Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Бунт проти матеріялізму»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ ІХ цієї книги.

 

ІХ. «Бунт проти матеріялізму»

(Світоглядні аспекти націоналдізму)

 

Як політикові й ідеологові Я. Стецькові притаманний значний філософізм мислення. На кожну суспільну чи моральну проблему він дивився онтологічно, прагнув виявити, осмислити її джерела й підоснови, рушійні інтенції, її глобальне, світове значення.

Як ми вже зазначали, Я, Стецько світоглядно був переконаним ідеалістом. Релігійність, віра в примат духу, глибокий традиціоналізм, ствердження етичного, психологічного принципу у трактуванні життя – ось параметри його світогляду.

Протиставляючись марксистській, матеріялістичній світоглядній системі у її поясненні історичного процесу, Я. Стецько писав: «У підвалинах суспільних процесів лежить зовсім не якась надприродна економічна закономірність, але тільки життєві постулати людей, людських спільнот і людських одиниць, що бажають жити за якостями власних життєвих проявів, зростаючи духово і фізично. Ці процеси визначаються тим чинником, що народи й одиниці є психофізичними формаціями, свідомими, які мають власну волю і бажання як істоти, що самі творять закони розвитку, а не тільки механічно їм підлягають» (І, 152). Іншими словами, воля, устремління до якихось ідеалів, почуттєвість людей і народів впливають на розвиток історії і суспільства. Від якости вольового зусилля, від яскравости і величі ідей, від характеру виховання, від сили людської пристрасти і містики внутрішніх переживань залежить поступ людства, а не від нагромадження матеріяльних багатств, економічних взаємостосунків в суспільстві.

Стара біблійна істина: «Хто цінить матеріяльне більше, ніж ідеальне, той утратить і матеріяльне» (ІІ, 77), – у трактуванні Я. Стецька набуває нового звучання в епоху торжества матеріялізму і технократизму. Світ охоплений лихоманкою наживи і комфорту, він втрачає високі і шляхетні заповіти минулого, він йде до загибелі.

Я. Стецько констатує: «Прийшла криза людини, незалежно від державної системи, в якій вона живе. А саме людина дає всьому зміст» (ІІ, 138).

Доба помстилася прагматичному людствові. У ХІХ ст., коли воно якраз спокусилося вигодами матеріяльно-наукового проґресу, зродилася й підступна ідея чисто матеріялістичного вчення – марксизму-комунізму, що спрямувала народи до матеріяльного рабства. Розмахуючи привабливими, популістськими гаслами про майбутню всезагальну ситість, добробут і рівність можливостей, це вчення насправді затягнуло людей в безмежну прірву обмежень, знущань і жахливої неволі. Це була ніби відплата людям за те, що вони відреклися від духовних, героїчних, «ідеальних» заповітів, відреклися від Бога, зухвало повіривши у всесильність розуму.

І тепер вченню сатани треба оголосити нещадну війну. Я. Стецько узагальнює: «Комунізм можна перемогти тільки діяметрально-протилежними ідеями: християнською і національною. Історичному матеріялізмові треба протиставити християнський ідеалізм, інтернаціоналізмові – національну ідею, насильству – свободу людини, визискові людини державою – соціяльну справедливість і право на трудову приватну власність кожній людині, колективізації – деколективізацію, тобто суспільну персонацізацію, імперіялізмові – самостійну державу кожного народу, який має на неї право не на основі виборчих бюлетенів, а з титулу пролитої крові за неї» (І, 269).

І далі: «Наступ матеріялізму можна відбити тільки протинаступом релігійного, національного і соціяльного ідеалізму, лише натхненні благородною ідеєю народи переможуть большевизм» (І, 281).

Для Я. Стецька протистояння двох світів – комуністичного і некомуністичного – це не просто боротьба двох систем політично-соціяльного устрою. Тут ідеться про: « … буття або упадок християнської культури» (ІІ, 314).

