ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ ЯК ОДИН З ЦЕНТРІВ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

                       ОЛЕКСАНДР МУЗИЧКО

(Одеський національний університет імені І. Мечникова)

ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ ЯК ОДИН З ЦЕНТРІВ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

 (Із книги: «Слово, вигострене ідейністю»: Збірник наукових праць на пошану Олега Баган. Тернопіль: Крила, 2023.)

Метою статті є висвітлення генезису та розвитку українських націоналістичних ідей на півдні України у модерну та новітню добу. Наголошено на хибності ліберастичних та космополітичних ідей, що перешкоджають творенню справжньої Української України на споконвічно українських землях. Продемонстровано, що є маніпулятивними твердження про відсутність прибічників української національної ідеї на території півдня. Підкреслено провідне значення Одеси в історії розвитку ідей українського націоналізму. Наведено приклади важливих думок представників української націоналістичної думки.

У ХХ ст. український націоналізм чітко сформулював невмирущу та досі вкрай актуальну ідеологію Української Самостійної Соборної Держави.Але історія кинула величезний виклик Соборності. Постійного диверсійного тиску зазнають саме південні землі України у зв’язку з їх змосковленістю, наявністю там справді значної частини ментально та мовно російського населення, що робить їх вразливими перед «новоросійськими» конструктами з Росії. Іншим антисоборницьким чинником є намагання з боку частини інтелігенції та політиків догматично підігнати Україну під кабінетні політологічні конструкції, не враховуючи місцеву специфіку, заперечити Соборність як зміцнення етнічних українських культурно-світоглядних основ і перспектив дерусифікації сходу та півдня України і, як наслідок, «відпустити» ці території у Росію. Парадоксально, що, начебто заперечуючи націоналізм, вони самі стають на суто етно-мовно-центричні позиції, мовляв, «де російська мова – там і Росія».

Електоральна катастрофа 2019 року, внаслідок якої до влади в Україні внаслідок маніпуляцій та олігархічних та іноземних вливань дорвалися сутнісно українофобські сили, символом яких є своєрідний «рот президента» Алєксєй Арєстович. Ідеологічно Україна виявилася не готовою до війни з Росією. Тільки підтримка з боку антиросійських сил на заході, інтереси яких та України, лише ситуативно співпали, та сприятливий для України збіг обставин у поєднанні з абсолютною політичною бездарністю російської влади, врятували України у 2022 році, хоча і коштували їй втрати частини територій, руйнувань, трагічного відтоку населення, міграції, що посилили русифікації на заході України. Суперечливі та кон’юнктурні порухи влади лише деморалізують та дезорієнтують.

Однак південь України має і надалі бути об’єктом системного вивчення як ареал українського націєтворення, тобто поширення національною елітою провідних ідей у маси.

Вже майже століття українська історіографія культурних та націєтворчих процесів в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. перебуває в полоні чикаленківського образу про кілька вагонів потягу, що везли українську інтелігенцію на відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві у 1903 р., від можливого падіння яких в прірву, мовляв, зупинився б український національний рух. Тим самим Є. Чикаленко, а услід за ним й подальші аналітики, підкреслювали малочисельність та слабкість українського націоналізму, його залежність від окремих осіб, а, отже, не вкоріненість у маси. Не буде значним перебільшенням стверджувати, що такий концепт, втративши при цьому певний конструктивний сенс своєї первинної метафоричності, поширився і на характеристики подальших періодів українського націєтворення.

Не заперечуючи значних складнощів для поширення української ідентичності і особливо мови, викликаних передусім, геополітичними особливостями розвитку України, зазначимо, що кропіткі джерелознавчі дослідження здатні скоригувати занадто песимістичні оцінки (в тому числі, і суб’єктивно-емоційні та принагідні вислови сучасників).

