією ниткою, за маминою лінією, його рід тягнеться від невеличкого села Монастир Лішнянський під Дрогобичем, в якому ще від XVI ст. діяв духовний монаший центр і навіть збереглася стародавня церковця XVII ст., з цього роду походив знаменитий винахідник «Дрогобицької ковбаси» та інших смачних виробів Олекса Захаряк (1914 – 1988), рідний брат бабусі Анни Захаряк-Гриневка (1919 – 2011), яка виховувала Олега; іншою ниткою він в’ється від села Літиня на Дрогобиччині, яке було «гніздом» Теодора Лепкого, діда письменника Богдана Лепкого, звідки походила інша бабуся, в дівоцтві Лепка Параскевія (1907 – 1982); ще однією ниткою, за батьковою лінією, рід тягнеться від давнього галицького села Гординя на Самбірщині, яке мало своє звучання в українській культурі та історії XVI–XVII ст. славними родами Гординських, Федьковичів, Чайковських, які будували тодішню Україну чинами священників, казацьких ватажків (Гордієнки – з них), управлінців, й було епічно описане літератором-класиком Андрієм Чайковським (1857 – 1935) в знаменитих повістях «Олюнька» та «В чужому гнізді» (1896), які стали художніми символами в плані зображення галицької ідентичності.

Батьки Олега Багана зростали й формувалися в повоєнному Дрогобичі в річищі того покоління, яке живо вбирало в себе настрої національного опору 1940-х рр. й водночас було об’єктивно втягнуте в процеси совєтизації галицького соціуму. В родині постійно обговорювали часи героїчної боротьби недавніх років (рідна сестра бабусі, Катерина Лепка-Ільчишин (1913 – 1995), як учасниця УПА відбула 10 років концтаборів після важкого поранення) і сприймали совєтську владу як тимчасово-окупаційну, чужу й ворожу. Дід, Василь Гриневка (1918 – 1979), який від 1941-го до 1946-го року воював у лавах Червоної армії (куди був мобілізований примусово), потім перебував у полоні німецькому, згодом – у совєтських концентраційних таборах, переживши багато, живо розповідав про драматичні події минулого й мимовільно давав уявлення про буремність і змагальність епохи, формував розуміння того, що існуючий совєтський лад є безмежно брехливим і несправедливим. Саме дід Василь привчив малого Олега від 12 років щоденно слухати передачі радіо «Свобода» й «Голосу Америки», які були єдиними джерелами вільної думки й правди про суспільне життя планети в умовах тоталітарного Совєтського Союзу. Критичність і сарказм до всього совєтського, цікавість до політичних проблем відтак стали нормою в юначому світосприйнятті Олега Багана.

Вже у шкільні роки він пробував знайти собі однодумців серед ровесників, мріяв організувати якусь підпільну «структуру» для опору совєтській системі. Але завжди наштовхувався на нерозуміння. Відчувалося, що в масових вимірах совєтська пропаганда та ідеологія вже встигли на 1970-ті рр. створити майже моноліт міщансько-споживацького й байдужого мислення в суспільстві. Це спровокувало інтровертність у світосприйнятті Олега Багана, який, мабуть, і до сьогодні залишається внутрішньо заглибленою, дещо замкнутою особистістю.

За власними спогадами, він від 15-ти років посилено шукав життєвої субстанції в книгах, в самоосвіті. Відтоді почав збирати домашню бібліотеку, яка нині налічує тисячі книг. Батьки, Роман Баган (1939 – 1990) і Любомира Баган (Гриневка) (1941 р.н.), хоча й не мали вищої освіти, але дуже бадьоро підтримали сина в цьому устремлінні: з великою приємністю Олег і сьогодні згадує, як батько подарував йому перші 25 томів із «Зібрання творів у 50-ти томах» Івана Франка в рік після закінчення школи, «під Миколая», як своєрідний презент-стимул для самоствердження. Тоді ж відчув потяг до енергетики слова, усвідомив, що його «тягне» до писання, до перетворення слова на засіб впливу на людей. Так народилася перша велика життєва мрія: стати журналістом.

У цій професії бачив запоруку духового зростання в загалом закостенілому совєтському суспільстві. До того ж в родині був один щасливий випадок: троюрідний брат матері Любомири Ігор Сусюк (1943 – 2004) працював кореспондентом в місцевій газеті «Радянське слово», згодом завідував в ній відділом культури, належав до числа найактивніших журналістів Дрогобиччини, був засновником газет «Трускавецкая здравница», «Курортний вісник», «Франкова криниця» (остання стала певною віхою в розвитку української регіональної журналістики). У ті часи журналістика могла бути й пасткою, адже через неї можна було втягнутися в потоки брехні й пропагандистської фальші, які витворювала совєтська тоталітарна система. Тому треба було добре «гострити розум і душу» (І.Франко), щоб не стати її жертвою. Це добре усвідомлював молодий Олег, уважно вбираючи віяння тодішньої інтелектуальної моди. Батько дуже багато читав пресу, передплачуючи до 10-ти різноманітних видань. І це справляло значний вплив: від дитинства ніби «варився» в колообігу совєтської публіцистики, яка, попри ідеологічну визначеність, все ж несла в собі багато якісних інтенцій і тем, вчила думати, як, наприклад, знаменита «Литературная газета».

 Дитячі та юнацькі роки Олега Багана припали на задушливу атмосферу совєтського застою, однак юнак, щасливо оминувши спокуси й паски як підліткового віку, так і негативного впливу московсько-комуністичного виховання, вирішує пов’язати свою долю із філологією. Мрія про журналістику розвіялася через те, що вступити на цей фах в університет було важко, оскільки ця галузь вважалася престижною. Часто, щоб легше вступити на журналістику, молоді люди спеціально попередньо вступали в компартію. Окрім того, він від 10-ти років знелюбив у школі точні й природничі дисципліни (математика, геометрія, фізика, хімія) і мав, відповідно, низькі оцінки в атестаті з цих предметів. Пізніше любив з гумором згадувати, що «математика стала для нього символом бездушності совєтської системи». Тупе і вперте нав’язування математичних дисциплін в совєтській школі, справді, було засобом дегуманітаризації, а значить – денаціоналізації суспільства. Натомість з кожним роком, все більше й більше читаючи, Олег усвідомлював, наскільки вагомим є пізнання глибин Слова і того культурного простору, який витворює його духовий контекст. Натомість у філології молодий хлопець побачив щось глибше і ширше за саму публіцистику: філологічний світогляд, тобто знання етно-культурних, естетичних, лінгвістичних, духовних, ідейних основ національного буття, давав можливість створити собі реальну програму особистісного та інтелектуального зростання. Пізнаючи літературу, людина мусить добре зрозуміти історичні, ментально-цивілізаційні, суспільні, релігійні, мистецькі та філософські засади розвитку людства. «Щоб бути добрим літературознавцем, треба цікавитися всією гуманітарною сферою»   –  ця аксіома глибоко увійшла в свідомість молодого дрогобичанина, який відтепер почав вибудовувати свою стратегію впливу через Слово на суспільство.

Захоплення рідним словом не один раз рятувало здібних молодих українців від денаціоналізаторських трясовин міщанського звиродніння, так сталося і цього разу. Ігор Сусюк порекомендував в якості репетитора з української мови відомого на той час в Дрогобичі філолога – Василя Іванишина (1944 – 2007). Зустріч із цією людиною вплинула надзвичайно на формування особистості й світогляду Олега Багана. Хоча стосунки між ними в перші роки знайомства були спорадичними, майже епізодичними, все ж зустріч із правдивим інтектуалом, учасником культурного процесу (В.Іванишин був на той час активним критиком), нонконформістом стала подією для юнака. В особі Василя Іванишина О.Баган вперше зустрів людину, націлену на ідейне проламування епохи, на інтелектуальне бунтарство, людину з великим критицизмом у думках і діях. Пізніше, вже після закінчення навчання на філологічному факультеті Дрогобицького педінституту, саме В.Іванишин стане наставником у перших пробах пера, у початках літературно-критичної творчості.

Навчався О.Баган на філологічному факультеті Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка упродовж 1982 – 1986 рр. Цей вищий навчальний заклад, з одного боку, мусив виконувати функцію совєтизації майбутніх учителів, особливо на гуманітарних спеціальностях, а з іншого, давав можливість допитливому розумові уникнути стагнації галицької провінції, де позитивне збереження національних і християнських традицій часто поєднувалось із містечковою дріб’язковістю, мізерним інтриганством та примітивним міщанством. І допомагали тут передусім яскраві особистості серед викладачів. На той час вже сформувалася нова генерація української гуманітарної інтелігенції, яка не мала прямих зв’язків із довоєнною, несовєтською інтелігенцією, але водночас не піддалася суцільному впливові комуністичної доби. Такий міцний гурт інтелігентів-філологів постав і в Дрогобицькому педінституті. Саме йому завдячує українське суспільство вихованням сотень і тисяч нових, національно свідомих філологів, які наповнили українські школи, передусім школи Галичини, у важкі роки совєтської денаціоналізації та космополітизації. Це такі імена, як Порфирій Яременко, Гаврило Шило, Зенон Гузар, Адам Войтюк, Михайло Шалата, Лев Фалендиш, Василь Іванишин, Мар’ян Демський, Михайло Паночко, Іван Кунець, Іванна Уздиган, Мирослав Грицик, Мирон Яким та ін. І як науковці, і як педагоги ці вчителі прагнули розбудити в студентах національну відповідальність, цікавість до національної культури, фахову чутливість до українського слова. Це була правдива опозиція до совєтчини, яку всотувало молоде покоління. Викладачам філологічного факультету вдавалося творити атмосферу віддаленості від офіційної комуністичної ідеології, створювати інтелектуальну позитивну ілюзію життя в своєму, суто етнічному просторі українства. Особливо запам’яталися мандри Україною в товаристві доцента Зенона Гузара (1930 – 2010), який умів з неймовірним чаром закоханості в національну культуру розповідати про деталі й сутності визрівання українських письменників-класиків.

Тож роки навчання на філологічному факультеті стали роками ґрунтовного зростання як особистості Олега Багана.  Особливо важливим для випрацювання власного світогляду було заглиблення у безкраї океани українського та світового письменства (на курсі всі вважали О.Багана «надшанувальником» саме зарубіжної літератури, оскільки він з неймовірним захопленням поринав у її простори й любив тлумачити її культурні та історичні контексти). Серед викладачів зарубіжної літератури виділялася постать Мирона Борецького (1940 – 2006) – блискучого ерудита, перекладача з латини й польської, вправного інтерпретатора літератури.

