Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ДУМКА І ЕВРОПА

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ДУМКА І ЕВРОПА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ДУМКА

 

“Від вашої найближчої генерації буде залежати слава, яку лишите по собі в іс- торії: вона буде голосною, коли нащадки з честю носитимуть ваше ім’я; навпаки, ганебною буде пам’ять о вас, коли найближча генерація мовчатиме про вас і пере- можці писатимуть вашу історію. Ще ніколи переможець не мав охоти справедливо оцінювати подоланих. Чим більше він їх понижує, тим справедливішим ставав він сам. Хто може знати, скільки шляхетних діл сеї чи тої нації пішло в забуття через те, що їх нащадків уярмлено, а переможець, відповідно до своїх цілей, видав о них свій безапеляційний осуд”.

Такими словами промовляв колись Фіхте до своїх земляків. Коли ми звернемося з тими словами до нашої нації, то нам зразу стане ясно, чому Україна зникла поволі з політичного овиду Европи. В кривавих змаганнях межи Московщиною й Украї- ною, яких початок губиться в XII віці (зруйновання Києва Андрієм Суздальським), Московщина лишилася переможцем. Вона робила нашу історію від кінця XVIII віку, вона ж інформувала про нас світ. Для того він до недавна так мало знав про нас!

Занепад України як самостійної нації припадає на XVIII вік. До того самого часу відноситься й безприкладний зріст Російської імперії, сього “третього Риму”, після слів їх ідеологів. Епоха енциклопедистів і Великої французької революції, епоха проголошення “прав чоловіка і горожанина”, засад, якими ми живемо й досі, ся епоха застала лише Росію на цілім просторі Східної Европи від Білого до Чорного моря. Сей факт занотовано в історії і переказано нащадкам, а все, що було перед ним, зникло з пам’яти Европи так само, як Франція Некера, пудрованих перук і Марії-Антуанети. Україна як поняття культурне, географічне й політичне переста- ла існувати, зливаючись із поняттям Росії.

Чи сей стан речей був нормальний? Ні! Мимо того, що тривав аж двіста ро-  ків, він був усе чимось штучним, припадковим. Доводить се не лише буйний ви- бух народної енергії на Україні в четвертім році війни, що перевищив найсміліші сподіванки, доказує се цілий розвиток української державної ідеї. Для розвитку кожної державної думки важні два моменти: внутрішній і зовнішній, матеріяльний і моральний. До першого відносяться: географічне положення, число населення, земельні багатства даного краю; до другого – та воля творити самостійну держа- ву,  яка ближче не дасться означити і яка виявляється в безнастанних змаганнях  до здобуття або утривалення власної державної організації. Є, однак, ще третій момент, котрий надає певній державній ідеї (навіть тоді, коли їй бракують два пер- ші моменти) надзвичайної сили й відпорности. Се вимоги політичної рівноваги. Лише тим моментом тримаються досі такі держави, як Швайцарія або Бельгія, чи там Данія, завдячує сьому моментови своє існування почасти і Австро-Угорщина. Коли б ті держави перестали існувати, і були б заанектовані в цілості або в части дужчими сусідами, то се рівнялося би уярмленню Европи одним паном, одним во- лодарем. Таким паном Европи був свого часу Наполеон І, що заанектував Бельгію й почасти Швейцарію, був пострахом континенту і тримав під своєю властю пів світа. Творення таких імперій загрожувало б політичній рівновазі европейських держав, роблячи їх всіх васалами одної. Тому кожна  державна думка, що стояла  на дорозі здійснення планів европейських імперіалістів, все знаходила в ідеї полі- тичної рівноваги своє оправдання й найвищу санкцію. Кожда така державна думка втілювала в собі якусь ідею, певну історичну місію: та сама Бельгія була охорон- ним валом Німеччини проти Франції і на відвороть – габсбурзька монархія була передньо сторожею західної Европи проти Османів. Подібну ідею, подібну місію репрезентувала й українська державна думка, котра також знаходила своє оправ- дання, свою найвищу санкцію в ідеї европейської рівноваги.

Що се була за місія? Се була охорона Заходу й цілої окцидентальної культури від потопу панмосковітизму.

Серед многих проблем европейської історії, котрі судилося, здається, розв’язати нашій генерації, найважнішою, може, є безупинне пертя Росії до полудневого моря і стремління те осягнути, а тим самим і політичну гегемонію в Европі.

З подиву гідною консеквентностю й упертістю промощувала собі Росія протя- гом віків дорогу до незамерзаючих морей, лишаючи за собою зруйновані держави й поневолені народи. Вправді, ціль російської політики була ясно сформульована, щойно в так званім заповіті Петра І, але довго ще перед ним глибоко запали вони  у свідомості московських царів, які зробили з них провідну лінію всіх своїх акцій в Европі. Одна велика держава за другою, захищаючи власну екзистенцію, стави- ла розпачливі зусилля – затамувати московський потоп. Спершу Польща, потім Швеція і Туреччина. Коли ж побідна Московщина або знищила отсих своїх проти- вників, або їх зізолювала, тоді досягла вона границь осередніх держав. Завдання поздержати небезпечну московську експансію припало в уділі Австро-Угорщині,  а відтак Німеччині. Се й було зав’язком великої війни, що почалася в 1914 році. До яких взнеслих цілей не стреміли б Петро І і Катерина II, ведучи свої війни,  щоб наблизитися до західної цивілізації, та результат сих воєн – колосальний зріст російської потуги – був для Европи нарушенням “équilibre dans le nord”. Ce далося скоро взнаки. Ряд конфліктів (1790, 1854, 1878, 1887) межи Росією і центральними державами привів, зрештою, і до остатньої війни.

При всіх тих конфліктах західних держав (а серед них Франції та Англії) вдаряє особливо в очі, що кождого разу, коли ходило о ослаблення російської переваги, ви- пливало й українське питання. Кожна держава, що гляділа на знищення російської переваги, як на свою історичну задачу, роздумувалася й над самостійністю України – держави, що належить до найбагатших провінцій Росії, ділить її від Чорного моря й від Константинополя.

Уже Польща мусила признати незалежність своїх, відпалих від неї українських провінцій, щоби в союзі з ними поборювати Московщину (1659 р.). У 1669 і 1711 роках вимусила Туреччина на Польщі й Росії признання самостійности України, аби здобути в сій останній природного союзника проти двох інших. Турецькі плани відбудування України сягають майже в половину XVIIІ віку. Скоро до противників Росії прилучилася й Швеція, що за Карла Ґустава X і його внука Карла XII за- ключає оборонний та зачіпний союз із українською республікою, щоби сотворити противагу Московщині, яка поширювалася на північ. Рівно ж і пруському королеві Фридриху-Вільгельмові II та його канцлерові графові Герцбергові не була зовсім чужою ідея самостійної України, як і великому лорду-протекторові британської республіки Оліверу Кромвелю. Здається, та ідея займала й великого Корсиканця. Коли в 1854 р. справа великодержавного становиська Росії в цілім його значенні для Европи знову стала актуальною, проєкти відбудування України виринають у деяких політичних кругах Німеччини (пр., у партії Бетман-Гольвеґа). Тій ідеї не су- дилося тоді бути зреалізованою, але вона віджила знов, коли Росія в 1887 р. захоті- ла зробити новий крок по дорозі до Константинополя (проєкт Бісмарка-Гартмана). Також в останніх часах, кілька літ перед війною, стала та ідея, особливо в Австрії, предметом міркувань у політичній літературі. В остатніх роках війни займалися, зрештою, сею думкою в Англії і Франції, надаючи, щоправда, українській ідеї не протиросійський, а протинімецький характер.

Можна вже a priori прийняти, що питання, яке все виринає, як тільки гамування російської переваги ставало на денному порядку европейської політики, не лише в головах дипломатів, але й у дійсності стоїть із сею перевагою в причиновім зв’язку. І так є дійсно. По-перше, ціле великодержавне становисько та імперіялістична полі- тика Росії були б немислимі без посідання України, на якій спочиває ціла економіч- на й політична сила Росії. По-друге, без України не могла би Росія цілком мати до розпорядимости бельгійських, французьких та англійських міліярдерів; тих мілі- ярдерів, котрі їй дозволяють удержувати на відповідно високім щаблі свою збройну силу. Крім того, є історичним фактом, що лише втілення України уґрунтувало до- мінуюче значення Росії у слов’янстві та сотворило підставу для панславістичного (recte панмосковського) руху. Щойно при кінці XVII в., коли Україна тріпотіла в цупких обіймах сягаючої до Чорного моря Московщини, постала байка про “іс- торичну місію” Росії визволяти слов’янські народи. Щойно тоді почали балканські слов’яне звертати благаючі погляди на далеку Москву, котра виступає з далекосхід- ними планами, у первий раз щойно в 1672 році. По нещасливій битві під Полтавою (1709 p.), коли по 50-літах безперервної боротьби підпорну силу України зламано, стало здійснення Петрових мрій чимсь можливим. Конечні передумови воєнних ці- лей Росії в 1914 р. положено таким чином у той день, коли підприємство Карла XIІ і Мазепи знайшло, перед двома століттями, свій несподіваний і страшний кінець.

Нам можуть закинути: чи на часі тепер, по перевороті в Росії, розглядати укра- їнське питання на тлі міжнародніх відносин? Чи на часі розглядати українську державну думку як постулат европейської рівноваги тепер, коли хитається і паде російський імперіялізм, коли відносини межи націями, здається, полягатимуть не на взаїмній невтралізації, тільки на обов’язуючих всіх договорах. На се можна від- повісти, що, по-перше, українська ідея представляється по розгромі Росії не лиш як охоронний вал проти російського, але й проти німецько-австро-польського імпе- ріялізму. По-друге, забувається, що межи демократизацією та імперіялізмом нема непримиримих суперечностей; що імперіялістичну політику провадила і провадить демократична Англія, Французька республіка і Північноамериканська федерація, що, отже, не можна з певністю твердити, що російська демократія конче робитиме виїмок у тім відношенні. Тим більше не можна, що не лише кадети і трудовики (Керенський!), а навіть Плєханов, Дейч, Алексинський та инші соціялісти з переконання – апостоли імперялізму. Зовнішня політика держави дефініюється не її формою правління, а її географічним положенням. “Наклін до територіяльної екс- пансії, – каже в одній своїй книзі Свен Ґедін, – подібний ДО СИЛИ природи, за яку не можна робити відповідальними поодинокі особи”.

Так само, як Англія стреміла й стремить до сполучення Египту з Індіями через Малу Азію в одну цілість, так само, як Сербія стреміла й стремітиме до моря, а Польща до Данцігу, так само, мабуть, і Росія не так скоро покине свої констан- тинопольські плани, поки її напроваджує на них біг ріки Дніпра, Буга й ростуче економічне значення України. А коли так, то й українська державна ідея, – як ідея охоронного валу проти Росії, не тратить свого значення як постулат европейської рівноваги.

Сей момент української державної думки і має бути темою сеї брошури разом із двома иншими: матеріяльними і моральними, географічно-економічними переду- мовами української державности і тими, що полягають у свідомій і доцільній волі нації вибороти собі державну незалежність.

Обнятий одною загальною ідеєю зусиль цілого ряду поколінь вибороти неза- лежність нації, се задачею автора.

 

РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ДУМКИ1

 

1. Розвиток до занепаду староруської держави

Ідея української державности вродилася на світанку европейської історії. Стрем- ління до власного політичного життя виявлялося в української нації в різних формах: спершу в будуванні таких державних організмів, як Київське князівство, Галицьке і Володимирське короліство (до половини XIV віку) та Гетьманщина (1654-1734), далі – у формі автономної провінції під зверхністю чужої держави (1734-1781), то знов у кривавих, періодично повторюваних повстаннях проти кождої держави, що силоміць підбили собі Україну (змагання проти Литви, Польщі і Росії), коли знемо- жений і вичерпаний безнастанною боротьбою край, – подібно як по 30-літній війні Німеччина, – лежав безсильний і спустошений, зачала українська самостійницька думка шукати собі нових доріг. Се були дороги тайних товариств і підземної про- паганди. З початком 20-го віку (1905 р.), коли в Росії заносилося, як здавалося, на нову еру, на еру легальної національної боротьби, український рух прийняв форми, подібні до національних рухів у Західній Европі по 1848 році: народно-просвітну, організаційну і парламентарну діяльність. В останніх літах, у роках війни і рево- люції, українство знову пішло на шлях легальної боротьби, виступаючи одверто зі своїми правно-державними ідеалами. Форми сеї боротьби, отже, мінялися, як міня- лися й державні форми, в рамах яких отся боротьба велася. Мінялися, як, зрештою, всюди, й ті суспільні класи, що виступали як носителі й передові борці державних аспірацій нації, але ціль тих аспірацій лишалася одна й та сама. Сею ціллю було здійснення раз слабше, раз сильніше відчутої потреби великого народу вибороти незалежну, власну державну екзистенцію.

Уже в 10-му віці нашої ери злучилися різні східнослов’янські племена, що си- діли по обох сторонах Дніпра, в одну руську державу зі столицею в Києві. Спільна

 

1. Пор. твори: М. Костомарова, І. Соловйова, А. Брікнера, І. Енгеля. М. Грушевського, Бар. Нольде: “Очерки русскаго госуд. права” та проф. Сергієвича “Русскія юридическія древности”.

 

небезпека зі сторони кочових орд злучила сі землі в одну державу під проводом фахових державоположників – норманських князів. Ся держава, що складалася з різних напівсамостійних уділових князівств під зверхністю Великого київського князя, досягла свого найбільшого розквіту за Володимира Великого. Сей князь, що потрафив далеко від своїх границь тримати орди степовиків, злучив свої народи в одну більшу цілість вузлами запожиченої русинами2 з Візантії культури й релігії, оживив торгово-політичні зносини Києва зі західноевропейським світом, відтягнув, одначе, князівство Володимира від одностороннього впливу візантійської культури і відкрив шлях від Києва на захід, а спеціально – до Риму. Се визначило пізніше напрям цілого культурно-історичного розвою України і привело до розквіту буйної західноевропейської культури на її землях.

Суперечність між зовнішньою експансією держави та її внутрішньою консо- лідацією встримав сей інтересний культурний процес і, що найважніше, допро- вадив до політичного ослаблення Володимирової держави. Зміцнення північних (російських) князівств, які вже тоді хотіли здобути собі політичне першенство Ки- єва (зруйнування Києва російським князем Андрєєм в 1169 р.) – завдало Київській державі невилічиму рану, від якої вона під ударами татарів поволі й умерла.

По здобуттю татарами Києва (1240 р.) віджила українська державна думка знову у формі Галицько-Волинської держави. Ся держава брала живий уділ в історії Захо- ду, а її князі підносили навіть претенсії на австрійський престол. Але й тій державі судилася та сама доля, що й її попередниці. Галицьку державу повалила та сама татарська інвазія. Українські території дісталися почасти під панування Польщі (Галичина), почасти – Литви (Волинь і Київщина). У Литві положення українства було ліпше. Вищий культурно-український елемент (разом із білорусинами) здо- був собі незабаром домінуюче значення в державі. Українська (взгл. білоруська) мова панувала при дворі литовських князів, у приватнім життю магнатів, ба, навіть у литовськім законодавстві й судівництві. Цілком певно, що невеличкий числом, нижчий культурою литовський нарід мусів би згодом уступити й політичний про- від у державі руському (взгл. білоруському) елементові, коли б сувора конечність не змусила Литву шукати получення з Польщею.

15 серпня 1385 р. злучив литовський князь Ягайло (який між тим став поль- ським королем) свої литовські (та білорусько-українські) землі з польськими. Се дало гасло до розпучливої боротьби о першенство в державі між (католицьким) польсько-литовським і (грецьким) українським елементом, – боротьби, котра скін- чилася на користь Польщі в битві під Вількоміром 1 вересня 1525 р. У тій битві згинула майже ціла українська шляхта, а українсько-державні аспірації здушено в зародку.

По сій битві втілення українських (і білоруських) земель до Польщі було лише чи- стою формальністю. Так прийшло буцімто до добровільного акту Люблінської унії   в

 

2. Ім’я “Україна”, “український”, хоч постало вже в XІІ віці, стало поширеним, як назва руського на- роду не скорше, як у XVII віці: зміна імени не є чимсь безприкладним в історії (приклад Румунії, що передше звалася Молдавією, згл. Валахією). Зрештою, ціла ся квестія номенклатури і сполучений з нею спір про язикову і народну відрубність українців від москалів має для оправдання державних пре- тенсій перших другорядне значення. Приналежність до різних націй не перешкоджає швейцарським німцям, французам та італійцям творити одну державу. З другої сторони, ближче свояцтво німців із голландцями, яке ще донедавна виявлялося в спільнім імени (майже до 1600 року уходила голланд- ська мова за німецьку – “dоetsch”, по-англійськи “голландський” досі буде “dutch”), – не перешкодило тим двом племенам одної і тої самої нації організуватися у дві різні держави.

