Нація і націоналізм

Автор: . 27 Кві 2016 в 0:01

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Нація і націоналізм

 

Ми вже не раз підкреслювали, що той ідеологічний вибір, перед яким поставило життя нинішній політичний рух, не такий уже й широкий. Вибирати доводиться одне з трьох: комунізм, демократизм чи націоналізм. Зараз у світі, особливо мусульманському, велику притягальну силу здобув релігійний фундаменталізм, але в умовах України він, із зрозумілих причин, послідовників не має.

Мусять робити свій вибір і демократи. Оскільки ж їх ідеологія входить у названу вище тріаду, то їхній вибір ще вужчий і зводиться фактично до дилеми: комунізм або націоналізм. Процедура це вимушена і болісна, але необхідна, бо нинішня криза демократичного руху викликана не дією зовнішніх чинників тільки, а передусім обмеженістю його ідейної бази. Це визнають самі лідери демократів, вони ж підкреслюють необхідність цю базу розширити, щоб зробити свій рух масовим, бажано всенародним.

І вони свій вибір роблять. Він не завжди свідомий чи зловмисний, але дуже небезпечний. Бо численні виступи демократичних лідерів – представників керівної верхівки переконливо засвідчують їх орієнтацію на ті цінності, на той шлях, з яких починається кривава дорога народу до “світлого комуністичного завтра”.

Ідеї націоналізму їм чужі, часто – ворожі, і ці люди роблять усе, щоб відмежуватися від усього “націоналістичного”, відвернути від націоналізму очолювані ними політичні об’єднання і громадськість. Не усвідомлюючи суті націоналізму, ігноруючи страшні уроки історії, не вдаючись до аналізу того, що ж саме зумовило масовість та успіх першого етапу нинішньої боротьби, вони щиро (сподіваюся!) вірять – і часто підкреслюють це, – що виходять із здорового глузду, тоді як націоналізм, мовляв, – “романтична химера”. Їх приклад – демократичний Захід, їх аргумент – справді реальне зубожіння народу. І перше, і друге – очевидне. Але саме очевидність іноді зле жартує зі здорового глузду і робить його висновки безглуздям. З цього приводу дозволю собі процитувати російського поета:

 

“Движенья нет! – сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал предним ходить.

Сильнее бы не мог он возразить!

Хвалили все ответ замысловатый.

Но, господа, забавный случай сей

Другой пример на ум приводит:

Ведь каждый день пред нами солнце всходит,

Однако прав упрямый Галилей!

 

У політиці ж подібний “здоровий глузд” часто – не тільки безглуздя, а й перспектива цілком реального безголов’я. А нинішні заклики демократів зайнятися не політикою, а економікою, їх орієнтація на соціальні потреби та інтереси, ілюзорні надії на створювані компартократією ринок і “третій клас”, відмова від національно-визвольної боротьби і віра в притягальну силу космополітичного демократизму – яскраві і не перші в нашій історії приклади такого політично безглуздого “здорового глузду”.

Усе це вже було і було: і опора на “здоровий глузд”, і апеляції до “твердого хлопського розуму”. Згадаймо: навіть молодий І.Франко не зміг опертися цьому масовому психозу і мало не став правовірним марксистом – так його спокусило “соціальне”. І тільки потім цей могутній і чесний розум дійшов до знаменитого “Не пора”, до націоналізму. Але що там Франко! Теперішні мудріші!…

Український парадокс у цьому випадку полягає в тому, що ці люди, – хто був, хто став, – рішучі противники, навіть вороги комуністичної ідеології та практики і таки українські патріоти (сумніватися в чиємусь патріотизмі вважаю дикунством, поки людина своїми діями не довела протилежного). Але ні перше, ні друге ще не дають гарантії від помилкових кроків у політиці. Мало бути патріотом і антикомуністом чи навіть некомуністом: “на Вкраїні милій” грунт для утвердження більшовизму кілька десятиліть готували якраз такі люди. Вони щиро вірили в очевидний, здавалося б, примат соціального над національним і відповідно діяли, твердо переконані, що прокладають своєму народові шлях до кращого майбутнього. А в результаті? Розколота нація, ослаблений табір націоналістів, ідеологічна неспроможність у боротьбі з більшовизмом, поневолення і загибель і націоналістів, і некомуністів, і українських комуністів…

Тому нинішні українські політики мусять усвідомити: відкидаючи філісофію націоналізму при переосмисленні і розширенні своїх політичних програм, вони неминуче зблизять їх із таким ненависним для них комунізмом, – не навмисно, а просто тому, що третього не дано. А відповідний результат не забариться: закони історії не роблять винятку ні для кого. І вкрай необхідні соціально-економічні реформи, політичну настанову на які зараз роблять демократи, тільки тоді будуть суттєвими і підуть на користь цілому українському народові, якщо стануть складовою частиною в системі політичних дій національно-визвольної боротьби і державотворчої практики української нації.

Українській націоналізм був, є і залишається ненависним світоглядним, ідеологічним і політичним витвором українського народу для всіх тих, хто “не мислить собі без України” реалізації своїх явних чи замаскованих імперіалістичних задумів, та їх добровільних чи мимовільних прислужників. Націоналізм – “регулятивна ідея” /І.Кант/ української нації, яка допомогла народові вижити в історичних катаклізмах, зберегти свою ідентичність, незважаючи на цілі століття цілеспрямованої і нелюдської у своїй жорстокості денаціоналізації, і прийти в сучасність із глибоко вкоріненою ідеєю національної свободи і державності. Саме тому для ворогів української нації він і християнство – головні й найперші об’єкти нападу, нищення, викорінення, фальсифікації. І українські холуї всіх часів здобували собі отой “шмат гнилої ковбаси” із рук чергового господаря не тільки вихвалянням чужого і вірним прислужництвом: цього завжди було замало. Треба було обов’язково явно, якомога брутальніше паплюжити і нищити котрусь із цих двох духовних опор українського народу, а в радянські часи – обидві. Християнство, навіть такий визнаний носій української національної ідеї, як УГКЦ, поволі повертається в життя, у свідомість і душу народу. А от націоналізм… Невже наші вороги нічому не навчили нас?..

Для багатьох демократичних лідерів, як і для більшості українців нинішнього покоління, націоналізм – це щось таке, чим лякають дітей. У всякому разі – неприйнятне і навіть непристойне для “серйозного”, “тверезого” політика. Уявлення про нього формувалося в отруйних міазмах атмосфери комуністичного виховання, – до речі, з використанням антинаціоналістичних висловлювань зорієнтованих на “соціальне” українських діячів минулого: далекого і не дуже… То ж не дивуймося частим випадкам неприйняття багатьма українцями ідеології українського націоналізму: не вина, а біда нашого народу, що формуванням його світогляду століттями займалися чужі “благодійники” і “просвітителі”.

Якраз саме в цьому – головна причина того, що націоналізм ще не став для більшості українців світоглядною базою і детермінатором їх соціальної поведінки, а не в його нібито “минулості”, “неспроможності”, “атавізмі”, “анахронізмі” тощо. Друга – у тому, що за пропаганду націоналізму часто беруться люди, які або не розуміють його суті, або не вміють цього робити, або використовують його у своїх амбітно-особистих чи вузькопартійних інтересах, які не збігаються з інтересами нації, а отже – із сутністю націоналізму. Третя причина – інформаційний голод: відсутність націоналістичної літератури попередніх епох, нових праць, досліджень з проблем націоналізму, популяризації через засоби масової інформації, художню літературу та мистецтво тощо. Тому часто трапляються дивні випадки: людина рішуче заперечує націоналізм, а з подальшої розмови виявляється, що вона не має про нього уявлення, – як той суддя, що засудив І.Франка за соціалізм, а потім за чашкою кави розпитував прокурора, що ж це, власне, таке…

Не ставлячи собі за мету давати вичерпну характеристику такого багатогранного і складного явища, як український націоналізм, спробуємо вказати на низку суттєвих моментів, важливих для усвідомлення суті цього явища. Постараємось також вказати на його основні конститутивні ознаки, які складають смисловий простір цього поняття і які постійно замовчуються, спотворюються, фальсифікуються його противниками. При цьому нам доведеться вдаватися до проблем генези, історії, організаційних форм та політичної практики українського націоналізму. Кожен із цих аспектів заслуговує на окрему працю. Ми ж змушені жертвувати послідовністю і повнотою викладу, оскільки наші завдання – не науково-теоретичні чи історіографічні: ідеться про місце, роль і перспективи націоналізму в нинішній політичній боротьбі в Україні.

Почнемо з того, що націоналізм – поняття структуризоване, зі складною ієрархією рівнів формування, вияву і функціонування, повнота і викінченість якої залежить від стану нації – підневільного чи державного. Так, якщо для підневільної нації характерні зорієнтованість на боротьбу і, отже, культивування всього, що скероване на протиставлення гнобленню, на виживання, захист, виборювання прав і свобод, зрештою – на деструкцію колоніальної системи і своє звільнення, то для державної нації характерний націоналізм конструктивно-творчого характеру в усіх виявах суспільного життя,

Український націоналізм виник, формувався і досі реалізувався майже виключно в умовах підневільності нації, – як теорія і практика національно-визвольної боротьби українського народу. Свої колосальні творчі потенції йому тільки належить виявити, і на нинішнє покоління українських націоналістів лягає історична відповідальність і величезна робота, пов’язана з перспективною зміною статусу і функцій національну, – у сфері філософсько-теоретичній та ідеологічній, структурно-організаційній та суспільно-практичній.

Коріння, походження, генезис національну – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях. У цьому – його надзвичайна живучість і регенеративність, тобто здатність до відновлення, відтворення, часто – спонтанна, без цілеспрямованого наукового чи політичного втручання в суспільну свідомість. Саме тому націоналізм по-різному виявляється на різних рівнях: суб’єктивно-психологічному, раціональному, політичному тощо.

Так, на масово-побутовому рівні націоналізм – це вияв патріотизму з яскраво вираженою любов’ю до свого, рідного, успадкованого від предків і культивованого в народі.

На особистісному – це таке відношення індивіда до свого народу, при якому інтереси загалу свідомо ставляться ним вище власних; індивід відчуває себе відповідальним за долю нації, а тому діє не за логікою самозбереження, а часто всупереч їй – за логікою жертовності в ім’я інтересів нації.

Тобто, на суб’єктивно-психологічному рівні націоналізм проявляється як сутність ірраціональна, а тому часто немотивована і незаперечна з позицій логіки і виступає як форма свідомості патріота, яка опирається на одвічне внутрішнє відчуття ірреального зв’язку людини з містично-сакральною субстанцією – духом нації /”духом одвічної стихії”/, верифікується для підтвердження своєї істинності з історичним досвідом нації і надає жертовності індивіда в ім’я свободи та волевиявлення нації значення категоричного імперативу.

На суспільному рівні націоналізм – це самоусвідомлення себе народом як суб’єкта політики: зі своєю визвольною метою та спільним державницьким інтересом, – при якому суспільство стає готовим до сьогочасних особистих і групових жертв в ім’я досягнення бажаного загального блага і згуртовується вже не тільки як народ – на основі своїх етнічних ознак, а як нація – навколо своєї національної ідеї: захисної, визвольної, державотворчої.

На раціональному рівні націоналізм – це філософія буття нації в часі; це методологія виживання, державотворення і взаємодії нації з іншими народами; це теорія боротьби нації за реалізацію національної ідеї в конкретних історичних умовах.

На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт і рушійна сила історії.

На ідейно-концептуальному рівні націоналізм – це ідеологія національного життя, тобто система політичних, економічних, етичних /моральних і правових/, естетичних, релігійних і філософських поглядів та ідей різних громадських і політичних об’єднань, кожен зі структурних елементів якої підпорядкований завданням реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення і розвитку нації в конкретних умовах дійсності;

– це ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу і яка задоволення індивідуальних та групових інтересів і соціальних потреб громадян ставить у залежність від повноти реалізації ідей національного визволення, державотворення, незалежності.

На державному рівні націоналізм – це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб та інтересів членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів; це політика державних гарантій захисту, умов відтворення і розвитку нації,

На громадському рівні націоналізм проявляється як культурницький і політичний рух, спрямований на національне відродження і державне самоутвердження нації.

Класики та ідеологи марксизму-ленінізму або помилялися, або фальшивили, розвиваючи своє вчення про два види націоналізму: націоналізм пригнобленої нації і націоналізм гноблячої нації – шовінізм. Насправді це явища різні за своєю генезою, суттю і функціями.

Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їхні сятині, символи, традиції, тощо – об’єкт поваги й пошанування; для шовініста – це те, що необхідно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Націоналізм облагороджує членів своєї нації, шовінізм веде свій народ до морального звиродніння. Націоналізм породжує подвижників, мучеників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Опора націоналізму – найбільш свідомі, чесні й порядні люди; опора шовінізму – людська підлота. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян – це зміцнює національну державу; шовініст зацікавлений у протилежному, бо ситих важче нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави, розпадеться імперія. Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних; шовінізм веде до диктатури, бо ділить суспільство на гнобителів і гноблених. Відсутність чи брак націоналізму губить націю; відсутність чи хоч послаблення шовінізму розкріпачує народи…

Лозунг “Борис, заставь хохлов накормить Россию!” ніколи не написав би російський націоналіст: він принизливий передусім для самих росіян. Його сотворив російський шовініст. І не вина, а біда російського народу і пов’язаних із Росією народів, що в Росії ніколи не культивувався націоналізм, а століттями плекалися великодержавний шовінізм та імперіалізм. Вони й лягли в основу російського патріотизму, що виразно проявляється не просто на рівні масової свідомості, а й у словах і діях лідерів російської демократії. Рідкісні винятки цього не заперечать і не змінять, але обнадіюють. І коли першорядний інтелігент Росії Д.Ліхачов заявляє, що не треба повертати народам колишнього Союзу награбовані в них імперією і вивезені в Росію національні цінності, реліквії та святині, бо це, мовляв, приведе до розпорошення культури, то це промовляє в ньому не культуролог і не естет, а російський шовініст. Зате передрукована багатьма українськими виданнями стаття В.Новодворської “О национальной подлости великороссов” – це твір, що міг вийти тільки з-під пера російського націоналіста.

Націоналізм не можна видумати: він – “дух одвічної стихії”, який об’єднує людей одного народу в соціальний моноліт ідеєю національної свободи, незалежності, державності. Він передається з покоління в покоління крізь віки не у вигляді теорії, а всіма набутками духовної й матеріальної культури народу, рятує націю в критичні моменти і стимулює її розвиток у час політичного затишшя.

Націоналізм – не доктрина, привнесена ззовні: це ідеологічний відбиток, відтиск, матрицею якого є сутнісне з буття нації. І цей відбиток твориться щоденно, постійно, невпинно. Тому націоналізм як духовний зріз буття нації незнищений: він існуватиме доти, допоки існуватиме нація. І саме в цьому сенсі слід розуміти твердження про те, що він і був завжди. Те, що український націоналізм як філософія буття нації та ідеологія національно-визвольної боротьби був оформлений у ХІХ–ХХ століттях, зовсім не означає, що націоналізму як духовно-ідейного відбитка національного буття не було перед тим.