Зрозуміло, виділявся тоді на факультеті, хоча й відносно молодий ще, Василь Іванишин. Харизматичний викладач якраз в той час перейшов працювати на кафедру української літератури і зумів так нестандартно тлумачити свій непростий предмет (українське радянське письменство), що викликав захоплення в інтелектуальної молоді. Замість формувати радянських людей, В.Іванишин допомагав своїм студентам розвивати справжню естетичну свідомість та заглиблюватись у виміри непроминущих національних вартощів. Ці уроки інтерпретації літератури ХХ ст. згодом стали визначальною основою для фахового утвердження Олега Багана, який, вступивши в науку у 1990 р., зайнявся саме цим, дуже цікавим і складним, періодом української літератури. Василь Петрович відразу відзначив інтелектуальний та світоглядний потенціал маломовного, але вдумливого студента, патріотичну налаштованість мислення, налагодив з ним дружню комунікацію і згодом наполіг, всупереч сумнівам деяких колег, щоб того взяли на роботу на кафедру української літератури. Він опирався при цьому не лише на особисту симпатію, а на добрий і довгий досвід творчої співпраці. А ось чому: відразу після закінчення вузу О.Баган подався в журналістику, реалізовуючи свою давню мрію. Спробував писати до газети «Трускавецкая здравница» (газета виходила російською мовою нібито для «просвіти» відпочивальників на курорті Трускавець, які туди з’їжджалися з усього Совєтського Союзу). Там був редактором І.Сусюк. Попри родинні стосунки, він був вельми доскіпливим і вимогливим і не захотів брати на постійну роботу О.Багана, але дозволив вести огляди літературної пошти. Це допомогло розгорнутися літературознавчому потенціалові молодого філолога. Наставником при цьому був В.Іванишин. Тож, коли зайшла справа з новими кадрами для кафедри української літератури, то Василь Петрович легко запропонував О.Багана, який вже наочно продемонстрував свій талант як інтерпретатора літератури й критика.

У студентські роки О.Баган пережив велике захоплення філософією. Одним із стимулів цього було прагнення знайти світоглядну альтернативу панівному в СРСР марксизмові-ленінізмові. Відтак, вперто шукаючи філософських джерел і читаючи класику, він прийшов до ідей ірраціоналістичної філософської думки. Хоча автори цього напрямку  повністю були заборонені (окрім античних мислителів), то доводилося вишукувати совєтську критику на їхні праці і в такий спосіб формувати собі уявлення про справжні ідеї ірраціоналістичної та ідеалістичної західної філософії. Так вперше, лише за уривковими цитатами, зрозумів вагу цієї лінії в становленні європейської цивілізації. Через таке фрагментарне читання творів А.Шопенгауера, Ф.Якобі, Е.Гартмана, В.Соловйова, Н.Бердяєва, О.Шпенґлера, А.Дж. Тойнбі,  Х.Ортеґи-і-Ґасета, А.Камю та ін. зумів створити собі непоганий, як на совєтьскі часи, світогляд. Відтак була зібрана ціла бібліотека книг, в яких бодай дотично розповідалося про розвиток думок заборонених в СРСР філософів. Цей ґрунт незабаром став надійною основою для сприйняття ідей українського вольового націоналізму, які уривками почали з’являтися від 1989 року. О.Баган любить з гумором згадувати, як в кінці 1989 р. він запропонував керівникові Руху на Дрогобиччині Вікторові Бурлакову надрукувати щось із праць Дмитра Донцова, з ідеями якого щойно познайомився в тодішній нелегальній пресі. Для того (як потім виявилося, агента КДБ) це було певним шоком і він категорично заперечив таку можливість, мимовільно виявивши свою ворожість до національної ідеї. Але захоплення вольовим націоналізмом як сутнісно ірраціоналістичним варіантом філософії не проминуло і згодом перетворилося на концептуальну програму нового перетлумачення й утвердження його ідей, як і захоплення постаттю й ідеями Дмитра Донцова.

Ще одним джерелом світлого впливу й натхнення до нестандартного літературного спілкування стали лекції вишуканого естета, яскравого представника старої галицької культурницької школи Зенона Гузара. Зенон Петрович умів майстерно уникати більшовицьких настанов щодо аналізу твору, натомість уводив студентів у світ поетологічної майстерності автора, самобутньої краси образу, мікроаналізу тексту, вловлювання нюансів локального колориту у творах тощо. Його лекції з історії української літератури та методики викладання літератури перетворювалися на правдиві екстраординарні прочитання глибин естетики слова, були риторично вишуканими та особливо емоційно наснаженими.

У 1986 – 1988 рр. О.Баган влаштувався на роботу науковим працівником в нагуєвицькому філіалі Літературно-меморіального музею Івана Франка (правда, тоді село називалося «Івана Франка»). Ця, на перший погляд, неабияка посада дала насправді унікальну можливість отримати фундаментальні знання. У фондах філіалу зберігалися великі комплекти Записок Наукового товариства імені Шевченка і журналу «Літературно-науковий вістник» за 1898 – 1914 рр. А це, як відомо, основна класика української модерної культури, у той час суцільно заборонена класика. Тож за два роки в О.Багана був сформований добротний науковий гуманітарний світогляд, яким і сьогодні, в час, коли названі видання вже доступні, може похвалитися не кожен гуманітарій. Окрім того робота в музеї, куди щодня, особливо влітку, з’їжджалися сотні людей, давала нагоду спілкуватися з надзвичайно широким і різноманітним колом відвідувачів: там вдавалося поговорити і з письменниками та науковцями, і з таджицькими та латиським націоналістами, і з громадським активістами (а вже тривали часи перебудови в СРСР), з краєзнавцями та мандрівниками різного типу і з різних регіонів України. Ця ситуація вимальовувала чудовий «зріз» настроїв в усьому Совєтському Союзі, допомагала зорієнтуватися в ідеях та типах мислення дуже різних людей  –  адже Нагуєвичі відвідували  (через Трускавець як «всесоюзний» курорт) представники всіх різнонаціональних республік.

              Від кінця 1980-х рр. в СРСР активізуються цікаві й бурхливі процеси перебудови, які викликають в суспільстві різноманітні порухи й тенденції. З’являються настрої національного відродження українства. Перейшовши працювати у філіал Львівського музею історії релігії (листопад 1988 р.) (тоді в Дрогобичі задумали відкрити в католицькому костелі органний зал і релігійно-мистецьку просвітню виставку), О.Баган раптово знайомиться із цілою групою молодих людей зі Львова, дисидентськи налаштованих щодо комуністичного режиму в СРСР. Зокрема знайомиться із учасником Української Гельсингської Спілки Петром Кагуєм (родом із Дрогобича, згодом відомим журналістом) і молодим істориком Миколою Бандрівським (згодом відомим вченим-археологом), які працювали в тому ж музеї. Вони вводять його в підпільний світ самвидаву. Зі свого боку, О.Баган пробує налагодити регулярний виїзд молодих людей із Дрогобича на мітинги до Львова, які там відбувалися періодично від літа 1988 р. (У Львові на той час вже активно діяло Товариство Лева, яке латентно підтримували дисиденти-опозиціонери із УГС, які постійно намагалися зробити якомога масовішими протести львів’ян та жителів області).

У кінці 1989 р. він вступає до новоствореного Народного руху України за перебудову, де працює в молодіжній секції. На той час в О.Багана склалися дружні стосунки з істориком, викладачем ДДПІ ім. І.Франка В’ячеславом Умновим (1949 – 2021), який був одним із перших ініціаторів і Товариства української мови, і Руху на Дрогобиччині. За його рекомендацією О.Багана включають до редколегії молодіжної рухівської газети «Молода Галичина», він стає заступником редактора рухівського «Вісника виборця», членом редколегії регіонального літературного журналу «Тустань». Усі ці видання робилися в Литві, де тамтешній опозиційний «Саюдіс» налагодив системне видавництво, оскільки всі друкарні в Україні перебували під суворим контролем комуністичної влади. Організовував ці видання від Дрогобиччини Станіслав Щепаняк, член управи Руху в Трускавці. У цих часописах О.Баган друкується в основному від грудня 1989 р. до березня 1990 р., тобто якраз напередодні напівдемократичних виборів, перших в СРСР від 1917 р., які стали вирішальним поштовхом для розвитку нової України. Тут вперше розгонувся талант Багана-публіциста, здібного писати на різноманітні теми, гострого й концептуального.

          У Русі О.Баган зустрівся і з першою провокацією проти себе. В.Бурлаков, який уважно стежив за тим, аби Рух не набирав радикальних тенденцій, відчув у молодому публіцистові нахил до ідей націоналізму і вирішив його дискредитувати. Він підступно заявив, але тільки у присутності С.Щепаняка, що критична стаття О.Багана у «Віснику виборця» про висуванця компартії Олексія Радзієвського містить нібито такі звинувачувальні факти, за які О.Радзієвський може подати позов до суду на Рух і в такий спосіб розгромити організацію. Це була повна нісенітниця, бо йшлося про масові злочини компартії, за які тоді вже широко звинувачували комуністів. Але В.Бурлаков робив вигляд, що це реальна «загроза», у такий спосіб намагаючись морально «вибити» О.Багана. Він, правда, не відважився витягувати цю нісенітницю на люди, обмежився лише психічним ударом. Це й стало причиною, що надалі О.Баган дистанціювався від Руху, відчуваючи, що організація перебуває під впливом ненадійних людей.

          У 1990 р. Василь Іванишин, який мріяв створити на філологічному факультеті ширше коло науковців, здібних до інтелектуальних атак на основи марксистсько-ленінської псевдонауки, людей із міцним національним світоглядом, ще давніше розглядав кандидатуру Олега Багана на такого науковця. Несподівано серед дрібних міщан, яких завжди не бракує в кожному колективі, виникла вперта опозиція проти особи Багана. Тоді Василь Петрович взявся регулярно виступати на засіданнях кафедри української літератури із темою, що конче потрібно посилити викладання української літератури ХХ ст. як дуже важливої для формування сучасного філолога, оскільки на понад 90% ця література була заборонена в період СРСР і сьогодні потребує нового прочитання й популяризації. І така аргументація подіяла. У травні 1990 р. Олега Багана запросили на кафедру української літератури, яку тоді очолював Михайло Шалата (1937 – 2020), врахувавши його доробок як літературного критика, який  на той час уже складався із двох десятків статей.

Хоча, як згадує сам Олег Романович, він і далі продовжував мріяти про журналістську творчість,  мріяв знайти свій формат видання, щоб працювати як політолог-аналітик і культурний оглядач, і розглядав своє викладацтво як тимчасовість. Та не так склалося, як гадалося. Нестримний потік наукової праці повільно втягує інтереси молодого вченого. Він змінюється сам і змінює людей довкола.

У цей час відбувається активна зміна навчальних планів передусім щодо історії української літератури ХХ ст. В науковий обіг повертаються цілі пласти національного письменства раніше замовчуваних та демонізованих окупаційним московським режимом. Тож у цей відповідальний час, на зорі Незалежності, молодий викладач не просто освоює раніше заборонену літературу, а й укладає новаторський курс «Історія української літератури ХХ ст. Перша частина», куди входить література «Розстріляного Відродження», історія еміграційної та західноукраїнської літератури міжвоєнної доби. У цьому курсі було запропоновано нову концепцію систематизації та періодизації літературного матеріалу. Знаковим став також і прочитаний ним у 1992-1993 навчальному році курс «Давньої української літератури», де долалися різні совєтські фальсифікації щодо українського письменства найдавніших періодів та козацької доби, зокрема було проінтерпретовано студентам табуйовану тоталітарним режимом творчість греко-католицьких авторів та їхню ідейну позицію.

