НАРИС ІСТОРІЇ ЗАГОНУ УПА «ПРИЛУЦЬКИЙ»

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олександр Дарованець,

с. Карпилівка Рокитнівського р-ну Рівненської обл.

 

НАРИС ІСТОРІЇ ЗАГОНУ УПА «ПРИЛУЦЬКИЙ»

 

Першоджерелом будь-якого національно-визвольного руху є чужоземна окупація та пов’язане з нею гноблення автохтонної людності. Історія українського народу, який довгий час перебував під владою чужих йому державних утворень, є яскравим підтвердженням цієї думки. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького чи українські визвольні змагання ХХ ст. не відбулися би, якби українці мали власну державу і не зазнавали чужоземного гніту.

Однією із найяскравіших сторінок українського визвольного руху ХХ ст. є боротьба Української Повстанської Армії (УПА). На жаль, історія УПА є однією з малодосліджених сторінок історії. Це пов’язано із процесом боротьби за ідеологічні впливи на широкі маси українського народу. Комуністичний режим в СРСР, під владою якого перебувала більшість українських етнічних земель до 1991 р., намагався спрямувати історичні дослідження у потрібне для нього русло, послідовно формуючи образ «буржуазного націоналіста – ворога українського народу». Архівні матеріали засекречувалися, а якщо й використовувалися, то лише в потрібному для тодішнього режиму напрямку.

За кордоном була більш вільна обстановка для роботи над дослідженням історії українського визвольного руху, але і там були моменти, які обмежували наукові студії в цьому напрямі. Закордонні історики не мали якоїсь дуже поважної мотивації братися за детальне дослідження історії українського визвольного руху, тому їх перу належать окремі праці більш загального характеру. До цього додавалася відсутність доступу до більшої джерельної бази, яка перебувала в межах СРСР. Дещо детальніше досліджували тематику УПА в Польщі та Чехословаччині, але позаяк там існували комуністичні режими, то тамтешня історіографія фактично ішла у кільватері радянської, наполегливо формуючи «образ ворога»  стосовно українського націоналізму. У середовищі української еміграції спостерігалося набагато більше інтересу до історії УПА, але знову ж таки заважав обмежений доступ до джерельної бази.

Становище суттєво змінилося із проголошенням у 1991 р. незалежності України. Відбувся потужний сплеск дослідницької активності у цій галузі, але й досі ще залишаються перепони у вигляді обмеженого доступу до частини архівних матеріалів, які стосуються боротьби радянських каральних органів проти українського визвольного руху.

На даний час певне зацікавлення історією українського визвольного руху, зокрема в контексті українсько-польських та українсько-російських відносин, спостерігається в Росії та Польщі, що виявляється у появі нових наукових досліджень та виданні збірників документів. При цьому спостерігаються як спроби об’єктивних досліджень, так і спроби продовження лінії, започаткованої за часів СРСР та «людової» Польщі – послідовне і наполегливе формування «образу ворога» у вигляді українських націоналістів.

Тому виникає потреба у розширенні поля досліджень, зокрема на місцевому рівні, з метою поступової вибудови більш-менш цілісної картини історії як українського визвольного руху в цілому, так й історії УПА зокрема. Однією із складових частин цього процесу і має стати дана стаття, позаяк спеціалізованих наукових праць, присвячених історії загону УПА «Прилуцький», на даний момент ще немає.

Існує низка узагальнюючих наукових праць, які в тій чи іншій мірі торкаються історії УПА. В них досить докладно висвітлені умови, в яких відбувалося формування УПА, розвиток окремих її структур, частково висвітлений перебіг бойових дій [37; 38; 39; 40; 46; 48; 51]. Зокрема, окремі факти, які стосуються діяльності відділів загону «Прилуцький», можна зустріти працях Анатолія Кентія та Анатолія Русначенка [37; 38; 39; 51]. У працях закордонних авторів, присвячених історії УПА, жодної інформації про діяльність загону «Прилуцький» не віднайдено [56; 57; 58; 59].

Певне уявлення про обстановку, у якій діяли відділи УПА у 1944-1945 рр., а також окремі факти, які стосуються діяльності відділів загону «Прилуцький», а також окремих осіб, причетних до нього, дають праці авторства Ігоря Марчука, створені ним самостійно самостійно або у співавторстві із Олександром Іщуком та Олександром Тищенком [36; 41; 42; 43]. Джерелом інформації про окремі моменти біографії командира загону «Прилуцький» Анатолія Моня-«Гамалії» можуть бути праці Андрія Руккаса, Миколи Посівнича, Василя Шпіцера та Володимира Мороза [49; 50; 54]. Невеликі довідки про цього командира можна віднайти у у біографічному довіднику до праці Петра Мірчука «Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки» та праці Петра Содоля «Українська Повстанча Армія. 1943–1949» [44; 52; 53]. Дані біографічного характеру, що стосуються окремих вояків УПА та членів підпільної мережі ОУН, можна почерпнути із монографії Ярослава Антонюка «Діяльність СБ ОУН на Волині» [30] та праці Олександра Денищука «Книга Пам’яті і Слави Волині» [32; 33; 34; 35]. Спеціалізованою публікацією, яка присвячена діяльності поручника УПА Володимира Кобриновича-«Сівача», є стаття Святослава Васильчука «Повстанський командир із Антонівки» [31]. Цінну інформацію про дислокацію та чисельність внутрішніх військ Народного Комісаріату Внутрєнніх Дєл (далі – ВВ НКВД), які протистояли повстанським відділам на теренах Рівненської області можна віднайти у статті польського дослідника Збігнєва Пальського [47]. Інформацію про сотенного Кирила Максимчука-«Стрілу» можна почерпнути із публікації Валентини Штинько, поміщеній у електронному виданні «Волинь» [55].

Однак основний масив інформації про діяльність загону УПА «Прилуцький» міститься у групі опублікованих документів. В першу чергу, це документи, поміщені в низці томів Нової (Київської) серії «Літопису УПА», насамперед у 8 томі [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7]. Найбільшу цінність являють річний та місячні військові звіти командування ЗГ44 (ЗГ444), а також описи боїв. Окремо слід відзначити вступні статті до 8 (автор – Олександр Вовк) та 16 (автор – Володимир Ковальчук) томів Нової серії «Літопису УПА», які зроблені на дуже високому фаховому рівні і є своєрідними нарисами історії УПА та збройного підпілля ОУН у 1943-1955 рр. [3, с. 9–53; 7, с. 17–62]. Цінним джерелом інформації може бути також науково-довідковий апарат до окремих із вищезгаданих томів.

Доповнюють масив опублікованих документів збірники «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944–1948 рр.», «ОУН і УПА в 1944 році» та «Український здвиг. Волинь. 1939–1955», в яких міститься значна кількість документів із фондів як українських, так і російських архівів [8; 9; 10]. Окремі з них допомагають краще висвітлити історію загону «Прилуцький».

Великий масив документів із німецьких архівів, які стосуються політики гітлерівської Німеччини щодо України та українського визвольного руху у 1941–1945 рр., зібрав і опрацював Володимир Косик, видавши їх у чотиритомному виданні «Україна в Другій світовій війні у документах». Через слабкість агентурної мережі німецьких спецслужб в УПА та підпільній мережі ОУН, там переважно містяться інформації загального характеру; більш конкретні інформації, дотичні до історії загону «Прилуцький», містяться лише у 4 томі (примірник повстанського видання «Стрілецькі вісті») [13].

Певне зацікавлення історією Організації Українських Націоналістів (ОУН) та УПА виявляють і російські наукові кола. Зокрема, у Росії побачив світ двотомний збірник документів під назвою «Українські націоналістичні організації у роки Другої світової війни» (у даній праці для зручності іноді згадується як «московське видання» – О. Д.), який містить у собі багато цікавих документів як із російських, так і українських архівів [12].

В мережі Інтернет, на сайті Фонду Олександра Яковлєва, опубліковано документ, який стосується долі командира одного з останніх відділів УПА на Волині Олексія Фінчука-«Ольхи» [11].

Значний обсяг інформації про діяльність загону «Прилуцький» та радянських військ, які йому протистояли, міститься і у групі неопублікованих документів, які походять із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України; фонд 3833) [14], Галузевого державного архіву Служби Безпеки України (ГДА СБУ; фонди 2, 13) [15; 16; 17; 18; 19; 20; 21; 22] та архіву Управління Служби Безпеки України у Рівненській області [23].

В окрему групу слід виділити такий вид джерел, як спогади. Спогади відомих діячів ОУН та УПА Миколи Андрощука-«Вороного», Василя Левковича-«Вороного», Ганни Козачок-«Пріськи», Євгена Татури-«Юрка» («Омелька») та Юрія Ступницького дозволяють з’ясувати окремі факти із біографії к-рів »Гамалії» та «Острого», скласти певне враження про сотні «Гамалії» та Кирила Максимчука-«Стріли» [24; 25; 26; 27; 28]. Цікавий опис одного із боїв між УПА та ВВ НКВД біля с. Дерть Рокитнівського району Рівенської області залишив Леон Жур, який у той час служив «стрибком» і був учасником цього бою [29].

***

У часи Другої світової війни Україна стала ареною запеклих бойових дій і мала дістатися як головний приз одній із тоталітарних імперій – нацистській Німеччині чи комуністичному СРСР. Успішний наступ Вермахту в 1941 р. призвів до того, що до липня 1942 р. німецьке військо окупувало всю територію України. Хутко був установлений жорстокий окупаційний режим, який супроводжувався безцеремонними розправами із місцевим населенням та посиленою економічною експлуатацією. Це стало однією з головних причин зародження і розвитку протинімецького руху опору. В ньому виділилися дві провідні течії: прокомуністична та націоналістична. Перша орієнтувалися на СРСР і творила збройні відділи, відомі під назвою червоних партизанів. Головним завданням червоних партизанів була дестабілізація німецького тилу та поборювання українських націоналістів. Друга прагнула створення власної, української державності, а також пробувала, в межах своєї спромоги, захищати український народ від окупаційних режимів. Вона була більш строкатою і включала в себе низку окремих течій: Організація Українських Націоналістів (бандерівців) (ОУН-Б; для зручності далі називатиметься ОУН), Організація Українських Націоналістів (мельниківців), Українська Повстанська Армія «Поліська Січ» (Українська Народно-Революційна Армія) отамана Бульби Боровця тощо. Найактивнішими і найефективнішими в плані формування власної збройної сили виявилися бандерівці, які у першій половині 1943 р. створили добре організовану військову структуру – УПА. Не дивлячись на свою невелику чисельність порівняно з арміями Німеччини та СРСР, які в той час змагалися за панування в Україні, УПА була реальною силою, яка завдавала чимало клопоту своїм ворогам. Однією із складових частин УПА у 1944–1945 рр. був загін «Прилуцький», який належав до територіального командування УПА-Північ.