 

1569 р., яка злучила Польщу, Литву й Україну в одно політичне тіло під проводом пер- шої. Політична комбінація, яка не проіснувала навіть сто років. Збудована на руїнах української державної ідеї, ся комбінація розвалилася 80 літ пізніше, коли українська державність робила за Хмельниччини перші кроки на дорозі свого відродження.

 

 

2. УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКА (1654-1734)

 

а) Союз із Московщиною

Положення нової польської провінції не було того роду, щоб вона могла погоди- тися з доконаним фактом. Ще не згасли традиції колишньої самостійности, щойно втрачена рівноправність українців у Литві, зрештою конфесійні різниці – все те не давало українцям із легким серцем допасуватися до зовсім чужих їм відносин та уряджень Польщі. Тодішня Польща, горда своєю культурною та мілітарною вищіс- тю над Сходом, недооцінювала відпорну силу українського народу. Наклін молодої републіки до експансії, свідомість, що перед нею стоять великі історичні завдання, не лишали й часу займатися менше приємними внутрішними стосунками держави. Завданням дня було безвзглядне злиття всіх трьох народів в одну велику польську націю. Щодо України ся справа не повелася. Вже того самого віку, коли переве- дено унію, почалися на Україні повстання, які лиш через ужиття великої воєнної сили могли бути здавлені. Останнє з тих повстань під проводом Б. Хмельницького (1648 р.), привело, зрештою, до повного відпаду зревольтованих провінцій і (1654 р.) до проголошення української республіки, котра, в безпереривних боротьбах на трьох фронтах – проти Польщі, Московщини і Криму – зуміла повних сто літ утри- матися незалежною. Програма повстанців спершу не мала за ціль відділення від держави. Навпаки, їх бажання не йшли поза границі національної рівноправнос- ти вищих верств української нації та їх релігії і ще територіяльної автономії краю (Зборівський договір 20 серпня 1649). Та на таку радикальну зміну своєї консти- туції тодішня Польща не була вже  спосібна. З другої сторони, революція вирос-  ла понад голови її провідників. До неї прилучилася не лише шляхта і Запорожжя, але й сотки, тисячі селян-кріпаків. Вони, ті останні, й накинули Хмельницькому свою власну програму. Ся програма була: скасування панщини і усунення поль- ських панів-дідичів з України. Иншими словами: ліквідація цілої, започаткованої за часів Люблінської унії, полонізаційної політики республіки і зречення з провідної ролі польського елементу в полудневих провінціях держави. При таких услів’ях всяка угода між поляками та українцями була лише завішенням зброї. Логіка подій і несподівана колосальна сила нації попхнула провідників руху на шлях боротьби за незалежну українську державу. Богдан Хмельницький часто називав себе “кня- зем”, а свій край, який після нього мав простягатися “аж по Львів, Холм і  Галич”, “князівством”. Зв’язь із Польщею розірвано – і на полудні Східної Европи постав зненацька новий державний твір, правда, ще правно не признаний, але який опи- рався на велику, побідну армію. Появлення нової християнської держави зауважено молдавинами й сербами, які послали своїх послів до Хмельницького. Туреччина, Московщина, Семигород, Молдавія і Волохія, рівно ж і Швеція зразу оцінили ціле значіння нового політичного чинника на Сході Европи, що міг бути дуже помічним їх політичним планам. Україну втягнено у заколот міжнародних конфліктів тодіш- ньої Східної Европи, які вона стреміла використати для справи своєї незалежности. Але тій незалежности нової, ще несконсолідованої, вчора ще неіснуючої держави бракувало солідного опертя. Се опертя думав знайти Хмельницький у союзі з тою чи иншою з сусідних держав. По невдалих спробах із Туреччиною заключив гетьман союзний договір із Московщиною. Російські вчені називають сей договір “присоединениемъ Малороссии”, представляючи справу так, немов то Хмельниць- кий свідомо стремів до такого, власне, розв’язання справи, тим часом, як се “при- соединение” наступило щойно пізніше і в планах гетьмана ніколи не лежало. Вже побіжна аналіза Переяславської умови з 17 січня 1654 року показує цілу безпід- ставність тверджень російських учених.

Переяславський договір був, після своєї правної натури, добровільне получення двох незалежних держав на підставі реальної унії, в значенні, яке надає сьому по- нятю модерна наука, себто, що лише фізична особа монарха була обом державам спільною3. Україна зовсім не творила одної держави з Москвою. Вона була лише, як се стояло в царським післанню, “принята під Нашу Високу руку і зобов’язалася служити Нам, Нашому синови і Його наслідникам”, – отже, признавала лише мос- ковського царя своїм паном. Друга обставина підкреслює се ще остріше, і Україна по “присоеднению” не підлягала жодним загальнодержавним інституціям (як пр. Хорватія підлягає до певної міри пештському сойму). Вона творила “землі гетьман- ського рейменту”, у відрізненню до земель царського правління; урядові зносини з нею провадило московське правительство через “посольські прикази” (міністер- ство заграничних справ), відтак через “иностранную коллегию”, отже, таким самим способом, як із чужими державами. Після умови затримала Україна власну адмі- ністрацію, судівництво, законодавство (через гетьманські “універсали”), військо й церковну організацію. Голову республіки (як і инших урядників) вибирано на ціле життя, затвердження царя не вимагалося, що особливо цікаве, Україна посідала на- віть певне право самостійних дипломатичних зносин із чужими державами, з чого, як побачимо, вона дуже часто й охоче користала. Опріч двох, вже згаданих елемен- тів держави – власної території і зверхньої влади на ній – не бракувало Україні і третього: українську націю признано “політичною нацією”, і московські царі звер- талися до неї, як до “нашого малоросійського народу”, підкреслюючи тим самим  її відрубність. Права української держави були, отже, ширші, як навіть управління Угорщини в подвійній монархії.

Новий союз, про який його творець, Хмельницький, думав, як про щось пере- ходове, не тривав довго. Забагато сил працювало в противному напрямі, аби сей неприродний зв’язок міг існувати без заколоту. Українська нація занадто зрослася зі західноевропейською культурою, щоби з легким серцем кинутися в обійми на- півазійської деспотії. “Присоединение” наступило з тяжкою бідою. У многих міс- тах, як свідчать самовидці, боярів, що прибули для відобрання присяги, “гонили палицями”. Київський митрополит та архімандрит Києво-Печерської Лаври казали, що готові “скорше вмерти, як присягнути цареви”. Українське духовенство поваж- но заперечувало релігійну спільність із Московщиною. Лише як сувору конечність принято союз із Москвою, який при першій нагоді готові були розірвати.

Ся нагода скоро з’явилася. Велике завдання, що собі поставила Україна, було, як вже згадано, з’єднання всіх українських земель “аж по Львів, Холм і Галич” під

 

3. Реальна унія, в противенстві до персональної, заходить тоді, коли одна й та сама особа (або динас- тія) є пануючою в обох державах не припадково, через осібні в кожному краю закони престолонас- лідства (як се, напр., було в Англії та Ганновері в 1714–1837 роках), а на підставі умови через спільне обом державам право престолонаслідства. Спільність інших органів власти буває при реальній унії, але може й не бути.

 

владою гетьмана. Ще більше! Добре спільне життя з білорусинами на Литві приве- ло до піднесення українських аспірацій також і на білоруські землі. Але здійснен- ню сих аспірацій перешкоджала Москва, яка сама мала ті самі претензії. Противно, вона була не від того, щоби частину українських земель лишити при Польщі, аби бути тим певнішим паном на решті української території. Опріч того, для Москви була Україна лише розгоновою дошкою для її заборної політики супроти Туреччи- ни, тому незалежність України була для неї сіллю в оці. Всі ті обставини мусіли допровадити до розриву з Московщиною. На Україні почалася доба горожанської війни, в якій брали участь всі сусіди, – доба надлюдських зусиль української нації, що злучена раз з одним, раз з другим із тих сусідів, з незламаною волею старалася осягнути свої цілі – державну незалежність. У сих замішаннях, очевидно, залом- лювався не раз Переяславський договір раз одною, раз другою стороною. Україна не хотіла нічого знати про яку-будь злуку з Москвою, знова ся остання хотіла її звести до ролі своєї звичайної провінції. Все ж таки договір двічі відновлювано (17.

22. 1659 та 22. VIII. 1728 рр.), і він уходив аж до смерти гетьмана Данила Апостола (1734 р.) за Конституцію української держави.

Значіння Переяславської умови для історії української державної думки полягає на тім, що вона була першим пактом інтернаціонального значіння, який Україна – від часу втрати своєї незалежности – заключила з другою державою. Се вже не була угода (як, прим., Зборівський договір) межи “Військом Його Королівської Мости Запорозьким” і його правительством, але дипломатичний трактат, на заключення якого дві незалежні держави дали свою суверенну волю. “Переяславські статті” стали історичною традицією, за якою йшли многі пізніші визвольні рухи на Укра- їні.

 

б) Союз із Польщею

Довге співжиття України з Польщею і Литвою, мимо упослідження українського народу, зробило великий вплив на його культуру і на формування його політичних ідеалів. Не для одного українського шляхтича була недосяжним ідеалом “золота свобода” польської шляхти, а державна організація Польщі була гідним насліду- вання взірцем. Се й було головною причиною, що зараз-таки по смерти Хмель- ницького (в 1657 р.) помогла вибиватися вгору сильній партії, що змагала прилу- читися назад до Польщі. Другою причиною був уже згаданий опір московського правительства проти політики Хмельницького зробити з усіх українських земель міцний державний організм під гетьманською зверхністю. Сю політику сподівали- ся тепер реалізувати українські провідники (головно новий гетьман Виговський)  в порозумінню з Польщею. Приймалося, що з тою останньою легше тепер було б пактувати, як перед втратою України. Так прийшло до голосної Гадяцької умови 16 вересня 1659 року. Наміром творців сеї умови було збудувати конституцію Польщі, до котрої прилучилася тепер Україна, на засаді тріялізму. Королівство Польське, Велике князівство Литовське і покликане до життя нове Велике князівство Руське (українське) мали творити складові частини республіки. Трактат поширював тери- торію князівства Руського майже на всі етнографічні землі, замешкані українським племенем – на Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, східну частину Волині і по- лудневу половину Поділля, разом три польські воєводства. Король мaв вибиратися всіми трьома народами. Кожда частина республіки мусила, правда, зректися права самостійних дипломатичних зносин, але, зрештою, користало руське Вел. князів- ство з усіх прав суверенної держави. Зверхня влада спочивала в руках   вибраного гетьмана. Найкраща законодавча власть належала українському соймові, вибрано- му населенням усіх трьох воєвідств. Далі мала дістати Україна: власного канцле- ра, маршала і скарбничого, усіх трьох із гідністю сенаторів, власну монетарію і військо. Панські відділи не сміли стаціонувати на Україні або мусіли бути під ко- мандою українського гетьмана, коли їх присутність на Україні вимагалася воєнною конечністю. Опріч того, умова передбачала заснування двох українських універси- тетів, гімназій, колеґіїв, свободу преси, грецької віри й заложення друкарень.

Коли б ми хотіли шукати аналогій до Гадяцької умови, то її можна було б по- рівняти, mutatis mutandis – з обов’язуючою нині конституцією Австро-Угорщини. Впрочім, устрій державний Польщі – Литви – України так само тяжко зачислити до якої-будь категорії державних получень, як І устрій Габсбурзької монархії. В кожному разі була се реальна унія в тіснішому розумінню, бо не лише особа короля була спільною всім трьом державам, але деякі инші органи власти (сойм респу- бліки й сенат). Рівно ж бракувало кождому з членів союзу, як уже зауважено вгорі, права дипломатичних зносин. Одначе отсі ограничення не зменшували державний характер Великого князівства Руського так само, як брак права заключувати між- народні трактати не перешкоджає Угорщині бути незалежною державою.

Творці нової тріялістичної республіки були щиро переконані, що Гадяцький трактат заініціює нову добу в житті української нації. В 1658 р. вислало українське правительство універсал до всіх европейських дворів, в якому пояснувалися при- чини розриву з Москвою, і Україна “кликала Бога на свідка”, що вона була змуше- на “розпочати справедливу оборонну війну за свободу і шукати помочи у сусідів, аби скинути зі себе московське ярмо”. Нова доба в українському житті заповіда- лася якнайкраще. Дві московські армії під проводом двох князів, що мали покарати “зрадника”, вирубав Виговський впень (під Конотопом і Соснівкою), московських воєводів на Україні або вимордовано, або вигнано, і Україна знов була більша. Але гарний будинок Польської республіки, обновленої в крові українських повстань, завалився так само скоро, як і постав. Час, що минув від того дня, коли Україна була звичайною польською провінцією, показався закороткий, щоби він міг пере- конати польську шляхту в добродійствах нової конституції. Не всі поляки стрінули Гадяцьку умову з захопленням. Много боялося (і мали рацію!), що нове Велике князівство не занедбає піднести свої претенсії і на решту українських територій, не обнятих Гадяцькою умовою. До того ще попала Польща в міжнародні замішання (з Туреччиню та Швецією), які приневолили її шукати порозуміння з Московщиною. При таких обставинах не могла Гадяцька ідея, з натури речи ворожа Москві, знайти серед польських політиків багато прихильників. Тодішня Польща була вже заслаба, аби вона могла жертвувати свої сили для далекосяглих великих планів повстан-  ня, що почалося проти Москви на Україні, тому не зазнало відповідного попертя   з польської сторони і було здавлене. Гадяцький договір скінчився фіяском. Спро- ба відновити його (Чуднівська умова Юрася Хмельницького з Польщею 8 вересня 1660 р.) також не мала успіху.

Лінія польської політики, яку відтак засвоїла собі Московщина, – здусити всі прояви самостійницької думки на Україні, – робила безвиглядними всякі зусил-  ля останньої здобути свою незалежність, опираючись на одну з тих держав проти другої. Але так само безвиглядним було підбиття цілої України Польщею або Мо- сквою. Небезпека, яка грозила обом тим державам від консолідації України при- неволила колишніх ворогів до заключення Андрусівського договору (в 1667 р.), яким край безперестанних повстань поділено на дві части: Дніпро став   границею між Польською республікою і Московським царством, наслідком чого Україну роз- шарпано.

Від сього страшного в історії нашого краю момента, всі змагання розбитого на части народа о нове здобуття минулої єдности і незалежности звертаються у зовсім инший бік. Ті змагання мали, однак, лише переходовий успіх, і обі частини України жили аж до упадку Польщі, коли Правобічна Україна (опріч Галичини) також при- пали Росії, – кожда своїм осібним життям.

Щоби правдиво оцінити гадки Гадяцької умови, належить прочитати ті умови (Зборівську 1649 р. і Білоцерківську з 1651 р.), в котрих Україна пару літ назад ба- чила здійснення найвищих своїх політичних ідеалів.

Щойно тоді зрозуміється, який колосальний поступ у розвитку української дер- жавної думки представляв твір гетьмана Виговського. Ми навчимось цінити сей твір ще вище, коли згадаємо, що ідея Великого князівства Руського, обіймаючого майже цілу етнографічну українську територію, зродилася в нації, що перед 300 літами стратила державну самостійність і яка, розшматована межи Литвою і Поль- щею, майже двіста літ не жила спільним життям. У Гадяцькій умові бачимо рівно ж, правда, несміливу, але першу пробу сотворити з незалежної держави на Дніпрі греблю проти грізної сили зростаючої Московщини. Внутрішний змисл української державної думки знайшов тут своє перше інтернаціональне признання.

