Інтерпретація російської літератури Срібного віку в есеїстиці Євгена Маланюка
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 11 Січ 2016 в 1:08
Олег Баган
Євген Маланюк належить до числа найпроникливіших поціновувачів художньої літератури в українській культурі. Його мисленню властиві широта культурологічних узагальнень, витончений художній смак, уміння вловлювати ментальні нюанси творчості. Як відомо, Є. Маланюк в основному формувався вже на еміграції, після 1920 р., в середовищі письменників-вісниківців, на світоглядних принципах вольового націоналізму. Як літературний критик і мислитель він зазнав значного впливу Дмитра Донцова. Однак письменник, вихований в системі російської імперської освіти, перейнятий ритмами розвитку модерної російської культури, постійно звертався у своїй есеїстиці, на відміну від інших вісниківців, до російської літератури, оригінально інтерпретував її.
Загалом питання «Є. Маланюк і російська культура» до сьогодні залишається маловивченим. Перші важливі кроки в цій темі зробили Ігор Качуровський у статті «Вісниківство і російська поезія»[1], яка вперше була надрукована в «Сучасності» за 1967 р., і Тарас Салига в студії «Євген Маланюк: художня ідентифікація Росії» [8]. Натомість не проаналізованими залишаються власне есеїстичні праці письменника, його естетико-філософські та культурологічні спостереження. Методологічною основою для нашої студії послужили деякі теоретичні спостереження американської дослідниці Еви Томсон [9] та канадського вченого Мирослава Шкандрія [10].
Є. Маланюк писав про російську літературу протягом усього життя. Зрозуміло, що в ідейно-політичному та історіософському аспектах він критично оцінював загалом російську літературу як своєрідне доповнення до наступу російського імперіалізму. У цій студії нас будуть цікавити передусім його спостереження етнопсихологічного змісту, культурологічні узагальнення.
Перше значне есе Є. Маланюка на тему російської літератури під назвою «Кінець російської літератури» з’явилося у «Літературно-науковому віснику» за 1926 р. Це була спроба поставити діагноз щодо найновішої естетичної мутації в російській літературі під впливом революційних змін та наступу «новаторського» соціалістичного реалізму і водночас підвести підсумки під завершенням її певного великого періоду. Є. Маланюк у своїх роздумах, розширених і розтеоретизованих в інших його статтях та есе, виходив із наступних принципів щодо оцінки російської літератури. Як і загалом російська культура, вона має імперський характер, тобто має потужну тенденцію синтезувати в собі різноманітні етико-ментальні впливи і явища, переважно підкорених народів; вона по-штучному надимається, створює псевдопафос великого поступу, і тому в ній так багато вдавання («хлестаковщини»), позерства (постать Л. Толстого в косоворотці) і порожньої містики (удавано-загадкові рядки Ф. Тютчева про надумані таємниці російської душі); водночас вона несе в собі моральну роздвоєність, психологічні комплекси авторів, роздавлених силою імперії і її бюрократично-шовіністичного режиму, комплекси примусово асимільованих етносів і їхніх культур.
Є. Маланюк розрізняв дві літератури і дві душі в російському народові-соціумі і культурі: власне «общеросійськую», тобто імперсько-інтернаціональну, посилено перейняту ментальними впливами асимільованих етносів, і московську, тобто расово і духовно російську, притлумлену всеімперськими розливами і впливами інтернаціональних «малоросів». (Малоросійство він вважав міжнародним явищем як вияв національного пораженства, відступництва і каліцтва – див. його есе «Малоросійство» [5]). Наприклад, типово «російська-імперськими» письменниками вів вважав «геніальних малоросів» М. Гоголя і Ф. Достоєвського, а типовим «москалем» – С. Єсєніна.
