Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Без національної революції немає соціяльної»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ ІІ цієї книги.

 

II. «Без національної революції немає соціяльної»

(За які вартощі?)

 

Теоретична спадщина Ярослава Стецька є багатогранною. Активним продуцентом ідей він залишався майже все життя. Ідеї ці охоплюють проблеми державництва і соціяльної політики, стратегії і тактики боротьби революційної організації, міжнародної політики і геополітики, філософії й ідеології націоналізму.

Друкувався Я. Стецько після виходу з тюрми у 1937 р. у багатьох часописах і журналах. Назвемо лише найголовніші: альманах «На службі нації» (Париж), «Пробоєм» (Прага), «Ідея в наступі» (Париж), «На варті» (Прага), «Українська трибуна» (Мюнхен), «Сурма» (Мюнхен), «Вісник» (Нью-Йорк), «Визвольний шлях» (Лондон), «Український Самостійник» (Мюнхен), «Шлях перемоги» (Мюнхен).

Важливою проблемою доби в Україні, та й у світі, у середині ХХ ст. була боротьба з комунізмом-марксизмом як з ідеолого-світоглядною і суспільно-політичною системою. Український націоналістичний рух ніколи не мав ілюзій стосовно комунізму. Він оцінював його як ворожий, руїнницький лад, спрямований на підрив нормального життя народів і поневолення їх. Така чітка позиція була вироблена, перш за все, завдяки Д. Донцову, який ще напочатку 1920-х років дав у своїх працях проникливу і вичерпну характеристику марсизму як тоталітаристської ідеології, що її взяв собі на озброєння московський імперіялізм з метою посилити і поглибити свою експансію проти народів Европи і світу, проти їх відвічних моральних і соціяльних норм і законів.

Ідеї й оцінки Я. Стецька, спрямовані проти комунізму, були вагомими у 1930-40-і рр., коли ОУН боролася з впливами КПЗУ і з поширенням марксизму в Европі, зберігають свою актуальність вони для багатьох і тепер, коли з’являється реанімація збанкрутілої ідеології і практики. Розкриваючи демагогічну сутність комунізму, він так і називав цю ідею у статті «Без національної революції немає соціяльної» (1938 р.): «фраза-обман» (І, 136). Бо «… Соціял-комунізм у теорії хоче зрівняти всіх людей, лінивих з трудолюбивими, чесних з підлими, розумних, ініціятивних з недотепами, безвольними. На практиці він створив бюрократичну буржуазію отих усіх поганячів, керівників колхозів, совхозів, фабричних заводів і т.н., і знову – меншість кар’єристів та чужинців, передусім москалів чи запроданців, – експлуатує більшість, маси, бо живе з їхньої творчости, з їхньої праці» (І, 136).

Комунізм відіграв чорну роль в історії ХХ ст. На думку Я. Стецька: «Визвольну революцію народів 1917-1918 рр. зліквідовано при допомозі найбільшого обману, який знав коли-небудь світ. Так звана жовтнева революція, що започаткувала владу большевиків, була початком найжахливішої реакції, зрадою ідеалів, в ім’я яких народи валили царат під час березневої революції» (І, 187). У праці «Наша визвольна концепція» (1950 р.) він так визначає справжню мету комунізму: «Справжньою метою московсько-большевицького імперіялізму було за допомогою насильної «зрівнялівки», через тотальне поневолення людини, вбивання в неї усього, що ставить істоту людини, ініціятиви, творчости, гідности, свободи, зробити з неї покірного раба, який без слова слухатиме свого пана» (І, 232).

Водночас Я. Стецько бачив, як комуністична популістська ідеологія («всё – всем») щораз більше здобували собі прихильників серед злюмпенізованого пролетаріяту у різних народів світу, бачив вразливість суспільно-політичних систем демократично-ліберальних держав Заходу з боку такої експансії розкладової ідеології. Тому він прагне запобігти ідейно, вказати на слабкість ліберальної соціяльної політики, протиставити свою, націоналістичну, концепцію соціяльно-економічного устрою держави. Демонструючи промислову анархію, соціяльну несправедливість, необмежений визиск, занепад моральности, духу героїки в капіталістичному світі, натомість повне утвердження гедонізму і матеріялізму в ньому, Я. Стецько зазначає: «За своїм змістом розгнузданий лібералізм веде до перемоги большевицьких тоталітарних партій у всьому світі. Він створює добрий ґрунт, щоб вони ширилися. Соціяльна несправедливість капіталістичного устрою полегшує большевизмові обдурювати маси народів міражем комунізму» (І, 149). Це твердження Я. Стецька тепер, після розвалу соціялістичної системи, може видаватися політично застарілим, але усвідомимо собі, що ці слова були сказані у 1947 р., коли комунізм переможно утверджувався на просторах від Центральної Европи (Чехія, Югославія) до Далекого Cходу (Китай, Корея), коли його наступ видавався нездоланним багатьом на Заході. І саме ці і подібні заяви і концепції націоналістичних сил як пересторога ліберальним країнам та їх суспільним системам спонукали тоді Захід згуртувати сили, змінити багато в чому соціяльну політику, протиставитися духовно й ідейно комуністичному блокові.