 

 

в) Україна і Туреччина

Османська держава грала в українській історії величезну ролю, зовсім відмінну, як серед инших слов’янських народів. Як протектор з’явився півмісяць на Україні в XVII віці і як оборонець вільномодних змагань її народу. Андрусівський мир межи Польщею і Росією (в 1667 р.), яким обі держави обов’язалися взаїмно тримати на узді розшматовану Україну, спровадив українських політиків на дорогу, досі ледве їм знану. По російсько-польській угоді не можна було вже балансувати межи сими двома державами, й очі українських патріотів звертаються поволі до Порти. З її поміччю надіються вони осягти свої ідеали. Туреччина все зі заздрістю гляділа на спроби инших держав стати твердою ногою на берегах Чорного або Азовського моря. Спершу се була Польща, яка посувалася в напрямі до сього побережжя. Тому кримський хан (васал султана) був усе готовий підтримувати збройною рукою всі українські повстання проти Польщі. По 1654 році виріс для Туреччини на півночі новий небезпечний ворог – Москва, яка, здавалось, переймала на полудні завдання, що були не під силу Польщі. В Константинополі догадалися скоро, що нарушена перевагою Московщини східноевропейська рівновага найліпше може бути при- вернена назад через відбудування незалежної України. Отже, політичні інтереси Туреччини й України сходилися тут разом. Вже Хмельницький піддався був під протекторат султана, котрому він, як свому союзникові, зложив навіть присягу ві- рности. Але ідея союзу з Туреччиною знайшла свого найвиднішого й найзавзятішо- го оборонця в особі гетьмана Петра Дорошенка. В 1669 році заключив він договір із султаном, який був, властиво, воєнним союзом. Загрожена зі заходу і зі сходу Україна не мала часу виробляти собі, передуману до дрібниць, Конституцію. Мимо того, самостійницька ідея, – суть і ціль Дорошенкової політики, – ясніє виразно в договорі з Туреччиною. З цісарсько-оттоманського послання до гетьмана виходить, що Україна вступала в такі самі відносини до Порти, як Молдавія або Волощина, себто у відносини васала. “Посилаю вам, – стояло в листі султана, – гетьманську булаву і прапор не на знак підданства, лише як знак приятельства і на пострах нашим ворогам”. Дорошенко відповів, що його нація не є ані невільником, ані васалом, та що вона хоче бути свобідною. Переслані йому символи його гідности він уважає за “знак союза межи Україною і Портою”, котрий особливо має бути скріплений по- міччю, що її принесе Україні турецька армія. Обидві договірні сторони годилися, отже, щодо правно-державної оцінки пакту, котрий був звичайним приреченням оборони, даним одною суверенною державою другій. Межи пунктами сього пакту особливо цікавий той, який говорить, що “ані султан, ані хан не сміють без порозу- міння з гетьманом заключати які-небудь умови з сусідними суверенами”.

Довгі війни з Польщею і Росією, в які замішалася Порта внаслідок її договору  з Україною, спочатку були дуже успішні, і ціла Україна, яку Дорошенкові удалося знов з’єднати, стала на час зовсім самостійною державою під номінальним тіль- ки протекторатом султана (1672 р.). Українська державна думка святкувала свої найбільші тріюмфи. Погроза Порти польському послови, що “її слова і честь на- кладають на неї обов’язок дотримати віри Україні, яку вона перед цілим світом обіцяла боронити”, – стала дійсністю. Проте українському гетьману, певно, одній із наймудріших голів свого часу, не судилося дожити повної реалізації своїх смі- ливих планів. Сили Османської держави, що тоді знаходилася у війні з пів світом, не вистарчали, щоби боронити успішно нову велику провінцію. Двічі відновляла Порта свій союз із Україною, але була-таки приневолена зректися своєї ціли – від- реставровання України. Ще в 1677 р. з’явилося турецьке військо на Україні разом із армією Юрася Хмельниченка, якому султан надав титул князя, – але їм не судилося осягнути тривалих успіхів. Пересунення сил на користь Московщини було очевид- не. В 1699 р. залишила Туреччина своє підприємство офіціяльно. Межи нею, з одної сторони, а Польщею і Росією, з другої, заключено мир, на підставі якого Туреччина зреклася своїх претензій на українські землі. Лише маленька епізода зайшла 12 років пізніше, що дала привід думати, що все-таки не зовсім залишила Туреччина свою українофільську політику. В 1711 році, в третім параграфі мирного договору межи Петром І і султаном постановлено, що московський цар не мішатиметься на будуче у внутрішні справи України. Сей параграф, втягнений на жадання українців, уложено, одначе, дуже неясно, так, що Петрови І кілька літ потім було досить легко (між иншим, з поміччю англійського посла при султанськім дворі) витолкувати сей параграф так, немов він мав відноситися лише до польської України.

Українські післанці, розуміється, напастували султана  і  пригадували  йому,  що за Прутським миром “Ukraine ab utraque parte Boristhenis sit ab omni extera dominatione libera”, що сього – і тогобічна Україна має бути вільною від всякого чужого панування; але надаремне! Сила відтягнутої в дефензиву Туреччини, так як і Польщі, хилилася до упадку.

Се була вже друга велика держава, з котрою злучила свою долю Україна, щоби з оружжям в руці зупинити силу російської експансії. Показалося, що і на неї по- кладані надії завели. Українська самостійницька думка дізнала тяжкий, але не не- вилічений удар.

 

г) Україна і Швеція

Запутане політичне положення Східної Европи в ХVII віці, сеї доби всіх проти всіх, привело до наближення України до Швеції. Проти претензій Польщі і Мос- ковщини, боронила свою екзистенцію Україна і своє великодержавне становисько Швеція. В першім випадку ходило о посідання чорноморського побережа, в другім – о домінуюче становисько над Балтиком. До двох, поборюючих Польщу ворогів (Україна і Москва), прилучився в 1655 р. і шведський король Кароль Ґустав. Се змінило цілком політичну ситуацію. Цар уважав шведів за більш небезпечного во- рога, чим поляків. А що він сподівався, крім того, здобути польську корону, на що йому натякали самі поляки, то він заключив з польською республікою у Вільні (3 жовтня 1656 р.) завішення зброї, щоб зробити свого небезпечного суперника над Балтиком нешкідливим. Се нищило цілий план українського гетьмана. Його план був за всяку ціну поборювати Польщу, аби прилучити до себе також Правобічну Україну. Хто поможе йому сей план доконати, було йому байдуже. Не хотіла сього зробити Москва, що бажає тепер іти власною дорогою, але зате знаходив гетьман у далекій Швеції можливого союзника, якого політичні ціли покривалися з планом гетьмана. Лють на царя міцніла на Україні ще й тому, що українських післанців не допущено до переговорів у Вільні. В тій нетактовности московського правитель- ства угледіли українці нарушення своїх прав і приниження значення України як суверенної держави. Пертрактації зі шведським королем зачалися; Карло Ґустав признав цілковиту самостійність України, яка мала стояти в таких самих відноси- нах до Швеції, як курфюрст Бранденбурзький або Курляндський герцог до Польщі. Шведський король був готовий навіть признати Хмельницькому титул князя Київ- ського і Чернігівського і як гетьмана Запорізького війська. Шведсько-український союз розширився також через приступлення нових членів: 20 жовтня 1656 року за- ключено умову, в котрій брали участь, опріч Карла Ґустава і Хмельницького, Бран- денбурґ і Семигород. Змістом умови був поділ Польщи. Шведський король мав держати Великопольщу, Помор’я, Лівонію, Литву і частину Білої Руси; курфюрст – польську частину Прусії; Ракочий – Малопольщу з Краковом і Хмельницький – усі українські та частину білоруських земель. Свої зносини зі шведами, розуміється, укривав гетьман перед царем, але свої війська він посилав на підмогу Ракочому й королеви шведському. Постала досить дивна ситуація, що з двох держав, маючих одного і того самого пануючого – одна (Україна) завзято підтримувала ворогів дру- гої (Московщини), а її союзників (Польщу) поборювала зі зброєю в руці. Звичайно, непослух Хмельницького викликав велике обурення в Москві, з волі якої гетьман позволяв собі глумитися. Відносини межи царем і гетьманом загострювалися. Але до розриву наразі не прийшло, бо дня 27 липня 1657 р. старий гетьман умер. Його наслідник Іван Виговський, сей, що в 1659 році заключив голосну Гадяцьку умову з Польщею, спершу продовжував політику Хмельницького. Союз зі Швецією від- новлено і затверджено на соймі в Корсуні. Спеціяльно було ще раз підкреслено, що українці є “свобідним і нікому непідлеглим народом” (pro libera gente et nulli subjecta).

Ми вже бачили, що вже рік пізніше шукав Виговський щастя свого краю в но- вім полученню з Польщею. Причини, що його спонукали залишити вже розпочату акцію із Швецією, лежали в тім, що Швеція тоді саме знаходилася в дуже грізнім положенню. На неї напали рівночасно не тільки поляки й москалі, але також і дан- ці. Заскочена зі Заходу, вона мусіла залишити свої далекосяглі проекти на Сході.   З тим моментом історія Швеції та України іде різними шляхами. Обі отсі країни стрінулися знову на своїй політичній дорозі щойно пізніше, в той час, як їх доля по- пала в руки людей, що належали до найвидатніших особистостей світової історії: Карло XII і Мазепа4. Се було підчас великої Північної війни. Тодішнє інтернаціо- нальне положення Европи було разючо подібне до часу з 1914 року. Московщина, ведена залізною рукою Петра І, розвинула колосальну силу, щоби осягнути береги Чорного і Балтійського моря. І так само, як в 1914 р., стали на її послуги дві великі держави – Польща й Данія, аби знищити перевагу Швеції. Міцна Швеція на півночі і незалежна Україна на півдні, що готова була йти з кождим противником Росії, – ось були вороги, яких передовсім треба було поконати, щоби збудувати нову евро- пейську потугу – Російську імперію. Зріст Росії, що вийшла зненацька зі свойого замкнення, щоби брати діяльну участь в европейській історії, сильно вразив старі держави континента. В тих, власне, часах виринула ідея “північної рівноваги”, якої прихильники брали сторону Швеції. Молодий шведський король, якого диплома- тичні спосібності недооцінювали нащадки, думав, що російський напір у напрямі до Балтійського моря, далося би, може, найліпше зневтралізувати через підтриму- вання українських самостійницьких змагань. Час сприяв сьому планові якнайкра- ще. Політика Петра І, що нехтував стародавними, запорученими умовами, правами української республіки знову вивів там на арену людей, що хотіли силоміць позбу- тися зненавидженої царської зверхности. На чолі тих людей став сімдесятлітний гетьман Мазепа. Межи ним і молодим шведським королем, як за часів остатньо- го діда, прийшло до збройного союзу. Головні пункти договору були: 1) оборона Карлом XII Мазепи та його краю; 2) взаїмна військова поміч; 3) застереження, що ані мир, ані завішення зброї не може бути заключене без узгляднення України і 4) тільки на тих услів’ях, що Україні, визволеній з-під власти царя, будуть привернені ті старі права і привілеї. Сей договір, що мав забезпечити на довший час державну екзистенцію України під протекторатом далекої Швеції, не мав довгого віку. Мимо добре передуманого плану, мимо прихильного до шведів відношення українсько- го населення і війська, мимо досконалих воєнних приготовань Мазепи, мимо, зре- штою, помочи 7 000 гетьманських військ і 15 000 запорожців – підприємство Карла і Мазепи завдяки нещасливому збігу непередвиджених обставин і завдяки заведе- ним надіям на турецьку і польську поміч не повелося. Союзницьке військо знище- но під Полтавою (1709 р.), судьбу похода рішено. Та мимо сього, ані українці, ані їх новий протектор не уважали свою справу за страчену. Вже в слідуючім році договір межи Швецією і Україною відновлено королем і Пилипом Орликом, якого по втечі Карла і мазепинців до Турції, вибрано там гетьманом in partibus infidelium. Сей, заключений вже на турецькій території договір, гідний особливої уваги. В історії української державної думки належиться йому спеціяльне місце. Він був дальшим кроком наперед у конструюванню поняття сеї думки, а рівно ж поняття сувереннос- ти української держави. В протилежність до инших інтернаціональних договорів, що визначували Україні становисько хоч би й номінальної, але все ж васальної дер- жави, установлено тепер, що “жодна чужа держава не сміє мати ніяких претензій ані на пановання на Україні, ані на васальну залежність остатньої; ненарушимість її границь, вільностей, прав і привілеїв мусить свято респектуватися”. 10-го мая 1710 р. договір був підписаний шведським королем як протектором України.

Як бачимо, творці договору 1710 р. розуміли трохи ширше суверенність своєї держави, як їх попередники в XVII віці. Так само змодернізовано й внутрішний зміст української державної думки. Політичний устрій України мав опиратися   на

 

4. Трагічна фігура Мазепи, котрий велике історичне завдання XX віку хотів розв’язати ще в ХVІІІ-ім століттю, стала одною з найулюбленіших персонажів европейської літератури, штуки і навіть музики. Ґотшаль, Фрайліґрат, Гюґо, Байрон, Пушкін, Словацький і ціла плеяда инших українських, швед- ських, польських, чеських і російських поетів писали про Мазепу. Він же ж натхнув чудові табло Гораса Верне, Луї Буланже, Шассеріана та инших. Йому присвятив свою захоплюючу симфонічну поезію Фридрих Ліст.

 

основі парламентаризму. Право законодавства на Україні мало належати осібному соймови, якого представники вибиралися після полків і сотень. Без згоди  сойму  не сміли ані гетьман, ані його міністри робити жодних постанов, ані переводити  їх в життя. Се була перша в модернім змислі того слова – Конституція України. Ся Конституція, так як і инші постанови договору, були випрацьовані 79 літ перед ве- ликою французькою революцією і лише 21 рік по появленню “Declaration of Rights”

– факт, що робить велику честь політичному розумові наших предків. Переведений в життя сей проект ніколи не був. Повстання, яке в 1711 р. підняв Орлик і його при- хильники на царській Україні, мимо доброго початку, не удалося. Здавлення сього повстання і пораження під Полтавою зачало нову добу в історії України взагалі, в українській державній ідеї, зокрема.

 

 

ОСТАННІ РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ І УКРАЇНА ЯК АВТОНОМНА ПРОВІНЦІЯ РОСІЇ (ДО 1781 P.)

 

Полтавська битва була подією, якої наслідки тяжать ще й досі над Европою. В огні сеї битви викувано Російську імперію, забезпечено її будучину найменше на двіста літ. Мазепа, що хотів загородити дорогу тріюмфальному походови царя на полудне, впав, його старі плечі не подужали, і весь тягар звалився на плечі україн- ського народу, якого нащадкам судилося лише розв’язати отсе завдання. Ще тяж- чим, чим для Европи, були наслідки пораження для України. По знищенню швед- ської армії зійшла з політичного овиду остання велика держава на сході Европи, яка могла приходити в пору як союзник при всяких протиросійських комбінаціях. Бо дні Польщі були вже почислені, а Туреччину відперто в дефензиву. Инші потуги були задалеко, ще до того й Росія майже не втягнута в круг їх суперечних інтересів, щоби можна було числити на близький конфлікт межи нею і західними державами.

Україна була відтепер віддана у своїй розпачливій борні проти російських за- баганок на власні сили.

Що то були за сили! Через спустошення краю, конфіскацію дібр, страчення й заслання на Сибір мазепинців стремів Петро винищити український сепаратизм. Та частина нації, яка досі вела провід у всіх національних змаганнях, – українська шляхта й козацька старшина, – була безсильна: многі з тої верстви, – і то найбільш активні одиниці, – вивандрували (перша українська політична еміграція), другі на- ложили головами під Батурином, Полтавою, Переволочною. Росія думала, що хви- ля була найвідповідніша, щоб розпочати консеквентний і безглядний похід проти самостійницьких змагань на Україні. За обставин, що запанували там по Полтаві, ціла сила і розум українських патріотів скеровані на оборону значно обмеженої автономії краю. Раз вертаючи до значіння незалежної держави (1728 р.), то знова затрачуючи всі свої свободи, провадила Україна сю нещасливу боротьбу аж до 1781 року, коли-то всі її автономні права остаточно скасовано. Але все ж була Україна XVIII в. дуже невигідним і все неспокійним пограничем, що при кождій нагоді або жадала відновлення “Переяславських статтей”, або кувала через своїх емісарів тай- ні уклади з Туреччиною, яка стала притулком для досить великого числа вигнанців з України. Отсі вигнанці або цькували Порту проти Росії, або провадили проти- російську пропаганду на Україні, яка всіми силами опиралася замірам Петербурга звести її до ролі звичайної російської провінції.

