Конфлікт світоглядів і поколінь чи наша “культурна війна”?

Щойно побачила світ нова полемічна монографія Петра Іванишина. Ця праця  із герменевтичною глибиною та націософською прозорістю розкриває складні питання новітнього українського літературознавства, зокрема полемічного дискурсу. Спираючись на власний досвід захисту докторської дисертації, автор досліджує такі виміри наукового буття, як світоглядні протистояння, етичні норми, коректність та аргументованість суджень, вагомість національної ідентичності, важливість неупередженої метакритики та ін. Водночас читач має змогу простежити еволюцію полемічного мислення автора, а також поглянути під новим кутом зору на різні актуальні теоретико-методологічні та історико-літературні проблеми: неоміфологізму, франкознавства, шевченкознавства, культурного імперіалізму, постмодернізму, кітчу, еристики та ін.

Монографія адресована літературознавцям, передусім теоретикам і практикам полемічного дискурсу, а також вчителям-словесника, студентам, магістрантам, аспірантам, усім, хто цікавиться українською літературою та літературознавством.

КОНФЛІКТ СВІТОГЛЯДІВ І ПОКОЛІНЬ

ЧИ НАША «КУЛЬТУРНА ВІЙНА»?

Непересічною подією не тільки для української філологічної науки, а й  для значно ширшої суспільної спільноти став захист докторської дисертації 22 лютого 2007 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка тридцятиоднолітнього талановитого вченого із Дрогобича Петра Іванишина. Мабуть, не було в Україні філолога-україніста, котрий би так чи інакше не чув або й сам не брав активної участі в обговоренні і дисертації, і самого захисту. Спорадичні дискусії та полеміки, часто «по кутках», щоб без стороннього вуха та ока, інколи й письмові тривають дотепер. І питань  більше, ніж відповідей, оскільки виявляються свіжі факти, зринають нові науково-полемічні та етичні сюжети, змінюють свою позицію і навіть табори деякі із активних учасників, а дехто відходить у вічність, так і не засумнівавшись у своїх брутальних наклепах. А ті, що на спецраді проголосували проти присудження П.Іванишинові наукового ступеня доктора філологічних наук (їх, о диво! – в такій ситуації було тільки двоє) сьогодні, якщо не «кусають собі лікті» за своє комусь догідництво, то, принаймні, всупереч своєму «проти», змушені кланятись П.Іванишину як докторові наук, як уже професорові і як (о, парадокс!) членові тієї спецради, на якій «злії люде» намагались чинити над дисертантом розправу. З’явилося й нове покоління науковців, для котрого певна повчальність зазначеного конфлікту не завжди усвідомлюється.

Так, що це було: спонтанний конфлікт індивідуальних світоглядів і характерів окремих людей, поглиблений поколіннєвим протистоянням, чи щось набагато потужніше і глибше, чи щось подібне до того, яке наші класики-вісниківці любили окреслювати терміном “культурна війна”? Часткову відповідь на це ключове питання покликана дати оця книжка, котру утворює укладене ще у 2008 році хронологічне окреслення за допомогою різних цитувань, різних голосів самої центральної події – агону (змагання, зіткнення, боротьби), за давньогрецьким терміном (у першому розділі), а також полемічний контекст, сформований передусім різночасовими працями П.Іванишина (у розділі другому). Це, з одного боку, дозволяє читачеві відчути драматизм ситуації, навіть перенестися у Залу захисту, простежити історію та логіку полемічного протистояння, а з іншого, об’єктивізує, наскільки це можливо, розуміння порушених проблем, бо дає можливість почути, хоча б фрагментарно, різні сторони.

До цього такий штих… Йдеться про позицію покійного професора Івана Денисюка, патріарха Львівської філологічної школи, оскільки ця позиція багато що пояснює у зазначеному протистоянні. Однак варто розпочати із більш раннього періоду, періоду колоніального, пори радянської окупації. У той час І.Денисюк був студентом Львівського університету і відзначився морально-героїчним вчинком. Усі, хто знає про той учинок й досі дивуються такій поведінці. Уявімо сьогодні Західну Україну, післявоєнних, тобто кінця 40-вих-початку 50-тих років. Галичиною гуляють «яструбки» (окупаційні винищувальні батальйони). Масові депортації у Сибір. Села сплюндровані. Поміж хатами блукають втеклі діти. Пекло..! А ще до цього – московський свавільний теракт над своїм вірним прислужником Галаном як привід  для додаткових підстав на радянські екзикуції. О цій порі за неблагонадійність студента філологічного факультету Романа Іваничука, сьогодні  класика літератури, відраховують із Львівського університету.

