Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 2 «Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.)»: МОДЕРНЕ МОСКВОФІЛЬСТВО

Автор: . 31 Гру 2016 в 0:01

МОДЕРНЕ МОСКВОФІЛЬСТВО


[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.2: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2012]

 

Je n’ignore pas que ces hommes apatique, qu’on appelle des hommes raisonnables, désapprouvent  la chaleur, avec laquelle  j’ai  plaidé  la  cause  de la nation; mais est-ce ma faute, s’ils n’ont point d’âme?

Jean Paul Marat. Offrande a la patrie*

 

Ніхто не заперечить, що наш край переживає переломову добу своєї історії. Положена між Заходом і Сходом, Україна завше була об’єктом спору між двома культурами: західноевропейською (спадкоємницею Риму) і московською (спадко- ємницею Візантії). Тріюмф сеї останньої на наших землях, здавалося б, такий бли- скучий, осліпив навіть колишніх її найбільш упертих ворогів – поляків. У розпач- ливих шуканнях за новим modus’oм vivendi для своєї нації майже ціла громадська думка польська з респектом затримується над Німаном і Бугом: простір земель, що лежить за сими межами – то є признана сфера культурних впливів Росії.

Не инакше думають і в Европі. Не инакше і в Росії.

В останні роки, роки повільного, але невпинного відродження української нації, навіть люди, які ніколи ні в чім не сумнівалися, мусили поставити собі питання: якою буде та культура, що її, очевидно,  творить  собі  новий  нарід,  що виступає на арену історії? Де шукатиме він собі взірців?

Старий спір двох цивілізацій лишив богато слідів у життю української нації: в її мові, психиці, мистецтві, літературі, релігії – на цілій його культурі. Великі історич- ні бурі заносили на нашу землю насіння як зі сходу, так і з заходу, і тепер, коли се насіння зачинає проростати, мимоволі насувається поставлене мною вгорі питання.

У сю критичну для цілої будучини нашої нації хвилину в нашій суспільності бере, здається, гору течія, варта того, аби їй присвятити пильну увагу.

Не галицьке москвофільство маю на увазі, не про нього говоритиму, лише про одно дуже характерне явище в самім українстві, для якого иншої назви, на жаль, дібрати не вмію.

Розуміється, підкреслюю се, з тим, що звичайно звуть у нас москвофільством,   се явище нічого спільного не має.

Ми, що ще напровесні виступили на сцену українського політичного життя,     не можемо з байдужим оком перейти попри ідеї і течії, що прокладають собі доро- гу в українськім міщанськім1 суспільстві. Ціла наша культура, що постає під впли- вом сих ідей, буде, прецінь, довший час і культурою широких українських мас,

а зосібна тої верстви, ідеологами якої ми були і бути хочемо. Опріч того, в націо-

* Я знаю, чому ці байдужі люди, що їх називають розумними, не приймають щирість, з якою я боронив справу нації; та чи це моя провина, що вони немудрі? (Марат Жан-Поль. Дар для нації).

1 Вживаю се слово не в його російськім, трохи погордливім значенню, а замість   французь-

кого «bourgeois».

 

нальнім русі українського народу певна координація всіх його груп не є виключе- на. Тому з подвійним зацікавленням маємо приглядатися до всього, що робиться    в таборі наших можливих союзників.

Під модерним москвофільством я розумію поширену в певних колах нашої інтелігенції безмежну пошану до російської культури і якусь дивну духову залеж- ність від поглядів, що панують у поступових російських колах.

Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над громадською думкою і публічним життям. Ся залежність не дає українству й досі вийти з пелю- шок і стати на власні ноги, ослаблюючи його відпорну силу в боротьбі зі сторонні- ми впливами.

Майже ціле життя українське до того ступеня пересякнуто російськістью, що кожному, хто має свій одмінний погляд на російську культуру, доводиться души- тися в нім, як у густім, важкім тумані.

Инколи се ідейне розпущення українства в «російськім морі» межує просто        з затратою власного національного обличчя. Читаючи українську пресу, не раз зда- ється, що богато з так званих свідомих українців ще й досі не розв’язали собі ста- рого питання: яка в них душа – «хохлацкая или русская»?

Ось, наприклад, перша-ліпша цитата з одної української газети: «Українська інтелігенція працюватиме для добра свого народу, не забуваючи про відданість       і любов до спільної вітчизни і братерського союзу з усіма вітками руского народу»2 (одне з липневих чисел «Ради», 1911 р.).

І се не є ляпсус. Подібних фраз можна навести не один десяток. Більше! Деякі українці з обуренням відкидають усяку спробу зачислити їх до категорії самостій- них націй! Така трагікомедія сталася, як відомо, зі знаним циркуляром Столипіна про «інородців». Чого б, здавалося, зичити собі ще нам, «мазепинцям», «сепарати- стам», «партикуляристам» etc?! В офіційнім документі визнано нас нарешті за осіб- ну націю!

Однак українці образилися.

Образився один українець у минулому році на земському з’їзді на п. Гурка за те, що сей, очевидно, пам’ятаючи про циркуляр прем’єра, назвав українців «інородця- ми». Протестант компетентно пояснив зборам, що «малороссы также русскаго племени» («Рада», 1911. – Ч. 195). Другий українець, і досить знаний, вважає «не- чуваним фактом, що по 1905 р. уряд в офіційнім акті проголосив українців, себто одну третю часть російського племени, інородцями» (цитую з «Діла», 1912. – 9/II).

Цікавий факт, який свідчить про той самий низький рівень національної свідо- мости серед українських інтелігентів, наводить проф. Здзєховський у своїй знаній, видрукованій в 1911 році в «Gazet-i Narodow-ій» статті під заголовком «Trójjedyna Ruś». Проф. Здзєховський оповідає про московський з’їзд відпоручників земств       і міст у вересні 1905 р. На однім із засідань обговорювано питання децентралізації.