 

Коли взяти під увагу сей стан речей на Україні, то не буде дивно, що колишня Гетьманщина, хоч і перестала бути фактором міжнародної політики, то все ж мала величезний вплив на цілу внутрішню та зовнішню політику Росії. Так, напримір, під час вступлення на престол цариці Анни (1730 р.) в правительственних і шля- хетських кругах Росії дуже боялися сепаратистичної акції на Україні. Як бачимо, стреміла вища російська шляхта в той час, користаючи зі зміни на троні, обмежити абсолютизм на річ “дворянства”. Але ціла акція розбилася. Як доносили чужоземні посли своїм державам, “дворянство боялося, що його акція відживить сепарастичні стремління української шляхти”. Се й врятувало абсолютизм у Росії. Так само за часів Катерини ІІ, коли скликано “законодавчу комісію” з вибраних представни- ків населення, мусілося її якнайскорше розпустити додому: українська й лівонська шляхта занадто голосно й рішучо жадали в комісії привернення скасованих при- вілеїв своїх країв. Сей непевний, все неспокійний настрій в Гетьманщині прине- волив правительство Катерини IІ одним ударом знищити решту автономічних прав України. Але перші наслідники Петра боялися йти шляхом отвертого насильства, їх політика була иншою. Петро I, заплутавшись у війну з Туреччиною, привернув в 1721 р. українські привілеї й гетьманську гідність. У сім році виключено всі укра- їнські справи з-під компетенції петербурзького сенату й віддано знова до “ино- странной коллегии”, через що признано державний характер України. Скоро по тім привернено також уряд гетьмана, особливо характеристично було при тім, що сей уряд віддано Данилові Апостолові, тому самому, який свого часу перейшов разом із Мазепою до Карла! Завершенням сеї політики уступств був виданий в 1728 р. маніфест, після якого договір Хмельницького знова дістав правну силу як підстава Конституції Гетьманщини. Але се вже були остатні роки української незалежности. Гетьманові правда, прислугувало право приймати чужоземних послів, але пертрак- тувати з ними могло тільки російське правительство. Так само і многі инші пункти приверненої Конституції звучали инакше, коли (в 1734 р.) зійшов із політичної аре- ни останній володар – хоч номінально тільки – самостійної України. Потім почина- ється доба провінціональної автономії, яка тривала лише до 1781 року.

Катерина II, яка в тому часі прилучила вже цілу Польщу як свою домену, почува- лася досить сильною, щоби відібрати своїм “малоросійським” підданним їх старі, невигідні привілеї. Останній гетьман, граф Кирило Розумовський, мимо того, що його власть була лише тінею власти його попередників, був дуже невигідною осо- бою для цариці. Для успішности уніфікаційних планів правительства треба було його усунути. Розумовський був типовий українець, що міцно тримався за старі привілеї і звичаї та робив завзятий опір всяким спробам розширити компетенцію російського правительства на Україні. Його підозрівали о намір заснувати нову династію Розумовських у планованім українськім князівстві. В 1763 році почався серед українського духовенства і шляхти рух за дідичностю гетьманського уряду в родині Розумовських. Представники автономного українського правительства та старшини з’їхалися в Глухові (тодішній резиденції гетьмана) на нараду, резолюції якої переслано до Петербурга. В тих резолюціях жадалося привернення гетьман- ства і реформ, конечних для “збереження признаних прав, вольностей і привілеїв України”.

У Петербурзі зрозуміли зараз наміри “малоросійських підданих” цариці і зва- жилися розпочати широку акцію, яка мала на ціли, як казала цариця, “Малую Рос- сию къ рукамъ прибрать”. Ся акція представлялася тим більш потрібною, що рів- ночасно й запорожці почали даватися взнаки. Вони безперестанно конспірували з українськими емігрантами в Туреччині, Волохії і Польщі. Від запорожців йшла при кождім поважнім міжнароднім замішанню, завзята сепарастична пропаганда. Пе- рестороги перед агітацією запорожців і емігрантів з України приходили до Петер- бурга від російських дипломатів за границею безперестанно. Ті перестороги, що не вгавали аж до кінця XVIII віку, а також правдиві або вигадані заміри Розумовського й спонукали Катерину зовсім покінчити з автономією України.

Зачалося від скасовання гетьманського рейменту5. Замість нього покликано до

життя “малоросійськую колегію” (10. Xl. 1764), якій від тепер належала найвища адміністраційна влада в краю.

Сей крок правительства викликав остру протидержавну маніфестацію україн- ських автономістів, а привід до того дало скликання згаданої вже законодатної ко- місії.

Маніфест про вибори до сеї комісії не зробив доброго вражіння на Україні, в противенстві до Росії, де сподівалися від комісії – сього першого російського пар- ламенту – всіляких полегшень.

Українці ж не бажали собі ніяких нових прав, вони жадали лише привернення давніх. “Глибоко в українськім народі вкорінена ненависть до москалів, – слова Катерини, – не давала йому належно оцінити всі “благословенства”, що ними хотів Петербург ущасливити Україну. Українці попросту боялися, що їх участь у комі-  сії означувала би уступлення зі становиська незалежности України. Голова “малої колегії”, граф Румянцев, писав до цариці (2.ІІІ.1767 р.), що українці “кождий цар- ський закон або указ уважають за “нарушення їх привілеїв, прав і вольностей”, та що серед них дуже поширена є думка, що “се все (комісія й вибори до неї) їх не обходить”. Румянцев боявся навіть бойкоту виборів на Україні. Але до того не при- йшло. Українці рішилися брати участь у виборах, але не тому, щоби виконувати законно дану діяльність в комісії, тільки щоби заініціювати автономістичний рух. У многих виборчих зборах, у многих інструкціях даних делегатам їх виборцями, жадалося (після донесення Румянцева), щоб “їх права, вольності і привілеї призна- но, і російське військо виведено з України”. Часто жадалося від послів вимагати ви- бору гетьмана, “бо без гетьмана грозить Україні біда і небезпека”. Таку саму мову провадили посли й у самій комісії. Пізніше (28.X.1764 р.) доносив Румянцев свойо- му правительству, що прибувші на відпустку українські делегати “дуже хвалилися тим, що лівонці є в обороні своїх давніх прав і свобід, з ними, українцями, одної думки”, та що ті останні “міцно тримаються своїх претензій” (вимог автономії).

Тільки завдяки безглядній енергії Румянцева, який “свобідно вибраних” пред- ставників української нації казав або поарештувати, або позасилати, рух, що грозив прибрати поважні розміри, здушено. Скоро по тім розв’язала “ліберальна” цариця і законодатну комісію, аби ту вже ніколи не скликати.

Вибух автономістських аспірацій на Україні, що йшла рука в руку з побідни- ми аспіраціями лівонців, здавлено, але не зовсім. Міри правительства спровадили тільки рух на инші дороги.

 

5. Позбавлений свого уряду, останній гетьман України вмер в 1801. р. Від нього походить родина графів Розумовських в Австрії.

 

 

4. УКРАЇНА ЯК РОСІЙСЬКА ПРОВІНЦІЯ (ВІД 1781p.)

 

а) Україна і канцлер граф Гертцберг6

Скасування гетьманства було лише першим кроком, що підготовив цілковите втілення України до Росії. За ним пішли й инші: скасування українського війська, з котрого утворено 28 російських полків кінноти, зруйнування Запорожжя (1775 p.), далі поширення на Україні “постановления о губернияхъ”, через що Україну зрів- няно під зглядом адміністраційним із Росією і, нарешті, запровадження панщини (1783 p.). Деякі окремі приписи цивільного права, що обов’язували в деяких околи- цях України, – се було одиноке, що лишилося від українського партикуляризму.

Такий стан речей був на Україні. Сепарастичні ідеали, правда, й тепер не втрати- ли популярности в краю, але суспільні сили, що могли виписати їх на своїм прапорі, або знищено, або здавлено. Але, рівночасно з тим, як ідея української державности дізнала важкий удар в краю, Україна промощувала собі дорогу до політичного світу Західної Европи.

При кінці XVIII в. деякі держави, сусідні з Росією, починають занепадати. Їx роля при утриманню східноевропейської рівноваги кінчиться. Але се завдання пе- реймають инші.

Австрія і Прусія були державами, над котрими тяжів тепер цілою своєю вагою північний колос. Від того часу майже автоматично, з конечністю закона природи, зачинає німецький політичний світ цікавитися ідеєю, перейнятою від старих сторо- жів східноевропейської рівноваги, – ідеєю української самостійности.

Першу спробу українських ірредентистів з’єднати для себе нову сходячу зорю на европейськім політичнім небозводі – Прусію – піднято в кінці XVIII віку. У квіт- ні 1791 р. посилає українська шляхта свого представника, маршалка В.Капніста, до Берліна, де він був принятий у тайній авдієнції міністром Гертцберґом. Посол пред- ставив сумне положення своїх “доведених до розпуки” земляків і питався міністра в їх імени, чи могла би Україна на випадок війни межи Прусією та Росією числити на “протекцію короля” та чи він поміг би їй “визволитися з-під московського ти- ранства”? Положення українців у той час, час катеринських “реформ”, було дійсно розпачливе. Права, свято їм приречені, кров’ю їх батьків здобуті, – права відобра- но, їх край зведено до ролі одного з численних російських пашаликів. Українські самостійники чекали тільки на відповідну хвилю, на відповідне уложення міжна- родних відносин, щоби скинути з себе московське пановання. Такий момент скоро надійшов. У той час, як Капніст удався до Берліна, провадила Австрія і Росія війну з Туреччиною. Становисько Прусії, особливо ж Гертцберґа, було з початком війни виразно русофільське. Його плани здобути для Прусії Данціг і Торн із поміччю Ро- сії, не позволяли міністрови, зірвати з Росією. Навпаки, він думав, що буде міг ви- нагородити прихильну невтральність Прусії відповідними концесіями в Польщі. Та всі приязні заміри канцлера розбилися о впертість Росії, яка й спровадила пруську політику в противний бік.

2-го вересня 1788 року заключила Росія договір із Польщею. Цілею його було запобігти всякому розширенню Прусії коштом Польщі. Опріч того несподівані ту- рецькі побіди перевернули цілий план Гертцберґа догори ногами. Канцлер мав замір взамін за Данціґ і Торн, що мали відійти до Прусії, віддати Польщі Галичину, за яку

 

6. Пор.: Е. Hertzberg, deren Leben und Werke von I.W.Wolf, Berlin, 1795; Gr. Hertzberg, Qeuores poli- tiques. – Berlin, 1795; Dr. B. Dembiński. Tajna misja Ukraińca w Berlinie 1791, Kraków. – 1896.

 

Австрія мала бути відшкодована турецькими провінціями. По турецьких побідах сей план мусів упасти сам собою. Коли ж до того почала Росія підбурювати Данію проти Швеції, прийняла пруська політика, може, навіть проти волі її провідників, протиросійський характер. У 1788 р. прийшов Гертцберґ до думки, що Прусія не сміє приглядатися з заложеними руками, “que la Russie subjuque au même temps la Pologne, la Suêde et le Danemark et que l’ équilibre du nord ainsi renverse” (Що Росія підчиняє під своє ярмо рівночасно Польщу, Швецію і Данію і нищить таким спосо- бом північну рівновагу). Трохи пізніше писав король Фрідріх Вільгельм II султану Селімови ІІІ про свій намір видати війну Росії та що він чекає лиш на появлення англійської флоти на Балтику, яка б мала боронити пруське побереже.

У тому моменті з’явився український делегат на пруськім дворі. В той сам час, коли Прусія збиралася рятувати “l’équilibre du nord”, з’явився там представник на- ції, якої незалежність була програмою всіх держав, що в ім’я сеї північної рівнова- ги вели війну з Росією. Капніста прийнято добре, і український посол, що свобідно говорив по-французьки і був вихований на французьких енциклопедистах, зробив на пруського міністра найліпше вражіння. Але до розриву з Росією Прусія не була ще приготована, і канцлер Гертцберґ, хоч і не відмовив виразно жаданої помочи, але й не дав українцеві ніяких в’яжучих зобов’язань. З другої сторони, не хотів він зразити собі Капніста й тих, хто стояв за ним. Він дав йому зрозуміти, що се за- лежатиме від самої України, яке становисько супроти неї займе Прусія. “Поки що тримає король мир із Росією, але коли б межи ними прийшло до війни, то се буде рі- чею України – зробити все, щоби отримати пруську поміч”. Сю відповідь свого мі- ністра апробував і король, що був утаємничений у цілу справу. До війни не дійшло, не прийшло й до повстання на Україні боротися сам на сам із побідною Росією.

Ледве чи сконсолідувалися тоді українські плани пруського правительства (коли вони взагалї існували) до ідеї відбудування України. По-перше, займалася тодішня пруська політика того часу (поділ Польщі!) дуже мало відбудуванням нових дер- жав. По-друге, межи Прусією і Росією не було ніяких непримиримих противенств; межи ними не лежали (так, як се було межи Росією та Польщею) жодні спільні для екзистенції держави, необхідні провінції. Щойно в 1791 р. була приневолена Пру- сія до ворожої супроти Росії політики. На сю політику дивилися в Берліні, як на щось неприємне й часове, до чого не дуже охоче призвичаювалися. Але мимо того, прийняття Капніста Гертцберґом і спеціяльне справоздання королеви, а також і ко- респонденція в тій справі межи пруським послом із Петербурга фон дер Ґольцом та його правительством – все те свідчило про певне заінтересовання українською справою в правлячих німецьких кругах. Чому Капніст звернувся саме до Прусії – ясно. Франція через революцію не брала участи в европейській політиці; Австрія була занята повстанням у Брабанті, замішаннями на Угорщині, в Чехії та Італїї і війною. Майже одинока Прусія мала в той час свободу рухів, котру й хотіли вико- ристати у своїх цілях українські сепаратисти.

Не знати, що за конкретні плани й проекти привіз із собою до Берліна Капніст; не знати також, яка була остаточна ціль українців. Але вже ціле тодішнє положення України, як і місце, до котрого вони звернулися (чужоземна держава) промовля- ють за тим, що цілею української акції могло бути відреставрування незалежної України. Мабуть, Прусія мала в планах української шляхти катериненської доби відіграти ту саму ролю, що Швеція під час Мазепи. Як би там не було, але факт, що українці звернулися до нової, щойно зростаючої в силу держави, свідчить про них, як про людей, що з великим зрозумінням слідили за бігом інтернаціональних подій.

 

Видно, що Україна, хоч і згноблена Петербурзьким правительством, не впала ще в політичну летаргію; що вона уважно приглядалася кождій зміні европейської по- літичної констеляції, аби бути готовою кождої хвилі вмішатися в біг подій.

Від сього часу ідея відбудування України не сходить вже з денного порядку ев- ропейської політики.

 

б) Україна і партія Бетмана-Гольвега7

Політика ґвалту, що її управляла Катерина ІІ, здусила всяку опозицію в публич- ному життю на Україні. Від того часу мусіли самостійницькі змагання, що ніколи там не завмирали, шукати собі відповіднійших форм. Ті форми були ті самі, в яких знаходили свій притулок ірредентистично-революційні акції тодішньої Европи, (особливо ж Італії): тайні стоваришення та масонські ложі. Два перші десятиліття ХІХ-го віку були надзвичайно важні в політичнім життю України й Росії. Фран- цузькі походи 1813 і 1814 років, особливо ж вступлення до Парижа, привели росій- ських офіцерів у ближчий контакт із революційною Францією, контакт, що не міг на них лишитися без впливу. Наука про “droits de l’ homme et des citoyens” мусила справити велике враження на горожан держави, де взагалі не було жадних “горо- жан”, “тільки “піддані”, де недавно, ще (за Павла І), слово “горожанин” приказано повикидувати з російського словника. Понуре російське життя на початку XIX віку привело, нарешті, російське офіцерство, що познайомилося з ліберальними ідеями Заходу, зараз по закінченню війни на дорогу заговірництва. Цілею сього заговірни- цтва була насильна зміна існуючої системи правління. Цілий край вкрився сіткою тайних товариств, підніс голову революційний рух (т. зв. декабристів), який у груд- ні 1825 р. скінчився відомим невдалим повстанням.

На Україні прийняв сей рух виразний національно-український характер8. Його

ціллю було те, що даремне старалося осягнути цілий ряд українських генерацій: політична незалежність краю. Масонські ложі були найбільш улюбленою формою сього руху на Україні. Революція Еспанії, Неаполю і П’ємонту, а також протире- волюційні зарядження Лайбахського та Веронського конгресу проти тих многих, скомпрометованих в руху, спричинило, що багато з них вивандрувало на Україну. Тому й масонський рух, що постав тут, носив той самий характер, як і в Італії, де многі ірредентистичні товариства (Карбонарі) вижичили собі від масонів як орга- нізаційні форми, так і ритуал.

