Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Хто боронитиме Европу?»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ VII цієї книги.

 

VII. «Хто боронитиме Европу?»

(Аспекти европейської політики)

 

Ярослава Стецька можна назвати великим европейцем. Упродовж усього життя його як теоретика і політолога хвилювала доля Европи, він накреслював плани її піднесення і посилення, захоплювався її культурою, вглиблювався у психологічні підоснови европейця. Проте, історія Европи після 2-ї світової війни – це період відсторонення Европи на другий план у світовій політиці, це відхід Европи від своїх традиційних вартощів та ідейних заповітів, це занепад моралі, духовности в европейському світі. Тому часто у Я. Стецька ми зустрічаємо тенденцію критики розкладеної, безвольної Европи, сум з приводу заникнення її колишньої величі.

Ось він перебуває в Ескоралі – старовинному епанському королівському палаці, де розміщені шедеври европейського мистецтва. І зринають такі думки: «Коли ви опинитеся в Ескоріалю, коли бачите пантеон королів чи суворого стилю влаштування королівської палати, коли побуваєте в монастирських закладах… то вам здається необхідною конечність, щоб сучасну панівну економічну верству опанував дух нового середньовіччя – суворости обичаїв, віри в Бога, відречення від розкошів життя…» (ІІ, 340).

А в іншому місці знаходимо таке окреслення духу европейства: « Завдяки войовничому духу Европи, її конкістадори відкривали нові країни, народи і континенти. Завдяки тому зустрічалися різні культури, релігії, ідеї, способи життя, соціяльні концепції… Було й надужиття, не бракувало й грабунків та жорстокости до тубільців, проте основний смисл цих завоювань був зовсім інший. Він був творчий; людська винахідливість, прагнення знайти щось нове гнали неспокійний дух Европи в незнане. Він ніс і розповсюджував свою творчість і віру, свою культуру, а не тільки колоніяльне панування і визиск» (ІІ, 64).

Сьогодні, коли Европа зматеріялізувалася, втратила героїку життя, коли в нескінченній гонитві за комфортом і ситістю, за здобутками науки вона вихолостила живі ідеали духу і культури, то це сталося лише тому, що европейський світ відійшов від своїх праджерел – від вартощів та ідей Середньовіччя. «Середньовіччя, – зазначає Я. Стецько, – що було величною сторінкою в історії героїки й культурної творчости Окциденту, опертої на національно-релігійних первнях, проголошено «темним» Середньовіччя, хоч у той час квітла героїка життя й лунали слова, що «ноблес облідж» (шляхетність зобов’язує)» (ІІ, 265).

У Я. Стецька ми знаходимо цілу концепцію пояснення причин занепаду Европи, атрофії її моральности. Тому наведемо ряд його висловлювань з тим, щоб передати її у всій повноті. Першим пунктом тут стоїть: «З моментом, коли Західна Европа перестала вірити у своє післанництво, коли її офензивний (наступальний) дух почав завмирати або вироджуватися – прийшов її занепад» (ІІ, 78).

Страшне в своїй основі гасло стало принципом життя для европейської людини: батьківщина є там, де є добре! Жахливий прагматизм опанував всі сфери европейського суспільства, всі його верстви.

«Офіційний Захід своїм демолібералізмом, культом еґоїзму одиниці, що є антихристиянською й антинаціональною категорією, спричинився до ідейної демобілізації молодого покоління. Ніякі дослідні інститути і студії у пошуках за причиною деморалізації і комунікації частини молоді не знайдуть її, бо шукають не там, де необхідно: знехтовано націю, героїку життя для неї, героїчний гуманізм і героїчне християнство.» (ІІ, 265). Бо, узагальнює Я. Стецько: «Треба вірити в щось, треба знати, за що вмирати й ради чого жити!» (ІІ, 265).

«Сьогодні для багатьох людей на Заході ідеологія – зайва річ, релігія – без значення. Ще тільки наука модна, поки і її циніки та нігілісти, що опанували думку Окциденту, не викинуть на смітник» (ІІ, 76).

«Офіційний Захід знехтував національну, патріотичну ідею. Він не поклав в осередку уваги націю як найвищу суспільну якість і органічну спільноту на землі, але одниницю з її еґоїзмом. Не національний героїзм, як ідеал для молоді, став предметом захоплення й наслідування, а культ золотого тельця!» (ІІ, 265).

Серед европейської еліти відсутні «великі ідеї», що стверджують сенс життя (І, 281). Вона схильна до будь-яких моральних компромісів з силами зла і аґресії (І, 463).