Протягом першого року викладання О.Баган пише серію франкознавчих статей, які, як виявилося згодом, несли в собі багато цікавих, проникливих наукових відкриттів та тлумачень. За спонукою Василя Іванишина, який на тоді вже очолював як редактор дрогобицьку видавничу фірму «Відродження», готує до друку книгу «Іван Франко і теперішнє становище нації», яка з’являється в самому кінці 1991-го року. У Василя Петровича був такий принцип: обов’язково сприяти своїм учням щодо їх монографічного самоутвердження. Бо саме монографія, на його переконання, на відміну від статті, дає змогу повноцінно розвинути наукове мислення, сформувати власний стиль, запропонувати цілісну картину наукової дійсності, вивірити на практиці ефективність тих чи інших методів та методологій. У цій праці, котра стає класичною та новаторською для вітчизняного франкознавства, О.Баган робить низку важливих акцентів щодо переосмислення ідейного та світоглядного розвитку І.Франка як центральної постаті української культури.

Перша книга О.Багана викликала закономірну увагу й захоплення в читачів, оскільки вони побачили цілком «несподіваного Франка», як назвав свою рецензію на неї молодий критик та активний дрогобицький публіцист, згодом відомий організатор націоналістичного руху в Україні, Богдан Червак («Франкова криниця», 1992. №11). Автор вперше наголошував на таких складних і важливих моментах Франкової світоглядної еволюції, як нищівна критика марксизму, відмова від революційно-класового типу мислення, як звертання до правих, націоналістичних і консервативних ідей, як його теоретичне мислення в річищі неоромантизму та естетизму тощо. Після цього стало зрозуміло, що молодому науковцеві потрібне якомога швидше утвердження. За рекомендацією Мар’яна Демського (1935 – 1995), одного з яскравих і дієвих викладачів-патріотів на філологічному факультеті, О.Баган вступає до аспірантури у львівський Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, де його науковим керівником стає відомий в Україні літературознавець і критик Микола Ільницький (1934 р.н.), до слова, теж випускник Дрогобицького педінституту. За порадою керівника, О.Баган обирає собі для дослідження тему із історії літератури ХХ ст. – творчість поета-націоналіста Євгена Маланюка.

Спілкування й творчі взаємини з Миколою Ільницьким стали могутньою школою професійного зростання О.Багана. Це був вишуканий інтерпретатор літератури, тонкий естет, майстер наукової стилістики письма. Водночас М.Ільницький був ґрунтовним знавцем саме міжвоєнного періоду розвитку української літератури, і тому він вводив молодого вченого в її простір з неймовірною легкістю й фаховістю. Що цікаво: М.Ільницький не сприймав націоналістичної лінії в літературі, вважав її занадто ідеологічною, заполітизованою, але при цьому не перешкоджав О.Баганові самостійно вести дослідження в цій сфері, між ними постійно відбувався цікавий, іноді контроверсійний діалог і це було свідченням високої школи Миколи Миколайовича як педагога й академічного вченого. Те, що сьогодні О.Баган як літературознавець вміє давати точні й вичерпні теоретико-естетичні оцінки літературним явищем, очевидно, є наслідком цієї «школи» М.Ільницького і діалогів з ним.

Навчання в аспірантурі відкриває перед молодим вченим нові обрії: він системно вивчає періодику міжвоєнної доби, а це був найцікавіший, найбуремніший період розвитку й української літератури, й української публіцистики; досліджує творчість письменників-вісниківців (Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Липа, О.Стефанович, Ю.Клен, О.Ольжич, О.Теліга та ін.), поглиблено вникає у спадщину знаменитого Дмитра Донцова, який був ідейним натхненником цього літературного покоління. Інтенсивне навчання кардинально змінює уявлення про українську культуру ХХ ст., витворює нові горизонти інтелектуальних поривань. Особливо захоплює постать Д. Донцова, який у трактуванні О.Багана постає непересічним інтелектуалом, глибоким філософом, винятковим публіцистом, блискучим есеїстом. Це захоплення науковець несе й сьогодні, видавши зібрання його «Вибраних творів» у 10-ти томах і час від часу даруючи українській культурі яскраві статті та есе про цього талановитого й надзвичайно впливового мислителя з Півдня України, з Мелітополя. У 2015 р. з ініціативи О.Багана відкриють спеціальний Науково-дослідницький центр при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького, який очолить доктор історичних наук Олександр Ситник. Навесні 2022 р. цей центр із десятками цінних ідеологічних книг з історії та ідеології українського націоналізму, які в більшості переслав для Мелітополя О.Баган, буде знищено московськими окупантами…

Навчання в аспірантурі принесло й одну особисту драму в життя О.Багана: посилено працюючи у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, при поганому освітленні, не даючи собі тривалішого відпочинку на природі, він зриває восени 1993 р. зір і майже на 4-и роки отримує травматичне послаблення очей та здатність повноцінно працювати. І все ж за час навчання він написав серію есе про письменників-вісниківців, які в 1996 р. будуть видані окремою книжкою разом із передруком кількох творів цих письменників. Ця книжка буде мати символічну назву: «Лицарі духу: Українські письменники-націоналісти, віснииківці» (Дрогобич: ВФ «Відродження), її співавторами були Зенон Гузар та Богдан Червак. У книзі біли вміщені есе про Є.Маланюка, Ю.Липу, О.Ольжича, О.Телігу, Ю.Дарагана Л.Мосендза (це есе написав З.Гузар) й були передруковані «Посланіє» Є.Маланюка, лірична драма Л.Мосендза «Вічний корабель», поетична збірка Ю.Дарагана «Сагайдак» та добірка ліричних творів Ю.Липи. Це оригінальне видання прокладе самобутню стежину в сучасному українському літературознавстві як щасливе поєднання есеїстичного стилю, культурологічної широти та національної ідейності. Паралельно окремою книжкою вийде студія О.Багана про Ю.Липу: «Юрій Липа: людина і мислитель» (К.: Конгрес Українських Націоналістів, 1994). Цю книжку масово завезуть в Одесу, де народився й довго жив Ю.Липа, і вона стане потужним стимулом для тамтешнього українського патріотичного середовища.

У Дрогобичі на початку 1990-х рр. О.Баган разом із Б.Черваком (аспірантом кафедри української літератури) організовують кілька популярних видань творів письменників-вісниківців, готують збірку ідеологічних праць класиків українського вольового націоналізму «Ідея нації» (1993), куди увійшли статті Д.Андрієвського, Є.Онацького, М.Сціборського, Є.Ляховича, М.Райгородського, та збірку «Меч духа», присвячену творчості письменників-вісниківців. Б.Червак засновує ідейно-громадську організацію Націоналістичний клуб ім. О.Ольжича, починає видавати разом зі студентами-філологами (П.Іванишиним, А.Вілюрою, І.Дятловським) журнал «Смолоскипи», співпрацюючи із ОУН А.Мельника в Києві. Невдовзі до них доєднується Ігор Набитович, який щойно, у 1994 р., закінчив дрогобицьку філологію, став викладачем кафедри й зацікавився творчістю Леоніда Мосендза. Так кафедра української літератури Дрогобицького педінституту стає одним із центрів вивчення великої літературної традиції вісниківства.

Стратегічною ідеєю, яку з кожним роком все наполегливіше проводить О.Баган, було ствердження, що поняття «Празька школа» щодо письменників-емігрантів, яке зумисне поширили науковці-ліберали з діаспори, є абсолютно неточним, фальшивим і деструктивним. У такий спосіб лібералістично заангажовані дослідники наче підважували всю традицію націоналізму в культурі. Адже саме «Літературно-науковий вісник» за редакцією Д.Донцова від 1922 р. став трибуною вольового націоналізму, там сформувалися цілою групою ідеологів, філософів, культурологів та критиків основні естетичні та ідейні засади традиціоналізму та ірраціоналізму в естетиці і культурі, художня лінія журналу потужно вплинула на  тодішню західноукраїнську й еміграційну літературу. Тож, закономірно, що це явище, тобто  творчість письменників Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Мосендза, О.Стефановича, О.Лятуринської, О.Ольжича, О.Теліги, Б.Кравціва, Р.Єндика, Р.Бжеського та ін. треба вважати й називати вісниківством (від назви журналу «Літературно-науковий вістник»; до речі, саме так і вони самі себе назицвали), а не штучно видумаю «Празькою школою». По-суті, це була наукова крадіжка з боку ліберальних літературознавців і критиків (Ю.Лавріненко, Ю.Шерех-Шевельов, С.Гординський та ін.), які не тільки відторгали від традиції націоналізму цілу верству авторів, а ще й придумали брехливий міф про нібито «неподоланний конфлікт» між цими письменниками й Д.Донцовим. Тож О.Баган, підтриманий такими науковцями, як Василь Іванишин, Ярослав Дашкевич, Галина Сварник, Сергій Квіт, розгорнув системну роботу з подолання цих фальшивих тлумачень ліберального середовища, яка триває й до сьогодні.

Згодом у Дрогобичі вийшли книги Петра Іванишина «Олег Ольжич – герольд нескореного покоління» (1996) та Ігоря Набитовича «Леонід Мосендз – лицар святого Грааля» (2001), які ґрунтовно доповнювали концепції О.Багана. Відтак із його зачину сформувалася ціла школа вивчення вісниківства як ідейного, культурного й літературного явища. Пізніше, у 2000-і рр., з ініціативи О.Багана були проведені кілька наукових конференцій, присвячених темі вісниківської літератури. Це відбулося зокрема у Дрогобицькому державному педуніверситеті ім. І.Франка,  Вінницькому державному педуніверситеті ім. М.Коцюбинського, у Львівському національному університеті ім. І.Франка та в Мелітопольському державному  педуніверситеті ім. Б.Хмельницького, а в 2010-рр., О.Баган запропонував і розробив цілий курс «Вісниківство як культурне й естетичне явище» для студентів-магістрів. У 2022 р. разом із своїм однодумцем та другом із Дніпра, засновником місцевої філії Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Максимом Дорофєєвим, організовує нову видавничу серію «А(о)нтологія вісниківства», де першою книгою стає збірник «Гридень Дажбога: Юрій Дараган», в якій вміщено й прокоментовано всі на сьогодні відомі твори першого лірика-вісниківця (видавництво «Крила», Тернопіль).

Працюючи науково, Олег Романович не покидає громадську справу. Вже у 1992 р. він включається в процеси творення структур нового націоналістичного руху, який тоді набирав розмаху як альтернатива до ідейно збанкрутілого ліберал-демократизму. У той час, з одного боку, особливо в Галичині, де при владі були демократи, виникло велике суспільне розчарування в здобутках цієї влади: люди відчували, що демократи своєю безпринципністю ніяк не розв’язують ключові, важливі проблеми національного життя, що в суспільстві набирають обертів процеси системної корупції, рекомунізації, космополітизму. Так, демократи у 1992 р. не відважилися піти на розпуск Верховної Ради (хоч такі важелі, за свідченням С.Хмари та ін., були), яка обиралася в імперських політичних умовах і в якій більшість мали комуністи й промосковські сили. Це спровокувало загальну соціально-політичну стагнацію, результати чого Україна й український народ долають до сьогодні. Тоді підняли голову реваншистські сили сталіністів і шовіністів-імперців. На це треба було якось реагувати. З іншого боку, в Україну почали переїжджати політичні й культурно-громадські середовища української діаспори, серед яких виділялася ОУН Бандери на чолі зі Славою Стецько. Тож, логічно, що в країні почалися рухи до розгортання націоналістичних структур. За створення нового фронту націоналістичних сил виступили такі авторитети дисидентського руху, як Зеновій Красівський, Валентин Мороз, Ярослав Дашкевич та ін.