Ті ложі були скрізь по Україні. У 1818 р. заложено ложу “любови до правди” в Полтаві, а одним із майстрів сеї ложі був український дідич С.Кочубей, оратором – майор Іван Котляревський, той самий Котляревський, від якого починають звичайно цілу новітню українську літературу. Членами були – переяславський маршалок шлях- ти В. Лукашевич, підполковник Глинка та инші. Трьох з них (Лукашевича, Кочубея та ще одного) арештовано в 1825 р. Той самий Лукашевич належав також до ложі “З’єднаних слов’ян” у Києві, котра лічила 87 членів. Опріч того, знаходилися ложі в Житомирі та Кременці (на Волині) та по инших містах тої самої губернії.

 

7. Див. “Preussisches Wochenblatt” 1851–54; Ch. К. Bunsen, Aus seinen Briefen und nach eigener Erin- nerung- von seiner Witwe. Deutsche Ausgabe von Nippold. – Leipzig, 1868; L. v. Ranke, Aus dem Brief- wechsel Friedrich Wilhelms IV. mit Bunsen, 1873; “Unter Friedrich Wilhelm IV.”, “Denkwürdigkeiten des Ministerpräsidenten Otto v. Manteuffel”. – Berlin, 1901; Dr. W. Schmidt, “Die Partei Beth-mann-Hollweg und die Redaktion in Preussen”. – Berlin, 1910.

 

8. Див. Семевскій – “Политическія идеи декибристовъ”, сб.1909; “Изъ писемъ и показаній декабрис- товъ.” ; Библіотека декабристовъ”, Москва, 1906-7.

 

Крім того, як то слідує зі зізнань многих російських декабристів перед судом, існувало ще якесь тайне українське товариство під проводом Лукашевича, що стре- міло до виборення самостійної України. Місцем осідку сього товариства й областю його долання була переважно Чернігівщина. Діяльність українських товариств і лож була, здається, в деякім зв’язку з польськими; з російськими – навпаки, стояли вони в дуже далеких відносинах. Усякі спроби російських революціонерів вступи- ти в ближчі стосунки з українцями були безуспішні, і остатніх відстрашував цен- тралістичний дух росіян.

Вибух грудневого повстання наступив скорше, чим того хотіли заговірники. Вони хотіли скористати з межицарствовання, що наступило через зречення Константина прийняти корону. Сей поспіх і був одною з головних причин неудачі революції.  По Петербурзі найширші розміри прийняло повстання на Україні, де прийшло до бунту чернігівського полку у Василькові. Полк маширував уже на Житомир, щоби получитися з восьмою дивізією, коли зненацька був нападений і побитий прави- тельственними військами. Процесами о головну зраду і смертними судами скін- чився сей рух. Сепарастичний рух на Україні зазнав страшного удару. Але вже в 1840 р. підносить він наново свою голову під час, коли зірниці, що попереджували бурю 1848 р., то тут, то там спалахнули на політичнім овиді тодішньої Европи. В 1846 р. постало в Києві (т. зв. “Братство св.Кирила і Методія”) стоваришення, до котрого належали найліпші українські патріоти, а між ними – і Тарас Шевченко. За тодішніх часів найтемнішої реакції першого Миколи, коли навіть українське слово проскрибовано, а кождий натяк на який-будь національний рух п’ятновано як зра- ду, – в той час гарячі слова поета, що у своїх віршах, палаючих вогнем ненависти проти Росії, звеличував боротьбу за свободу своєї нації, стали політичним чином, політичною програмою. Ся програма була і програмою кирило-методіївців взагалі

– була боротьбою за незалежність України, яка, як рівний між рівними, мала входи- ти у загальнослов’янську федерацію. Ідеали товариства не могли, однак, числити на скоре здійснення. Час на те ще не прийшов. Україна п’ятдесятих років, як і Росія, була мертвим краєм. Політична система, що взагалі не лишає місця для якогось духового розвитку, загнала й тепер живучу українську державну думку у вузькій круг заговірницьких ліг. Здавалося, що ся ідея готова була – подібно многим иншим збанкрутованим ідеям – піти в забуття. Але сталося инакше. Та сама причина, яка привела до занепаду сеї ідеї на Україні, помогла їй знова виринути в політичному світі Західної Европи. Сею причиною був переходячий всякі міри зріст потуги Ро- сії.

Час від 1815 до 1855 р. був добою потужної, ще невиданої політичної переваги Росії. Позірно одноцільна й міцна держава, о котру розбилися хвилі революції, була тоді Росія Миколи І державою, котру скрізь поважали й якої боялися, що, поклика- на (Вілляґош!) або непокликана, мішалася в усі справи европейської політики раз як мировий судія, раз як погромця революції. Як відомо, був цар Микола І завзятим прихильником радикального розв’язання польського питання. Се привело його в 1853 р. до конфлікту не тільки з Портою, але також і до конфлікту зі західними дер- жавами, в який не вмішалася Прусія лиш припадково. Безграничні забаганки Росії, що не лише суперечили інтересам Англії та Франції, але – посередньо загрожували й великодержавному становиську обох німецьких держав, знову викликало старе питаннє зведення російської сили на щабель, нікому не безпечний.

Серед різних средств, що найліпше надавалися до осягнення сеї ціли та які тоді дискутувалися, висувалося й сотворення української держави. Се видається трохи дивним, але ся остання ідея виринула не в державах, що провадили з Росією війну, не у Франції, або Англії, або Туреччині, а в невтральній Прусії. Може, тут грало ролю безпосереднє сусідство Росії або неясне передчуття політичного противен- ства до сеї держави, що зростало чимраз сильніше.

Невтральність Прусії під час Кримської війни, яка цілковито відповідала її до- теперішній приязній політиці до Росії, було дуже тяжко дотримувати. Не лише зі згляду на зовнішнє положення королівства, яке західні держави спонукувало зійти зі своєї пасивности, але також із огляду на внутрішні відносини. У Прусії була до- сить сильна течія, що мала вплив навіть у придворних колах, яка думала знайти щастя рідного краю у союзі з Англією та Францією. Ті люде, що жадали від пра- вительства війни проти Росії по стороні західних держав, займалися, між іншими, й думкою відбудовання України. Вони єдналися у т.зв.  Бетман-Гольвеґській пар- тії або, після імени їх партійного органу (“Preussisches Wochenblatt”), – “тижнев- ницька партія” (Wochenblattpartei). Члени сеї партії не були новиками в політиці, ані фантастами, що стрічалися з дійсним світом. Найзамітніші з них були: граф Фюрстенберґ-Штамгавзен, Моріц Авґуст фон Бетман-Гольвеґ, члени першої прусь- кої палати; барон Карл Християн Бунзен, пруський посол в Лондоні, граф Альберт Пурталес, реферуючий радник при міністерстві заграничних справ та инші. Многі з членів партії займали, отже, впливові становиська в державній службі та мали че- рез те доступ до найвищих правительственних місць. Легаційний радник граф фон дер Ґольтц стояв особливо близько до двору пруського престолонаслідника, де його брат був ад’ютантом. Бунзен був особистим приятелем короля, з яким він утриму- вав оживлене листування. Зібель називає їх “групою поважних урядників і дипло- матів”, для принца пруського є вони, – як він висказується в однім листі до Ман- тайфля (з 8.ІІІ.1854) – “одинокі відповідні, поважні і гідні довір’я співробітники”9. І навіть їх тодішний політичний противник Бісмарк, при всім своїм незадоволенню з їх проєктів, мусив признати, що “люде з тижневицької партії були, без сумніву, мудрі голови”10.

Ся партія єднала в собі добрих пруських патріотів, котрих боліла залежність    їх краю від царя, бо Прусія – після висказу Бісмарка – жила тоді, як “російський васал”. Люде сеї партії не могли забути ані Оломунця, ані Шлезвіґа. Вони думали, що вже настав час покласти кінець сьому невиносимому положенню та зробити з Прусії дійсно незалежну велику державу.

Средство позбутися російської опіки та унешкідливити царат для великодержав- ного становиська Прусії бачили приятелі Бунзена, власне, у війні, веденій спільно зі західними державами проти Росії, та в теріторіяльнім ослабленню Росії. Для уґрун- тування їх планів служила їм теорія барона Гакстгавзена. Після сеї теорії, – Росія ділилася на чотири великі території, котрих продукція доповняла одна другу. Коли б ті части й надалі могли б творити одну державу, то її силу й перевагу не можна було б вже ніколи зломити11.

Не підлягає сумніву, що праця Гакстгавзена, який остро підкреслює національ- ну індивідуальність України, вплинула також і на плани поділу Росії, з якими носи- лася партія Бетмана-Гольвеґа. В тих планах не забули і про Україну. Партія не лише трималася думки, що місце Прусії є по стороні Франції та Англії, але що й війна

 

9. Див. Sybel. Die Begründung des Deutschen Reiches.
10. Див. Bismarck. Gedanken und Erinnerungen. – Bd. І. – Kap. 5.
11. Див. “Preussisches Wochenblatt” 29. 1854. стаття: “Die ietziogen Motive des russischen Krieges”.

 

має полагодити важніші, не тільки локальні справи й ціли, але реалізація яких по- вела би до зміни цілої карти Европи. “Тільки та політика, – читаємо в “Wochenblatt”

– (із дня 5-го VIII.1854 р.), – яка стремить до ущуплення сили Росії та її ослаблення, відповідає інтересам Німеччини… Лише таку політику має і мусить вести Прусія, тільки за неї може вона кинути на вагу свій меч”.

Для замірів партії, опріч “пруського тижневника”, особливо характеристичним є меморандум – споряджений поодинокими членами партії і поданий різним впли- вовим особам. Особливо інтензивну акцію розпочав Бунзен, щоби спонукати свого короля до розриву з Росією. 2-го марта 1854 р. написав він “тайний меморандум про теперішнє положеннє і вигляди російської кризи” та переслав його зараз до Берліна12.

“Східне питання, – писав Бунзен, – стало европейським питанням, турецька криза – російською. Тепер, коли війна вже вибухла, було б небезпечно забувати про се. Тепер належить зробити те, чого не могли зробити ані Фридрих Великий, ані Наполеон: зломити перевагу Росії”, щоби “відкинути сю останню до її природних границь в Европі”. Се уможливило б “обидвом німецьким великим державам про- вадити знова незалежну, европейську політику, а Европі – відзискати свою втра- чену рівновагу”. По тих загальних міркуваннях зупиняється Бунзен на средствах здійснити свої ціли. Сими средствами було територіяльне обкроєння Росії. До про- вінцій, які б мали бути ампутовані, належали Фінляндія, Балтійські краї, Польща та, що нас тут особливо інтересує, частина України. “Константинополь, – пише Бунзен, – не є певний ані в турецьких, ані в християнських руках, поки Росія панує над Чорним морем. Звідси виходить, що від Росії мають бути відірвані не лише Крим, але також Бесарабія, Херсон і Таврія”. Ті провінції після проекту Бунзена мали б припасти Австрії.

Так приблизно виглядав сей проект. Як би розвинені в йому думки і не пред- ставлялися фантастичними для тодішнього політичного світу, вони зраджували все ж здоровий та глибокий осуд сучасного політичного положення. Бунзен бачив ясно, що заборчі плани Росії не можна зупинити ані дорогою мирної угоди, ані евенту- альним поділом оспорюваних земель на “сферу впливу” та що тільки безвзглядна рішучість могла би відвернути сю політику від її дотеперішнього напрямку. Так само ясно бачив він найважнішу, найвразливішу точку  опору Російської імперії  та зрозумів, чому завдячує Росія свою великість і світове значіння. Всі дотепер уживані средства приборкати російську завійницьку жадобу: утримання інтеграль- ности Туреччини, збудування охоронного валу з самостійних балканських  держав

– уважав Бунзен за невистарчаючі. Одиноке ділаюче средство – унешкідливити ро- сійську небезпеку було після нього, відлучення від Росії тих провінцій, посідання котрих зробило Росію великою, – себто, між иншим, і прилеглих до Чорного моря українських земель. Власне, в тім, що він вказав на величезну вагу тих земель для будучини Росії як великої держави, й лежить заслуга Бунзена та його партійних товаришів.

Без сумніву, пишучи свій проект, взяв Бунзен під увагу і національний характер тих земель, що мали б бути відлучені від Росії, особливо ж від чорноморського побережа. Теорія Гакстгавзена, що представляв Росію як державу, зложену з двох головних народів, мусіла звернути його увагу, що якраз області, що мала припасти Австрії, замешкувала чужа Росії нація. Але маємо і безпосередній доказ, що тижне-

 

12. Див. “Deutsche Revue”, 1882, стор. 152. та слідуючі.

 

вицька партія стреміла до сепарації, власне, й українських земель; о тім пише Біс- марк у своїх “Думках та споминах”. Він каже, що партія Бетмана-Гольвеґа “в про- сторих меморандах цілком поважно висвітлювала питання, як могла би Прусія як передова сторожа Европи, осягти розклад Росії та поділ її земель межи сусідами” 13. На другім місці читаємо: “Я пригадую собі широкі пропам’ятні письма, яким об- мінювалися ті панове (себто члени згаданої партії. – Д.Д.). Вони ставили собі за ціль… поділ Росії, страчення балтійських провінцій, цілої території польської рес- публіки… і розклад на части решти імперії через поділ на Велико- і Малоросію14.

Ближче о тому останньому плані ми нічого не знаємо. Що б там, одначе, не було, є певне, що коли не ідея української держави, то, в кождому разі, нової організації відділення від Росії української території над Чорним морем знов сушила в тому часі голови пруських дипломатів і виринула як конечна передумова всякої, змага- ючої до ослаблення Росії, комбінації. Показалося ще раз, що кожний, хто займався питанням російської великодержавности, мусів стрінутися з українським питан- ням. Правда, відбудування України як держави не було цілею бетманівської партії. Але ледве чи й могло воно бути инакше! Часи великої боротьби української нації за незалежність минулися. Доба пробудження, що наступила щойно в ХХ-му віці, ще не настала. Перед тим часом, про який тепер мова, та по нім займалася політична думка Европи ідеєю української держави, але – не за часів Миколи І-го. Тоді не за- гострилися ще противенства між Росією і західними державами до того степеня, щоби треба було розглядатися за радикальними средствами на російську перевагу. Планови Бунзена і приятелів не судило здійснитися. Прусія зберегла свою не- втральність, Бунзен та инші “киринники” впали, і скоро по тім писав граф Пурталес (8.V.1854 р.) до Бунзена: “Я став о одну велику, чудову надію бідніший”. Гору взяв инший напрямок – напрям традиційної приязни з Росією. Противники бетманівців з подивом гляділи на Росію, яка здавила в 1832 р. польське, в 1849 р. угорське по- встання; вони – останні сторонники “святого порозуміння” – не могли лучитися з “революцією” (Наполеон III) і “поганством” (Туреччина) проти “легітімности” та “християнства” (царська Росія). Вони здержувалися піти тою дорогою, якою – 60 літ пізніше – пішла проти них Росія, власне, в союзі з “революцією” (Франція) і “поганством” (Японія). Можливо, що дехто з противників Бунзена мав навіть – зі своєї точки погляду – рацію: вони думали, що навіть можлива побіда не принесла би користи Прусії, бо з’єднання Німеччини не знесла би ані Австрія, ані Франція. До сих противників належав і Бісмарк, який уважав плани “західників” за діточі. Як відомо, він не надавав великої ваги посіданню Константинополя Росією та не дооцінював цілого значіння сього міста для російських планів опанування світа. Опріч того, й боротьба з Францією і Австрією, яка, Бісмарк вже передбачав, сто- яла тоді перед Німеччиною. Тому будучий канцлер не хотів дражнити свого май- бутнього союзника і знеохочувати його зі згляду на задачу, яка після нього була найважнішою для Прусії. Немало лякався Бісмарк і порушення польської справи, що було б неминучим при розриві з Росією “певним союзником проти будучих ворогів Прусії” і “охоронною стіною проти Польщі”15. При тім боявся він також повторення “коаліційної семилітньої війни”. Се й були правдиві причини його – а може й инших – опозиції проти планів тижневицької партії. Слабість   Німеччини,

 

13. Bismarcks “Gedanken und Erinnerungen”. – Том – стоp. 110.
14. Див.: “Deutsche Revue”. – 1882. – Стор. 152. та слідуючі.
15. І., розділ 5.

