Доля Тайваню й Третьої світової вирішується в Україні?

Василь Лаптійчук (політолог, Київ)

  Доля Тайваню й Третьої світової вирішується в Україні?

        Міжнародні конфлікти, насправді, ніколи й не припинялися. У Європі після ДСВ вони почалися «з маленького» у Молдові (російсько-молдовський конфлікт у Придністров’ї), потім, з уваги на безпокарність, російсько-грузинська війна, потім, з уваги на той самий прецедент безпокарності, агресія РФ проти України. Російський досвід успішного захоплення територій інших держав уважно вивчається в різних куточках планети. Насамперед, китайцями.

Особливу увагу в потенційних агресорів викликає російське «ноу-хау», яке самі росіяни називають «гібридною війною». За доктриною ГШ ЗС РФ, це коли 90%+ успіху захоплення іншої країни або її частини здійснює не армія, а (негласно) спецслужби й інформаційні технології: сприяння приходу до влади в країні-жертві проросійських партій і політиків, перетворення (як правило, частини) суспільства-жертви на прихильників агресора, розбрат у потенційній жертві на культурному, релігійному, регіональному тощо ґрунті, сприяння корупції (хоча це є не лише метою, а й методом для досягнення інших цілей), ослаблення економіки, створення позицій впливу в урядових, оборонних та інших важливих ділянках життя, створення негативного іміджу країни-жертви за кордоном тощо. Цей досвід найретельніше вивчають у Китаї, де «тайванська проблематика» залишається таким самим «зовнішньополітичним пріоритетом», яким була для Москви Україна.

        Після нападу Японії на Китай 1931 року (початок ДСВ можна вважати саме тим роком) китайці, що чинили опір окупації, поступово розділилися на дві «армії»: північну, «комуністичну», орієнтовану на СРСР, на чолі з Мао Цзедуном, і південну, «націоналістичну», орієнтовану на США, на чолі з Чан Кайші. Власне, більше ознак легітимності мав саме лідер Гоміньдану, який ще 1925 року став наступником Сунь Ятсена, проте американський вплив не влаштовував ні «партизана»-заколотника Мао, ні Сталіна, тож війна двох армій проти японців переросла в громадянську, де КНР перемогла Китайську Республіку, витіснивши її прихильників на о. Тайвань. До слова, нормальний світ до 1977 року визнавав як легітимну китайську державу саме Тайвань (який, до того ж, обіймав місце постійного члена РБ ООН).

          Політична партія, яка успадкувала в Китаї легітимну владу й очолювала боротьбу з японцями на півдні країни, називалася Гоміньдан. Парадокс історії, але саме ця «люто ворожа» до комуністичних самозванців у Пекіні партія наразі виступає за тісніші зв’язки й поступове зближення Тайваню з КНР. Це якби в нас Конгрес українських націоналістів під впливом «якихось обставин» поступово перетворився на Партію регіонів. Мао був учнем Сталіна, КНР формувалася під вирішальним впливом СРСР, співпраця відбувалася й на рівні спецслужб та пропагандистського апарату. Як провідна політика Гоміньдану на окремішність «острова свободи» поступово переорієнтувалася на ідеологію «одна країна – два шляхи», що майже тотожно з «тайванською» ідеологією китайських комуністів – «одна країна – дві системи», невідомо. Як Пекінові вдалося зробити з затятих «націоналістів» «майже комуністів», самі китайці, скоріше за все, ніколи не розкажуть, хоча ми здогадуємося. Але це завдання вони, схоже, виконали значно краще, ніж «учителі»-росіяни, «політичні» проекти яких в Україні врешті-решт зазнали краху.

          Пекін і зараз уважно вивчає досвід часткового успіху РФ у «гібридній» війні й участі РФ в масштабному воєнному конфліктові в Україні. КНР має приблизно такі ж стартові позиції, як і РФ: велика територія, значна ресурсна база, можливість жити за умови міжнародних санкцій, неможливість блокади агресора, мобресурс, ядерна зброя, право вето в РБ ООН. Пекін, як і свого часу Москва, хотів би «повернути» Тайвань політично, за бажання самих тайванців, без війни. Це те, що в РФ з Україною не вийшло. Не факт, що тайванці в критичний момент незабарного голосування в парламент захочуть зближення (з перспективою злиття й анулювання незалежності) з комуністичним монстром. І тоді, в разі чергової перемоги на острові орієнтованої на незалежність і Захід «Зеленої коаліції», долю Тайваню й, можливо, війни між КНР і США та союзниками значною мірою вирішить досвід нападу РФ на Україну. Якщо агресора, за результатами війни, вдасться викинути з окупованої території, змусити відповідати за злочини й збитки, якщо його буде викинуто з РБ ООН, Тайвань, скоріше за все, й надалі залишатиметься Островом свободи, а «третьої світової» не буде. Принаймні, ще деякий час.

         Прецедент поразки або перемоги агресора в Україні значною мірою визначить, чи називатиметься початок Третього тисячоліття «Епохою війн», чи людство шукатиме інших способів і шляхів порозуміння.