Европейську політику визначають, на думку Я. Стецька, «політики-пігмеї», сьогоднішня Европа «не має ані Піта, ані Наполеона, ані Бісмарка, ані Кавура» (ІІ, 80). У епоху перемоги матеріялізму прийшло загальне здрібніння людини, її думок і почувань.

Ця перемога матерії над людиною на Заході виправдовується і прикривається ідеєю повного лібералізму, торжества свободи в країнах стабільної демократії. Демократія ніби гарантує всі можливості вияву всіх нахилів і устремлінь людини. Але при цьому свобода в Европі набрала анархічних масштабів. Там вона піднесена в абсолют, стала справжньою вірою суспільства. А чи є щось вище від свободи? Щось вартісніше, ідеальніше? У Я. Стецька зустрічаємо таке трактування цієї проблеми: «Вірою не може бути лише змаг за створення умов для свобідного вияву кожної людини – віра мусить мати зміст, мусить бути якісно визначена. Віра в свободу – це ще не все. Мусить бути віра в вищу правду, в вищу справедливість, у вищий сенс життя.» (І, 304). І резюмує він такою сентенцією: «Свобода – лише рамки для правди й справедливости». (І, 304).

Тому й незрозумілою є для атрофованої, гедоністичної моралі Европи боротьба українських націоналістів за свої ідеали. Або, як каже Я. Стецько: «Ідеї слави, правди, волі, справедливости, міт і леґенд нашої землі, її великі традиції і перспективи на Сході як оборонця волі усіх гноблених Москвою народів – незрозумілі і ненависні носіям гедонізму і матеріялізму, для яких «мир», хай і гнилий, «добробут», хай переходовий, – понад усе. Люди суєти і повного шлунку не терплять нас, які в новітніх катакомбах, у підземних бункерах цілі роки боронимо проти найбільшої тиранії світу все величне і велике, благородне і ідеальне, все, що творить суть людини, яка завжди прагне і змагається, але ніколи не досягає ідеалу, – все те, чим була і останеться велика свободолюбна і героїчна Европа…» (І, 449). Так писав він у 1952 р., коли тривала ще збройна боротьба ОУН – УПА на українських землях.

Натомість в ситих країнах Европи поширюються комуністичні й совєтофільські ідеї і настрої, її дрібні політики ручкаються і цілуються з катами 1/6 планети – московськими большевиками – і благодушно теревенять про потребу «співпраці», «миру» між двома блоками. Таке фарисейство, самообман, моральна байдужість можливі лише тому, що европейці не знають, що таке московська кабала, московська орда і садизм. «Західноевропейський міщух і сальоновий комуніст, – пише Я. Стецько, – не має уявлення, що це таке НКВД, НКГБ, Соловки, Сибір, голод, холод, вічний терор; йому треба б цих добродійств покуштувати на власній шкурі» (І, 275). То може б «отверезився» він від московського дурману…

Ця двуличність Заходу виявляється, коли він, попри всі свої гасла про «велику демократію», «тримає в ООН московсько-большевицьких народовбивців» (І, 463), а всяко відрікається від антибольшевицької франкістської Еспанії, хоч в Еспанії нема й близько такого терору і порушення прав людини, як в СРСР. І тоді, коли «США захищають самостійницькі змагання Марокко чи Тунісу, а не хочуть сьогодні підтримати самостійности одного з найстарших і найкультурніших народів Европи – українського» (І, 448), і Европа в цьому повністю солідаризується з США. Вона відріклася від своєї східної частини, віддавши її на поталу евразійській Москві, погоджується на найжорстокішу неволю східноевропейських народів, і компромісує з Москвою.

Така політика зради Східної Европи почалася ще, коли Европа погодилася на окупацію її большевицькою Москвою у 1918 – 20 рр., і успішно продовжилася в роки 2-ї світової війни. «Европу зрадили, – пише Я. Стецько, – в Ялті, Потсдамі, Тегерані, Касабланці два великі москвофіли: Рузвельт і Черчіл, віддавши її на поталу московському сатрапові Сталінові». (ІІ, 345). Він вважає це найганебнішою сторінкою в історії Европи.