Історія загону «Прилуцький» бере свій початок із 1944 р. Він був сформований на основі загону (куреня) ім. Хмельницького (к-р Ярослав Ждан-«Острий»). Зародком цього куреня був 30-особовий відділ «Острого», який був створений на теренах Олександрійського району у березні 1943 р. [41, с. 41]. За свідченням полковника УПА Василя Левковича-«Вороного», до Великодня 1943 р. «Острий» був командиром 1 чоти у сотні Никона Семенюка-«Яреми»; згодом його призначили командиром самостійного відділу [25, с. 21]. У липні 1943 р. сотня «Острого» разом з іншими відділами УПА брала участь у боях проти радянського партизанського загону Антона Одухи. Як з «один з кращих» відділів, була залучена до охорони Головного військового штабу УПА та старшинської школи «Дружинники». У жовтні 1943 р. на основі цієї сотні створено курінь «Костопільський», від листопада 1943 р. перейменований на загін ім. Хмельницького [6, с. 73–74]. Згідно записок командира УПА-Північ Дмитра Клячківського-«Клима Савура», під час переходу фронту (лютий 1944 р.) «Острий» мав 2 сотні (240 людей), до часу великої акції (квітень 1944 р.) – 5 сотень (600 людей), у вересні 1944 р. (після загибелі «Острого») його військо нараховувало 1 сотню (120 людей) [6, с. 73]. До складу загону «Острого» належали сотні Павла Цинка-«Цигана», А. Моня-«Гамалії», Полікарпа Надьохи-«Орла» та «Босоти»; згодом серед сотенних загону згадуються Роман Кернтопф (Керентопф)-«Вихор» («Завірюха»), «Вітер», «Звір» («Дереш»), «Кіс» та «Чайченко» (до того був чотовим та шефом розвідки при штабі загону) [6, с. 73; 15, арк. 324, 358; 21, арк. 65, 274; 40, с. 60–61]. «Гамалія» і «Чайченко» («Володимир», «Кривоніс») були членами ОУН іще з 1930-х рр., обоє мали за плечима досвід військової служби, пройдений у батальйонах ДУН «Роланд» та «Нахтігаль»; у «Нахтігалі» служив і «Звір» [1, с. 181; 21, арк. 274; 32, с. 46; 39, с. 60–61]. Цікавою є характеристика на «Чайченка», комісованого з УПА у зв’язку із втратою зору через поранення, яку дано в 1947 р.: «Ідейний, революційно настроєний, своєю поставою впливає позитивно на окруження» [21, арк. 274].

Документів, які б засвідчували точний час переформування загону ім. Хмельницького на загін «Прилуцький», не виявлено, однак на підставі аналізу доступного масиву опублікованих та неопублікованих архівних документів можна твердити, що це сталося в другій половині березня або на початку квітня 1944 р. Саме в цей час поміняла свої назви частина загонів, які належали до групи УПА «Заграва»: загін «Котловина» ще 31 березня і 9 квітня фігурував під такою назвою, а вже 16 квітня виступає під назвою «Хвастівський»; загін ім. Остапа послуговувався такою назвою ще і в середині квітня, але з 17 травня почала вживатись назва «Батуринський»; у хроніці загону ім. Колодзінського згадується про проведення 17 березня його реорганізації за присланою шефом військового штабу схемою, враховуючи вимоги наказу ч. 22; загін «Прилуцький» згадується у зв’язку із боєм, який відбувся 11 квітня [3, с. 577-578, 630, 632, 645; 6, с. 182]. Дослідник В. Ковальчук вказує на «Острого», як на командира загону «Прилуцький» у січні-квітні 1944 р. [6, с. 74], однак більш правдоподібною слід визнати прив’язку зміни назви до переходу фронту (для Костопільщини – лютий-березень 1944 р.), яку він робить у 16 томі Нової серії «Літопису УПА» [7, с. 25].

Приблизно в цей час відбулася зміна командира. Згідно листа шефа військового штабу групи УПА «Заграва» Дмитра Корінця-«Д. Дмитречка» («Бористена») від 6 квітня 1944 р., к-р »Лебедин», який командував загоном ім. Остапа, мав передати його особовий склад, зброю і майно к-рові »Острому» [3, с. 597, 603]. К-р »Острий» так і не встиг перебрати на себе командування цим загоном, бо загинув у бою із військом НКВД. Згідно повстанського зведення про бої УПА від 18 червня 1944 р., це сталося 10 квітня (в московському виданні – 10 березня; у В. Косика – 10 травня) під час наступу понад 2000 енкаведистів на курінь «Острого», який перебував постоєм між с. Жильжа і Берестовець на Костопільщині. Бій тривав кілька днів. За даними звітодавця, УПА втратила убитими і пораненими понад 200 старшин та стрільців (за іншими даними – 25), зокрема референта Служби Безпеки ОУН (далі – СБ) на Північно-Західних Українських Землях (далі – ПЗУЗ) Василя Макара-«Безрідного», командира загону (курінного) «Острого», сотенного «Вихора», поранено референта СБ військової округи «Заграва» Степана Янішевського-«Юрія»; втрати енкаведистів також мали нараховувати понад 200 осіб убитими [3, с. 642; 12, с. 248; 13, с. 165; 22, арк. 53; 37, с. 236]. В. Ковальчук стверджує, що у цьому бою радянські снайпери вбили також сотенних «Вітра» і «Звіра» [6, с. 74]. Є й інша версія загибелі «Острого». За твердженням Івана Литвинчука-«Дубового», це сталося 23 квітня 1944 р. у Броненському лісі, що у Березнівському районі. Більшовики атакували групу із 25 повстанців; в бою гинуть 19 повстанців, зокрема референт СБ Крайового Проводу ПЗУЗ «Безрідний», командир загону «Острий», а в. о. командира військової округи «Заграва» «Юрій» («Далекий») був поранений [3, с. 1205]. 23 квітня і Броненські ліси як дату й місце загибелі В. Макара-«Безрідного» подають і дослідники історії УПА та СБ П. Содоль та Я. Антонюк [30, с. 164; 52, с. 100, 102]. Така розбіжність може бути наслідком того, що повстанські звітодавці не завжди мали достовірну інформацію з перших рук. В даному випадку виглядає на те, що автор першої версії штучно об’єднав дві різні події. Версія І. Литвинчука виглядає більш правдоподібно, бо він наводить деталі, які вказують на глибше знання обставин цієї справи.

Після цього загін «Прилуцький» очолив сотенний «Гамалія». Це був Анатолій Монь із с. Спасова Здолбунівського району, старий член ОУН ще з 1930-х рр. У вересні 1939 р. він сформував повстанський загін чисельністю 25 осіб, який у кількох сутичках знищив 4 поляків, втративши 5 бійців [3, с. 598; 44, с. 595; 49, с. 248-249; 50, c. 393; 54, c. 101]. Після приходу більшовиків А. Монь мусив податися за кордон, де пройшов більш ґрунтовний військовий вишкіл у батальйоні Дружин Українських Націоналістів «Роланд», у якому служив підстаршиною [4, с. 121; 41, с. 60]. Здобуті вміння знадобилися, коли «Гамалія» влився до лав УПА. М. Андрощук-«Вороний» згадував, що 25 червня 1943 р. к-р »Дубовий», який приїхав на південь Рівненщини у господарчих справах, вертаючи у свої терени, забрав із собою «Гамалію» із відділу «Орла», у якому той раніше виконував роль військового вишкільника. Дослідник І. Марчук ідентифікує його як А. Моня [24, с. 33]. Цей епізод, до речі, пояснює як уродженець південної Рівненщини опинився не в групі УПА «Богун», а у групі «Заграва».

А. Монь цінувався командуванням УПА-Північ як хороший військовик. За свідченням очільниці центрального пункту зв’язку Волинського крайового проводу Ганни Козачок-«Пріськи», після відходу командира охоронної боївки (згодом – сотні) штабу УПА-Північ Василя Павлонюка-«Узбека» на навчання до старшинської школи на цей пост було призначено саме «Гамалію» [27, с. 161–162]. Влітку 1943 р. керівництво Волинського крайового проводу ОУН-Б з Клеванщини перемістилося на хут. Півбіда поблизу с. Малий Стидин. Разом з ним перейшов і відділ «Гамалії» [36, с. 39–40]. У серпні 1943 р. штаб УПА перебував на хут. Гутвин на Костопільщині, а охорону здійснювала знову ж таки сотня А. Моня-«Гамалії». Цей відділ охороняв також центральний пункт зв’язку ОУН(б) та УПА на Волині, який містився на хут. Півбіда. Чисельність відділу становила 50-80 озброєних вояків [41, с. 72-75]. Це свідчить про те, що «Гамалія» став командиром охорони штабу УПА-Північ в липні 1943 р., у крайньому випадку – в серпні того ж року.

Курсант старшинської школи УПА «Дружинники» Юрій Ступницький у своїх спогадах називає сотню «Гамалії» серед кращих відділів групи УПА «Заграва». За його ж твердженням, зовнішню охорону району дислокації штабу УПА-Північ забезпечували інші відділи, зокрема сотні із куреня «Острого» [28, с. 48, 55]. Одначе, інколи воякам «Гамалії», попри їхній статус «придворного відділу», доводилося ставати до бою із загарбниками. Зокрема, 6 листопада 1943 р. один із роїв відділу «Гамалії» вступив у бій з німцями та польськими поліцаями, які грабували с. Новосілки на Костопільщині. 7 поліцаїв загинули, а повстанці втратили 1 вояка пораненим [5, с. 594]. Поступово чисельність вищевказаного відділу росла. Згідно нотаток Д. Клячківського, військо «Гамалії» в часі переходу фронту нараховувало 1 сотню (120 людей), до часу великої акції (квітень 1944 р.) – 3 сотні (360 людей), у вересні 1944 р. – 3 сотні (300 людей) [6, с. 74]. Перша позиція вказує на приблизну чисельність власне сотні «Гамалії», друга – чисельний стан загону «Прилуцький» в часі переходу фронту, а третя – чисельний стан загону після поновного переформатування у складі З’єднаних Груп 44 (далі – ЗГ44 або ЗГ444).

У першому кварталі 1944 р. військово-політична обстановка на теренах Рівненської області суттєво змінилася. У січні-лютому відбулася Рівненсько-Луцька операція і через терени, на яких оперували загін «Острого» та сотня «Гамалії», перейшов фронт. Він стабілізувався на теренах Волинської області, а Рівненщина стала прифронтовою смугою. Це був складний час для легкоозброєних повстанських відділів, яким тяжко було тягатися із добре озброєними, вишколеними та більш чисельними фронтовими частинами. Окрім того, прифронтову смугу наводнили відділи з охорони тилу (переважно прикордонники), які також завдавали чимало неприємностей повстанцям. До того ж, у березні 1944 р. радянське командування прийняло рішення перекинути на терени Рівненської області 5 бригад ВВ, кожній з яких планувалося додати по 20 легких танків, 10 броньовиків та 50 автомашин. Окрім цих військ, у кожному районі мав бути сформований загін НКВД із колишніх червоних партизанів (50-60 осіб, обов’язково радіостанція; станом на 3 березня було вже 19 загонів із 1581 бійцем) [9, с. 165-166]. Для загону «Острого» та відділу «Гамалії» настала «гаряча» пора, тим більше, що радянське командування мало інформацію про найбільш вірогідні місця постою повстанських відділів. Зокрема, була інформація про те, що на початку квітня 1944 р. загін «Острого» перебував у районі сіл Постійне та Макарівка Деражненського району, а загін «Гамалії» мав знаходитися за Стидинським Майданом на Костопільщині [16, арк. 131–132].