На Дрогобиччині ідейним лідером був Василь Іванишин, який на той час видав три знакові книжки: «Українська Церква і процес національного відродження» (1990), «Мова і нація» (у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким) (1991) і програмна «Нація. Державність. Націоналізм» (1992). В.Іванишин мав свій вплив на місцеві парамілітарні структури УНА-УНСО, створивши велику команду. На цій основі й почалося творення моделі нового націоналістичного руху. О.Баган влився в цю політичну тенденцію як публіцист та ідеолог.

У листопаді 1992-гоу, у віці 29 років, його обирають головою Об’єднання українських націоналістичних сил (ОУНС) Дрогобиччини, куди увійшло 15 організацій та безпартійні. На установчій Нараді ОУНС Дрогобиччини О.Баган виступив із стратегічною доповіддю «Проблема утвердження ідеології українського націоналізму», де, серед іншого, акцентував на двох основних перешкодах утвердження ідеології українського націоналізму: 1) «посткомуністична і демократична фальсифікаторська пропаганда» і 2) «безсистемність, уламковість нашої пропаганди, її хаотичність і загальний низький рівень подачі». Він наголошував на тому, що потрібний «перехід на засади націоналізму при побудові української держави» водночас включає в себе й світоглядну зміну – «якісне перевиховання людини, сталення її характеру в дусі героїзму, жертовності, духового гарту, витримки і нескореності», «це виховання людини з міцним християнським світоглядом, готової до стійкої і беззастережної боротьби з ворогом, зі світовим Злом»[1].

У цьому процесі громадсько-політичного становлення активною була роль В.Іванишина. Поглиблюється ідейна співпраця між учителем та його талановитим учнем. Разом вони відвідують кілька теоретичних конференцій та зібрань націоналістів України, багато дискутують, знайомляться з широким колом людей. Вже навесні 1993 р. у дрогобичан налагоджуються стосунки із Проводом ОУН Бандери і Славою Стецько. В.Іванишин виношує тоді ідею створення нової молодіжної, парамілітарної організації, яка б взяла на себе функцію бойового протистояння антиукраїнським процесам в державі. У кінці того року буде створено Громадсько-спортивну організацію (згодом Всеукраїнську організацію) «Тризуб» ім. С.Бандери, в чому взяв безпосередню участь і О.Баган. Для ідеологічного вишколу та для пропаганди ідей націоналізму була потрібна якась якісна література. Діаспорні видання, які спорадично надходили в Україну, по-перше, приходили в малій кількості, а по-друге, об’єктивно застаріли за стилістикою чи звуженим способом мислення. Тож В.Іванишин попросив О.Багана написати популярну, але змістовну й ідеологічно насичену книжку для цієї насущної справи. Буквально за три місяці така книжка була написана: «Націоналізм і націоналістичний рух: Історія та ідеї» (ВФ «Відродження», 1994). Правда, закінчена в серпні 1993 р., вона вийшла щойно у липні 1994 р. через фінансові труднощі видавництва. І вийшла великим тиражем: 20 000 примірників. Успіх видання перевершив усі очікування. У перші місяці книжка розходилася сотнями екземплярів.

За основу О.Баган узяв знамениту діаспорну книгу історика Петра Мірчука «Нарис історії ОУН» (1968) та «Історію УПА» Л.Шанковського. Однак вибудував власну концепцію, особливо в аспекті ідеології. Підібрав добрий стиль, зробив актуальні акценти. Книжка вийшла стрункою за змістом, добре структурованою, легкою для читання. І водночас несла в собі дуже багато потрібних ідеологем, які допомагали молоді глибше зрозуміти світоглядні й моральні засади українського вольового націоналізму. Це був певний прорив ментального характеру, бо в українському суспільстві, закономірно, зберігалося ще багато упереджень до націоналізму загалом і до історії ОУН-УПА зокрема.

На свою біду, деякі міщани від політики взялися критикувати книжку О.Багана, видумуючи, що там нібито є якісь «скандальні» моменти. Це викликало сплеск додаткової уваги до видання і воно стрімкою хвилею покотилося всією Україною. Члени «Тризубу» ім. С.Бандери потім згадували, що в їхній роботі, коли вони виходили в нові регіони з агітацією, дуже допомагала ця книга: після прочитання її у нікого вже не виникало питань щодо гаданої «неправильності» чи «деструктивності» націоналізму.

Наведемо як приклад доступні й логічні формулювання автора: «Націоналістичний рух завжди виходить з потреб Нації, він скерований на захист її природніх інтересів, на гідне утвердження Національної Ідеї у світі. Бо кожен народ на землі зумів зберегти себе, захистити тільки завдяки почуттю націоналізму, що завжди робило його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу»[2].

Видання принесло всеукраїнську славу О.Баганові. У різних кутках України його почали сприймати як сучасного ідеолога націоналізму, під впливом його ідей люди будували свою життєву позицію. Згодом, у 2015 р., ця книжка була перевидана стараннями мецената-патріота Володимира Москаля у видавництві «Піраміда» (Львів) для вишколювання передусім добровольчих підрозділів, котрі разом із іншими військовими стали на захист Батьківщини від московських окупантів у 2014-му.

Паралельно, від 1994-го року, розпочинається активна співпраця молодого дослідника із київським журналом «Українські проблеми», започаткованим  у 1991 р. Зеновієм Красівським як головою ОУН(р) (бандерівської) в Україні. Цьому передувало знайомство влітку 1993 р. із Сергієм Квітом, майже однолітком, активним публіцистом, членом Проводу новоствореної партії Конгрес Українських Націоналістів, літературознавцем і культурологом за фаховими зацікавленнями. Після смерті З.Красівського саме С.Квіт очолив стратегічно потрібний журнал. Адже націоналісти тоді в Україні не мали свого солідного видання. Часописи УНА-УНСО й ДСУ характеризувалися або хаотичністю й провокативністю, або лише добрим публіцистичним рівнем. Натомість «Українські проблеми» мали стати ґрунтовним, широкопроблемним, різноплановим журналом. І С.Квітові великою мірою вдалося такий журнал створити. До вироблення концепції журналу долучився у 1994 р. й О.Баган.

 Спочатку творчу лінію редколегії визначали вони двоє, інші учасники редколегії або виконували технічну роботу, як чудовий макетувальник зі Стрия Любомир Наконечний, або були символічними особами, як члени Проводу КУН. Згодом членами редколегії «Українських проблем» стали такі авторитетні вчені, як Ярослав Дашкевич, Володимир Косик, Дмитро Штогрин, Омелян Кушпета, Григорій Васькович, Анатолій Погрібний, а також письменники нової хвилі: В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Володимир Цибулько, які до кінця 1990-х рр. утвердилися в літературі й були лауреатами різноманітних літературних премій. Журнал мав свою чітку ідейну й культурологічну лінію. Визначався фаховістю, увагою до втрачених імен і забутих традицій української культури. Водночас літературні і літературно-критичні, культурницькі і мистецтвознавчі сторінки часопису привертали увагу творчої молоді та інтелектуалів нового покоління.

О.Баган вів в журналі свою оригінальну лінію, виступаючи як ідеолог, критик, есеїст-культуролог, політолог, літературознавець. Тут він зробив перші свої резонансні републікації класичних творів, зокрема есе Д.Донцова «Культура розкладу» з передмовою «Есе і есеїзм» та «Посланія» Є.Маланюка  з передмовою «Рим  – відісторичне, невичерпальне джерело…». Тобто реалізувалася його давня мрія стати журналістом у солідному видання. На жаль, вже від 1995 р. «Українські проблеми» через фінансові труднощі почали виходити рідше, лише два рази на рік. Так тривало з перервами до 2004 р., коли журнал припинив своє існування. Однак видання стало одним із символів нової української культури доби Незалежності, бо прокладало цілком новаторські шляхи в різних її сферах, будило живу думку, ставило гострі питання. Сергій Квіт «засвітився» як знаковий інтелектуал нової генерації українства. А дрогобичанин Олег Баган привчив читацьку авдиторію України до того, що й у провінції можуть регулярно народжуватися плідні ідеї і може двигтіти гостра думка.

 У 1995 р. О.Баган навчається в літній школі знаменитого діаспорного Українському вільному університеті (Мюнхен). Пропонує тему «Вплив ідей німецької філософії на формування ідеології українського націоналізму» як можливу докторську роботу. Але через хворобу очей припиняє це дослідження. Однак дослідження в середовищі УВУ стають добрим ґрунтом для вивчення наукової і культурної  спадщини української діаспори, розширюють його інтелектуальні обрії.

 У 1996 – 1997 рр. О.Баган регулярно друкується в часописі Проводу ОУН «Шлях перемоги» (головний редактор ‒ Марія Базелюк). Там, зокрема, виробляється його стилістика як політолога й геополітика. Назвемо кілька знакових публікацій цього періоду: «Балкани та Україна» (1996, №42), «Вибори в Молдові й українські інтереси» (1996, №50), «Чи існує Середня Європа?» (1996, № 40), «Знову «слов’янська ідея»? (1997, №38), «Кавказ і Україна» (1997, №5), «Чи відбувається комуністичний реванш в Центрально-Східній Європі?» (1997, №25), «Чим має бути «П’ємонт»? І чому ним не стала Галичина?» (1997, №39) тощо.

Від середини 1990-х О.Баган бере участь у діяльності Проводу КУН, де як визнаний фахівець готує низку ідеологічних документів, активно задіяний у пропагандивній роботі «Тризубу» як окремої ланки націоналістичного руху з-під крила ОУН. Протягом цього часу довелося багато поїздити Україною, виступати з різноманітними доповідями, багато зустрічатися з різними людьми. Це був добрий досвід для глибшого розуміння суспільно-політичної та ментальної ситуації в країні, що потім знадобився для політологічної аналітики в публіцистиці. Проте, доволі швидко він розчаровується в політичному середовищі КУНу, зрозумівши, що воно не відроджує героїчні традиції вольового націоналізму 1920 – 1940-х рр., як би мало бути згідно з логікою історії і самим фактом належності до цієї традиції, традиції ОУН, а навпаки, старанно займається ідейним опортунізмом та наслідує політику ліберально-демократичних партій.