Лише в ситуації такої ґлобальної зради европейцями европейців можливою стала подальша атрофія почуття сумління, коли комуністичного диктатора Югославії Тіто приймала сама королева Великої Британії Єлизавета ІІ та ще й обдаровували його зеленими банкнотами (ІІ, 349), і то за те, що він посварився з Москвою. «Коли ж наш Чупринка приймав на чолі незрівняної УПА нерівні бої з Москвою, коли генерал Михайлович (керівник сербського націоналістичного руху 1940-х рр.. – О.Б.) боровся також за справу Заходу… – Захід мовчав і мовчить, мовляв, «реакціонери»… (ІІ, 349) – обурюється Я. Стецько.

Тепер зрозумілим є чому, коли в Европі аґенти Бєлґраду вбивають хорватських і албанських націоналістів і суд підтверджує це, то вся «демократична» европейська громада також мовчить. Бо вона відріклася від національно-визвольних рухів поневолених народів. (ІІ, 466).

Ті ж радіостанції вільного світу, які, до речі, в основному є американськими («Голос Америки», «Свобода»), виступають у своїх передачах на СРСР, роблять це виключно, як зауважує Я. Стецько, «в антирежимному, а не в антиімперському дусі» (ІІ, 327). Тобто критикують комуністичний режим, а не імперсько-шовіністичну політику Москви і не підтримують визвольних устремлінь поневолених народів.

Я. Стецько з сумом дивився на мораль та ідейну базу того світу, який би мав протиставитися большевизмові, допомогти українцям визволитися з неволі. Европі бракувало тої колишньої лицарськости, колишнього релігійного фанатизму, якими вона здвигнула високі ідеали і звершення, створила колосальну культуру і цивілізацію. Тепер це був суцільний світ прагматизму. Проте український мислитель-націоналіст завжди пристрасно вірив, що Европа переродиться, повернеться до своїх славних традицій, двигтітиме ще великим націоналізмом.

«Західний світ, – палко говорив він, – мусить вилонити з-поміж себе нових Петрів з Ам’єн, нові фанатичні когорти хрестоносців проти безбожників і тиранів Кремля. Мусить визнати ідеї народів, які за залізною заслоною осамітнено борються проти московського комунізму; мусить пошанувати права, історію, традицію і віру тих, що виростили леґіони героїв і понад саме життя цінять честь і батьківщину» (І, 463).

А поки що: «Власники німецької індустрії хочуть торгувати з єдинонеділимою Росією і їм байдужі національні аспірації українців та інших поневолених Москвою націй. Для цих капіталістичних зубрів – гроші є все, а національна ідея і справедливість ніщо. Вони колись фінансували Гітлера, а тепер фінансують російсько-німецьке товариство…» (ІІ, 334). Чим не геніальне передбачення сьогоднішньої цинічної німецько-російської співпраці в сфері газопостачання в «обхід», через Балтику, інтересів народів Східної Европи при відкритому авторитаризмі московської влади? Як легко демократичні принципи обмінюються на капіталістичний зиск.

Загалом Я. Стецько, мешкаючи якраз у Німеччині, зміг глибинно проаналізувати цю країну і результати були невтішними. Його оцінки, які зокрема висловлені у статті «Німеччина на старих шляхах. Ксенофобія і москвофільство німців» та розсипані в інших виступах, говорять про надмірний матеріялізм німців, бездуховність, національну обмеженість. «.. скорше можна знайти білого крука, ніж серйозний німецький часопис, що підтримував би ідею національного визволення поневолених Москвою народів», – зазначає Я. Стецько.

Проте він завжди вірив і переконував: «Для Німеччини рятунок тільки у спільному марші з поневоленими Москвою народами аж до перемоги над Москвою, і до цього фактора вона повинна пристосувати свою політику» (ІІ, 338). І це пророкування Я. Стецька збулося: Німеччина змогла об’єднатися, залікувати свою найболючішу рану тільки після того, як почав тріщати Радянський Союз і в його розвалі першу роль відігравали якраз поневолені народи, які дезінтеґрували ненависну імперію.

Ярослав Стецько завжди наголошував на тому, що Еспанія у 1930-і роки, зупинивши наступ комуністів і розбивши їх у громадянській війні, тим самим зупинила їх аґресію в Европі вцілому. Ще у 1955 р. він виступав за включення її «в усі західні оборонні формації» (ІІ, 320) для того, щоб зміцнити протибольшевицький фронт. Так український національний рух на еміграції декларував свою підтримку тим силам, які виступали з «національних і християнських» позицій (ІІ, 320).