11 березня сталися бойові зіткнення 127 полку прикордонних військ (далі – ПВ) та 218 батальйону 24 стрілецької бригади ВВ із повстанськими формуваннями на теренах Деражненщини та Костопільщини [19, арк. 92]. Враховуючи, що ці терени були зоною відповідальності відділів «Острого» та «Гамалії», можна припустити, що бої були саме з ними.

12-13 березня відбулися бої між військами із 277 стрілецького полку ВВ НКВД, підсилених оперскладом Цуманського та Деражненського райвідділів НКВД проти об’єднаних відділів «Гамалії», Василя Бомчука-«Лиса» і «Галайди» та боївки СБ «Колі» (загалом до 270 вояків, із них у «Гамалії» – до 130) у районі Янової Долини. Радянські командири рапортували про знищення 170 повстанців (зокрема, голови суду УПА «Енея», чотових «Дуба», «Мороза», ройових «Берези», «Черешні») та взяття в полон 1 повстанця; свої ж втрати енкаведисти подавали наступним чином – 4 вбитих та 6 поранених (згідно московського видання втрати повстанців становили 169 убитих та 2 полонених, енкаведистів – 3 убитих та 8 поранених). Трофеями ВВ стали 8 легких скорострілів (кулеметів), 10 автоматів, 50 (за московським виданням – 53) гвинтівок та 2 (4) пістолетів і револьверів [12, с. 609–610; 17, арк. 359зв–360].

Запеклі бої між більшовиками та повстанцями «Острого» і «Гамалії» точилися і у кінці березня – квітні 1944 р. Так, через агента «Апанаса» Клеванського райвідділу НКГБ (Народного Комиссариата Государствєнной Безопастності) було отримано інформацію про те, що відділ «Гамалії», який оперував у Цуманських лісах, 26 березня вступив у бій з відділом Червоної Армії і був розгромлений. «Гамалія» з частиною повстанців відійшов далі в Цуманські ліси, а іншу частину відділу розпустив. Серед загиблих повстанців був і військовий референт Клеванського району ОУН Ананій Шморгун-«Підхмарний» [15, арк. 222–223; 32, с. 377]. Однак «розгромлений» відділ «Гамалії» продовжував діяти далі.

27 березня у с. Тростянець та Яполоть відбувся бій 202 батальйону 16 стрілецької бригади ВВ із відділом «Гамалії» та чотою відділу особливого призначення СБ (за радянськими даними цей бій відбувся у с. Липки Степанського району). Повстанці оцінили сили більшовиків у 4 сотні, озброєних 1 гарматкою, 5 мінометами (гранатометами), важкими та легкими скорострілами, автоматами («фінками» – ППД і ППШ; «бобиками» – ППС) та гвинтівками (крісами). За даними повстанців, внаслідок запеклого 6-годинного бою, вояки ВВ відступили, втративши 50 людей убитими і невстановлену кількість пораненими (за даними НКВД 22 убитих та 10 поранених). Трофеями УПА стали 1 міномет, 2 легких скоростріли, 6 автоматів, 11 гвинтівок та 6 пістолетів. Втрати повстанців становили 6 убитими та 18 пораненими. Втім це знову не завадило більшовицьким командирам рапортувати про розгром відділу «Гамалії» (вказувалося, що загинуло майже 430 повстанців, зокрема «Гамалія», полонено 9 вояків УПА) [3, с. 600-601, 621-622; 8, с. 53; 9, c. 168; 15, арк. 249]. 7 квітня Лаврентій Берія рапортував Йосипу Сталіну про ліквідацію низки відділів УПА, зокрема й відділу «Гамалії»; за його даними, за період з 7 березня по 6 квітня було убито, поранено та полонено 5926 повстанців, при чому захоплено 19 одиниць артилерії, 83 скорострілів та 846 гвинтівок та автоматів [8, с. 55]. Звертає на себе увагу той факт, що кількість вилученої зброї більш ніж у 6 разів менша за кількість втрат серед повстанців, що викликає поважні сумніви у дійсності цих втрат (стільки не побили, а якщо й побили, то явно не повстанців).

Згідно довідки від 25 лютого 1945 р, підписаної начальником управління НКВД Рівненської області Трубніковим (охоплює період з 1 лютого 1944 р. по 25 лютого 1945 р.), курінь «Гамалії» в бою на терені Деражненщини втратив 87 вояків убитими та 4 полоненими і був частково розгромлений [2, с. 332]. Ці дані виглядають більш реалістично, особливо з огляду на подальший перебіг подій.

31 березня 1944 р. радянські органи безпеки отримали інформацію, що поблизу с. Борщівка Деражненського району та довколишніх хуторах оперує відділ «Острого» (до 300 вояків, 1 протитанкова гармата, 6 важких і до 40 легких скорострілів та багато автоматичної зброї) [15, арк. 249]. Ці дані зазнали уточнення на початку квітня 1944 р.: штаб загону «Острого», сотні «Чайченка» та «Острого» перебували у лісі північніше кол. Соломка, сотні «Звіра», «Дуба» та «Волоса» поблизу с. Павлівка (кол. Нова Павлівка) Олександрійського району (сумарно 500 вояків, із яких 50 кіннотників, обоз із 30 фірманок; у кожній сотні – по 2 важких та 10 легких скорострілів). Військо «Гамалії» було розташоване у лісі на хуторах коло с. Майданом Деражненського району і складалося із двох сотень – «Гамалії» (150 вояків) та «Партизана» (150 вояків). При загоні «Гамалії» перебував також повстанський госпіталь [15, арк. 301-302].

Реалізуючи здобуту інформацію, 5 квітня сотня енкаведистів напала на табір війська «Острого». Внаслідок 20-хвилинного бою загинуло 6 більшовиків, а ще 1 потрапив у полон. Повстанці втрат не мали. Найбільше в цьому бою відзначилися сотенний Григорій Стасюк-«Моряк» та ройовий «Могильон» [3, с. 639; 35, с. 364]. 6 квітня оперативно-військова група прочісувала населені пункти Углище, Дюксин, Вільхівка на Борщівка Деражненського району. Затримано 91 особу, яка ухилялася від призову до лав Червоної Армії. В процесі фільтрації затриманих виявлено 4 вояків із загону «Острого». У районі с. Борщівка відділення ВВ потрапило в повстанську засідку. Втративши 5 солдатів та офіцерів, воно ледь вирвалося із повстанського «мішка». Втрати повстанців, за даними радянських звітодавців, мали становити 46 убитих та 2 полонених [15, арк. 294]. Ці операції мали продовження, бо радянське командування, занепокоєне активними діями українських повстанців, зосередили на теренах Костопільщини та Деражненщини значні військові сили. Найбільш масштабний бій між військами НКВД та повстанцями із куреня «Острого», про який вже згадувалося вище, відбувся 10 квітня 1944 р.

Послуговуючись даними, отриманими від райвідділів НКВД та НКГБ у Костополі, 11 квітня 1944 р. рота 218 батальйону 24 стрілецької бригади ВВ, провела операцію проти куреня «Острого», який діяв у районі Берестовця, Злазного (в документі – Хлазово), Волошки Костопільського та Олександрійського районів. У лісі північніше кол. Ситниця вона звела бій із сотнею «Вітра» і почотом «Острого». За даними ВВ, повстанці втратили 80 вояків убитими (зокрема сотенного «Вітра» та 2 чотових) та 1 полоненим; трофеями урядових військ стали 14 одиниць стрілецької зброї (2 легких скоростріли, 1 автомат, 10 гвинтівок, 1 пістолет) та трохи боєприпасів [15, арк. 323]. Того ж дня група автоматників продовжувала переслідувати повстанців, наздогнавши їх вже 12 квітня на переправі через р. Горинь у районі с. Підлужжя Костопільського району. Більшовики додатково рапортували про знищення 36 (зокрема сотенного «Кіса»), та полонення 8 повстанців; зі зброї захоплено 1 автомат, 1 гвинтівку та 2 револьвери; свої ж власні втрати подавали наступним чином: 1 убитий та 3 поранених [15, арк. 324, 358]. Аналогічні операції проводили підрозділи 218 та 219 батальйонів 24 стрілецької бригади ВВ у р-ні Борщівки Костопільського р-ну та Попової Олександрійського району, рапортуючи про знищення 4 і затримання 22 повстанців, 2 осіб, які ухилялися від військової служби, 33 «бандпосібників». Дехто з них належав до сотні «Чайченка» [15, арк. 326, 349].

Дещо інші картини подавали повстанські звітодавці. Зокрема, вони твердили, що на початку квітня 1944 р. сотня «Гамалії» із куреня «Острого» поблизу с. Яполоть на Костопільщині оточила і розбила 200 енкаведистів. За даними повстанців, більшовицький відділ був повністю знищений (втекло лише 20 осіб), а повстанці здобули багато зброї та амуніції. В бою загинуло також 12 вояків УПА [3, с. 642; 12, с. 248; 22, арк. 53–54]. Ці бої стали доброю рекомендацією для молодого сотенного, коли командування групи УПА «Заграва» шукало заміну для «Острого», який мав очолити загін ім. Остапа («Батуринський»).

Загін «Прилуцький», який дислокувався поблизу важливих адміністративних центрів – міст Рівне та Костопіль – та транспортних магістралей, перебував під постійним тиском більшовицького війська і, щоб уникнути розгрому, мусив постійно маневрувати для дезорієнтації супротивника. Однак не завжди це вдавалося і часто ініціативу у бойових зіткненнях мали радянські силові структури. Зокрема, 29 квітня 1944 р. енкаведисти напали на відділи к-ра »Гамалії» в Деражненщині, захопивши живцем заставу, яку тримав відділ особливого призначення (далі – ВОП) СБ. Після цього вони напали на табір, де перебували 2 чоти «Гамалії», відділ Василя Потапчука-«Партизана» та решта особового складу ВОП СБ. Повстанці втратили чотирьох вояків убитими і багато зброї, весь обоз і поспішно відступили через Чортове болото [3, с. 621–622; 32, с. 63; 53, с. 146]. З другого боку болота, в Цуманському лісі, тримала заставу підстаршинська школа к-ра »Кармалюка» із загону к-ра »Чорноти», котра вчинила опір більшовикам, які наступали через болото. Їм вдалося відрізати більшу частину школи (57 вояків) від основних сил повстанців – відділів «Чорноти», «Гамалії», «Партизана» та решток ВОП СБ, які відійшли на лінію залізниці Цумань-Берестяни і зайняли нові оборонні позиції. Зі школи при основному війську залишилося заледве 15 людей [3, с. 600, 634; 6, с. 269–270; 37, с. 237].

