Ідеологічні джерела геополітики: націософські аспекти (оновлений варіант)

Петро Іванишин,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри української літератури

та теорії літератури

Дрогобицького державного

педагогічного університету імені Івана Франка,

секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова

 

Ідеологічні джерела геополітики:

націософські аспекти

 

 

Одним із найпроблемніших та найактуальніших завдань політичної філософії та ідеології на сучасному етапі залишається актуалізація геополітичного знання. Важливість цього гносеологічного напрямку увиразнюють принаймні дві основні причини. По-перше, така актуалізація сприяє глибшому розумінню та прогнозуванню світових політичних та культурних процесів. По-друге, вона допомагає виробленню адекватного погляду на місце та роль України в новітніх (і не лише) культурно-історичних обставинах глобальної політики. А це, своїм чином, мало б допомогти відповідним державним структурам випрацюванню ефективних зовнішньополітичних векторів розвитку нації.

Однак сучасний філософ, політолог, ідеолог чи політик, намагаючись оперувати геополітичними ідеями, відразу ж зустрічається із низкою складних методологічних питань у сфері цієї відносно молодої галузі пізнання. Насамперед не всі дослідники визнають геополітику наукою або принаймні сумніваються в її пізнавальних можливостях. Ще важливіший проблемний момент пов’язаний із дефініціюванням цієї дисципліни, із відсутністю її “чіткого і повного формулювання”[1]. Третя проблема стосується меж об’єктивності геополітики як суспільної науки: наскільки вона ідеологічно заангажована і як це впливає на процес пізнання? Спробуємо осмислити ці питання, використовуючи методологічний потенціал націософії ‒ національно-екзистенціальної герменевтики.

Перший проблемний момент долається великою кількістю різножанрових авторитетних досліджень у сфері геополітики, котрі хоча й по-різному, але достатньо аргументовано формулюють її об’єкт, предмет, методи пізнання та термінологічну базу. Чого вартує лише осмислення суб’єктів геополітики (нації, держави, імперії, цивілізації та ін.) та об’єктів (планетарний простір, геополітична структура світу та ін.), її основних понять (контроль над простором, океани і материки, клімат, народи і держави, культури і цивілізації, континентальна і морська сили, Хартленд і Римленд, моноцентричність і поліцентричність, “світове уніполе”, світовий порядок, геостратегія, геопростір, геоекономіка, експансія, інтереси, геополітичні коди, циркуляція, “реальна політика”, “життєва сила народів”, менталітет, ідеологічна сила, національні вартості та ін.) та законів (дуалізм телурократії і таласократії, синтез суші і моря, транспортна теорема, географічна пов’язаність, демографічна теорема та ін.).

Проблему із дефініціюванням подолати дещо складніше, оскільки справді існує достатньо велика кількість різноспрямованих визначень. Однак це питання варто осмислювати, залучивши до аналізу структуральний метод. Тоді стає очевидним, що у випадку геополітики ми маємо справу із структурованим поняттям і, відповідно, структурованою сферою суспільно-політичного знання, мислення та практичної діяльності. Тому доречно запропонувати не одну, а декілька дефініцій геополітики.

Перше визначення розглядатиме геополітику як галузь філософії (геофілософію), часто – націософії, зосереджену на політичних проблемах національного буття у глобально-просторовому вимірі. Тобто ‒ на глибинних онтологічно-екзистенційних, буттєво-історичних питаннях взаємопов’язаності нації та простору чи, в класичній термінології, “життєвого простору” народу (К.Ріттер) або “землі і крові” (Ф.Ратцель, О.Шпенґлер). Сучасні дослідники у межах цієї дефініції також схильні вважати, що філософська геополітика трактує географічно-цивілізаційну “зумовленість динаміки міжнародних відносин, світової торгівлі, глобальної онтології людства”[2].

Друге визначення окреслює геополітику як інтердисциплінарну політичну науку (галузь політології, за Рудольфом Челленом), котра, залучаючи потенціал географії, історії, культурології, націології, психології, соціології, філології, економіки та ін., вивчає зовнішньополітичне буття нації (держави) чи групи націй (держав). У цьому плані під геополітикою розуміють “систему знань про контроль над простором”[3],“проблемну наукову сферу, основним завданням якої є фіксація і прогноз просторових кордонів силових полів різного характеру”[4] чи, наприклад, “науку, котра вивчає відношення держави і суспільства до простору”[5]. Оскільки зовнішня політика постійно пов’язана із поняттям боротьби, то Жан Гаттман вважав геополітику наукою про війну, а Ніколас Спікмен (Спайкмен) ‒ про державну безпеку.