Але в цьому вільному, некомуністичному світі сили матеріялізму також оволоділи людьми, розклали їх духово. Тому дуже легко знаходять спільну мову з комуністичними правителями політики Заходу, який себе величає «демократичним», «сводолюбним» і «релігійним» (бо там ще не закривають церкви! – Вони порожніють самі).

За Я. Стецьком: «Цивілізаційний, технічний поступ сучасности ніяк не йде в парі з розвитком морального почуття людини» (ІІ, 341). На його думку: «Навіть у час розкладу римської імперії, навіть тоді, коли християн кидали на поживу диким звірам, навіть французькій революції не передувало таке моральне падіння, як тепер воно існує» (ІІ, 22).

Чи може таке суспільство протистояти наступові комунізму, ширше – матеріялізму? Ні. Бо, як каже Я. Стецько: «… світ вільний у наш час – це світ прагматизму, еґоїзму, психологічного матеріялізму, світ вигідного життя, якому байдуже, що навколо нього розгортається жорстокий бій за найсуттєвіші вартості людського буття» (ІІ, 85).

Цей світ відкинув, забув колишню святість і героїку життя . Він сахається традицій европейського Середньовіччя, як «темних», «жорстоких», «відсталих» часів і звичаїв. Він думає, що його матеріяльно-технічні здобутки чогось варті, що вони заґарантують людині щастя, справедливість, свободу. Чи справді? А хіба таке «передове», «гуманне» ХХ сторіччя не принесло людствові найчорніші знущання людини над людиною, найганебніші приниження і тортури над мільйонами, наймасовіші вбивства, яких не знали ні Середньовічна, ні якась інша епоха? І ті люди, які несуть у світ духовне спустошення, деморалізацію і масові винищування людства, лякають нас «нетерпимістю Інквізиції!»

Я. Стецько відповідає: «Інквізиція? Але гляньмо на Колиму, Воркуту, 7 мільйонів замордованих голодом, на Авшвіц, Ебензее, Мауґгавзен, на війну «спаленої землі», на покатованих – мільйони і мільйони в підвалах ЧеКа, НКВД, МВД, на збірну відповідальність дітей і жінок за батьків і мужів, на наслідки атомових бомб, не руїни України сталінського і гітлерівського періодів. Що в порівнянні з тим було Середньовіччя?» (ІІ, 23).

Ці всі звірства допустила «гуманна» матеріялістична цивілізація сучасности. Саме ідеї матеріялізму, раціоналізму і технократизму послужили ідеологічною базою для нацизму і комунізму.

Вільний світ повинен оновитися, активно протиставитися розкладовим впливам матеріялізму. «Моральна революція – передумова оновлення людства, а це революція духу й моралі, антиматеріялістична і антигедоністична» (ІІ, 85).

Я. Стецько дає дуже точну оцінку того морального-ідейного стану Заходу, який не дає йом повернутися до героїчного, релігійного світовідчуття. Причина цьому – релятивізм, тобто масова переконаність, що все відносне, немає ніяких абсолютних вартощів, високих ідеалів, немає абсолютного Добра і Зла. А такий спосіб думання сіє хаос і зневіру. Занепадають старі боги і герої Окциденту, европейський світ, який зродив ґрандіозну культуру, осягнув колосальні звершення в царині думки і духу, сьогодні занепадає. Ось діагноз його занидіння: «Під впливом вчення релятивістів і марксистів та ідейної інфільтрації з центру розкладу – Москви, яка поширює свою доктрину знецінювання вартостей Окциденту, … – їм видається, що сьогоднішні наукові, зокрема технологічні досягнення і досвіди (атомова фізика, астронавтика, автоматизація) є заперечення віри прадідів» (ІІ, 397).

У епоху загальної зневіри зроджуються й відповідні філософські вчення, що поширюють занепадницькі, нежиттєві насторої. Одним з таких вчень у середині ХХ ст. на Заході став екзестенціялізм, що завоював собі велику популярність, за підтримки отих «релятивістських» певних сил, зрозуміло. Я. Стецько дає прониклеве й абсолютно правдиве поцінування модному філософському напрямкові: «Модерний екзистенцілізм – це філософія страху і сумнівів, страху перед нірваною, перед перетворенням у «ніщо», бо багато з тих модерних екзистенціялістів втратили найголовніше – віру в Бога. Охоплені почуттям тотальної ідейної і моральної розгублености, вони свідомо чи несвідомо солідаризуються із силами зла і розкладу» (ІІ, 397).