«П. Неміровський, саратовський делегат, в різких і прикрих виразах заперечував існування якоїсь української або  малоруської  нації,  а  рівно  ж  права  українців на автономію». Від імени українців промовляли два знані суспільні діячі. «Жоден  із них, – пише далі проф. Здзєховський, – не запротестував проти образливих для української нації слів п. Неміровського. Обидва обмежилися доказами шкідливости від зосередкування всіх державних питань у центрі, виводячи звідси конечність поділу імперії на автономні краї. Чи можна собі уявити, – питається автор далі, –

2 У цілій брошурі підкреслення мої. – Д. Д.

 

поляка, шведа або фіна, який в аналогічнім становищі не засудив би обрáзу, запо- діяну йому і його нації».

Чи маємо право припускати, що проф. Здзєховський оповідає неправдоподібні речі? Чи ми не чули промов українських послів у III Думі? Або, ще ліпше, чи ми  не чули, як вони мовчали, коли б мусили говорити? Чи ми не знаємо, що їхня пове- дінка в Думі не раз стягала на них незадоволення навіть у нашій поміркованій пре- сі? Хіба на з’їзді ліги освіти в 1909 р. знайшовся хоч один українець, який дав би належну відправу непристойним промовам таких Рутценів і прочих лібералів?

Думаю, що кожний із читачів міг би значно поповнити колекцію наведених фактів, взятих із власних спостережень.

Очевидно, тут маємо до діла не з якимись винятками, тільки з тим почуттям спільности з «братнім народом», що, як писало свого часу «Діло», є «складовою частиною національної свідомости російських українців». І то деяких свідомих українців. То є, безперечно, сумний, але факт, що богато з сих останніх, які кплять із «тоже малороссов», у суті речі, набогато є ближчі з ними, як самі гадають. Бога- то з них, думаючи, що зруйнували старих богів, самі того не знаючи, поклоняються тим самим кумирам; як паломники, що цілують ногу св. Петра в Римі, ледве чи знають, що перед ними бронзова статуя Юпітера.

Сеї двоїстости української національної вдачі не можна недооцінювати, бо в ній треба шукати причини неясности і нездекларованости програми сучасного україн- ського міщанства.

Відворотною стороною того самого  явища  є  якась  інстинктивна  ворожість  до всього польського. Коли в наших галицьких земляків се аж занадто зрозуміле, то у нас ся засліплена ворожість межує вже з якимсь політичним атавізмом.

«Українці, – пише вже цитований проф. Здзєховський, – чують себе членами осібної нації лише як стрічаються з поляками. При зустрічі ж із росіянами в тій хвилині обертаються на малоросів».

Може, се й не зовсім так, але думка, що лягла в основу сього твердження, є, безперечно, слушна: пересічний інтелігентний українець інтенсивніше чує свою окремішність у стосунку до поляка, як до росіянина.

Сей політичний атавізм, що свідчить про притуплення у нас почуття дійсности, спостерігається не лише в щоденнім життю, а й у літературі. Візьмімо, напр., нашу драму. Богато там знайдемо речей, присвячених тим самим, скажу символічно, темам, що й Шевченкові  «Гайдамаки». А чи богато наслідувачів  знайшли собі      в нашій літературі такі поезії, як «Сон»?

Богато маємо драм із часів Хмельниччини. Тим часом, коли повна своєрідного понурого трагізму історія Гетьманщини далеко не такою мірою збуджує натхнення наших письменників. Мало збуджує його і одна із найдраматичніших фігур нашої історії, оспівана в німецькій, польській, шведській, англійській і французькій літе- ратурах. І се не є припадок ані не «незалежні обставини»: писав же Шевченко свої вірші і Рилєєв свого «Войнаровського»! Ні, якби наші письменники жили своїми думками більше в теперішності, як у минулому, якби їх голови не були під неподі- льним впливом ідеї «триєдиної Руси», вони б і в історії інстинктивно шукали ин- ших тем…

Разом із сим національним гермафродитизмом панує в певних колах нашої інте- лігенції якесь рабське «padam do nóg» перед російською культурою. А тим часом вплив сеї останньої зовсім не є такий уже спасенний, як богато хто думає. Скорше навідворот. Сей вплив виявляється в трьох напрямах. По-перше, він відриває нас від безпосереднього контакту з европейським культурним світом. По-друге, сьому впливові завдячуємо ми те абсолютне нерозуміння природи соціяльно-політичних явищ, яке є так характерне для країни з нерозвиненим політичним життям і яке так фатально відбивається на цілій ідеології сучасного українського міщанства. Про се говоритиму далі, а тепер зупинюся на третім результаті діяння російської культу- ри. Маю на увазі виховувані нею специфічні риси російської вдачі, що, як соціяльні цінності, мають, безперечно, негативне значення.

Твердження, що  російська  культура,  особливо  ж  література,  є  провідником у маси ідей соціяльної рівности і демократизму, можна прийняти лише з великими застереженнями. Візьмімо хоч би ту саму літературу. Солодкаво-сентиментальне ставлення до «меншого брата», високою мірою для нього образливе (народницька література) і апотеоза некультурности (Л. Толстой) – ось один полюс російської літератури). Апотеза босяцтва (не пролетарства!), себто знову тієї ж таки некуль- турности (М. Ґорькій) – її другий полюс.

Демократизм, який проповідує російська література, – се є демократизм «барс- кій», «кающагося дворянина», з одного боку, індивідуалістичний демократизм апаша – з другого. У кожнім разі зовсім не той, на якому полягає будучина Европи і який будується на високорозвиненім почуттю власної гідности і громадянської дисципліни індивіда.

Додатній вплив сього специфічного демократизму, найліпшим виразником яко- го є російська література, на маси (оскільки він вказує на соціяльну несправедли- вість) не дасться заперечити, але рівно ж не можна негувати те спустошення, яке його лихі сторони залишають у психиці широкого загалу.