Якраз російську літературу Срібного віку Є. Маланюк визначав як «менше всього російським періодом» [4, с. 347], маючи на увазі етнічно й ментально неросійське походження більшості її авторів і широке запозичення західноєвропейських естетичних ідей і стильових віянь у цей час, передовсім завдяки інтенсивній і талановитій праці Валєрія Брюсова [4, с. 347]. Він вважав, що «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно складена, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інелігентського нидіння» [4, с. 347].
Про специфіку російського літературного і культурного символізму Є. Маланюк узагальнював так: «Не маючи жодних підстав для будь якої органічної культури, не маючи традицій, широкого суспільного фундаменту, елементарного громадського життя, російські інтелігенти, осягаючи особисто часто незвичайної і нечуваної на Заході індивідуальної культурної досконалости, перейняли західні впливи так, як звичайно переймає їх дикун, і, перенісши на російський ґрунт формальні досягнення Заходу, змогли утворити в Росії зовнішньо надзвичайно цікаву орхідейну літературу, доводячи її безкорінну витонченість просто до неймовірної рафінованости. Досить пригадати, напр., таку постать, як В’ячеслав Іванов, що показав у своїх віршах просто вражаючі формальні досягнення…» [4, с. 350].
Головною проблемою російської культурної ментальності Є. Маланюк вважав правдиву національну викоріненість більшості російської творчої інтелігенції, яка від початку ХVІІІ ст., від Петровських часів, формувалася винятково як імперська інтелігенція, тобто як велетенська суміш різноетнічних освічених людських елементів, увібганих в імперську бюрократичну систему і призначених славословити царизм та місію імперії (яскравий приклад – постать і творчість Ф. Тютчева) в умовах цілковитої відсутності громадянських прав і свобод й асимілювати інші народи й національні культури, захоплених імперією гігантських просторів. Ця інтелігенція вдавалася до різноманітних мімікрувань, вдавань і штукарств у творчості, щоб приховати непривабливу функцію служок та асиміляторів і самозаспокоїти себе, свою зраду щодо правдивої батьківщини і нації ілюзією творення нового імперського міфу, нового імперського марева-візії у вигляді якоїсь величної «російської трійки». Архетипним автором тут є, за Є. Маланюком, М. Гоголь. Ось як про це пише сам письменник в особливо цікавому есе «Петербурґ як літературно-історична тема» (1931 р. ): «Ця властивість московської психіки (властивість швидко щось перебудовувати, переформовувати під інтереси імперії – О. Б.) потягнула за собою слабші елементи підбитих народів бувшої імперії і так створився з бігом часу отой характеристично російський, національно безполий тип інтерросіянина, «общероса», що знейтралізував, розмагнітив передовсім нарід московський, котрого агресією і великодержавними емоціями була започаткована і здійснена імперія» [6, с. 885].
У блискучому есе «Гоголь Ґоґоль» Є. Маланюк так пояснював феномен М. Гоголя: «Почуття постійної зв’язаности фальшивою роллю російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість» (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно русский»?), і погорда до европейських чужоземців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самости»), і догмат поліційної єдности…. Словом все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського» [3, с. 208].
Тут же Є. Маланюк вельми проникливо й оригінально переосмислює великий перелом, який стався в історії російської літератури, в переміні її класицистично-героїчного спрямування і появі тенденції хворобливого психологізування та штукарства у творчості . Він пише: «Заклавши, мимоволі, підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлонійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державність замордованої, душі» [3, с. 209].
І знову повернемося до есе «Петербурґ як літературно-історична тема», де є така характеристика творчості М. Гоголя: «Гоголь, і ніхто інший, ввів в досі тверезий Петербурґ своїх українських вивкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським фантастику. Це Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурґа, що пізніш, через Достоєвського й Бєлого, зробила з міста граніту й металу – туманну фатаморгану й дематеріялізувала місто перед огневою пробою Великої Війни остаточно.
… Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столицю густо увійшов «разночинец», для якого патос державінської імперії і мідяний лад пушкінських ямбів не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юга» на «север», що привів в нашій добі до фатальної, остаточної «одессізації» Петербурґа, і що в нині поважно одессізованій Москві складає виквіт сучасної совєтської – «русскої» літератури» [6, с. 993].
Цим узагальненням, дещо метафоричним, Є. Маланюк вказував на те, що російська література від 2-ї половини ХІХ ст. щораз більше робилася літературою стилізаторською, бездуховною, попри вдавані філософування і самозаглиблення, вона наповнювалася великим і поліфонічним імітуванням і втрачала націобудівний та героїчний дух. Відтак штучність й експерименти російського авангарду і соцреалізму прийшли як закономірність, як закономірне насильство розуму і програми нової совєтської імперії над творчим, інтуїтивно-духовним потенціалом мистецтва. «У символізмі, – зазначає Є. Маланюк, – й почалася гіпертрофія, почався склерозний процес» [4, с. 350] великої літератури.
Ось яким історіософський пасажем Є. Маланюк пояснює моральний занепад в імперії у перші десятиліття ХХ ст., в добу Распутіна: «Словом, робилося все те, що мусіло робитися в цілком штучній державі механічно стиснутих народів, народів, над якими панувала брудна, напів дикунська орда, що засвоїла собі від татар завойовницьке хижацтво, ненаситність визиску і катівське уміння проглочувати чужі культурні надбання, підрізуючи їх під рівень «русской» культури і «велікой русской літераутри» [4, с. 351].
«Згодом, – продовжує він, – прийшли дійсні предтечі большевизму, і російська література, отруєна французьким, переважно, символізмом ущерть, заговорила «заумною» мовою» (йдеться, наприклад, про творчість А. Кручьоних – О.Б.) [4, с. 351]. Далі, закономірно, «почалася літературна пугачовщина» [4, с. 351] у вигляді большевицького насильства над культурою.
У совєтський період початку 1920-х російський футурим робиться «яловим і казьонно-нудним» [4, с. 352], його лідер – Владімір Маяковський – «перейшов до писання віршованих реклам для державних підприємств»» [4, с. 352].
Окремо в есе «Кінець російської літератури» Є. Маланюк розглядає творчість російських «попутчиків». Він так характеризує моральну основу цього явища: «Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтелігенти, мляві і безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосного проголошення слова» [4, с. 353]. Оригінально оцінює творчість О. Толстого, який приєднався до «попутчиків» із еміграції: творець «імпресіоністичної достоєвщини» [4, с. 353]. «Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури … володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови» [4, с. 353].
Особливо виділяє Є. Маланюк талант Л. Лєонова, теж вбачаючи в ньому вияв старої традиції. Б. Пільняка характеризує як «еманацію Чехова при допомозі граматики Андрєя Бєлого і всіх аксесуарів його літературної лабораторії, зокрема всього того, що дав Бєлий в обсязі літературної техніки своїм романом «Петербурґ» [4, с. 353]. І. Бабель – «це гостра й дотепна фраза, пересипана «словечками» іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо перетрушена пряностями спеціально російського семітизму» [4, с. 354]. Посилаючись на думку В. Шкловського, Є. Маланюк узагальнює про цих письменників: «Еклектики, люди без розмаху й волі, без значної індивідуальности, вони лише закінчують той процес життя і розпаду російської прози, що так потужно був започаткованй А. Бєлим за допомогою гіпертрофованої малоросійської граматики М. Гоголя» [4, с. 355].
Вельми цікаво в цьому ж есе Є. Маланюк порівнює творчість С. Єсєніна і П. Тичини, наголошуючи, що в них відбилася психологія панівного і не панівного народів, відповідно [4, с. 355]. Він високо оцінює бунт С. Єсєніна проти совєтської влади і дає таке культурологічне осмислення цієї непересічної постаті: «Єсєнін – поет з Божої ласки і, найголовніше, чи не найповніше втілення московської національної стихії. В цій безпосередній, органічній зв’язаности з московським селянством і криються причини, чому він не зміг вирости на значного поета, а залишився, хоч дуже удосконаленим, дуже загостреним, але все ж Кольцовим» [4, с. 355]. І далі: «А проте, значення Єсєніна є велике і символічне, як перший крок «самовизначення» московської нації на сході Европи …. Це перший справжній суцільний москаль у сучасній російській літературі. На жаль, великодержавно-реставраторський режим совєтської влади, затамовуючи цей процес московського самовизначення, уже шкідливо відбився і на творчості Єсєніна. Націоналньний патос його збито, тон розчарування в його віршах починає домінувати …» [4, с. 356].
Є. Маланюк з прикрістю зауважує, що російська література втрачає духовно-ідейну масштабність, набирає ознак порожньої орнаменталістики, бо в ній далі продовжується специфічна «хлестаковщина» – імперське вдавання. Спираючись на тезу про визначальний вплив М. Гоголя на стиль російської літератури, загалом талановитих вихідців із України (Н. Гнєдіч, Г. Данілєвський, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.), він оригінально визначає специфіку її мови: «малоросійсько-есперантська граматика «руського язика» – для прози, і – канонізована пушкінська – для поезії» [4, с. 359]. Першим трансформатором гоголівського стилю прози виступив лише А. Бєлий: «гоголівська граматика, через інтерпретацію А. Бєлого, панує над сучасною російською літературою всевладно» [4, с. 359].
Надзвичайно цікаву інтерпретацію таланту Івана Буніна дає Є. Маланюк в есе «Вінець кінця» (1933). Видно, що це один з найулюбленіших його письменників. Він вважає І. Буніна одним з найпереконаніших й органічних «окциденталістів» в російській літературі. Власне, це західництво, духова сила й уміння вирватися із задушливої атмосфери імперії врятували його як великого письменника і різко протиставили панівним в російській культурі настроям самооманливого вдавання і служацтва. На відміну від М. Гоголя, який у 1928 р., втікаючи на Захід, доїхав до Любека і все ж повернувся до Росії, де почав описувати «мертві душі», І. Бунін зумів вирватися з імперії ментально і морально і стати її проникливим критиком. «Бунін, – пише Є. Маланюк, – здоровим інстинктом живучої (південної) людини, героїчним зусиллям, відштовхнувся, відірвався, і тому врятувався від специфічного «російства» [2, с. 423].
Є. Малалнюк так пояснив процес витворювання специфічної української «гоголівської» ментальності служіння чужому (те, що проникливий Т. Шевченко визначив як «дядьки отечества чужого»). В статті «Українська література в світлі сучасности» (1932) він зауважує: «… Але 1709 рік (рік фатальної поразки українців під Полтавою – О. Б. ) доконав найстрашніше: знечуливши державницький інстинкт, він остаточно впровадив в психіку українців замість «шатости черкаської» – «самоотверженность малоросійську» і сформував той тип українця, що, вийшовши з Прокоповича, усимволізувався в Гоголі» [7, с. 630]. Полтавська катастрофа і неймовірний тиск Російської імперії травмували, скалічили українську ментальність, позбавили її історичної твердості й експансивності, натомість привчили українську людину до показового вдавання, показового імперського патріотизму й одночасного втікання у світ фантасмагорій, в глибоку інтимність творчості (тут показовим є феномен Г. Сковороди, який писав майже для себе).
Є. Маланюк так підсумовує свої думки щодо постаті М. Гоголя: «Гоголь – перший «свідомий малорос» і, можна сказати, батько малоросизму» [4, с. 358]. «Від державно-національноного, – продовжує дослідник, – у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духове багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі» [4, с. 358].