Ми вже раз скористалися інженерною термінологією, вживши слово “матриця”. Для увиразнення наступної думки запозичимо звідти ж назву другої робочої частини штампа – “пуансон” і нагадаємо технологію штампування. Шматок металу просовують між матрицею і пуансоном, останній під тиском вдавлює метал у матрицю – і рельєфний відбиток готовий. Усяке порівняння кульгає, але цей приклад унаочнює механізм відтворення нації. Бо з перших секунд існування людина потрапляє між дві формотворчі сили, де матрицею є національне буття, а пуансоном – адекватне матриці національне самоусвідомлення, тобто націоналізм. І якщо ми хочемо виховати національно свідому особистість, то мусимо привести “пуансон” – ідеологію націоналізму в точну відповідність із “матрицею”. Інакше – “брак”, деформація деталей або й поломка штампа – політична криза.

Прошу пробачення в шановних читачів за цю “залізну логіку”, але так чіткіше видно помилку тих, що пробують у нинішніх умовах використати для формування масової націоналістичної свідомості ідеологію /”пуансон”/ півстолітньої давності, яка тільки в загальних рисах відповідає нинішнім реаліям украй понівеченої “матриці” – національного життя. А це недопустимо з двох причин: по-перше, даремно, без користі для національної справи, витрачається час та енергія; по-друге, це дискредитує націоналізм як щось застаріле, малоефективне, політично неспроможне. А націоналізм тут ні при чому: просто треба привести ідеологію у відповідність до особливостей та вимог часу і життя.

Сумна особливість теперішнього стану національної справи полягає в тому, що нинішня нагода звільнення і державного самоутвердження застала націю в стані руїни: надзвичайно понівечене національне життя, відсутня відповідна часові ідеологія національно-визвольної боротьби, деформована національна свідомість українців.

Наприклад, за роки комуністичного режиму українське село було піддане масовому знищенню державним терором, трьома голодоморами і жахливими війнами, сімдесятирічній тотальній агресивній денаціоналізації та русифікації, переведене насильно на новий, дикунський спосіб господарювання, названий колгоспним, який повністю заперечував тисячолітній селянський досвід і ставив селянина в умови незрівнянно гірші за панщизняні чи кріпацькі. Внаслідок цього на більшості територій України село перестало бути носієм і хоронителем генетичного коду відтворення нації, гарантом її збереження і продовження в часі. Тепер воно само потребує всебічного національного відродження в усіх сферах життя.

Як молекула ДНК, у якій запрограмовано весь організм, є в кожній його клітині, так і генетичний код нації наявний не тільки в бутті нації, але й у її свідомості. Яскраве свідчення цьому – понад столітнє існування української діаспори в країнах Заходу. Там, хоч і з певними втратами, українці “по пам’яті” в якісно нових умовах і фактично в повній ізоляції від матірної землі створили надійну і повноцінну систему національного відтворення. Набагато гірша ситуація в Україні, оскільки тут національна свідомість українців так цілеспрямовано спотворювалася, що в нинішньому своєму стані уже не спроможна масово формувати українського патріота, а хіба такі мутантні типи, які були вигідні для імперії і не становили для неї жодної небезпеки.

Отже, ми не можемо залишатися бездіяльними і спокійно чекати на те, що зараз, у постімперський час, в умовах денаціоналізованої державності станеться чудо: або саме національне буття витворить повноцінну національну свідомість і забезпечить повне відтворення української нації, або ж нинішня національна свідомість оздоровить національне буття, відновить той складний суспільний механізм, безперешкодна дія якого формуватиме з українців таки українців, а не потворних мутантів чи “чистих” росіян. Ні першого, ні другого не буде. Такого чуда не станеться. Усе це ілюзії, самообман. Нація у страшній небезпеці, яка була і залишається і яку не усунути демократичними гаслами і на основі космополітизованих політичних програм наших демократів.

У зв’язку з цим до рівня життєвої необхідності зростає значимість українського націоналізму як філософської, методологічної та ідеологічної основи нинішнього етапу національного відродження, національно-визвольної боротьби та національного державотворення. Однак стати ідейною базою і могутнім фактором політичного життя сучасної України націоналізм не зміг ще й досі з двох причин. Це, по-перше, його теоретична неадаптованість до конкретних умов нашої дійсності. Тому потрібно, не змінюючи його суті, із врахуванням найновіших досягнень науки оновити філософію українського націоналізму, розвинути національно-екзистенціальну методологію, доповнити й конкретизувати відповідно до реалій сьогодення його ідейно-програмну базу. По-друге, в Україні не вщухає антинаціоналістична кампанія. Спадкоємцями нещадної боротьби КПРС з будь-якими проявами націоналізму виступили в наш час більшість лідерів – ідеологів демократичного табору.

Один із основних прийомів цієї боротьби – залякування націоналізмом через ототожнення його із вченням Дмитра Донцова, практикою терору ОУН та “бандерівщиною” – збройною боротьбою ОУН–УПА. При цьому самі “борці” виявляють таке розуміння інтегрального націоналізму, до якого епіграфом можуть бути слова В.Винниченка про Д.Донцова, якого паплюжив, не в силі змиритися з його славою духовного батька української революційної молоді: “Я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті Д.Донцова не читав. Я тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну…” (В.Винниченко, Заповіт борцям за визволення. – Київ, “Криниця”, 1991, с.68). Вам це не нагадує знаменитого: “Я, конечно, Пастернака не читал, но считаю , что зто сволочь!”?

“Рятуючи” український народ від згубного, на їх думку, націоналізму, купаючись у теплих посмішках, якими винагороджують їх за це західні політики та ідеологи, наші демократи не підозрівають про дві речі. По-перше, що інтегральний націоналізм – це один із конкретних виявів українського націоналізму. Він виявився найбільш адекватний часові і набув найбільшого поширення у свідомості борців за волю України, але це ще не весь український націоналізм. По-друге, що основоположником українського націоналізму був не Д.Донцов, а Т.Шевченко. І “євангеліє” націоналізму – не “Націоналізм” Д.Донцова, а “Кобзар” Т.Шевченка. Тому заперечувати націоналізм – це значить виступати в першу чергу проти ідейної спрямованості, самого духу цієї святині української нації, а лише в другу чергу – проти вчення Д.Донцова.

Тут не місце займатися інтерпретацією художньої спадщини генія. Тому – лише кілька зауваг.

Т.Шевченко створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутностей, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття витворені українським народом, якими зумовлене і на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхилення від котрогось із них, кожна спроба їх роз’єднання в життєвій практиці (моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації,

У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження.

Ефективність застосування цієї методології у справі служіння своїй нації та повноти самореалізації особистості підтверджена найпереконливіше самим Шевченком: усе життя і ціла його творчість мають безумовний національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер. До речі, у значній мірі цю шевченківську методологію експлікував і на ній будував своє вчення Д.Донцов.

Будь-яка українська політична програма, що ігнорує цю національно-екзистенціальну методологію або, тим більше, суперечить їй, – ідейно неспроможна і шкідлива для української нації, для України. Саме тому народ більше вірить Шевченкові, ніж нашим політикам.

Водночас творчість Шевченка визначила також ідеологію національно – визвольної боротьби українського народу того часу. Шевченко чітко визначає мету, пріоритети, рушійні сили та якості проводу. Діапазон можливих форм і методів боротьби за свободу бачиться йому, до речі, гранично широким: від легальних до нелегальних, від культурно-просвітницьких до, за термінологією сучасних демократів, ультрарадикальних – залежно від умов та обставин. Згадаймо, що, наприклад, його “Буквар” і “Я не нездужаю нівроку…” (із закликом “громадою обух сталить”) писалися практично водночас: нація мусить бути готова до різних способів боротьби за свободу і вільна у їх виборі…

Згадати б ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вкладав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою але не озброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору…

Геній Шевченка називають наскрізь народним, національним. Крізь зуби, сторожко оглядаючись на кислу міну “старшобратських” ідеологічних церберів, видушувало це із себе і продажне радянське шевченкознавство, кожного разу поквапливо додаючи: “…і водночас інтернаціональний!”. Не збираємося заперечувати ці тези. Навпаки! Але треба бути невігласом чи шахраєм від літературознавства, щоб сприйняти і їхнє фальсифікаторське обґрунтування. Бо шевченківський інтернаціоналізм не має нічого спільного з імперсько-шовіністичним “пролетарським інтернаціоналізмом” КПРС: він наповнений у “Кобзарі” не шовіністичним, а християнським змістом. А поет він наскрізь народний і національний далеко не тому, що “змальовував тяжке життя трудящих”, “творчо наслідував народні пісні” і “широко використовував фолькльорні елементи – образи, прислів’я, приказки тощо”. Справа в іншому.

Шевченко у природний для себе як поета спосіб і в найдоступніший для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності і незалежності. Він пробудив народ, дав йому вчення боротьби за свободу і вдихнув у нього віру в перемогу. Шевченко не запозичував і не видумував свого вчення. Його геній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності і мріях народу. “Державна незалежність здобувається революційним способом думання, яке приготовляється цілими поколіннями”, – писав Т.Масарик. Шевченко й дав нації отой “революційний спосіб думання” – якісно відмінний від рабського і підготовлений цілими поколіннями українського народу. Тому й сприйняв народ “Кобзар” (маю на увазі весь поетичний доробок митця) як щось своє, власне, рідне. І вже відтоді він став для народу джерелом, орієнтиром і критерієм національної свідомості, духовності і поведінки. Українцям можна відібрати все, але допоки вони пам’ятають Святе Письмо і “Кобзар” – українська нація незнищенна, бо незнищений наш націоналізм, в основі якого – ці дві святі книги. Добре було б, якби це усвідомили ті українські етнографічно – географічні патріоти, яких спокусили демократизмом і штовхають /зі Сходу і Заходу/ на боротьбу з націоналізмом. Боротися треба не з українським націоналізмом, а за український націоналізм, – якщо справді дорожимо свободою України, а не панською ласкою.

Шевченко зафіксував найважливіші сутнісні, інваріантні, конститутивні характеристики українського націоналізму: його волелюбність, глибинну і всеосяжну народність, державницьку суть, національну честь і гідність, християнську релігійність, жертовний патріотизм, творчу заданість, віру у свій народ, опору на власні сили, толерантність до інших, солідарність із поневоленими, антиімперську та антишовіністичну спрямованість, які випливають з неімперського і нешовіністичного характеру нації та її історичного досвіду. Шевченків націоналізм, тобто націоналізм українського народу, випливає з Любові, а тому він в основі своїй людяний і добрий: до своїх і чужих – до всіх, хто визнає за українцями право на вільне і державне існування. Усіх інших він або переконує у своїй правоті, або ж бореться з ними – незалежно від того, хто саме виступає ворогом: окрема людина чи політична група, держава чи армія, якийсь із нацькованих на нас народів чи й міжнародне об’єднання…

Вчення Шевченка з часу своєї появи виступає як ідеологічний інваріант – неодмінне джерело і критерій усіх модифікацій українського націоналізму, пристосованих до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу. І кожна з історичних трансформ українського націоналізму ідейним ядром мала, має і мусить мати в майбутньому націоналізм Шевченка. А все те в програмах українських політичних об’єднань, що не стикується з Шевченковим або суперечить йому, – уже не націоналізм.

Розумію, що ломлюся у відчинені двері, доводячи противникам націоналізму, що батьком українського націоналізму був Т.Шевченко: вони прекрасно це знають. Але виступати проти націоналізму Шевченка – це виступати і проти самого Шевченка, що означало б політичне самогубство в очах народу. Тому робиться вигляд, що, мовляв, націоналізм – взагалі породження часів пізніших, аж XX ст., а батько українського націоналізму – Дмитро Донцов. З Донцовим воювати легше, особливо “заочно” – як В.Винниченко, бо Шевченка народ знає, а його духовного спадкоємця Донцова – ні. Але виникає два запитання. Як це так, що націоналізму до XX ст. не було, а майже всі українські письменники та інші діячі другої половини XIX – початку XX ст., за рідким винятком, цілком справедливо були після революції оголошені українськими націоналістами і на цій підставі – уже явно несправедливо – заборонені тими, хто приніс українському народові “свободу, рівність і братерство” та пекельний комуністичний рай? І друге: куди діватимуть очі нинішні “заперечувальники” Донцова, коли народ таки прочитає і зрозуміє його твори, дізнається про їх роль у боротьбі за українську свободу і державність?

Український націоналізм живучий, як ієрихонська троянда. І наша нація, так цілеспрямовано й наполегливо нищена різними зайдами впродовж століть, усе ж періодично здобувалася на масштабні, колосальні постаті в царстві духа, засвідчуючи невичерпні потенції народу. Ці особистості з’являються завжди несподівано, завжди – усупереч обставинам і завжди – із чітко вираженою народорятівною місією. Змінювалися епохи, змінювалися пріоритети і домінанти у проблематиці боротьби за виживання нації, а тому змінювалися ідеї та концепції, дороговкази і гасла, із якими являлися вони народові, “що був запертий в льох”. Але незмінним і невід’ємним у творчості духовних провідників українського народу були і є три фундаментальні поняття: Бог, Україна, Свобода – як три світоглядні презумпції та ціннісні орієнтири української духовності і боротьби, як основа основ українського націоналізму.

Живі люді, породження свого часу, вони далеко не завжди просто і легко приходили до усвідомлення активізуючої сили і життєвої необхідності морального максималізму Христового вчення, їм не завжди відразу відкривалася Україна як сутність їхнього єства, як знак, символ і матриця відтворення і продовження в часі чисельного, доброго, позбавленого імперської захланності і ницої злобності народу – носія цілого комплексу чогось ірраціонального, трансцендентного, але потенційно важливого й суттєвого не тільки для власного існування, але й у вселенський світобудові.

Та раз відкривши для себе справжнього Христа і рідну Україну, вони ставали на найнадійніший для досягнення істинної об’єктивності фундамент національно-екзистенціального світогляду, з позицій якого все життя, творчість, діяння особистості набирають справді народозахисного характеру, стають необхідними народові, бо спрямовані на порятунок, виживання і розвиток своєї нації. Тепер, у наш час, різні рабодухі кон’юнктурники на ниві національного відродження їх часто протиставляють як антиподів (наприклад, Липинського – Донцову). Дарма! Тут нема суперечності в головному, як нема її між стежкою і дорогою, між початком і серединою шляху: у них одна – велика і свята мета.

Різний же – ступінь досягнутої внутрішньої свободи і розкованості волі до життя і боротьби. А тому – різне бачення шляхів і способів досягнення свободи нації. І тому – одні говорили про бажане, інші – про необхідне, а значить – можливе і допустиме. Одні сподівалися зробити ницих духом героями боротьби за Україну, інші – рішуче поривали з рабським духом провансальства і своїм словом насталювали волю лицарів Ідеї і Чину в ім’я самоутвердження нації.