Не заперечую ні генія Толстого, ні великого таланту Ґорького. Їх я згадав лише для того, щоб показати, що навіть велетні російської літератури є все ж росіяни, себто не в стані позбутися свого специфічного «русскаго духа», вихованого тися- чолітньою історією. Фатальний вплив духу російської культури на цілу вирослу    на ній інтелігенцію Росії можна обсервувати щоденно.

Брак різко зазначеного почуття власної гідности і поважання инших (так звана російська «душевность»), якась психічна вайлуватість і недисциплінованість (так звана «широта русской натуры») – ось що вирізняє кождого росіянина – навіть       із зовнішнього боку від европейця, до того вирізняє, що серед тисячної европейсь- кої юрби пізнати його за тридцять кроків.

На сі – з погляду громадського – шкідливі сторони «русскаго духа», які через культуру прищеплюються всім мешканцям Росії, звернула вже увагу польська пре- са. Недавно в одній із галицько-польських газет («Nowa Reforma». – 15/XI) з’явила- ся алярмуюча стаття на тему того «морального підбою», який доконує на польській душі чужа їй культура. «Німці, – писала ся газета, – можуть нас нищити, ламати, гнітити, але ніколи не потрафлять вони сягнути до глибини нашої громадської психіки, не потрафлять знищити польського типу. Натомість Росія діє на нас зсе- редини… У співжиттю з Росією збережемо нашу мову, … але що тією мовою писа- ти і думати будемо, то перестане бути польським… Тип розмовляючого по- польськи росіянина вже існує, і то не в такім малім числі, як то могло б здаватися нашим оптимістам».

У нас до типу росіян, що говорять по-українськи можна було ще недавно зачис- лити ледве не цілу інтелігенцію, але статей, подібних до цитованої вище, у нас     не стрічаємо…

Ті риси «русскаго духа», на які я вказав угорі, не є, зрештою, видумані мною.

Подібну – ще гострійшу – характеристику їх дали свого часу «Вѣхи».

Так само проф. Здзєховський в однім відчиті в листопаді минулого року на ту ж тему найяскравішу рису російської вдачі бачить у нездатності до тривалого, дов- шого виявлення енергії (терор!). Дозволю собі ще навести думку в ciй справі од- ного англійця, скорше приятеля, ніж ворога росіян. У своїй книзі «Russian people» п. Maurice Baring головними дефектами російської натури вважає «брак оригіналь- ности», «конвульсійну (spasmodic) енергію» і «страх відповідальности». «Росія- нин, – каже п. Baring, – скоро переходить від апатії до енергії, від бунту до поко- ри». Врешті згадує автор і про «брак дисципліни», як про одну з найважливіших рис російської натури3.

Сі негативні сторони російської натури, яких не може не спостерігти хоч трохи уважливий обсерватор і які особливо шкідливі в соціяльнім життю, мали б, зда- ється, змусити нас з більшою резервою ставитися до тої культури, чиєю еманацією є згадані вище риси російської вдачі. Тим часом бачимо у нас щось зовсім проти- лежне.

Високість російської культури є догматом у  нас.  Жодна  стаття,  що  трактує про російсько-українські теми, не обійдеться без низеньких реверансів на адресу  сеї культури, без запевнень у своїй глибокій пошані перед нею.

Навіть на активнішу частину нашої інтелігенції робить ся культура такий вели- чезний вплив, що, читаючи, напр., нашу пресу, не раз здається, що се переклад        з російської: до того все там російське – і думки, і цілий світогляд, і навіть мова!

Прошу ось, наприклад, вирази й слова, взяті з одної тільки – слово чести, укра- їнської! – статті: «напрасно» (в сенсі «даремно»), «невобразно», «благодушество- вать», «давати маху», «чоловік з поніманієм» – і все се без знаків наведення! («ЛНВ», 1910. – Кн. ІІ. – С. 330).

Невже се все по-українськи?! У другій статті знаходимо, правда, вже в наведен- ню, такі вирази, як «валяй, смоли», «попечительноє начальство», «по какой при- чинѣ шум» і под. («ЛНВ», 1909. – Кн. І. – С. 119).

Се не дріб’язковість – вишукувати такі цитати. Подібної статті – а їх пишеться десятками! – писані такою «українською» мовою, де можна стрінути цитати із Ще- дріна, із Пушкіна і ніколи, напр., з Руданського, або коли латинські, то акурат ті самі, що й у російських газетах. Усе се свідчить, у якій рабській залежності є ціла психіка сучасного нашого інтелігента від сторонніх впливів. Поляки вже додума- лися до конечности боротьби з непожаданими впливами. У нас їх навіть не помі- чають. У нас майже всяку еманацію російського «духа» – хоч би то був блазенсь- кий тон російської публіцистики – вважають за взірець, гідний наслідування!

А втім віра в єдиносенність російської культури замикає нам дорогу до першого джерела всякої культури – до Заходу.

Ціла західна культура йде до нас via Петербург або Москва. В нашій популяр- ній літературі, наприклад, богато перекладається або переробляється з російської    і майже нічого з польської або німецької. Хіба се не смішно, напр., що українці, які закидають (і цілком слушно) росіянам ігноранцію в національних питаннях, перек- ладають і видають книжечку про автономію пані Пімєнової – росіянки!

Перекладна наукова література рівно ж береться з російської, а коли й з чужо- земної, то знову остільки, оскільки вже є російський переклад. Мені знаний є, напр., один український переклад відомого німецького економіста, зроблений зви- чайно з російської і який точно копіює всі випуски, які хотілося зробити в тексті

3 Baring Maurice. Russian people. – London, 1911.

 

російському видавцеві, і яких не було в оригіналі. Про федерацію у нас зачали пи- сати не скорше, як з’явилися відповідні російські книжки. З книжкою про се пи- тання Л. Кульчицького в широких колах нашої інтелігенції також зазнайомилися лише з російського перекладу. Те саме дасться сказати щодо книжки Р. Люксем- бурґ про економічний розвиток Королівства Польського.