У 1998 р. О.Баган відходить від активної політичної діяльності в складі будь-якої партії, обравши для себе роль і стратегію незалежного ідейного публіциста з тим, щоб впливати на загальні події силою слова та ідеологічної програми. Відтоді працює на національну справу, обираючи для співпраці лише те середовище (до них належатимуть і «Тризуб», і «Свобода», і «Правий сектор», і ОУН), котре готове підтримати конкретний національно значущий проєкт. І така стратегія принесла суттєві результати: за період 2000 – 2010-х років Олегові Романовичу вдалося втілити в життя немале число плідних задумів, які переросли у знакові видання, наукові конференції, культурологічні ініціативи. Його ім’я стало для тисяч людей в різних кутках України орієнтиром в національних вправах, його слово стало вагомим у тлумаченнях складних суспільно-політичних процесів.

Одним з перших в Україні О.Баган починає писати про загрозу відродження агресивного московського імперіалізму, аналізуючи культурологічні, ідеологічні та геополітичні теорії євразійства в Росії, які набирали силу в 1990-х рр. Ідеться про статтю «Євразійство: політична реальність чи ідеологічна химера?» (Українські проблеми», 1998, Ч.2). Ця студія стала початком тривалих досліджень автора в сфері русистики та російського імперіалізму, підсумком яких стала книга «Rossica: Російська цивілізація в історіософських інтерпретаціях» (Тернопіль: Крила, 2022). Книга вийшла вже в час російсько-української війни й стала добрим ідейним знаряддям для захисників України. В ній вміщені такі знакові статті О.Багана, як «Російське чорносотенство як джерело європейського фашизму», «Федор Достоєвський як архетипний автори російської літератури: постколоніальна інтерпретація», «Проблема Росії для українського національного руху: погляд Івана Франка», «Дмитро Донцов як критик російської цивілізації», «Геостратегія українського націоналізму і російський імперіалізм: інтерпретація Ярослава Стецька». 

 У 1999 р. ще одним важливим етапом була публіцистична участь у популярному львівському часописі «Поступ», який під орудою Ореста Друля набував окремих характеристик консервативного, навіть християнсько-демократичного видання. Протягом року він публікує там низку резонансних статей, завойовуючи собі авторитет культурологічного публіциста. Назвемо найконцептуальніші з них: «Галичина як геополітичний чинник» (1999, №165), «Закони євразійської геополітики: заперечуючи А.Дж.Тойнбі» (1999, №186), «Центри й периферії, або Як взаємодіють і творяться столиці і провінції» 91999, №148), «Чи має Україна свій погляд на світ?» (1999, №98), «Церква та інтелігенція» (2000, №70), «Чим є насправді європейське об’єднання?» (2000, №2) та ін. Відтоді геополітичні розпрацювання О.Багана стають нормою для інформаційного простору України.

  У 2000 р. О.Баган розпочинає співпрацю із церковним часописом «Мета». У середовищі УГКЦ тоді виникла ідея відродити знамениту однойменну релігійну газету, котра виходила у 1931 – 1939 рр. і була цікавим та оригінальним явищем з погляду нових ідей, культурологічних теорій, актуальної публіцистики. У міжвоєнному часописі працювали видатні галицькі релігійні інтелектуали: Гавриїл Костельник, Микола Гнатишак, Микола Конрад, Микола Чубатий. Редактор радіо «Воскресіння» Мирослав Павлюк висунув кандидатуру О.Багана на посаду головного редактора видання і в того навіть відбулася особиста зустріч із Блаженнійшим Любомиром Гузаром. Разом вони підготували кілька пробних номерів, які заманіфестували нову якісну лінію в розвитку церковної журналістики. На жаль, середовище Церкви залишилося байдужим до цього і видання швидко припинило своє існування. Воно було згодом відроджене, але у форматі офіціозного, і тому нецікавого для суспільства часопису. Однак і там за короткий час О.Баган встиг опублікувати кілька резонансних статей: «Північна Ірландія: релігійна чи національна війна?» (2000, №8-9), «Католицькі дух і етика як чинники виховання нації: Націософські аспекти творчості Леоніда Мосендза» (2000, №7), «Чи існує межа між релігією і політикою для російського православ’я?» (2001, №3) та ін.

Пізніше молодий автор включиться в церковне інтелектуальне коло в Дрогобичі, яке сформувалося довкола Дрогобицької Духовної семінарії (ректор ‒ о.-доктор Мирон Бендик) і разом із товариством «Бойківщина» (голова – Любомир Сікора) вони спільно проведуть понад 40 культурологічних круглих столів, присвячених різноманітній тематиці. У 2000-і роки О.Баган надрукує низку ґрунтовних статей на релігійну тематику, в тому числі в церковному академічному журналі «Богословія» (головний редактор – отець-ліценціят Іван Гаваньо). Разом із о. Гаванем у нього складеться дуже добрий тандем публіцистичного характеру і двоє інтелектуалів будуть десятки разів виступати на круглих столах на різноманітних пресових площадках, аналізуючи найскладніші й найглибші проблеми українського буття, а матеріали цих круглих столів будуть передруковувати часописи й інтернет-сайти всієї України.

У 2004 р. це коло богословів і культурників Дрогобиччини видасть знаковий науковий збірник «Іван Франко і питання релігії» (Дрогобич: Коло, 315 с.), упорядником і редактором якого виступить О.Баган. Зокрема цікавою буде тодішня його студія про Г.Костельника як першого концептуального критика І.Франка за його світоглядний матеріалізм і раціоналізм. Від 2005 р. О.Баган успішно включиться в публіцистику церковної газети «Жива вода» (редактор – о. Михайло Бачинський), друкуючи там кожного місяця розлогі статті культурологічного змісту.

 Своєрідним підсумком публікацій межі 1990 – 2000-х рр. на міжнародну тематику стала книга Олега Багана «Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України» (Дрогобич: Коло, 2002. 190 с.), що прозвучала як несподіваний ідейний сигнал і для позбавленого націоцентричних міжнародних орієнтирів кучмівського правлячого класу, і для відчуженої від національної ідеї різнокольорової псевдоопозиції. Автор вибудував цілісну геополітичну концепцію нового утвердження України як держави зі складним цивілізаційним простором. Сама назва книги «Українська Понтида» означала, що віссю для України має бути Чорномор’я. Це була реактуалізація знаменитої ідеї Ю.Липи з його фундаментальної праці «Чорноморська доктрина» (1940). У нових історичних умовах О.Баган вимальовував візію орієнтації на могутню Туреччину та розбудову системи союзів у Чорному морі з тим, щоб запобігти російському утвердженню в цьому просторі. Паралельно Україна мала б розвивати тісніші стосунки із країнами Середньої Європи і входити в цей геополітичний простір як самостійний гравець, як держава зі своєю військовою доктриною. Водночас потрібною ставала робота з плекання української середньоєвропейської, а не східноєвропейської цивілізаційної ідентичності, на що б мала переорієнтовуватися вся українська культура, замість наслідувати російські культурні штампи. Таких плідних ідей у книзі О.Багана було багато і можна лише пошкодувати, що верхівка українського політикуму виявилась не спроможна звернути на них увагу.

 Найважливішим акцентом книги було чітке бачення стратегічної геополітичної загрози з боку Росії: аналізуючи строгу логіку фактів і тенденцій міжнародного життя, автор доводив, що головним дестабілізаційним фактором у світі й зокрема в просторі Середньо-Східної Європи є Російська Федерація як імперська система, об’єктивно націлена на зовнішню експансію. Тому можна лише пошкодувати, що очільники держави не дослуховувалися до цих тверезих тлумачень планетарних процесів.

 Протягом 1997 – 2000 рр. О.Баган підтримує починання своєї колеги з кафедри Лілії Гулевич, яка, зав’язавши стосунки із представниками української громади в Канаді, спробувала відродити знаменитий діаспорний педагогічний часопис «Життя і школа» (1960 – 1994), який впродовж десятиліть виходив за редакцією відомого культурника й громадського діяча Василя Луціва (1920 –2005) і мав добру славу як видання фахове і національно виразне. Разом їм вдалося видати п’ять номерів, які швидко стали популярними серед учителів регіону. І там раптом виявився талант О.Багана як філолога-методиста, про що засвідчили якісні статті на цю тему. Таке видання було вельми потрібне кафедрі української літератури Дрогобицького педуніверситету, оскільки саме методика у той час була «слабкою ланкою» у її роботі: кафедру через утиски покинув ще в 1990 р. доцент Зенон Гузар, який єдиний систематично друкував статті й монографії методичного змісту і був відомим у цій царині в усій Україні. Тож заповнення суттєвої лакуни в роботі кафедри, що здійснили О.Баган і Л.Гулевич часописом «Життя і школа», здавалося б, мало викликати вдячність і підтримку. На жаль, це викликало відмінну реакцію і журнал перестав виходити.

На щастя, різні конфліктні ситуації не охолодили націленості Олега Романовича працювати на ниві методики викладання літератури. Протягом 2000 – 2010-х рр. він пише серію якісних статей, стає чільним автором всеукраїнського журналу «Дивослово», а в підсумку видає книгу «Художнє слово і національна ідентичність: Статті про методику навчання літератури в школі» (Дрогобич: Ред.- видавничий відділ ДДПУ ім. І.Франка.2021. 332 с.). На  сьогодні це наймасштабніше і найконцептуальніше видання кафедри української літератури та теорії літератури ДДПУ ім. І.Франка в галузі методики викладання літератури.

Незважаючи на морально складну атмосферу на рідній кафедрі О.Баган, проте, продовжує активно працювати, реалізовувати дієві наукові й видавничі проекти. У 2001 р. подією стає видання 1-го тому задуманого багатотомника «Творів» Дмитра Донцова. Книга задля фундаментальності наукового підходу була визнана книгою року на всеукраїнському конкурсі як класичне видання. Це був безсумнівний успіх, оскільки вдалося вивести на всеукраїнську читацьку орбіту твори головного націоналістичного мислителя. До цього група однодумців  –  Ярослав Дашкевич, Сергій Квіт і Олег Баган  – йшла давно, але в умовах загального безгрошів’я, стагнації націоналістичного руху про велике видання годі було й мріяти. У 1999 р. С.Квіт перейшов на роботу у департамент держтелерадіо та інформації, головою якого тоді був поет Іван Драч. Департамент здійснював різноманітні культурно-просвітні проєкти, одним з яких і став перший том «Творів» Д.Донцова. Організаційно видання допоміг реалізувати львівський АртЦентр «Дзиґа», який заснував і очолював Маркіян Іващишин, кумир і лідер львівської творчої молоді. Після низки перипетій книга вийшла у львівському видавництві «Кальварія» (директор Петро Мацкевич). Передмови до неї написали Я.Дашкевич і О.Баган, також О.Баган уклав великі коментарі, які стали стимулом для розвитку правих ідей в Україні, оскільки в них трактувалася значуща історична й актуальна проблематика націоналізму й європейського консерватизму загалом (це згодом констатував львівський філософ Роман Кісь, який співпрацював із дослідниками правих ідей в різних країнах і дав їм для роботи це видання). «Дзиґа» організувала величну презентацію видання у Львівському оперному театрі. Пропагандивний ефект був колосальним.