Їм не просто було абстрагуватися від трубних голосів фальшивих лжепророків, щоб почути в собі голос духа України і прийти до усвідомлення примату національної ідеї пригнобленого чужинцями народу над соціальними інтересами, як не відразу вдавалося наповнити привабливе, але оманливе слово “воля” високим змістом Свободи. Бо перше – мрія слуг і рабів (аби завтра було дозволено – кимось! – більше, ніж можна сьогодні), тоді як Свобода – мета поневолених, але не скорених: тих, що не зреклися свого святого права бути повновладними господарями на рідній землі.

Не відразу, не просто, не легко… Життя кожного з духовних провідників українського народу, від Шевченка починаючи, – це напружена драма боротьби на два фронти: і проти чужих – поневолювачів, і проти своїх – тих “тверезих “, “реалістичних”, “об’єктивно-поміркованих”, у яких ксеноманія, звичка стояти на задніх лапках чи інстинкт самозбереження набагато сильніші від їхнього “теж-патріотизму” – з його егоїзмом, кар’єризмом і користолюбством, Патріот не мислить себе без нації, а “теж-патріот” – нації без себе.

У найбільш драматичному в нашій історії XX столітті у плеяді українських мислителів, зроджених – хто словом, хто духом Шевченка, з’явилася ще одна яскрава і немеркнуча зірка – Дмитро Донцов /1883–1973/. Йому судилося бути свідком і учасником, літописцем і аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, кланової чи класової вигоди, благих, але нічим не забезпечених намірів, розрахунку на чуже благородство і допомогу, а не зведених на крицевій скалі опори на власні сили могутнього народу з пробудженим національним духом і об’єднаного пасіонарною ідеєю національного державотворення.

Донцов не був винятком із загального правила формування духовних вождів нації, і пройшов тернистий шлях сумнівів, спроб і помилок. Бо ж і дорога була складна і довга: від тремкого відчуття себе частинкою народу до усвідомлення власної відповідальності за долю нації, від активної партійної праці до орденського мислення і творення – такого необхідного для компенсації відсутності національної еліти, від конкретики діяльності національного революціонера до національного мислителя першорядної величини…

У судженнях про Донцова утвердився стійкий і хибний стереотип: він – основоположник і теоретик українського націоналізму. Це не так: перше твердження хибне, а друге – це очевидне звуження і спрощення. Основоположником українського націоналізму був Т.Шевченко, а Донцов – творець однієї з історичних модифікацій українського націоналізму: інтегрального націоналізму. Що ж до другого твердження, то він був чимось значно більшим, ніж просто теоретиком: протягом кількох десятиліть він був справжнім духовним батьком революційної частини української нації. І ті, що з місця кинуться заперечувати це твердження, мусять спочатку заперечити два інших, самоочевидних. Перше: більшого політичного мислителя в першій половині XX ст., який би так позначився на історії народу, Україна, як виявилося, не мала. Друге: чомусь саме Донцов був духовним батьком того героїчного і трагічного покоління, яке своєю кров’ю, пролитою в нерівній, але святій боротьбі за свободу нації в 30-х – 50-х роках, виписало найславніші сторінки нашої недавньої історії. Воно загинуло, але не дало вмерти в душі народу українській національній ідеї, що, зокрема, показав приклад збунтованої Галичини часів “перебудови”.

Немає нічого легшого, як заперечувати Донцову – мислителеві: досить вдати, що не розумієш його, а ще краще – зовсім не читаючи. Особливо просто робити це з позицій страусячої “реальної” політики, яка завжди діє всупереч націоналізмові і завжди закінчується неволею народу. Годяться й інші “платформи”. Їх безліч. Антинаціоналістичний “здоровий глузд”, який потім виявляється безглуздям амбітних політиканів чи шахрайством політичних спекулянтів. Прикритий гучними псевдогеройськими фразами інстинкт самозбереження, який іноді рятує самих крикунів, але губить народ. Той інтернаціоналізм, якого українців завжди вчили іноземні шовіністи та імперіалісти. Той раціоналізм, який пробував замінити собою віру і волю до життя й боротьби, а тепер хоче замінити Любов – християнську і національну. Той демократизм, який заміняє ідею – інтересом, національне – космополітичним, справедливість – статистикою, боротьбу за народовладдя (демократію) – боротьбою за посади президентських намісників та за дипломатичні паспорти. Той гуманізм, який Бога замінив людиною, а Божу волю – людською ницістю і в основі якого – вилущені зі Святого Письма, але позбавлені священного й облагороджуючого релігійного змісту “загальнолюдські” цінності, ніби вони не складова Христового вчення, а витвір якихось загадкових “загальнолюдів”… І все це та багато іншого – проти Донцова, усе це використовується як засіб боротьби з націоналізмом, як закамуфльована й витончена форма ідейного роззброєння національної свідомості поневоленого народу.

І Донцова заперечували – чужі й свої. І всі мали рацію у своїх логічних конструкціях і вправно змонтованих силогізмах. Читаюча публіка, особливо з інтелігентних людей “на посадах”, залюбки приєднувалася до їхніх щедро ілюстрованих аргументів і висновків. Але змінювалися часи, історія топила в крові українські ілюзії, помилки та холуйство “завжди правильних”, поміркованих, розвіювався дурман позиченої мудрості, і Донцову залишалося з гіркотою кинути вцілілим: “Не казав я вам?..”

Донцов-ідеаліст виявився найбільшим прагматиком і реалістом у час, коли український народ був загнаний більшовицькою Москвою і шовіністичною міжвоєнною Польщею у політичний глухий кут, коли пробуджена українська національна свідомість гарячково шукала шляхів державної самореалізації чи хоч елементарного захисту нації. На підкомуністичній Україні носії цієї свідомості або були знищені фізично ще в ході більшовицької інтервенції, або ж полізли в пастку націонал-комунізму і були ліквідовані аж тоді, коли завершили чорну справу повного підпорядкування рідного народу оновленій московській імперії. Польські шовіністи мали замало сил для такої ж тотальної розправи, до того ж мусили про людське око рахуватися з продажним політичним Заходом. Він не менше від них боявся навіть натяку на українську самостійну державність, але з остороги перед своїми народами не міг допустити повної легалізації польського політичного канібальства. Так, англійська місія навіть допомогла інтернованому поляками митрополитові УГКЦ А.Шептицькому домогтися звільнення 400 заарештованих і мучених греко-католицьких священиків – це із 1000 ув’язнених!… Що ж, зовнішнє дотримання форм пристойності – закон для фарисеїв, у тому числі від релігії, культури, демократії…

І тому українська національна свідомість того часу, маючи формальну можливість творити політичні партії, об’єднання тощо, але не маючи жодних можливостей політичного самозахисту і парламентської самореалізації, до якої звикла за Австрії, змушена була радикалізуватися до того ступеня, коли невільник озлоблюється і починає бути небезпечним. Витворилися політичні об’єднання, які смертельну в цих умовах справу захисту національної гідності і прав нації, а також політичний провід народу на шляху до свободи взяли на себе. Загриміли постріли, земля в Галичині почала горіти під ногами окупантів. Народ ожив – з’явилася надія… Теоретиком та ідеологом цього процесу в умовах політичної безвиході і був Дмитро Донцов.

То ж не гріхом, а величезною заслугою Донцова перед нацією є те, що він створив учення інтегрального націоналізму – філософію виживання нації, поставленої на край могили.

Інтегральний націоналізм з’явився в час, коли водночас відбувалися три страшні для нації процеси.

По-перше, виявилася повна ідейна вичерпаність та цілковита ідеологічна неспроможність українських державницьких концепцій, побудованих на дотеперішньому, ще з XIX ст., способі політичного мислення.

По-друге, набрав страхітливих, катастрофічних масштабів антиукраїнський геноцид, що буквально мільйонами змітав з лиця землі українців, а решту прирікав на повну денаціоналізацію.

По-третє, назріваюче протистояння між імперіалістичними хижаками Сходу і Заходу вело до неминучого воєнного зудару на терені України, що грозило повною загладою ослабленій та зневіреній українській нації.

Так, на схід від Збруча більшовицький державний терор не тільки фізично винищив увесь хоч більш-менш національно свідомий елемент, не тільки повністю знищив усі складові української духовності і замінив їх російськими, – він зруйнував тут сам механізм національного відтворення. “Сталінських” українців чекала одна доля: повна русифікація і звиродніння. У Західній Україні польський державний терор проти українців набрав масового характеру і звірячих форм. Паралізування будь-яких спроб українського політичного і культурного життя, полонізація освіти, брутальне нищення українських греко-католицької та православної Церков, масова колонізація “кресів”, підступ, підкуп і примус для стимулювання зміни українцями конфесії (на римо – католицьку) і національності (на польську) – усе це в умовах духовної депресії після краху української державності загрожувало українцям цілковитим національним небуттям.

Надії на рятівне втручання Заходу розвіялися. Захід використовував українські землі разом з українським населенням як розмінну монету, якою розплачувався за свої інтереси з політичними партнерами і противниками. Він був сліпий і глухий, коли йшлося про українську трагедію. Більше того: давав повний карт-бланш нашим катам, найбільш ганебною ілюстрацією чого було визнання СРСР Сполученими Штатами саме в 1933 році – коли преса цілого світу била на сполох з приводу страшного голодомору, влаштованого більшовиками на Україні.

Наближення другої світової війни, якого не помічали тільки кремлівські “ясновидці”, грозило українцям опинитися безборонними між двома вогнями і канути в небуття. Українські політичні сили були в більшості дезорієнтовані і тягли кожен у свій бік: хто до Польщі, хто до Москви чи Берліна, хто мріяв про якийсь “нейтралітет” серед зграї світових хижаків…

І серед цих реалій, які в більшості українських інтелігентів викликали зневіру, апатію чи розпач, Донцов у XX ст. зробив те, що в XIX – Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона викликала отимізм, повертала віру, кликала до дії.

Основна проблема, яку вирішував Донцов, зводилася до питання: як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж рідної країни? Відповідь була однозначна: шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби, опертої на власні сили,

Але боротися може тільки людина з душею воїна, а не раба, слуги чи лакея. Тому необхідно покінчити з рабською психологією і поведінкою – у всіх формах, в усіх проявах життя, передусім інтелектуальних. Підпорядкувати справі національно-визвольної боротьби і виховання борців усі ресурси нації, усі форми впливу на свідомість і навіть підсвідомість українця. Здолати століттями насаджуваний рабський інстинкт самозбереження і протиставити йому інстинкт волі до боротьби й перемог – інстинкт свободи. Необхідно інтегрувати мільйони індивідуальних воль і сил в єдину волю і силу нації, “бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ.”

Донцов учив: у цій страшній борні за свободу українці мусять виступити як національний моноліт. А це можливо тільки тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів Ідеї і Чину, а не схильна до поступок і компромісів з усім і всіма політична неміч. Поки є неволя, нація має бути в стані воєнного поготів’я і жити не за законами мирного часу, а за вимогами воєнного стану. “Свобода або смерть!” – цим має керуватися як окремий індивід, так і ціла нація.

Він витворив цілісну ідеологію національно-визвольної боротьби: конкретну, максимально відповідну реаліям життя, міцно оперту на історичний досвід народу, на спадщину борців, митців і мислителів, що плекали ідею національної свободи. Ця ідеологія враховувала і використовувала досвід інших народів, теорію і практику всіх без винятку переможних партій і рухів, навіть ворожих, – до фашистських і більшовицьких включно.

Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія національно-визвольної боротьби послужила теоретичною базою для політичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поставити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім’я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національно-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант національної дії в умовах не виключеної політичної безвиході.

Кажуть, Донцов хотів витворити якийсь новий тип українця, він, мовляв, як і більшовики, хотів прищепити українцям нові, чужі їм якості й ознаки, а отже, робив насильство над світоглядом, психологією, мораллю і ментальністю народу. Це неправда. На відміну від більшовиків, Донцов жодної з якостей, які він хотів бачити у своєму народі, не видумував і не привносив ззовні. Характерологічний діапазон нації надзвичайно широкий. Конкретні історичні обставини приглушують одні якості та схильності і гіперболізують інші. Донцов акцентував на тих, які перетворюють покірного невільника у відчайдушного воїна, характеризують безкомпромісного борця. Він нагадував українцям у цей критичний час про ті якості, які вони колись мали (особливо часто він посилається при цьому на людей ХУІІ ст.), а потім, за віки неволі, розгубили, утратили. У їх відродженні бачилась йому запорука успіху в боротьбі. Подивіться, апелював він до сучасників, ось такими рисами були наділені ваші предки в часи героїчних звершень, ось такі якості були властиві кращим людям нашого народу, якими ви гордитеся, якими захоплюєтеся, яких, зрештою, пам’ятаєте. Відродімо в собі ці якості, ці риси, ці ознаки. Відродімо, бо згинемо… Ось такі “гріхи” Донцова у сфері етнопсихології.

Максималізмом позначений і його підхід до християнства: сприймати Христа таким, як він був, а не таким, яким його показували невільникам слуги володарів цих невільників; плекати послух Богові, але не сатані. Вдумаймось у ці слова Донцова:

“В добу, подібну до нашої, казали: “Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас ” /Ап. Яків, IV, 7/. Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї”.

Живемо в час другого приходу творів Донцова в Україну і нових нападок на його вчення. Он зневажливо відмахується від самої згадки про Донцова зарозумілий панок “звідти”, який поняття не має про реалії нашої боротьби, за Україну звик боротися по західноєвропейських “клюбах”, а сюди приїхав як Міклухо-Маклай до папуасів… А он вигукує щось “антидонцовське” уже наш “борець”, останньою повністю прочитаною книжкою якого була “Читанка” для другого класу і який ще не видушив із себе жодної власної фрази, як не тужився, але от випадково прочитав якусь брошуру – і бореться… А ось злегка деформує у зневажливій гримасі приклеєну телепосмішку демократичний златоуст, “розправляючись” із Донцовим не стільки з переконань, як із принципу: усе те нічого не варте, що вийшло з-під чийогось, а не його, златоуста, пера…

Дарма стараються! Дмитро Донцов – лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох і відлякує. Одні буквально впиваються густим конденсатом його думок і шукають у його творах готових політичних рецептів для вирішення насущних проблем нашого часу, але при цьому якось не помічають, які великі завдання ставив він у сфері духа – як необхідну передумову всіх подальших кроків у національно-визвольній боротьбі. А без цього… Сліпе наслідування лозунгів і виявів героїчної боротьби 30-х – 50-х років нічого доброго не дасть: плагіат тут не допоможе – не можна двічі увійти в ту саму річку. З таким же успіхом можна запозичити методику часів Коліївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно…

А є й такі, що криком кричать: нащо зараз видавати Донцова?! Що про нас подумає Захід?!.

Що про них подумає їх власний народ, від якого, як від нерозумної дитини, вони пропонують сховати Донцова, таких ніколи не цікавило і не цікавить: для холуя головне – догодити панові, хай і чужому.

