Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Визвольна війна – єдиний шлях до держави»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ ІІІ цієї книги.

 

ІІІ. «Визвольна війна – єдиний шлях до держави»

(Тактика національної революції)

 

ОУН завжди, від початків свого існування, стояла на твердих переконаннях, що свободу, незалежність України можна здобути тільки шляхом всенародної визвольної революції. У теоретичній спадщині Я. Стецька концепція революції займає важливе місце. Як справжній націоналіст, романтик боротьби він дивився на революцію, як на велике оновлення, закономірність просування в історії народу, людини до висот Правди і Свободи. «Стимулом усіх революцій, – писав Я. Стецько у праці «Наша визвольна концепція», – в основі були гін і туга за свободою і справедливістю. Прагнення соціяльної справедливости і передусім національно-політичної волі, свободи взагалі – це основні рушії великих революцій, що змінювали обличчя світу» (І, 208).

Україна, яка опинилася під жорстокою окупацією Москви, могла б визволитися тільки за умови існування єдиного визвольного фронту-центру з ясною і чіткою програмою і метою дій. Організація, яка б претендувала на провідну роль у визвольному процесі, за Я. Стецьком, мусила б не допустити розрізнення і строкатість ідейно-політичних платформ сил, що брали б участь у революції. «Це не може бути організація, яка об’єднуватиме людей різних суспільно-політичних напрямків, погоджених лише в найзагальніших позитивних цілях…» (І, 250) – зазначає він. Тобто для успішного проведення революції потрібно, щоб всі сили були зцементовані спільною програмою та ідеєю, які б не допускали анархії і взаємопоборювання, і зміцнювала б цей фронт ще й тверда і надійна за добором кадрів Організація. Бо, продовжує Я. Стецько далі «… після повалення ворожого режиму кожен «резистанс» (протистояння) розлітається, його організовані партійні співучасники беруть здебільша самі себе за горло…» (І, 250). З багатьох історичних прикладів, що підтверджують цю тезу, назвемо найяскравіщий і недавній: повна перемога польської «Солідарности» над комуністичною системою влади у 1989 році вже за три роки обернулася в розпорошеність сил і втрату влади

І ще таке застереження, звернене до наших, пострадянських, днів: «У хаосі, що постане після краху большевицької влади, треба буде мати однорідний гурт людей, який мав би однаковий підхід, однаковий образ майбутнього і однакові методи боротьби за нього» (І, 251). Звідси зрозумілою стає теперішня наша невиразність, безхребетність Української Держави, розхристаність і мала продуктивність політичних партій і рухів, які вели боротьбу за повалення радянського режиму: весь цей визвольний рух 1988-1991 рр. не вела міцна, згуртована, з єдиним світоглядом та ідейно-політичною програмою Організація. Тому замість УССД одержали ми державу «народів України», з домінуванням у ній російської меншости, її суспільно-політичної доктрини та ідеології.

Нищення і руїни, які принесла на українську землю Москва, скалічили українську національну свідомість, духовність, форми чужого панування здеформували політичні, соціяльні, правні і т.д. уявлення українців. Тому у боротьбі за УССД треба буде, за Я. Стецьком, докорінно переорати порядки, звичаї, ідеї й уявлення українства, щоб очистити, змити ворожий, чужинецький намул. Він стверджує: «Ідеї нашої революції, що являються доосновною зміною всіх дотеперішніх ідейних систем – це національно-політична соціяльна, культурна революція морально-правових і навіть релігійних понять» (І, 278).

Я. Стецько завжди добре розумів, що повноцінне визволення якогось народу, а України тим більше, бо вона опинилася в небачених умовах ворожої окупації, може відбутися тільки шляхом всенародного повстання. У праці «Завдання ОУН під сучасну пору» він каже: «Суттєвим для національного визволення є зброя та армія, тому метою всіх наших заходів сьогодні є підготовити її, тобто озброїти народ. Збройний зрив є зенітом боротьби на всіх відтинках життя, які служать народові. Національна революція є тотожна з національно-визвольною війною проти наїзника, національного ворога. Тому добре мати на увазі термін «війна», коли мовити про національну революцію. Соціяльні революції символізують барикади, національні – дивізії» (І, 306).

Якими за суттю мають бути ці революційні майбутні армії? «Революційна армія, – пише Я. Стецько, – мусить бути політичною армією, тим більше у період розпаду большевицької влади, коли ще буде величезний хаос, коли діятимуть десятки різних ворожих п’ятих колон, що намагатимуться звести її на манівці. У той час потрібна буде рішуча відсіч нашою політично-програмовою настановою. Але річ не в комісарщині, а в пройманні армії нашими самостійницькими впливами» (І, 258).

Творення революційної національно-визвольної армії є справою непростою. Тут надзвичайною має бути роль політичної організації – ОУН, яка «…буде мотором творення революційної армії. Вона бо політизуватиме все життя. Вона мусить опанувати ідеологічно й політично всі військові формації, щоб спрямованість їх дії не була хибною й не зійшла на манівці» (І, 258). З іншого боку, ОУН не треба надіятися тільки на «націоналізацію» колишньої радянської армії, на захоплення своїми ідеями військових. ОУН повинна творити фундамент для зростання своєї повстанської, народної армії. Я. Стецько зауважує: «Осередком же, навколо якого творитимуться майбутні національні армії поневоленних нині народів, стануть революційно-повстанські армії, ці справжні національно-визвольні армії, які борються за незалежність держави своїх народів. Ці революційно-повстанські армії, як ідея, концепція боротьби, ніколи не можуть бути знищені. Вони завжди наново будуть відроджуватися» (І, 262).

