Новий крок видавництва «Крила»

Олег Баган

Новий крок видавництва «Крила»

       Щойно у тернопільському видавництві «Крила» побачив світ роман Григорія Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський». Я щиро тішуся цим проєктом, який відкриває нашу нову книжкову серію «Знамениті повісті та романи», оскільки вже давно, мабуть, від студентських літ, задумувався про те, чому цей твір не знайшов свого почеснішого місця в українській літературі й культурній свідомості. Тож, нарешті, вдалося реалізувати свою інтелектуальну мрію про доосмислення цього, безперечно, знакового роману, який постав на межі двох епох: відмирання старої денаціоналізованої Малоросії та народження національної України. Нагадаю, що він вийшов окремою книгою в 1840-у році, в тому ж році, коли з’явився «Кобзар» Тараса Шевченка!

       Як відомо, роман був написаний російською мовою і це обумовило меншу увагу українського читача до нього. Квітка, як і 99 % тодішньої української інтелігенції на Наддніпрянщині, був російськомовним автором, почавши писати в 1810-і роки. Лише на початку 1830-х років, під впливом настроїв та ідей романтизму, він звернувся до української мови. До кінця творчості письменник практикував білінгвізм, очевидно, з різних причин: просто за творчою інерцією, зважаючи на великий всеросійський читацький ринок, бажаючи розмовляти про складні суспільно-культурні проблеми, в чому він міг реалізуватися тільки, вживаючи російської мови. До кінця не зрозуміло, чому історичну повість про 18 століття «Конотопська відьма» (1837-й рік видання) він написав українською, а роман «Пан Халявський», написаний, мабуть, в 1838-у й надрукований в ж. «Отечественные записки» в 1839-у, який стосується того ж 18 століття – написаний російською.

       Тож у мене завжди було відчуття, що українській культурній свідомости бракує цього роману, власне, в українськомовній версії. На жаль, я довго не знав про переклад українською «Пана Халявського», виконаний нашим знаменитим письменником Борисом Антоненком-Давидовичем і виданий у київському видавництві «Дніпро» в 1966 році. Це видання, умовно кажучи, загубилося в українській свідомості, тож ми перевидали його. Зауважу, що Антоненко-Давидович досконало володів українською мовою, був її блискучим майстром, до того ж він сам був родом із Сіверщини, тобто майже однодіялектним автором із Квіткою-слобожанцем. Тому цей письменник перетворив свій переклад на літературний шедевр. І в цьому плані наше видання – це ще й додаткова реактуалізація цього конгеніяльного перекладу, який став одним із виявів прекрасної експресивности й багатства української мови.

       Роман важливий тим, що в ньому, як в жодному іншому творі письменника, зображена ментальність малоросійства. Про це першим, здається, сказав Дмитро Донцов, вважаючи цей твір мистецьким шаржем на малоросійство з його патологічною інерцією вегетативного життя. Змалювавши карикатуру малоросійського буття, Квітка ніби підсумував про довгу епоху торжества малоросійства в Україні – від кінця 17 століття. Власне, «зламалася» ця епоха під впливом ідей романтизму та українського національного відродження.

        Великою мірою сам Квітка був малоросом: він був вірнопідданим Російської імперії, свято вірив у «спасенність» православної цивілізації, цілком не мав ментального відчуття героїчної козацької епохи, йому явно бракувало національної чести, візії героїзму відсутні в його творчості. Не випадково він створив класичний образ «досконалого малороса» – денщика Шельменка, який став певним символом українського само занехаяння і самоприниження. Однак саме йому довелося живим прикладом показати сучасникам, як важливо позбуватися ментальности малоросійства, як важливо долати в самому собі негативні, деградантські комплекси. Квітка зумів перетворитися на очах у тисяч і тисяч своїх сучасників із співця «благодєнствія» Російської імперії на органічного українського автора, глибоко пов’язаного із народним життям.

       Окремо зауважу про проблему малоросійства, власне, проблему його трактування, про що я докладно написав у передмові до книги. Сьогодні у нас прийнято вузько розуміти це історичне явище: як національне відступництво, зраду. Насправді це не так. Малоросійство було набагато складнішим і поліваріянтним явищем. Першим про це в Україні заговорив Євген Маланюк (недавно ми видали великий том його есеїстики, присвячений цій темі: Маланюк Е. Про Росію і малоросійство. Тернопіль: Крила, 2024). Малоросійство можна вважати явищем міжнародним, не тільки українським. Це ментальний комплекс кожної бездержавної нації, коли вона починає шукати шляхів виживання в чужій державі. В Европі дуже цікаві моделі малоросійської свідомости можемо спостерігати на прикладах шотландців та валлійців у Великій Британії, провансальців у Франції, каталонців та ґалісійців в Еспанії, білорусів, які хоч і мають свою маріонеткову державу, але не живуть повноцінним національним життям, зрозуміло. Перші зародки малоросійської свідомости є вже у наших православних фанатиків кінця 16 – початку 17 ст., ідеологів «всеправославної єдности»: Герасима Смотрицького, Ісайї Копинського, Захарії Копистенського, Єлисея Плетенецького та ін. Вершиною розвитку цієї ідеології стала творчість та діяльність Стефана Яворського й Феофана Прокоповича, які були головними архітекторами Російської імперії на початку 18 ст. (так само, як архітекторами Великої Британії в той же час, після Унії 1707 року, була низка талановитих шотландців), увірувавши в «абсолютну позитивність» православної цивілізації й доводячи це теоретично. Їх навіть страшний терор Петра І проти українства не змусив засумніватися в своїх догмах! Це тому, що малоросійство на той час вже стало великою емоцією, формою віри, а ці категорії сильніші за всі аргументи розуму.