А Захід? Та біда його знає, що він подумає. А що, питається, думав про нас політичний Захід, поки ми не друкували Донцова? Тільки й того, що клопотався, як би нас втримати у горбачовському “оновленому” Союзі… Зрештою, ми будуємо Україну для себе чи для Заходу? Для життя чи напоказ? Та що питати в тих, хто мислить собі Україну як стару діву, якій треба зробити відповідний макіяж, щоб обов’язково видати заміж за багатий Захід…

А друкувати справді є що. Усвідомлюємо й те, що твори Донцова – як спирт для слабкої голови: і захмеліти може. Але й від сірників трапляються пожежі. І лезом бритви можна не тільки голитися. То що – будемо послідовними і заборонимо те й те? Дико? Спрощено? А подібні пропозиції – не дикі, не спрощені? Не ставте націю на край могили, дайте українцям можливість національної самореалізації, то й не хапатиметься молодь за твори Донцова, як за рятівне коло в каламутних хвилях імперіалізму і шовінізму, лакейства і продажності.

Цікава виходить ситуація. Спершу від творів Донцова нас пильно оберігали опікуни зі Сходу: для нашого ж блага – щоб ми не стали бандерівцями. Допомагали їм у цьому і місцеві доброхоти. Тепер від Донцова застерігають нас добродії із Заходу: щоб ми, боронь Боже, не стали націоналістами, бо це не гарно для чемних хлопчиків… І знову тут як тут – “рідні” доброхоти, тільки в іншому кадровому складі. Щастить Україні на “доброчинців”! У подібних випадках один мій знайомий вигукує: “Хай того чорти вхоплять, хто мені добра хоче!”

Пощезнуть!.. А Донцов залишиться. І ще й тому, що під його пером українська думка сягла таких глибин, висот і обширів, зазвучала в такій інкантації та смисловій тональності, які доступні тільки надзвичайно талановитій і внутрішньо вільній людині і до яких ніколи не підніметься мовлення холуя чи раба за покликанням.

Усвідомлюємо, що дискутивними в наш час можуть бути оцінки, судження, навіть концептуальні побудови Донцова. Це природно, бо вони випливали з наявної на той час суми знань, характеру і співвідношення сил та конкретних умов, у яких вирішувалося надзавдання – перетворення невільників у борців. Час у все вніс свої корективи. Але незмінним залишиться виняткове місце Донцова в українській історії. І безсумнівною є його безкорислива любов до України, подвижницька праця і жертовність, з якою прокладав він шляхи до її свободи крізь хащі угодовсько-ренегатських чи бездумно скопійованих з чужого прожектів. Знаємо, якого типу людей формували його твори і яку роль в історії нації їм судилося відіграти. Заплатили кров’ю? Так. Але ж не честю!..

Те, що його вихованці, рятуючи плюндровану польським шовінізмом, гітлерівським фашизмом і сталінським більшовизмом Україну, змушені були пустити в хід зброю, не може ні принизити, ні, тим більше, заперечити Донцова. Бо своїми творами він виховував не дріб’язкову злобу, а праведний гнів, не бездумних різунів, а свідомих борців за свободу України. Він переконав їх, а тепер апелює до нас: не може бути на рідній землі свободи людини, її людських прав без якісного переродження невільника у національно свідому особистість, без свободи нації, без її державності.

Донцов помер на чужині, цькований з усіх сторін. Але ось знову й знову тягнуться до його мудрих, відвертих і пристрасних творів, сповнених болю, гіркоти і – віри у волелюбний дух народу, нові покоління, інстинктивно відчуваючи в них справжнє, сутнісне, екзистенціальне. А кого надихнули на особисту жертву твори його противників – ідеологів і теоретиків угодовства, націонал-комунізму, фарисейської “вселюдськості”, облудно-шовіністичного космополітизму, паралізуючого рух до свободи фальшивого демократизму?..

Творчість Донцова – не політичний посібник. Тому й не старіє. Це горнило національної духовності України, яке здатне переплавити руду в крицю, але також спроможне спопелити трухляву деревину, розфарбовану під благородний метал. Тому й сахаються від нього деякі “борці”…

Своїми творами Донцов прищеплює і плекає в душах велику, щиру й осмислену любов до України. Гостро актуальною була і є його ідея відродження в українському народі світовідчуття вільної людини і національно-державницького мислення. Вражає його капітальна ерудиція і послідовність у реалізації ним своїх національно-творчих ідей і принципів на різнотемному матеріалі – від інтерпретації філософських концепцій до аналізу пейзажної лірики включно. Його твори вчать неординарності мислення, показують несподівані сторони звичних тем, знайомлять із багатющою проблематикою при висвітленні ним питань національного буття, виживання і творення. У них приваблює гранична щирість і безоглядна відвертість, благородний пафос і лицарська пристрасність, самовідданість і жертовність автора у служінні нації. Донцов ніколи не хворів на графоманію і балакослів’я, кожне його слово несе максимальне змістове та емоційне навантаження, у нього – виняткова стилістична майстерність публіциста, завдяки якій навіть складні філософські абстракції постають у свідомості читача життєво конкретними, до краю драматизованими і пекуче злободенними.

Кажуть: Донцов суперечливий. Таким для багатьох був і Шевченко. Але суперечливі не Шевченко і Донцов: шукайте причину не в них, а в роздвоєнні власної душі…

Ще одним свідченням значимості й постійної актуальності Донцова є те, що радянські ідеологи так і не наважилися полемізувати з ним: його тільки лаяли. Бо ж полемізувати – означало б опосередковано знайомити читачів з його думками, ідеями, оцінками, висновками тощо. А це для Системи було смертельно небезпечним. І тому проти нього було вжито найстрашнішого засобу: замовчування – цілковитого й абсолютного.

Зараз Донцов повертається своїми творами на рідну землю – спорадично, принагідно, окремими працями і збірниками. До повного видання й осмислення його спадщини ще далеко. Але й у такому вигляді його доробок украй необхідний нам.. Бо своїми творами він, як ніхто інший, і далі насталює волю і будить думку, гартує дух і спонукає до чину – він, Дмитро Донцов, упродовж цілого свого життя невтомний борець “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”.

 

Щоб принизити націоналізм, викликати до нього негативне ставлення, його звинувачують у розв’язанні терору Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), який мав місце у 20-х – 30-х роках. У контексті того, що знає про історію УВО–ОУН сучасне покоління і яку славу має нинішній політичний тероризм у світі, таке звинувачення справді відлякує обивателя від українського націоналізму. На щастя, зараз усе більше з’являється об’єктивних публікацій на цю тему, і той, хто хоче, може переконатися, наскільки обґрунтовані ці закиди. Ми ж додамо наступне.

УВО–ОУН справді вдавалися і до політичного терору, спрямованого проти конкретних діячів міжвоєнної Польщі, винних у важких злочинах проти українського народу.

Польща, одержавши благословення від країн Антанти на окупацію Західної України, почала її з такого масового і брутального державного терору, який поступався тільки більшовицькому. Старе гасло “знищення Русі” стало стержнем і метою державної політики на “кресах” – окупованих українських землях. Усі мирні, демократичні, парламентські, правові, міжнародні способи захисту людських прав українців і тих євреїв, що свого часу підтримали ЗУНР–УНР, були надійно блоковані урядом. Повна безкарність і навіть державне стимулювання польських шовіністів на місцях породжували дику, нічим не обмежену сваволю. Крики протестів глохли за товстими мурами катівень і в’язниць і топилися в крові пацифікацій (“умиротворень”) – з використанням великих сил поліції та війська.

У цих умовах, коли були вичерпані всі мирні можливості самозахисту, УВО–ОУН вдалися до фізичного знищення окремих польських чиновників і політичних діячів, що відзначилися особливо лютою шовіністичною діяльністю, – аж до відповідального за криваву пацифікацію міністра внутрішніх справ Пєрацького включно. Допомогло. Шовіністи переконалися, що мають справу не з безмовними й покірними рабами: народ, загнаний у політичну безвихідь, виявляється, чинить опір. І при цьому не збирається консультуватися зі своїми катами та їхніми адвокатами, які форми і методи для цього застосовувати…

Вимушений терор УВО–ОУН не розв’язував і не міг розв’язати проблеми свободи нації. Але він мав виразний національно-захисний характер, йому не було альтернативи, а тому він був доцільний, виправданий і позитивно вплинув на політичне життя в Галичині. Відтепер кожен польський шовініст уже не почувався безкарним і безпечним. Народ побачив у націоналістах своїх реальних захисників, для яких справа оборони і свободи нації – не патріотичні ігри і не святочні декламації. А молодь масово потяглася до національно-визвольної діяльності…

Цей терор був відповіддю на державний терор і помстою за нього. Тому злочинно ототожнювати його із нинішнім тероризмом у світі, який є засобом досягнення тої чи іншої політичної мети. Крім того, акції українських націоналістів завжди носили строго вибірковий характер, спрямовувалися виключно проти конкретної особи і ніколи не загрожували іншим, безвинним людям. Про такі дикунства, як вибухи на багатолюдних вокзалах, у поїздах, магазинах, літаках, на вулицях тощо, коли гинуть десятки невинних людей, – не могло бути й мови, жодного такого факту не було. Як не було вживано й такої варварської форми сучасного політичного тероризму, як захоплення і навіть знищення заложників.

За терор УВО–ОУН український націоналізм не потребує виправдання, бо не підлягає осуду. Не український націоналізм, а польський шовінізм породив його. А кожен окупант повинен усвідомлювати, що приречений ним на загибель народ сам обирає спосіб самозахисту. Хто сіє вітер – пожне бурю…

Тому торкнулися ми цієї теми зовсім не з метою апології терору чи виправдання українського націоналізму – є інша причина.

Ще 1990 року в агітпоїздках по східноукраїнських областях довелося зустрітися з промовистим і тривожним фактом. Після низки публічних виступів, під час розмови у вузькому колі з “неформалами” не раз можна було почути наступне. Демократія – це, мовляв, добре, і ми підтримуємо боротьбу за неї. Але в наших умовах її утвердження – справа безнадійна: так ми не переможемо тут і за десять років. Тому залишайтеся тут хоч на тиждень-другий або пришліть нам когось із галичан, щоб навчити нас, як творити підпільні структури, як використати досвід терору ОУН 30-х років. Ну, й допоможіть дістати “те, що для цього треба”… У цих проханнях – і переконаність, що ОУН – це неодмінно терор, і віра в те, що кожен галичанин – бандерівець і бойовик, і повне розчарування в демократії, і крайня радикалізація національно пробудженої молоді, загнаної компартократією в політичний глухий кут… Розуміється, що за якихось півтора року ці настрої не змінилися, бо незмінними залишилися там умови політичної безвиході. А це – тривожний симптом готовності вирішувати політичні проблеми сумлінно змащеним пістолетом…

Не будемо окремо спинятися на історії героїчного понад десятилітнього збройного опору ОУН–УПА відразу двом імперіям – гітлерівській і сталінській, – праця наша не історіографічна. Зрештою, про це вже багато опубліковано, і хоч тема далеко не вичерпана, але зараз лише ті, кому брехня потрібна для полагодження своїх брудних політичних справ, або вперто продовжують твердити про те, що УПА воювала на боці фашистів, а потім боролася з власним народом, або ж багатозначно й “об’єктивно” натякають на “неоднозначність” цього процесу. Сотні і сотні урочистих перепоховань, нових хрестів на відновлених і пам’ятних могилах, якими народ вшановує нині жертовний подвиг борців за свою свободу, – найвагоміше заперечення всіх фальсифікацій.

Проблематика нинішнього політичного життя в Україні, протікання політичної кризи, спад національно-визвольної боротьби у значній мірі зумовлені ситуацією в націоналістичному таборі. На нашу думку, вона має всі ознаки якщо не кризової, то, принаймні, застійної.

Почати б з того, що відбуваються парадоксальні речі. Ось лише два приклади – взаємопов’язані і взаємозумовлені. Із відстороненням від політичної влади КПРС компартійна періодика та офіційні видавництва перестали продукувати брудні пасквілі на ОУН, особливо в західних областях. Однак паплюження ОУН тут зовсім не припинилося, навіть навпаки. Змінилися тільки автори й суттєво оновилася аргументація. Який же ворог націоналізму цим займається? Що протиставити черговому спалаху антиоунівської кампанії?.. А ворога, виявляється, ніби й нема: це ОУН сама, так би мовити, перейшла на “самообслуговування”! З’являється ціла низка зарубіжних видань, у яких один відлам ОУН паплюжить інші і навпаки. З’являються дивні “історії”, в яких цілком справедливо віддається належне діяльності свого відламу, але замовчується, а то й заперечується зроблене іншими. У результаті облитими брудом виявляються всі – ціла ОУН. “Что и требовалось доказать!” – із превеликим задоволенням констатують ті, хто виконував цю роботу донедавна.

А ось друга ситуація. Береш у руки націоналістичну газету, видану вже тут, в Україні, котроюсь із місцевих націоналістичних організацій. (До речі, жодна з них не має стійкої і розгалуженої кольпортерської сітки, тобто структури, яка була б периферійним продовженням організації, забезпечувала б регулярність адресного надходження газети, системність ідеологічного впливу і зворотний зв’язок між організацією, місцевими осередками чи симпатиками і масовим читачем. Іде видання “всліпу” – більше з комерційною, ніж організаційно-пропагандистською метою.) Читаєш. Десь коло 80 рядків – про нашу боротьбу, усе решта – паплюження “чужого” відламу… Усе правильно: хто платить, той і замовляє музику. От хлопці і включилися – у боротьбу за кількість листків у лавровім вінку і за висоту пам’ятника для “своїх”. Та й які в них підстави не вірити “спадкоємцям”? То потім, і то не до всіх, прийде усвідомлення, що патріотом і націоналістом роблять людину не партійні програми, а жертовна Любов до народу, до України…

Беру в цьому випадку слово “спадкоємці” в лапки, бо твердо переконаний: така діяльність шкідлива для національної справи. І ті, що повертаються на рідну землю, щоб зробити її ареною старих і нових чвар, а не з метою примножити наші сили в національно-визвольній боротьбі, виступають насправді не спадкоємцями героїчної ОУН, а тим більше – ідеології націоналізму, а спадкоємцями старих партійних амбіцій, розбрату і гризні.