Однак цей несподіваний успіх націоналістичного видання насторожив і навіть злякав лібералістичне середовище України, яке в той час стрімко розвивалося. Про це, наприклад, відкрито говорилося устами А.Мокроусова, заступника головного редактора лібералістичного часопису «Критика» на Міжнародному конгресі україністів, який відбувався влітку 2002 р. у Чернівцях: мовляв, який жах, «Донцов, цей фашист, виявляється, найпопулярніший автор» серед читацьких експертів і голосувальників (паралельно під час конкурсу проводилося голосування серед громадськості). Закономірно, що це середовище «віддячило» організаторам видання спробами ізоляції їх в науці та дискредитації його.

У 2003 р. О.Баган успішно захистив у Львівському національному університеті ім. І.Франка кандидатську дисертацію «Естетика і поетика вісниківського неоромантизму» (науковий керівник – професор Микола Ільницький). Це дослідження стало підсумком кількарічних напрацювань в темі творчості письменників-емігрантів та націоналістів, яка розвинулася під впливом філософських, культурних та естетичних ідей Дмитра Донцова. У ньому було вперше проінтерпретовано світоглядно-ірраціоналістичні основи вісниківства, його творчий волюнтаризм, стильові домінанти неоромантики. Концептуально ця робота була спрямована проти низки літературознавчих досліджень різних авторів, які у різний спосіб пояснювали естетичні основи творчості Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Мосендза, О.Ольжича, Ю.Клена та ін., але так, що робили з них кого завгодно, тільки не неоромантиків-вісниківців. Головна мета таких інтерпретацій полягала в тому, аби «закрити» ідейний, естетичний, моральний зв’язок цих авторів із націоналізмом та з ідеями Д.Донцова. До слова, ця наукова проблема не розв’язана й до сьогодні в українському літературознавстві. На жаль, це цінне дослідження досі не перевидане окремою книгою (надруковане лише розділами в різних збірниках).

 Ученому вдалося не просто історіографічно охарактеризувати вісниківство, а дати йому теоретичне трактування з позицій літературознавства та культурології. За десятками творчих персоналій письменників, публіцистів, критиків, культурологів, що згуртувалися довкола часописів Д.Донцова («Літературно-науковий вісник» (1922-1932) і «Вісник» (1933-1989) дослідник побачив унікальний, за його визначенням, «понадчасовий феномен». Він наполягав на тому, що вісниківство треба інтерпретувати, враховуючи цей факт, як естетико-інтенціональну, гетерогенну цілісність, як філософську, настроєву й стильову (неоромантичну) систему, репрезентацію ідеології (як суспільного світогляду) націоналізму із власним – есеїстичним – способом розуміння буття:

«…вісниківство/націоналізм були наймасштабнішим і найрадикальнішим запереченням таких типово українських суспільних ідеологій, комплексів та культурних теорій, як епігонське народництво, просвітянщина, малоросійство, провінційщина, меншовартість і вічна другорядність, бездержавність у світовідчутті, холуйство і рабство, історична пасивність, загумінкова дрібничковість, безвольність і надмірна сентиментальність, брак елементарної організованості та екзистенційного розмаху. Усьому цьому вісниківство протиставляло чітку національну ідеологію, концепцію елітарної культури (своєрідний синтетичний аристократизм), універсальний героїзм, культ енергії і бойовитості, войовничості.., експансію, культ сили, суворості. Таке морально-психологічне, політико-стратегічне і духовно-культурне переродження мало назавжди подолати українські історичні традиції застою, пораженства і вторинності»[3].

              Однак на цьому студіювання націоналістичної естетики та її мистецьких форм не припиняється. Того ж року в Дрогобичі з ініціативи О.Багана й Мирона Борецького вперше було проведено наукову конференцію з вісниківською тематикою (на базі кафедри світової літератури, завідувач  – Леся Кравченко): «Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму і вісниківського неоромантизму». Цікаво й показово, що стаття О.Багана «Юрій Клен: неокласик чи неоромантик?» пізніше викликала приховану (бо ім’я опонента чомусь не згадувалося), але доволі завзяту полеміку з боку академіка Івана Дзюби, який написав велику статтю «Юрій Клен: «неокласик» чи «пост неокласик»?», явно опонуючи О.Баганові, в якій заперечував очевидне: Ю.Клен у 1930-і рр. писав під виразним впливом ідей націоналістичного «Вісника», Д.Донцова і поетики Є.Маланюка. На жаль, така дивна поведінка була (і залишається досі!) типовим явищем для критиків із лібералістичним чи так званим «націонал-демократичним» або «націонал-комуністичним» світоглядом і не лише у сфері літературознавства. Згодом уже на базі рідної кафедри української літератури та теорії літератури, де у 2009-му змінилось керівництво, будуть систематично проводитись дослідження вісниківства та вийдуть у світ два томи вісниківських збірників.

Проте науковий збірник, підготовлений кафедрою світової літератури Дрогобицького педуніверситету, і виданий великим як для збірника тиражем ‒ 1000 примірників! – став подією. Того ж року О.Баган разом із Л.Кравченко видали великий том «Вибраного» Ю.Клена (Дрогобич: Каменяр, 650 с.), до якого увійшли його поезії, спогади й чимала серія ще ні разу не друкованих літературно-критичних статей, до слова, окремі з яких якраз потверджували головні тези О.Багана про глибинний і вмотивований зв’язок письменника з вісниківством, з націоналізмом.

Протягом усього цього часу Олег Романович раз у раз звертався і до творчості автора, з іменем якого він увійшов у наукове життя: Івана Франка. У 1999 р. його призначають керівником новоствореної лабораторії франкознавства на філологічному факультеті. Франкознавство було ще однією лакуною кафедри української літератури, хоча йшлося про патрона Дрогобицького університету. У кінці 1990-х рр. через погіршення здоров’я майже припинив писати відомий і заслужений франкознавець, доктор філологічних наук Адам Войтюк (1930 – 2003). Іншого франкознавця ‒ Зенона Гузара із незрозумілих причин усунули з кафедри. Тож потрібні були нові ініціативи. У 2000 р. О.Баган організовує й успішно проводить у Дрогобицькому педуніверситеті першу за довгі роки Всеукраїнську наукову конференцію «Іван Франко і питання модернізації української літератури». Правда, видати матеріали конференції, після зміни керівника кафедри, взявся щойнопризначений очільник Євген Пшеничний. Так, вийшов перший випуск «Франкознавчих студій», який в основному упорядковував і редагував О.Баган. У ньому він вперше за майже століття перевидав, написавши ґрунтовну передмову, три статті Василя Щурата про І.Франка, які стали у свій час основою дискусії між ним і І.Франком, спричинили появу знаменитого вірша поета «Декадент» і тепер, зрозуміло, були дуже цікавими й потрібними для літературознавців. Це статті «Др. Іван Франко», «Французький декадентизм в польській і великоруській літературі», «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки».

Наступного року в Дрогобичі проводиться ще одна наукова Всеукраїнська конференція «Іван Франко і проблеми релігії» (ідею такої теми подав З.Гузар). За її матеріалами видано другий випуск «Франкознавчих студій», які також спільно з Є.Пшеничним редагує і впорядковує О.Баган. Обидва томи наукового збірника викликають зацікавлення в академічних колах. Стає зрозумілим: нарешті в Дрогобичі вдалося створити серйозний осередок франкознавства.

Паралельно з подачі того ж професора З.Гузара у 2002 р. на кафедрі української літератури проводиться наукова конференція «Іван Франко в  школі» і видається однойменний науковий збірник. У ньому побачили світ дві концептуальні студії О.Багана: «До проблеми переосмислення концепції вивчення творчості І.Франка в школі» та «Світоглядна еволюція Івана Франка як ключ до розуміння його творчості».

У 2003 р. з ініціативи О.Багана на кафедрі задумано видати тритомник творів І.Франка, до якого б увійшли найзнаковіші поезії, проза та наукові й публіцистичні статті українського генія. О.Баган упорядковує й редагує 3-й том: «Літературознавство і публіцистика» і пише до нього концептуальну передмову та великі коментарі. У 2004 р. цей тритомник виходить у видавництві «Коло», в якісному оформленні та друці. Кафедрою ведеться його активна популяризація. Щоправда, на численні презентації тритомника двох його редакторів – ні Зенона Петровича, ні Олега Романовича, – чомусь новий завідувач не запрошує…

Попри різні примітивні кампанії проти себе, О.Баган і далі утверджується як науковець і публіцист: він розпочинає тривалу співпрацю із знаменитим дрогобицьким видавництвом «Відродження», готуючи до перевидання низку збірок творів класичних письменників-класиків і науковців, регулярно друкується в журналах «Визвольний шлях» (головний редактор Лариса Йолкіна) і «Універсум» (головний редактор Олег Романчук), впливовій київській газеті «День», ведучи цікаві полеміки, популяризуючи забуті імена ідеологів і культурників. Зокрема на сторінках «Дня» О.Баган викрив проросійські інтенції політологів Володимира Стуса, М.Сікалова, В.Дергачова, які були постійним авторами цього авторитетного видання й тихо готували ґрунт для російської ідеологічної «інвазії». Його публіцистичне перо викриває деструктивну роботу львівського ліберального інтелектуала Тараса Возняка, головного редактора журналу «Ї», який, схоже до лібералістів у «Критиці» та інших такого типу космополітичних виданнях,  систематично друкував статті різноманітних проросійських ідейних провокаторів, вів тему, що держава Україна – це лише «проєкт Україна» (точно так само висловлювалися згодом путінські політологи про Україну). При чому, це робилося в той час, коли світоглядно дезорієнтований український загал підносив Т.Возняка як «модного інтелектуала» й «справжнього європейця».