За даними А. Русначенка, у квітні-травні 1944 р. проводилася велика чекістсько-військова операція у лісах над р. Горинь. Відділи УПА під керівництвом «Гамалії», Івана Литвинчука-«Максима» та Володимира Кобриновича-«Однорога», потрапивши в оточення, з великими втратами вирвалися і відійшли в Пустомитівські ліси [51, с. 239].

Бої продовжувалися і в подальшому. 11 червня 1944 р. загін «Прилуцький» звів півгодинний бій із загоном військ НКВД чисельністю до 300 вояків, який рухався із с. Суськ і Борщівка (у оригіналі – Верівка) до с. Корчин Костопільського району. Повстанці втратили 1 вояка пораненим, а більшовики мусили полишити поле бою із 8 убитими і майже 20 пораненими [3, с. 645; 19, арк. 92].

12 червня 1944 р. до 600 більшовиків атакували загін «Прилуцький» (250 вояків), розташований в ур. Чорні Лози на Костопільщині. Після 4,5-годинного бою більшовики відійшли, забравши із собою убитих (на 2 автомашинах) та поранених (на 2 фірах). Повстанці втратили 9 вбитими (зокрема, чотового «Ревуху» та 1 ройового) та 7 поранених (зокрема, сотенного І-ї сотні та 2 ройових). У бою відзначилися сотенний ІІ-ї сотні «Хасан» та чотовий Олексій Фінчук-«Ольха» [3, с. 645; 22, арк. 167].

Активну участь загону «Прилуцький» у бойових діях проти радянських військ відзначає й хроніка загону ім. Колодзінського («Корсунського»), згідно якої повстанці цього загону 14 червня спіткали поблизу с. Жобрин кінноту к-ра »Гамалії», котра повідомила, що їхній загін мав тяжкі бої з червоними [6, с. 198].

У квітні-червні 1944 р. відділам УПА під орудою «Острого» та «Гамалії» протистояли переважно підрозділи внутрішніх та прикордонних військ зі складу 16 (202 батальйон), 17 (208 батальйон), 20 (підрозділи управління та обслуговування, окремий батальйон бойового забезпечення) та 24 (218 батальйон) бригад ВВ, а також 127 полку ПВ [15, арк. 194, 215, 241, 250, 254, 255; 19, арк. 92]. У середині червня 1944 р. на теренах Деражненщини та Костопільщини, а також прилеглих місцевостей Степанщини, Колківщини, Цуманщини, Рівненщини, Кореччини, Тучинщини та Березнівщини було зосереджені 169 та 277 стрілецькі полки 9 стрілецької дивізії ВВ, 273 стрілецький та 34 мотострілецький полки 10 стрілецької дивізії ВВ, 20, 24 стрілецьких бригади ВВ, 18 кавалерійський полк ВВ (сумарно 20 стрілецьких батальйонів, 2 окремих батальйони бойового забезпечення, 4 кавалерійські ескадрони та придані їм допоміжні та спеціальні підрозділи). Окрім цих відділів, на теренах Волинської та Рівненської областей перебували ще 20 стрілецьких батальйонів та 2 окремих батальйонів бойового забезпечення ВВ із відповідною кількість допоміжних та спеціальних підрозділів [47, с. 186–187], а також прикордонники, армійські підрозділи, персонал райвідділів НКВД та НКГБ тощо. Враховуючи великі можливості залучення залізничного та автомобільного транспорту для швидкого перекидання особового складу з місця на місце, радянське командування могло зосереджувати проти повстанців великі сили. Легкоозброєну піхоту УПА часто рятували лише особливості місцевості, які допомагали маскувати рухи відділів, умілий маневр, здібності командирів, відвага рядових повстанців і, в багатьох випадках, – щільний вогонь легких скорострілів, яких повстанці намагалися мати якнайбільше.

Точне встановлення втрат обох сторін у цих зіткненнях часто утруднюється незнанням як повстанських, так і більшовицьких звітодавців про справжні розміри втрат не лише супротивника, а й власних підрозділів. Інколи трапляються і випадки безпардонної фальсифікації даних про втрати супротивника у донесеннях про результати бойових дій, звідки вони перекочовували в інші звітно-інформаційні документи. Зокрема, згідно інформації секретаря Рівненського обкому Комуністичної Партії (більшовиків) України В. Бегми про боротьбу проти українських націоналістів за період з лютого по 1 липня 1945 р., в Рівненській області проведено близько 500 чекістсько-військових операцій, втрати УПА та підпілля ОУН становили 15595 убитими, 268 пораненими, 14240 полоненими та 1859 арештованими. Зокрема, вказувалося, що був розгромлений курінь «Гамалії» (500 осіб), убито 434 особи, зокрема і сам «Гамалія». Для того, щоб зрозуміти масштаби фальсифікацій, достатньо порівняти із втратами повстанців у озброєнні: 1 літак, 93 гармати і міномети, 28 протитанкових рушниць, 408 скорострілів, 3494 автоматів, карабінів, гвинтівок, 309 револьверів та пістолетів. Виходить, що людські втрати повстанців переважали втрати в озброєнні майже у 7 разів [10, с. 466]. Цілком очевидно, що окрім повстанців та підпільників, у цей перелік потрапляли особи, які ухилялися від призову до Червоної Армії, та різні категорії мирних жителів, які ставали жертвами бойових дій та репресій. Окрім того, представники силових структур СРСР не гребували банальними «приписками», які мали довести результативність їхньої діяльності. Знову ж таки, загін ім. Хмельницького/»Прилуцький», хоч і зазнав у боях значних втрат (поверх 200 осіб), не був повністю розгромлений, та й сам «Гамалія» ще більше року воював із більшовиками.

Характерними прикладами «прикрашання» звітів про результати каральних операцій є наступні випадки. 30 березня 1918 р. 218 батальйон 24 бригади ВВ, підтриманий з другого берега р. Горинь 208 батальйоном 17 бригади ВВ, у с. Чудви Деражненського району нібито звів бій із повстанським відділом чисельністю поверх 100 осіб. Результати операції: 24 убитих повстанці, затримано 105 повстанців та 33 «бандпосібників», при відсутності втрат серед енкаведистів. «Грандіозними» були воєнні трофеї: 1(!) гвинтівка (згодом – 3) та 400 патронів. Відсутність трофейної зброї «пояснювалася» тим, що повстанці, перед тим як здатися, повкидали її в Горинь [15, арк. 222, 241]. Виглядає на те, що як повстанців кваліфікували переважно звичайних сільських дядьків та юнаків, які переховувалися від мобілізації. 31 березня 1944 р. 127 полк ПВ провів операцію в районі Цепцевич Володимирецького району (Великі Цепцевичі чи Малі Цепцевичі – в документі точно не вказано). Втрати прикордонників: 14 убитих, 6 поранених, а також 2 легких скоростріли та 8 гвинтівок. Повстанці втратили 2 легких скоростріли, 3 гвинтівки та 1 пістолет, зате убитими – аж 219(!) осіб [15, арк. 261]. Кого ж тоді убивали?

Реальні втрати повстанців на теренах Волинської та Рівненської областей під час переходу та застою фронту були значними, але набагато меншими, ніж подавали радянські звітодавці. Зокрема, згідно записів І. Литвинчука-«Дубового», за період із 1 січня по 15 серпня 1944 р. група УПА «Турів» зазнала наступних втрат: 378 повстанців убито, 248 пропало безвісти, 620 звільнено додому, 260 дезертирувало і 272 перейшли до більшовиків (із 3048 вояків станом на 1 січня 1944 р.) [3, с. 1210]. Отже, загальні втрати становили 58,3 відсотка чисельності особового складу групи, але бойові втрати становили лише третину від загальних; приблизно такі самі питомі частки у загальній структурі втрат становили звільнені додому на законних підставах та «втрати від деморалізації» (перекинчики та дезертири). За свідченням Федора Воробця-«Верещаки» група УПА «Заграва» також втратила 50 відсотків особового складу [4, с. 659; 37, с. 237]. Приблизні обрахунки зміни чисельності відділів групи УПА «Заграва» провів і командир УПА-Північ Д. Клячківський-«Клим Савур». За його даними, група УПА «Заграва» розпоряджала: на час переходу фронту (січень-лютий 1944 р.) – 17 бойовими сотнями (2000 вояків), у квітні 1944 р. – 17 сотнями (1920), напередодні включення до ЗГ 33 – 9 сотнями (1020). З них під командою «Острого» та «Гамалії» воювали: 3 сотні (340 вояків); 8 сотень (960); 4 сотні (420) [6, с. 72–74]. Згідно свідчень полонених командирів УПА Євгена Басюка-«Чорноморця» та Ф. Воробця-«Верещаки», у групах «Заграва», «Богун» та «Тютюнник» на початку 1944 р. налічувалося сумарно 12-13 тис. вояків [37, с. 234; 46, с. 401]; таким чином, якщо брати на віру звіти НКВД та НКГБ, ці з’єднання УПА мали бути знищені ще в першій проловині 1944 р. Однак, насправді вони зберігали свою боєздатність ще поверх року…

Згідно повстанських звітів, втрати радянських силових структур у вищевказаних боях проти загону ім. Хмельницького («Прилуцького») та низки інших відділів, які взаємодіяли з ним, мали становити поверх 270 осіб убитими та 30 пораненими. Звіти радянської сторони подають наступні цифри власних втрат у Рівненській області за період з 1 по 31 березня 1944 р.: 22 оперативних працівники НКВД та НКГБ (12 убитими, 2 пораненими та 8 пропалими безвісті), 89 вояків ВВ (51/37/1), 37 прикордонників (16/18/3), 134 вояки Червоної Армії (69/31/34), 102 партизани (43/33/26) [15, арк. 208]. Порівнявши ці дані зі зведенням за 28 квітня 1944 р., можемо підрахувати, що за період з 1 по 28 квітня у Рівненській області загинули, поранені або пропали безвісті 7 оперативних працівників НКВД та НКГБ (5/2/0), 271 вояк ВВ (122/141/8), 57 прикордонників (39/4/14), 87 вояків Червоної Армії (59/20/8) та 8 партизанів (5/1/2) [15, арк. 208, 501]. Звісно, не всі вони загинули у боях із повстанцями з відділів «Острого» та «Гамалії». Слід відзначити, що у березні-квітні 1944 р. на теренах Рівненської області відбулося низка великих боїв та дрібних сутичок між відділами УПА та радянськими військами. Найзнаменитішими серед них була битва під Гурбами (22-25 квітня), бої біля Золотого Дубровицького району та Карпилівки Рокитнівського району (6 березня), Витковицьких хуторів Березнівського району (10 березня), Дубров’я Володимирецького району (11 березня), Нової Мощаниці Здолбунівського району (25 березня), Кам’яна Гора Олександрійського району (7 квітня), Витковичі Березнівського району (22 квітня), Городця Володимирецького району (25 квітня), Ленчина Березнівського району (26 квітня), Залізниці Корецького району (29 квітня), на Лліних горах поблизу сіл Карпилівка та Борове Рокитнівського району (15 квітня) [3, с. 638–639, 641–642, 944–946, 1168–1170, 1187; 22, арк. 22–23; 43, с. 55, 66]. Розміри втрат визначити досить важко, бо у звітно-інформаційних документах обох сторін втрати супротивника, як правило, обчислювалися некоректно (свої – більш-менш точно, а чужі – «чого супостата жаліти»).