Наскільки ж ближчими до націоналізму та ідеології ОУН виявилися сотні тисяч їх земляків у краю! Наражаючись, особливо на початку нинішнього руху, на нерозуміння, на скриту і явну ненависть, на опір і переслідування, вони відкопували й відкопують досі брутально звалені ворогом в ями тлінні останки борців і мучеників за Україну, насипають високі могили, зводять прибраний смерековим віттям чи зеленим барвінком високий хрест і вголос моляться за їхні душі, за єдність народу, за свободу України. І в голову нікому не приходить запитати, де тут кістки бандерівця, а де – мельниківця. Тут, у цій чистій атмосфері патріотичної єдності, національного братерства, щирої печалі й законної гордості спроба такого поділу цілком правомірно була б сприйнята як злобна провокація…

Ще одне свідчення цього – практично одночасне спорудження пам’ятних знаків на честь Степана Бендери, Андрія Мельника, дивізійників. Наших противників цей факт вжахнув, як вжахнули їх свого часу масове паломництво у зв’язку з Грушівським чудом, продемонстрована сімсоттисячною маніфестацією у Львові відданість галичан своїй Українській Греко-Католицькій Церкві, маєво синьо-жовтих прапорів і золотий блиск тризубів на перших мітингах, неповторний ланцюг єдності від Карпат до Києва… “Та не довго сонце гріло…” Віруючих вдалося розколоти на прихильників різних конфесій, національно-визвольний рух трансформувати в демократичний, національно-патріотичні сили поділити на ворогуючі клани демократичних лідерів, а пропагування ідей націоналізму підмінити затятими суперечками про заслуги і переваги партійних програм того чи іншого відламу ОУН. З гіркотою доводиться констатувати: не так тії вороги, як добрії люди…

Звичайно, розколи і роздори в ОУН – справа членів ОУН. Та біда в тому, що все це аж надто боляче зачіпає і ще більш відчутно може зачепити всіх нас, в Україні і поза Україною сущих. Бо б’ють по ОУН, а мітять в націоналізм, щоб знетямити й обезголовити націю і знов уярмити Україну, – ось така парадигма задуму. То чи варто “правдомовцям” з того чи іншого відламу так запопадливо сприяти його реалізації? І як нам – тим, що успадкували від батьків ставлення до ОУН–УПА як до національної гордості і святині, ставитися до цих людей, до їх ницих і злобних напів-“правд”?

З дива не можеш зійти, коли перечитуєш націоналістичну літературу, що тепер приходить в Україну. І справа не тільки в дріб’язковій злобності полемічних матеріалів, хоч і це суттєво: люди якось не помітили, що з патетичного тону праведного гніву поступово перейшли на крикливі модуляції примітивної сварки, – явна, до речі, ознака дефіциту ідейної переконаності і компенсування її агресивною емоційністю. Дивує передусім те, що за стільки десятиліть і в нормальних умовах розумні, часто дуже високо освічені люди не змогли й досі ні осмислити належним чином власної історії, ні збагнути власної ідеології, ні розплутати гордієві вузли організаційних протиріч. Дивує, що їх і досі засліплюють історичні очевидності – явища, в яких насправді, як казав І.Кант, “нема розрізнення дійсності”, а тому марно в них шукати історичну правду з позицій фактографії. її можна знайти тільки з позицій національно-екзистенціальних. Але вони далі шукають, а що нічого нового не знаходять, то роками вперто перебирають камені чужих гріхів і власних кривд. І замість покласти їх у підмурівок спільної праці й боротьби в ім’я свободи України, викладають із них щораз нові фігури звинувачення “тих” чи апології “своїх”. Дивує, що вони й досі не змогли переступити через особисті й вузькопартійні амбіції, щоб повернутися в Україну фактором об’єднавчо-конструктивним, а не руйнівно-роз’єднуючим. Майстрів від ділення нам тут і так ніколи не бракувало, як і тих правд, що розчленовують націю…

Вражає й убогий інтелектуально-історіософічний рівень осмислення минулого ОУН, який засвідчено навіть у кращих із цих праць. Бо як інакше оцінити таку, наприклад, фразу про причини розколу: “Щось мусило бути вже в самій природі ОУН, що не витримало проби часу”? Це все одно, що глибокодумно заявити над труною дев’яностолітнього старця: було, мовляв, уже від самого народження щось у цьому тілі, що спричинило цей сумний кінець… Слід, очевидно, так розуміти автора цієї фрази, що коли б він сам творив ОУН, то, річ ясна, про оте “щось” не могло б бути й мови…

Процитовані слова належать д-ру Р.Борковському і взяті нами з його “Вступу” до книжки Р.Кричевського “ОУН в Україні, ОУНЗ і 3Ч ОУН”, Нью-Йорк – Торонто, 1962. Не знаю мотивів, які спонукали керівництво Львівського “Меморіалу” в 1991 році перевидати її 20-тисячним тиражем. Якщо цим виданням хотіли спричинитися до зростання національної свідомості в краю, то помилилися. Але якщо був намір показати себе достойними спадкоємцями “Політвидаву”, то це вдалося. “То, что отцы не допели, – мы допоем”? Одні в той час руйнували пам’ятник С.Бандері, а інші – світлу пам’ять про нього. Гарно йде! За ще австрійським гаслом: “Об’єднаними силами!” А може, усе простіше? Писав же поет:

 

Олексо – братку, вже твої пістолі

В чужих коморах поржавіли досі.

Тепер у нас за мірку бараболі

Співати буде навіть безголосий…

 

Є.Титикайло

 

Особливо, коли ця “бараболя” – всесильні долари. От і процвітає безпринципний “холуйвидав”…

Якось так воно виходить, що з часу своєї появи на політичній арені України завжди головним об’єктом критики і нападок, паплюження і цькування був і залишається Степан Бандера та витворене ним і його соратниками та послідовниками середовище. Так було за польської, фашистської та більшовицької окупацій. Своїм “ворогом № 1” серед українців кожен із цих режимів мав саме Бандеру, його побратимів та обрану ними політичну лінію. За це польські шовіністи тримали його в тюрмі, фашисти – у концтаборі, а позбавлені такої можливості і насолоди більшовики – цілком у своєму дусі, тобто по-бандитськи, його просто вбили, наївно сподіваючись, що “нет человека – нет проблемы”.

Ну, з ворогами все зрозуміло: вони усували загрозу своєму пануванню в Україні, а тому завжди мітили передусім туди, звідки йшла найбільша небезпека. Але як зрозуміти своїх?

Ось і в згаданій книжці…

Не маємо можливості тут детально рецензувати її, але зупинитися на деяких моментах необхідно.

У “Вступі” д-р Р.Борковський взагалі не згадує про С.Бандеру – ні злим, ні добрим словом. Таке враження, ніби книжки Р.Кричевського він взагалі не читав і що спочатку була написана передмова – “Вступ”, а лише потім – твір Р.Кричевського. А тому шановний доктор і не мав підстави висловлювати свого особистого ставлення до Провідника і до того факту, що за Польщі галицька молодь складала і співала про Бандеру пісні, під час війни масово йшла за цим символом в УПА, а потім понад десятиріччя вела “кривавий тан” і гинула, але не здавалася в нещадній боротьбі з окупантами, залишившись у пам’яті і народу, і ворогів саме як бандерівці.

Якщо ж підсумувати зміст “Вступу”, то висновок може бути тільки такий: якісь недоумки створили ОУН з такими “ідеологічними й організаційно-концепційними дефектами” (с.5)/, що їх уже інші, розумні люди донині змушені виправляти. Головними з цих “дефектів” є “авторитарний і монопартійний характер вождівського типу організації”, який “відограв вирішальну роль у всіх розколах, що потім заіснували в організації” (с.6). Уся біда, таким чином, у тому, що ОУН не була організацією демократичною. Що й намагалися і намагаються зараз виправити противники С.Бандери, який послідовно відстоював ці “дефекти” ОУН.

“Треба ствердити, – усе ж визнає автор, – що ОУН свою місію виконувала, по змозі своїх сил і спроможностей, задовільно” (с.5). Визнання, як бачимо, таке собі, крізь зуби, немов на звітно-виборних зборах хронічно нерентабельного колгоспу, але дякувати й за це. Жаль тільки, що він не вияснює, як же це їй вдалося: адже, якщо повірити автору, то така “дефективна”організація приречена була на повний організаційний параліч, на політичну неміч, а вона, між тим, зуміла підняти сотні тисяч людей до затяжної збройної боротьби за свободу нації. Випадок? Чудо? Чи закономірність, зумовлена саме цими “дефектами”?

Д-р Борковський називає три “причини того факту, що ОУН прийняла форму авторитарної організації” (с.7).

Перша: “розчарування з демократичних методів організації наших визвольних сил. Багато учасників визвольних змагань (1918–1920 рр. – В.І.) повірило в те, що між основними причинами програної наших визвольних змагань був також помилковий метод нашої самоорганізації. Поширюючи ці погляди, вони витворили опінію, що головними нашими недоліками в часі визвольної боротьби були: соціалізм і демократизм нашого проводу”.

Сам доктор, слід думати, ні в що таке не повірив, а цим “вони” явно відмежувався від усякої критики соціалізму та демократизму…

Друга: “виникнення та зріст комуністичної тоталітарної системи, що перемогла, опираючись на авторитарну большевицьку партію” (с.7). Третя: авторитарні партії перемогли на той час в Росії, Італії, Німеччині, Японії, Угорщині, Румунії… У зв’язку з цим “націоналістичні рухи в Європі, що перейняли цей метод, стали для нас готовим дороговказом та заохотою” (с.8). Зауважимо, що в 1962 році вже було ясно, наскільки ці партії були “націоналістичні”, але нехай…

А решта все так, і сперечатися тут нема про що: усі три причини справді мали вплив на визначення характеру ОУН. Але все це далеко не вичерпує теми. Крім того, автор впадає в ту ж помилку, що й усі інші критики Бандери в цьому пункті: вони помічають авторитаризм, але не хочуть визнати, що не всупереч, а саме завдяки йому ОУН зуміла очолити визвольний рух і вписати в історію України найславніші сторінки. Тому дещо додамо.

ОУН не стала – вона завжди була організацією авторитарною, бо такою задумувалася. Тільки такою вона й могла виконати свою історичну місію і тільки як така зберігає своє значення зараз, бо інакше втратить свою суть. Відламів, партій тощо можна натворити скільки завгодно, але ОУН – неповторна.

ОУН справді згуртувала різні націоналістичні об’єднання, але не на партійній основі: не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, бо була чимось зовсім, якісно іншим. У партію її члени об’єднуються на основі спільності інтересів (групових, кланових, класових, національних, загальнонародних, транснаціональних тощо). Партії не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньоъ реалізації. На цій ідейній основі партії, відповідно до своїх сил, потенцій, а також, враховуючи умови боротьби, складають свої програми, визначають свою стратегію і тактику, форми і методи діяльності. У суспільстві рівних можливостей, до того ж в умовах парламентаризму, великого значення набирає демократичність внутрішньої організації партії. Для її членів – це сприятливі умови самовираження і самоутвердження. Для самої партії внутрішня демократія – запорука від догматизму, широка можливість спільних пошуків оптимальних шляхів і форм досягнення її мети на кожному етапі.

Однак творці ОУН піти цим шляхом не могли. І не тільки в силу названих д-ром Борковським причин. І не тільки тому, що задумали не ще одну патріотичну говорильню, а організацію ідеї і чину. І навіть не тому, що з моменту свого народження ОУН була не тільки на нелегальному становищі, а в стані воєнному і вела безперервні активні бойові дії – індивідуально-терористичні, партизанські, повстанські, диверсійні: інших можливостей не було ніяких, а націю треба було захищати вже, негайно, бо її зводили зі світу обабіч Збруча. І тому дивно і боляче натрапити в праці націоналіста на твердження, що “спадщина, яку ОУН перейняла після УВО, тобто спадщина військово-терористичної організації, відбилася негативно на її можливостях пристосування і дії в нових, змінених умовах” (с.6).

Але ж, по-перше, ОУН творилася не для пристосуванців і не для того, щоб пристосовувати свої ідеї до існуючих окупаційних реалій, а для того, щоб ці реалії змінити і “пристосувати” світ до своїх ідей. По-друге, УВО була такою не від вродженої кровожадності, а через політичну безвихідь, у яку загнали українців польські шовіністи та більшовики. По-третє, те, що УВО влилась в ОУН, забезпечило новій організації спадкоємність поколінь, поєднання воєнного і політичного досвіду з національним ентузіазмом, завзяттям та жертовністю молоді. По-четверте, саме ця спадкоємність національно-захисної діяльності УВО підняла авторитет ОУН у народі, зробила Організацію необхідною цьому народові, і він пішов не за УНДО, не за демократами, соціал-демократами, радикалами чи комуністами, а таки за ОУН. Хто з тодішніх лідерів ОУН уособлював цю необхідну і популярну в народі лінію, кому за це грозила смертна кара, замінена довготривалим ув’язненням, кого відтоді народ визнав не просто партійним функціонером, що прагне особистої влади, а національним мучеником, героєм і вождем, – це, сподіваюсь, читачам аж надто відомо. Бодай тому, що це ім’я нам ніколи не давали і не дають забути передусім наші вороги…

ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ “попув і хлопув”, як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення: кожного разу українці фатально запізнювалися з боротьбою, бо надто довго доводилося переконувати їх у необхідності і можливості власної держави…

Єдиною стабілізуючою національною структурою, яку мали українці, була УГКЦ. Але, по-перше, під ударами російського самодержавства та української “грязі Москви” і “варшавського сміття” всеукраїнська Києво-Галицька митрополія була знищена і вціліла лише в Західній Україні, точніше – у Галичині. А вже тут поляки зробили все, щоб не допустити поширення “націоналістичної” УГКЦ на інші землі, щедро подаровані Польщі безпринципними західними фарисеями від демократії, По-друге, УГКЦ століттями і в неймовірно складних умовах об’єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їхнього конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу, – завжди, за будь-яких обставин.

ОУН і повинна була стати своєрідним орденом – становим хребтом нації. У партію, як відзначалося, людей об’єднує спільність інтересів. Партійна ідейність полягає в тому, що партія згуртовує тих, у чиїх інтересах є цю ідею реалізувати, втілити в життя: хай поступово, поетапно, із балансуванням на межі бажаного і можливого. В орден приводить і об’єднує людей сама ідея і готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та реалації. Наприклад, той чи інший монаший орден не ставить собі за мету змінити Христове вчення: його ціль – донести Христову науку в її чистоті й повноті до якомога більшої кількості людей. В ордені плекають ідею постійно, завжди, за будь-яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині. Бо ця ідея – для всіх, вона – ключ до сили, слави і безсмертя нації. Узгодженням ідеї з інтересами людей, втіленням частковостей, що наближають людей до ідеї, адаптуванням ідеї через відповідну ідеологію до рівня свідомості, до умов і можливостей займається не орден, а утворені на його основі партії, громадські організації чи влада, якщо її пощастить здобути. Звідси – і своєрідна організація ордену, відмінна від партійної чи державної, його авторитарний і надпартійний характер і навіть “кастовість”. Та донцовська кастовість, яка так лякала і досі відлякує наших демократів, вихованих на засадах казарменної “рівності”. Того, що наше суспільство так поділене на касти, що в Індії й не снилося нікому (найновіша, за словами самих демократів, – каста “демократичної аристократії”), вони не помічають. А того, що “касти” Донцова – об’єднання людей з різним ступенем і повнотою засвоєння ідеї свободи нації, – не розуміють. От і паплюжать і кастовість, і Донцова, і авторитарність – в ім’я рівності, ревно пантруючи за тим, щоб зберегти за собою самими статус “найрівніших”. І це було…

ОУН задумувалася як орден, до кінця 30-х років фактично була ним – у своїй цілості. Цю її сутність до сьогоднішнього дня намагаються зберігати ті, що метою свого життя зробили служіння ідеї ОУН і намагаються змінити не ОУН, а життя українців в Україні на засадах, культивованих Організацією з часу її заснування. До речі, саме звідси – живучість у практиці основної (не-“відламної”) частини ОУН фундаментальна і чисто орденська засада, така немила д-ру Борковському. Вона сформульована ще на Віденському Конгресі українських націоналістів: “Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конгресом українських націоналістів ОУН, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизму” (с.8). Зауважимо для заспокоєння переляканих, що надпартійність – це далеко не те саме, що “однопартійність” (монопартійність), а “монократизм” означає підпорядкування влади одній ідеї, одному центрові керівництва національно-визвольною боротьбою, а не партійний вождизм. Нагадаю: ОУН завжди була в стані війни з ворогами українського народу, а не просто в політичній опозиції до них. Звідси й монократизм.