В Українському Причорномор’ї, особливо, Одесі існували численні прояви розгортання українського націєтворення. Безумовно, в цьому процесі була дуже питомою роль особистісного чинника, харизматичність цілої низки осіб, що є цілком властивим для всіх національних рухів, в тому числі і на півдні України (єврейського, кавказьких народів, польського, грецького, болгарського). Частина з цих осіб може вважатися своєрідними культуртрегерами з інших областей України. Однак показово, що значна частина згаданих у книзі осіб належала не лише до інтелектуалів-мрійників, одинаків, але походила та перебувала у різних соціальних стратах, спираючись на ще більшу кількість менш помітних осіб, іноді безіменних для сучасного історика в силу їх відсутності у джерелах. Показово і те, що особи та проекти, що мали походження в інших землях, знаходили свої коріння і у південноукраїнському середовищі.

Вочевидь, далеко не всі проекти південноукраїнських націєтворців вдалося реалізувати, деякі вдалося реалізувати лише частково, або у деформованому вигляді. Однак більш важливим є наявність відчутної тяглості у претензіях та прагненнях південноукраїнської еліти, пробудження енергії в часи не лише послаблення адміністративного тиску, але й загалом в екзистенцій ні моменти, коли цей тиск видозмінювався і навіть у дечому посилювався. Важливим аргументом на користь повноцінності та розгалуженості українського націєтворення в його південному ареалі є наявність всіх основних напрямків цього процесу, власне «цеглин»: громадсько-політичних, церковно-релігійних, наукових та просвітницько-освітніх, мовних та ін. Поза нашою увагою майже залишився економічний аспект, теж вкрай важливий, але він відігравав не менш вирішальну, хоч і менш помітну ззовні, роль в означених процесах.

Не менш показово, що українські націєтворці далеко не були маргіналами у суспільстві, належали не лише до власне української, але й до загальної еліти Півдня, брали участь не тільки у суто етнонаціонально українських проектах. Таким чином, власне українська складова їхньої діяльності відігравала роль інтеграційного чинника у залученні українського у загально південне, підвищувала авторитет українських засад.

Не витримують критики міфологеми про формування на півдні України в часи Новоросії етнічної спільноти «новоросів», чи «ісконну» російськість (навіть «русскость») південноукраїнських міст (не говорячи вже про сільську місцевість). Навпаки, у ХІХ – ХХ ст. південь України була одним з найпотужніших центрів різних національних рухів, розглядався національними елітами як контактна зона з невизначеним національним статусом, конкурентним простором. Цей чинник відіграв позитивну роль для розвитку українського націєтворення. Тому поширені в сучасному дискурсі вислови на кшталт «навіть у Південній Україні розвивався український національний рух», чи «незважаючи на дуже несприятливі умови, тиск, заборони, Південна Україна була центром розвитку українського національного руху» вважаю не зовсім адекватними закономірностям історичному процесу.

Конкурентність та тиск підвищували захисні та вітальній потенції українського національного організму на півдні, породжувала значну кількість енергійних провідників, заряджала необхідним досвідом. В ході цієї конкуренції виникали і відчутні імпульси співпраці, взаємодоповнення та симпатії. З іншого боку, тиск підсилював ступінь націоналістичності південноукраїнських громад, головним чином, одеської. Проте, у громадах панувала єдність щодо ключових питань, попри тактичні розходження.

Мракобісними та штучними є твердження про якусь особливу національну ідентичність чи спільноту Півдня – «новоросів», що блискуче спростував Я. Дашкевич [2]. Насправді південь, як і інші області, був багатоетнічним та багатокультурним краєм, де кожна громада прагнула зберігати своє національне обличчя, попри не завжди сприятливі обставини. Українцям вдалося посісти вагоме місце у цих процесах.

Ще одним міфом є те, що, мовляв, українська нація та культура були створені більшовиками. Насправді, як і в інших землях, їх політика була зумовлена попередніми успіхами українських націєтворців, багато з яких продовжили свою діяльність. У 1920-х роках колективна енергія суспільства і, зокрема, інтелігенції, накопичена у буремні 1917-20 роки, ще далеко не згасла, що відбилося у свідомому бажанні інтелігенції поєднуватися в інтелектуальні співтовариства задля реалізації спільних завдань. У цих союзах, попри дедалі більший вплив політизації та ідеологізації, ще дуже відчувався вплив традицій ХІХ – початку ХХ ст. Постання України як окремої політичної одиниці, хай і у комуністичній формі, відкривало великі перспективи передусім перед ще нещодавно національно пригніченою українською інтелігенцією, яка намагалась сповна поєднати попередній, особливо революційний досвід, з новими реаліями доби «українізації» чи «червоного ренесансу».