Окрім бойових втрат та випадків дезертирства, причинами зміни чисельного стану загону ім. Хмельницького («Прилуцького) могла бути передача окремих відділів до інших військових формувань УПА та мобілізаційні заходи, які провадилися в окремих теренах. Так, 25 лютого 1944 р. на нараді командирів груп УПА «Заграва» і «Тютюнник» «Дубового» та Федора Воробця-«Верещаки», вирішено передати до групи «Тютюнник» три найкращі бойові сотні. Серед них були сотня Володимира Кобриновича-«Однорога» із загону «Кори» та сотня «Чайченка» (126 вояків) із загону «Острого» [3, с. 1206]. 16 березня 1944 р. до групи УПА «Тютюнник» було приділено відділ к-ра Андрія Балицького-«Вітра» (32 вояки) [3, с. 815, 817, 862]. На початках квітня 1944 р. із загону (куреня) «Острого» відійшли на схід 3 повні сотні [3, с. 643].

Дуже важливою для УПА на той час була проблема збереження мобілізаційних ресурсів Західної України для своїх потреб, що передбачало активну протидію мобілізаційним заходам радянської сторони. Згідно інформації референта СБ Рівненського надрайону для командира загону УПА «Котловина» від 10 березня 1944 р., у районі ч. 10 Рівненського надрайону (ВН3/3 «Озеро») було мобілізовано 50 людей, які мали відійти до війська к-ра «Острого». Однак їх на певний час перебрав к-р Григорій Решетило-«Галайда», від якого вони перейшли до відділу «Гамалії», який тоді теж перебував у цьому терені [6, с. 471]. Вояк із охорони к-ра П. Гудзоватого-«Василя» Іван Паламарчук-«Юсак» стверджував, що до УПА потрапив 15 березня 1944 р., коли колону новомобілізованих зупинили повстанці і відвели в ліс. У таборі під c. Жильжа Костопільського району, де перебувало до 600 чоловік, отримав призначення до чоти «Петрика» (ймовірно, «Петрука», чотового охорони штабу групи УПА «Тютюнник»), а згодом був переведений до почоту к-ра »Василя» [42, с. 77; 52, с. 172]. За доступ до мобілізаційного ресурсу іноді спалахували досить серйозні сутички. Зокрема, 16 березня 1944 р. група повстанців (майже 100 осіб) зробила наліт на колону щойно мобілізованих призовників, яких супроводжував конвой із 20 вояків. Убито 7, поранено 2 конвоїрів; мобілізовані розбіглися і лише половина з них згодом прибула на призовний пункт [9, с. 133]. В результаті упертої боротьби УПА вдалося зберегти частину людських ресурсів за собою, хоча станом на 23 вересня 1944 р. до Червоної Армії лише в Рівненській області було мобілізовано 98693 українців [46, с. 305].

Все це спричинило потребу у реорганізації загону «Прилуцький», яка була здійснена майже одночасно із його передачею до групи УПА «Тютюнник» (ЗГ44) у серпні 1944 р [3, с. 862; 42, с. 53–54]. Командний склад загону «Прилуцький» був наступним: командир А. Монь-«Дяченко» («Гамалія»), заступник командира «Вовченко», політвиховник Петро Ліщук (Лящук)-«Ярославенко», шеф ВСБ «Орленко», шеф розвідки «Гриць», персональний старшина «Данило», господарчий «Смушко». Тереном дій загону була визначена південна частина Сарненського надрайону (Березнівський та південна частина Рокитнівського району) з впливом дій на східні терени України [3, с. 868–869; 7, с. 483–484].

До загону «Прилуцький» увійшли 4 відділи: «Кантового», «Стріли», Олександра Дубовця-«Мухи» та «Ольхи». Відділ «Ольхи», який складався із двох чот, належав до «старих» бойових одиниць загону, хоч прибув у визначений терен-базу аж у листопаді 1944 р. Відділи «Кантового» («Хасана») та «Стріли», які були передані до ЗГ44 (ЗГ444) із ЗГ33 (створених на основі колишніх груп УПА «Заграва» і «Турів»), прибули раніше – відповідно на початку та в середині вересня, а чота «Мухи» – у грудні 1944 р. [3, с. 909; 7, с. 348; 42, с. 53-54]. Сотня «Кантового» також віддавна належала до загону «Прилуцький» і брала активну участь у червневих боях із більшовицьким військом [3, с. 645, 869, 871, 885, 909, 911; 22, арк. 167].

Відділи «Кантового» та «Стріли» виявили себе в подальшому як добрі бойові одиниці. Сотенний Кирило Максимчук-«Стріла», родом із с. Вовчецьк Колківського району, був одним із найкращих бойових командирів УПА. Ще в 1943 р. «Стріла» та підпільник «Бурлака» отримали завдання залучити до УПА українців, які служили у поліції м. Колки [55]. Очевидно, ця акція пройшла успішно, бо згодом «Стріла» став командиром окремої боївки, яка з часом перетворилася на бойову сотню групи УПА «Заграва». Сотня «Стріли» вела свою історію із кінця 1943 р. Згідно наказу ч. 8 по загону УПА «Котловина» від 13 грудня 1943 р. лісовська боївка від 26.11.1943 р. перетворювалася на регулярний відділ УПА під назвою «Стріла». Командиром відділу призначався десятник «Стріла», який перед тим, у ніч з 7 на 8 грудня, організував вдалу засідку на червоних партизанів [1, с. 565–566]. Сотню «Стріли» із Луччини, досить добре обмундировану і озброєну, яка діяла на теренах Колківської республіки, згадує у своїх спогадах і шеф господарчого відділу Головного Командування УПА-Північ Євген Татура (Роман Петренко)-«Омелько» [26, с. 156]. Командир одного із радянських партизанських з’єднань О. Сабуров у радіограмі до УШПР від 14 лютого 1944 р. серед імен командирів бандерівських загонів, які діяли між рікою Стир та залізничними лініями Ковель-Рафалівка і Ковель-Рожище, згадував і «Стрілу» [2, с. 163].

У лютому-квітні 1944 р. відділ «Стріли» входив до складу загону «Котловина» («Хвастівського») групи УПА «Заграва», яким спочатку командував Степан Коваль-«Рубащенко», а потім – Володимир Дзюбенко-«Чорнота» [3, с. 589, 632–633; 6, с. 75, 313]. Перед переходом фронту відділ «Стріли» мав 67 козаків, з них 44 озброєних та 23 неозброєних. На озброєнні відділу було 5 легких скорострілів, 3 фінки, 36 крісів. При переході фронту 3 вояків загинули, 1 загинув від тифу, а ще 2 перебігли до червоних партизан. Натомість прибуло поповнення із 23 осіб, з низ 12 – з гвинтівками, а планувалося ще мобілізувати 19 осіб. Поповнилося і озброєння відділу на 14 гвинтівок, 3 автомати, 1 важкий та 2 легких скоростріли, 1 протитанкова рушниця. 9 гвинтівок було передано в терен для організації боївки. В цей час відділ більше переховувався, попутно займаючись ліквідацією «сексотів» [6, с. 246].

У березні 1944 р. відділ «Стріли» активно діяв на теренах Маневиччини та Колківщини. Враховуючи суттєву перевагу фронтових відділів та відділів з охорони тилу Червоної Армії у чисельності, рівні бойової підготовки, озброєнні та важкій техніці, сотня «Стріли» уникала великих боїв, обмежуючись дрібними сутичками, засадами, рейдами. Одна з його чот зробила розвідувальний рейд на північ від залізниці Сарни-Ковель, який тривав від 6 до 14 березня 1944 р. По дорозі був вбитий 1 співробітник НКВД та роззброєно 1 фронтовика, якого згодом відпущено [3, с. 627]. 18 і 27 березня відділом «Стріли» було зловлено 2 місцевих комуністів, які перебували на ст. Чорторийськ. 28 березня ІІ-га чота на чолі із самим «Стрілою» на північ від залізниці Сарни-Ковель атакувала радянський військовий обоз. З радянського боку втрати становили 1 вбитим та 2 пораненими; повстанці втрат не мали, а в якості трофеїв здобули 1 автомат, 1 пістолет та 28 ящиків набоїв до стрілецької зброї. Того ж дня один із ройових відділу «Стріли» роззброїв одного більшовика у с. Храськ. 29 березня у Колянецькому лісі І-а чота звела бій із більшовиками, в якому загинув фельдшер «Кобзаренко»; трофеєм повстанців стала 1 гвинтівка. У відповідь 1 квітня 1944 р. більшовики спробували атакувати відділ за допомогою літака. Наслідком цієї акції стала загибель 6 цивільних людей, які переховувалися у лісі [6, с. 255–256].

Відразу по прибутті у підпорядкування ЗГ44 відділи загону «Прилуцький» здійснили кілька пропагандивних рейдів на східні терени України. 19 вересня відділ к-ра »Кантового» («Хасана») пішов у 600-кілометровий рейд по північній Житомирщині, який тривав місяць; 29 вересня у 15-денний рейд на терени північної Житомирщини був відправлений відділ к-ра »Стріли», який пройшов 400 км. В ході цих рейдів бойових зіткнень практично не було: відділ к-ра »Стріли» здійснив успішну акцію на пункт ВНОС (спостереження та сповіщення – елемент системи протиповітряної оборони), а рейд к-ра «Хасана» не був вдалим через підривну роботу агентури НКВД всередині відділу [3, с. 869, 871, 911].

У вересні-жовтні 1944 р. відділи загону «Прилуцький» не провадили якихось значніших бойових дій, провадячи в новому терені господарчу підготовку до зими. Зокрема, в терен дій загону перевезено один транспорт харчів із Кореччини [3, с. 885]. Винятком був підрив поїздка на вузькоколійці Рокитне-Мочулянка, внаслідок якого здобуто певну кількість зброї і майна, та бій біля одного із сіл (назва у документі втрачена – О. Д.) Клесівського району. Відділ «Стріли» 11 жовтня 1944 р. зітнувся в бою із приблизно 50 вояками НКВД. УПА втрат не мала, а енкаведисти втратили 12 осіб вбитими і вилучене в селян майно; в полон потрапили 2 «стрибків». Повстанці здобули 3 коней, 1 ручного кулемета, 1 гвинтівку (кріс), 1 автомат (фінку) [3, с. 885, 911].