У межах наступної дефініції геополітика постає як політична методологія або геостратегія, тобто як важливий елемент системи регулятивних принципів національно-стратегічного розмірковування. Йдеться про найвищий, системотворчий рівень стратегічного мислення, котрому підпорядковуються два нижчі: стратегія національної безпеки й військова стратегія[6]. Таким чином, без продуманої геостратегії, що є елементом національної стратегії (деякі дослідники їх ототожнюють), не може бути ні ефективної системи національної безпеки, ні ефективного застосування збройних сил. Приклад новітньої російсько-української війни 2014-2018 рр. у цьому сенсі вельми показовий. Коли сенатор Вільям Дж.Фулбрайт говорив, що геополітика “розглядає міжнародні відносини як нескінченну боротьбу за владу”[7], то він мав на увазі саме геостратегічний аспект. Бо саме у цьому аспекті геополітика постає методологічною основою досліджень “механізмів і форм контролю над геопростором”[8], постає “теорією позиційної гри на світовій шаховій дошці”[9]. Це ж, очевидно, мав на увазі й класик Карл Гаусгофер, пишучи про “відносини землі й політичних процесів”: “…геополітика має за мету забезпечити належним чином політичну ідею і надати спрямування політичному життю в цілому. Тим самим геополітика стає мистецтвом, а саме мистецтвом керування практичною політикою. Геополітика ‒ це географічний розум держави”[10].

І, нарешті, четверте визначення інтерпретує геополітику як політичну практику, передусім як мистецтво розбудови міжнародних відносин. Помітити цю діяльність можна у великій кількості публічних і ще більшої таємних виступів, статей, досліджень, заяв, роздумів, аналітичних довідок тощо, котрі циркулюють у ЗМІ та державному апараті влади і мають геополітичну спрямованість.

Щодо проблеми ідеологічної заангажованості геополітичного знання, то тут варто розглянути два рівні цієї проблеми, виходячи із двох визначень терміну “ідеологія” (як політичної доктрини і як суспільного світогляду). На першому стає очевидно, що геополітика через тісний та різновекторний зв’язок із політикою як державотворчою теорією та практикою неминуче ангажується тією чи іншою політичною ідеологією та національно-культурною традицією, що й спостерігаємо у способі мислення кожного геополітика. Не випадково чимало сучасних дослідників погоджується із тим, що геополітика є “пристрасною” і “в певному сенсі ідеологізованою” наукою, оскільки “набуває забарвлення тієї ідеології чи національної культури, чиєю «атмосферою» дихає”[11].

Другий рівень спонукає нас говорити швидше не про заангажованість геополітики, а про її органічну для будь-якого гуманітарного знання закоріненість у ту чи іншу ідеологію як суспільний світогляд. А тому, використовуючи розпрацьовану нами націософську теорію базових суспільних світоглядів[12], можемо окреслити чотири основні типи геополітичного знання та мислення відповідно до їхніх ідеологічних джерел.

Перший ‒ імперський (явно нігілістичний та універсалістський). Є результатом закорінення в ідеологію імперіалізму (колоніалізму, форми буттєвого нігілізму) ‒ ідеологію національної несвободи, поневолення, колонізації народів і людини, спустошення буття, культивування шовіністичної зверхності, колективного егоїзму й гордині та ін. Генеральна мета імперських доктрин ‒ перетворення світу на себе, самоутвердження коштом інших народів. Тобто – світова або регіональна гегемонія. Колоніалістична геополітика утверджує думку про імперії як основні суб’єкти світової політики. В Новочасову добу можна виділити наступні основні типи імперських світоглядів: лібералістичні, соціал-демократичні, псевдотрадиціоналістичні, універсалістсько-консервативні та ін.

Імперські доктрини раз-у-раз моделювалися і в класичний (ХІХ ‒ середина ХХ ст.), і в новітній (від середини ХХ ст.) періоди розвитку геополітики. Наприклад, основоположник геополітики як науки Фрідріх Ратцель, базуючись на теорії соціал-дарвінізму і розглядаючи держави як організми, вказував, що кожна держава повинна забезпечити себе життєвим простором, що політична експансія (включно з війною) є природною тенденцією розвитку, що є сильні держави (імперії) та слабкі (колонії). Інші німецькі (чи германофільські) геополітики (Р.Челлен, Ф.Науман та ін.), прагнучи утвердити Німеччину як велику державу, проектували її як імперію, що повинна об’єднати довкола себе принаймні Центральну Європу за принципом “планетних держав” і “держав-супутників”. Про важливість створення “континентального блоку” імперських держав (Берлін-Москва-Токіо) для протистояння із імперськими морськими державами у міжвоєнний період писав Карл Гаусгофер. Концепція природності імперської інтеграції займає важливе місце в теорії відомого консервативного революціонера Карла Шмітта[13].

На противагу німецьким імперським геополітикам, котрі переважно, хоч і не завжди, утверджували ідею Німеччини як континентальної імперії (сили), британські (Г.Маккіндер) та американські (Ф.Г.Коломб, А.Т.Мехен, Н.Спікмен (Спайкмен) та ін.) автори зосереджувались на теоретичному обґрунтуванні імперської могутності власних країн як сили морської  (seapower). Звідси їхні ідеї про постійність конфлікту між океанічними та континентальними державами, про розгляд Євразії як Світового острова, про протиставлення Римленду (берегової лінії) та Хартленду (Серцевинної землі, осердя Євразії), про обов’язковість втручання США у справи Євразії в інтересах “глобальної безпеки” та ін. На сучасному етапі ці трактування так чи інакше поєднані в концепції “атлантизму” ‒ домінуванні США та країн Західної Європи у світі. Цікавим є постулювання згаданими геополітиками певних універсальних законів, що визначають панівного геополітичного гравця у світі. Гелфорд Маккіндер сформулював такі три максими: 1) хто керує Східною Європою, той керує Хартлендом; 2) хто керує Хартлендом, той керує Світовим островом; 3) хто керує Світовим островом, той керує світом[14]. На противагу Маккіндеру, американський адмірал Ніколас Спікмен вивів іншу закономірність: хто контролює Римленд, той контролює Євразію, а значить ‒ світ[15].