Історія не дала можливості ОУН розвинути в нормальних умовах свою чисто орденську суть. Вона не встигла витворити свої дочірні партії та інші структури, кожна з яких діяла б за власною програмою і відповідно до конкретних завдань та умов боротьби, реалізуючи ідеологію, культивовану Організацією (така можливість з’явилася перед ОУН щойно тепер). Навпаки, історія зробила ОУН поліфункціональною, а тому вона змушена була і розробляти, і культивувати, і реалізувати ідеологію української національно-визвольної боротьби, виконувати одночасно й орденські, і партійні функції, а з початком війни – навіть державотворчі.

То ж якщо ми щиро хочемо збагнути причини розколів в ОУН, то не шукаймо тут лише злої волі, обмеженості та інших недоліків окремих людей. Не вони, а історія зумовила ці розколи. Люди були тільки уособленням історичних закономірностей, тих об’єктивних причин, які не завжди були відчутні і зримі для учасників цих драматичних колізій, але виразно проглядаються тепер, з висоти десятиліть. І те “щось”, якого в цьому випадку шукають автор передмови і автор книжки, – не “в самій природі ОУН”, а в тому, що історія змусила її бути для українців справді “всім для всіх”: захистом і опорою, ідеєю і чином, надією і провідником… Не усвідомлюючи цього, наші автори приймають і видають за причину те, що насправді було наслідком.

Поліфункціональність, багатоаспектність діяльності зумовили формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденський, партійний і державницький.

Орденський тип мислення домінував, був визначальним в Організації у 20-х – 30-х роках. Ті, чия політична діяльність почалася в юності і чий світогляд формувався виключно в цій, орденській атмосфері, стали справжніми лицарями цього орденського духу, жили ним і для нього й не уявляли собі ОУН чимось іншим. Лідером цієї частини став Степан Бандера.

Одночасно в ОУН була інша група людей, політичний світогляд яких формувався в умовах австрійської конституційної монархії, стрілецтва і в полум’ї визвольних змагань 1918 – 1920 років. Була також певна частина молоді, яка прийшла в ОУН, пройнялася її духом дещо пізніше, після громоподібних акцій Організації і для якої вже було нормальним багатопартійне галицьке життя. Ці молоді люди сприйняли ОУН як найвищий витвір і вияв українського політичного мислення і дії. Однак, віддаючи належне орденській суті ОУН, вони почувалися затісно в її структурі, відчували потребу змінити, пом’якшити дещо в ригористичних засадах Організації, щоб таким чином поширити її вплив на якомога більшу частину населення, втягнути його в національно-визвольну боротьбу і готувати до державотворчої діяльності. Лідером цієї частини був Андрій Мельник.

І вже перший розкол ОУН був передусім наслідком зіткнення цих двох підходів, двох типів мислення – орденського і партійного. Чи можна вважати А. Мельника мало не відступником, якщо не більше, тільки тому, що він відчував потребу чисто партійної діяльності Організації, якої справді вимагало життя і яка була необхідна? Чи можна вважати С.Бандеру відступником, якщо не більше, тільки тому, що він вважав недопустимим змінювати на догоду моментові орденську ідейно-філософську та організаційну сутності ОУН, які так блискуче витримали випробування часом, довели свою національно-захисну та національно-творчу спроможність, а отже – необхідність для подальшого існування, боротьби і розвитку нації?

Звичайно, це було б дуже виграшно в той час: перетворити Організацію в партію, яка б усією своєю могутньою силою взялася за вирішення актуальних проблем. Для цього треба було лиш дещо скоригувати, зредукувати її орденський максималізм, ідейні настанови, гасла, демократизувати внутрішній устрій тощо. Тим більше, що часу на створення такої партії поза Організацією не було (о, цей фатальний фактор часу в українській політиці!), ідея така ще не визріла, а жоден з учасників цієї драми не мислив себе без ОУН, поза нею. Але прийняти таку – партійну програму означало, що не стало б ОУН – ордену. Не стало б організації, яка мала основним завданням плекати саме неперехідні, інваріантні, сутнісні для буття нації ідеї та принципи. А значить – знову “політична коломийка”, хаос політичного життя, розпорошення сил і пошуки покровителів, втрата довір’я нації… Легко перетворити орден у партію, але неможливо зробити навпаки. Як у церковному житті: можна розіслати монахів по парафіях для душпастирської діяльності, але неможливо створити монастир, зігнавши туди побільше священиків. Тому стримаймо гостре перо, зціпімо уста, задумаймось, перш ніж з’явиться від нас слово осуду на адресу того чи іншого лідера – А.Мельника чи С.Бендери: обидва боролися не за посади, а за життєво важливі для нації справи. Усе інше: гризня, розбрат, навіть кровопролиття – це насправді не історія, а живі люди в жорстоких лабетах історії. То ж не судіте, да не осужденнії будете…

Наслідки першого розколу тому й були і залишаються такими болісними, що не було своєчасно визначено і визнано саме такий його характер. Але це ми тепер знаємо, що й орден Бандери, і партія Мельника виправдали своє існування в найдраматичніший час української історії. За ними нема історичної вини: ці люди в принципі не могли діяти на шкоду українському народові. Тому не намагаймося настояним на жовчі чорнилом заляпати кров героїв, велич Провідників і славу їхніх соратників. Тоді, у час світової війни, усе це сприймалося набагато драматичніше, а тому кожна з обидвох частин взаємно вважала за ОУН – тільки себе, а іншу – за “відлам” від Органзації. З усіма витікаючими звідси наслідками… Та ще небезпечнішим виявилося намагання надати партійній ідеології значимості інваріантної, орденської, що різко знижувало поріг, рівень національної свідомості, зближувало тим самим з ворожою ідеологією, зневиразнювало ідейні орієнтири в боротьбі. Але про це – нижче.

Перший розкол не розв’язав проблеми “орден – партія”, бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух.

На Третьому Великому Зборі в 1943 році, коли Провідник і чільні представники середовища були в концтаборах, явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН. І знову марно шукати тут вини на рівні персоналій.

Хто, скажіть, винен у тому, наприклад, що наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилася система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутнісно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, – усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу.

ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність… Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у цей час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця. А з другого боку – чи правильно, чи доцільно і перспективно видавати досягнуте і можливе зараз за єдино можливе і вимріяне народом взагалі?..

Очевидності – лукава річ. Очевидно, що вища математика набагато складніша за арифметику, що спорт доступний небагатьом, а фізкультура – всім, що гра в шахи не така приступна для всіх, як гра в шашки…Є такі очевидності і в політиці та ідеології. І біда, коли вони стають аргументами в політичній діяльності…

До речі, з чимось подібним у сфері ідеології зіткнулися й ми в своїй агітаційно-пропагандистській роботі на сході України: те, що сприймалося як само собою зрозуміле вдома, у Галичині, лякало своєю незвичністю і радикалізмом місцеве населення. Чи треба було у зв’язку з цим відмовлятися нам від своїх ідеалів, навіть від тризуба і синьо-жовтого прапора, що часто викликали там шок? Але хтось адаптував свої пропагандистські виступи відповідно до психології та світогляду аудиторії, а хтось починав битися в груди, публічно відмежовуючись від націоналістів, “мазепинців” , “петлюрівців” , “бандерівців”…

Конфлікт С.Бандери з опозицією в 3акордонних Частинах ОУН та керівництвом ОУН у краю – це конфлікт між орденським і державницько-партійним підходом до формування програми ОУН. Визнаючи доцільність та ефективність поправок крайового проводу, Бандера водночас відстоював необхідність подальшого культивування тих ідеалів, які покликали ОУН до життя і були її кінцевою метою.

Причини і попереднього (мельниківці) і цього (“двійкарі”) конфліктів в ОУН – це, повторимось, наслідок протиріччя між орденською суттю Організації та необхідністю її партійного чи державницького функціонування, а не двобій між “чортами” і “ангелами” націоналізму. Він був неминучий. Правда, навряд чи неминучим було саме таке його розв’язання, як він одержав…

А тепер спробуємо все сказане проілюструвати конкретними прикладами, тим більше, що книжка Р.Кричевського, на якій ми побудували свою розмову, дає для цього добру можливість.

До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Міхновським лозунг ОУН “Україна для українців!” Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії – ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні. Розвиваючи тезу про необхідність ревізії та реформування ідеології й організаційних принципів ОУН, д-р Борковський нагадує про появу на Другому Великому Зборі в квітні 1941 року нового гасла: “За свободу народів і людини” (с. 10 – 11).

Лозунг “Україна для українців!” з часу свого виникнення означав і означає одне: “Україна без окупантів”. Вище ми вже говорили про те, що в умовах колоніальної залежності поневолений народ терпить не тільки від держави, її апарату, не тільки від колоністів – представників панівної нації, – усе це було. Але в таких випадках завжди було і є й досі ще одне: використання в ролі структурних елементів системи поневолення місцевого населення представників інших народів. Ці люди не були окупантами, нічого не завойовували, не відбирали, жили з власної праці, намагалися не озлоблювати проти себе корінне населення. Але скрізь, де була хоч мінімальна влада чи вигода, хоч якесь полегшення в житті чи праці, – скрізь українець натикався якщо не на поляка, то на іншого чужинця і не міг конкурувати з ними у своїх намірах і претензіях. Тому гасло “Україна без окупантів” не покривало проблеми, не давало ключа до її вирішення. Гасло “Україна для українців!” це протиріччя знімало: ми боремся за свої права і можливості на своїй рідній землі і кожного, хто нам у цьому заважає, трактуємо як окупанта, – незалежно від його національності. Отже, справа тут не в антипольській, антиросійській, антисемітській тощо заданості українського націоналізму. Нічого подібного в ньому ніколи не було, нема і не буде. І свідчення цього – мирне співжиття українців з тими чужинцями, які не включені в систему їх гноблення, а також воістину інтернаціональний характер УСС, УГА та УПА, де за свободу України пліч-о-пліч билися люди багатьох національностей.

Гасло “За свободу народів і людини” (його пропагандистський варіант: “Воля народам! Воля людині!”) – це не заміна попереднього, не відступ від нього: це свідоме розширення, розвиток програми боротьби – за принципом доповнення і на основі філософії націоналізму. Бо сутнісним у націоналізмі завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм – не шовінізм, не імперіалізм. І ще: боротьба за свободу народів і людини аж ніяк не означає відмови від боротьби за свободу своєї нації. А саме таке трактування цього гасла чуємо від частини демократів та з середовища “відламно”-партійного націоналізму.

Гасло “Україна для українців!” має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер. Інша річ, що, на думку багатьох великих “інтернаціоналістів” і “демократів”, українці не мають ніякого права захищати свої національні інтереси, бо це може спричинити певні труднощі для тих, що звикли розглядати їх як покірну робочу худобину, котра має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового “благодійника”, але ж не більше!.. Українці, бач, – не шведи, швейцарці, американці чи німці, які можуть на державному рівні приймати ухвали про те, кого і скільки саме пускати в свою країну, кому і за яких умов давати права громадянства, кому дозволяти лише тимчасову, а кому – і постійну працю тощо, і це сприймається світом не як націоналізм (хоч якраз ним і є – як вияв національно-захисної політики уряду). Але, виявляється, право на націоналізм мають усі, але ні в якому разі – не українці. Що дозволено Юпітеру, те не дозволене бику?..

Усе мусимо враховувати: і необхідність плекання цієї орденської засади націоналізму в свідомості українців і неукраїнців, і необхідність інтелектуальної та психологічної підготовки людей до сприйняття цього національно-захисного гасла. Бо самих добрих намірів і відчуття своєї правоти замало. Недотримання цих умов спричиняє зло: відштовхує від націоналізму людей, дає нашим ворогам козирі у грі проти нас, множить число противників української національної ідеї.

Ось як характеризує Р.Кричевський ситуацію в 3Ч ОУН після війни та позиції С.Бендери і його послідовників: “Просидівши (мало не “пробайдикувавши”! – В.І.) весь час війни в концентраційному таборі, вони хотіли повернутися до такої ОУН, якою вони її залишили в 1941 році, отже до ОУН авторитарної, з одним провідником на чолі, наділеним абсолютними повновластями, без контролі над ним його співробітників і членства. Вони хотіли, щоб і політична програма ОУН була такою, як її сформульовано на Другому Великому Зборі в Кракові в 1941 році. Перехід на позиції демократії вони схвалювали тільки в сенсі тактичного маневру, продиктованого особливими обставинами воєнного часу” (с.19).

Як бачимо – ні найменшого розуміння позиції С.Бендери, ніякого усвідомлення сутності протиріч (“орден – партія”), а чисто партійне трактування й ОУН, і її програми. Холод відчуження, підозріливість, ворожість…

Що ж насправді відстоював Бандера і його соратники? Вони залишили ОУН орденом, а застали партією. Правда, поки що – тільки на верхньому, керівному рівні. Перед ОУН постала дилема: перетворитися в демократичну партію чи залишитися національним орденом?

Ось кілька прикладів принципових розходжень між Провідником та опозицією, з яких однозначно випливає безсумнівний висновок: Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція – за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу. Таке враження, ніби опозиція готувалася не до смертельного двобою з найбільшою і найжорстокішою імперією світу, а до законотворчих дискусій у котромусь із європейських парламентів…

Чи не бачив Бандера потреби в націоналістично-партійній діяльності ОУН? Бачив, підтримував і навіть теоретично обґрунтував її. Але бачив він і життєву необхідність збереження первісної ідеології Організації як інваріантно-сутнісної для українського націоналізму та української нації взагалі. Важко зрозуміти, чому він не оперує при цьому термінами “орден” і “партія”, хоч поняття ці в його аргументах чітко окреслені. Ось перший “камінь спотикання”:

“ОПОЗИЦІЯ: Еволюція, яку пройшла ОУН під час війни, була здоровою і їі треба поглибити!

БАНДЕРА: Ідеологія і програма ОУН не потребують змін ні доповнень!” (с.25. Тут і далі підкреслення Р.Кричевського. – В.І.).

