Місія вченого: Юрій Медведик і його наукова стратегія (До річниці смерті відомого культурника)

Олег Баган

Заслужений працівник освіти України,

 член Національної спілки письменників України

Місія вченого: Юрій Медведик і його наукова стратегія

(До річниці смерті відомого культурника)

Життя майже кожного науковця здебільшого минає у непомітній для громади праці, часто одноманітній, виснажливій, серед стосів книг і запилених архівів. Маючи свою високу мету, науковець поринає в глибини думки й духу світової культури, аби видобути з них для свого народу правдиві діаманти творчої енергетики минулого, осмислити їх та оздобити ними культурне життя сучасності. Кожен правдивий вчений, не графоман і профанатор, зрозуміло, вже в молоді роки вміє визначити для себе місію творчої праці, вміє заглянути в духовні пласти людства й збагнути завдання, які він мусить виконати, аби піднести вище свою рідну культуру.

Про дрогобицького науковця Юрія Медведика (01.01.1963- 23.12.2020) можна ствердно сказати, що він виконав свою місію в українській науці гідно й навіть велично. Від юних літ, маючи музикальний талант, він був одержимий музикальною культурою, ази якої пізнав у рідному місті. Його першими вчителями були прекрасні музиканти Йосип Гадяк, Роман Сорока й Мирослав Дрималик (в музичній школі), Мирослав Плекан (в Дрогобицькому музичному училищі); у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, до якої Ю. Медведик вступив у 1982 р., його формували визначні майстри Михайло Оберюхтін, Никодим Плаксюк та Мирослав Корчинський.

До Дрогобича Юрій Медведик повернувся вже як людина зі сформованим культурним і фаховим світоглядом, маючи за мету займатися історією української духовної музики. Від 1988 р. почав працювати на кафедрі теорії та історії музики та гри на музичних інструментах Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка під керівництвом вмілого педагога Святослава Процика. Паралельно молодий вчений розпочав наукові студії в царині медієвістики у співпраці з відомим львівським музикознавцем Юрієм Ясіновським. Цей інтелектуальний діалог став визначальним у долі молодого дрогобичанина: він на все життя захопився українською духовною піснею ХVІI – XVIII ст., у пізнанні її нуртів та особливостей, глибинних сенсів і перлинних звучань побачив свою місію як науковця і культурника.

Відтак у 1990 р. Юрій Медведик вступив до аспірантури Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де для нього відкрилася можливість співпраці із доктором мистецтвознавства, професором Іваном Ляшенком, під керівництвом якого в лютому 1994 р. й захистив кандидатську дисертацію на тему: «Богогласник» у контексті української духовнопісенної традиції XVII – XVIII ст. (до проблеми музичного джерелознавства)». У 1997 р. Ю. Медведик вступив до докторантури Національної академії мистецтв України, де його науковим консультантом стала доктор мистецтвознавства, професор Ніна Герасимова-Персидська. Відтак свою докторську дисертацію «Українська духовнопісенна творчість: джерела, текстологія та жанрова стилістика» вчений захистив у 2010 р.

Працюючи над цими двома дисертаціями, Юрій Медведик вишукував джерельні матеріали в архівах та наукових бібліотеках Києва, Львова, Харкова, Ужгорода, Москви, Санкт-Петербурґа, Варшави, Кракова, Вроцлава, Любліна. Згодом його пошукова діяльність перенеслася до Словаччини, Білорусії, Словенії, Німеччини. Вчений не раз здобував стипендії від різних інституцій Польщі, Словаччини й Німеччини, аби мати змогу працювати за кордоном і ширити знання в науковому світі про українську духовну пісню XVII – XVIII ст. Ще в 1990-і рр. Юрій Медведик став міжнародно відомим як сумлінний джерелознавець, тож його наукова праця отримала визнання в різних країнах Європи, куди науковця радо запрошували на різноманітні наукові конференції, присвячені музикальній культурі Середніх віків і доби Бароко. Серед іншого Ю. Медведик регулярно брав участь у всесвітньовідомих наукових Конгресах «Musica Antica Europa Orientalis» (Польща).