На думку Є. Маланюка, Гоголь близький насамперед «общеросам», отому різноетнічному й різноментальному культурному місиву, яке витворює кожна імперія, однак його не сприймали правдиві етнічні росіяни, «москалі» [4, с. 358]. Спираючись на думки Васілія Розанова із його «Опавших листьев», він пише: «Розанов добре знав, якою отрутою є українець Гоголь, які наслідки дали ці одверті, нічим не замасковані жорстокі сатири на імперське життя. Европеєць Гоголь, внісши з собою сатиричність, скепсис, перші вигадки про «особливе призначення Росії». (страшенно типове для зрусифікованого чужинця), патологічну містику, жорстоку любов до «нєсчастнєнькіх» і т. п., ставши фундаментом «великої» руської літератури», вклав у цей фундамент значну кількість динаміту» [4, с. 358]. Такою була помста України Московщині за розчавлену власну історію і культуру. Є. Маланюк продовжує: «Це від Гоголя йде і пурішкевичівсько-лєонтьєвський царизм, і чаадаєвсько-есеровське «пораженчество». Від Гоголя – специфічний російський «соціялізм» і любов до закордонного «прекраснаво дальока», від Ґоґоля – «тройка», блоківські «снєга», «нєзнакомка» – аж до «в бєлом вєнчіке із роз впєрєді – Ісус Хрістос» і «мірового пожара» [4, с. 358].
Є. Маланюк робить припущення, що інший «малоросійський малорос», «внук подільського священика, вихованця кам’янець-подільської бурси» – Достоєвський, коли говорив про «Шинель» Гоголя, з якої вийшла вся російська література, «знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи» [4, с. 359].
Оцінюючи у ширших, культурологічних і етно-психологічних, параметрах узагальнення і думки Є. Малалнюка, можемо зробити наступні висновки. Український автор точно наголосив, задовго до сучасних літературознавчих постколоніальних студій, на глибоких внутрішніх проблемах російської культури і психіки як власне імперських. Він спробував цілісно осмислити духовно-культурний вплив Півдня (України) на специфіку російської імперської культури, виявив центральну роль М. Гоголя у процесі цього впливу. Нарешті, Є. Маланюк, слідом за Д. Донцовим (автором книги «Культура примітивізму: головні представники російської культури» (1919) і «Підстави нашої політики» (1921), в яких вперше розкрито з українського погляду внутрішню деморалізованість російської літератури), спробував осмислити «орхідейність», тобто стилістичну складність, але духовну химерність і хворобливість, російської літератури Срібного віку.
- Качуровський І. Вісниківство і російська поезія / Ігор Качуровський // Качуровський І. Променисті сильветки: Лекції, доповіді, статі, есеї, розвідки. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. – С. 343-350.
- Маланюк Є. Вінець кінця (Іван Бунін) / Євген Маланюк // Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 1. – Торонто: Гомін України, 1962.
- Маланюк Є. Гоголь-Ґоґоль / Євген Маланюк // Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 1. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 191-210.
- Маланюк Є. Кінець російської літератури / Євген Маланюк. // Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літератури. – К. : Дніпро, 1997. – С. 346-363.
- Маланюк Є. Малоросійство / Євген . Маланюк // Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 2. – Торонто: Гомін України, 1966. – С.229-246.
- Маланюк Є. Петербурґ як літературно-історична тема / Євген Маланюк // Літературно-науковий вісник. – 1931. – Кн. Х і ХІ. – С. 881-893; С. 993-1003.
- Маланюк Є. Українська література в світлі сучасности / Євген Маланюк // Літературно-науковий вістник. – 1932. – Кн. 7. – С. 626-633.
- Салига Т. Євген Маланюк: художня ідентифікація Росії / Тарас Салига // Салига Т. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – С. 256-262.
- Томсон Е. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. / Пер. з англ. М. Корчиннської / Ева М. Томсон. – К. : В-во Соломії Павличко «Основи», 2006. – 368 с.
- Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / Мирослав Шкандрій. – К. : Факт, 2004. – 496 с.