Виразно імперську доктрину гри на “великій шахівниці” запропонував у 1997 році американський геополітик Збіґнєв Бжезінський в однойменній книжці із промовистим підзаголовком: “Американська першість та її стратегічні імперативи”. Перемога у “холодній війні” та розпад радянської імперії, на його думку, привели до єдиновладдя США у світовому масштабі. Гегемонія Америки забезпечується “верховною позицією у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади”: військовій, економічній, технологічній та культурній. Однак, щоб зберегти цю гегемонію, треба забезпечити контроль США над “великою шахівницею” ‒ Євразією. Геополітик дає пропозиції, як цього досягти в ім’я збереження світового панування: щоб сформувати контрольовану Америкою “дієву у співпраці глобальну спільноту”[16].

Ще однією країною із відверто вираженими імперськими амбіціями світового масштабу є новітня Росія. Її сучасна геополітика, як це показують виступи президента Володимира Путіна, зокрема його стаття 2011 року “Євразійськиий союз ‒ шлях до успіху й процвітання”, базується в основному на оновленій євразійській доктрині (М.Савицький, К.Трубецькой, Г.Вернадський, Г.Флоровский, Л.Гумільов та ін.). Ключовим неоєвразійським геополітиком сучасності від 1990-х рр. став Олександр Дуґін. Його теза про те, що “на практиці більшість геополітиків, як правило, поділяли й поділяють великодержавні і навіть «імперські» ідеї” є певним перебільшенням, однак вона повністю відповідає московитській геополітичній традиції “Третього Риму” і “збирання земель”. О.Дуґін та його однодумці розглядають Росію як величну “цивілізацію Суші”, як “світовий планетарний полюс”,  “континентальний Рим”, котрому після 1991 р. протистоїть “американська глобальна імперія” (ширше ‒ Захід) зі своєю ідеологією ліберальної демократії. В їхньому баченні російська геополітична доктрина вельми агресивна, спонукає до територіальних завоювань і виглядає наступним чином: 1) зміцнення суверенітету Росії як світового полюса телурократії (Хартленду); 2) конфлікт із таласократією (США); 3) Росія ‒ включає не лише РФ, а також і всі країни СНД; вона повинна здійснювати військовий контроль над прилеглими зонами (особливо на півдні і заході); геополітичні інтереси Росії простягаються на всю Землю[17]. Розпалювання Москвою конфліктів у Придністров’ї, Кавказі, Середній Азії, Сирії та ін., а також анексія нею Криму і частини Донбасу в процесі гібридної війни з Україною, логічно випливають з колоніалістичної геополітики цієї країни.

Власні імперські геополітичні доктрини мали чи мають ісламські країни (зокрема базовані на релігійному фундаменталізмі), Китай, Японія, Індія, Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Греція, Польща, Угорщина, Сербія, Румунія, європейські “нові праві” (наприклад, створення “європейської імперії” “від Владивостоку до Дубліна” в націонал-більшовизмі Жана Тиріара[18]) та ін. Деякі маргінальні українські політичні середовища від початку 1990-х пропонували ідею створення імперії трьох слов’янських народів (України, Росії та Білорусії) під гегемонією України.

Другий тип геополітичних теорій ‒ космополітичний (приховано-нігілістичний). Вони постають через закорінення геополітичного мислення в космополітичний світогляд ‒ прихований варіант тієї чи іншої імперської доктрини. Прикладом можуть бути різні денаціоналізуючи теорії: інтернаціоналізму у соціал-демократизмі, космополітизму у лібералізмі, расизму в псевдотрадиціоналізмі, “руского міра” в неоєвразійстві та ін. Їх призначення ‒ у нівеляції національної ідентичності та державного суверенітету різних народів, у створенні колоній (явно політично інтегрованих у певну державу-метрополію) або сателітів чи неоколоній (номінально суверенних, а насправді приховано ‒ передусім через економічні та культурні механізми ‒ колонізованих держав, чия влада виражає не волю власної нації, а волю закордонних імперських центрів). Основна мета космополітизму ‒ розчинити ту чи іншу націю у світі, тобто розчинити в тому чи іншому імперському проектові. Основними геополітичними суб’єктами в космополітизмі виступають імперії, наднаціональні союзи (як потенційні чи приховані імперії) чи світова держава.