Своєрідним підсумком досліджень 1990-х рр. стали дві його ґрунтовні, джерелознавчо вивірені, теоретично наснажені книги: «Пісні до Почаївської Богородиці / Публікація співаника / Транскрипція, коментар» (Львів: Місіонар, 2000. 148 с.) і блискуча за своєю концептуалістикою, стильовим оформленням, широтою культурологічних розмислів «Українська духовна пісня XVII – XVIIІ століть» (Львів: Видавництво УКУ, 2006. 323 с.).

                 Поетапно Юрій Медведик става членом Українського наукового товариства дослідників 18 ст. при Інституті історії України НАНУ (1995), Національної спілки краєзнавців України (1997), Міжнародного товариства дослідників 18 ст. при Оксфордському університеті (1998), Національної спілки копозиторів України (2003), дійсним членом НТШ (2015).

Протягом 2001-2006 рр. Ю. Медведик очолював кафедру музикознавства та фортепіано в Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. І. Франка. У 2006 р. став професором цієї кафедри. Паралельно вчений працював на кафедрі музикознавства Львівського національного університету ім. І. Франка, яку очолив у 2013 році. У цей час сповна розкрився поряд із академічним організаторський талант вченого. За його керівництва вперше в ЛНУ ім. І. Франка в цій сфері було акредитовано магістратуру з музикознавства, ліцензовано аспірантуру з підготовки докторів музикознавства; Ю. Медведика як наукового стратега й авторитетного педагога було включено до складу науково-методичної ради МОН України, де вчений став одним із розробників Державних стандартів освіти (025 «Музичне мистецтво»), а також експертом наукової ради МОН України (секція 21; «Літературознавство, мовознавство, мистецтвознавство»). Кілька разів Ю. Медведика призначали Головою Акредитаційної комісії Міністерства освіти України в ВНЗ (протягом 2003-2016 рр.).

Ще від 2012 р. Ю. Медведик увійшов до складу редколегії як заступник головного редактора «Вісника ЛНУ ім. І. Франка. Серія Мистецтвознавство», а в 2019 р. став за рішенням Вченої ради ЛНУ ім. І. Франка його головним редактором. Паралельно науковець був членом редколегій «Львівсько-Ряшівських наукових зошитів» (як співредактор), «Часопису Національної музичної академії України ім. П. Чайковського» та «Наукового вісника Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка».

У 2013 р. професор Ю. Медведик був нагороджений почесною грамотою МОН України; у 2016 р. став Лавреатом Львівської обласної премії відомим ученим і знаним фахівцем; у 2019 р. був нагороджений нагрудним знаком МОН України «Відмінник освіти».

Загалом з-під пера Ю. Медведика вийшло понад двісті ґрунтових фахових статей, в основному присвячених українській і середньоєвропейській музичній культурі доби Бароко й Романтизму (багато з них – іноземними мовами), вчений підготував 8 навчальних посібників; ним написано понад 50 енциклопедичних гасел для «Української музичної енциклопедії» та «Енциклопедії НТШ».

У 2010-і рр. з’явилися його концептуально вивірені монографії:

• «Історія української музики духовнопісенна (кантова) творчість XVII – XVIII ст.» (Дрогобич: Ред.-вид. відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2011. 132 с.);
• «Історія української музики: фольклористичні дослідження другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» (Дрогобич: Ред.-вид. відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2014. 60 с.); (у співавторстві з Галиною Медведик);
• «Історія української музики: « Почаївський Богогласник» – видатна пам’ятка української культури доби Бароко» (Дрогобич: Ред.-вид. відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2015. 72 с.).

У 2015 р. Ю. Медведик видав збірник своїх найвагоміших студій під назвою «Ad fontes: З історії української музики XVII – початку ХХ ст.: Вибрані статті, матеріали, рецензії» (Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. 618 с.). Щоб дати загальне уявлення про тематику й проблематику досліджень вченого, наведемо кілька назв головних, стратегічних його статей із цієї книги. Отже, це:

• «Невідомі духовні пісні Дмитра Левковського останньої чверті XVIII ст.»;
• «З історії духовнокантової культури Слобожанщини останньої чверті XVIII ст.»;
• «Деякі тенденції становлення і розвитку церковнослов’янського пісенного репертуару в паралітургійній культурі Закарпаття та Східної Словаччини від середини XVII – до початку ХІХ ст.»;
• «Нижньо-Тварозький співаник: його місце в українській духовнокантовій культурі та рукописній традиції жанру»;
• «Іконославильні пісні Полісся, Поділля, Волині та Галичини в співочій культурі Мукачівської єпархії XVIII – XIX ст.»;
• «Автори богогласницьких пісень: джерелознавчо-текстологічне дослідження»;
• «Українська духовна пісня (кант)»;
• «Українські різдвяні пісні»;
• «Національно-патріотичні та історичні мотиви в українській духовнопісенній творчості XVII – XVIII ст.»;
• «Українські духовні пісні у польських і польськомовних стародруках 1717-1797 рр.»;
• «Рецепція словацького канціонала Cantus Catholici (1655) в українській паралітургійній творчості другої половини  XVII – XVIII ст. (до проблеми дослідження)»;
• «Польськомовні барокові пісні (канти) Йоаникія Ґалятовського (текстова специфіка, джерелознавчі аспекти»;
• «Віднайдений Шаришський співаник – цінний рукописний документ українсько-словацько-польських культурних взаємин XVII – XVIII ст.»;
• «Напрямки та пріоритети вивчення української духовної пісні львівськими дослідниками упродовж останньої чверті ХІХ – першої третини ХХ ст.»;
• «Сучасні німецькі славістичні дослідження східнослов’янської духовнопісенної творчості (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.)».

Багаторічна творча співпраця поєднувала Юрія Медведика із знаменитим німецьким славістом Гансом Роте (Кельн). Її результатом стало фундаментальне видання українського «Богогласника» німецькою мовою із коментарями та примітками Г. Роте й Ю. Медведика (Кельн – Ваймар – Відень, 2016. 602 с.). У такий спосіб український вчений, як і в низці своїх попередніх досліджень німецькою мовою, зумів представити в німецькомовному науковому просторі визначну пам’ятку української культури XVIII ст. як знакове явище, яке вплинуло на духовнопісенну культуру всієї Східної Європи.

Праці Ю. Медведика, написані словацькою, польською, російською, англійською й німецькою мовами, принесли йому визнання й авторитет в науковому світі Європи, через що українському вченому часто вдавалося доносити до науковців і культурників інших країн цінну інформацію про джерела, особливості та впливи української духовнопісенної традиції й духовної музики. Адже відомо, що в період існування СРСР в європейській науці українські теми часто трактувалися як «російські», і це було зумовлено домінуванням російських вчених, які використовували своє становище офіційних, привілейованих інтерпретаторів минулого. Тож Ю. Медведик ніби відвойовував в Росії у культурному просторі Європи український духовний пласт, крок за кроком просуваючись до своєї стратегічної мети: утвердження української духовної традиції як суверенної, самобутньої, незнищенної.

Особливістю наукової манери Юрія Медведика була сильна й логічна аргументаційна складова. Вчений вмів настільки ґрунтовно, фахово, з культурологічним розмахом пояснювати свої теоретичні тези, тлумачити факти, що його позиція ніколи не викликала заперечень, навпаки, ставала домінантною. У цьому виявлялася інтелектуальна й професійна потуга дрогобицького науковця, який просто обеззброював своїх опонентів вивіреною концептуалістикою своїх студій. У цій творчій манері вчувалася добротна філологічна підготовка науковця, яку він здобув під впливом свого батька  –  відомого в Дрогобичі філолога Євгена Медведика. Тому його наукові тексти завжди відзначалися прекрасною українською мовою, багатством добірної лексики, гармонійністю та мелодійністю викладу.

Творчість Юрія Медведика була й антитезою до діяльності в науці т. зв. «причинкарів» (визначення Михайла Рудницького), тобто поверхових, дрібних за своїми устремліннями й розуміннями, інколи навіть примітивних популяризаторів науки просвітянського типу. Досконалість його студій, широта концептуальних узагальнень, предметна аналітичність стилю витворювали яскравий плин наукової думки й відтінювали собою сіру графоманію причинкарства, яке ще  процвітає в Україні. І в цьому виявилася методологічна висота вченого, приклад якого слугував доброю і світлою спонукою для молодих науковців.

                  Сказати просто, що Юрій Медведик «залишив помітний  слід в українській науці»  –  це надто мало. Насправді він відкрив цілий простір для  науковців і культурників України, і то не тільки для музикознавців, а й для культурологів, істориків, філологів. Простір наукової достеменності, фахової сумлінності, інтелектуально-теоретичної вправності. Його особистий чин став чином всієї української культури  –  і в цьому постала перемога вченого над дочасністю.