 

окруженої многими ворогами, роз’єднання, ривалізація німецьких великих держав межи собою, бажання святого порозуміння, імпонуюча постава Росії та згляди на внутрішню політику спричинили, що плани бетманівців лишились невиконані.

Та українське питання було вже порушене. Воно стало предметом оживленої виміни думок межи цілим рядом дипломатів і політиків. Із залізною конечностю випливало воно кождого разу, коли ходило о ослаблення великодержавного поло- ження Росії. Тридцять чотири роки пізніше те саме питання – але в конкретнішій формі дісталося знов під розгляд німецької громадської думки. Причину до того дав новий крок російської експансійної політики.

 

в) Україна і Гартман-Бісмарк

Сторонники невтральности Прусії в 1855 році, скоро мусіли побачити наслідки своєї політики. Силу Pосії під Севастополем не зломано. Менше як двадцять’ять літ пізніше стояли російські армії під мурами Константинополя. Сей новий прояв російської потуги мусів привести їх до конфлікту з Австро-Угорщиною та Німеч- чиною. Ряд непорозумінь межи сею останньою і Росією (1874, 1875, 1876 і 1879 рр.) показав, що для Німеччини є тільки одна дорога, щоби жити в приязні з Пе- тербургом: дати себе ужити як інструмент у протитурецьких та протиавстрійських планах Росії. Свідомість сього привела до нової орієнтації німецької заграничної політики, її знайдено в потрійному (спершу у подвійному) союзі. Цілий напрямок будучої політики Німеччини був тим фактом, означеним на цілі десятки років на- перед. Сей же напрям мусів привести скорше чи пізніше до розриву межи Берлі- ном і Петербургом. Заключення німецько-австрійського союзу мало несподівані наслідки: замість спонуканої Росією угоди воно стягнуло й на Німеччину нена- висть царату. Коли передше дорога до Константинополя вела через Відень, то те- пер вона йшла, як казав Александр II, через Бранденбурзьку браму. Новий напря- мок німецької політики приневолив німців чимраз більше числитися з можливістю війни з Росією. У 1887 році, під час болгарської кризи, безвстидність і нахабність російської дипломатії, що рішуче не хотіла числитися з ніякими приписами між- народного права, досягла найвищих границь. Змагання царату знищити болгар- ську незалежність, аби легше дістатися до Константинополя, викликало страшне обурення в Німеччині. Автоматично, як вже не раз перед тим, конечніть опертися заборчим планам Росії вивела на денний порядок і українське питання. Сим ра- зом його розглянуто детальніше й уважніше. Се зроблено в одній, інспірованій Бісмарком, статті Гартмана в “Gegenwart”. Стаття поручала поділ Росії і утворення української держави як запобігаюче средство, що визволило б Німеччину й Европу від тяжкої змори царату16.

На перший погляд, здається недоречним приписувати подібні плани Бісмарко- ви, якого російська політика оберталася зовсім в иншім крузі думок. Але, щоб се зрозуміти, треба взяти під увагу зміну, що зайшла в російській політиці першого канцлера по 1871 році. Ся зміна могла його й привести до поглядів, названих ним самим колись “дитинячими утопіями”.

Перед 1871 роком були всі комбінації, яким би то не було способом, коли звер- талися проти держави царя – дійсно в його очах утопією. Межи Росією і Прусією “не було (тоді) жадних противенств”. Тоді треба було запобігати ласки Росії, аби

 

16. Див. “Gegenwart” XII., 1887 і І., 1888.

 

забезпечити собі її невтральність на случай порахунку Прусії з трьома иншими її сусідами. Опріч того, кождий збройний конфлікт із Росією мусів би потягнути за собою розв’язку польської справи, чого Бісмарк на всяку ціну хотів уникнути. Такі були причини, що не дали канцлерови піти иншою дорогою у своїй російській по- літиці, як, власне, тим вибраним шляхом. Звичайно, не обійшлося тут без ділання одної, вже мертвої ідеї – ідеї святого порозуміння, яка грала велику ролю у проти- вників Бунзена. По з’єднанню Німеччини положення змінилося. Перед тим думав Бісмарк: “Коли Австрія й Росія знайдуть собі заняття на сході, то се лежало в інтер- есах їх, тоді слабшого сусіда, не перешкаджувало їм у тому… та ослабити через те їх тиснення на наші границї17. По 1871 році ідея реваншу за Садову (граф Бойст) не була вже так популярна в Австрії, і для боротьби з сею ідеєю не потребувала вже Німеччина шукати опору в Росії. Навпаки, вона мусіла скорше шукати опертя про- ти иншого реваншу – за Седан! А се попертя не могла вона, певно, знайти в Росії, що кокетувала вже зі щойно побитою Францією. У Франкфурті, думав ще Бісмарк (справоздання до Мантайфеля 16.VI.1854 р.), “що Австрія скорше чи пізніше буде мусіти погодитися з Росією щодо долі Туреччини”. B 1876 році сю ілюзію знищено, коли Росія цілком недвозначно поставила собі цілею розторощення Австрії, своєї ривальки на близькому Сході. Саме тоді привела Німеччина до союзу з Австрією, сю останню – на дорогу неминучого конфлікту з Росією. Розпачливі спроби Бісмар- ка відвернути Росію від її агресивної політики через союз трьох цісарів розбилися о російську манію великости. Давнішне було для канцлера аксіомою, що межи його Вітчиною і Росією не має жадних точок спірних та що вічний мир межи ними є зо- всім можливий. Тепер, писав він у своїм листі до Баварського короля з Ґаштайну (10.IX.1879 р.), “що він не може позбутися переконання, що мир є загрожений Росі- єю, і тільки Росією”. Пізніше пересвідчився також в тім, що “навіть повне постав- лення нашої політики на службу російську не заховає нас від небезпеки попасти

– проти нашої волі і заміру – у спір з Росією” (з промови в Райхстаґу, 6.II.1888).

Промова, в якій Бісмарк висловив подібні думки, була виголошена саме в той час, як появилася стаття Гартмана. Що канцлер був утаємничений у зміст сеї статті ще перед її друком, є певно для кождого, хто студіював зміни бісмарківської політи- ки супроти Росії. Хто думав про неминучість війни з Росією (як се робить Бісмарк в 1888 році), той легко міг засвоїти собі думки, розвинені Гартманом в “Gegenwart”: “Коли, однак, Росія, – читаємо там, – зачинаючи зачіпну війну за для химерних цілей, показалася небезпечним і свавільним мироломцем, то буде се зі сторони Ні- меччини й Австрії тільки обов’язком самозаховання, коли вони, змушені до того, скористають зі своєї евентуальної побіди та з часової слабости напасника, аби на довгий час зменшити його офензивну силу через значну ампутацію його терито- рії”. На такі думки, що особливо торкаються українців, дуже легко міг впасти той, хто – як канцлер – досконало знав ролю, відіграну українцями в історії, а рівно ж   і їх здібности енергічно вмішатися в біг історії, як, прим., в 1648 році (порів. про- мову Бісмарка з 18.III.1867 в пруськім соймі). Не треба також забувати, що для Гартмана були його плани лише обороною проти войовничих замітів Росії, з якою зачіпатися, впрочім, Німеччина зовсім не хотіла. Се ж і була якраз думка Бісмар- ка! Будь-що-будь, проєкти Гартмана були для кождого, хто стояв на точці погляду канцлера з 1888 р., – логічною консеквенцією, яку не смів одверто і від свого імени висказувати чоловік, що тримав у своїх руках канцлерський уряд.

 

17. Див. “Gedanken u. Erinnerungen” Том І., розд.

 

Після гадки Гартмана зовсім не є природною конечністю державне сполучен- ня двох областей: російської – з одної сторони, українсько-білоруської – з другої. “Нема ані таких географічних, ані етнографічних причин, які б оправдували таке сполучення”. Росіяни заселяють край Волги і Дону, (що, зрештою, також не є зо- всім слушно). Володіти сими ріками в цілій їх довжині є дійсно конечністю для Росії, але в ніякому разі не є такою конечністю посідання Подніпров’я – области українського та білоруського народів. Отся річна система відділення від Росії водо- розділом двіно-донських узгір; сам Дніпро ніде не притикає до російської облас- ти. Тому се не є жадний припадок, що оба річні обшари заселені народами різної національности – росіянами та українцями. Російська національна держава є че- рез свій етнографічний характер, так і через свої географічні підстави звернена на полудневий схід, а не на захід. “У кождому разі, – думає Гартман, – кожда з двох частей могла би в географічнім і торговельно-політичнім відношенню обійтися зо- всім добре без другої”. Сі комбінації приводять автора до його проєкту (який, між иншим, заключає в собі відлучення Балтійських провінцій, Фінляндії і Литви), до утворення “Київського королівства” в області Дніпра і Прута. Така Дніпрова дер- жава, як Київське королівство мало би зі своїми 18 міліонами населення (в 1888 році) конечні передумови до самостійного політичного існування. Нова держава мала б одержати від Австрії гваранцію своєї нетикальности і вступити з монархією в зачіпний і відпорний союз. Подібне уменшення Росії о більш як 34 міліони голів,

– кінчить Гартман, – вистарчить, аби й найбільш завзятим із думаючих фантастів про панування над світом довести, що Европа ще має средства перешкодити боже- вільним сягати рукою до неба.

Проект Гартмана-Бісмарка – не тільки конкретніше розроблений від Бунзенів- ського, але й у своїм змісті обширніший і радикальніший – знайшов, однак, зовсім инше симпатичніше приняття, як той. Знак, як зрілою стала ідея, що нас інтер- есує 18.

Мрія в 1791 році, “дитиняча утопія” в 1834 р. і політична потреба в 1888 р. – такі були етапи розвою української державної думки в політичному світі Німеччини.

Ті плани – підбиття Европи, що з ними носилася Росія, бажаючи приготовити Німеччині й Австрії долю Туреччини та Швеції – напровадили поволі й німців на політичні комбінації, що ще в XVII і XVIII ст. були помочею і потребою загроже- них Росією держав.

 

5. ВІДБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

а) Останні роки перед війною. Антант і центральні держави

Останні роки перед війною причинилися до поширення й популяризації україн- ської державної думки більше, чим сто років перед тим. Разом із тим стає українське питання знова міжнародною проблемою. Тому було дві причини: перша – переміни національно-українського руху в масовий рух під впливом подій 1905 р. (революція

 

18. Проєкт Гартман-Бісмарка був тільки детальнішим розвитком ідей, що були в тодішній Німеччині більш поширені, чим припускалось. Ряд політичних брошур займався в 80-их роках справою війни з Росією, як наприклад: В.С: “Hauptziel des Österreichisch-Russischen Krieges der Zukunft”, Hannover, 1887; – P.: “Strategische Studien über den Österreichisch-Russischen Krieg”, Leipzig, 1889; підполковник Haymerle – “Das strategische Verhältnis zwischen Österreich u. Russland” та инші. Деякі з тих брошур, як пр. J.Р, признавали вже ясно, “що лише через відсунення російської границі аж до Двіни і Дніпра можна осягнути сталі результати і рішити всі нерозв’язані питання”.

 

в Росії) і 1906 р. (заведення загального виборчого права в Австрії). Другою причи- ною був факт роздертя української території межи дві (зглядно три) держави. Сей факт існував і давніше, але цілого свого значіння він набрав аж у ХХ-му віці.

Політика знищення, примірювана царатом на Україні, привела поволі майже до повного відпаду вищих клас від своєї національности… Се явище, яке, зрештою, стрічаємо й у инших народів (пр., змосковщення балтійської шляхти, германізація чеської), мало катастрофальні наслідки для України. Через сей відпад одиноким носителем національної думки став демос, для того український рух і не міг знайти міцних підстав під собою так довго, поки нижчі верстви в Росії були виключені від участи в громадському життю. Справи змінилися щойно від 1905 року. Тим роком датується і нова доба в історії України. Процес демократизації держави набрав у нас у тій хвилі характер націоналізації всіх форм і проявів суспільного життя. По- став просвітний і кооперативний рух, почали творитися українські політичні пар- тії, українська преса, господарські організації. Рух став втягати в себе й байдужі досі нижчі верстви, став масовим. Сей масовий рух, що почався, властиво, ще в 1900 р., міг виказатися по 14 роках досить великими успіхами. Політичною ідеоло- гією модерного українства став автономізм. Головним ідеалогом сеї поширеної те- чії був М. Драгоманов, а драгоманівство – тим прапором, під яким єдналися майже всі українські політичні партії аж до найновіших часів. Програма отся мала багато хиб. У зовнішній політиці вона ідентифікувала цілі України з цілями Росії – Кон- стантинополь і боротьба з німецьким, тоді ще для нас зовсім не існуючим “Drang nach Osten”, закриваючи очі на зовсім реальний російський “Drang nach Westen”. У внутрішній політиці драгоманівство покладало занадто великі надії на демократи- зацію Росії, а спеціяльно – на російський лібералізм. Воно означувало факт, що як російський імперіялізм, на якому Драгоманов опирав українську політику (україн- ський рух як запора проти “Drang nach Osten” мав після його бути пожиточним для російської державности), а тим самим були ворожі вони українству. Не розумів він глибше і природи національної боротьби, думаючи, що зі зміною “системи” (абсо- лютизму) скінчиться і русифікаційна політика. Подібно до “методіївців”, Драгома- нов не уявляв собі будучини України поза такою чи сякою злукою з Московщиною. В отсьому було, крім вищезгаданих, ще й ся головна хиба його програми. Та мимо того вона віддала українському рухові великі прислуги, формуючи політичну дум- ку цілих поколінь української інтелігенції XIX i XX віку. Ся програма перетривала революцію 1905 року і лише виступлення на політичну арену російського міщан- ства (Дума), банкротства лібералів і нечуваний зріст російського націоналізму (від 1908 р.) зробили перший вилом в драгоманівстві. Самостійницька ідеологія почала знова підносити голову. Тільки, коли передше (Р.У.П. “Самостійна Україна”) була ідеологічним, опертим хіба тільки на історичні традиції, поривом, то тепер при- бирає вона конкрентніші форми, стараючись опертися на сили, ворожі російському націоналізмові. Сими силами були німецький і австро-угорський імперіялізм. Сей момент був найбільш характеристичним для нових сепаратистичних течій. Вимоги цілковитої сепарації від Росії відрізняли ті течії засадничо від програми методіївців і драгоманівства19.

 

19. Першу спробу угрунтувати сепаратистичний програм підпринято на всеукраїнськім студентськім з’їзді у Львові, в літі 1913. (Див. Д.Донцов – “Сучасне політичне положеня нації і наші завданя.” Львів, )

Факт поділу українських земель поміж дві держави дуже сприяв повстанню власне такої ідеології. Мимо власної волі мусіла Австрія признати певні конце-  сії українству в Галичині, яке по запровадженню загального виборчого права в 1906(7?)р. вибилося там у досить поважну силу, з якою мусіла числитися Росія,  що боялася перекинення “мазепинської зарази” з Галичини на Україну. Ся боязнь привела поволі до того, що загарбання Галичини стало одною з найважніших цілей російської дипломатії. Таким чином, стала українська проблема міжнародним пи- танням, якого розв’язання залежало від сили Австро-Угорщини та її союзників, з одної, Росії та її союзників, з другої сторони. На близький конфлікт межи тими дво- ма силами й рахувала новітня сепаратистична думка на Україні, під знаком сього конфлікту і склалася її програма.

Значіння українського питання для Европи пізнали скоро в обох політичних та- борах. Від будучности українського національного руху залежало, чи Росія роз- торощить Австрію й добереться до Адріятику і Дарданелів чи навпаки – вона сама зістане відперта за Дніпро. Відповідно до значіння сеї дилеми для Антанти й цен- тральних держав формувалося також їх відношення до українства.