Як у зачарованім колі крутяться у нас у сфері тих ідей, які вважає потрібним піднести своїй публіці російська преса.

Навіть у сфері, що нас особливо близько обходить, у національнім питанню, здані ми на її ласку або неласку.

З О. Бауером у нас пізналися лише з російських перекладів, рівно ж із Бернгард- том і Реннером, так само, як і з Каутським. А скільки дуже вартісних творів із тої ж области німця Самасси, румуна Поповічі, англійця Вотсона та инших зостануться зовсім не знані нашій публіці? Хіба що росіяни здогадаються їх перекласти. Рівно ж рідко хто з нашої інтелігенції знає, напр., книжки поляків Кульчицького і Марх- лєвського. Загалом знання польської (не лише наукової) літератури так мало поши- рене серед російських українців. А тим часом знання, напр., польської белетристи- ки могло б мати велике виховне значення як літератури народу з високо розвине- ним почуттям національної свідомости. Деякі твори Міцкевича здалися б нашим підростаючим генераціям більше, як, напр., сатири Салтикова, який бичує всякі дефекти російської дійсности,  опріч  націоналізму,  або як «Клеветнікам Росії»  чи «Полтава» Пушкіна.

Не ліпше стоїть справа і з нашою перекладною белетристикою. Хай читач при- гадає собі деякі переклади чужих авторів у «Літературно-Науковому Вістнику». Більша частина їх, про які перекладачі скромно промовчують, з якої саме мови зроблено  переклад,  при  трохи  уважнішім  досліді,  виявляються  перекладеними  з мови, за словами одного журналу, «наиболѣе симпатичнаго нам народа». Деякі речі перекладаються, здається, з оригіналу, як напр., «Острів пінгвінів» А. Франса. Але й тут не обійшлося без невільничого наслідування: в нас переклали сю річ ледве чи не тому, що спершу її переклали на російську. Навіть кара, накладена       за се на російський журнал (а пізніше й на Л.-Н.В.), не втримала його українського колегу від заманіфестування своєї ідейної залежности від «наиболѣе симпатичнаго нам народа».

Чи богато і що саме виграє наша публічність від чужого посередництва в засво- єнню західної культури? – на се не потребую відповідати.

Надзвичайно характеристичне, що в нашій суспільності не лише не помітно охоти скинути сю залежність, але навідворот. Лунають навіть голоси задоволення  з існуючого status quo!

Стрічаємо навіть жалі, що західна культура таки, мимо всього, проникає до нас, «а одновременно, къ сожалѣнію (!), ослабляется великорусское вліяніе» («Украин- ская Жизнь». – Кн. VI). «Історія українського письменства» С. Єфремова з кепсько укритою нехіттю ставиться до тої частини нашої літератури, яка розвивалася під західноевропейськими впливами. А ось що, напр., вийшло з-під пера одного з най- визначніших і гідних всякої поваги українських діячів: «Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від примусового московського централізму і нівеляції, то   в ній розвинулися б вільні потяги до великоруського світу як найбільш близького, тісно зв’язаного культурною спільністю, історичними традиціями і спадщиною Ки- єва» («ЛНВ», 1909. – Кн. VІ. – С. 1128).

Коли так пишуть проводирі українства, то що ж думають і почувають маси нашої інтелігенції?

Очевидно, нема навіть охоти вийти з чисто добровільної залежности від чужих культурних впливів.

А не треба забувати, що ся залежність – шановний автор із ЛНВ має рацію! – безперечно зростатиме в міру ослаблення українофобської політики.

Не в «близькості» тут розуміється річ. Недавно один поляк опублікував у Кра- кові німецьку брошуру «Polnische Metamorphose», в якій висловлює свою щиру подяку гакатистам; бо їх політика, за автором, збудила національне почуття в най- темніших верствах польської громади в Прусії і зробила з оспалого познанського хлопа одважного борця за «польську справу». Противно, толерантна польська по- літика Прусії перших років по анексії – викликала такий потяг поляків до німчиз- ни, що, за автором, «як би ся політика тривала й досі, познанські поляки стояли б на найліпшій дорозі до повної германізації. Щось подібного бачимо ми і у нас,        а власне, в Галичині, де в останніх літах сильно зріс російський культурний вплив. Не кажу про москвофілів: що спільного з культурою вони мають?

Говорю про те зацікавлення всім російським, яке виявляє навіть українська га- лицька інтелігенція. Перекладаються російські наукові твори, коли під боком є ліп- ші німецькі, вчаться російської мови, газети заповняються перекладами з російсь- кої, не маючи часто (як оповідання п. Аверченка, напр.) жодної літературної варто- сти, і т. п.

Чужий світогляд торує собі, таким чином, дорогу навіть до Галичини, де нема примусової русифікації. Коли б я хотів бути парадоксальним, то я б закликав укра- їнську суспільність складати жертви на пам’ятник Савенкові: він грає, прецінь,       у нас роль пруських гакатистів! Але парадоксами не зарадити лихові, над яким вар- то застановитися всім, хто не вважає вплив, про який мова, за vis maior або за річ,   з якої треба лише тішитися.

Наведені мною вгорі факти нашого літературного невільництва можуть видати- ся відірваними, але взяті разом роблять просто гнітюче враження. Не треба, пре- цінь, забувати, що визнання універсальности російщини з конечністю допроваджує до зредукування, до приниження цілей українського руху, до відживлення старих теорій «для хатнього вжитку».

І фактично декотрі модерні москвофіли договорюються вже до таких горен- дальних речей, що завданням українського руху є «пріобщать (нас) къ органу рус- ской культуры, русскому языку» («Украинская Жизнь». – Кн. І. – С. 46) або «при- нять посильное участіе в общерусской культурѣ» («Украинская Жизнь». – Кн. І.   – С. 51). Отже, за українським рухом признається чисто субсидіярне значення. Хіба не підписався би під сими словами не лиш редактор «Русской Мысли», але й «Га- личанина»? А згадати, напр., відповідь п. «Старого українця» Струве в «Русской Мысли»: скільки там було місць, за які кожний українець мусив, читаючи, паленіти зі встиду!

