До 75-ї річниці проголошення Акту відновлення Української держави

 Іван Сута

 ВО «Тризуб» імені Степана Бандери

 

До 75-ї річниці проголошення Акту відновлення Української держави

 

 (Приурочено пам’яті Голови Українського Державного Правління та Проводу ОУН Ярослава Стецька)

«Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину,

немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду…

Своїх засад треба боронити безкомпромісно, у свідомості,

що наша мета є не мир за всяку ціну, а тріумф Правди і справедливості.

Не збереження миру, якого немає, а перемога ідеї волі і гідності

людської та національної мусять стати метою вільного світу…».

 

 «Наша революція не кінчиться з моментом започаткування державності.

Перед нами стоятиме вимога перебудови цілого життя на нових засадах,

перевиховування громадянства в нових героїчних ідеалах;

провести засади аграрної, промислової та торговельної переміни,

узгляднивши не тільки господарську сторінку, але цілість проблематики,

що існує на тих ланках життя,  які є частинами одного великого: Нації.».

Ярослав Стецько

 

Цього року ми відзначаємо два великі ювілеї: 75 років Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року і 25 років Акту проголошення Незалежності 1991-го. Півстоліття розділили ці знаменні дати, і щоб збагнути, що відбувається зараз, треба проаналізувати події, що відбувалися 75 років тому і їх вплив на наше тривожне сьогодення.

З самого початку створення Організація українських націоналістів мала стратегічну мету – відновити українську державу. На початок 1941 року стало очевидно, що справа іде до великого збройного зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і комуністичним СРСР.

Війна передбачала появу німецької армії на території України. В цих умовах кожен відповідальний політик (Бандера і Мельник) мав з’ясувати, як керівництво цієї держави, що збирається вступати на територію України, ставиться до ідеї відновлення незалежності України. Від бандерівської і мельниківської ОУН до Німеччини були надіслані відповідні меморандуми, де зазначалося, що лише у випадку, коли Німеччина сприйме Українську державу як союзну, а не як підлеглу, можна вести переговори і мову про союзницькі стосунки. В бандерівському меморандумі навіть були погрози, що Німеччину чекають погані наслідки, якщо та не визнає самостійність України. Дуже сміливий крок як на червень 1941 року! Один з авторів меморандуму, до речі, був сам Степан Бандера. Втім, офіційної відповіді з Берліну так і не надійшло.

Акт 30 червня готувався в цілковитій таємниці від керівництва Рейху і став «громом серед ясного неба» для нацистів. Ще в травні 1941 року керівництвом ОУН, яке перебувало на території окупованої німцями Польщі, було складено інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни». За задумом бандерівців, похідна група на чолі з Ярославом Стецьком мала увійти у Львів із батальйоном «Нахтіґаль», яким командував Роман Шухевич, поперед військ Вермахту, взяти під контроль місто і проголосити Акт.

30 червня 1941 року Ярослав Стецько, за дорученням ОУН, проголосив у Львові Акт відновлення самостійності України. В Акті проголошення Української держави зазначалося:

«Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця й вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві».

Уряд складався не лише із націоналістів а із представників різних політичних поглядів. Єдине що усіх єднало – ідея відродження Української Держави. Очолив український уряд – Українське Державне Правління Ярослав Стецько.

Серед політиків першої половини XX століття його постать стоїть в однім ряду з такими історичними, релігійними, політичними та військовими діячами, як Отаман Симон Петлюра, засновник УВО й ОУН полковник Євген Коновалець, митрополит Андрей Шептицький, президент Карпатської України отець Августин Волошин, Провідник ОУН Степан Бандера, Головний командир УПА генерал Роман Шухевич, ідеологи українського націоналізму Микола Міхновський та Дмитро Донцов. В другій половині XX століття, аж до кінця свого життя, Ярослав Стецько, разом з Дмитром Донцовим та кардиналом Йосипом Сліпим залишалися чи не єдиними з-поміж українських політиків, релігійних діячів та ідеологів, які були яскравими і невтомними виразниками суверенного голосу поневоленого українського народу, що до 1991-го року був бездержавним, окупованим імперською червоною Москвою.

Головні життєві й політичні віхи в житті Ярослава Стецька (30-ту річницю з дня смерті якого незабаром націоналісти-бандерівці будуть відмічати) збігаються з епохальними подіями в політичній історії України останнього століття. Будучи переконаним і загартованим націоналістом-революціонером, у період польської окупації, вів активну націоналістичну діяльність. У 1932 році став членом Крайової екзекутиви ОУН, був ідеологічним референтом КЕ, а також редактором ряду націоналістичних видань. У 1934 році заарештований і засуджений польським судом до 5-річного ув’язнення. У 1937 році звільнений за амністією і виїхав за кордон.

У січні 1938 року за дорученням Євгена Коновальця увійшов у комісію з підготовки Великого збору Організації українських націоналістів. На II-му ВЗ ОУН у Римі в 1939 році Стецька обрано членом Проводу українських націоналістів (ПУН). У квітні 1941 року на III-му ВЗ ОУН у Кракові обраний заступником С.Бандери. На початку радянсько-німецької війни 1941-45 рр. Я.Стецько разом з С.Бандерою та ін. брав участь у формуванні похідних груп ОУН з метою організації українського самоврядування на окупованих німецькою армією українських землях.

Як було сказано вище, у часи німецької окупації, не дивлячись на заборону та неминучий арешт, Ярослав Стецько, разом із когортою однодумців, за дорученням Степана Бандери, здійснив державотворчий Акт 30 червня 1941 року, відновивши українську державність проти волі всіх ворогів самостійності України. Вже задля цього єдиного стратегічного, політично мотивованого, історично виправданого звершення – мудрого, державницького, патріотичного, політичного і непохитного Чину – ім’я Ярослава Стецька буде записане золотими літерами в анналах європейської та світової історії. Цей державотворчий Чин і героїчна боротьба ОУН-УПА за цю відновлену державність врятували честь української нації. Він дав поштовх до подальшої боротьби наступним поколінням націоналістів-революціонерів. Цього факту, на жаль, ще не до кінця усвідомлюють, або вороже ставляться, усі найвищі представники вчорашньої й нинішньої кримінально-олігархічної державної влади в Україні – вірні слуги та ревні захисники режиму внутрішньої окупації.

В кінці Другої світової війни, звільнений з німецько-нацистського ув’язнення у квітні 1945 року він, з допомогою Служби безпеки ОУН, зумів втекти з-під нагляду гестапо і перебрався в американську окупаційну зону. Весною 1945 року Ярослав Стецько, разом з Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Степаном Ленкавським, Василем Охримовичем та ін. увійшов до складу Закордонного центру ОУН. Був одним з ініціаторів створення Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) як організаційної форми для членства ОУН в еміграції, згодом призначений керівником сектора зовнішньої політики ЗЧ ОУН.

Коли вся Україна опинилася під московським імперським чоботом, а у світі прокотилася хвиля деколонізації, Ярослав Стецько на всіх внутрішніх та зовнішніх форумах обстоював тезу про національний принцип упорядкування світу, що сприяло визволенню поневолених комунізмом народів у майбутньому та створенню незалежних держав колонізованими народами Африки та Азії у повоєнний час.

Пізніше, в розпалі холодної війни та ядерного протистояння двох блоків: комуністичного та демократичного, в міжнародній політиці у стосунках з тоталітарними та авторитарними державами висунуто примат дотримання основних Прав та Свобод людини. Це, на ділі, була політика угодовства та потурання поневолювачам і тоталітарним режимам. Ярослав Стецько застерігав світ перед такою половинчастою і самообманною політикою. Він пропонував перспективнішу і моральнішу позицію, яка визнавала нерозривний зв’язок між національними і людськими правами: елементарні права і свободи людини можуть бути гарантовані і дотримувані лише за умов визнання національних прав, у тому числі й права поневоленого українського народу на власну національну державу. Не може бути забезпечено жодних Прав людини без Права нації на свою суверенну державу на своїй етнічній території.

Історія руху опору радянському режимові в Україні, або так званого правозахисного чи дисидентського руху 1960-80 років, є неповною, якщо не врахувати цей аспект політичної діяльності, зокрема української націоналістичної діаспори під керівництвом Провідника ОУН Ярослава Стецька.

Ярослав Стецько – багатогранна особистість, яку не можна втиснути в рамки якогось одного визначення. Він був насамперед високоморальним політиком та ідеологом українського визвольного націоналізму; він був глибоким та оригінальним мислителем, стратегом і практиком української націоналістичної революції – національної і соціальної одночасно.

Багато аспектів його творів відбивають події тієї епохи, в якій він жив і діяв, і вони становлять певний історичний інтерес. Але в основі його політичних аналізів та роздумів лежать й такі неминущі істини, які не втратили своєї актуальності до сьогодні. Тому варто нинішнім політикам, релігійним й громадським діячам, військовим та всім тим, які уболівають за долю нинішньої держави Україна і підневільним станом у ній титульної української нації, погортати сторінки двотомника праць Ярослава Стецька «Українська визвольна концепція».

Як багато можуть повчитися з цих праць і не робити чергового зла нинішні, скриті чи відверті, поборники націоналізму, прихильники теорії побудови політичної нації та громадянського суспільства, пропонуючи модернізувати програмні засади, змінити «застарілу» ідеологію ОУН та викинути з вживання визначення національної держави УССД. Скільки доленосних ідей можуть, але не хочуть, почерпнути ці політичні пігмеї, ідеологічні карлики, несуни чужих ідей з чужого поля: глобалісти, ліберали, соціалісти, соціал-націоналісти, соціал-демократи, націонал-демократи, просто демократи, хоча б, у його праці «Націоналізм і демократія». Стецько доводив: «Новий націоналістичний світогляд поборює той хаос, ту деморалізацію, той розклад, який несуть нечесні і несовісні люди, що при демагогічних методах мають можливість виплисти наверх, бо там не треба мозольної праці, творчості, зусиль, недоспаних у трудах ночей, а вистане: гарно говорити й обіцяти золоті гори, а потім не додержати обіцянок.

Але в основі новий націоналістичний світогляд є демократичним. Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не методом обману й демагогії, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір’я й визнання; коли під нею розуміти любов до народу не тільки до глибин слова, але й до глибин кишені; коли під нею розуміти невідкличну вимогу до кожного, без розбору, важких трудів, праці й уможливлення, завдяки праці й чистоті характеру та здібностям кожному з народу, перейти ряди провідної верстви; далі – соціальну справедливість, відповідний до зусиль праці та здібності розподіл добра між усіма громадянами держави, однакова на Ділі, а не, як у демолібералів, на папері, можливість, як у робітника, так у селянина і промисловця – впливати на державні справи й керувати ними, коли тільки характером, працею і розумом викажеться гідним цього – якщо так розуміти демократію, то націоналізм найбільше демократичний з усіх існуючих нині у світі програм побудови державного ладу й перебудови світу.

Новий націоналістичний світогляд не лише не є ворогом правдивої демократії, але він за справжню, дійсно демократичну, народну владу, бо націоналізм дбає передусім за народ, за селянина й робітника. Бо запитаємо, чого потребують всі оці наші Герої й Борці, що гинуть в окупантських тюрмах, за кого вони дають життя? За кого страждають сотні і тисячі по Соловках, Сибіру й у Березах Картузьких та у Ніредьгазах? З якої соціальної верстви походять всі наші Косинки? За яку Україну вони в повній свідомості гинули?

Чи є мислиме подумати про визиск простого народу в того типу людей, які в своїй глибокій душі страждають недолею і нуждою українського робітника й селянина й, ідучи в передніх рядах, ведуть його у бій за його кращу долю й за велику візію своїх мрій?

Ні, не вороги народовладдя, але вороги демагогів й обманців, що на народній нужді жирують. Найкращі з народу – інтелігенція, селяни, робітники й ремісники є між творцями нового ладу в Україні, і вони, що з народу вийшли, про народ дбають.

Тому новий світогляд, що кладе в свою основу націю як найвищу вартість, є найбільше демократичний з усіх існуючих світоглядів, бо він найбільше демофільський, значить з найбільшою жертовністю бореться з любові до свого народу за його кращу долю, за долю українського робітника, селянина й ремісника!». «Визвольний Шлях», ч.4, 1982, стор. 402-404.

Я.Стецько чудово розумів небезпеку західних ідеологічних течій, які неминуче хлинуть в Україну після здобуття нею незалежності: «Демоліберальний капіталізм і тота­літарний комунізм – дві сторони однієї монети, дві екстреми одного лиха: нехіть до національного первня, до нації взагалі, до спільного, загального добра всіх жителів, національно-державної спільноти, як основного упорядковуючого чинника всіх суспільних відносин», писав він у свої праці «Бунт проти матеріалізму» у 1959 році.

В основу життєвих цінностей Ярослав Стецько ставив ідеалізм, духовність, людську гідність, самопосвяту,  дієвість та готовність до щоденної боротьби, відкидаючи матеріалізм, нігілізм, егоїзм, щоденне шукання фінансової вигоди і побутового комфорту. Джерелом натхнення для українського націоналіста є боротьба багатьох поколінь українців за свої права і свою Державу та естетика рідної землі.

Головним ворогом ідеалізму і небезпечним джерелом розкладу людської особистості та суспільства він вважав матеріалізм, який є основою капіталістичного лібералізму і комунізму, а також джерелом угодовства, гонитви за тимчасовими благами і суперечить вічним цінностям.

Ескізний портрет Ярослава Стецька був би неповним, якщо не згадати його довголітню дипломатичну діяльність на міжнародній арені. Він був одним із рушійних фігур у світовому антикомуністичному русі, в якому брав участь як президент міжнародної організації АБН і розгорнув активну діяльність із створення єдиного антикомуністичного фронту. З цією метою у 1957 році заснував представництво АБН на Тайвані, підписав угоду з Китайською антикомуністичною лігою. У 1967 році виступив організатором Світової антикомуністичної ліги. Входив до складу керівних органів ін. міжнародних організацій. З його ініціативи постала «Європейська рада свободи», до якої входили відомі європейські політики, військовики та вчені. Ця сфера зацікавлення і діяльності Ярослава Стецька досі недостатньо висвітлена й оцінена, хоча вона гідна стати темою не одного кандидатського наукового дослідження. Вона становить невід’ємну сторінку історії української дипломатії в діаспорі, початки якої сягають часів першої політичної еміграції гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

Ярослав Стецько був завжди переконаний, що воля українського народу і проголошення його державності вже не за горами. У 1991 році державність була проголошена. Проголошена волею українського народу, підтверджена на референдумі. Але омріяної Стецьком і його соратниками української національної держави не відбулося. Національно-визвольна революція – не була довершена. Недовершена завдяки фальшивим ідейним гаслам, які збаламутили ще незріле ідейно і політично пострадянське українське суспільство. Тодішні батьки народу не пішли шляхом який заповідали Д.Донцов, С.Бандера, Я.Стецько і члени його Уряду.

Ідея – це засаднича основа боротьби, рушій будь-яких історичних, суспільно-політичних процесів. З постанням української незалежності антиукраїнські сили це чудово зрозуміли. Вони спільними зусиллями, використовуючи ідейну немічність демократів, приступили до погашення активності народних мас та демонтажу здобутої державності. Ставка на національну ідею була замінена орієнтацією на політичних лідерів, а насправді – політичних карликів, в душі яких, окрім амбіцій, нема нічого святого. Спочатку такими лідерами були дисиденти, демоліберали, соціал-демократи які, через збіг історичних обставин та за допомогою спецслужб різних держав, очолили національно-визвольні процеси. Антиукраїнським силам вони були потрібні: як носії чужих, ворожих ідей у боротьбі з українським націоналізмом; як ширма перед продажним ліберальним Заходом; як клапан для випускання пари з котла народного гніву; як інструмент для партійного подрібнення українського суспільства; як надійне прикриття своєї злочинної діяльності в перші роки незалежності, – у часи, коли творилися олігархічні клани і йшло тотальне пограбування українських національних багатств із замаскованим гаслом: «Україна – без українців!».

Це гасло активно втілює в життя нинішня київська влада: здаючи територію, втілюючи в життя антиукраїнські «Мінські домовленості», посилаючи професійно непідготовлених українських воїнів на передову, забороняючи давати відсіч агресору, переслідуючи українських патріотів: добровольців, волонтерів, військових, громадських діячів, одночасно безбожно грабуючи простий люд.

Єдиною перепоною на шляху подальшого безкарного панування нинішніх людей влади на поті та крові українського народу – є сам український народ, озброєний українською національною ідеєю, під проводом організованих ідейно, політично й мілітарно націоналістів.

Вихід із цього «зачарованого кола», на 25-му році Незалежності один: перемога у війні з Росією та розвал Російської федерації як імперії; продовження національно-визвольної революції; цілковите знищення антиукраїнського внутрішнього окупаційного режиму; ліквідація існуючої антинародної системи влади та заміна її системою українського народоправства в українській національній державі. Право на цю державу українці мають – від Бога, обов’язок її здобути – від попередніх поколінь від героїчних лицарів духу що, до кінця свого життя, боролися чи поклали своє життя на жертовний вівтар України.

Одним з великих героїв й вірних синів української землі є славної пам’яті Голова Українського Державного Правління і Проводу ОУН Ярослав Стецько, який вважав що: «Шлях героя – це здійснити силою своєї віри прірву між бажаним і реальним».