Найвищі буттєві вартості: Батьківщина

Автор: . 07 Кві 2022 в 20:19

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Найвищі буттєві вартості: Батьківщина

Другою, окрім Господа,  основною буттєвою вартістю для кожної нормальної спільноти та індивіда є Батьківщина. Людина осягає її передусім як природне, Богом дане середовище свого існування, свою буттєву основу, котру вивершує ланцюг органічних спільнот: сім’я – рід – плем’я (субетнос) – народ (етнос) – нація. Не випадково провідні націософи часто вживали подвійне поняття “Батьківщина-Нація”, наголошуючи на метафізичній тотожності цих базових констант, в яких міститься життєве коріння й окремих осіб, і великих колективів. А історики, підкреслюючи давність етнокультурного ядра будь-якої нації, вказували на зародження перших субетносів та народів ще в добу палеоліту.

Батьківщина – це передусім нація. Вона дарує можливість земної несмертельності, оскільки вплетеність індивіда в соціокультурні спільноти долає час і простір. Не випадково в художній філософії Тараса Шевченка нація розглядалася як велетенська родина – духовна, спаяна християнською любов’ю єдність “мертвих, і живих, і ненарожденних земляків… в Украйні і не в Украйні”. Для німецького філософа Фрідріха Шеллінґа Батьківщина була чимсь “споконвічним”.

Український мислитель Василь Іванишин запропонував визначення нації як усвідомленої та дієвої єдності людей природно-соціального (кровно-етнічного) та духовно-конвенціонального (культурно-історичного) типу, об’єднаних довкола ідеї свободи (вільного буття у власній національній державі). З цього погляду важко назвати нацією, наприклад, московський народ, котрий за весь час свого існування (від XIII-XIV ст.) так і не зміг витворити об’єднувальну національну ідею, ідею національної свободи, та власну національну державу. Цей етнос, натомість, постійно трансформується в псевдонаціональну мультикультурну  спільноту – фальшиву “родіну” – поневолювальною ідеєю наддержави, імперії:  “трєтьєва Ріма”, комуністичного СРСР, “євразійскава прастранства”. Замість гуртуватися природною для незалежних істот любов’ю до Бога та Батьківщини, імперське населення сковують ланцюги рабства: ненависть (ксенофобія) і зверхність (шовінізм) до всього неросійського, особливо – до вільних особистостей і народів, та тваринний страх перед своїми вождями-рабовласниками.

В українській та світовій філософсько-науковій традиції Вітчизна витлумачується ще й як інші буттєві дійсності. Наприклад, як рідна земля – простір, котрий є ґрунтом-основою народу, як природа (шевченківська країна, “повита красою”) і як “місце, де жили предки” (Е.Сміт). Як рідний світ – в котрому простір Батьківщини відкривається в часову перспективу, як обличчя буття. Як історія – доля народу, бо “народ, котрий не знає своєї історії, приречений на постійні поразки, виродження і загибель” (Тацит). Як мова – “дім буття” (М.Гайдеґґер), бо “коли ми говоримо про споконвічність батьківщини, ми зараховуємо сюди передусім мову” (Г.-Ґ.Ґадамер). Як художня література, бо саме вона є джерелом національного життя, екзистенції – джерелом “історично здійснюваного тут-буття народу” (М.Гайдеґґер). Як культура загалом – людинотворча й націотворча духовна традиція, духовнотворче передання, система національно-духовних вартостей. Як буття взагалі – котре “ніхто… не додбає і не розруйнує” (Т.Шевченко) – як пряма близькість ненав’язливої сили, як опорна основа національного сущого, як усе близьке й найближче, як архіважлива складова сутності – істина й сенс існування кожної незмарґіналізованої, не знищеної імперським чи космополітичним світоглядом, особистості або спільноти.

Батьківщина для людини – це мати. Як мати дає буття дитині, так і Вітчизна – дарує життя людині. Нація – це, як твердять націософи, одна велика родина, а її члени – діти Батьківщини. Україна для українців – “добра і рідна матір”, писав Т.Шевченко, і тому застерігав тих недолюдків-малоросів, що вирішили зрадити священний духовний зв’язок із нею: “…хто матір забуває, / Того Бог крає, / Того діти цураються. / В хату не пускають. / Чужі люди проганяють, / І немає злому / На всій землі безконечній / Веселого дому”. На жаль, далеко не всі власники українських паспортів чи уродженці української землі по-справжньому є дітьми України.

У час всенародної війни за свободу із кремлівською дикунською імперією, особливо важливо усвідомлювати свій глибинний зв’язок із Вітчизною – а значить, із рідними землею, природою, світом, історією, мовою, письменством, культурою, нацією – як невичерпним джерелом життєвої сили. Якщо кожен українець буде справжньою людиною, сутнісним сином – закоріненим у власну Батьківщину індивідом, якщо усвідомить, за Євгеном Маланюком, що ображати Матір-Землю “ніхто не сміє – / Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля”, якщо зможе, за героїнею Ліни Костенко, “збіліти в гнів до сотого коліна!”, – тоді нас чекає не лише блискуча перемога над московською звірячою ордою, напророкована великим Кобзарем, а й нове вільне життя: “…на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”.

6.04.2022 р.

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму | Події та коментарі