А ось як розглядався аспект дії стосовно радянської армії: «Совєтська армія не може бути переможена тільки ззовні, війною чи інтервенцією. Вона насамперед мусить бути зсередини переможена революцією, здійсненою її вояками. У цьому секрет перемоги над большевизмом та російським імперіялізмом узагалі. Совєтська армія як інструмент совєтського російського імперіялізму – наш ворог, але вояки совєтської армії, неросійської національности особливо, для яких наші ідеї стають їхніми ідеями – це наші друзі, наші спільники в боротьбі проти большевизму. Цим воякам совєтської армії належить одна з найважливіших роль у вирішальній боротьбі наших народів із силами большевизму та російського імперіялізму взагалі» (І, 260).

Отже, можемо підсумувати це питання словами самого ж Я. Стецька: «Без мілітарної сили революційної армії і політичного командного апарату, без вірних їм народних мас, головного штурмовика Бастилії в ім’я ясних позитивних ідей, – немає переможної революції» (І, 389).

І ще наведемо цитату про розуміння ролі політично-організаційного проводу в революції: «Маршувати найширшою всенародною лавою можна тоді, коли в цій стихії є ядро, що не зійде ніколи на манівці. Це дві взаємозалежні речі: включати до боротьби найширші кола і розбудова серед них цільосвідомого і здисциплінованого організованого ядра». (І, 306-307).

Я. Стецько мислив національну революцію як всенародний вибух, вибух людей надзвичайної віри, характеру, високих і шляхетних ідеалів. Справжнє велике повстання творять люди великих поривів. Це мають бути «якобінці, хмельничани, кромвельці» (, 316). Без таких людей, без сили і наполегливости їх характерів нічого не буде. Якщо якийсь визвольний рух переживає кризу, то криза є не в формах чи методології боротьби, а «в людях без концепції і революційних характерів. Дрібні душі воюють за похідне, а революціонери мають воювати за суть, за великі речі, за концепцію дії» (І, 316). Остання думка стосується тих, хто через власну дрібність думання підмінює революційну боротьбу частковими, малими здобутками, хто задовільняється половинчастим, хто зупиняється на півдороги, бо так буде менше жертв і затрат зусиль, бо так вигідніше!

Відповідаючи всім тим, хто прагне підмінити націоналістичну ідею всеохопного визволення українського народу, підмінити національну революцію демократичною боротьбою за кільканадцять місць у парламенті, Я. Стецько писав у статті «За що і проти чого боремося?» вже у 1967 р.: «Національно-політичне самовизначення відбувається плебісцитом крови у вогні повстань і революцій або визвольних воєн, а не виборчими листками чи виборчими урнами» (ІІ, 121).

Це зовсім не означає якусь «кровожадність» Я. Стецька, його схильність до жорстокости. Просто у нього було зовсім природнє розуміння того, що будь-який загарбник-імперіяліст так собі не відмовиться від багатств поневоленого народу і його землі, що справжнє духовне визволення, переродження народу-раба можливе лише у процесі тривалої і затятої боротьби, про що говорять численні факти світової історії. Крім того, та ж історія стверджує, що в імперіялістичних, загарбницьких війнах завжди гине у кілька разів більше людей, ніж у національно-визвольних (І, 160). Тому то всі держави-імперії намагаються не допустити найменшого руху опору, вони завжди аґресивні, нападають першими, фактично постійно перебувають у стані війни – чому найяскравішим прикладом можде бути історія Росії, яка зі стану війни ніколи не виходила. Коли не було зовнішнього ворога, – вона воювала з уже поневоленими народами, щоб вигубити їх до кінця. І так без кінця. У результаті – мільйони і мільйони жертв, шляхом бойових ударів чи голодоморів – це не має значення. (Наприклад, сьогодні Чеченська війна Росії потрібна лише для того, щоб залякати інші народи, зупинити процес їхнього вільного розвитку, злякати свій власний народ силою імперії, бо в цьому природа імперії, без цього вона просто існувати не може). Таким чином, національно-визвольні війни є ніби попередженням в сотні разів страшніших імперіялістичних, загарбницьких війн.

Всі ці думки Я. Стецька виразно перегукуються з ідеями С. Бандери, одна з праць якого так і називається: «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс».

Задумувався Я. Стецько і над проблемою провідника у революції. Тут він дає таке окреслення: «Ніколи великі творчі провідники не були безбожниками, а завжди вірили у Божественне, в Абсолюта, в Бога. Вони завжди були людьми завтрашнього дня, котрі випереджували сучасників тим, що бачили завтрашнє» (ІІ, 253).

Завершенням-висновком цього розділу можуть бути слова Я. Стецька зі статті 1979 року «Проти політичних капітулянтів», як він називав тих, хто йшов на компроміси з Москвою: «Тільки революційно-визвольний шлях і спільна національно-визвольна війна України та інших пеневолених народів в російській імперії сателітних країнах приведе до розвалу тієї імперії і відновлення УССД та незалежних держав інших народів» (ІІ, 288).