Такі і їм подібні погляди, які можна стрінути в нашій пресі, свідчать, як у бога- тьох українців різні «автономії» є лише мало продумані «офіціяльні», парадні пун- кти їхньої програми, яка в суті речі є зовсім инша. Вони показують рівно ж, як основно забули у нас слова Драгоманова: «Українська література доти не стане     на свої міцні ноги, поки українські письменники не будуть брати всесвітні просвіт- ні ідеї безпосередньо з західної Европи, а не через Петербург і Москву».

Особливо відчувається вплив російськости в громадськім життю нашого краю, скорше в характері політичних ідеологій, у нім існуючих. Неможливість довший  час брати участь у публічнім життю зродила в російській суспільності   найдивніші теорії суспільного розвою, найдивніші поняття про механіку соціяльного життя.  Се незрозуміння рушійних причин історії виявляється передусім у безоглядній вірі в силу одиниці (терор), по-друге – в силу людського слова, в силу проповіді, все одно, моралістичної (Толстой), чи революційної (Лєнін), чи загалом політичної (так зв. «парламентський кретинізм»). Між усіма сими явищами, за всієї їх розбіж- ности, богато спільного. Л. Толстой думав, що проповіддю «любови» можна пере- вернути догори ногами тисячолітні інституції і звичаї; «парламентські кретини» є свято переконані, що людська проповідь і красномовність викликають великі істо- ричні перевороти; лєнінці і досі вірять, що маси позискуються для нових ідей       не через свій власний досвід, лише виключно проповіддю і гаслами, що кидає в них стороння організована сила (звідси – бойкот Думи). Спільне всім сим ідеологіям нерозуміння рушійних сил історії і наївна віра в міць людського слова.

Не зостали сі ідеї без впливу і на українську публічність. Згідно з думками,     що стрічаються ще й тепер у нашій пресі, головним чинником історії є не боротьба інтересів різних суспільних груп, лише боротьба ідей. Тому, коли якусь «гарну» («хорошу») ідею не засвоєно ще всіма, то се не тому, що вона суперечить інте- ресам певних груп, а тому, що з нею ще не зазнайомилися як слід і не «переко- налися» в її корисності для «всіх». Відповідно до того, українське питання пред- ставляється як «чистокультурне» або навіть педагогічне, розв’язання якого зале- жить від переконувальної сили всяких філологічних і антропологічних аргументів.

Ані трохи не перебільшую!

Ось що можна було прочитати в однім українськім органі: «украинская школа съ обученіемъ въ ней на родномъ языкѣ – вопросъ времени, и только времени. Это понятно всѣмъ,  кто  внимательно  слѣдитъ  за  эволюціей,  которая  совершается  въ вопросах воспитанія и обученія» («Украинская Жизнь». – Кн. V. – С. 114).

Отже, за автором сих слів, величезний політичний переворот (а ним, безпереч- но, була б націоналізація нашої школи) знайде свою причину в… поступі педагогі- ки! Незла теорія, на жаль, лише не може нам пояснити, чому, мимо «эволюціи       въ вопросахъ воспитанія и обученія», в познанських школах і досі вчать польських дітей чужою мовою?

У другім місці довідуємося, що українізація школи буде осягнута «одной силой педагогическихъ аргументовъ» («Украинская Жизнь». – Кн. VІ. – С. 34).

Просто не знаєш, як се все назвати…

Очевидно, коли українське питання є чисто педагогічне, щось як питання про скасування «твердаго знака» або «букви ять», то й метода його розв’язання мусить бути відповідною.

Для всякого, хто дивиться на національну проблему, як на проблему, від розв’я- зання якої залежать інтереси цілих суспільних груп, розв’язання сеї проблеми дове- деться шукати в силі, свідомості і карності сих груп.

Инакше думають наші модерні москвофіли. Для них питання, напр., українізації школи є питання педагогіки і доцільности. Ergo, здійснення їх жадань ставиться     в залежність від того, чи їм удасться переконати своїх противників у доцільності сих вимог, чи ні?

«Незнання», «непоінформованість» противників – ось причини всіх лих! Повторюю, я не перебільшую.

Цитую: «Зовсім не треба бути ані українцем, ані прихильником українського руху, щоб пристати до сих практичних постулатів. Кожне скаже, що коли вчитель  і школа говорять иншими мовами, то се абсурд» («Рада», 1917. – 17/Х).

Отже, коли Маркови й Шульґіни не хочуть сього зрозуміти, то лише через слаб- кість їх логіки, яка не може зрозуміти «абсурдности» їхніх позицій. Треба їх лиш «переконати» в «практичності» українських постулатів так, як переконується, напр., у більшій практичності чорного костюма в порівнанню з ясним – і все буде гаразд.

Така спрощена філософія модерного москвофільства.

В иншім числі та ж газета висловлює свій жаль з тої причини, що російський прем’єр «з переконання або несвідомо (!) гальмував чисто культурний (?) націо- нальний рух одної з віток (!!) руського народу, народу українського» («Рада»,  1911. – Ч. 202).

Та ж газета вважає переслідування українства «одним із многих непорозумінь нашої переходової доби» (Ч. 205).

Отже, підкладом одного з найважливіших фактів суспільного життя – націо- нальної боротьби є, за нашими доморослими соціологами, «непорозуміння»!

Инший український орган бачить у сих переслідуваннях «прискорбное заблу- жденіе, которое объясняется очень плохой осведомленностью русскаго общества относительно истинно культурныхъ стремленій украинскаго движенія» («Укаин- ская Жизнь». – Кн. VI. – С. 26). Цілком консеквентно до сеї ідеології пише инший журнал про гр. Бобринського: «Але сей ворог ще не злий, лише засліплений, і коли йому пощастить, зрештою, пережувати ту їжу, якою його нагодували українські Вергуни в Галичині, то, може, він подивиться ще на українське питання иншими очима» («ЛНВ», 1909. – Кн. ІІІ. – С. 673).