11 листопада 1944 р. сотня «Кантового» разом з відділами загону «Дорош» влаштувала засідку в ур. Кобила поблизу с. Залав’я Рокитнівського району, в яку потрапили 130 військовослужбовців 205 батальйону 16 стрілецької бригади ВВ НКВД. Вони поверталися із погоні за загоном, який відходив після невдалої акції на поїзд. За даними повстанців, внаслідок бою ВВ НКВД втратили 117 солдатів та офіцерів убитими, а вони самі – 4 вояки вбитими та 12 пораненими; у відділі «Кантового» вбитих і поранених не було [3, с. 885–886, 912; 37, с. 234]. Радянські звітодавці визначили розмір власних втрат наступним чином: 26 убитих, 10 поранених, 1 пропалий безвісти [43, с. 66].

Відділ «Стріли» в цьому бою участі не брав, бо в листопаді 1944 р. відбув у рейд до Корецького надрайону, де мав забезпечити себе на зиму взуттям і одягом. Там його спіткала невдача – у с. Річки більшовики застукали відділ зненацька і повстанці втратили 10 вояків убитими [3, с. 886, 912-913]. Відділ «Кантового» відбув до Кореччини у грудні і припровадив звідтам для відділів, які діяли на теренах Сарненського надрайону, один транспорт святочних подарунків [3, с. 915].

10 (за іншими даними – 11) грудня 1944 р. об’єднані відділи загонів «Дорош» та «Прилуцький» під загальним командуванням майора УПА Никона Семенюка-«Стального» напали на Моквинську паперову фабрику, де мали зіткнення з військами НКВД. УПА втратила 6 вояків убитими та 22 пораненими, а більшовики – 7 вбитими та 3 пораненими. У провалі акції звинувачували оперативного старшину при штабі ЗГ44 к-ра »Сірого», якого підозрювали у співпраці з НКВД. НКВД стверджувало про знищення 10 та полонення 1 повстанців [3, с. 914; 8, с. 132; 23, арк. 29].

Станом на кінець грудня 1944 р. чисельність ЗГ44 становила 830 вояків, з них 278 належали до загону «Прилуцький». Ці дані враховують прилучення до загону чоти к-ра «Мухи» (35 вояків) та відхід 33 (за іншими даними – 32) осіб із відділу к-ра «Ольхи» в розпорядження к-ра Миколи Мельника-«Онищенка» для подальшої роботи на теренах Центральної та Східної України [3, с. 914; 41, с. 129].

У січні 1945 р. відбулося розширення терену дій ЗГ44, до якого додатково було приділено Деражненський, Степанський, Дубровицький, Висоцький та Столинський райони [3, с. 914]. Відповідно розширився і район, у якому мусив оперувати загін «Прилуцький». Зимовий період, як завше, був важким часом для повстанських відділів, бо вони в цей час не могли добре маскуватися. Однак це не виключало ведення успішних бойових дій, навіть при тому. що повстанські відділи мусили постійно маневрувати, щоби уникнути зіткнення із великими силами супротивника. Зокрема, НКВС та НКДБ у січні 1945 р. мали інформацію про те, що курінь «Гамалії» діє на теренах Деражненського та Степанського районів, а вже у кінці січня відділ «Стріли» зробив засаду на більшовиків на хуторах с. Карпилівка Рокитнівського району. В ході бою було вбито 6 і полонено 2 енкаведистів; повстанці втратили 1 вбитим і 1 пораненим [3, с. 887, 914; 17, арк. 264; 51, с. 258]. За даними радянських спецслужб, станом на 1 лютого 1945 р. основні сили загону «Прилуцький» (109 вояків) під керівництвом «Гамалії» продовжували перебувати поблизу с. Карпилівка, а відділ «Стріли» (42 вояки) вже перебував на теренах Тучинського району [17, арк. 130, 134]. Невдовзі відділи загону знову зібралися на теренах Рокитнівщини. 6 лютого 1945 р. відділи к-рів »Стріли» та «Кантового» відбули два бої поблизу с. Дерть. НКВД вважало, що повстанців було до 70 осіб. Перший бій відбувся на хуторах поблизу села, коли в засідку повстанців потрапила група із 75 «стрибків» та райпартактиву. Більшовики втратили близько 50 осіб убитими та 2 полоненими; трофеями повстанців стали 1 важкий скоростріл «Максим», 4 ручних скоростріли, 7 фінок, 10 гвинтівок та 1 пістолет. Другий бій відбувся в лісі, де повстанці зітнулися із групою із 30 більшовиків. Останні втратили 3 осіб убитими, а озброєння відділів поповнилося 3 фінками, 1 «бобиком» та 1 пістолетом. Загальні втрати УПА за підсумками цих двох боїв становили: 1 вбитий і 4 поранених [3, с. 888–889, 919; 12, с. 644]. Про перебіг першого з цих боїв ми можемо дізнатися зі спогадів колишнього «стрибка» Леона Жура. За його свідченням, все відбувалося наступним чином: одного осіннього дня «рокитнівське керівництво винищувальних батальйонів» вислало відділ під командуванням голови райспоживспілки до місцевості Дерть на пошуки бандерівців. Поблизу Дерті колону «стрибків» на фірманках зустріла розстрільна повстанців, які спочатку лежали в засаді, а потім встали, відкрили раптовий вогонь із всієї зброї, яку мали, і перейшли в наступ. Командир «стрибків», який спробував затримати атакуючих вогнем із кулемета «Максим», був затоптаний копитами коней. Вирватися вдалося не багатьом, зокрема Леону Журу, який був візником на фірманці, що їхала в колоні останньою. На другий день військо із гарнізону пішло до Дерті вдруге, але тіл «стрибків» не знайшли. Слідство, переведене поміж місцевих мешканців, не дало результату: допитувані водно твердили, що нічого не бачили і не чули [29, s. 74–75].

17 лютого 1945 р. відбувся третій бій поблизу Дерті. Відділи «Стріли» та «Кантового» втратили 4 вояки вбитими та 4 пораненими у сутичці із енкаведистами. Серед поранених був і к-р »Стріла» [3, c. 889, 919]. Один зі звітних документів НКВД також повідомляє про бій поблизу Дерті, який відбувся 11 лютого між частиною військ Рокитнівського гарнізону НКВД (очевидно, із 205 батальйону 16 стрілецької бригади ВВ) і групою райпартактиву, з одного боку, то групою повстанців силою від 350 до 400 вояків, озброєних мінометами, скорострілами та автоматичною зброєю. Втрати НКВД та НКДБ – 10 убитих та 5 поранених, 1 важкий та 1 легкий скоростріли, 8 автоматів [12, с. 644]. Аналіз комплексу повстанських та радянських документів, дотичних до «дертянських подій», дає підстави гадати, що це один і той самий бій, а розбіжність у датах – наслідок канцелярської помилки однієї із сторін. Звертає також увагу оцінка радянськими спецслужбами чисельності повстанців у бою 11 (17) лютого, яка перевищувала дійсну у 2–3 рази. Вона, по суті, підкреслила хорошу боєздатність повстанських відділів, які вчинили запеклий опір енкаведистам.

Розконспірування місця постою та постійна загроза раптового удару змусили відділи УПА покинути околиці с. Дерть. 18 лютого 1945 р., під час перемаршу до нових теренів діяння, відбувся бій на хуторах с. Кисоричі Рокитнівського району між відділами «Стріли» і «Кантового» та радянським відділом невстановленої чисельності. Повстанці втратили 1 вояка убитими; втрати ворога вони оцінювали у 12 осіб [3, с. 889, 919].

27 лютого нарком внутрішніх справ УРСР Рясной рапортував Л. Берії, що за період з 16 по 22 лютого 1945 р. в Рокитнівському районі Рівненської області оперскладом та ВВ НКВД були проведені операції з метою очистки його теренів від повстанців. Доповідалося про розгром загонів «Стального» та «Гамалії», який мав супроводжуватися знищенням 257 та полоненням 3 повстанців, захопленням 14 легких скорострілів та 135 одиниць легкої стрілецької зброї. Втрати НКВД становили 2 вбитими та 8 пораненими [8, с. 199]. Однак із опису боїв ЗГ444 за цей період можна довідатися, що за цей час важких втрат зазнав лише загін «Дорош» к-ра »Стального» (48 убитих та 13 поранених). Набагато менше втратили загін «Прилуцький» (5 убитих та 2 поранених) та відділ «Чорні Гайдамаки» (1 убитий та 1 поранений) [3, с. 887–888]. Таким чином, втрати повстанців у цих боях перебільшувалися радянськими звітодавцями майже у 4 рази.

Несприятлива обстановка змусила основні сили загону «Прилуцький» відійти у костопільські та деражненські ліси. 11 березня 1945 р. у с. Борівка Деражненського району відділи к-рів »Стріли» та «Кантового», а також місцевий ВОП звели бій із 30-особовою групою енкаведистів. Втрати УПА становили 2 вбитих і 2 поранених; серед поранених був і к-р »Кантовий». Більшовики втратили 12 убитими та 1 пораненим [3, с. 889, 921–922].

Наступний бій відбувся 16 березня 1945 р. у лісі поблизу с. Трубиці Костопільського району. В ньому брали участь відділи к-рів «Стріли» (у заступстві к-ра «Ольхи») та «Кантового» (у заступстві к-ра »Явора»), Сили більшовиків оцінювалися у 120 осіб. Обидві сторони зазнали поважних втрат: повстанці – 30 вбитих і 5 поранених, а втрати більшовиків вбитими та пораненими оцінювалися у 70 осіб [3, с. 889, 922; 46, с. 361; 51, с. 260].

У квітні 1945 р. відділи загону «Прилуцький» провели 4 акції проти «стрибків» – у Постійному Деражненського району, Золотолині (2 рази) та Тростянці Степанського району. Наслідком цих акцій стало знищення 5 «стрибків» і полонення ще двох. Вони проводилися з метою деморалізації тієї частини місцевого населення, яка пішла на співпрацю з більшовиками [3, с. 889].

До весни 1945 р. НКВД та НКГБ зуміли розбудувати на теренах Рівненської області потужну агентурну мережу, спрямовану проти підпілля ОУН та відділів УПА. Станом на 15 березня вона включала 156 резидентів, 160 агентів-внутрішників, 80 агентів-маршрутників та 2133 звичайних інформаторів-«сексотів». Зокрема, за період з 1 по 15 березня радянські спецслужби завербували 15 резидентів, 48 агентів-внутрішників, 13 агентів-маршрутників та 555 «сексотів». Звертає на себе увагу велика кількість агентури всередині відділів УПА та збройного підпілля (160 із 2549 підпільників та повстанців, які перебували на обліку в Рівненській області) [17, арк. 360, 364]. Окрім агентури, на теренах Рівненської області у той час діяли 47 спецгруп НКВД та НКГБ (905 учасників), які складалися переважно із колишніх червоних партизанів і перевербованих повстанців та підпільників [17, арк. 307]. Це викликало серйозну тривогу у керівних ланках підпілля, яка в окремих випадках виливалася у не зовсім адекватні ситуації дії. СБ почала масову «чистку» «підозрілого елементу», яка «прорідила» агентуру, але суттєво погіршила моральний стан багатьох ланок підпілля та відділів УПА. Згідно свідчень С. Янішевського-«Далекого», з грудня 1944 р по березень 1945 р. на теренах ПСК «Одеса» від СБ загинули майже 100 членів ОУН та 150 вояків та командирів УПА [18, арк. 117]. Стільки агентів-внутрішників у Рівненській області радянські спецслужби просто не мали, тому частину жертв «чистки» можна віднести на конто помилок СБ.