Такі настрої і така філософія закликають і ведуть до замикання людини самої в собі, з утратою відчуття національної спільности, і навпаки, до наростання почуття самотности, закинутости, розщеплености. Це філософія пораженства, відступу, пасивности. «Засада «моя хата скраю» – найбільш смертельно небезпечна для того, хто її захищає» – наголошує Я. Стецько (ІІ, 77).

Такий шлях виховання людини веде в нікуди. «Відкинувши віру в Бога, націю, людину, людство закономірно поклонялося б «золотому тельцю». Шлунок людини був би повним, але серце було б порожнім» (ІІ, 76).

Український націоналіст-революціонер і мислитель застерігає і так оцінює сучасну людину: «Утративши віру в безсмертність душі та у всемогутність Творця всесвіту, вона почуває себе беззахисною, безпорадною і радить не протиставлятися силам зла, себто – капітулювати перед аґресорами і загарбниками, які постійно погрожують знищенням людства. Але людина, яка вірить у вище призначення, у всемогутність Творця та його керівництво світом, не втрачає рівноваги духу, вона буде захищати добро і волю до кінця, рискуючи навіть атомовою війною, бо знає, що Бог не призначає на знищення тих, хто здійснює його заповіти. Вона вірить у вічне життя, тому не лякається смерти» (ІІ, 398).

У цьому контексті Я. Стецько визначав особливу роль для України. Національно-визвольна боротьба українців, глибокі християнські, духовні традиції, що збереглися у товщі народу, незважаючи на всі нищення і руїни, ідейна традиція у спадщині видатних українських мислителів і громадських діячів – все це в сукупності неоціненний скарб для переродження і самої України, й інших народів. Саме тут, на зболеній українській землі, має розпочатися, за Я. Стецьком, переможний похід національних, релігійних сил проти царства матеріялізму і безбожництва, похід за оновленням людства і людини.

Ось як він оцінює життєвий подвиг і доробок видатних українських націоналістичних діячів і мислителів ХХ ст.: «Проти імперіяльної ідеї у той час встала з усією силою національна, неповторно не лише в історії нашої політичної думки, а й взагалі европейської сформульована М. Міхновським, в ідеологічному змислі – Донцовим, в державно-політичному – Липинським» (ІІ, 79).

Особливо високо він ставив заслуги Д. Донцова, що розпрацював «ідеологічний, етичний, культурний аспекти націоналізму» (ІІ, 132).

І на завершення наведемо повчальні слова для тих, хто хоче неодмінно будувати тепер незалежну Україну на засадах лібералізму, які, до речі, всі розуміють по-різному і включають сюди і свободу віровизнання, і безвір’я. Ці слова видатного французького консервативного мислителя і діяча ХІХ ст. маркіза Алєксіса де Токвіля наводить у своїй статті «Честь нації понад усе» Я. Стецько, підсумрвуючи здобутки західної демократії. Для нього, як і їх автора, самозрозумілим є, що будь-яка держава має будуватися на міцних морально-духових засадах, на загальносуспільних догмах, бо без них, без вищого стабілізуючого порядку країну опанує анархія і безсилля. Ось що писав Токвіль у епоху, коли ще тільки починалася боротьба між республіканством і монархізмом: «Деспотизм може обійтися без віри, свобода – ні. Республіці, що її так розхвалюють, релігія більш потрібна, ніж монархії, яку так атакують, а демократичній державности – більш, ніж усім іншим. Як може суспільство зберегти себе від упадку, коли етнічні зв’язки не скріплюються, а політичні також розхитуються? І що можна зробити з народом, який – як суверен самого себе – не підчинений Богові? (ІІ, 397).