Космополітично зорієнтовані геополітичні теорії можна поділити на два типи: всесвітні (глобальні) та регіональні. Прикладом першого може бути концепція глобального цивілізаційного процесу в засновника французької геополітичної школи Поля Відаля де ла Бланша, котрий прогнозував у лібералістично-утопічному дусі створення світової держави, але начебто не на основі інтересів великих держав, а на основі інтересів окремих індивідів. Йшлося про еволюцію самоусвідомлення людьми себе “громадянами світу”[19]. У цій концепції не продуманим до кінця залишається вірогідне припущення щодо імперської вигоди певних держав унаслідок такого космополітичного процесу серед того чи іншого народу. Тим більше, що сам Бланш виправдовував французьку колоніальну політику.

Інший приклад ‒ сучасна теорія мондіалізму (поєднана із мультикультуралізмом та глобалізмом ‒ відповідно культурною та економічною інтеграцією людства), коріння якої в ідеях Е.Крюсе, Я.Коменського, Т.Гоббса, І.Канта, К.Маркса, О.Конта, Г.Спенсера, К.Ясперса, Ч.Тейлора та ін., передусім пов’язаних із філософією забезпечення “вічного миру” між народами шляхом створення єдиної світової держави, керованої світовим урядом. Заради цієї мети мондіалізм передбачає знищення всіх расових, релігійних, етнічних, національних і культурних відмінностей. Виразним представником сучасного мондіалізму, окрім Жака Атталі чи Карло Санторо, є американський дослідник Френсіс Фукуяма. На його думку, після розпаду СРСР та зникнення “Варшавського блоку” відбувся “кінець історії” ‒ переміг західний лібералізм, тому саме західні цінності повинні засвоїти усі незахідні народи: “Те, свідками чого ми, ймовірно, є, є не просто кінець холодної війни чи закінчення будь-якого періоду післявоєнної історії, а кінець історії як такий: тобто, кінець ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми людського правління”. Таким чином, повинна відбутися універсалізація західної політичної системи під знаками “ринку” і “демократії”[20]. Окрім найпопулярніших на сьогодні моделей світового уряду під неофіційним контролем США, існують мондіалістичні проекти, що виражають приховані імперські амбіції інших претендентів на світову гегемонію ‒ Китаю, Росії, Британії, Франції, Німеччини, ЄС, ісламських фундаменталістів, транснаціональних корпорацій та ін.

Прикладом регіональної космополітичної теорії може бути ідея об’єднання європейських держав. Різнотипні концепції європейської інтеграції (часто із профранцузькими чи пронімецькими імперативами) більше чи менше  виражені у працях П.Дюбуа, герцога Сюллі, В.Пенна, Д.Дефо, абата де Снт-П’єра, Ж.-Ж.Руссо, А.Сміта, Дж.Мадзіні, В.Гюго, П. де Лаґарда, Ф.Ліста, Й.-К.Блюнчлі, А.Берґсона, Д. де Ружмона, А.Деманжона та ін.. Однак результативно втілилась ця теорія після Другої світової у секуляризовану, мультикультурну й лібералістичну (що не зовсім узгоджується із засновковими міркуваннями низки авторів) політико-економічну наддержавну структуру ‒ Європейський Союз.

Уже в концепціях деяких зачинателів європейської інтеграції звучали приховані імперські акценти. Наприклад, Альберт Деманжон розглядав об’єднану Європу як третій (поруч із США та Японією) глобальний полюс сили, висловлював незадоволення виникненням значної кількості національних держав у Європі після Першої світової, а також обстоював колонізацію як національну ревіталізацію[21]. А французький політик Арістід Бріан у 1929 році запропонував створити європейську федерацію ‒ Сполучені Штати Європи. І хоча сучасний ЄС поки що є не так федеральною наддержавою, як спілкою національних держав, однак усе очевиднішими стають бажання його тісніше уніфікувати й централізувати, створити штучну, так звану політичну, квазінаціональну ідентичність “європейця”, через єдину конституцію, освіту, ЗМІ та інші механізми, під гегемонією тандему Франції та Німеччини. В останній час домінування Німеччини стає все помітнішим. Мабуть, розуміючи це і не бажаючи розчинятися в такому космополітичному проекті, низка європейських країн (Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн) не увійшла до ЄС, інші, як-от Британія, фактично вийшли з нього, а деякі (наприклад, Польща чи Угорщина) активно відстоюють право на власну політичну та культурну позицію. На жаль, частина української владної еліти, пропонуючи суспільству євроінтеграційний вектор розвитку, не завжди враховує колонізаційні пастки ЄС.

Третій тип геополітичного дискурсу ‒ націоналістичний (буттєво-історичний). Його джерела в націоналізмі як фундаментальній ідеології, базованій на ідеї національної свободи. Цей базовий суспільний світогляд формує турботливий тип індивідуального та колективного буття, де культивується буттєво-історичне мислення, де людина і народ постають вільними пастирями сущого. Основна мета націоналістичної геостратегії ‒ теоретичне забезпечення такої зовнішньої політики, котра допомагатиме націям залишитись самими собою у світі, зберегти власну самобутність та зберегти чи здобути національну державність. У межах націоцентричного мислення саме національні держави мали б бути основними геополітичними гравцями, що не виключає можливостей створення міждержавних співдружностей чи блоків на добровільній і паритетній основі.