У сприйнятті европейських політичних вартощів Я. Стецько мав чітку позицію: він однозначно неґативно оцінював розхристану форму демократії французького типу, натомість схвально дивився на «здорову англо-сакську» форму демократії. (І, 219). Тобто, надмірна вседозволеність, хаос, безмежна свобода аж до анархії, які виробилися в традиції французького лібералізму, явно програвали аристократичній, зваженій, суворозаконній системі управління, що історично склалася в англійській державницькій традиції. Я. Стецько навіть робив узагальнення, що 2-а світова війна була якраз поразкою і нацизму, і «ліберал-демократії французького типу» (І, 196). І дійсно, хіба ми не спостерігаємо після, у 2-й половині ХХ ст., повсюдну відмову в Європі від крайнощів лібералізму, з його неконтрольованістю економіки, правовою вседозволеністю, і натомість, схиляння до посилення функцій держави в суспільстві, суворого контролю за економікою, до статичної законности загалом з тим, щоб збалансувати свободу і порядок? Отже, і тут Я. Стецько правильно вловив тенденцію розвитку европейської державницької політики.

У кого, серед яких сил на Заході міг шукати підтримки український націоналізм, ідея визволення України? Я. Стецько зауважує: «Коли сьогоднішні «власть імущі» не розуміють ще нас і наших ідей, треба апелювати до безкомпромісових антибольшевицьких сил на Заході, які визнають національний принцип організації світу, соціяльну справедливість, здорову творчу демократію, яка створює основи не для анархії, але для виловлювання найкращих з народу, як це є в англійського типу народовладді, – сил, які вважають релігію могутньою силою переродження людства і антиподом безбожницькому матеріялізмові.» (І,303).

Роздумував Я. Стецько і над питанням майбутнього Европи як цілого геополітичного комплексу. Як сутнісному европейцеві, йому противні були розмивання традицій старої европейської культури, перетворення Европи у другорядну зону в світі, коли вирішальними ставали голоси держав-імперій – США і СРСР чи Китаю. Хвилювала його проблема, як переламати хід подій, спрямувати европейську політику на масштабніші і значиміші рейки зростання і світового впливу.

Ось кілька думок визначного українського націоналіста:

«Европі потрібне конвенціональне квантитативне озброєння й духово-ідейне, етично-світоглядове, національно-політичне відродження. Европа не відродить ліберал-капіталізм, не відродить ніяка ліберальна демократія, а єдино – революційний націоналізм з його героїкою життя. Доки це не станеться, рештки Европи будуть добровільними сателітами США, які потребують няньки, якою США не хочуть бути…» (ІІ, 426) (А чи такої няньки Европа не шукала й сьогодні, коли сама не могла дати ради, вгамувати югославський конфлікт, і закликала втрутитися Сполучені Штати і навести порядок?

«Західна Европа повинна зрозуміти, що вона мусить стати партнером США, розбудувавши свою власну воєнну силу, щоб могти разом з США протиставитися ґлобальній стратегії Росії (ІІ, 455).

Віддаючи належне американському протистоянню СРСР, (Я. Стецько один час мав навіть надію, що США при зіткненні з СРСР зроблять ставку на поневоленні Москвою народи, але цього, як відомо, не сталося), він все ж закликав до повернення мілітарного духу в Европу, до піднесення її ролі у світі. Бо: «Факт, що рештки вільної Европи прагнуть у тіні меча Вашингтону жити вигідним життям, – є ганебним для націй Европи» (ІІ, 426).

Як відомо, Я. Стецько пристрасно наполягав на включенні в геополітичні інтереси «Західної Европи політичних аспірацій на Сході Європи – в країнах поневолених Москвою. Наголошував на інтеґральному вирішенні европейських проблем, з включенням долі цих народів (ІІ, 343). Ніби передбачаючи сучасні процеси реінтеґрації Европи (включення нових визволених країн в Раду Европи, їх зближення з Европейським Союзом і НАТО), Я. Стецько так окреслював масштаби і дух Европи: «Европа є там, де переживають і змагаються за европейську суть: свободу творчої індивідуальности, пошану до людської гідности, до національної самобутности, героїчну мораль одиниці, культуру, в якій творче «я» людини стоїть в осередку, за героїчне християнство» (ІІ, 342). Цим він ніби виключав з европейського кола евразійську Московщину, де, як ми знаємо, чи то царський, чи большевицький диктаторський режим ніколи не визнавав ніякої свободи індивідуальности, де тероризовано всякими НКВД і КГБ людську гідність, де по-імперськи завжди топталося, нищилося національну самобутність, де дика орда зневажала героїчну мораль одиниці, а замість героїчного християнства вірно служила царському чиновникові чи чинам з КГБ покірна православна Церква.