Непровінційний вчений та ідеолог з провінції: Василь Іванишин
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 13 Лис 2023 в 0:08
Непровінційний вчений та ідеолог з провінції: Василь Іванишин
Побачив світ «Біобібліографічний покажчик. Василь Іванишин», що вийшов у серії «Академічна бібліотека», яку видає бібліотека Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка (директор Ігор Розлуцький). Видання представляє творчий доробок та біографію відомого науковця, публіциста, ідеолога українського вольового націоналізму в сучасності, багаторічного викладача ДДПУ ім. І.Франка Василя Іванишина (1944 – 2007). Ц е ім’я вже стало одним із символів Дрогобича та Дрогобицького педуніверситету як ім’я людини яскравого й нестандартного мислення, видатного громадського діяча, організатора культурного життя, носія високих ідей та натхненника нового покоління. Спадщина Василя Іванишина стала значущою, класичною для сучасної України й видається сьогодні регулярно як живе ідеологічне осмислення актуальних проблем національного буття українства.
Докладну біографію В.Іванишина у вигляді «Передмови», з поглибленим осмисленням його творчого доробку, написали викладачі ДДПУ ім. І.Франка Олег Баган та Петро Іванишин. Це дещо скорочений варіант їхньої монографії «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія», недавно виданої у тернопільському видавництві «Крила» (2023). Вона представляє головні етапи формування оригінального автора, його входження в академічний світ, громадянську та ідейно-політичну боротьбу, різні аспекти творчості.
Біобібліографічний покажчик складається із 4-х розділів: «Твори В.Іванишина», «Біографія життя і діяльності В.Іванишина» (тут подано перелік публікацій, в яких висвітлювалися різні аспекти діяльності автора), «Інтерв’ю В.Іванишина» та «Вшанування пам’яті В.Іванишина».
Покажчик чітко показує, що у Василя Іванишина було два основні етапи творчості: радянського періоду й періоду незалежності України. Якщо у перший період вчений займався переважно літературною критикою, то в другому домінують політична публіцистика та ідеологія. У часи суворої комуністичної цензури літературна критика давала йому золоту можливість щиро поговорити про естетичні та духовні вартощі, які творять головні сутності для зростання людини. Як вмілий інтерпретатор літератури, В.Іванишин багато працював із молоддю, літературними початківцями. Прагнув якомога більше вкласти в них важливих світоглядних принципів, які б надалі витворювали з цих людей цілісних інтелігентів та носіїв національних ідеалів. Тому нинішній покажчик якраз показує картину уважної та копіткої багаторічної праці науковця із молоддю.
Проживаючи у провінції, В.Іванишин і не прагнув стати офіційним, визнаним владою літературним критиком, бо це б вимагало від нього писати багато фальшивих, всуціль заідеологізованих текстів. Комуністи нікого не наближали до верхів можливостей та офіційного визнання задарма: ти мусив або продати душу, або стати відвертим холуєм режиму. Був третій шлях – половинчастий, тобто коли автор-критик спочатку довго догоджав системі, писав примітивно-агітаційні статті, а потім починав писати чесніше, «просував» те, що вважав за потрібне (в межах розумного, зрозуміло). Натомість В.Іванишин обрав для себе четверту лінію творчості – автора без слави і режимного визнання, але чесного й правдивого. За це мусив заплатити своєрідну «данину»: мав писати здебільшого про маловідомих, провінційних письменників, оскільки на них не звертала уваги цензура і довкола них панувала умовна свобода: адже вони особливо нікому не загрожували. Якби якийсь письменник відважився написати щось «кримінальне», занадто національне чи критичне щодо влади, то його легко б оголосили «прихованим ворогом комуністичної влади» і затерли б у ґрунт. З відомими письменниками було важче: їх знали у світі і якийсь «вибрик» з їхнього боку та наступна реакція на це відразу б стали публічним скандалом. Тому відомих, або, як казав Остап Вишня, «маститих» письменників опікали на високому рівні. На «дрібноту» з провінції не зважали, як на слабкі подуви вітру, які не роблять погоди.