Суть аргументів опозиції зводиться до того, що спроба прямого використання на східних теренах ідеології ОУН, якою вона була до 1941 року, давала негативний результат. Тільки зміна ідеологічно-пропагандистських настанов принесла успіх. Тому правомірним було проголошення їх програмними в 1943 році і доцільним є зробити їх ідеологічною базою ОУН на майбутнє. Тобто, були намагання зробити населення східних областей переконаними націоналістами-бандерівцями, що не вдалося. А от підняти їх на боротьбу з коричневими і червоними окупантами, проти будь-якої диктатури і за власну державність, де буде гарантована свобода народам і людині, виявилося справою посильною. Це все одно, що вимога місіонера після повернення в метрополію позакривати монастирі, бо всі його спроби навернути язичників до християнства шляхом пропаганди чернечого чину та монастирської аскези успіху не мали. А заодно – і виправити дещо в Христовій науці, бо неофіти не можуть відразу сприйняти її і не хочуть ставати святими…

“Опозиція в 3Ч ОУН твердила, що всі ті переміни треба вітати, затвердити і широко популяризувати серед членства” (с.26).

“Бандера заперечив її погляди як невірні і на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовости ОУН – одна програма… мала б бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основним вірую Руху і базою для виховання кадрів та в основному мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера уважав, що таку програму ОУН вже створила…” (с.27 – 28).

Що приваблює у книжці Р.Кричевського, так це її чесний характер, який проявляється в намаганні якомога точніше передати позиції супротивної сторони і в щедрому цитуванні, зокрема праць С.Бендери, – явище рідкісне в подібній літературі. Ось як аргументує свою позицію сам С.Бандера: “…Процес збирання, плекання, формування й вирощування власної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеологічних, програмових істинах… Наші основні засади мусять бути не тільки збережеш й розвиті (підкр. наше. – В.І.), але й з’ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жадних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій основі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не піддадуться жадним атакам ворога…” (с.28).

Чи це не орденська позиція? До речі, звернімо увагу на підкреслені нами слова: враховуючи їх, не зовсім точним було б вважати Провідника фанатичним догматиком, який не допускав ніяких ідеологічних і програмних уточнень і доповнень, тобто розвитку ідеології націоналізму.

А ось його позиція щодо партійно-функціональної діяльності ОУН:

“Натомість в усій політичній пропагандивній роботі на чужому ґрунті й супроти ворожого середовища єдино моменти тактичної доцільности рішають про те, які сторони й цілі української визвольної боротьби підносити, в якому освітленні” (с.29).

Що виходить, коли відбувається звуження власної ідейної бази на догоду моментові, ми мали самі нагоду переконатися уже в наш час, коли наші лідери відмовилися від популярних у Галичині, але передчасних і тому непопулярних на сході України лозунгів національно-визвольної боротьби. Їх зредукували, звузили до демократичних і соціальних, а в результаті – і схід не підняли, і захід остудили. Як у воду дивився Бандера:

“Натомість, якщо би ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті кличі, обмежитися тільки до них, – то це замість мобілізувати, вносило б тільки баламутство, розгублення” (с.29).

Що й маємо зараз. Переконатися в цьому міг кожен, хто слідкував хоча б за перебігом дискусій про майбутнє Руху в лютому–березні 1992 року: цілковите баламутство і розгублення. І не знати, чого більше.

Підсумовуючи, Бандера наголошує на різниці між орденською і партійною функціями ОУН:

“Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується й формується власні сили, і політично-пропагандивною тактикою на окремих відтинках” (с.29 – 30).

Автор книжки закінчує: “Як пізніше побачимо, Провід ОУН такі погляди Бандери рішуче заперечив як цілком невірні й чужі та далекі від ОУН” (с.30).

І дарма. Пізніше те, що відстоював Провідник, виправдала історія. Вона ж довела, що “далекі від ОУН” були погляди Проводу.

“ОПОЗИЦІЯ: Замінити авторитарний устрій на демократичний!”

БАНДЕРА: Демократія в ОУН – підлабузництво Заходові” (с.30).

Р.Кричевський зазначає: “Зокрема, опозиція щиро вітала перехід ОУН від програмового авторитаризму до демократії… Всякі сумніви щодо того, чи ОУН справді перейшла на позиції демократизму, опозиція відкинула як цілком необосновані, відкликаючись при тому на постанови Третього НВЗ, де сказано, що ОУН гарантує свободу слова, сумління, друку, зборів і політичних зібрань” (с.30).

Постанови постановами, але під час і після війни ОУН вславилася зовсім не своїм винятковим демократизмом…

Бандера виступив проти ідеї демократизації з трьох причин. По-перше, це неминуче привело б до перетворення ОУН у партію з усіма негативними наслідками. Передусім спричинило б розмивання її ідеології. По-друге, пише він, “зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних змагань має дуже істотне негативне значення для розвитку й успішности цих змагань” (с.32). По-третє, “на еміграційному ґрунті виринають намагання накинути як прапорне гасло визвольній боротьбі гасло “за демократію”. Під ним провадити революцію, ним мобілізувати маси до найтяжчої боротьби, на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідейного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої…” (с.32 – 33).

У С.Бандери не було, бо не могло бути, тих аргументів проти зміни гасел, проти “демократизації” національно-визвольної боротьби, які історія дала нам. Нашим “демократизаторам”, за їх же свідчення, їхні прапори і гасла клята необольшевія просто вкрала, та й усе. Ті, що й досьогодні намагаються демократизувати і ОУН, і національно-визвольну боротьбу, мають зараз золоту нагоду переконатися, до чого приводить така заміна націоналізму демократизмом, у що обертається для народу демократія без політичної перемоги національно-визвольних ідей, культивованих ОУН.

Ото – спеціально для них – кілька штрихів.

Свобода слова? Та скільки завгодно! То за кожне слово тягли до цюпи, а тепер говори, що хочеш. А колись компартійний, а тепер демократичний Васько слухає та їсть…

Свобода сумління? Господи!.. Та в Галичині, яка вже так демократизована, що далі просто нікуди, з цієї свободи користає, хто хоче, особливо в селах. Не буду далеко ходити за прикладами. Он у моїй батьківській хаті за більшовиків років тридцять відправлялися греко-католицькі Богослужіння. Нелегальні, ясна річ, із суворим дотриманням конспірації. Тепер, за демократів, з підпіллям покінчено: моляться віруючі славно-явно. До церкви, їм, правда, зась, зате вже можна під час відправ відкрити вікна-двері, щоб було чим дихати. Як у відомій пісні, що й далі залишається актуальною: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!” От і дихають… Або взяти колишню сільську парт-, а тепер – демноменклатуру. Вона від свободи сумління скористала чи не найбільше. Подекуди за останні три роки ці керівні комсільгосптрударі з атеїстів стали віруючими РПЦ, потім – УПЦ, а як припекло, бо реальним стало відновлення УГКЦ, то стали завзятими парафіянами нашвидкоруч створеної колишнім єпископом РПЦ І.Боднарчуком галицької УАПЦ. Прошу тільки не плутати з УАПЦ на чолі з патріархом Мстиславом, бо це далеко не одне і те ж. Боднарчукова “Церква” – наскрізь українська і цілком козацька, фактично шевченківська, як постійно наголошує владика і його клір. Свого патріарха, правда, ігнорує (така вже, бач, козацька традиція – не дуже шапкувати перед начальством), зате до української символіки далеко не байдужа. З червоними прапорами, правда, ще не ходить, зате синьо-жовтими її священики не раз обіцяли у світлому майбутньому витирати чоботи, а заодно – і змусити греко-католиків гризти свій, тобто греко-католицький, тризуб зубами. Дуже люблять повторювати слова Д.Павличка “Москва нам не мати, а Рим нам не батько”. Із клятими (усіма ворогами українського народу) уніатами традиційно строгі: до їхніх же храмів їх не пускають і на поріг, навіть мертвих. А найдемократичніша з найбільш демократичних демократій – Львівська обласна Рада, наприклад? А Рух, партії? Як у Шевченка: “А братія мовчить собі, витріщивши очі! як ягнята: “Нехай, каже, може, так і треба”. Демократія ж! Свобода сумління від будь-яких зобов’язань…

Свобода друку? Є така. І теж – скільки завгодно. Наприклад, періодику мають право видавати всі. Але ми поки що маємо тільки право, а колишня партократія – і право, і гроші, і папір, і абсолютну більшість друкарень, тобто – ще й можливості. А що демократи і націоналісти бідні, як церковні миші, та ще й, на свою біду, україномовні, то нічого дивуватися, що українські видання тануть, як роса на сонці. Зате російських в Україні – повно. Але тут уже нічого не скажеш: з одного боку – демократія, з іншого – ринок. Для України місця нема: третій зайвий.

Свобода зборів і політичних зібрань? Свобода є – зібрань демократичних щораз менше: люди не збираються. Приходять, але рідко і мало. Лідери демократів пояснюють це тим,що народ втомився, а самі люди кажуть, що їм набрило: такий-от плюралізм. Правда, статистику зібрань рятують вчорашні комуністи: ті збираються щораз частіше, коли і де хочуть. Так що в сумі кількість зібрань на спад не йде (у нас на Львівщині, як дізнаємося з виступів керівників, взагалі все падає трохи повільніше, ніж в інших областях, – навіть дощ). Може, ми навіть і випередили б у цьому інших, та заважає якийсь молодий депутат обласної Ради. Щастя, що його не знаю, бо кажуть, що страшні речі чинить. То розжене компартійну демонстрацію, то соціалісти (ті самі, тільки інакше називаються) мусять від нього і його хлопців ховатися, то російським козакам не дасть створити недалеко від обласної Ради свою станицю… Один мій знайомий письменник – теж депутат, але, на відміну від згаданого, не націоналіст, а щирий демократ, – як його згадає, то тяжко нервується і відразу кричить: “Фашист!” Таке, знаєте, враження, ніби гітлерівці вже на передмістю, а він – той римський гусак, що врятував вічне місто від нічного нападу. І я його розумію: раз, що чоловік ще за більшовиків звик так називати націоналістів, а друге – дуже косує на того депутата обласне начальство. А то, самі знаєте, не жарт…

…Ось так виглядають нинішні демократичні свободи українців, куплені ціною відмови від національно-визвольної боротьби. Хай знову дарує читач цей тон, але він – не від злорадства. Просто залишатися байдужим до цього не можна, а до “професійного кодла плакальниць” (П.Скунць) над долею України не належу. Звідси й сарказм…

“ОПОЗИЦІЯ: Забрати ворогові ті вартості з його світу ідей, які він взяв з загальнолюдської скарбниці цінностей!

БАНДЕРА: Ідейну зброю ворога – відкинути тотально!” (с.34).

Бідні загальнолюди: і їх, як і наших демократів, ота клята большевія теж обікрала. То вже таке: звик вовк по овець ходити, то й по козу прийде…

Про що ж мовиться? Опозиція якось спостерегла, що серед арсеналу марксизму-ленінізму є “брутальні засади”, але трапляються і “високі, гуманні ідеї і принципи” – розуміється, украдені. І вирішила не “резигнувати з вартостей”, які так привабливо блищать: “демократія, зрівняння людей незалежно від їх національного походження, раси і релігії, співпраця між народами, боротьба за мир, соціяльна справедливість тощо”. Тут би ще можна додати пролетарський інтернаціоналізм, міжнародну солідарність трудящих, рівноправність жінок, хімізацію, квадратно-гніздовий спосіб, меліорацію, суцільну дератизацію та інше, але все це, очевидно, за отим “тощо”.

Усі ці аж надто знайомі нам “цінності” і, очевидно, те, що за ними скривалося, опозиція вирішила зробити ідейним надбанням ОУН і ними надихати українців на… уже не знаю що: напевне, “на бой кровавый, святой и правый”.

Уявляєте, якою була б реакція, якби хтось взявся нині прилюдно оголосити таку програму боротьби? Люди подумали б, що їх розважають черговою гуморескою Жванецького чи Задорнова.

Бандеру пропозиція вкрасти оті вже раз украдені “цінності” не привабила: це був би ідеологічний параліч ОУН і цілого національно-визвольного руху.

“ОПОЗИЦІЯ: Боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу.

БАНДЕРА: Боремося не тільки з імперіалізмом, але й з російським народом” (с.35).

Перебіг дискусії і з цього питання знову ж таки показує два підходи: орденський і державницько-партійний. Україна і Росія приречені жити поруч і, отже, взаємодіяти. Будувати політику української держави на постулаті боротьби з російським народом – безумство. На щастя, ніхто цього не робив і не збирається. Тому в цьому випадку опозиція, так би мовити, ломилася у відчинені двері.

Однак опозиціонери хотіли зробити свій постулат принциповим пунктом ідеології ОУН, а тому всі їхні аргументи умотивовували – цілком логічно і справедливо – саме міждержавні взаємини двох народів, але були неспроможні, коли йшлося про ідеологію ОУН як формотворчу базу націоналістичного світогляду. Крім того, опозиціонери якось забували про наявну нерівність: український народ був поневоленим, а російський виступав як уособлення цього поневолення.

Ідеологія ОУН – це ідеологія національно-визвольної боротьби української нації: послідовна, безкомпромісна в питаннях свободи, тотальна. Вона вчить і зобов’язує боротися з усім, що стоїть на заваді українській свободі, з усіма, хто уособлює собою уярмлення українців або виступає проти їхнього права на свободу, власну державність і незалежність. Ці “всі” – це можуть бути окремі люди (у тому числі й українці), групи людей, партії, класи, держави, народи. Це утопія або фарисейство – переконувати себе чи когось, ніби в політиці можливо боротися з явищем без боротьби з носіями цього явища. Як, наприклад, боротися з окупацією, щоб при цьому не зачепити окупантів?

Політика Росії щодо України стереотипна, а тому відома аж надто добре. І століттями російський народ був слухняним знаряддям імперії та російської окупаційної політики в Україні. Вихований на засадах не російського націоналізму, а російського імперіалізму і шовінізму, він без вагань, масово і не завжди за наказом приходив до нас (і не тільки) саме як окупант, як ворог нашої свободи, як брутальний руйнівник усього нашого національного життя. Так було за самодержавства, так було за комуністичного режиму, нічого не змінилося у ставленні до України і в Росії демократичній. Отже, справа тут не тільки в режимах. І згаданий вище заклик змусити українців віддати росіянам те, на що вони не мають ніяких прав, але яке їм потрібне, ішов не від уряду, а з низів (“Борис, заставь хохлов накормить Россию!”). Чому ні президент, ні уряд, ні Верховна Рада Росії, ні жодна з численних політичних партій чи громадських організацій – ніхто не виступив з осудом цього заклику і подібних йому? Та зрозуміло чому: цього осуду не сприйняв би російський народ, бо антиукраїнські настрої ще домінують у свідомості російського суспільства, як домінували вони й раніше. Питається: як має ставитися до цього не тільки український націоналіст, але й кожен українець, у якому хоча б жевріє іскра національної свідомості?

Є й інший аспект цієї проблеми, не менш драстичний. На нашій землі проживають представники багатьох народів, у тому числі й особливо масово – росіяни. Усвідомлення ними того, що українці боротимуться з будь-яким ворогом своєї свободи, повинно пробудити в них якщо не почуття солідарності з нами, то бодай почуття відповідальності кожного за дії своїх земляків – в Україні і поза нею і стимулювати до відмежування від антиукраїнських заяв і дій. Бо хочемо ми цього чи не хочемо, але антиукраїнський виступ одиниці чи групи кидає тінь на всіх і викликає, особливо на побутовому рівні, відповідне ставлення українців до них. І навпаки: згадаймо, який ентузіазм викликали виступи солідарності росіян на наших мітингах. Національно-визвольна боротьба – справа серйозна, крута і жорстка, тут практично неможливий нейтралітет. Тому кожен мусить визначити в ній своє місце, свою позицію. Не хочеш – залиш нас самих із нашими проблемами.