        Першими ознаками малоросійської свідомости є: ідейна відмова від свого героїчного минулого, ментальне занурення в побутовість, дрібнопроблемність життя, створення фальшивого ідеологічного міфу про якусь «спільну велику державу» із ворогом (ідея «Святої Русі» в українському варіянті), відречення від власної культурної традиції або сприйняття її на рівні примітивности, відречення від рідної мови. Остаточний антинаціональний злам в малоросійській психіці стається тоді, коли колективно малороси починають щиро вірити, що спільний проєкт із ворогом – державницький і культурний – є для них правдивим поступом, успіхом історичним. Так сталося із сотнями тисяч українських малоросів в історичному відтинку між приблизно 1750-им і 1850-им роками, коли вони були найнадійнішою підпорою Російської імперії й постачали тисячі талантів в її культуру. Вершиною з цих талантів став, безумовно, Микола Гоголь, який своєю творчістю дав колосальний поштовх для розвитку російської культури (пам’ятаємо слова Турґєнєва: «Ми всі вийшли із Гоголівської «Шинелі»). Через ці впливи малоросів, які йшли від різних народів імперії, російську культуру імперського ґатунку не можна вважати чисто московською за духом (на цьому наполягав і Є.Маланюк), і тому вона перебувала в постійному невидимому конфлікті із національною московською культурою (це, власне, корінь знаменитого протистояння між «західниками» і «слов’янофілами» в російській суспільній ідеології та свідомості). Так є дотепер.

       Ментально малоросійство не вмерло до сьогодні. Тому це явище треба уважно вивчати, не просто відмахуватися від нього, як від якоїсь застарілої проблеми зрадництва. Якщо визначати його загально, то це постійні пошуки шляху якогось позанаціонального розвитку України, це вигадування різних форм негероїчного типу культури. Сьогодні, в час російсько-української жорстокої війни, коли всі маски з Московії скинуті, тобто коли вже не можна, здавалося б, щось вигадати на користь союзу з Російською імперією, наше малоросійство однаково буде шукати якісь нові варіянти «порозуміння» з ворогом, буде розказувати якісь байки про «православну духовність», «спільну мовно-культурну традицію» тощо. І вже готується виборчі проєкти під цю ідеологічну модель.

       Роман «Пан Халявський» – це найвиразніший шарж на малоросійську свідомість. Письменник, може, сам того й не усвідомлюючи до кінця, показав всю мерзенність малоросійства як форми моральної деградації людини й суспільства. Це той етичний стан в суспільстві, коли є нахил тільки до одного – до вегетативного та примітивного існування, цілком позбавленого внутрішнього ідеалізму та героїзму. Сучасне українство повинно знати цей роман як досконалий твір про найжахливіший період українського западання в історії, морального виродження національної еліти. Це для нас як форма відштовхування від вічної Малоросії задля творення величної України!

      Окрім того роман «Пан Халявський» є чудовою естетичною версією літературного раблезіянства, коли автор через зображення низинних пластів життя, людських слабкощів та вад досягає ефекту великої експресивности для того, щоб критично подивитися на якісь буттєві явища. Першим твором у цій традиції можна вважати роман «Сатирикон» римського письменника Петронія (він недавно вийшов українською мовою у львівському видавництві  «Апріорі»). Григорій Квітка-Основ’яненко був непростим письменником, він добре орієнтувався в европейській літературі й зазнав впливу англійського та французького просвітницького реалізму (Філдинґ, Смолет, Дидро). Через це його критицизм, окцидентальний за сутністю, обернувся проти Російської імперії: саме Квітка дав поштовх до критики всеросійського знаменитого бюрократизму та управлінського самодурства, передусім своєю сатиричною п’єсою «Приезжий из столицы» (1827), яка послужила основою для знаменитого Гоголевого «Ревізора» (1836), який, своєю чергою, перевернув імперію морально: відтепер всі зрозуміли, що велетенською країною кермує етично й духово вихолощена система держиморд. У романі «Пан Халявський» подана широка картина порожнього існування нащадків колишньої козацької шляхти, які повністю втопилися в тихому болоті буденщини та «чревоугодія». Це картина країни, в якій заснув Дух. А все життя перетворилося на жалюгідну імітацію. Тому роман є  досконалим варіянтом якраз негероїчного твору, це зразок «літератури навпаки».

       Роман «Пан Халявський» ніби відчиняє нам двері до цієї забутої дещо країни – «благословенної Малоросії», – яка стала страшною спокусою-пасткою для наших предків, які виродилися у «правнуків поганих» (Т.Шевченко), відрікшись від ідейних та моральних заповітів героїчної козацької еліти 17 століття. Цю країно-химеру вартує пізнавати й розуміти як вічний жах нашого національного падіння в минулому.