У травні 2007 р. передчасно відійшов у засвіти Василь Іванишин, котрий довгі роки був ідейним натхненником для О.Багана. Олег Романович належав до тих вірних учнів, котрим вдалося максимально глибоко розкрити сенс буття свого Вчителя в широких культурно-історичних та політико-ідеологічних контекстах, як, наприклад, у виступі в десяту річницю смерті наставника:

«Постать Василя Іванишина є в чомусь унікальною у просторі сучасності: він, спадкоємець члена ОУН, свого батька, блискучий інтелектуал і скрупульозний аналітик, зумів, може, як ніхто інший, провести ідейність націоналізму крізь нищівні антиукраїнські радянські часи і утвердити її в добі незалежної України. (…) …країна ніби втопилася у благодушних ілюзіях лібералізму, який успішно наступав велетенською хвилею із Заходу. Великою мірою в цій ілюзорності наше суспільство перебуває дотепер. (…) Лише В.Іванишин, поряд з відомими ідеологами націоналізму Валентином Морозом і Ярославом Дашкевичем, здобувши собі величезний авторитет книжкою на захист і відродження УГКЦ «Українська Церква і процес національного відродження», застерігав про пастки лібералізму-демократизму. Він навіть відважився на політологічну критику тодішнього незаперечного і харизматичного лідера українських лібералів В’ячеслава Чорновола (книга «Нація. Державність. Націоналізм», 1992 р.), через що догматики і примітиви взялися розпускати про нього численні чутки як про «агента» і «деструктора». Тепер, після двох Майданів, після десятків поразок і зимаління всіх національно-демократичних партій та успішної перемоги космополітичних, завуальовано антиукраїнських середовищ, після збереження темпів русифікації українського суспільства в умовах демократії, очевидним є, якою пророчою була критика В.Іванишина і якими підступними і безвідповідальними були його опоненти. Тепер очевидним стало, що політичні умови ліберальної демократії – це лише сприятливе середовище для постійних перемог великого капіталу над народом, це площина, на якій колишній вбивця (російський імперіалізм) може вільно доводити (бо демократія!) своє право на подальше існування в українському політикумі і суспільстві (і це ми бачимо на численних, скуплених олігархами, телеканалах), це середовище ціннісного хаосу і небаченого користолюбства, пропаганди антикультурності і бездуховності, в якому пропадають моральні сили нації і успішно тривають процеси денаціоналізації українства… (…)

І на сьогодні Василь Іванишин залишається до кінця непрочитаним автором. Його органічне походження від живої ідейної націоналістичної традиції, яка була викорінена із національної пам’яті, зробила цю людину до певної міри Сфінксом національної думки»[4]. До речі, О.Баган зумів написати схожі вдумливі інтелектуально-ідеологічні портрети, більші чи менші за обсягом, й Д.Донцова, М.Зерова, Є.Маланюка, Ю.Липи, Ю.Вассияна, Ю.Клена, З.Коссака, Я.Стецька, Н.Королевої, І.Вільде та ін. представників націоналістичного та культурного руху, демонструючи добре уміння вникати в світ творчої Особистості.

Відхід Василя Іванишина, умовно кажучи, утворив прогалину в ідеологічному фланзі національної справи. Значною мірою ця подія спонукала О.Багана ініціювати й спільно з його сином Петром Іванишиним заснувати Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова (серпень 2007 р.), який він і очолив. Мета була чітка: розвиток ідеології класичного націоналізму, поширення право-консервативних ідей, актуальної націоналістичної аналітики й публіцистики. Поруч із цим важливе місце в роботі Центру займає вивчення та розвиток спадщини самого Дмитра Донцова як видатного українського мислителя, публіциста, літературного критика, культуролога, політичного діяча. Окремими напрямками діяльності центру стали різнорівневі дослідження філософії національної ідеї, культурного націоналізму, історії українського націоналістичного руху, вивчення історії світового націоналізму, правоконсервативної ідеології та політичної практики, популяризація творів та ідей класиків українського та світового націоналізму.

Уже в перші роки своєї діяльності Центр Донцова реалізував десятки цікавих і плідних акцій, дав стимули до нових ініціатив в різних містах та регіонах України, проводячи круглі столи, презентації, відкриті лекції в різних містах Галичини і в окремих центрах всієї України. Етапними стали наукові конференції, присвячені темі історії та ідеології українського вольового націоналізму і проведені в Дрогобичі в 2008-му і 2010-му роках, за матеріалами яких були видані два ґрунтовні й великі наукові збірники «Український націоналізм: історія та ідеї». У 2008-му та в 2011-му на базі Дрогобицького педуніверситету ім. І.Франка й з ініціативи Центру Донцова були проведені дві Всеукраїнські наукові конференції, присвячені темі вісниківства і за ними також були видані два масштабні наукові збірники «Вісниківство: літературна історія та ідеї». Головним редактором цих видань виступив О.Баган, в тому числі готуючи до них низку вартісних передруків класичних праць ідеологів та письменників та пишучи до них передмови. Ці видання знову привернул до Дрогобича увагу як до центру нових ідейних ініціатив та продуктивних звершень.

У самому Дрогобичі Центр проводив широку роботу, організовуючи аналітичні круглі столи, систематичні політологічні заяви з приводу знакових подій чи дат, запрошуючи до міста відомих націоналістичних діячів та ідеологів. Дрогобицький часопис «Галицька зоря» (редактор – Петро Мацан) став «площадкою» для сотень публікацій та культурологічних акцій Центру Донцова і через це прославився на всю Україну. О.Баган виступив ініціатором встановлення меморіальних таблиць дрогобичанинові Михайлові Смолі (1909 – 1932), членові ОУН, закатованому в польській тюрмі; на стіні місцевого театру, де були проведені збори громадськості у липні 1941 р. з метою проголошення незалежності України; на стіні будинку бібліотеки ДДПУ ім. І.Франка трьом визначним учасникам Дрогобицького Проводу ОУН 1940-х рр.: Василеві Николяку, Володимиру Кобільнику та Андрієві Шукатці, які героїчно загинули за Україну.

Центр Донцова стає впливовим в Україні. Завдяки співпраці з ВО «Тризуб» ім. С.Бандери та, згодом, меценатом Володимиром Москалем, у 2008 р. запрацював інтернет-сайт Центру, наповнений сотнями націоцентричних матеріалів. Засновуються філії Центру в Одесі, Мелітополі, Дніпрі. Систематично організовуються (спільно з середовищами «Тризубу», «Свободи», ОУН(р) та ОУН (м), «Правого сектору» та ін.) численні презентації, виступи, вишколи в різних містах України, на телебаченні, в пресі. Представники Центру щорічно беруть участь у найбільшому націоналістичному інтелектуальному форумі, організованому Юрієм Сиротюком (ВО «Свобода»), «Бандерівських читаннях».

Інша важлива ініціатива – організація наукових конференцій на тему історії літературного вісниківства в університетах України. Першим партнером стала науковиця із Вінниці, докторка філологічних наук і завідувачка кафедри української літератури Ірина Руснак, з якою О.Баган товаришував на ґрунті спільного світогляду ще від кінця 1990-х рр. Тож на базі Вінницького державного педуніверситету ім. М.Коцюбинського були проведені конференції, присвячені вивченню спадщини Леоніда Мосендза (2008), Юрія Клена (2009), Галини Журби (2010). Добротні наукові матеріали цих конференцій були видані окремими збірниками. До слова, ця успішна наукова ініціатива привернула увагу місцевих лібералів і вони спробували організувати у Вінниці «ідейну альтернативу» їй: щорічний літературний фестиваль «Intermezzo», але невдовзі видихнулися й «альтернатива» впала… Подібні наукові конференції проводяться у Львівському національному університеті ім. І.Франка (2010), в Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Б.Хмельницького (2015) тощо. Роль О.Багана в цих подіях була креативною й надактивною. Скажімо, заснувавши в Мелітополі, місті народження Д.Донцова, науково-дослідний центр його імені (2015), О.Баган за короткий час чотири рази відвідав це місто з різноманітними акціями.

Стратегічно важливим напрямом діяльності Олега Романовича стало була видавнича справа. З метою пожвавити книговидавничі плани ВФ «Відродження» і зробити їх самоокупними, увиразнити інтелектуальне обличчя видавництва, зробити його більше зорієнтованим на студентську молодь та інтелігентну публіку, О.Баган започатковує нові книжкові серії: «Навчальна класика», «Український модерн», «Вісниківська бібліотека», «Золота Франкіана». У межах цих серій виходять цікаві та важливі книги:

• «Історія українського письменства ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка» (2007) М.Зерова;
• «Українська стилістика. Українська поетика і ритміка» (2008) В.Домбровського;
• збірка повістей із серії «Метелики на шпильках» Ірини Вільде (2007), яка вперше була перевидана в Україні за оригіналами видань 1930-х рр.;
• вибрані твори Н.Королевої (2008), в яких вперше видано роман «Quid est veritas?», оповідання збірки «Во дні они» та повість «Без коріння»;
• вибрані твори У.Самчука (2008), в якіих вперше було перевидано роман 1932 р. «Кулак» та новелістичні збірки «Месники» і «Віднайдений рай»;
• «Нарис історії української літератури  до 1890 р. З остатніх десятиліть ХІХ в.» (2010) І.Франка;
• «Між ідеєю і формою. Від Мирного до Хвильового» (2010) М.Рудницького, яка також була першим перевиданням цінних студій після довгого забуття;
• «Літературна есеїстика» (2010) Д.Донцова, в якій було зібрано велику кількість маловідомих есе, в т. ч. ще ніколи не друкованих в сучасній Україні;
• збірник «Національні лідери Європи: ідеологічні портрети», в якому вміщені 12 брошур про знаменитих людей Заходу із серії Д.Донцова «Книгозбірня Вістника» 1930-х років.

До всіх цих книг О.Баган написав передмови й коментарі, продумував разом із літературним редактором Ярославом Радевичем-Винницьким систему орфографічної адаптації текстів, написаних за нормами традиційного українського правопису до вимог сучасності та зі збереженням органічності української вимови. Ці видання, що розповсюджувались по цілій країні, дали новий стратегічний імпульс розвитку видавництву.

Тож не дивно, що у 2012 р. Олега Багана нагородили премією ім. С.Бандери «За громадянську активність», яку щойно започаткувала Львівська обласна рада.

У 2009 р. знову зринає ідея про видання багатотомника творів Дмитра Донцова. На цей раз ініціатором став знаний львівський мистецтвознавець та реставратор Тарас Лозинський. Він був захоплений першим томом «Творів», який побачив світ у 2001 р., і тому вирішив продовжити справу. Знову зустрілися давні однодумці: Ярослав Дашкевич, Сергій Квіт і Олег Баган. Т.Лозинський виклав умови видання. Через завантаженість власними справами Я.Дашкевич і С.Квіт порекомендували Олегові Романовичу взятися за масштабний проект – видання 10-ти томів вибраних творів філософа. Тоді ж визначили й головні принципи видання: це має бути системне видання, максимально повне, зі збереженням автентичних текстових нюансів. Для роботи над мовним редагуванням текстів О.Баган запропонував знаменитого мовознавця Я.Радевича-Винницького. Т.Лозинський взявся забезпечити регулярне фінансування проєкту. У 2010 р. Я.Дашкевича не стало. Впродовж 2010 – 2016 рр. у видавництві «Відродження» вийшли 10 томів «Вибраних творів» Д.Донцова. Кожен том був впорядкований за часовими та тематичними критеріями для зручності читання. Відтак постали тематичні томи політичної аналітики, ідеології, культурології, історіософії, літературознавства і критики. До кожного тому О.Баган написав ґрунтовну передмову, в якій з’ясовував засади й імпульси творчості темпераментного Д.Донцова, чия постать вимальовувалася як вельми багатогранна, глибока, концептуальна: усе життя його було підпорядковане національній ідеї і творчості заради неї. Десять томів  «Вибраних творів» стають культурною й ідейною подією для постколоніальної України, котра ще потребує свого вдумливого інтерпретатора.

Загалом, робота над десятитомником показала, що О.Багана можна вважати фундатором новітнього донцовознавства. Дослідник на ґрунтовній націоцекзистенціальній методологічній базі та в межах широких філософських, політичних та історико-культурних контекстів витлумачив творчі інтенції Д.Донцова, його еволюцію від лівого інтелектуала до правого революціонера, феномени ірраціоналізму, традиціоналізму та волюнтаризму мислителя, естетичні явища героїзму та неоромантизму, концепцію окциденталізму. Важливе місце в інтерпретації О.Багана мало осмислення впливу спадщини консервативних та націоналістичних мислителів кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Е.Гартмана, Ф.Ніцше, В.Дільтая, М.Шелера, Ґ.Зимеля, Ґ.Лебона, М. де Унамуно, О.Шпенґлера, М.Баре, Ш.Пеґі, Х.Ортеґи-і-Ґасета та ін. Окремо дослідник пояснив, яким чином Д.Донцов вплинув на постання унікального за своїм ідейно-естичним та філософсько-політичним потенціалом явища вісниківства.

