Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Сила – головний арґумент проти Росії»

Автор: . 13 Лип 2016 в 0:01

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ V цієї книги.

 

V. «Сила – головний арґумент проти Росії»

(Москва – як вічний ворог правди і свободи)

 

Зрозуміло, що однією з центральних проблем теорії українського націоналізму була проблема імперіялістичної Росії, Росії як держави і етносу, що віками гнобить, винищує сотні народів, що встановила небачений в світовій історії деспотичний режим визиску і тлумлення будь-якої, найменшої свободи людини і народу, і все це прикриває протягом століть відвертою, брутальною брехнею.

Я. Стецько так узагальнює свій погляд на Росію у статті «Великий обман» (1966 р.): «Росія духово, культурно, світоглядово й соціяльно однаково чужий світ як для народів білої раси, так і для народів жовтої, чорної та інших рас. Месіянізм, імперіялізм і аґресивність Росії завжди були, є і будуть найбільшою загрозою для вільного людства» (ІІ, 392)         Враховуючи величезний досвід історії, який підтверджує, що допоки буде існувати імперська російська держава, доти народам Европи і Азії не знати спокою, Я. Стецько резюмує: «Російська загроза є універсальна, тому до боротьби проти неї мусить стати весь світ!» (І, 303),

Він наводить слова відомого російського політика міністра Вітте, в яких схоплено головну суть і природу Росії як держави: «Російська імперія може бути втримана лише як деспотія» (І, 356). І тут же, ніби на розвиток цієї думки, подає слова знаменитого російського філософа Ніколая Бердяєва: «Большевизм – це третя форма російського імперіялізму. Большевики це чисто національна поява. Його національне коріння треба розкривати на тлі російської історії» (І, 356).

Ця характеристика самих росіян вичерпно пояснює злочинну роль Росії як держави-імперії. Всі злочини, терор і вбивства большевиків – це не робота групи змовників, це закономірна жорстокість деспотії, яка мусить вбивати, пригнічувати, щоб втриматися.

Вказуючи на те, що в Европі часто не бачили справжньої суті Росії, її політики, бо були затуманені облудною пропаґандою, Я. Стецько пише: «Західний світ забуває, що кожну нову фазу російського загарбницького імперіялізму супроводжує якась чергова облудна ідея «ущасливлювання» світу Росією. Позавчора це був «захист православ’я» перед ісламом і католицизмом, вчора – «оборона слов’ян» (панславізм), а сьогодні – вже «оборона» ісламу, «визволення колоніяльних народів» західних імперій, «визволення трудящих всього світу» ( світова комуністична революція) і т.д. Водночас з фікцією «ущасливлювання» світу йдуть морди і розбої, голод і смерть, темрява й руїна» (І, 372 – 373).

Колосальним прикладом такого обману була політика Росії на Далекому Сході, в країнах Південно-Східної Азії (Монголія, Корея, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Бірма, спроби проникнути на Філліпіни і в Індонезію). Так, зазначає Я. Стецько, «Москва зловживає визвольними рухами залежних країн проти Заходу» (І, 518), нав’язавши їх національно-визвольній боротьбі доктрину комунізму, а значить – орієнтацію на Росію.

Живучи в Европі, Я. Стецько мав змогу детальніше вивчити напрямні, саму психологію західної політики. Аналізуючи її тактику післявоєнні роки щодо СРСР, він побачив, що: «більшим ворогом Заходу, ніж сам большевизм, є його страх перед Росією. Цей страх паралізує волю, цей страх диктує шукання компромісів, він, врешті, внеможливлює всякі серйозні протизаходи, які були б спроможні здержати й елімінувати російську аресію» (І, 344).

Протягом століть на Заході творився міф про якогось колоса на Сході Европи, про його силу і загадковість. А насправді цей колос стоїть на глиняних ногах. Бо тримається на брехні, підкупові і насильстві. З середини ж він надзвичайно вразливий – і найвразливішою точкою імперії-деспота є нація, національно-визвольні рухи пригноблених нею народів. Коли Захід поставить на ці рухи – він переможе, коли ні – назавжди буде морока зі світовим аґресором – Росією.

«Хто на Заході є послідовним, а не облудним демократом, той мусить стояти за розподіл російської тюрми народів на національні держави, мусить визнати кожному народові право на його національну державність, а не підтримувати поневолених народів через заміну тільки вивіски російського імперіялізму» (І, 356-357), – писав Я. Стецько у статті «Росія і Захід».