Загалом, найбільшим досягненням українського націєтворення ХІХ – ХХ століть була своєрідна «реконкіста» (чи просто «конкіста») міст, міської культури Півдня. Попри вже неодноразово згаданий поширений стереотип про міський простір як чужий, втрачений для українців, зокрема, і в цій книзі є багато прикладів успішних кроків у цьому напрямку. Жодній репресивній владі не вдалося викорінити зростання української культури та ідентичності.

Найбільш конструктивною дорожньою картою для сучасних українців мають стати ідеї одеського історика та громадського діяча Михайла Слабченка. Фактичний матеріал своїх узагальнюючих праць з новітньої історії України М. Слабченко підкорив провідній ідеї розширення українцями свого національного простору у жорсткій конкуренції з сусідами у національно-культурному, політичному та економічному сенсах. Намагаючись підважити меншовартісний образ українців, М. Слабченко уникав надмірної актуалізації колоніального статусу України в Російській імперії. Як слушно підкреслював Д. Бованенко щодо праць М. Слабченка, «ми не маємо … прямої відповіді, чи можна вважати Україну часів капіталізму колонією супроти Росії? Навпаки, як антитеза російській колоніальній політиці висувається міць, живучість українського господарського терену, його зв’язки зі світовим господарством і навіть імперіалістичні нахили української буржуазії» [1, с. 102].

Сучасників вразило вживання ним поняття «імперіалізм» щодо української буржуазії. М. Слабченко звертав незвично велику увагу на міських українців всупереч традиції сприймати міста України як неукраїнські порівняно з селом. Один з розділів свого загального курсу він назвав «Імперіалістичні нахили української буржуазії щодо Сходу» [8, с. 227-228]. Найвиразніше свою концепцію українського імперіалізму він обґрунтував у 3 томі свого курсу з історії України, який не пропустили до друку. Тому ми знаємо про неї лише з його листа 1929 р. до колеги Д. Бованенка, який ставив її під сумнів. М. Слабченко переконував Д. Бованенка у тому, що суто українська буржуазія теж існувала. Вона балансувала між двома імперіалізмами – російським та французьким. Поділялась вона на два угруповання: тих, хто йшли по лінії національного єднання від Карпат до Кавказу та що виходили з територіальних поглядів. Він звертав увагу на те, що українська буржуазія прагнула об’єднати в Україну всі етнічно українські землі, але включала в них й неукраїнські. Цей сепaратизм від імперських центрів він ототожнював з «імперіалізмом ембріонального типу». Традиційне поняття соборність він називав «панукраїнізмом», вважаючи її виявом українського імперіалізму [4, c. 173]. М. Слабченко намагався виробити бачення України як суб’єкту історичного процесу, всупереч народницькому баченню її як жертви.

Несприйняття деколонізації України з боку значного числа мешканців Сходу та Півдня не є органічним явищем, але наслідком послідовних, добре фінансованих дій, передусім зомбування масової свідомості засобами мас-медіа. Послідовне фінансування українських проектів, повернення цілих шарів української історії Півдня та Сходу, зокрема, героїв, що виборювали українські цінності, досить швидко дало б відповідні наслідки.

Дуже важливою складовою деколонізації культурно-ідеологічного та громадського простору у Південній Україні (як, втім, і в інших землях єдиного українського тіла) є насичення українською топонімікою міст та селищ. Цей процес, що мляво жеврів до 2014 року, пришвидшився завдяки декомунізаційним законам. Початок повномасштабної війни у 2022 році став додатковим поштовхом вже до деколонізації, що призвело до демонтажу пам’ятників Суворову та Єкатерині ІІ в Одесі. Дуже вдалим вийшов відступ росіян з Херсону, адже вони вирішили потягнути за собою пам’ятники своїм сатрапам та чиновникам. До того ж, це продемонструвало для тих, хто ще може сумнівався, велику ідеологічну вагу пам’ятників, облудність протилежних тверджень строкатої публіки з числа обслуги лівако-космополіто-ліберасто-українофобів-грантоїдів (Д. Яневський, Я. Грицак, Г. Касьянов, В. Расевич, В. Кіпіані та іх гуру Т. Снайдер, послідовний пропагандист проти українського націоналізму та космополітизації України, перетворення її у поле проксі-війни, бо ж все одне це, мовляв, «кривава земля» (до речі. Максимально шкідливий концепт, що перетворює Україну на якесь дике поле, не менш шкідливий за мудрування Я. Грицака про «подолання історії»). Втім, законодавча база деколонізації так і не розроблена, що сповільнює її темпи в Одесі, де досі відчутний спротив антиукраїнських сил. Звичайно, унеможливлює цей процес окупація частини півдня України внаслідок шашлично-миролюбної політики ЗЕленої влади у 2019 – на початку 2022 років.

