До певних аспектів у міжнародних відносинах і деяких прогнозів

Василь Лаптійчук (політолог, Київ)

До певних аспектів у міжнародних відносинах і деяких прогнозів

       У світі й, точно, в Україні не надали належного (поважного) значення двом епохальним і доленосним для майбутнього світу людей візитам президента РФ: 15-17 травня – в КНР, 18-19 червня – в КНДР. А шкода, хоча, звісно, з уваги на реалії, іншої реакції (точніше, її відсутності) бути, просто, не могло.

       Путін «так просто» – під час війни (і, взагалі) не їздить. Тим більше, до смертельних ворогів Заходу, кожен з яких має плани «з’їсти» когось із своїх сусідів. Багато місяців кропіткої цілком таємної роботи російських, китайських і корейських дипломатів урешті-решт увінчалися договорами про тіснішу військову та воєнну (це – два різні терміни, про що досі не відають у нашому Міністерстві оборони) співпрацю. (Постійний член РБ ООН)) РФ, вступивши у військовий союз з Північною Кореєю й Китаєм, замкнула військово-політичний союз трьох країн, оскільки подібні домовленості вже існували між Пекіном і Пхеньяном.

          Члени нового союзу мають величезні території, необмежений природний і людський ресурс, ядерну зброю, волю завоювати свій «життєвий простір» і незалежні від розбещеного виборця (будь-яка політсила в країнах розвиненого Заходу піде в небуття, якщо зменшить соціальні видатки на користь військових або почне говорити про можливість війни). «Життєвий простір» трьох войовничих азійських націй – це зараз найцікавіше питання. У одного з попередників – Батия він закінчився там, куди змогли доїхати коні й долетіти стріли. Росіяни не раз доходили до столиць Європи, а китайці воювали на боці російської армії в Україні сто років тому. Нічого нового. Але тепер є сучасна логістика й ракети. Питання, чи обмежиться Москва Україною, а Пекін – Тайванем – риторичне, бо зупинка на тому досягнутому суперечить не лише законам фізики, життя й розвитку, а й здоровому глузду, з точки зору переможців. Тим більше, хто уважно слухав ультиматум РФ, озвучений міністром ЗС С. Лавровим 21 грудня 2023 року, мова була не лише про ліквідацію України, але щось там було й про членів НАТО після 1997 року. Хто сміявся з «коня» тоді, не розуміючи серйозності ситуації, може посміятися й тепер, дивлячись, у який бік упевнено рухається фронт. У КНР і КНДР наміри не менш серйозні. Ось вони й утворили військово-політичний союз. Два учасники – контролюють будь-яке рішення РБ ООН.

      ЯЗ, вірогідно, застосована не буде аж до нереальної спроби Заходу знищити агресора в його лігві. Тоді «мавпи», поза сумнівом, ударять і, мабуть, першими. Власне, наявність ЯЗ буде «стримувати» застосування ЯЗ іншою стороною, а основні баталії матимуть конвенційний характер. Переможе той, хто не боїться втрат, може кинути геть усі ресурси на війну й збільшувати ці ресурси 24/7, може перетворити країну на військовий табір, не виправдовується перед виборцем, має відповідну (войовничу) національну ідеологію і ладен для досягнення перемоги, буквально, переорати кожен метр на своєму шляху й знищити там усе живе. Без уваги на будь-які відомі людям причини, чому цього робити не можна. І, звісно, хто має надійних союзників, які не звітують гучно перед виборцями про «непорушну підтримку» України й, злякано глипаючи на Москву, збувають нам чергову порцію переважно брухту. Справжні союзники, коли нації стають на прю, допомагають одне одному усім, що дав Бог і ВПК. Поки що щось подібне бачимо з боку Азійського союзу. Схема «люди й снаряди» в обмін на МБР або участь у їхньому виготовленні в КНДР, ядерні технології, космос, допомогу в створенні субмарин, здатних замислитися США, чи варто (знову) ризикувати в Південній Кореї, зміцнює членів нового Азійського союзу й збільшує шанси його учасників через якийсь час диктувати волю світові.

        Як на моє скромне припущення, європейці воювати з ордою хотітимуть ще менше, ніж українці. Ніхто й там не посміє підняти руку на свободи й добробут виборця. Люди, як і на Сорорі, виїжджатимуть у інші країни, тікаючи від війни, а їхні професійні армії, просто, стиратимуться під нескінченним потоком не обтяжених чимось “людським” «мавп».

          У таких випадках часто з’являється запитання: «А що робити?». Щоб достеменно збудувати відповідь, потрібно все знати. Всього – не знає ніхто. Можна лише з упевненістю вказати на дотеперішні помилки людей. «Мавпам» дали вижити й розвинутися. Їм збудували індустрії, дали технології, продали зброю, забезпечили їжею і ресурсами, посадили за людський стіл, де, за задумом, мала б вирішуватися доля людства. Отже, «мавп» визнали рівними з людиною й дозволили їм загрожувати людям. Друге. Їхні держави не зруйнували й не дестабілізували через вплив на внутрішньополітичні й економічні ситуації, коли можна було спрогнозувати майбутнє. Третє, коли вже неозброєним оком стало видно, до чого йде (і навіть коли вже почалося!), їх не знищили на випередження, хоча й було чим.

          Отже, ядерної війни, скоріше за все, не буде. Переможе той, хто не боїться й має волю та слухняні людські ресурси.

        ЯЗ, звісно, може буде в кожного, хто вступить у союз з «мавпами». І це виглядатиме спокусливіше, ніж 5 стаття Північноатлантичного договору, де сторони після нападу на члена мають розпочати консультації й не зобов’язані вступати у війну. Демократія, може, й найкраще з найгіршого, але за умови, що ніхто тебе не хоче денацифікувати або загнати доживати в ліси й на острови. І то – до пори до часу.