Відрадно, що лінія поділу на прихильників і противників свободи України, як показав референдум, пролягає не через національне розмежування. Усе це ми пам’ятаємо, цінуємо, як пам’ятаємо дружню підтримку національно-культурних об’єднань росіян, поляків, євреїв, вірменів та інших народів на початку нинішньої боротьби. І забути про це не дамо нікому. Але якщо якийсь народ – в Україні чи поза нею – виступить проти нашої свободи, дасть втягнути себе в антиукраїнські дії, то невже хтось сподівається, що ми залишимося бездіяльними, бо це – народ?

До речі, жодного народу, який з’являвся в Україні в ролі окупанта, не приганяв сюди націоналізм. Кожного разу це був або шовінізм, або імперіалізм, або фашизм, або комунізм. І українські націоналісти ніколи не вели свій народ завойовувати й окуповувати інші. І це закономірно: загарбувати чуже вчить не націоналізм – така правда історії. Тому підступну і підлу справу роблять засоби масової інформації Росії, Європи, Америки, називаючи “патриотические силы России” націоналістичними. Не сумніваюся: їм прекрасно відомо, що “Пам’ять”, Жириновський, Руцкой та ін. – це російський великодержавний шовінізм та імперіалізм. А називають їх націоналістичними з далекосяжною метою: щоб ототожнити їх з націоналізмом народів колишніх республік Союзу і таким чином настроїти і їхню громадськість, і громадськість своїх країн проти національно-визвольних сил і рухів. Бо улюбленець їхніх господарів – СРСР помер безславно, демократи не стануть на заваді їхнім інтересам, а от націоналісти вже сплутали всі карти: подекуди, наприклад, у Прибалтиці, самі прийшли до влади, подекуди – підштовхнули демократів до утворення незалежних держав, тому й комуністичні режими в деяких республіках змушені були піти тим же шляхом, а в майбутньому вперті націоналісти можуть скрізь прийти до влади і повести свої країни не шляхом неоколоніалізму, а дорогою самостійності…

Що ж до російського народу, то він тільки тоді стане на шлях процвітання, тільки тоді здобуде довір’я і пошану сусідів, коли з позицій імперіалізму і шовінізму перейде на природні для кожного народу позиції націоналізму.

І тоді полеміка між опозицією і Бандерою щодо ставлення до російського народу стане тільки надбанням та уроком історії…

“ОПОЗИЦІЯ: Ми за безклясове суспільство!

БАНДЕРА: Безклясове суспільство – це ухил в бік большевизму!” (с.37).

Дискусія з цього питання дуже повчальна під різним оглядом.

До війни ОУН, яка виникла в умовах капіталізму та окупації, мало уваги приділяла питанням соціальним та економічним. Головне своє завдання Організація вбачала в тому, щоб підняти свій народ на боротьбу за свободу, створити Українську Соборну Самостійну Державу, бо тільки так можна було створити й гарантувати українській нації умови вільного і всебічного розвитку. Решту мали зробити приватна власність, ринок, працьовитість та ініціатива народу і зорієнтована на захист національних інтересів економічна політика уряду. ОУН ніколи не вважала завданням політичної організації ні займатися економікою (В.Чорновіл), ні сівбою чи забутими під снігом буряками (Мих.Горинь).

Тобто, ОУН в цьому випадку враховувала те, що було і чого бракувало на західноукраїнських землях. Похід на схід України виявив: “Тоді, як на ЗУЗ (західноукраїнських землях) вистачали тільки самі патріотичні кличі, самий відклик до національного інстинкту, до ображеної чести народу, – на СУЗ (східноукраїнських землях) треба було аргументів, логічних доказів і знання соціальних та політичних справ” (с.38).

Виявилося також, що тут “український народ хоч глибоко ненавидить большевицьку систему, то ще через те не прагне до повороту капіталізму. Народ шукає за чимсь новим, за новою соціальною правдою. ОУН визначила те соціальне шукання як синтезу деяких додатніх прикмет капіталізму (приватна ініціятива) і деяких досягнень соціалізму. Цю синтезу ОУН охрестила назвою “безклясового суспільства”. Хоч назва ця була запозичена від Маркса, то по своєму змісту вона нічого марксівського не мала” (с,38).

Звичайно, треба було враховувати рівень національної свідомості народу після двох десятиліть жахливого антинаціонального державного терору, а також поширення люмпенсько-наймитської психології внаслідок відчуження людей від землі, від будь-якої власності, до того ж супроводжуваного демагогічною більшовицькою пропагандою.

Але опозиція жорстоко помилялася, вважаючи, що в концепції “безклясового суспільства” нічого марксівського не було. Якраз було, причому багато, і Провідник дуже точно вловив це, а тому й виступив проти нововведення.

По-перше, ідеєю “безклясового суспільства” виправдовувалося, хоч і не прямо, класову боротьбу в СРСР, звірства більшовиків проти “поганих” класів, проти всіх неугодних більшовикам, приречених на загибель з класових позицій. По-друге, національні орієнтири визвольних змагань українського народу замінювалися соціальними, а національно-визвольна боротьба – класовою. Бо який же смисл у національних пріоритетах, якщо поділ суспільства на класи визнається наслідком чиєїсь злої волі – злом, яке можна і треба викорінити? По- третє, і рушійною силою боротьби, і суб’єктом історії взагалі в такому випадку визнається не націю, а клас, а тому й намагання створити національну державу виглядає чимось несуттєвим, зайвим – забаганкою людей, що прагнуть особистої влади.

Між тим поділ на класи – природний наслідок розвитку суспільства і поділу праці. І клас тих, від кого залежить організація та функціонування виробництва, такий же необхідний, як і робітничий клас. В СРСР знищили клас організаторів виробництва, який, звичайно був і панівним, й експлуататорським. Його місце зайняла партійно-люмпенська номенклатура, ставши панівною та експлуатуючою силою. А от із функціями організатора виробництва справилася так, що довела і всіх нас, і своїх сателітів до жебрацтва. У тих країнах, де класи не нищили, а в ім’я процвітання нації налагоджували їх співпрацю, гармонізацію інтересів і соціальний захист експлуатованих і невключених у систему суспільного виробництва, – результат очевидний.

Тому теорія “безклясового суспільства” була не тільки хибним і чужерідним включенням в ідеологію ОУН – вона була шкідливою, небезпечною, убивчою…

Історія і тут довела правоту Бендери у відстоюванні ним чистоти ідеології ОУН, орденської суті Організації взагалі.

“ОПОЗИЦІЯ: ОУН не зв’язує себе ніякими філософськими доктринами!

БАНДЕРА: До ОУН мусять належати тільки люди одного філософського світогляду!” (с.39).

Партія справді може бути витворена з людей різних поглядів, хоч, звичайно, не кожна: це залежить від мети об’єднання. Наприклад, чи обов’язкова світоглядна єдність у партії “зелених”? Партія, наголосимо, – об’єднання людей на основі спільності інтересів. Так, на нинішньому витку української історії в інтересах і націоналістів, і демократів, і комуністів було реалізувати незалежність України. Інтерес був спільним, а мета – різна… ОУН – не партія, а організація орденського типу, яку складають люди ідеї. Тому спільність світогляду тут не тільки бажана, але й необхідна. Інакше культивування ідеї стане неможливим: люди різного світогляду будуть по-різному розуміти, інтерпретувати, оцінювати ідею, ідеологію організації. Що ми й бачили на прикладах, викладених вище.

Бандера перетворювати ОУН у партію чи щось подібне до клубу лисих або до нашого Руху не хотів.

“ОПОЗИЦІЯ: Писання Донцова мали поганий вплив на мораль націоналістів!

БАНДЕРА: Донцов залишається і далі авторитетом в питаннях ідеології” (с.40).

Цікаво, чи при цьому опозиціонери використовували такий сильний аргумент, як посилання на власну моральність, спустошену читанням Донцова? От, мовляв, ви пам’ятаєте, якими порядними людьми ми були до читання Донцова, а тепер подивіться, якими негідникими зробили нас його твори!.. Адже не може того бути, щоб вони судили про нього, як В.Винниченко, – не читаючи. Але якщо знайомство із вченням цього великого мислителя не зашкодило їх власній моральності, то чому саме його вони вважали винним і відповідальним за прояви аморальності, що траплялися в середовищі, яке було під впливом ОУН? Якщо ж вони так пояснювали Донцова своїм підлеглим, як розуміли його, то не дивно, що траплялися ці “прояви”. Але при чому тут Донцов?

Вище ми виклали своє розуміння Д.Донцова, а тому для нас природним є те, що “Бандера не бачив за Донцовим ніяких прогріхів” (с.41).

Цим ми закінчили короткий огляд принципових розходжень між Бандерою та опозицією, а ширше – між орденським мисленням і партійним чи партійно-державницьким. Чи не кожна з цих проблем і далі залишається об’єктом полеміки та ідеологічним аргументом. При цьому іноді виграють “відламно”-партійні інтереси, але від цього програють ОУН, націоналізм, нація. В Україні сутність цих протиріч мало відома широкому загалу, а це робить людей безборонними перед хибними напівправдами, шкодить нашій спільній справі. Автор тішить себе надією, що хоч у якійсь мірі викладене ним допоможе запобігти цьому, розчистить шлях ідеології націоналізму до свідомості нинішнього покоління українців.

І ще. У центрі нашої уваги була книжка Р.Кричевського, а вона не давала приводу зачепити ще одне явище в нашій історії, яке мало і має принципове значення: проголошення акту про відновлення української державності в 1941 році. Не будемо розглядати аргументи тих, що засуджують цю акцію: вони не витримують жодної критики, є скоріше чистими виявами ображеного честолюбства, ніж політичної мудрості. Обмежимось тільки наступним.

Спроба відновлення державності, поява уряду Я.Стецька не тільки засвідчили політичну зрілість Організації: вони врятували в очах народу честь ОУН та українського націоналізму в цілому. Цим було унеможливлено будь-які німецькі спекуляції щодо української державності. Відчайдушна і жертовна спроба бандерівців розвіяла наявні тоді ілюзії на визволення з допомогою німецького фашизму, як і всякої іншої сторонньої сили, врятувала тисячі людей від колабораціонізму. Вона визначила подальший розвиток подій, у ході яких ОУН не тільки вписала в нашу історію найславніші сторінки національно-визвольних змагань, але й заклала основи майбутнього використання ідеології націоналізму для організації боротьби українського народу за свою свободу, державність і незалежність.

Короткий аналіз принципових розходжень у середовищі ОУН ще раз переконує, що пережиті Організацією розколи – не наслідок чиєїсь злої волі: вони – нормальна річ, що відбувалася в ненормальних, екстремальних обставинах. І орденське, і партійне, і державницьке мислення, вироблені в середовищі ОУН, – не трагедія і зло, а здобуток і дорого, часто кров’ю оплачений досвід українського націоналізму. У зло їх перетворюють нерозуміння, підозріливість, амбітність, нетерпимість до думки побратима. Зараз, із висоти десятиліть, історія ОУН, діяльність усіх її складових частин бачиться й трактується нинішнім поколінням національно свідомих українців як доцільна і національно рятівна, жертовна і героїчна. Позиція кожного з відламів, що доведено ціною власної крові, – це була не спроба ухилитися від боротьби за свободу нації, а намагання зробити цю боротьбу якомога ефективнішою. То чи розумно нести зараз в Україну ті дріб’язкові самоїдські “правди”, які сіють розбрат, ненависть, розпорошують наші сили? ОУН задумувалася як носій найбільш суттєвої і великої української Правди: Правди націоналізму, Правди боротьби за свободу нації. І якщо в наш час не ОУН виступить в Україні носієм цієї об’єднуючої Правди, то хто має це зробити на нашій сплюндрованій землі?

…Якщо дозволено буде автору зловжити увагою читачів для ліричного відступу, то хотілося б використати цю нагоду для висловлення мрії, успадкованої від батька. А мріється про Об’єднавчий Великий Збір усіх складових частин ОУН – і зарубіжних, і крайових, усіх українських націоналістичних об’єднань. І щоб відбувся він тут, на рідній землі. І щоб на цьому форумі носіїв української національної ідеї і борців за неї було визнано й узаконено доцільність і необхідність існування ОУН у всіх трьох її виявах: орденському, партійному, державницькому. І щоб головним у діяльності кожного самостійного відламу ОУН і їхніх дочірніх об’єднань було визнано спільне для нас усіх – побудову української національної держави. І щоб було усвідомлено: зовсім не обов’язково, щоб усі українські націоналісти були об’єднані в одній формальній структурі, але вкрай необхідно, щоб їх єднала спільність ідейна. І щоб приналежність до ордену, партії чи іншого функціонального вияву ОУН була не злочином, а правом, яке випливає зі схильності та можливостей індивіда, його уподобань і якостей, – бо де б він не був, він діятиме в ім’я свободи і процвітання нації. І щоб у націоналістичному середовищі панував закон: усі допомагають усім (орден – партіям і громадським об’єднанням, вони – ордену і одне одному тощо), – бо вони не суперники і не конкуренти, а соратники в боротьбі, кожен з яких виконує свою частку роботи в загальній справі. І щоб імена Є.Коновальця, А.Мельника, С.Бандери, Р.Шухевича, Л.Ребета, Я.Стецька і всіх інших провідників, керівників і рядових членів Організації, які присвятили і віддали своє життя національно-визвольній боротьбі, були пам’ятні й шановані в кожному середовищі. І щоб…

Таке-от мариться. Бридня? Хоча… Не знаю, як сприймуть цю мрію закордонні та наші узалежнені від них націоналістичні об’єднання в краю. Але впевнений: таку акцію підтримали б ті, чиї кості розкидані по лісах і полях України та чужини, у сибірській тайзі чи під полярним сяйвом, та їх побратими, що чудом вижили, дожили до наших днів і досі не виходять з бою. Бо вони не ділили славу ОУН – вони її множили. І тому віриться: буде зроблено все, щоб колосальний потенціал ОУН і націоналізму використовувався за прямим призначенням – в інтересах нації.

Україну не врятував імперський комунізм, не врятує й космополітичний демократизм. Тільки реалізація ідей українського націоналізму витягне націю з кризи і забезпечить їй гідне майбутнє. Це не ворожба. І не пророцтво. Це – політична аксіома. І її треба враховувати всім.

“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Тут – ціла програма. Довірмось Правді “Кобзаря” – Правді українського націоналізму. Культивуймо і поширюймо її. Тільки ця українська Правда дасть нам Силу об’єднаного національною ідеєю народу. І тільки власною Силою просвітленого духом Правди народу виборемо Волю – омріяну свободу української нації.

Ми довго слухали чужих і власних лжепророків. Послухаймося Кобзаря – голосу духа й совісті України. І переможемо, яко з нами Бог!

Рубрики: Твори Василя Іванишина