У другій половині ХХ ст. головним чином виразниками українського націоналізму на півдні України були політв’язні С. Караванський та Н. Строката, В. Барладяну, Г. Михайленко, Г. Могильницька. Останнє слово Ніни Строкатоїна процесі в Одеському обласному суді 17 травня 1972 p. слід вважати головним маніфестом українського визвольного руху на півдні в часи совєтської окупації. Зокрема, одеситка Н. Строката наголосила: «Що ж до намагань будь-що знаходити у авторів «самвидаву» надмірне українофільство, яке звично таврують терміном «націоналізм», то це – тавро, що виглядає надто схожим на жовту зірку для євреїв. Зараз вже неможливо визначити, хто перший додумався до того, що такі дефініції як національна ідея, національна гордість або свідомість є поняттями неправомірними, несучасними або й просто шкідливими» [7].

Глибоким є зауваження В. Барладяну, яке він висловив в інтерв’ю В. Овсієнку: «В.Б.-Б.: я не дисидент, Василю… В.О.: Ну, такий термін гуляє в Європі… В.Б.-Б.: Ні, запам’ятай, Василю, назавжди: я – український націоналіст. А дисидент – це… Каже Брежнєв: побудуємо концтабір з виходом на Північний полюс. А Чорновіл каже: ні, з виходом на південь. Бо звідки ж завозити в’язнів? Оце дисиденти. В.О.: Я згоден з Вами, але цей термін гуляє по європах. В.Б.-Б.: Ніколи й ніде не пиши, що я дисидент» [3]. Глибина цієї думки важлива в тому контексті, що постійно триває намагання влити український рух опору комуністичний російській окупації в загальне річище совєтського дисидентського руху. Отож національний, часто націоналістичний, зміст укарїнського руху розчиняється у загальних розмовах про «права людини та демократію».

Тривалий час перебуваючи у США, С. Караванський аж до самої смерті друкувався у єдиній одеській газеті «Чорноморські новини».

Недостатньо оціненою на загальноукраїнському рівні є діяльність Галини Могильницької. Одна з перших в одеській публіцистиці вона опублікувала статті з гострою критикою Леніна та комунізму [6]. Пізніше вона ледве не на самоті відверто та гостро картала московську церкву в Україні. В типовому націоналістичному дискурсі вона звертала увагу  на такі проблеми українців як занадто велика толерантність [5, с. 4].

Серед новітніх прикладів варто відзначити прорив на загальноукраїнських рівень діяльності та відомості Сергія Стерненка, що уособлює новітнє покоління українських націоналістів, зокрема, заряджених на роботу у масмедійному, інтернет-просторі, віртуальній реальності.