У зв’язку із вищезгаданою «чисткою», обстановка у загоні «Прилуцький» стала настільки напруженою, що в травні 1945 р. був змушений дезертирувати сам к-р »Гамалія», якому загрожувало знищення. У листі до політвиховника загону к-ра «Ярославенка» «А. Монь однією з причин свого дезертирства називає «підкопи» під нього, які робив полковник «Шпак». При цьому він запевняв, що на співпрацю з більшовиками не піде і відіслав до «Ярославенка» свою охорону, за винятком 2 вояків [6, с. 404-405]. На дезертирство «Гамалії» вказує і протокол допиту Ф. Воробця від 23-28 лютого 1946 р.: «Гамалія», боячись майбутньої «розробки» з боку СБ, у квітні чи травні 1945 р. втік із УПА [4, с. 645, 700]. В тому ж таки році «Гамалія» загинув поблизу свого родинного села при нез’ясованих обставинах [34, с. 565].

В таких умовах командування ЗГ44 мусило шукати заміну «Гамалії». Його вибір зупинився на постаті к-ра «Сівача», відомого також і під псевдо «Одноріг». Це був Володимир Кобринович із с. Антонівка Рівненського району, який зажив слави як один із кращих сотенних УПА-Північ. В. Кобринович став членом Юнацтва ОУН ще в 1930-х рр. Військовий вишкіл пройшов у Червоній Армії, де навчався на офіцерських курсах і отримав чин лейтенанта. Член Похідних груп ОУН (1941–1942). У 1943 р. став командиром однієї з повстанських сотень, сформованих на Костопільщині, яка відзначилася в боях з німцями (біля с. Велика Любаша та Трикопці). У кінці лютого 1944 р. його сотня (140 вояків), яка раніше входила до складу загону ім. Коновальця (к-р Макар Мельник-«Кора») групи УПА «Заграва», була передана до складу групи «Тютюнник». Вона брала участь у знаменитому бою на Лліних горах (ур. Домашичин) у лісі поблизу сіл Карпилівка та Борове; вона зуміла відбити наступ більшовиків і успішно контратакувати; сам «Одноріг» був відзначений як такий, що виявив активність та відвагу у бою [3, с. 944–946, 967, 1182, 1206; 31, с. 4–5]. Згодом він у складі з’єднання «Петлюра» 4 травня 1944 р. вирушив у рейд на Житомирщину; 12 травня був залишений із своєю чотою-«двадцяткою» в районі с. Дубова Рудня, кілька місяців діяв там і 31 серпня 1944 р. повернувся на терен-базу ЗГ44 [3, с. 908, 955, 958, 964–967]. У вересні 1944 р. тимчасово призначений на місце командира відділу «Буйний» загону «Дорош» підхорунжого «Велеса», якого деградовано в ступені та посаді за легковаження конспірації, що призвела до втрат серед особового складу [3, с. 909]. Заслуги В. Кобриновича були відзначені командуванням УПА – 24 квітня 1945 р. йому було присвоєно звання поручника. Однак, вже 3 травня 1945 р. к-р »Сівач» увільнений від обов’язків командира відділу у загоні «Дорош» і на його місце знов призначено к-ра «Велеса» [3, с. 923]. Це було, скорше всього, пов’язано із кризовою ситуацією у загоні «Прилуцький», який невдовзі було знову переформатовано.

3 (за іншими даними – 8) червня 1945 р. чота к-ра «Морозенка» і почоти командирів ЗГ44 під командуванням к-ра »Сівача» (80 вояків) звели бій із енкаведистами (70 вояків) у лісі поблизу с. Борове Рокитнівського району. Повстанці втратили 1 вбитим і 6 пораненими (за іншими даними – 2 вбитими та 5 пораненими), а більшовики (згідно даних теренової розвідки) – 12 вбитими, зокрема і командира гарнізону с. Карпилівка Рокитнівського району [3, с. 836–837, 921, 924, 935; 14, арк. 28; 42, с. 61–62]. Наслідки цього бою ще більше впевнили командування ЗГ44 в тому, що В. Кобринович гідний посади командира загону.

У першій половині червня 1945 р. загін «Прилуцький» було розформовано, а 16 червня було зорганізовано загін під командуванням к-ра »Сівача». До цього з’єднання увійшли відділи «Стріли» та «Ольхи» із загону «Прилуцький» та рештки відділів к-рів «Вихра» та Федора Гука-«Морозенка». Загалом цей загін нараховував 104 вояки, з них 15 хворих [3, с. 924].

Відразу ж йому довелося втягнутися в низку виснажливих боїв. 28 червня 1945 р. 89 повстанців із загону «Сівача» звели бій біля Медведівки Людвипільського району із загоном більшовиків чисельністю 250 осіб. Повстанці втратили 2 осіб вбитими, а більшовики – 20 вбитими і 7 пораненими. Вдалим маневром загін зумів відірватися від переважаючих сил більшовиків. 30 червня 1945 р. 20 вояків із відділу к-ра »Стріли» із загону к-ра »Сівача» атакували 12 «стрибків» у с. Малі Селища Костопільського району. 5 «стрибків» було вбито. 4 липня 1945 р. 86 повстанців із загону «Сівача» вели бій у лісі під с. Медведівка Людвипільського району із 125-особовим відділом військ НКВД. Повстанці втратили 3 вбитими та 4 поранених, а енкаведисти – 16 вбитими та 12 пораненими. 18 липня 1945 р. загін «Сівача» мав дві сутички із енкаведистами поблизу Совпи Людвипільського району та Сторожева Корецького району. У першому випадку 70 більшовиків атакували почот ШВШ ЗГ44 сотника Петра Гудзоватого-«Василя» і рій на чолі з к-ром »Стрілою», зумівши вбити 5 і полонити 2 повстанців. У цьому бою серед інших загинули член вишкільного осередку при штабі ЗГ44 поручник «Довженко» та персональний старшина загону к-р »Східний». У другому бою 70 енкаведистів атакували почот заступника командира ЗГ44 полковника Івана Трейка-«Дибова». Полковник «Дибов» загинув, а його охорона розбіглася. 26 липня 1945 р. відділи к-рів »Стріли» та «Ольхи» здійснили напад на групу «стрибків» (35 осіб) у с. Золотолин Степанського району, в ході якого знищили 5 і поранили 7 «стрибків». Самі повстанці втрат не мали. В ході бою здобуто гвинтівки та 2 скоростріли. Розгром цієї групи мав важливе значення, бо вона діяла на стику 4 районів і поважно тероризувало місцеве населення, а також виловлювала підпільників ОУН [3, с. 891–892, 894, 926, 935].

Липень був тяжким місяцем для загону «Сівача»: 7 вояків загинуло, 8 – поранено. Радянські каральні органи суттєво посилили натиск на відділи УПА, які ще вціліли. Це призвело до того, що моральний стан частини вояків загону погіршився, внаслідок чого 14 осіб дезертирували. За несолідне виконання обов’язків командира відділу «Вихра» було знято із його становища, а сам відділ «Вихра» розділено між відділами к-рів «Стріли» та «Ольхи». Було також домобілізовано ще 9 осіб [3, с. 894, 925].

9 серпня 1945 р. відділи к-рів «Стріли» та «Ольхи» (40 осіб) провели акцію проти групи співробітників Костопільського райвідділу НКВД (35 осіб). Повстанці втратили 2 вбитими та 3 пораненими, енкаведисти – 10 вбитими, 1 пораненим та 1 пропалим безвісти [3, с. 892–893, 928, 935]. 14 серпня 1945 р. відбулася акція відділів к-рів »Стріли» та «Ольхи» (40 вояків) проти 35 енкаведистів у с. Вулька (тепер – Волиця) Деражненського району. В бою загинув к-р »Стріла» та ще 1 (за іншими даними – 2) повстанець; 5 вояків УПА було поранено. Енкаведисти втратили 12 вбитими та 7 пораненими. Відділ к-ра «Стріли» підпорядковано к-ру «Ольсі» [3, с. 894, 927–928, 935].

За даними штабу ЗГ44, із січня по вересень 1945 р. її відділи звели 30 боїв, провели 16 акцій, влаштували 8 диверсій на залізниці та 7 засад. В ході бойових дій вони втратили 218 вояків убитими (зокрема 6 командирів) та 74 пораненими, з яких 9 дісталося у полон. Втрати енкаведистів оцінювалися наступним чином: більш 540 вбитих (зокрема, більше 20 офіцерів), поверх 44 поранених, 72 полонених. Трофеями відділів ЗГ44 стали поверх 60 гвинтівок, 20 фінок, 11 пістолетів, 15 скорострілів, 1 міномет, а також інше військове спорядження [3, с. 928–929]. Значна частина здобутків і втрат була конто загонів «Прилуцький» та «Сівача». Навіть за неповними даними, заснованими на повстанських та більшовицьких обрахунках результатів окремих боїв, згаданих у даній праці, можна уявити масштаб бойових цих загонів за період з квітня 1944 р. по вересень 1945 р.: повстанці втратили вбитими, пораненими та полоненими близько 290 вояків, радянські силові структури – майже 620.

Однак, сили повстанців, які були обмежені у людських та матеріальних ресурсах, неухильно танули. У вересні 1945 р. загін к-ра «Сівача» був розформований. К-р «Сівач» з роєм відійшов у терен до організаційної роботи. Згодом він став комендантом боївки СБ (10 вояків), референтом СБ тимчасового проводу ПСК »Степ». 9 жовтня 1946 р. він та 4 його охоронців («Сірко», «Сусід», «Чапай», «Очерет») загинули у родинному селі під час бою з більшовиками [3, с. 929, 941, 967; 4, с. 676; 7, с. 383; 31, с. 4].

Зберігся і ще певний час діяв відділ О. Фінчука-«Ольхи» (у вересні 1945 р. – 73 вояки, з них 10 хворих), головним чином на теренах Рівненського, Олександрійського, Деражненського та Костопільського районів. У листопаді 1945 р. «Ольха» писав командиру ЗГ44 Ф. Воробцю, що мав контакт із провідником Олександрійського району ОУН Степаном Литвином-«Руським», а це, в свою чергу, дало йому можливість рухатися в терені. Від 1 грудня 1945 р. цей відділ (до 50 вояків) був переданий у підпорядкування військового референта Північно-Західного Краю «Москва» Петра Олійника-«Романа» («Сергія», «Енея») і діяв до середини лютого 1946 р. на стику Рівненської та Волинської областей [3, с. 44, 929; 6, с. 406, 480–481; 42, с. 67].