Саме в цьому середовищі В.Іванишин знайшов для себе «плідне поле» більше відкритих розмов про літературу, життєву мудрість, принципи творчості. Власне, покажчик демонструє, як вчений крок за кроком вибудовував каркас інтелектуальних розмов із читачами, акцентуючи на високих ідеалах людяності, національної традиції, добра й при цьому уникаючи заідеологізованих кліше та пропаганди.
Цілком інший аспект таланту В.Іванишина відкрився в умовах політичної свободи, від кінця 1980-х років. І за типом публікацій ми бачимо вдумливого аналітика нових суспільних процесів, глибокого християнина, відважного націоналіста, який вміло «розкладає» ідейні камені для побудови нової програми відродження української нації. Тоді його окремі праці стали класикою національної думки, як, наприклад, стаття «Світогляд нації» (1990), яку він написав для виступу на всеукраїнській конференції у Києві, присвяченій проблемам духовності та історії. Це капітальна студія з переосмислення складних процесів в Україні на межі XVI – XVII ст., це правдива критика позиції митрополита Петра Могили, який не до кінця розумів національні процеси в українстві, це спроба розібратися із позиціями українських церков. До сьогодні ці проблеми залишаються не до кінця осмисленими українською наукою.
Творчість В.Іванишина 1990-2000-х рр. переважно була спрямована на тлумачення політичних процесів в Україні та вивірене поширення ідеологічних принципів вольового націоналізму. Тоді важливо було пояснити, що космополітичний лібералізм, який посилено нав’язували Україні як основну ідеологію для нації, не «спрацює» в українських умовах, що його принципи ефективно діють лише у національно сформованих суспільствах. Адже західні суспільства століттями гартувалися й виховувалися на принципах консерватизму та націоналізму, і тільки коли пертворилися на «тверді» організми, почали застосовувати ліберальну демократію. Умовами та ідеологемами лібералізму скористаються тільки нові багатії-олігархи, які пограбують країну й увібгають її в шори для безнастанної експлуатації та «викачування» коштів. Так і сталося в Україні. Зі статей В.Іванишина сьогодні стає зрозуміло, які глибокі помилки зробили керівники українського політикуму, відмовившись від твердих принципів націоналізму. Фактично держава покотилася в анархію, підтвердженням чого стало масове голосування суспільства за цілком безідейну, аморфну партію «Слуга народу» в 2019 р.
Багато сторінок із праць В.Іванишина сповнені тверезого суму від ситуації в Україні. Вчений розумів, що суспільство засліплене щодо аналізу законів та тенденцій історії, що його опановують демагоги й популісти. Зокрема він передбачив крах і ганьбу помаранчевої влади після такого тріумфального 2004-го року, коли, здавалося, кінцево був повалений режим корумпованого президента Л.Кучми. Тоді за критику позиції президента В.Ющенка місцеві горе-«патрійоти» в Дрогобичі влаштували навіть «громадський суд» над В.Іванишиним. Сьогодні вони опускають очі і відхрещуються від участі в тому смішному суді. Годі й знайти учасників, які зараз ховаються від істини. Правда виявилася на боці того, хто попереджав про небезпеки і пастки ліберальницького популізму. Тож спадщина В.Іванишина є ще й добрим уроком для сучасників.
З лаконічних описів покажчика видно, який потенціал теоретика літератури мав Василь Петрович і як мало він його реалізував через постійну завантаженість громадської роботою та політичною публіцистикою. Великим успіхом стало те, що вже посмертно вийшла його велика книга «Теорія літератури» (2010), розділи якої писалися в останні роки життя вченого. Це чудовий і логічний виклад складних питань літературознавства, яким завжди зможуть скористатися українські студенти-філологи. Скорочений варіант цієї книги побачив світ у київському видавництві «Академія» у 2009 р.