З двох найбільших держав Антанти – Англія майже ніколи не втягала Україну  у свої політичні калькуляції. Цікаво лише, що тільки в той чаc, як формувалася Російська імперія, в Англії живі були українофільські симпатії. Знаємо, що під час повстання Хмельницького англійські газети, що дуже уважно стежили за перебігом сього повстання, остерігали гетьмана перед злукою з Московщиною, бачачи в тім політичну невигоду для Англії. Знаний є також факт, що Олівер Кромвель звернув- ся з листом до Богдана Хмельницького, засилаючи йому свої симпатії, як борцеві проти римського католицизму. Ті настрої не були, однак, довготривалі, і вже під час Великої північної війни публічна думка в Англії схиляється рішучо на сторону Московщини. Розуміється, і тоді не бракувало голосів у самій Англії, які пересте- рігали своїх земляків перед Петром та його замірами, дораджуючи здобуття чорно- морського побережа та опанування цілої перської і турецької торгівлі 20. Але вже в 1715 році заключає Англія союз із царем, хоч щойно за часів Вікторії попадає вона в конфлікт із Росією. Можна було б припускати, що подібно, як колись Польща, Туреччина і Швеція, так тепер Англія зверне свої очі на Україну. Бо від сього часу, а властиво навіть від упадку Наполеона, Англія, загрожена Росією в Константино- полі й Персії, все стреміла до здвигнення нових і укріплення старих мурів межи Росією а Европою. Сьому противився англійський делегат на Віденськім конгресі, себто втіленню конгресівки до Росії, будучи готовим навіть на війну. В тій самій ціли вийняла Англія меч у 1854 році і присилувала царя признати інтегральність Туреччини, незалежність Румунії і невтральність Чорного моря. В тій самій ціли зревідувала Англія і Сан-Стефанський договір в Берліні 1878 р. Але мимо того  всього, хоч попирання українського руху лежало якраз у тім крузі ідей, в якім обер- талася тоді англійська політика, – української проблеми не порушено. Певно, ніщо иншого, як слабість українського руху, була тому причиною. А в той час, як сей рух набрав поважної сили, Англія була вже знова союзницею Росії. В той час стало для неї всяке попирання українства роботою над розкладом Росії, роботою pour le rois de Prusse.

 

20. Див. The Northern Crisis, or inspartial reflections on the po¬licies of the Czar, London, 1716. – Rja- sanolt, “Karl Marx über den Ursprung der Vorherrschaft Russlands in Europa,” Stuttgart,

 

Аналогічним було і становисько Франції, однак із деякими досить цікавими від- мінами. Вперве лицем до лиця зустрілася Франція з російськими імперіялістични- ми планами за часів першого Наполеона. Політика сього останнього – абстрагую- чи від хвилевих спроб погодитися з царем коштом Англії – гонила за тою самою цілею, що і політика Великої Британії часів Вікторії. Сею метою було сотворення нових і скріплення старих мурів, відгороджуючих Росію від Европи. Вже Таллей- ран піддавав цісареві думку відкинення Росії до Азії. В 1807 р. заключає Наполеон союз із шахом перським, який був йому потрібний у його планах проти Росії, він уперто відмовляв Росії посідання Константинополя, він відреставровує Польщу (Велике Князівство Варшавське) і Литву. Вже a priori можна було б припустити, що тій голові не могла бути зовсім чужою і думка відбудування України. І дійсно, деякі факти з життя цісаря вказують на те, що лише його раптовний упадок перешкодив йому звернути свою пильнішу увагу на Україну. По своїм повороті з Росії (1812) приказав Наполеон свому референтові в міністерстві заграничних справ Лезюрові, який здавав цісареві справоздання з політичного положення того чи иншого краю – написати йому історію України. Ціль сього доручення нам ближче не звісна. Може бути, що по страшнім 1812 році думав цісар знайти нові средства до поборювання Росії, про які він міг би дещо вичитати у Вольтерській історії Карла ХІІ-ого. Може бути, що він згадав просьби князя Йосипа Понятовського, який на колінах молив його йти на Україну замість просто на Москву. Може бути, що йому пригадалась іронічна відповідь парламентаря царя генерала Балашова у Вільні, який на запи- тання, яка є найкоротша дорога до Москви, мав відповісти: “Дороги є різні, Карло ХІІ йшов через Полтаву”. Як би там не було, але не улягає сумніву, що доручення, дане Лезюрові (і в який час!), показувало на щось більше, як на літературну при- мху. У зв’язку з тим набирає певного інтересу факт, що досі уходив за курйоз: що  в походовій бібліотеці Наполеона до Росії знайдено “Енеїду” Котляревського, який був членом тих тайних стоваришень, яких метою було відділення України від Ро- сії. І так проф. А. Трачевський у своїй біографії Наполеона просто вказує, як на знаний факт, що цісар під час свого московського походу мріяв про повстання на Україні 21.

Ідея, як сказано, вмерла, заким вона встигла народитися. Пізніші володарі Фран- ції, мимо того, що декотрим із них (особливо Наполеонові ІІІ) антиросійські тен- денції не були чужі, тої ідеї вже не порушували. Коли ж український рух став знова замітним міжнародним чинником, Франція – ще скорше, як Англія – була вже союз- ником Росії. Аспірації нації, що були – в самій своїй суті ворожі панмосковітизмові, не могли опертися в державах, що власне на тім панмосковітизмі (названім пан- славізмом) будували свою політику порахунку з власними ворогами, передовсім  із Німеччиною. Таким було відношення Антанти до українства і через цілий час війни, аж до вибуху революції в Росії, яка викликала ревізію всіх основ, що на них опиралася загранична політика порозуміння.

Зовсім иншим було і мусіло бути становлення до України центральних держав. Коли для Англії і Франції панславізм був бажаним союзником, то для Німеччини, а особливо для Австро-Угорщини, був він тим тараном, що грозив самому існуванню обох держав, У кожному разі засуджував на повний неуспіх їх великодержавні цілі (Балкани, Мала Азія). У таких обставинах центральним державам був український

 

21. Див.: “Жизнеописанія великыхъ людей”, А. Трачевскій – Наполеонъ І. СПб.: Изд. Ф. Павленкова;
22. Podoljanyn: Napoleon I. und die Ukraine, “Ukrainische Rundschau”, Wien 1912, Nr. 6/7.

 

рух лише на руку, як рух в самій своїй природі опозиційний російській велико- державности. Одначе, виставити програму української самостійности (і розбиття Росії) так щиро, як се зробив Карло XII або так отверто, як се зробив щодо Поль- щі Наполеон, перешкоджували центральним державам важні причини. Ті причини були в однім випадку – Польща, в другім – Англія.

В мемуарах графа Ігнатьєва читаємо: “Якби Австро-Угорщині удалося колись дістати у свої руки під політично-господарським і мілітарним зглядом сербів та бол- гарів, далі – коли б їй удалося наблизити до себе поляків, сих природних союзників мадярів та чехів, то Відень буде стояти на чолі ворожої нам слов’янсько-католицької федерації, роля Росії в Европі скінчиться і поважні небезпеки постають на нашій західній границі. Польща буде відбудована і втягнена в австро-слов’янську феде- рацію, буде порушене питання автономії Литви, балтійських провінцій, а також і України”. Коли б Австрія була на силі засвоїти собі ідеологію австро-слов’янську, то щодо ролі української державної думки в заграничній політиці монархії не мо- гло б бути тоді двох гадок. Та се не сталося, раз – через несподівано велике число сторонників Антанти серед держав Европи, Азії і Америки, що робило реалізацію австро-слов’янських планів (коли б такі навіть існували) мілітарно неможливою. Другою перешкодою для реалізації тих планів (а спеціяльно українських) була польська квестія. Австрія змушена була, по 1878 році, опертися у своїй внутрішній політиці на поляків, які з натури річи відносилися негативно до всяких “україн- ських фантазій” високих сфер. Полонофільська політика Відня, що в останніх лі- тах перед війною почала хитатися, скріпилася знов із вибухом війни. Перебіг воєн- них операцій, що приніс центральним державам російську Польщу і мало не довів Австрію до страти Галичини – остаточно дав перевагу полонофільській орієнтації віденських кругів і позбавив українофільську течію всякого ґрунту. Зовнішним ви- разом сього факту був акт з 5 падолиста 1916 року, проголошення незалежної Поль- щі і заповідження відрубности Галичини.

Инший перебіг мала українська справа в Німеччині. Там бодай в пресі постав- лено отсю справу в цілій її широті. Самостійна українська держава, ривалька Росії і Польщі, що ділила б Московщину від Константинополя й Малої Азії, а з другої сторони, разом з Німеччиною, стискала би, немов великанськими кліщами, небез- печну для Прусії Польщу, – стала одним із найбільш популярних цілей німецької східноевропейської політики. Та се тревало недовго. Конечність вибору помежи війною на західнім або східнім фронті привела до сього, що треба було зредукува- ти німецькі воєнні цілі або тут, або там. Англофільський напрямок німецької по- літики, особливо під впливом надій на сепаратний мир із Росією, переміг, й у своїй промові в Райхстагу канцлер 15 квітня 1916 року, говорячи про визволення з-під царського ярма всіх народів від Балтику до волинських баюр, говорив про поляків, литовців і лотишів, але про українців не згадав ні словом. Для беззглядної боротьби на двох фронтах сил Німеччині не вистарчало, і 15 квітня 1916 українську справу в Німеччині зліквідовано, як її зліквідовано 5 листопада того самого року в Австрії. Свідомість конечности відбудування України, так поширена в центральних держа- вах (особливо в Німеччині) в момент перших років війни, стала поволі занепадати під впливом мілітарної ситуації, з одної сторони, а надій на тривалий мир із рево- люційною Росією – з другого боку.

 

б) Українська республіка

У такім стані була українська державна думка в Европі під час проголошення української республіки 20 листопада 1917 року. Революція 1917 року мала зовсім инші наслідки, як в 1905-му. Тоді програмою українства була демократична Росія й у ній – автономна Україна. Тепер жадалося спершу самостійної України, а далі вже

– російської федерації. В 1905 році “свобідна Росія” була ідеєю, що приманювала до себе всі народи царату. В той час була остання можливість для Росії перетворитися в другу Північну Америку з напівдобровільною асиміляцією “народів” у перспек- тиві. Сеї можливости не використано. Для ратування банкрутуючої російської дер- жавности вступила Росія по 1905 р. на иншу дорогу, хопилася иншої системи. Сею системою була система quasi-конституціоналізму, система дум. Погодити конечну демократизацію країв зі збереженням російського стану посідання – ось що було гаслом російської політики від одної до другої революції. Замість ратунку отся сис- тема вела, одначе, до остаточного банкротства російської державної ідеї, відбираю- чи в “інородців” взагалі, а в українців, зокрема, віру в ліберальну Росію. Огірчення і розчаровання до Росії як до держави в тій чи иншій системі – ось був пануючий на Україні настрій з вибухом війни. В той час російська громадська думка здобу- лася на останнє, надлюдське зусилля, щоби вратувати занепадаючу будову Петра   І і Катерини II. Тепер хотіли з’єднати національности з центром – накликуючи до causa finalis – до повстання російської держави. Сею causa finalis, сим моральним уоснованням російського державного союза була в очах російських націоналістів німецька небезпека. Ся причина мусіла бодай – думали в Петербурзі – тримати народи Росії разом! Се розумієтеся була гра va banque, бо не було вже ніякої сили, ніякого вищого принципу, до якого можна було в цілях утримання держави апе- лювати. Ставка була страчена, і по вибуху революції ніщо не могло вже здержати процес розкладу російської держави. “Самодєржавіє” тримало “православіє” і “на- родность”. Провалилося воно, мусіла впасти й імперія як цілість. Се і був момент, в якому 20 листопада 1917 р. проголошено Українську республіку.

Сей акт, а властиво ідея, що його натхнула, мало відрізнялася від гадок кирило- методіївців та драгоманівства, бо виходила так само з основ федерації. Але в кож- дім разі проголошення республіки було актом самостійним, революційним виявом волі суверенної нації. Тому серед усіх инших актів українського правительства під час революції йому самому належиться значення акту творення держави – акту уґрунтовуючого засаду суверенности українського народу.

Сим актом відчиняється нова доба історії української державної думки в Евро- пі. Значення України як важного чинника европейської рівноваги набирає зовсім иншого, вже не так одностороннього, як до тепер, характеру. Досіль, як в історії, так і в життю, українська ідея думалася лише як таран, розсаджуючий Росію. І від такої її оцінки залежали ті симпатії, взглядно антипатії, з якими ту ідею стрічалося. Тепер справи змінилися. Російська державна думка на Україні була мертвою, а ра- зом з тим повстало там політичне vаcuum, порожня просторів, яку могли, ба, навіть мусіли заповнити нові державні ідеї – або зі сходу, або зі заходу. Власне, небезпека, що розхитання державного апарату в Росії отворить дорогу до її поодиноких про- вінцій німцям, присилувала й Антанту до признання Української республіки. Для неї українська державна ідея не була вже тараном проти Росії, лише средством скрі- плення сеї останньої, охоронним валом проти німецького напору на схід. Роля, яку Україна мала би грати в концепції Франції (і почасти Англії) була ролею Румунії і Сербії.

 

Тим фактом досягла українська державна думка найвищого щаблю свого роз- вою. Вона перестала бути ідеєю однобокою, не до розв’язання думкою, засудже- ною, через свою слабість, розвиватися лише в однім напрямі. Вона набрала значін- ня, яке мала у світовій історії, приміром, Бельгія, що була рівночасно охоронним валом Франції і Німеччини.

Арістотелівське terror vacui (страх перед порожністю) мусив би по знищенню державного царату в Росії пхнути на Україну або знова Росію, або Німеччину (згл. Австро-Польщу), щоби не допустити Росію до ужиття всіх своїх сил проти Німеч- чини та Австрії, коли вони не хочуть ампутувати наслідки цілої війни. До  другого

– не допустить Антант. У тих двох фактах, зовнішнім виразом яких було признання нової республіки обома сторонами ворожих держав, і лежить найвища санкція того великого значіння, яке має для европейської рівноваги українська державна думка. Се, а також і сила українства, є запорукою історичної конечности ідеї, про яку трак- тує отся книжка.

 

 

 

III. ПІДСТАВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ

 

а) Матеріяльні

Історія правно-державних змагань народів уділяє сим змаганням певну мораль- ну силу, але не дає ще відповіди на питання, чи сей нарід має вся конечні для іс- нування держави підстави? І чи такі підстави має Україна?

Умови екзистенції держави лежать як у зовнішній природі (простір, границі, багатства землі, средства сполучення тощо), так і в самій нації (її число, спільність мови, історія, культура, стремління до державної незалежности). Пригляньмося, чи і в якій мірі отсі передумови існують у нас?

Простір, що його заселяє український нарід, охоплює 850 000 кв. кілометрів, є, отже, більший від Німеччини. Серед усіх передумов держави грає простір її, може, більшу ролю, як загально думають. Поминаючи те, що многі політичні й культурні завдання можливі тільки для великої держави, вже сама конечність належати до більшого господарського терену робить екзистенцію малих держав проблематич- ною. Польща та Чехія робили розпучливі зусилля здобути своїм народам ширший господарський терен через політичну експансію поза свої етнографічні границі. Даремно! Стремління Ягайлонів здобути береги Чорного моря, анектуючи Україну, не повелися так само, як і зусилля Оттокара Богемського дотерти до Адрії, розби- ваючи Австрію. Оба народи, хотячи забезпечити собі всі вигоди з приналежности до більших господарчих організмів, мусили угнутися під чуже панування. Україна з її колосальною територією і населенням (около 40 міліонів) не потребує сього робити. У своїм власнім етнографічнім районі є вона в стані сотворити більший господарський терен, більшу державу.

Подібне значіння має й уложення средств комунікації, що лучить дану тери- торію зі світовим ринком, або уложення границь краю, що, властиво, є одно і то саме. Польща і Чехія впали, бо їх етнографічний терен заслабий, щоби запанувати над иншими, і був відтятий від великих світових доріг. Українська держава не є засуджена на таку смерть. Майже ціла північна частина чорноморського побережа заселена українцями, а найважніші ріки краю (Дніпро, Дністер, Прут) впадають у Чорне море, сполучуючи тим способом Україну (хоч і посередньо) і з Середземним морем. У стратегічнім сенсі є границі України також не найгірші: великі ріки на сході і північному сході, багна на півночі, море на півдні.

Ще більше значіння для держави має господарська замкнутість її території; її також Україні не бракує. Україна має найбільше урожайний ґрунт в Росії, належить до т. зв. чорноземного району. Процент ріллі в тому районі хитається межи 32 і 78% (Херсонщина), тоді, як в Росії межи 12 і 43%. Узагалі належить Україна до найба- гатіших продуцентів пшениці в Европі, що задовольняє продуктами своєї сільської господарки не тільки власні потреби, але живить Росію і апровізує Европу.

Подібно і в промисловім відношенню є Україна багато випосажена, маючи всі передумови до розвитку власної індустрії22.