В лютому 1946 р. для відділу настали тяжкі часи. 6–7 лютого в районі Дубинських хуторів у Деражненському районі була проведена чекістсько-військова операція задля ліквідації відділу «Ольхи». За даними більшовицького звітодавця, загинуло 22 повстанці, серед яких упізнані сотенний «Ольха» та ройові «Дуб» і «Вишня». Трофеями більшовиків стали 5 легких скорострілів, 3 автомати, 10 гвинтівок, гранати та боєприпаси [8, с. 339-340; 11]. Насправді, 6 лютого 1946 р. під час акції, яку робили більшовики, поблизу с. Майдан Деражненського р-ну загинули чотовий Адам Середа-«Жартівливий», ройовий Уліян Жданюк-«Свистун» і ще 7 повстанців. К-р »Ольха» загинув пізніше, 16 лютого 1946 р., внаслідок тяжкого поранення, яке він отримав у сутичці з більшовиками у родинному с. Ставок Деражненського району [20, арк. 281; 32, с. 343]. Наступного дня в лісі поблизу хут. Омельно Колківського району Волинської області загинув і П. Олійник-«Сергій» («Еней») із 3 людьми із свого почоту [11; 20, арк. 75].

Таким чином, останній осколок загону «Прилуцький» – відділ «Ольхи» – перестав існувати. Частина вояків загинула, а дехто вижив, перейшовши горнило ГУЛАГУ, як от Василь Кравчук-«Задній» із с. Збуж та Василь Левчик-«Яструб» із с. Майдан [32, с. 170, 235]. Окремі повстанці з цього відділу поповнили мережу підпілля ОУН і продовжували опір. Зокрема, ройовий Петро Кравчук-«Вовк» діяв аж до 1949 р., коли загинув у сутичці з більшовиками в ур. »Дігтярня» поблизу с. Жалин Костопільського району [32, c. 160].

Довгий час продовжував підпільну боротьбу колишній політвиховник загону «Прилуцький» П. Ліщук-«Ярославенко» («Коля»), який у кінці 1945 р. підпорядкувався самопроголошеному проводу Північно-Східного краю «Одеса» на чолі із С. Янішевським-«Далеким». Він очолював рейдуючу групу, яка у 1946–1948 рр. оперувала на теренах Житомирської та Рівненської областей, був районовим провідником ОУН на терен Червоноармійського району Житомирської області. Загинув 14 листопада 1948 р. поблизу с. Більчаки Березнівського району Рівненської області у бою з опергрупою Соснівського райвідділу МГБ [3, с. 1247–1248; 4, с. 676, 688; 7, с. 47, 483–484].

Загін УПА «Прилуцький» показав себе як досить боєздатне військове формування, проіснувавши у надзвичайно складних умовах більше року. Це був легкоозброєний відділ, аналогічний армійському піхотному батальйону, який застосовував партизанську тактику бойових дій. У його лавах служили відомі польові командири – Анатолій Монь-«Гамалія», Кирило Максимчук-«Стріла» та Олексій Фінчук-«Ольха», які непогано показали себе у цілій низці бойових зіткнень. Загін «Прилуцький» разом з іншими військовими формуваннями УПА вів запеклу боротьбу проти утвердження більшовицького тоталітарного режиму на теренах Західної України. Одним із найважливіших результатів цієї боротьби було відтермінування повномасштабного запровадження колгоспної системи на західноукраїнських землях до 1948–1949 рр. Це порятувало населення земель, охоплених повстанською боротьбою, від жахіть голодомору 1946–1947 рр., який лютував на теренах Центральної, Південної та Східної України.

Історія загону «Прилуцький» – одна із сторінок історії визвольних змагань українського народу ХХ ст. Не найяскравіша, не сповнена блискучих перемог. Але це частина історії опору, опору довгого і упертого, який ставив український народ всім окупаційним режимам, частина його боротьби за виживання у жорстокому та хижому світі, втілення одного з ключових положень знаменитої «Декларації прав людини і громадянина» зразка 1789 р.: природне і невід’ємне право кожної людини – опір гнобленню…

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 2 [упорядн. О. Вовк, І. Павленко]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 1999. – 724 с.
2. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 4 [упорядн. А. Кентій, В. Лозицький, І. Павленко]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2002. – 597 с.
3. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 8 [упорядн. О. Вовк, С. Кокін]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2006. – 1448 с.
4. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 9 [упорядн. О. Іщук, С. Кокін]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2007. – 912 с.
5. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 11 [упорядн. В. Ковальчук]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2007. – 848 с.
6. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 14 [упорядн. В. Ковальчук, І. Марчук]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2010. – 640 с.
7. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 16 [упорядн. В. Ковальчук, В. Огороднік]. – Київ-Торонто: Літопис УПА, 2011. – 1024 с.
8. Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944-1948 рр. Збірник документів [упорядн. Я. Дашкевич, В. Кук]. – Львів: ЛА »Піраміда», 2010. – 594 с.
9. ОУН і УПА в 1944 році. Документи [упорядн. О. Веселова, С. Кокін, О. Лисенко, В. Сергійчук]. – Ч. 1. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2009. – 292 с.
10. Сергійчук В. Український здвиг. Волинь. 1939-1955. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. – 840 с.
11. Спецсообщение С. Н. Круглова И. В. Сталину, В. М. Молотову, Л. П. Берии, Г. М. Маленкову о результатах борьбы с вооруженным подпольем на Украине, в Белоруссии и республиках Прибалтики от 11.03.1946 (№ 860/к) // http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/58985 (ГАРФ. – Ф. 9401 сч. – Оп. 2. – Д. 134. – Л. 444–458).
12. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы в двух томах. – Т. 2. 1944–1945 /под ред. А. Артизова. – М.: РОССПЭН, 2012. – 1167 с.
13. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1944–1945). – Т. 4 [упорядн. В. Косик]. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2000. – 368 с.
14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 3833 (Крайовий Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) на західноукраїнських землях). – Оп. 1. – Спр. 225.
15. Галузевий державний архів Служби Безпеки України. – Ф. 2 (Управління 2-Н МГБ УРСР). – Оп. 87. – Спр. 1. – Т. 1.
16. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 87. – Спр. 83.
17. ГДА СБУ. – Ф. 2. – Оп. 88. – Спр. 62.
18. ГДА СБУ. – Ф. 13 (Колекція друкованих видань). – Спр. 372. – Т. 20.
19. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 97.
20. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 47.
21. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 62.
22. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 66.
23. Архів Управління Служби Безпеки України у Рівненській області. – Спр. 5660.
24. Андрощук М.-«Вороний». Записки повстанця. – Торонто-Львів: Літопис УПА, 2011. – 127 c.
25. Левкович В.-«Вороний». Сторінки з пережитого комбатантом УПА // Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. – Торонто-Львів: Літопис УПА, 2003. – С. 11–142.
26. Петренко Р. («Юрко», «Омелько»). За Україну, за її волю. (Спогади) // Літопис УПА. – Т. 27. –Торонто-Львів: Літопис УПА, 1997. – 278 с.
27. Спогади Ганни Козачок // Марчук І. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський-«Клим Савур». – Рівне: Видавець Олег Зень, 2009. – С. 161–165.
28. Ступницький Ю. Спогади про пережите. – Львів-Торонто: Літопис УПА, 2007. – 136 с.
29. Żur L. Moj wolyński epos. – Suwalki: Hańcza, 1997. – 197 s.
30. Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волині. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 176 с.
31. Васильчук С. Повстанський командир з Антонівки // Волинь (Рівне). – 2002. – 27 вересня. – С. 4-5.
32. Денищук О. Книга Пам’яті і Слави Волині. – Т. 1. Рівненська область. Костопільський район. – Рівне: Волинські обереги, 2001. – 452 с.
33. Денищук О. Книга Пам’яті і Слави Волині. – Т. 2. Рівненська область. Рівненський район. – Ч. 1. – Рівне: Волинські обереги, 2001. – 440 с.
34. Денищук О. Книга Пам’яті і Слави Волині. – Т. 7. Рівненська область. Здолбунівський район. – Рівне: ППДМ, 2004. – 848 с.
35. Денищук О. Книга Пам’яті і Слави Волині. – Т. 9. Рівненська область. Сарненський район. – Рівне: ППДМ, 2005. – 416 с.
36. Іщук О., Марчук І. Брати Бусли: життя за Україну. – Торонто-Львів: Літопис УПА, 2011. – 128 с.
37. Кентій А. Збройний чин Українських націоналістів. 1920–1956. Історико-архівні нариси. – Т. 2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956. – К.: ДЦЗД НАФ України, 2008. – 415 с.
38. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр. – К.: б. в., 1999. – 287 с.
39. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1944–1945 рр. – К.: б. в., 1999. – 220 с.
40. Киричук Ю. Український національний рух 40-50 років ХХ століття: ідеологія та практика. – Львів: Добра справа, 2003. – 464 с.
41. Марчук І. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський-«Клим Савур». – Рівне: Видавець Олег Зень, 2009. – 168 с.
42. Марчук І. Сотник УПА Петро Гудзоватий-«Очеретенко». – Львів: б. в., 2011. – 120 с.
43. Марчук І., Тищенко О. Гурби: квітень 1944-го. – Рівне: Видавець Олег Зень, 2007. – 200 с.
44. Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. – К.: Українська видавнича спілка, 2007. – 1006 с.
45. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. – Львів: Атлас, 1991. – 448 с. (Репринт видання 1953 р.).
46. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2005. – 495 с.
47. Пальський З. Знищення національно-визвольного підпілля Внутрішніми Військами НКВД у західних регіонах СРСР у 1944–1945 рр. // Український визвольний рух. – Зб. 4. – Львів: Мс, 2005. – С. 172–210.
48. Патриляк І. «Встань і борись! Слухай і вір…»: українське націоналістичне підпілля та повстанських рух (1939-1960 рр.) – Львів: Часопис, 2012. – 592 с.
49. Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929–1939 роках. – Львів: б. в., 2010. – 368 с.
50. Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий вісник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 385–395.
51. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Латвії, Литві, Естонії у 1940-50-х роках. – К.: Пульсари, 2002. – 519 с.
52. Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943–49. Дов. 1. – Нью-Йорк: Пролог, 1994. – 199 с.
53. Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943–49. Дов. 2. – Нью-Йорк: Пролог, 1995. – 295 с.
54. Шпіцер В., Мороз В. Крайовий Провідник Володимир Тимчій-Лопатинський. – Львів: Афіша, 2004. – 256 с.
55. Штинько В. «Уся сім’я в банді» / Волинь. Електронне видання. – 2013. – 10 січня (№1479) // http://www.volyn.com.ua/printver.php?rub=5&article=3&arch=329
56. Codό E. M. Guerrillas tras la cortina de hierro. – Buenos Aires: Instituto informativo-editorial Ukranio, 1966. – 422 p.
57. Filar W. Działalność OUN-UPA na Wołyniu w liatach 1939–1945 // Dzieje Podkarpacia. – T. 3. – Krosno: Podkarpackie Towarzystwo Historyczne, 1999. – S. 209–237.
58. Motyka G. Ukraińska partyzantka. 1942-1960. Dzialalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistόw i Ukraińskiej Powstańczej Armii. – Warszawa: Rytm, 2006. – 723 s.
59. Szesniak A., Szota W. Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistόw i jej likwidacja w Polsce. – Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1973. – 587 s.