Особливістю тлумачення світоглядної системи Д.Донцова О.Баганом стало те, що він розглядав його вольовий чи чинний націоналізм в контексті широких ідей. Так, для прикладу, інтерпретує дослідник знаменитий трактат «Націоналізм» (1926), витлумачуючи його не лише «як ідеологічний маніфест», а як культурологічне явище, як візійне накреслення «нової української культури», «основними постулатами» якої мають стати чотири великі ідеали: 1) окциденталізм («фавстівський світогляд і дух», тобто органічне входження в атмосферу і настроєвість Старої Європи, з її ідеалами лицарського індивідуалізму, католицького аскетизму, шляхетської вишуканості і піднесеності, з її невгаваючим настроєм здобування, долання, суворого ставлення до Зла, з її дивовижним енергетизмом»); 2) традиціоналізм («захоплення національною героїкою, передовсім козаччини і князівської Русі, коли сувора Правда каже бути собою, постійно насторожі, бути вірним і відповідальним, войовничим і зануреним у містику рідної землі, у містику рідного ландшафту, за Шпенґлером, якого часто тут цитує Донцов»); 3) волюнтаризм («це означає бути закоханим у Зусилля, Напруження, постійно відчувати загрози світу і спокійно протистояти їм, це означає пропагувати активне, витривале і вперте ставлення до випробовувань життя, яке виходить із Лесиного «Contra spem spero»); 4) романтизм («це завжди жити оптимістичним настроєм, відчувати трагіку і велич життя, аде вміти у пристрасному захваті переживати-долати їх, вміти жити ідеальним, “ілюзорно-міфологічним”, божественним натхненням, яке впевнено підносить людину над усякою побутовістю і приземленістю»)[5].

           Кожна нова книга О.Багана  приносила якісь своєрідні духовно-інтелектуальні імпульси. Так було з монографією «Ідея і чин Ярослава Стецька» (2008), яка стала зразком якісного написання інтелектуального портрету політичного діяча. У 2015 р. вийшла невелика підсумкова збірка статей з франкознавства за певний період творчості: «Іван Франко: інтерпретації». Авторові вдалось запропонувати власну концепцію трактування життя і творчості І.Франка. Він детально проінтерпретував світоглядну еволюцію Каменяра від москвофільства й позитивізму до ірраціоналізму та націоналізму, що, для прикладу, в герменевтиці та естетиці зблизило українського мислителя із представниками духовно-історичної школи (В.Дільтай, Г.Корф, Р.Унґер, О.Вальцель та ін.). Для О.Багана принциповим є наголос на тому, що саме від середини 1890-х у світогляді І.Франка з’являються ідейні зміни, які ніби переводять його із позитивістсько-раціоналістичного табору в ідеалістично-ірраціоналістичний. Це означало, що в ціннісній системі великого українця кардинально змінилися пріоритети й ідеали. Відтоді у нього посилюється тенденція до неоромантизму і неокласицизму, свідченням чого стають драма «Сон князя Святослава» (1895) і поетична збірка «Мій Ізмарагд» (1900). Франкознавець наголошує на тому, що у своїй пізній ліриці письменник (поруч із Лесею Українкою чи критиком Миколою Євшаном) став предтечею вісниківства як героїко-неоромантичного типу творчості, через утвердження ідей та образів вольового націоналізму в поезіях «Конкістадори», «Вийшла в поле руська сила…», «Великі роковини», «Січ іде» та ін.

          Ці ідеї й спостереження О.Баган розвинув у монографії «Культурологічна і націософська проблематика в літературознавчих студіях Івана Франка (Пізній період творчості: 1895 – 1907 рр.)» (Дрогобич: Ред.-видав. відділ ДДПУ ім. І.Франка, 2021. 220 с.), чим завершив свої ще початкові, 1991-го року, тлумачення з книги «Іван Франко і теперішнє становище нації». Певною мірою це дослідження опонує багатьом шаблоновим уявленням про інтелектуальну еволюцію І.Франка як центральної постаті української культури після Т.Шевченка. Ця еволюція відкриває широкі простори для переосмислення не тільки біографії І.Франка, а й цілого комплексу подій, ідейних, культурних, естетичних тенденцій, які відбувалися в українській національній і культурній свідомості на межі ХІХ – ХХ ст. У своїх трактуваннях І.Франка О.Баган передусім опирається на думки та тлумачення М.Євшана, Г.Костельника, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Бойка-Блохіна, тих авторів, яких не завжди враховує сучасне франкознавство.

          У 2016 р. вийшла ще одна підсумкова книга О.Багана «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти» (Львів: ЛА «Піраміда». 672 с.). Це чудовий зразок вдумливого націоцентричного мислення, спрямованого на висвітлення й аналіз складних питань національного буття крізь призму цілісного ідеалістично-волюнтаристського, консервативно-націоналістичного світогляду.

Заглиблення в класичну спадщину українського націоналізму, його філософію та історію, – пізнього І.Франка, Д.Донцова, Ю.Вассияна, Д.Мирона, Я.Стецька та ін. – дозволило О.Баганові уникнути опортуністичних та ревізіоністичних концепцій. Особливо цінним для нього стає досвід чинного чи вольового націоналізму, котрий потужно обґрунтував Д.Донцов і котрий втілився в організаційні форми ОУН. Цей тип націоналізму, котрий інколи упереджено й хибно називають запозиченим із французької традиції терміном «інтегральний», завжди актуалізується межовою ситуацією в бутті нації, орієнтуючи її на непроминальні вартощі ідеалізму, ірраціоналізму, волюнтаризму та героїзму.

Цей же ж націософський підхід застосований О.Баганом для осмислення сфери вітчизняної класичної геополітики, оприсутненої у працях С.Томашівського, Д.Донцова, Ю.Липи, С.Рудницького та ін., а також західних праць, особливо Гелфорда Маккіндера із його теорією серцевинної землі, «гартленду» і пріоритетом Східної Європи: хто контролює Східну Європу, той контролює гартленд, а значить – Євразію, а значить – світ. Це дозволило авторові розпрацювати теорію орієнтації України на Середню Європу, до якої відносять простір між Альпами і Чорним морем, між Балтикою та Балканами. Немічним у теоретичному і згубним у політичному плані неоколоніальним концепціям орієнтування на глобалістичний Захід чи імперську Москву, дослідник протиставляє орієнтацію України як національної держави на іманентні національні інтереси. На його думку, інтенція на Середню Європу допоможе цивілізаційно, ментально та культурно відмежувати Україну від імперських впливів, передусім московитського євразійського простору.

Вирішальну роль у цьому стратегічному процесі може відіграти Галичина (як географічний центр Європи і геостратегічний регіон) та посилення української присутності на Чорному морі. Про роль Галичини, імпліцитно попереджаючи про незмінність московитвського наступу на нашу Батьківщину, що малоосвіченим політикам стало очевидно аж після широкомасштабного нападу РФ у 2022 р., він писав так: «Галичині судилося відіграти особливо важливу роль в історії України і Європи через своє геостратегічне розташування. Наддержави, які входили у простір Середньої Європи, намагалися маргіналізувати, політично й економічно зруйнувати або послабити Галичину. У цьому століттями полягала головна проблема історичного існування цього краю. І навпаки, політичне, культурне, господарське, комунікативне піднесення Галичини в контексті України як найбільшої і геополітично найважливішої, за С.Томашівським, держави Середньої Європи уможливить гармонізацію і стабілізацію цього геопростору»[6].

В останні роки О.Баган підняв на академічному рівні тему Галичини як самобутнього регіону, особливого культурно-цивілізаційного простору, організувавши разом із своїм другом і колегою професором Ігорем Набитовичем дві наукові конференції на базі рідної кафедри та наукової бібліотеки ДДПУ (директор Ігор Розлуцький), згуртувавши дуже цікаву групу науковців. Заснував для цього спеціальний науковий журнал «Галичина: література і культурно-історичні основи». Ця тема вже давно вабила його. Метою цього проєкту є підняти пласт галицької класики, переосмислити галицьку історичну долю різних періодів, проникнути в глибини галицького духу й менталітету.

Цей короткий портрет науковця, ідеолога, публіциста дає уявлення про величину чину, який він здійснив і продовжує здійснювати в ім’я національної гідності українства. Це чин скромного вченого й майстра пера, який стоїть на своєму місці національної самооборони із заповітом наступальної енергетики рідного Слова. Попри окреслений нами обшир думок Олега Багана, глибину культурологічних та політологічних тлумачень, нестандартні літературознавчі устремління, його цілком рідко запрошують до публічних дискусій на телеканалах чи інтернет-сайтах. І можна здогадатися чому: принциповість, відданість ідеї героїчного націоналізму, моральна відвага називати речі своїми іменами  –  такі якості цієї Особистості лякають відчужених від рідного буття, від національної справи індивідів. Та Слово, наснажене ідейністю, неможливо зупинити!

У доленосний час воєнного протистояння української нації із московськими окупантами Олег Баган підійшов до чергового етапу у своєму житті. Та вектор його ідеї та чину – незмінний. Він і далі активно бореться в культурно-інформаційному просторі, захищаючи українську ідентичність та розвиваючи національну свідомість усіх свої читачів. Про це свідчать і його крайні виступи перед громадою в інтернеті та ЗМІ, і вагомі наукові видання, й інтелектуальні ініціативи. Бо хто і що може зупинити людину, покликану великою Ідеєю?

---

[1]Матеріали Наради Об’єднання українських націоналістичних сил (ОУНС) Дрогобиччини 22 листопада 1992 року.  Упор. О.Баган, Б.Червак. Ред. В.Іванишин. Дрогобич: ВФ «Відродження», 1993. С.59, 61, 64.

[2]Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї. Дрогобич: ВФ «Відродження», 1994. С. 12

[3]Баган О. Вісниківство як понадчасовий феномен. С.39.

[4] Баган О. Бути правдивим перед нацією: Василь Іванишин. Мислитель. Воїн. Учитель. Спогади та матеріали про Василя Іванишина / За редакцією Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2019. С.199-200, 203.

[5]Баган О. Вісниківство як понадчасовий феномен: ідеологія, естетика, настроєвість. Вісниківство: літературна традиція та ідеї.  Збірник наукових праць, присвячений пам’яті Василя Іванишина. / Ред. колегія: Л.Кравченко (голова), О.Баган, П.Іванишин та ін. [Вип. перший].Дрогобич: Коло, 2009. С.19-20.

[6]Баган О. Чому почалася Перша світова війна? Універсум. 2014. №7-8. URL: https://universum.lviv.ua/magazines/universum/2014/4/bahan.html