Що торкається, прим., видобуття вугля, то Україна займає перше місце в Росії. Вугіль здобувається там у п’ятьох районах – на Україні, в Польщі і в трьох райо- нах Росії (себто: московський, уральський і кавказький). Три останні не грають на російському вугільному ринку жадної ролі внаслідок слабої видатности, а також і менш вартної якости вугля. Вони покривають лише локальні потреби своїх районів. Ціла продукція вугля в Росії виносила в 1912 р. (в 1000 тонах):

Україна – 20.245; Московський басейн – 160; Урал – 600;

Кавказ – 65;

Польща – 8.000;

Разом – 29.070.

Продукція заліза і сталі виносила в 1911 році (в 1000 тонах) Україна – 1.812;

Урал – 597;

Московщина – 152; Волга басейн – 122; Північна Росія – 212; Польща – 363;

Разом – 3.258.

Головні засоби маргановоі руди лежать на Кавказі (Кутаївська губер.) і на Укра- їні (Катеринославщина).

Ртуть здобувається виключно з чотирьох копалень Бахмутського округу на Україні. Найбільші поклади соли в Росії (28% цілого соляного району Росії) лежать в

Донецькім районі.

Цукрові буряки, тютюн і вино ростуть майже виключно на Україні. Цілий заня- тий буряками район виносив на Україні 1, 808. 395 акрів, продукція цукру 2 міліони тонн. В українських губерніях Харківщини й Чернігівщини концентрується 88% цілої продукції цукру Росії. Головні тютюнові плантації на Україні знаходяться на Полтавщині й Чернигівщині, які видають понад половину цілої російської продук- ції (3, 208. 438 пудів). Україна має також найбільші виноградні поля на Поділлю, Херсонщині, Катеринославщині і Таврії.

Отсі цифри свідчать найліпше, що Україна, яка досі заосмотрювала своїми про- дуктами цілу Росію, є в змозі заспокоювати многі економічні потреби свого на-

 

22. Понижчі числа взяті з англійського твору: The Russian Year Book 1914,” щo опираються на останні офіціяльно-російські звідомлення.

 

селення своїми власними продуктами; є у змозі творити незалежний і замкнений в собі господарський район.

Сей факт, як і розлеглість території, число населення, границі краю, природні багатства, комунікаційні средства зі свійським ринком вичерпують майже всі пере- думови екзистенції держави, о скільки вони лежать у самім краю.

Як мається річ з тими передумовами, що лежать в самій нації?

 

б) Ідеальні передумови української державности

У тім відношенню представляється Україна народом, що має свою (зачерпнену переважно зі Заходу) культуру, власну мову, сильне почуття єдности та окреміш- ности – отже, всі елементи, які звичайно потребує мати нація, що підносить пре- тенсії до самостійного державного життя.

Русифікаційна політика почалася на Лівобережжі, властиво, вже в 1734 році, на Правобережжі – 1793, зглядно 1795 році. Під час анексії була Україна типовим, хоч   і своєрідним, кусником окциденту, сильно відбиваючи від візантійсько-татарської Московщини. Се кидалося в очі особливо в політичних урядженнях України. Москов- щина була деспотичною монархією, Україна, навпаки, пересякнута аристократично- республіканськими тенденціями. Ті тенденції виявилися вже під час переведення в життя Переяславської умови. Українці не ограничилися принесенням присяги свому новому пану, вони жадали також і від московських боярів, щоби ті в імени царя при- сягли, що перестерігатимуть нерушимо права краю – вимога, що була зовсім чужою московським поняттям про “государя” і “підданих”, так що мало не довела до зі- рвання переговорів. Не менше суперечок вив’язалося і пізніше межи росіянами й українцями, котрі присягли не як “вірні”, лише як “вільні” піддані.

Тим поняттям про суть монархічної власти лишилися все українці вірними. Не можна, однак, доказати, що форми державного життя, вироблені на Україні, були рабським наслідуванням Заходу. Польща виробила свою спеціяльну форму – елек- ційну монархію. Зверхня влада була там кождої хвилі залежна від (станового) со- йму. Москва видумала свій абсолютизм. Гетьманщина знайшла осібну форму: осо- ба гетьмана походила з вибору, але, раз вибрана, не була ніяким тілом обмежена.

Ще драстичніше, як у політиці, розходилися ті два світи – Україна й Московщи- на – в церковнім устрою. Українство, виховане на західноевропейській культурі, духовенство, яке ніколи не могло погодитися з російським цезаро-папізмом, від- мовляло цілі десятиліття признати над собою зверхність московських патріярхів (пізніше – Синоду), аж поки Петрові І не вдалося за помочею султана присилувати константинопольського метрополита зректися своєї зверхности над українською церквою. Взагалі, дав український клер свою згоду на таку реформу лише під умо- вою, що духовенство буде вибиране. Ся свобідна, автономна церква була москов- ському цезаро-папізмови зовсім чужою, рівно ж як засадам римського католицизму, не терплячого краєвих і признаючого лише одну, єдину церкву. На тім, одначе, не кінчилися різниці, що ділили українську церкву як від Сходу, так і від Заходу. Унія (церква, пануюча на Правобережжу майже до XIX віку) була чимось своєрідним, що мала свої коріння, як на Сході (обряд!), так і на Заході (догма!). А навіть укра- їнське православіє представлялося москалям чимсь істинно чужим. Після поглядів москалів було українське православіє “златинщенням”, а церковні власті в Москві забороняли приймати київських духовних у товариство вірних без попереднього “очищення”. В Москві заборонялося також, під загрозою цивільних і церковних кар, купувати книжки київського друку.

 

Що торкається соціяльної організації давньої України, то вона також скорше наближалася до західноевропейського ладу. Російська суспільність XVII віку дер- жалася згори до долу міцною державною властю і мала за підставу примусову ор- ганізацію поодиноких соціяльних груп. На Україні, навпаки, подібно як і на Заході, витворилися вже стани, що брали участь у політичному життю: земельна шляхта і старшина (будуче “малороссійское дворянство”), напівзависимий селянський стан і вільні міста. Вищі верстви мали сильно розвинене почуття станових інтересів і прав і не мали нічого спільного з російськими “царськими рабами”, як самі назива- ли себе московські бояри, позбавлені всякої станової організації і почуття станової чести. Особливо ж українські міста вказували на західне походження української цівілізації. Російське місто не було природним овочем господарського розвою. Скорше, чим населення, потрібувало місто державу. Місто було передовсім адмі- ністративним і воєнним центром. Серед його населення переважало урядництво    і війсковість. При таких умовах не могло міське населення в Росії розвинутися в самостійний елемент23. Інакше було на Україні. Міста на Україні були правдивими містами, яких населення числилося на многі тисячі. Людність міст була організова- на по незалежних кастах і правилася магдебурським правом.

Так само й освіта стояла значно вище, чим у Москві й пересякла західноевро- пейськими, перенесеними з Риму, елементами. Візантія і Татарщина відтягли Мос- ковщину від контакту зі Західною Европою. Українці, противно: вже від IX і X віку, а відтак під Польщею, стояли безперестанно в безпосереднім контакті зі Заходом   і Римом, релігію якого переняли в XVII ст. Вже в XVII віці мали українці багато шкіл для клериків, академію у Києві, на якій, між иншим, студіювалося латинську та грецьку мову. Українське духовенство стояло під зглядом теологічної і загальної освіти о много вище від російського кліру; многі українські духовні робили по- дорожі по Европі, бували в Римі й у Парижі. В Московщині ж уважалося все “за- хідне” за “чортівське”. В той час, як гетьмани прикрашували свої палати і церкви образами західних майстрів, у той час, як на Україні квітло малярство й музика, в тому часі видано в Москві (1649 р.) указ, який наказував у цілій державі знищити всі музикальні інструменти.

Особливо остро відчувалася різниця межи Московщиною і Україною в психології громадянства, різниця, як взагалі межи західними і східними народами. По одній сто- роні – активність свідомої своїх прав, незв’язаної у своїх силах суспільности, по дру- гій – інертність, брак консеквентної опозиційности, якась орієнтальна, майже азій- ська покора перед кождою силою. В той час, як московська суспільність того часу, часто пасивно, без жадного протесту, спокійно давала шаліти над собою безглуздому тиранству Івана Грізного; в той час, як московський хлоп зносив спокійно нелюдське поводження свого пана, – організували українці XVI і XVI віків ряд повстань проти соціяльних і політичних уряджень польської республіки. В той час, як російське ду- ховенство з покорою приняло знесення патріярхату, отже, втрату останньої тіни своєї незалежности від держави, тоді організувало українське духовенство велику опірну акцію проти воюючого римського католицизму. І коли Катерина II зарядила секуля- ризацію церковних дібр, то церква знайшла своїх оборонців тільки на Україні. Сей дух активности зберегли українці аж до останніх часів – до часів 1905 і 1917 років.

Проти сеї культури, що квітла в XVII і ХVІІІ столітті на Україні, зачала Росія, як і проти політичної самостійности краю, завзятий похід. Сей похід надав  краєві

 

23. Див. Проф. П. Мілюков. Очерки по истории русской культуры. Т. І.

зовнішний вигляд російської провінції, але не зумів вирвати глибокі коріння пито- мої культури. Україна лишилася чужородним тілом в організації Російської імперії. Число москалів на Україні хитається межи 13% (на Лівобережжу) і 4% (на Право- бережжі). Мова населення на селі і в маленьких місточках не є російською. Жителі великих міст є інтернаціональні. Не є російською і Церква. Аж до упадку Польщі, були майже всі українці католиками. “Навернення” робило, справді, з поміччю баг- нетів – великі поступи, але і в 1875 р. ще не було зовсім закінчене. В кождім разі традиції Унії на Україні (Правобережжя) зовсім не мертві, а противно – церква, як о тім свідчить хоч би імпонуючий зріст сектанського руху, далеко не пустила міц- них коренів в душу українця. Своєрідними лишилися й аграрні взаїмності України. Громадська власність, що панує в Росії, де лише 15,4% хлопської землі є у в при- ватнім володінні, майже не знана Україні”.

Духовна культура на Україні  також  не улягла  занадто впливовы Московщини й досі представляється, як щось зовсім осібне, своєрідне. Разом ыз католицизмом західноевропейська культура прищепила на Україні авторитет розуму й етичну по- вагу до людини – елементи, яких дарма шукати в російській культурі. Московський нарід є колективістом par excellence, народом-отарою. Гуртовий принцип домінує у нього понад усе, що, між іншим, знаходить свій вираз у таких інституціях, як “са- модержавіє” і “община”. Поляки, навпаки, є народом з вибуялими ціхами ексцен- тричного індивідуалізму. Українці займають посереднє місце між сими бігунами. У приватному житті українець є індивідуалістом найчистішої води; в суспільнім – він відкидає примітивний колективізм, виказує незвичайні здібності у засвоєнні форм модерного колективізму. Він не знає “общини”, але серед усіх трьох народів (по- ляків, москалів і українців) виказує найбільшу здібність до кооперації.

Се слідно й у літературі. Коли типом поляка є “Pan Wołodyjowski” чи инші ге- рої Сєнкевичевого “Ogniem і mieczem”, або Фальк (“Homo Sapiens”), чи Ґордон (“Dzieci szatana”) Пшибишевського – герої хворобливо розвиненого культу особи, типом москаля є Платон Каратаєв (“Война и миръ”) Толстого або Нєжданов Турґе- нєва – засадничі негатори чужої після них для маси культури, апостоли “хождєнія в народ”, жерці нового бога – загалу. Ні з одним, ні з другим типом не можна рівняти персонажі українського письменства: козак народніх дум або Ярема з Шевченкових “Гайдамаків” – се люди зі скрайно розвиненим “я”, але виявлення сього “я” вони інакше не думають, як “pro те publica”. В піснях жодного иншого народа, навіть   у піснях особистого характеру, не приходить так часто слово “країна”, “Україна”, “рідний край”, як у нас. Анархістичні кличі такого Ґордона або становисько героїв Ґорького, що кидають визов цілій суспільности в ім’я не знаючого жадних мораль- них стримів вередливого “ego” – є чужі українцеві; з другої сторони, посвята осо- бистости на річ загалу – ніколи не набуває в нас властивого москалеві характеру релігійної екстази безупинного розпливання в масі.

Поляк є романтиком, москаль – скептиком, українець є “мечтательный хахолъ”. Ся “мрійливість” відбивається й у нашому красному письменстві, і в нашій музиці. У Гоголя, пр., не знайти нам жодного веселого оповідання, яке не кінчилося би сумним рефлексійним акордом. І навпаки, нема майже жодної так підлої ситуації, якої украї- нець не зумів би взяти з комічної сторони. Українець, в противенстві до своїх сусідів, ніколи не є ані саме чуття, ані сама рефлексія. Помішання тих обох елементів слідно й у нашій музиці. Деякі з наших пісень дають одинокий, може, в музичній творчос- ти приклад рівночасного сполучення в одній і тій самій мелодії сумного й веселого первня. Те саме явище дається заобсервувати й у релігійнім житті нашого народу.  У поляка чуття вбиває всяку рефлексію. Тому приймає він релігію без усякої   критики

– такою, якою вона є: він не знає жодних релігійних сект (опріч нечисленних і завдя- чуючих своє животіння тільки російському урядови маріявітів). Москаль знов ударяє в иншу скрайність: для нього чисто абстракційне, формальне розумуваннє є спортом. Це розумування, що відвертається від суті річи, створило в Москві ряд найбільш дивовижних сект, які різняться між собою в розумінню букви Св. Письма. Українець живе не тільки чуттєм, але й рефлексією. Для того його релігійне життя є змістовні- ше, як у поляка, він стало шукає “нової правди” і часто знаходить її у сектярстві. Але його рефлексії не є формального характеру. Тому українські секти ніколи не мають того дикого, “изувєреного” характеру, що в москаля, і наближуються більше до ре- форматорських рухів Заходу (баптисти, штунда, молоканство тощо).

Своєрідним характером відзначається і відношення нашого народу до чужинців. Москаль не вміє асимілювати чужинців і не старається сього робити. Його методи є погроми і район заслання. Він не стремить втягнути чужинця до своєї громади і, як усі азійські народи, він має перед сим інстинктовний страх. Він радше його вини- щить і знівечить, або ґвалтом засимілює, бо то його “національна політика”. Поляк знова має великий асиміляційний хист. В противенстві до москаля, він лишає чу- жинцям дещо (правда, дуже мало) з їх національности: тип “gente Ruthenus, natione Polonus”, або поляк Мойсевої віри не викликав досіль ніякої офензиви з польської сторони, в противенстві до москаля. Там жертвами погромів падали навіть засимі- льовані жиди, а перші слов’янофіли робили виразне застереження не тільки проти “людського” але й “хахлацькогo” елементу, як проти таких, що мають підлягати дальшій асиміляції або знищенню. На иншому становиську стоїть українець. Він рішучо відмежується від чужинців і не хоче приймати їх до себе (нехіть до шлюбів з чужинцями). З другої сторони, він виказує до них велику толерантність.

І так само життя та історія витворили з українця зовсім осібний тип. Політич- ні, соціяльні та релігійні підстави московської культури створили там культ суб- станції, загалу. Наслідком того були тупість, непорядність, зв’язаність, особиста інтолентність і брак самодисціпліни – факт; негація індивідуалізму – як постулат. Ідеалом москаля є не творча праця, лише або втеча від життя, або нігілізм, анархія. Українець, противно, засвоїв собі ідеї здорового егоїзму і внутрішню дисципліну – підстави всякого громадського поступу.

Коли взяти під увагу ті прикмети національности, рівно ж подану вище характе- ристику українця, як осібного етнічно-психічного типу, далі надзвичайну утилітар- ність і почуття національної спільности, виявлені нашою нацією під час останньої революції, зрештою велику самостійність у творенню власних форм громадського життя – мусимо прийти до висновку, що українському народові не бракують ніякі пе- редумови ідеального характеру для творення окремої політичної індивідуальности.

Виїмково – несприяючі зовнішні обставини не давали дотепер прийти до зна- чення тим передумовам, не дали Україні уконстатуоватися в політичну націю. Те- пер ті обставини не існують.

Українська державна ідея, яка пересякла собою і давала зміст усім формам на- шого життя під час нашої старої незалежности, яка жила відтак як нічим не зни- щене стремління до національного чину у свідоміших верствах нації, а в масах

– як незломне стремління до консервування переказаних і врятованих історією особливостей народної культури; все те стало, нарешті, конечним постулатом ев- ропейської рівноваги, – і тому ся ідея має всі шанси на свою нову, неограничену й цілковиту реалізацію!