Як відомо, націоналізм 1920-40-х не сприймав як соціялістичної, так і капіталістичної систем державного господарювання. Бо і одна, і друга не забезпечували гармонії і широких можливостей в господарюванні народним масам. Ось як про це пише Я. Стецько: «Лихом обох систем – соціялізму і ліберал-капіталізму – є те, що для широких народних мас, для поодинокої людини, в останньому випадку на ділі, в іншому ще й де-юре, закритий шлях до здобуття власти, яка при одній ситуації зосереджена в руках вузького кола, а при інших – в анонімній, контрольованій монопартією, тобто безконтрольній державній бюрократії» (І, 224). Гігантська індустріялізація й анархія виробництва, яка обезвладнювала, нівелювала людську індивідуальність, яка розпорошувала єдність нації, масове маніпулювання народною свідомістю та інстинктами за допомогою підкупу безмежного капіталу, занепад духовности і моралі у до кінця зматеріялізованих суспільствах ліберальної Европи застерігали націоналістів від однозначного сприймання всіх вартощів демо-ліберального світу.

Своє бачення сутности демократії дав Я. Стецько у статті «Націоналізм і демократія» (1939 р.). В основі його концепції лежать ті принципи націоналізму, які вимагають від суспільної теорії і практики, перш за все, етичних норм, якими повинні керуватися урядники держави, норм справедливости, а не хитрого підприємництва, коли перемагає в суспільстві спритніший, норм справжньої свободи, а не підкупу і мафійности, коли панують у країні клани багатих, норм героїки і зречности, а не пристосуванства і корисливости, коли люди масово зрікаються шляхетности і чесности, натомість поширюється цинізм і байдужість, черствість і прагматизм. «Коли під демократією, – пише Я. Стецько, – розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методом обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір’я й признання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення завдяки праці й чистоті характеру та здібностям кожному з народу перейти в ряди провідної верстви; далі – соціяльну справедливість, відповідний до зусиль праці та здібности розподіл дібр між усіх громадян держави, однакова на ділі, а не, як у демо-лібералів на папері, можливість як у робітника, так у селянина і промисловця – впливати на державні справи і керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться він гідним цього – якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм будови державного ладу й перебудови світу» (І, 131).

Отже, відповідно вимальовувалася потреба створення концепції нового суспільно-політичного устрою – націоналістичного. Цій проблемі Я. Стецько присвятив багато місця у своїх працях, серед яких виділимо трактат «Наша визвольна концепція» (1950 р.). А ще у статті «Новий суспільний лад» з 1938-го року він визначив такий перший принцип нової суспільної теорії: «Суспільний лад, до якого прагнемо, базується на двох основних засадах: національній і етичній» (І, 123). Таким чином, націоналізм, як філософія виразно ідеалістична, у своїй суспільно-державній концепції робить акцент на ідейно-духовних чинниках, а не на матеріяльних чи спекулятивних, як це роблять відповідно соціялізм-комунізм і демо-лібералізм. Він «від кожного жадає максимуму зусиль цілої індивідуальности» (І, 123). В основі націоналізму лежить героїчний світогляд, гаслами якого є: «воля, справедливість, слава» (І, 220). Іншими словами, націоналістична ідея вимагає всеохопного морально-духовного переродження нації, спаювання її на принципах відданости високим ідеалам, шляхетности, характерности, спільного вольового зусилля. В осередку, як найдорожчий скарб, стоїть духовно-культурна традиція, – збереження, плекання і утвердження якої є найвищим заповітом суспільства. Неможливим є відсторонення її на другий плян, як це є в демо-ліберальному чи комуністичному ладі, де прагматичні інтереси відіграють домінуючу роль і все є підпорядковане їм.

«Гармонійне поєднання національного, родинного й індивідуального – це добра, тривала підвалина росту української держави» – пише Я. Стецько (І, 229). Заперечуючи російську комуністичну «общину», яка є чужою самому духові українця (І, 233), в площині соціяльно-економіченої організації суспільства в Українській Самостійній Соборній Державі має бути утверджена «і індивідуальна, і кооперативна, і державна» власність (І, 230). Така різноманітність, взаємодоповнюваність форм власности унеможливить гіпертрофію, домінування якоїсь однієї з них, що неодмінно веде до деформації суспільної гармонії, як це є при соціялізмі чи капіталізмі.

Цю проблему Я. Стецько так конкретизує в іншому місці: «Заперечуємо питому комунізмові колективістичну власність, як також і необмежену приватну власність демо-лібералізму. Видвигаємо натомість власність національну – в її моральному розумінні. В нашому розумінні власник – це повірник заповіту найкращої спільноти (нації); він є виконавцем її волі й вона може покласти вето на його права, коли він піде в розріз із етичними законами національно-суспільного життя; законами, що беруть під увагу добро цілости нації, родини й одиниці (яка не раз сама не розуміє власного добра)» (І, 121).