Початки націоналістичного геополітичного мислення можна віднайти у політичній філософії Античності та Середньовіччя, однак повновартісну концептуальність ця теорія здобуває у Новочасову добу (в працях Дж.Віко, Й.Гердера, Й.Фіхте, Й.Герреса, Дж.Мадзіні, В.Дільтея, М. де Унамуно, Г.К.Честертона, М.Гайдеґґера та ін.). Характерними прикладами можуть бути: обґрунтування національно-державної єдності та могутності Італії в італійського філософа Ніколо Макіавеллі, відмова від європоцентризму, утвердження поліцентризму й заперечення насильної політичної уніфікації народів в одній державі в англійського історика Арнольда Тойнбі, критика глобалістичної денаціоналізації й утвердження пріоритетної цінності в сучасному світі нації, національної ідентичності та національної держави в англійського націолога Ентоні Сміта, критика імперіалізму й космополітизму та обґрунтування правильності націоналістичного шляху розвитку у монографії “Хто ми? Виклики американській національній ідентичності” (2004) американського геополітика Семюела Гантінґтона та ін.

Добрим прикладом націоцентричного геополітичного мислення, що базується на паритетності та взаємній повазі, можуть бути п’ять принципів мирного співіснування між державами (“Панча шила”) (середина 1950-х) індійського прем’єр-міністра Джавахарлала Неру: 1) взаємна повага до територіальної цілісності; 2) ненапад; 3) невтручання у внутрішні справи один одного; 4) рівність і взаємна вигода; 5) мирне співіснування[22]. Інша річ, що справді ефективними ці принципи у міжнародній політиці могли б стати за умови трансформації імперій, колоній та неоколоній у національні держави.

Іншим зразком геополітики близької до націоналізму може бути теорія “четвертого світу”, що розвивається з 1980-х років у зв’язку з черговим етапом деколонізації. У межах цієї теорії наголошується на тому, що світ складається із близько 200 держав і майже 5000 етносів, народів і націй. Тому політична географія світу повинна відображати не географію держав (більшість із яких є або колишніми європейськими метрополіями, або колишніми колоніями та сателітами), а географію тисяч народів. При цьому багатонаціональні держави, котрих є більшість, розглядаються як імперії, котрі, проголошуючи створення в своїх межах одного народу чи нації, насправді зменшують культурне різноманіття світу через окупацію різних народів. На відміну від типології держав, теорія “четвертого світу” прагне створити типологію народів, критеріями котрої є культурні, політичні та економічні особливості, а також геополітичне значення їх ресурсів і стратегічне розташування на планеті[23]. Слабкістю цієї теорії можна вважати те, що вона не завжди враховує культурні та політичні реалії. Наприклад, що далеко не всі багатонаціональні держави здійснюють імперську внутрішню політику (наприклад, Швейцарія), що потребує глибшого продумування існування спільностей та відмінностей між субетносами, етносами та націями, що існує небезпека формування імперськими спецслужбами штучних народів (наприклад, “карпаторусинів” чи “новоросів” в сучасній Україні) та ін.

Не цілком належно оціненою та вивченою в українській, а тим більше світовій, політології є низка концепцій та теорій розпрацьована українськими націоналістичними філософами, політиками, письменниками, культурологами, науковцями у ХХ ст. Продовжуючи націософську традицію Т.Шевченка та І.Франка, їх запропонували Д.Донцов, Ю.Вассиян, Є.Маланюк, О.Ольжич, З.Пеленський, Д.Андрієвський, Є.Сціборський, Ю.Липа, М.Клодзінський, Д.Мирон, С.Бандера, Я.Стецько, Б.Вітошинський та ін. Прикладом докладно структурованої та науково розпрацьованої доктрини у міжвоєнний період може бути геополітична теорія Юрія Липи, виражена насамперед у трьох монографіях: “Призначення України” (1938), “Чорноморська доктрина” (1940) та “Розподіл Росії” (1941). Її основними концептами стали: утвердження України (“понтійської раси”) як центральної країни Чорноморського регіону; пошук органічних союзників на Кавказі, Туреччині та Болгарії; знищення московської імперії та постання в її межах національних держав поневолених народів, при цьому сама Росія повинна залишитися виключно в своїх етнографічних межах (“життєвому осередку” – Рязань-Володимир-Твер-Калуга). Іманентною ознакою геополітичного мислення Ю.Липи – різке несприйняття імперіалізму як манії величі та колективного егоїзму: “Манія великости є безбожна, смішна і небезпечна. Не від неї починалися великі будівлі людства, а від скромности і послуху. (…) …не гордість служіння собі, лишень служіння Провидінню – це нагорода раси в її історії”[24].

У повоєнний період, передусім у працях Степана Бандери та Ярослава Стецька, особливі акценти робляться на антиімперській та антикомуністичній боротьбі (передусім із Росією), на можливості обʼєднання в цій боротьбі всіх колонізованих Москвою націй (створення Антибільшовицького блоку народів), на утвердженні у світовій політиці принципу національного суверенітету і под. Наприклад, Я.Стецько послідовно заперечував орієнтацію на будь-який імперіалізм чи лібералістичний космополітизм, лише на класичний “антиімперіалістичний націоналізм” як “порятунок світу від війни, страху, нужди і неволі”: “Ліком на розбрат і всесвітню боротьбу є не що інше, як здійснення національного принципу – незалежність усіх держав чи народів”[25].