Просто зворушлива наївність!

Не давно нам доводилося читати, що ворогам українців дуже легко стати їх приятелями. Треба лише «покласти руку на серце й дослухатися до своєї совісти… І коли ся совість ще хоч жевріє в них на дні запамороченої душі, то вона дасть пев- ну відповідь» («Рада», 1912. – Ч. 252).

Чи не просто? Автор мусив би опатентувати свій винахід для лікування соціяль- них хвороб!

Инший українець висловлював переконання, що «користь від реалізації україн- ської ідеї зрозуміють усі (?!)» та що українство переможе «внутрішньою ідейною правдою» («Рада», 1911. – Ч. 255).

Gerade zum Küssen, не правда?

У тій самій газеті («Рада», 1911. – Ч. 264) читаємо, що ігнорування українського погляду в холмській справі з боку російських лібералів пояснюється «не лише ре- акційністю 3-ої Думи, але й тим, що богато послів просто не знали й не знають,      з якими величезного практичного значення питаннями звела їх доля».

Правда, від того часу вияснилося, що посол Нікольский чудово самими ж таки українцями був «освѣдомленъ» про український погляд на холмську справу, а все  ж зістав при своїй думці. Не раз «інформувався» знову самими ж таки українцями   і славнозвісний п. Кашкаров із «Утра Россіи», а все ж своїх думок про «мазепинст- во» не кинув.

Але сі всі факти проходять попри наших москвофілів без жодних результатів,    а завтра знову зачинається стара пісня про «непоінформованість», «совість», «ідей- ну правду» й инші дурниці.

Можна і треба інформувати чужу пресу про нас, але не можна бути настільки наївним, щоб бачити в сім інформуванню якусь панацею, що виліковує українофо- бів з їхньої хвороби. Час уже знати, що політичні конфлікти не рішаться апеляцією до «совісти» противника і що немає такої сили, яка б із графа Бобринського зроби- ла українофіла і змусила людей іти проти власних політичних інтересів.

А саме наші модерні москвофіли і переконані, що се можливо. Говорячи про на- городи української преси на хліборобській виставі, одна українська газета не може вийти зі здивування, що «прості собі хазяї та хлібороби, тільки що добре знайомі    з місцевими  обставинами  й  потребами  місцевої  людности,  більш  об’єктивно     й справедливо оцінюють вагу й значення українського вільного слова, ніж особи державного розуму» («Рада», 1911. – Ч. 205).

То мусили б сміятися сі «особи», якби вони читали українську пресу!

В иншому числі (202) не годна зрозуміти газета, як можуть закривати «Просві- ти» «після того, коли така безстороння й авторитетна державна інституція, як Ім- ператорська Академія Наук, дала цілком прихильне для українства пояснення мети і засобів українського національно-культурного руху».

І се все пишуть не діти, а дорослі люди…

Клемансо колись сказав: «un beau diskours a parfois change mon opinion, mais jamais mon vote» (добра дискусія часом зміняла мою думку, але ніколи мій вотум),  і сим висловив досить просту думку, що кожна політична група приймає чи відки- дає якусь ідею, отже і українську, не задля її «внутрішньої правди», а відповідно   до того, чи вона інтересам сеї групи суперечить, чи ні.

Усе се так просто, і все се є для модерних москвофілів китайською грамотою. Політичний анальфабетизм певної частини нашої інтелігенції сумно відбивається на розумінню нею сучасних завдань українства, особливо ж його ставлення до російського лібералізму.

Дивне  загалом є се ставлення. Замовчують ліберали українське питання,    ergo, спочувають, – думають богато українців. Виступить на сцену Струве, говорять про «виняток», не розуміючи, що се й, справді, був би виняток, якби решта російської поступової преси виявляла прихильність до нас. Коли ж ся решта заховує мовчан- ку, тоді подібні «винятки» набирають дуже симптоматичне значення. А вже коли якийсь «поважний» росіянин додумається до геніяльної ідеї про потребу, напр., для нас початкової, і то лише початкової, школи, то не бештанину дістає він в україн- ській пресі, а навпаки – признання. («Рада», 1912. – Ч. 264).

Не з аналізи групових інтересів російського лібералізму виводять у нас його ставлення до українства і навідворот, а цілком з чого иншого.

«Сучасне становище українців, цілком незвичайне (30-мільйонний нарід не мо- же користуватися рідною мовою в школі), може вдержатися тільки за великої бай- дужости російського громадянства до українства – байдужости  й  несвідомос- ти» (ох!).

Се виривок з одної газети.

А ось з иншої: «Українці вірять, що російське суспільство, а з ним і уряд, коли не тепер, то в скорій будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильної русифікації 27 міл. російських українців».

Читач, напевно, буде трохи здивований, коли я скажу, що перша цитата взята     з «Ради», а друга з «Кіева» п. Локотя.

Отже, для обох ціла причина ворожости російської суспільности – в непоінфор- мованості! Треба лише «непорозуміння» розсіяти, і все буде гаразд.

Пробують ще наші модерні москвофіли шукати чисто містичних причин для вияснення позиції російського лібералізму в українськім питанню. «Мнѣ всегда казалась несообразною мысль о совмѣщеніи въ одной и той же душъ (но!) русскаго интеллигента непріязни къ украинскому національному дѣлу со стойкой защитой интересовъ Польши и Финляндіи» («Украинская Жизнь». – Кн. ІІ. – С. 23).

Отже, довідуємося, що політичні програми і симпатії випливають не з інтересів груп, лише… з душі!

Ох, які «несообразности» знайшов би автор сих рядків, напр., в Австрії, в    «душі» німецького інтелігента»! «Неприязнь» до українців і «стойкая защита» поляків.