Водночас Я. Стецько чітко протиставлявся тим, хто прагнув звести український визвольний рух лише до соціяльних вимог. «Соціялізація» ідей, так би мовити, обов’язково приведе до зміщення мети: замість свободи народ одержить лише якісь економічні реформи. Тому тільки широка, всеохопна, докорінна національно-визвольна революція може заґарантувати українському народові щастя і справедливість. «Без національної революції немає соціяльної» (І, 117) – ці слова є й назвою спеціяльної статті Я. Стецька на цю тему. У ній є конкретні думки щодо проблеми повноцінного визволення українців як поневоленої нації, які звучать актуально ще й тепер: «… повну соціяльну революцію для себе провести може той, хто перед тим був поневолений, – тільки захопивши політичну владу. Всякі соціяльні переміни, доконувані пануючою нацією, є реформами…» (І, 133) (Зазначимо, що у 1991 р., коли виникла незалежна Українська Держава, виникла вона як уламок колишньої совєтської імперії, зі збереженням всієї системи влади, структур влади і людей влади тієї імперії і пануючої в країні російської меншости. Тому всі зміни у ній, які сталися, є лише реформами цієї системи, а ні в якому разі не національною революцією українства).

Виявився Я. Стецько пророчим і стосовно теми майбутнього розвалу московської імперії, коли вона, захлиснувшись у безглуздости комунізму, його деспотизму і економічно-виробничій безпорадности, буде модифікуватися у «демократичну» імперію, чого ми є свідками. Ще у 1950 р. він писав: «У той момент, коли народи… валитимуть большевицьку владу, нищитимуть своїх начальників і МГБ-івських керівників, новий російський імперіялістичний фронт уже творитиме чергову силу з ясною метою, з проєктованою новою антисоціялістичною і антикомуністичною програмою, з приватною власністю, з землею для селян, з фабриками для робітників, яким земля і фабрики будуть «дані», щоб тільки зберегти імперію» (І, 259) – чим не картина сьогоднішньої, «реформаторсько-передової», «ліберальної», «путінської» Росії?!

Відповідно до традиції націоналістичної філософії, Я. Стецько бачив суспільну доктрину такою, щоб вона виростала з глибин національної історії, культури і психології. «Створити власний, глибокий стиль нової суспільної культури – ось завдання, до якого підніметься Україна, щоб вирити на зеленій кулі печать свого духа» (І, 118). «Наше гасло, – пише він тоді, – до джерел українського духа!»  (І, 119). Категорично був проти сліпого наслідування чужих схем: «Ми можемо брати не одне з чужих надбань і досвіду, але все те має бути випробуване в нашій рідній, українській системі» (І, 241).

Ці думки Я. Стецько розвивав і в оцінках ідей Французької революції: «Нам скажуть: ідеї Французької революції чинні і для України. Але ми заперечуємо не ідею свободи людини, ми заперечуємо необмежений лібералізм у господарстві, як ліберал-капіталізм, релятивізм у моралі, лібералізм як масонство з його розкладом релігії та культом вільної моралі, лібералізм, що має свій полюс у соціялізмі державного типу – большевизмі. Невже ж нам конче треба говорити про чужі зразки? Чи велика козацька революція на своїх прапорах не несла конструктивних ідей? А чи Запорозька Січ не була першою справжньою здоровою твердинею народної влади?» (І, 219).

Як бачимо, Я. Стецько розглядав проблему національної революції на Україні, її ідей і вартощів у ґлобальних ідейно-політичних масштабах. І наче висновком до цих ідей та концепцій є слова про природу національної революції з праці «На шляху боротьби за УССД» (1951 р.): «Кожний нарід іде завжди за тим, хто піднімає великі і важні справи, хто має відвагу сказати йому правду і вказати шлях, як перемогти кривду, як здобути волю і кращу майбутність. І тільки тоді нарід здібний на найбільші жертви, хоч би доводилося йому крізь кров, сльози, муки, терпіння, могили і терня йти до мети. Тому ОУН стала такою всеукраїнською, обіймаючою всіх українських патріотів великою й сильною революційно-визвольною організацією, піднявшись до таких великих і важливих справ» (І, 363).

Український націоналістичний рух у 1920-40-і роки справді охопив своїми ідеями найталановитіші, чисті душі і уми народу, вказав ясну мету боротьби, вибудував чітку і правдиву систему філософських, політичних, соціяльних, культурних і моральних вартощів. Тому й боротьба за ці світлі ідеали членів ОУН і її прихильників була такою зречною і жертовною, а підтримка з боку народу такою надійною. Націоналізм зумів намалювати перед народом виразну картину майбутнього суспільного ладу, ладу Національної Правди, де пануватимуть воля і справедливість, честь і героїка.