Органічне продовження ця націоцентрична лінія отримала у політичній філософії Василя Іванишина та його однодумців у постколоніальну добу. Український мислитель вважав, що “сучасним глобалістичним тенденціям, маргіналізації та нищенню націй, розмиванню державних суверенітетів, новоімперським зазіханням народи можуть протиставитися тільки через створення і всебічне зміцнення своїх національних держав”. Тому “зовнішньополітична діяльність української держави має бути реалізацією української національної ідеї на міжнародній арені, а головні засади української зовнішньої політики – випливати із природніх потреб, інтересів та прагнень української нації”. Така геополітична позиція передбачала здійснення низки політичних дій у майбутній національній державі: збереження позаблокового статусу, укладення взаємовигідних двосторонніх договорів, покінчення з “багатовекторністю” й пріоритетне опертя на власні сили, солідаризація із національно-визвольними рухами інших народів, зміцнення природних звʼязків України із країнами Заходу, але без космополітичного розчинення в ньому та ін.[26] Стосовно оборонної доктрини, як складової геополітичної концепції, В.Іванишин ще на початку 2000-х пророчо вказував на такі два моменти: “По-перше, нашим сусідом є Росія, яка продовжує щодо України свою агресивну імперську політику – з явним наміром перетворити її у свою колонію. По-друге, оскільки найпотужніша у військовому плані держава – США – повністю ігнорує міжнародне право і діє з позицій міжнародного бандитизму, то сподіватися на якісь міжнародні гарантії безпеки не доводиться”[27]. На основі такої геополітичної платформи, прийнятої Всеукраїнською організацією “Тризуб” ім. С.Бандери, у 2007 р. було створено Міжнародний антиімперський фронт (МАІФ) на чолі з Дмитром Ярошем.

Послідовний розвиток ідей націоналістичної геополітики можемо віднайти в сучасного політолога Олега Багана, відомого своєю книжкою “Українська Понтида. Геополітичні виміри сучасної України” (2002) та низкою актуальних статей на цю тематику. Наприклад, у 2013-му він сформулював такі геополітичні максими для України, щоб убезпечити її від нівелюючого тиску Росії: виховання української середньоєвропейської ідентичності; максимальне плекання власної героїчної національної свідомості; використання напряму Великої Чорноморської Дуги (від Балкан через Туреччину і Кавказ до Середньої Азії); союзницькі звʼязки із ключовими державами Римленду; протидія російському наступові; зближення з тюркомовним світом[28]. Щоправда, здійснити їх могла б лише національна держава, визнати котрою Україну вельми проблематично. Тому чіткої геополітичної стратегії, тим більше проукраїнської, що стала б органічною складовою ідеології державотворення, жодна із влад постколоніальної України суспільству не запропонувала.

І нарешті четвертий основний різновид геополітичної теорії та практики ‒ амбівалентний (еклектичний). Його репрезентанти демонструють методологічну закоріненість відразу в декілька базових ідеологічних систем. А це призводить до внутрішньої суперечливості, контроверсійності пропонованих доктрин. З іншого боку, амбівалентні геополітичні дискурси, інтегруючи онтологічно-екзистенціальні, націоцентричні ідеї, якоюсь мірою помʼякшують нігілістичні інтенції імперських чи космополітичних теорій.

Класичним прикладом амбівалентної геополітичної концепції може бути відома “доктрина Монро”, сформульована у посланні до конгресу пʼятого президента Джеймса Монро у 1823 році як відповідь на загрозу втручання європейських імперій у справи американських країн. У цій доктрині проголошувалось право на власне майбутнє новопосталих американських держав: “…американські континенти, котрі добилися свободи і незалежності і котрі оберігають їх, віднині не повинні розглядатися як обʼєкт майбутньої колонізації з боку будь-яких європейських держав”. Проголошуючи невтручання США у справи Європи, в Дж.Монро наполегливо застерігав й супроти втручання у справи американських країн: “…в інтересах збереження щирих і дружніх стосунків, котрі існують між Сполученими Штатами і цими (європейськими. – П.І.) державами, ми зобовʼязані оголосити, що змушені будемо розглядати спробу з їхнього боку розповсюдити свою систему на будь-яку частину цієї півкулі як таку, що є загрозою нашому миру й безпеці. Ми не втручаємось і не будемо втручатися у справи вже існуючих колоній чи залежних територій якої-небудь європейської держави. Але що стосується урядів країн, котрі проголосили і зберігають власну незалежність, і тих, чию незалежність, після ретельного вивчення і на основі принципів справедливості, ми визнали, ми не можемо розглядати будь-яке втручання європейської держави з метою пригноблення цих країн чи встановлення якогось контролю над ними інакше, як недружній прояв щодо Сполучених Штатів”[29].