«Неприязнь до румунів і «стойкая защита» мадярів. А «душа» – та сама! Для пояс- нення всіх сих «несообразностей» авторові, з погляду своєї теорії, довелося б хіба звернутися до психіатра.

Віра в «душу» «хорошаго» російського інтелігента так вкоренилася в нашій су- спільности, що всяка спроба підійти до неї з більш прозаїчного боку все напотика- ється на опір des hommes raisonnables. Так «Снопу» недавно уділено публічної до- гани за те, що його погляди на сю «душу» – «врядъ ли поведутъ къ установленію желательныхъ добрыхъ отношеній» між двома народами («Украинская Жизнь». – Кн. VІ. – С. 99).

Сим у нас і обмежуються. Заглянути глибше в соціяльно-політичний підклад національних симпатій і антипатій і відповідно до того намітити лінію своєї полі- тики у нас не пробують. Усе кінчиться на аналізі «душі» і тому подібних містеріях. Я не припадково зачислив сю основану на нерозумінню механіки суспільного життя віру в «преображенє» російського ліберала – до того ж «москвофільства». Бо подібні наївні погляди на природу суспільних з’явищ характерні для сучасного мало політично вихованого  російського  суспільства.  На  Заході можна  стрінути й опортуністів, і лоялістів, навіть до непристойности. Але ніколи там не знайти людини (розуміється, дорослої), яка думає, що політичні, ergo і національні, кон- флікти, рішаються «освѣдомленіемъ» і апеляцією до «совісти» противника. Подібна політична безграмотність – продукт чисто російської культури.

Її ж продуктом є і сучасний аполітизм українського міщанського руху. Ціла мі- щанська преса майже згідно оповіщає urbi et orbi, що українство – «чисто культур- ний» рух із політикою не має нічого спільного. Так, як би ідея, за якої входять        у гру інтереси цілих суспільних класів, може бути чужа політиці. Правда, у нас говорять часом про автономію. Але чи ж можуть се гасло брати поважно люди, переконані, що «русское прогрессивное общество должно поголовно всѣми силами поддерживать украинское движеніе»? Скоро є зичливість до нас сього «общест- ва», так віриться, то пощо нам усякі правні гарантії у вигляді автономії, тощо? Яка загалом може бути задекларована політична програма у людей, які бачать завдання українства в «пріобщеніи къ русской культурѣ»?

«Ціла наша політика в сучасній добі повинна замикатися в праці і стремліннях культурних. Поза тими розпростирається глуха пустка, або зачинається сфера не- безпечних авантюр».

Так писав у 80-х роках один із видатних поляків, коли не помиляюся, Свєнто- ховській. Повні резигнації і зневіри, сі слова були сказані в Польщі в один із най- реакційніших і найсмутніших часів для польського народу. У нас під ними підпи- салися б десятки людей у момент відродження краю!

Правда, ще недавно, в той час, коли «плавким багаттям вал на гору наступав», наше міщанство вміло співати инші пісні. Але ті часи давно минули. Настала  пора «органічна», а з нею і нова політика, безцільовість якої що далі, то ясніше впадає   у вічі. Бо, з одного боку, повстання проти наших «культурників» опозиції з лівішої частини нашої громади, з другої – не вірять їм і Савенки!

І тепер, коли «утихла буря», наші «культурники» опинилися в позиції, яку най- ліпше дасться схарактеризувати словами поетики:

Зоставсь на дрібних хвилях марний шум,

Та дрібні камінці безсило торохтіли.

Нещасні камінці! той побережний тлум

Ні море, ні гора приймати не хотіли!

Коли у ставленню до російського лібералізму українство все ж здобувається    на слово критики, то зате в инших громадських проблемах воно цілком ідентифі- кує себе з російською суспільністю, беручи богато пануючих у ній ідей за аксіоми. Напр., ще Гулак-Артемовський впадав у захват від Паскевича, що «видушив із ля- хів весь жир». «Патріотичні» вірші писали й Метлинський, Корсун, й Чужбинсь- кий. Історичні твори Костомарова пересякнуті офіціяльним патріотизмом. «Рада» недавно угледіла «щось гарного» у факті, проти якого написано стільки вогненних віршів Шевченка («Рада», 1911. – Ч. 35).

До недавнього часу література в Росії була одинокою провідницею громадської думки. І коли б наша суспільність дійсно не розпустилася ідейно в чужім морю, се б знайшло свій вираз і в нашій літературі. Чому, напр., польська суспільність по- трафила віддати одушевляючі її почуття і настрої в творах Міцкевіча, Словацького, Виспянського, Красінського? Та й тепер віддає у творах Жеромського, Катерлі, Конопніцької?

А кого можемо ми – в сім аспекті – протиставити їм? Шевченка, і лише його.    А замість «Róży» i «Nocy  Listopadowej»  можемо  хіба  похвалитися  «Покликом  до братів слов’ян» М. Старицького, віршем, за своєю наївністю ще не перевище- ним в українській літературі, або москвофільськими романами Мордовця? Або справді талановитою історичною повістю, написаною з метою «виставить во всей выразительной олицетворенности исторіи причины политическаго ничтожества Малороссіи»…

Не можна твердити, щоб у нас бракувало відповідних тем, знаходили ж їх чу- жинці (Байрон, Рилєєв)! Ні, все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить із нього раба чужих ідеологій.

Се рабство виявляється на кожнім кроці. Візьмімо хоч би ставлення нашої мі- щанської преси до балканської війни. Ані тіні спроби подивитися на неї з погляду українських інтересів! Наші публіцисти нічого в сій війні не добачили, опріч кон- флікту «хреста з півмісяцем»: трафаретна філософія, гідна Дорошевича або Неми- ровича-Данченка.