Відбувається, делікатно сказавши, лицемірне судилище. Студенти мусять проголосувати за його виключення. Вчорашній фронтовик І.Денисюк, а тепер однокурсник Р. Іваничука, не голосує. Пробує покинути «збір благочестивих». На дверях цербери-активісти пнуть його руку вгору з вимогою: «Голосуй: «за»! Він вириває, і як протест: «Не буду! Не можу!». З такими моральними критеріями І. Денисюк виходив на свій науково-творчий шлях, на власний гостинець розбудови  індивідуального «я».

Чи відступав він пізніше від цих принципів? У прикінцевих роках свого життя професор І. Денисюк дав унікальний «відкритий урок» морально-етичної поведінки як повинен поводитись вчений, педагог у брутально «сотворених» екстремальних умовах. Йдеться якраз про «судовий процес захисту докторської дисертації» Петра Іванишина, який може бути корупційним зразком агресивного псевдоакадемічного наступу проти молодого вченого.

«Хтось» із кола дисертантових недругів «сфабрикував» пасквільний відгук, який підписали Тамара Гундорова і Джордж Грабович, а потім цей «Хтось» підступно умовив академіків Івана Дзюбу, Ярослава Яцківа і Михайлину Коцюбинську підписати паскудний та наклепницький у брехливій риториці «папір» і відповідно спрямувати його у ВАК та Львівський національний університет імені Івана Франка, де відбувався захист. У Львові ще знайшлися підписанти «калібру» Ярослава Грицака, Марії Зубрицької та всіляких інших «моголів, моголів»… На жаль, проректор М.Зубрицька залучила до цієї ганебної справи і молодих дослідниць Ірину Старовойт та інших.  На бік цієї «важкої артилерії» професор І.Денисюк принципово не пристав, хоч із Михайлиною Коцюбинською в усьому і завжди науково солідаризувався, а Дзюбу буквально обожнював, вважав його лідером і духовним очільником нації.

Під час захисту, що тривав шість годин і швидше був схожий на політичний спектакль, ніж на засідання спецради, при обговоренні професор І.Денисюк сказав: «Такого захисту, як сьогодні, вже давно не було, такого цікавого, такого складного і такого контроверсійного. Це пояснюється складністю і важливістю проблеми, її актуальністю і наявністю різних поглядів на цю проблему. Дехто в оцінках нашого дисертанта шокований і переляканий, що П. Іванишин у свій час виступив проти культу деяких вчених. Як смів він їх критикувати? (…) Зачитують сфабриковані суцільно негативні відгуки. Та якщо відгук суцільно негативний, отже, відгук упереджений, він несерйозний. Невже нічого позитивного не можна знайти, навіть критикуючи? Автори самі себе видають. Або ті автори, які вже заздалегідь ще до захисту критикують опонентів за їх «єлейні» виступи» , яких ще не чули,  себто професорів Володимира Панченка, Григорія Клочека і Тараса Салигу…»

Денисюків виступ підтримали Ярослав Дашкевич, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Сергій Квіт, Володимир Моренець, Анатолій Карась, Марія Матіос, Дмитро Штогрин і теж оформили листа до ВАКу. А окрім них, велика кількість українських учених (філологів, істориків, філософів) різних поколінь, світоглядних переконань та методологічних орієнтирів.

Ці два факти, себто перший – голосувати «за» виключення Р. Іванчука з університету, а другий – голосувати «проти» докторату П.Іванишина лежать в одній площині. Це, якщо хочете, не лише «пролог» та «епілог» морально-етичної, «духовної конституції» І.Денисюка, а й .«духовної конституції» кожного справжнього вченого.

До речі, свого часу І.Денисюк теж пережив труднощі із захистом докторської. Те, що йому «не дозволялось» захистити докторську дисертацію, він умів якось «приховувати в собі», наче нічого не відбувається і не «виставляв» це як образу навіть у дружньому йому товаристві. Так він «роззброював» своїх неприятелів, які раділи, що є команда «зверху» Денисюка «не пущать». І все ж, він подолав заборону, став доктором філології. Та від цього його поведінка ніяк не змінювалась. Як і до докторату, так і при докторстві, уже дипломованому, до нього горнулись і студенти, і молоді науковці, що про свої захисти плекали надії. Так творилась і розбудовувалась його школа. Не тільки в Україні, але й за її межами. Скажімо, в Америці науково потужно працює Тамара Скрипка, у Польщі – Андрій Вонторський, в Білорусії – Тетяна Кобржицька,  в Українському Вільному Університеті (Німеччина, Мюнхен) – Ярослава Мельник, а в Україні, мабуть, нема університету чи науково-академічної інституції, де під «зорею» І. Денисюка не величались би його учні-філологи, які своїми працями скрашують нинішню літературознавчу науку. У Києві слід назвати Миколу Жулинського, Олену Гнідан, Лукаша Скупейка, Сидора Кіраля, Володимира Панченка, у Харкові – Юрія Безхутрого, в Кіровограді – Світлану Барабаш, Григорія Клочека, в Івано-Франківську – Романа Голода, Степана Хороба, у Львові – Ларису Бондар, Стефанію Андрусів, Ярослава Гарасима, Святослава Пилипчука, Степана Микуша, в Дрогобичі – Петра Іванишина…

Саме ім’я Петра Іванишина спонукало І.Денисюка, вченого уже в глибоких літах, показати свій молодечий характер, безкомпромісний принцип, на який слабовольна людина не здатна. Що було основним аргументом на думку протестантів захисту дисертації Петра Іванишина «Національний сенс екизистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)», які написали обурливого листа до Голови ВАКу України? На їх погляди – це «зарозумілість автора і неприпустимий в науковому тексті й просто по-людськи непорядний спосіб полеміки», «замість аргументованої наукової дискусії заклики «остаточно позбутись» українофобських  тенденцій» (sic! – наче боротьба проти українофобства ще мусить дискутуватись! – Т. С.). До речі, у самій дисертації взагалі не було полемічних пасажів, опоненти молодого вченого її просто не читали. З іншого боку, у суто полемічних додисертаційних студіях П.Іванишина справді було чимало відвертої критики в адресу (вже тоді світлої пам’яті) Соломії Павличко та Мирослава Мариновича, а також полеміки з Євгеном Сверстюком, але професор Денисюк цим не обурювався і категорично відмовився підписувати колективного листа, хоч як його не вмовляли. Вмовляли й Євгена Сверстюка, як такого, з ким П.Іванишин полемізував. У розмові Є.Сверстюка зі мною (він часто бував у Львівському університеті ім. Івана Франка як його випускник, як «doctor honoris kausa» і, врешті, як Особистість, з якою студенти організовували зустрічі) я від нього почув: «…полеміка – це пошук істини. Добре, що вона є. Той, хто на полеміку, якою б вона не була, неупереджено звертає увагу, завжди розуміє на чиєму боці правда та з якою метою вона ведеться».

До речі, роботу виконано в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, яку високо атестували академік Микола Жулинський та академік Віталій Дончик (науковий консультант), але її довелося (о, диво!) захищати у Львівському університеті, тому у «доносі» до ВАКу звучить обурення: «Висловлюємо здивування, що робота була допущена до захисту у Спеціалізованій Вченій раді Львівського університету, що славиться своїми науковими традиціями і школами». Думаю, тому й славиться, що учні із Денисюкової школи навчені не зважати на «доноси» та організовану мітингову гру у «наукову честь». Як з’ясувалося, моральний рівень людей, котрі виступали й виступають за наукову етику, за академічний плюралізм, за свободу інтерпретації, виявився не надто високим.

Я навмисно зупинився на моральному вимірі осмислюваної конфліктної ситуації, оскільки інші аспекти доволі детально представлені в матеріалах книжки. Йдеться насамперед про аспект методологічний, що охоплює ефективні форми і методи полеміки націоцентричного розуму (а справжня наука позанаціональною не буває) із антинаціонально, космополітично налаштованими дослідниками; аспект академічний, що звертаючи увагу на такі прецеденти, зміцнює й оздоровлює академічну спільноту; аспект світоглядно-культурологічний, що сприяє пожвавленню протидії нігілістичним проявам різних форм культурного імперіалізму.

Усе це видається вельми незайвими у той тривожний і водночас доленосний період, що настав в нашій Україні після Революції гідності 2013-14 років, анексії Криму та триває під час кривавої російсько-української війни на Донбасі. Бо не тільки історія давно минулого, а й сучасності переконливо вчить: програні ідеологічні, світоглядні, культурні війни, призводять до катастрофічних поразок нації у політичній та воєнній сферах. А ці ідеологічні атаки з боку імперських (передусім проросійських) та апатридських (псевдоєвропейських) сил не припиняються. Особливо резонансним і обурливим стало звернення кількох десятків космополітичних дослідників в основному з-поза меж України, спрямованих проти так званих “декомунізаційних” законів, де містилися положення про визнання героїчної боротьби ОУН та УПА. Що промовисто, це антиукраїнське звернення до Президента України з’явилося на сайті все того ж часопису «Критика», заснованого все тим самим Г.Грабовичем. Систематично шельмують автори «Критики» та їх однодумці і героїв Майдану, й інших патріотично налаштованих громадян України. Постійно публікують сепаратистські матеріали, підтримуючи так званих “русинів” Закарпаття… На жаль, культурна війна з українством ведеться не лише російською імперією, і не лише на московських телеекранах…

Підсумовуючи, зазначу, що перед читачем не лише захоплюючий сюжет із постколоніальної еристики, не лише важливі міркування про основоположні проблеми новітнього академічного буття, не лише моральне обличчя сучасних українських учених, а й привід до роздумів над одним із ключових питань нашого існування: чи може існувати українська держава, українська Україна без української не за формою, а за суттю академічної науки?

                                                                                     Тарас Салига