На перший погляд, перед нами цілком націоналістична і багато в чому альтруїстична геополітична доктрина, базована на принципі “Америка для американців”. Однак імпліцитно, підтекстово вона також містила імперську ідею – прагнення США до регіонального, на той час, панування у Західній півкулі. Свідченням цьому стали наступні історичні події, в результаті яких США, позбувшись європейських конкурентів, завоювали значну частину території Мексики, здійснили геноцид індіанців, колонізувавши їхні землі, відторгнули частину Панами для побудови каналу, фактично перетворили країни Латинської Америки на власні неоколонії тощо.

Іншим прикладом еклектичного геополітичного мислення може бути концепція “зіткнення цивілізаці”, викладена в однойменних статті (1993) та книзі (1996) Семюела Гантінґтона. Робота цього гарвардського професора, котрий зрештою еволюціонував до націоналізму, містить чимало націоцентричних ідей: аргументована критика мультикультуралізму у внутрішній політиці та універсалізму у зовнішній, хибність, аморальність і небезпечність універсалізму, утвердження ідеї багатополюсності, відокремлення модернізації від вестернізації, утвердження унікальності, а не універсальності Західної цивілізації та ін. Однак при цьому піддається сумнівові геополітична вагомість національних держав й натомість утверджуються в якості глобальних протагоністів цивілізації (західна, ісламська, китайська, православна та ін.) – мегакультурні спільноти, що начебто групуються довкола своїх “стрижневих” країн. Щоб уникнути “глобальної війни цивілізацій”, геополітик пропонує, на жаль, не націоналістичний, а багато в чому імперський, а тому універсалістський, підхід. Він, зокрема, передбачає: визнання “поліцивілізаційного характеру глобальної політики” (тобто різних наддержавних сфер впливу), тіснішу політичну, економічну та військову інтеграцію західних країн, збереження технічної та військової переваги над незахідними цивілізаціями, невтручання у справи інших цивілізацій, і, що найнебезпечніше для сусідів Москви, визнання “Росії стрижневою державою православної цивілізації і крупною регіональною державою, котра має законні інтереси у сфері забезпечення безпеки своїх південних кордонів”[30]. Такий підхід насправді багато в чому реалізувався у зовнішній політиці США у 1990-х та 2000-х, що дало можливість розвинутися російським, і не лише, імперським амбіціям у світі.

Іншими прикладами амбівалентних геополітичних теорій, що так чи інакше поєднують імперські, космополітичні та націоналістичні ідеї, можуть бути концепції Н.Спікмена, Ф.Наумана, А. де Бенуа, Р.Шпорлюка та ін. Цікавим прикладом поєднання концептів українського націоналізму та західного універсалізму в художній формі може бути фантастична трилогія Юрія Щербака “Час смертохристів” (2011), “Час великої гри” (2012) і “Час тирана” (2014).

Окреслена структурованість геополітичного знання на рівні базових суспільних світоглядів дозволяє обґрунтованіше трактувати низку важливих політичних понять, використовуючи органічний для геополітики потенціал інтердисциплінарності. Тут вкажемо лише на два. Йдеться, наприклад, про осмислення культурних векторів геополітичного впливу через категорії культурного імперіалізму (стратегія культурного домінування – явного або прихованого – культурний космополітизм – навʼязування іншим народам власних культурних цінностей чи їхніх ерзаців з метою денаціоналізації та поневолення) та культурного націоналізму (стратегія культурного збереження та розвитку власної національної самототожності, а також забезпечення паритетного культурного діалогу – ознайомлення й рівноправного обміну національно-духовними вартостями між народами)[31]. Не випадково З.Бжезінський писав про культурний імперіалізм США – “культурне домінування” – як “недооцінену грань американської культурної влади”[32]. Закономірно й президент Борис Єльцин, утверджуючи імперську культурну геостратегію, писав у 1995 році про необхідність “гарантувати російську теле- і радіотрансляцію у ближньому зарубіжжі”[33]. Натомість одне із найбільш вдалих формулювань стратегії культурного націоналізму запропонував австралійський літературознавець Саймон Дюрінґ через риторичне питання: “…що ж як не культура захищає від культурного, економічно і військового вторгнення імперіалізму?”[34].

Іншим прикладом може бути трактування поняття “геополітичні коди” (термін Джона Ґеддіса) як “набору стратегічних уявлень, котрі уряд формує про інші держави при формуванні своєї зовнішньої політики”[35]. Ці коди продуктивно витлумачувати, використовуючи гносеологічний потенціал таких термінів, як політичний міф (семіотична система, покликана фальшувати дійсність в інтересах імперської ідеології через витворення хибних, нігілістичних стереотипів у масовій свідомості) та політична візія (семіотична система, призначення якої у витворенні істинних, буттєвих, націотворчих обʼєктів (стереотипів) для національно-духовної ідентифікації у колективній свідомості)[36]. Типовим прикладом універсалістського геополітичного міфу може бути уявлення про Росію як “героїчну, аскетичну і спартанську” цивілізацію, як імперський “континетальний Рим”, покликану до євразійського (і навіть світового) панування в геополітиці неоєвразійців[37]. Натомість прикладом геополітичної візії може бути концепція української національної держави як “своєї хати”, в якій “своя правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко), як Української Соборної Самостійної Держави в українському класичному націоналізмі.

Накреслені нами націософські аспекти далеко не вичерпують теоретико-методологічних складнощів геополітичного дискурсу. Їх призначення – вказати деякі інші, окрім існуючих, герменевтичні шляхи осмислення геополітичних проблем, котрі могли б посприяти більш вдумливому та відповідальному випрацюваною стратегій націотворення та державного будування. Бо щоб нація могла ефективно застосовувати “географічний розум держави” вона, як мінімум, повинна бути нацією і мати власну національну державу.

Таким чином, геополітику доречно розглядати як складне, структуроване поняття, котре стосується політичної філософії, політології, методології (стратегії) та політичної практики. Геополітика завжди “ідеологізована” – закорінена і в певну політичну ідеологію, і в той чи інший базовий суспільний світогляд. Тому доречно виділяти чотири основні ідеологічні типи геополітичного знання: імперський, космополітичний, націоналістичний і амбівалентний. Як показують історичний та політичний досвіди, чим більше геополітичні теорії закорінені в націоцентричний світогляд, тим обʼєктивніші концепції вони пропонують. І навпаки: залежність від імперських чи космополітичних доктрин призводить до субʼєктивізму, до фальшування буттєвих реалій, до витворення геополітичних міфів.

 

 

[1]Нартов Н.А., Нартов В.Н. Геополитика: учебник для студентов / Под ред. В.Н.Староверова. ­­­­­─ 4-е изд., переработ. и доп. ─ М.: ЮНИТИ─ДАНА: Единство, 2007. ─ С.6.

[2]Переслегин С. Самоучитель игры на «мировой шахматной доске»: основные понятия геополитики // Классика геополитики, ХІХ век: Сб. / Сост. К.Королев. ─ М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. ─ С.682.

[3]Нартов Н.А., Нартов В.Н. Геополитика. ‒ С.8.

[4]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география: Учебник для вузов. ‒ М.: Аспект Пресс, 2001. ‒ С.18.

[5]Дугин А.Г. Геополитика России: Учебное пособие для вузов. ‒ М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2012.‒ С.12.

[6]Исаев Б.А. Геополитика: Учебное пособие. ‒ СПб.: Питер, 2006. ‒ С.228.

[7]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика. ‒ С.24.

[8]Там само. ‒ С.21.

[9]Переслегин С. Самоучитель игры на «мировой шахматной доске»: основные понятия геополитики. ‒ С.682.

[10]Цит. за: Нартов Н.А., Нартов В.Н. Геополитика. ‒ С.80.

[11]Исаев Б.А. Геополитика. ‒ С.8.

[12]Іванишин П. Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності: вибрані твори. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2015. – 564 с.; Іванишин П. Ідеологічні основи української державності: проблема вибору [електронний ресурс] // Режим доступу: http://dontsov-nic.com.ua/ideolohichni-osnovy-ukrajinskoji-derzhavnosti-problema-vyboru/;  Іванишин П. Національна революція в неоколоніальній ситуації [електронний ресурс] // Режим доступу: http://dontsov-nic.com.ua/natsionalna-revolyutsiya-v-neokolonialnij-sytuatsiji/

[13]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.37-75.; Исаев Б.А. Геополитика. ‒ С.140-180.

[14] Маккіндер Х. Дж. Географічна вісь історії [електронний ресурс] // Режим доступу: http://molotoff.info/advises/29-2009-09-16-18-59-51/4632-the-geographical-pivot-of-history.html

[15]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.52-62, 90-97.

[16]Бжезінський З. Велика шахівниця. ‒ Львів‒Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. ‒ С.XIV.

[17]Дугин А.Г. Геополитика России. ‒ С.8, 130-131, 359.

[18] Тириар Ж. Сверхчеловеческий коммунизм [електронний ресурс] // Режим доступу: http://my.arcto.ru/public/8tiriar.htm

[19]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.80-83.

[20]Нартов Н.А., Нартов В.Н. Геополитика. ‒ С.98-102.

[21]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.84-85.

[22]Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.133.

[23]Там само. ‒ С.189-199.

[24] Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992. – С.248.

[25] Стецько Я. Українська визвольна концепція: Твори. – Мюнхен: Видання ОУН, 1987. – Т.1. – С.214-215.

[26] Іванишин В. Програма реалізації української національної ідеї в процесі державотворення // Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – С.679-681.

[27] Там само. – С.638.

[28] Баган О. Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні та історіософські аспекти. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2016. – С.195-196.

[29] Доктрина Монро [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.grinchevskiy.ru/19/doktrina-monro.php

[30] Хантигнтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т.Велемеева, Ю.Новикова. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2003. – С.15-16, 514.

[31] Детальніше див.: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): монографія. – Дрогобч: ВФ “Відродження”, 2005. – С.64-96; Іванишин П. Критика і метакритика як осмислення літературності: монографія. – К.: ВЦ “Академія”, 2012. – С.39-48.

[32] Бжезінський З. Велика шахівниця. ‒ С.25.

[33] Там само. – С.109.

[34] Дюрінґ С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред.. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.566.

[35] Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. ‒ С.125.

[36] Детальніше див.: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікація Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – С.47-64.

[37] Дугин А.Г. Геополитика России. ‒ С.129, 353.