Отже, розвиток українського націоналізму на території півдня України відбувався у низку основних етапів: 1. Громадівський (друга половина ХІХ ст.), коли у перших осередках вироблялися перші антиросійські міркування, висувалися перші заперечення драгоманівщині; 2. Просвітянський – коли передусім в Одеській «Просвіті» вироблялися думки, що перебували у річищі ідей Б. Грінченка основного націоналіста Наддніпрянщини ХІХ – початку ХХ ст., налагоджувалися відносини з М. Міхновським та Д. Донцовим; 3. Революційний – бурхливий період Української революції, що були позначені передусім значним пожвавленням культурно- ідеологічної роботи, релігійної, церкви, посиленням соборницьких прагнень (наприклад, заснування осередку УГКЦ в Одесі), посиленням Миколаївського та Херсонського осередків; 4. Період післяреволюційної реакції з її суперечливою «українізацією», що була зумовлена прагненням комуністів перелицювати енергію українського відродження. Але вдалося це лише частково, чим зумовлений наступний етап; 5. Етап ненасильницького руху опору, що був зумовлений низкою обставин: декомунізацією періоду румунської окупації а відтак і послаблення впливу совєцької ідеології, депортаціями західноукраїнського населення на південь, де частина його не асимілювалася і деякою мірою вплинула на нуртування українського резистансу. Хоч і загалом малочисельний рух проте підготував наступний етап; 6. Українське національне відродження кінця ХХ ст., відродження Української державності. Цей етап позначений неореволюційним прагненням знову реалізувати досвід націєтворення Української революції початку ХХ ст., часто просто копіювання його практик, першими спробами декомунізації, що деякою мірою були навіть успішнішими, аніж в інших областях Сходу та Центру. Проте, ці спроби часто супроводжувалися неоімперськими практиками «новоросіянства». Попри певні провали, 1990-ті роки позначені формуванням молодшої генерації українських націєтворців, молодіжних середовищ, передусім УНА-УНСО.

Південь, близький до Кавказу та Придністров’я, де точилися військові конфлікти, став важливим осередком формування та транзиту українських націоналістичних мілітарних формувань. Важливим був досвід налагодження стосунків з представниками націоналістичних рухів народів Кавказу, що знадобився нам сьогодні; 7. Заключний етап, перша чверть ХХІ ст., що її варто визначити як постмодерну, бо головним сенсом є не лише боротьба з Росією, але й відстоювання ідентичності перед новими космополітично-глобалізаційними викликами. Тому змістом боротьби нових середовищ, наприклад, осередку партії ВО «Свобода (тривалий час її очолював і досить успішно П. Кириленко) та інших, менш помітних осередків, була боротьба з «лгбт», ліберальними псевдоцінностями і т.п. Повномасштабна війна хоч і суттєво загострила саме антиросійську повістку, але не має присипати націоналістів щодо боротьби з іншими руйнівними чинниками. На жаль, як і повсюди в Україні, на півдні бачимо тенденцію ліберастизації націоналістичних середовищ, їх підлаштуванню під «євроінтеграційну» риторику, що розмиває поняття й української ідентичності, в

Перспективним є подальший розвиток історичної україністики щодо історії Українського Причорномор’я як частини українського національного простору або Української цивілізації. Подальші пошуки лише зміцнять образ історії цієї землі як Південної України. Українська реконкіста Півдня буде закономірно тривати надалі попри всі закономірні складнощі на цьому шляху, але вони аж ніяк не зможуть зупинити позитивного для українців результату. Праці шановного ювіляра, пана О. Багана, продовжуючи та вдало розвиваючи традиції одесита Юрія Липи, містять низку цінних узагальнень що магістральних шляхів геополітичного розвитку півдня України як Української Понтіди, місця де буде вирішуватися світова доля та, звісно, доля України.

                                             Список використаних джерел

1. Бованенко Д. До методології вивчення українського господарства // Прапор марксизму. – 1929. – № 6. – С. 102-105.
2. Дашкевич Я. Етнічні псевдоменшини в Україні // Українські проблеми. 1994. – № 4/5. – С. 116-122.
3. Інтерв’ю Василя Володимировича БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИКА https://museum.khpg.org/1203669040
4. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952). – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ; Ліра ЛТД, 2004. – 352 с.  
5. Могильницька Г. Літoc (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія) Вид. 4-е.-К.: Вид. під. УШІ КЛ, 2009. 111 с.
6. Могильницька Г. Червоний апокаліпсис 1917 року // Чорноморські новини. 2017 . – 26, 28 жовтня та 2, 4 листопада (на основі публікацій 1992 року).
7. Промінь з Одеси: Поема. Документи. Спогади про шістдесяті роки в Одесі і про Ніну Строкату-Караванську. – Одеса, 2000. – 276 с.
8. Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. Одеса, 1927. Т. 2.  278 с.
9. Muzychko O. The south of Ukraine as one of the centers of formation of Ukrainian nationalist ideology.