Але як так стається, що на Заході є стільки прихильників Росії, що масово люди не бачать в ній жорстокого аґресора, а доброго «дядю Ваню», що політичні кола так довго і вперто підтримують імперську Росію, іґноруючи підтримкою поневолених народів? Тут Я. Стецько дає таке пояснення: «Це зумовлене різними причинами. Отих прихильників неподільної Росії можна загально поділити на такі категорії:

  1. Платні аґенти СССР і російських еміґрантів, бо в цьому випадку всі росіяни йдуть рука в руку.
  2. Безсовісні комерсанти, які міркують, що їм вигідніше торгувати з одною великою державою, ніж з кількома малими.
  3. Звихнені інтелектуалісти, запаморочені російським містицизмом, російською літературою, балетом тощо.
  4. Ті, що їм імпонують блиск царського двору або багатство комуністичної еліти.
  5. Наївні люди, що захоплюються «потьомкінськими селами…»
  6. Короткозорі політики, які за власними користями не добачають російської дійсности» (ІІ, 280).

Отже, з одного боку якийсь фатальний страх перед Росією, з другого – російська мана, облуда, підкуп не дозволяють вільному світові виробити чіткої і наступальної тактики проти відвічного аґресора. Незнання справжньої історії Росії, законів і принципів її розвитку і становлення приводять Захід до наївної думки, що з Москвою можна проводити якусь політичну, ідейну стратегію. «Москва поступається тільки перед силою і ніколи перед дипломатією» – твердить Я. Стецько (ІІ, 337).

У статті «Сила – головний арґумент проти Росії» він деталізує тактику боротьби з імперською Москвою, застерігаючи Захід перед капітулянтською політикою щодо неї.

У іншому місці зауважує: «Коли Захід намагається заспокоювати російський нарід половинчастими ідеями і компромісами, … то він тим також на довшу мету нічого не досягне, бо це є потурання злу, злочинам, несправедливости і неволі, заохоченням інших до цього. (Чи не є це зауваження актуальним і щодо сьогоднішньої політики Заходу на підтримку ніби-то вже «демократичної» Росії, яка провокує конфлікти в Придністоров’ї, Закавказзі, Криму, веде імперіялістичну війну в Чеченії і Таджикистані, і постійно заявляє, що такі то і такі то країни входять в зону її життєвих, а значить – імперських інтересів? – О.Б.). Коли Захід проголосив би, що бореться в принципі проти всякого поневолення, за абсолютну справедливість і рівноправність для всіх народів без різниці раси, величини, багатства, релігії (а не робив би винятку для Росії, бо вона «велика» – О.Б.) – тоді він притягнув би за собою всі позитивні, творчі елементи навіть серед російського народу і дав би моральну базу для спротиву злим елементам» (І, 464).

«Російський нарід, – робить висновок Я. Стецько, – так, як кожен нарід, має мати свою державу лише у власних етнографічних межах, без гноблення, визиску і загарбництва інших, і це є єдине гасло, яке повинен Захід кинути для нього. Якщо це гасло буде сприйняте кращими елементами російського народу і заставить їх боротися в ім’я інтересів свого народу проти власного імперіялізму, то ці елементи сповнять історичну ролю для російського народу» (І, 464-465).

Тому для того, щоб зупинити російський імперіялізм, а значить війни, злидні, смерть тисяч і тисяч людей, весь світ повинен згуртуватися на політичній платформі національного самовизначення і засудити загарбництво. «Відмежування від росіян як нації, що прагне війни, є теж з цього погляду особливо важливе» (І, 454), – підсумовує Я. Стецько у статті «Компроміс виключений».

Захід повинен усвідомити небезпеку для гармонійного співжиття народів з боку Росії і прийняти концепцію визволення поневолених Москвою народів. Генеральним завданням їх є: «Основною метою боротьби народів, поневолених російсько-большевицьким імперіялізмом, зокрема давно поневолених, є розподіл російської імперії всіх видів на суверенні, від нікого незалежні держави всіх народів на їхній етнографічній території, з виправленням кривд, заподіяних упродовж історії наїзниками їх земель» (І, 165).

У вже цитованій статті «Росія і Захід» Я. Сецько наголошує: «Тому ми ніколи не будемо втомлені повторювати: російську імперію треба знищити, щоб врятувати світ від загибелі й забезпечити всім народам вільне життя в своїх національних самостійних державах. Смертельною помилкою для Заходу буде його втручання в побудову нового життя й ладу визволених народів на руїнах московсько-большевицької імперії. Ніхто не має права змушувати поневолені народи приймати, замість визволення, нову форму російської імперії, що при помочі Заходу мала б прийти в заміну большевицького режиму… Не стане російського колоса, буде лише російська держава в її етнографічних кордонах. А російський нарід так, як кожен інший, буде користуватися тими самими правами, що всі інші народи без упривілейованого права вето» (І, 357-358).

Я. Стецько, який все життя дуже уважно студіював історію і дух Росії – найбільшого ворога незалежности України, – дає цікаву і глибоку характеристику специфіки виховання імперією російського народу. Ось як він про це писав у статті «Відповідь московським імперіялістам»: «Російська маса несвідома, одноформна, без традицій, без коріння, порожня. Вона є об’єктом пропаґанди, не має почуття відповідальности, живе на низькому рівні свідомости. Її можна пересовувати з місця на місце (в Сибір, у Казахстан). Російська маса не має історичних споминів, вона короткозора, знає тільки примус незрозумілої їй праці, дику розвагу, цинізм.

Росія виховує масу як матеріял для імперіяльних цілей. Вона намагається перетворити поневоленні народи в масу шляхом терору…

Кожний нарід, не лише вільний, але й поневолений, має свої суспільні верстви, свій спосіб думання і свої традиції. За які готовий боротися. Нарід є якість, об’єднання, індивідуальність, він відчуває мистецтво, релігію, має свій погляд на події, прагне жити історично.

Нарід є щось, чого росіяни не розуміють, а тому ненавидять і нищать. У народі не можливе на довшу мету панування кліки, яка всіх робить невільниками, не дає права на вільне слово і на вільну думку. Типово російським явищем є те, що панівна кліка вмовляє своїм невільникам начебто вони були вільні і щасливі» (ІІ, 276-277).

Маніпулюючи цією масою, зберігаючи зовнішньополітичну доктрину свого імперіялізму, опертого на фальшиві ідеї російського месіянства, Москва ще довго залишатиметься небезпекою для світу. Для того, щоб перемінилася ментальність цього народу, відбулися зміни на всіх рівнях московського суспільства, – потрібні десятиліття, а, може, й століття. Тому, твердить Я. Стецько, «Боротьба проти Росії мусить бути тотальна, всього світу і на всіх ділянках життя, бо Росія наступає ідейно, політично, мілітарно, економічно» (І, 515).

Чи можливим було якесь співробітництво українського визвольного руху з певними російськими політичними колами на еміґрації? Ні – відповідає Я, Стецько. І то є не тому, що існує якась упередженість, затятість українства до росіян. Просто в природі, на жаль, поки що нема жодної російської політичної сили, яка б відмовилася від імперства, від зазіхання на свободу і багатства інших народів.

У контексті розмови щодо можливости координації зусиль з російськими еміґраційними колами Я. Стецько зауважував: «жодного координаційного центру з російськими імперіялістами творити не можна й не треба. У жодному центрі з росіянами українці не братимуть участь, бо існують лише імперіялістичні російські групи» (І, 468).

Отже, «ворогом кожної співпраці з Україною є сама Росія через свою нетерпимість, ворожість, ґвалти, політику насильства, непризнавання прав іншим. Українці добре зрозуміли, що таке Москва царська, демократична, соціялістична чи комуністична і якої шкоди вона завдає українській нації, її культурі, господарському, політичному і духовому життю» (ІІ, 281).

Може, найточнішим є таке лаконічне гасло Я. Стецька: «Нас ділить море крові» (І, 455).

Повчальним є й наступне застереження Я. Стецька: «Поставте замість комуністичної партії російську політичну групу, яка «демократично» перебере владу, і матимете майбутню російську імперію. Зміна має відбутися без революції, щоб не було ні хаосу, ні потрясень, а до того при помочі наївного Заходу. Тоді існування «святої Росії» буде надалі забезпечене» (ІІ, 275). Як бачимо, Голова Проводу ОУН передбачав модифікацію «тоталітарної», «страшної» Росії в «демократичну», «вже не страшну», і то при підтримці Заходу, що й сталося. І Захід далі ставить на Росію-імперію і, коли в Чеченії йде справжній ґеноцид проти волелюбного народу, Захід цього не помічає. І з Росією розмовляють, як з повноправною демократичною державою, хоча там щоденно вбивають сотні, а, може, й тисячі людей тільки за те, що вони домагаються демократичного права жити вільно, самостійно!

На завершення ще наведемо слова Я. Стецька, які дають чітку і ясну концепцію трактування проблеми українсько-російських стосунків: «Ми не є проти московської держави, але ми є проти всякої московської імперії, тюрми України та інших націй, загрози світового миру і свободи. Ми не є проти московського народу, ані не пропаґуємо народовбивства по відношенні до нього, хоч яких страхіть ми зазнали з його боку, але ми є проти московських загарбань, які він підтримував та був їх носієм і захисником. Ми боремося проти московського народу настільки, наскільки він стає знаряддям, свідомим чи несвідомим, завоювань і грабіжництва, терору і тиранії своєї провідної верстви. Якщо московський народ задовольниться своєю державою в своїх етнографічних межах і залишить нас у спокої, ми не матимемо претенсій до нього. Проте ж, як довго він поневолюватиме наші землі і наш нарід, український і московський народи – є ворогами. Цієї правди приховати не можна» (ІІ, 322).

Рубрики: Видання Центру