У Македонії майже половина людности – мусульмани, більшість албанців – теж мусульмани, в Косовськім вілаєті 64% мусульман і лише 19% сербів. І мимо всього сього, в бандитськім нападі Балканського Союзу на Туреччину, у варварствах се- рбської армії, перед якими бліднуть погроми Абдуль-Гаміда, наші публіцісти угля- діли «боротьбу за волю!» («Рада», 1912. – Ч. 264).

Та сама рабська залежність від чужих ідеологій, та сама нездатність подивитися на речі не через чужі шкла…

Або візьмімо наше ставлення до панславізму. З одного боку, в нас ніби розумі- ють, що там українцям шукати нема чого, а між тим – наводжу слова проф. Гру- шевського – «почасти по традиції…, почасти просто з чужих голосів, повторялися   у нас, українців, шаблонові фрази про слов’янську єдність, братання, взаємність      і т. д.» («ЛНВ», 1909. – Кн. І. – С. 119).

Хто як хто, а, здається, українці мали б уже пізнатися на неославізмі. А проте треба лиш чехам зробити німецький погром у Празі, і в нашій пресі друкуються кореспонденції про «німецьку провокацію», треба лише чеському «соколу» наго- ворити на українських зборах дурниць про «спільного ворога», який нам досі ще нічого злого не зробив, і зала гуде від оплесків.

Українське питання в останні часи, безперечно, переростає рамки, в яких його хотілося б замкнути «Утру Россіи» або богатьом «поважним» російским «симпати- кам» українства. В числі чинників, від яких тепер залежить доля сього питання, знаходимо богато таких, про існування яких і припускати не можна було донедав- на. І ось наша міщанська преса кожну критичну, що відбігає від шаблонів спробу розібратися в новій ситуації, плямує як злочин!

Не вимагаємо, аби українська преса наражала себе на неприємності, се було б просто глупо, але… бодай би вже мовчала!

Бодай би не говорила, що всяка чесна спроба розв’язати – nach besten Wissen  und Gewissen – прокляті проблеми нашого життя – «не має ніякого зв’язку з реаль- ними потребами й інтересами українства» («Рада», 1911. – Ч. 251; цитовані слова стосуються до одної статті в «Krytyk-і»).

Бодай за кожне активне бажання увільнитися від змори чужих ідеологій, не на- кидувалися з такими статтями, як вступна, вміщена в «Раді» 19 листопада минуло- го року ніби то в обороні – зжалься, Боже! – «культури»! Протестується навіть проти «зайвих галицько-польських і галицько-німецьких впливів». Так, як би сі впливи були чимсь новим для нас. А коли хтось зачне розвивати думки, висловлені проф. Погодіним на кінці його статті в «Украинской Жизни» (ІІІ кн.), коли хтось скаже, що ми, властиво, нічого б не втратили, якби були в тіснішім контакті з за- хідною культурою, та що се було б лише restitutio in integrum, тоді… тоді  les hommes raisonnables кричать про провокацію!

Не хочу сказати, що ціла наша міщанська преса заражена модерним москво- фільством. Деякі органи стараються взяти новий курс. Навіть у цитованих мною органах знайдуться инші, здоровіші думки. Але все се не міняє суті: домінантний напрям наших провідних органів публічної опінії є власне той, який я назвав тут модерним москвофільством.

Розуміється, се явище має свої причини. «Національна самосвідомість може бу- ти зрозуміла лише з національного буття, а не навідворот»4.

Cе значить у даному разі, що російський українець занадто ще живе російською культурою, щоб навіть у своїй свідомості не бути трохи росіянином.

Біологи твердять, що кожний організм у час свого ембріонального розвою река- пітулює цілу історію свого видового розвою, підкреслюючи подібність цього виду до инших, з яких він постав. Чи не могла б нам аналогія між біологічними і націо- нальними організмами пояснити теперішню двоїстість української психіки?

Пояснити можливо, але не виправдати.

Ми не сміємо сидіти, склавши руки, аж поки ембріон не розвинеться.

Особливо ж марксівська інтелігенція. Бо модерне москвофільство є поважною небезпекою передусім для нас. Брак почуття національної свідомости, що видає нас на поталу стороннім впливам, китайський мур від Европи, що тамує розвій самостійної національної культури, звуження цілі й розмаху руху, рецидив косто- маровщини – ось що несе нам модерне москвофільство. Се все, а також нерозумін-

4 Bauer O. Die Nationalitätenfrage und die Sozialdemokratie. – Wien, 1908. – S. 42.

 

ня природи національних відносин і шляхів, що ведуть до національного визволен- ня широких мас, не зостане без впливу на сі маси і, зокрема, на клас, репрезентан- тами якого ми були й хочемо бути.

Цілу ж націю ся течія грозить законсервувати на почеснім амплуа нації- гермафродита.

Тому боротися з модерним москвофільством є нашим завданням. Але також і лівіших елементів міщанського українства.

Бо всякий помітний поступ українського руху – навіть у чисто культурній сфе- рі – страшно задержуватиметься, поки в нас не перестануть бити чолом перед чу- жими ідеологіями, які мають вплив лише через те, що, за словами Локка, «мають паспорт минулих віків». Від сеї залежности від чужих впливів – чи то у сфері куль- турній, чи в иншій – мусимо звільнитися.

Наші українці люблять називати себе представниками цілого народу. Ну, так  хай уже в своїй програмі і діяльності оглядаються на інтереси сього народу, і лише його інтереси.

Нашим обов’язком є відкинути набік теорію аполітично-культурно-національ- но-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту  на  аналізі  природи  національних  рухів,  національних  стосунків  у  Росії і вільну від впливів чужих концепцій.

Українство – навіть міщанське – потребує нової орієнтації!

Коли воно не хоче, розуміється, зостати навіки російським провансальством.

Ся нова орієнтація потрібна особливо в нашу тривожну добу, коли, за словами п. Струве, який має тонкий нюх, «скрізь зріють великі проблеми і сіються великі бурі».

 

[Донцов Д. Модерне москвофільство. – К., 1913.]

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова