Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: Сучасне політичне положення нації і наші завдання

СУЧАСНЕ ПОЛІТИЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ НАЦІЇ
І НАШІ ЗАВДАННЯ

ВСТУПНА УВАГА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Реферат, видрукуваний сею брошурою зараз же по його виголошенню, був хиб- но деким зрозумілий. Не кажу про тих, які не знати, з яких причин, приписували мені те, чого я не говорив: що, наприклад, мілітарне виховання молоді, яке для мене є лише одним, та й то не головним, способом реалізації проґрами, і то лише в Галичині, має бути “центральним пунктом” мого реферату. Маю на увазі инших – тих, які винесли враження, ніби проґрама сепаратизму неґує всякі инші постулати політичної боротьби (за сойм, автономію України etc.). Розуміється, подібного нон- сенсу я не міг говорити. З тої простої причини, що боротьба за проґраму-maximum не може колідувати з боротьбою за проґраму-minimum. Говорячи про конечність пропаґанди сепаратизму, я не казав примикати очі на питання біжучої політики, скорше навідворот, як о тім свідчить останній пункт запропонованої мною резо- люції. Так само, як соціял-демократ, говорячи про потребу не реформи, лише на- сильного повалення капіталізму, не неґує боротьби ні за вісім годин праці, на за убезпечення робітників, ні за инші, не тикаючі підстав сучасного ладу, реформи, так само, зрештою, як програма поділу Галичини не вилучає боротьби за соймо- ву реформу, яка є, прецінь, мовчазним визнанням засади єдности і неподільности краю. В моїм рефераті мені йшлося про спопуляризування ідеї, яка є посланницею того, говорячи словами Геґеля, духу світової історії, “der noch unterirdisch ist, der an die Aussenwelt wie an die Schale pocht und sie sprengt”*.

Рівно ж ні на чім не основана є думка, ніби погляди цього реферату знахо- дять собі прихильників лише в міщанських колах нашої суспільности, а соціял- демократичні їх не поділяють. Противно! Кожному, хто хоч трішки знає українське життя в Росії, відомо, з яким завзяттям, часто з самопониженням, відпекується мі- щанство російської України ідей цього реферату. Кожний рівно ж знає, що погля- ди на роль, яку має відіграти наша нація в евентуальнім австро-угорськім збройнім конфлікті, ні в чім не різняться від поглядів на сю справу майже цілої української соціял-демократії, коли не на Україні, то бодай у Галичині.

Загалом усякі способи деяких моїх опонентів заквестіонувати допустимість голошення подібних ідей соціял-демократом свідчать або про їх незнайомість із теорією і практикою европейського соціялізму, або про нічим не оправдане іден- тифікування поглядів, що панують у деяких соціялістичних партіях, з поглядами цілого Інтернаціоналу.

 

Кожного, хто забирає голос у справі теперішнього політичного становища на- шої нації, вдаряє аналогія між нинішнім моментом і тим, який ми переживали пе- ред чотирма літами, під час нашого першого конгресу. Тоді так само, як і тепер, щойно зачали розходитися на політичному горизонті хмари, що грозили нам бу- рею, якої ще світ не бачив. Як тоді, так і тепер, тривожним, непевним, повним нер- вового напруження життям жила наша нація. Як тоді, так і тепер ми майже фізично відчували, як по наших хребтах знову готове було переїхати важке колесо історії; як якась велика історична хвиля готова була вхопити нас на свої гребені і понести не знати де… І давніше ми знали подібні моменти, коли здавалося, що збройний конфлікт на сході Европи є неминучий, але тепер періоди часу, що відділяють один такий момент від другого, стають щораз меншими, чимраз тісніше стає зачароване коло… Тепер для кожного вже стало ясно, що той конфлікт, якого одні очікують із прокляттям, другі – з надією, прийде, бо прийти мусить.

У такий момент, повний непередбачених наслідків для нашої нації, є обов’язком кожного свідомого українця зосібна і всіх разом здати собі справу з сучасного по- літичного становища і відповісти – ясно і недвозначно – на велике, зненацька по- стале перед нами питання: куди йти?

Я, як соціял-демократ, менше, ніж хто инший, схильний визнавати універсаль- ність принципу загальнонаціональних інтересів. Та суть моменти в житті нації, коли саме існування, ціла будучина її наражена на небезпеку. Таким моментом був для Франції і Польщі 1793 рік, для Німеччини – 1813, для Туреччини – 1908. Тепер цей момент настав для нас. У такі моменти є оправданим укладати одну спільну по- літичну програму, коли не для цілої нації, то бодай для її переважної більшости.

Ті покоління, що жили й діяли десь у 40–90 pp. м[инулого] віку, в цій навіки проклятій добі суспільного маразму, немало б здивувалися, якби їм сказали, що   за кілька літ українська молодь з обох боків кордону буде радити над політичним становищем цілої нації.

Бо чим була українська нація тоді? Зневажена, розбита, під всеросійським кну- том там, під вшехпольським батогом тут, вона, за гороскопами всіх учених і невче- них астрологів, йшла назустріч неминучій смерті. Ба! Навіть нації не було! Були дві нації: галичани, або русини, та українці – чужі, часом ворожі одна одній, без тіснішого зв’язку між собою, без спільної політичної програми, без ширшої загаль- ної мети, що лучила б ці membra disjecta нації в одну цілість. Де була та спільна ідея, що одушевляла обидві части України? “Самостійна Україна”? У Росії до цьо- го гасла не признавалися навіть одиниці, в Галичині воно було позбавлене всякого практичного значення. Політичне життя як тут, так і там ішло під знаком вузького провінціялізму.

У Галичині се було безоглядне панування польської “рації стану”, в якій тоді ще не пороблено жодних виломів, тієї racji stanu, що звела русинів з нації рівноварт- ної до ролі якоїсь краєвої “Sehenswürdigkeit”, про яку можна згадати двома-трьома словами в різних Führer-ax, але яку в справах публічних загалом не бралося в раху- бу ні у Львові, ні у Відні. Корисність цеї racji stanu для держави стояла понад усякі сумніви, була просто догмою в австрійськім політичнім світі. Не була ще скомп- рометована ця racja stanu ні анархією в краю, ні кокетуванням із москвофілами, ні тою свіжовинайденою, опертою на традиціях Тарґовіци орієнтацією, яка кожного поляка, що шанує себе і свій нарід, змушувала паленіти зі стиду.

 

Що ж иншого – за таких обставин – можна було робити в українській Галичині, зв’язаній по руках і ногах, як не провадити тиху боротьбу бодай за найдрібніші концесії чисто локального характеру? Гімназії, легальні вибори, університетські катедри – ось у колі яких інтересів билася тоді безпомічно політична думка в краю. Український рух у Росії був тоді заслабкий, аби тут віддаватися далекосяглим мрі- ям, заслабкий і в Галичині, аби можна було виступити з проєктами радикальних реформ, солідних виламів у польській racji stanu.

Нікому не хочу робити закидів. Нікого не хочу критикувати. Берне колись ска- зав, що і “порядна людина може бути невільником обставин”. Нічого иншого я й не хочу сказати, як лише те, що тодішні обставини змушували наше життя бігти дорогою вузького провінціялізму.

І не лише в Галичині, але й на російській Україні. Там це був час такого полі- тичного занепаду, що його давно вже не переживав наш край. Не лише під тягарем репресій угиналося там українство, сили його підточувала і внутрішня хвороба. Се був час, коли найліпші сини України, як Стороженко, Куліш, Білозерський, йшли на службу російському урядові в його демаґоґічній роботі в Конґресівці; се був час сервілістично-патріотичних писань Квітки, коли такі люди, як В. Антонович, Ф. Рильський, П. Житецький, П. Чубинський та инші, стверджували, що “всяке політичне стремління за сучасного стану нашої суспільности смішне й наївне” та що революційні способи боротьби з урядом “нечесні”; се був час неподільного панування ідеї “триєдиної Руси”, коли всі українські аспірації обмежувалися до культурної праці на ґрунті повного – без застережень – визнання російської дер- жавности.

Навіть в двох найбільш дозрілих політичних програмах тих часів – Кирило- Методіївських братчиків і Драгоманова, як у дзеркалі, відбивається загальний сум- ний характер епохи. Обидві програми з’явилися в той час, коли одинока стояла муром серед хвильованої революціями Европи – Росія. Сильна всередині й ззовні, вона потрафила сліпити очі своєю могутністю навіть таким людям, як Енґельс і Маркс. А вже людській психіці є властивим уважати те, що є, вже через сам факт свого існування, за вічне і незмінне. Під гіпнозом цього факту (величности Росії) були і Шевченко, і Костомаров, і Драгоманов. І тому їхні ідеї значною мірою пере- сякнуті концепціями панмосковітизму. Як одна, так і друга програма виходять із засади примату Росії серед инших слов’ян. Повторюю: становище Росії було тоді засильне, український рух закволий, міжнародні відносини були в періоді стагнації і спокою. Що дивного, що всякі сепаратистичні ідеї Драгоманов відкидав як “по- рожні розмови”, що не мають ніякого ґрунту під собою? Ціла програма Драгомано- ва, яка й тепер ще є альфою і омеґою російського українства, вичерпувалася в двох словах: демократизація Росії. Драгомановці та їх учитель були свято переконані, що українці все можуть здобути від ліберальної Росії, не виключаючи автономії краю. Розуміється, Драгоманов мав занадто великий розум, аби не бачити, що на- віть у демократичній Росії доведеться вести завзяту боротьбу з російським держав- ним централізмом. Але, по-перше, він думав, що москалі – далеко менші центра- лісти, як, наприклад, французи. По-друге, треба лиш було, за його-таки словами, “одурити москаля”. Треба було, не виступаючи занадто гостро зі своїми національ- ними домаганнями, сховати на час ідею національної автономії і боротися – в союзі з російськими лібералами – за якнайширшу децентралізацію Росії. На цю програму, він думав, пристали б “усі розумні люди”. А здобувши вже адміністративну авто- номію України, нетрудно було б наповнити її національним змістом.

 

Не один дефект мала ся програма. Драгоманов мав перед собою приклади Угор- щини, Хорватії, Галичини, Ірландії. З них він міг уже виробити собі поняття про ставлення панівних націй до автономістських змагань народів-паріїв. І коли він, мимо того, вірив у децентралізацію Росії, яку здобудеться в союзі з ліберальними москалями, то що се було, як не та сама безкритична віра в якусь вищість або иншість москалів у порівнянні з Заходом, яка була підвалиною всіх майже пан- славістських теорій, віри, що була спільна всім їм – від генерала Фадеева аж до анархіста Бакуніна? Наскільки Драгоманов загалом був під впливом політичних ідей офіціяльної Росії, свідчить його ставлення до турецької політики царату. Він апробував цю заборчу політику і навіть уважав її за корисну для України, іденти- фікуючи таким чином інтереси російського імперіялізму з політичними інтересами свого краю.

Не маю тут наміру критикувати Драгоманова. Незважаючи на всі свої хиби, програма його була тоді, може, єдино можливою. Про ті причини, які казали йому виступити проти сепаратизму, я вже говорив. Має своє оправдання почасти і його віра в російський лібералізм. “Уночі всі коти сірі”. В передреволюційну ніч, коли жив і діяв Драгоманов, кожний найменший протест проти існуючого ладу був бун- том, кожний ліберал – революціонером. Що дивного, що російський лібералізм і революціонери – одинока сила, яка вела тоді боротьбу з абсолютизмом, – здавали- ся українцям найвірнішими союзниками?

Тим більше, що вилучена від участи в політичному житті російська суспільність просто не мала нагоди показати свою фарбу, відслонити своє правдиве “національне лице”. Революційний період 1899-1906 pp., що виявив таку несподівану силу росій- ської опозиції, а заразом слабкість українства, зміцнив лише драгоманівство в Росії. Програма Кирило-Методіївців виглядала ніби трохи ширшою, оскільки її ідеї виходили поза межі Росії. Але й братчики у своїй федералістичній програмі не стільки виходили з тверезої оцінки міжнародної ситуації і становища своєї нації, скільки несвідомо улягали впливові російського панславізму. Бо духовий інспіратор Товариства Костомаров уявляв собі слов’янство чимсь осібним від иншого   світу

(слов’янська федерація!) і конечне зв’язаним із Росією.

Що це, як не ті ж самі ідеї панмосковітизму? Адже ж офіційний панславізм та- кож опирає свою політичну програму (правда, лиш pro formo externo!) не на спіль- ності інтересів поодиноких народів, тільки на спільності їх походження.

Отже, як бачимо, тодішнє українство в Росії або відхрещувалося від усякої по- літики, або – коли вже переходило на політичний ґрунт – не йшло далі постулату автономії, лише коли-не-коли віддаючися федералістичним мріям, позбавленим усякого позитивного характеру, з сильною панславістського закраскою. Той самий локалізм, що характеризує і галицьку політику тих часів.

Ні сила українства, ні інтернаціональна ситуація, ні внутрішнє становище Росії не управнювали до конструювання ширших, реальних політичних ідеалів, що мо- гли б служити спільним дороговказом для обох частин нашої пошматованої нації. Кожда жила своїм життям, своїми аспіраціями.

У свій час сі аспірації, може, були великими правдами, які могли гуртувати коло себе маси. Тепер сі правди, і методіївство, і драгоманівство є вже досить старої дати. А ще Ібсен сказав, що коли якась правда досягає 20-літнього віку, “то вона є на найліпшій дорозі стати брехнею”.

І фактично, в наші дні всі логічні підстави, на яких будував свою програму Дра- гоманов і галицькі патріоти його доби, хитаються. Факт універсального значення, факт колосальної історичної ваги, всіх наслідків якого годі передбачити, захитав сі підстави, вимагаючи від нас нової орієнтації, нової програми.

Cей факт є пробудження т. зв. неісторичних народів Cхідної Европи: в Туреччи- ні, Австрії, Угорщині і Росії. Cей факт, що на наших очах викреслив щойно з мапи Европи Оттоманську імперію, поставив на порядок денний ревізію дуалістичної системи в Австро-Угорщині і вніс шум і гамір національної боротьби в забезпече- ну досі від цього Росію, загострив у ній і українську квестію.

Та ж сама демократизація, бодай частинна, царату, що висунула на сцену укра- їнське питання, покликала до чинної політики і російський лібералізм. А тут з ним сталося те, що лучиться з кожним лібералізмом у таких випадках. Що більше ро- сійський лібералізм переходив з ролі мовчазного обсерватора політичного життя до ролі активного в нім учасника, то скорше один за іншим, як по осінній бурі, відлітали листочки з того вікна, якими квітчали його в час його весни наївні і лег- ковірні люди. Пп. Мілюкови, Струве і як там вони всі ще називаються показали, зрештою, і нам своє “національне лице”, зриваючи ту гарну маску, яку вони носили в “юні дні” своєї політичної невинности. Враження було таке ж сильне, як і неспо- діване. Виявилося, що російські ліберали не тільки не мають жодної програми в українській справі, а й не хочуть її мати. Ще в “Освобождєнії” – органі російських конституціоналістів, що видавався у Штутґарті 1902 р., – так сформульовано на- ціональну програму: “рівність усіх перед законом і, як наслідок цього, знесення всяких національних, станових і релігійних обмежень”. Так само в “Проєкті росій- ської Конституції”, що випрацював “Союз освобождєнія”, ціле питання упхане в такий пассус: “Різниця походження й віри не може потягати за собою нерівности політичних прав і обов’язків”. І це все. Як бачимо, програма чисто негативного характеру. Очевидно, російські ліберали розуміли “освобожденіє” Росії лише як “освобождєніє” московського народу. Для нього вони прокламували право сувере- нітету в державі, иншим націям відмовляли, навіть сурогатові державности – авто- номії. Виразне і цинічне проголошення принципу “Quod licet Jovi, non licet bovi”! Не иншою в українськім питанні є програма і нинішніх лібералів.

Maximum того, що вони тепер готові офірувати Україні – се право на культурне (не політичне!) самовизначення, що, зрештою, є логічною консеквенцією загаль- них засад лібералізму, а не жодною концесією, та право плекати свою культуру шляхом приватної ініціятиви самого українського суспільства, без всякої помочі держави.

Як і чи можливо збудувати свою культуру дорогою приватних зусиль суспіль- ности, про це ви, галичани, аж надто добре знаєте, аби я потребував над тим ширше розводитися. Особливо комічним виглядає рецепт російських лібералів у нашім часі, в часі колосального розширення функцій держави, коли примусова (а не до- бровільна, не приватна) організація суспільности для осягнення культурних і по- літичних цілей стає азбукою громадського життя. Боротися самоорганізацією сус- пільности, зданої на власні сили, проти воюючого націоналізму, озброєного тою міцною зброєю, що дає кожній панівній нації державний механізм, – це значить іти з голими руками на ведмедя.

Але й ці, “прихильні” до нас голоси, відосібнені й нечисленні. Вони тонуть у хорі дикого цькування всього українського, що несеться не лише з чорносотенної, але й ліберальної преси. В “Русской Мисли”, “Утре России”, “Рус. Слове”, “Московском Еженедельнике” українство вже проголошено державною небезпекою, з якою треба боротися з цілою енергією і без жодних застережень. Третя і найчисленніша частина лібералів, стоячи на боці, систематично замовчуючи та ігноруючи найдикіші вияви україножерної політики уряду, веде супроти нас політику Понтія Пілата.

Замість здійснення тих надій, що покладалися на демократичний інстинкт ро- сійських лібералів, ми дочекалися надзвичайно цікавого факту: в той час, як свідо- мість угоди з поляками захоплює чимраз правіші верстви російської суспільности, в той самий час до табору рішучих ворогів українства переходять чимраз лівіші російські елементи. Мобілізація переважної частини політично активної російської суспільности проти головних постулатів українства стала фактом доконаним. Му- сили, зрештою, признати це й ті апостоли порозуміння між вовком і ягням, що з упертістю маньяка роками повчали нас про потребу “доброго тону” супроти росій- ських поступовців.

Скажуть: але ж ані російська демократія, ані навіть лібералізм ще не є у  владі!

Коли він прийде до неї, справа зміниться!

У пророцтва не бавлюся. Не чуюся до того покликаним. Скажу лише, що надії на скору демократизацію Росії не знаходять собі оправдання в соціяльній струк- турі сеї держави. Що зламало революцію 1905 року? Відносна чисельна слабкість одинокого щиро революційного елементу – робітництва, зрада буржуазії і тупість селянства. Ті причини діють і тепер, з тою лише різницею, що селянство, розко- лоте аграрною політикою Столипіна, ще менше стало приступним революційним ідеям, та що міщанство, поклоняючись новому ідолові націоналізму, ще тісніше горнеться до уряду. За таких обставин перед Росією стелиться лише одна дорога – дорога повільної еволюції в бік конституціоналізму, дорога, що нею йшла Австрія в 1848-66 pp. A це значить, що перевага тих верств, що тепер дають тон політиці Росії, забезпечена на довгі літа, а разом з тим є забезпечений і той непевний стан, у якому перебуває, очікуючи кращих часів, українство в Росії.

Як зараз зобачимо, і ті причини, що попхнули російський лібералізм на дорогу антиукраїнської орієнтації, є того роду, що вони цю орієнтацію в майбутнім по- трафлять скорше зміцнити, як злагіднити.

Шукаючи причин патріотичного божевілля, що охопило російське суспільство, не на останньому місці доведеться назвати російський імперіялізм.

Ся хвороба фактично – протягом останніх п’ятьох літ – заразила цілу московську буржуазію як правого, так і лівого табору. Досить згадати 1908 p., коли російський лібералізм виявився plus royaliste qye le roi même, коли на стрічках усіх російських денників з болотом мішалося Ізвольського за його “уступливість” Австрії в час анексійної кризи; досить згадати божевільні проєкти російських панславістів, руку яких тягли, прецінь, і ліберали, про слов’янську федерацію на трупі Австрії й Угор- щини; досить згадати, що ганебна політика царату в Персії і Монголії не лише не стрічається з протестом лібералів, а навпаки, знаходить у їхніх рядах своїх учених теоретиків, досить згадати останні дні в Думі, де бурею оплесків прийнято прово- куюче експозе Коковцева лиш на лавах правих, але й тих, що самі себе називають “опозицією його Величности”, досить, зрештою, згадати останню промову в Думі лідера кадетів Мілюкова, що не лиш апробував політику російського уряду в часі останньої кризи на Балканах, а навіть заохочував його до анексії Вірменії, – досить се все згадати, аби усвідомити собі: що “unarodowienie” російського лібералізму довершилося, що віднині немає такої підлоти – аж до зради своїх власних принци- пів – якої б не допустилися російські ліберали там, де йдеться про попирання за- борчої політики царату. Ця нова хвороба – імперіялізм – утворює перед нами грізні перспективи. Спеціяльно перед нами. Є знаною річчю, що заборча політика, яка так часто любить прикриватися інтересами нації, все має більше виглядів у дер- жавах однонаціональних. Національний кавардак, що конче буде внесений до Росії українським питанням, мусить зменшити силу розмаху російської експансії. Вже тепер українська опозиція закордонній політиці царату (особливо неославізмові), хоч яка слабка, стає йому трохи невигідною. Далі ці невигоди хіба лиш збільшать- ся і будуть так само шкідливі Росії, як ті, що справляють чехи й поляки політиці зовнішній Австрії. Ось для чого, власне, російські імперіялісти такі завзяті при- хильники “єдиної і неподільної Росії”, ось через що ніде не знайти більших ворогів усяких спроб “расколоть єдіний русскій народ”, як власне серед імперіялістів. З їх рядів вийшов, прецінь, і Струве.

Далі, стала вже трюїзмом у Росії конечність згоди з поляками, аби і цих зде- цидованих ворогів Німеччини впрягти до воза російської державности. Що ця політика скаптовання поляків має всі шанси на успіх не лише серед російських, але й австрійських навіть поляків, свідчить ціла тактика Кола польського в Думах, акцептування ними пеославізму “без застережень”; про це свідчить стала опози- ція польська в Австрії Тридержавному Союзові, розпад якого зробив би з Австрії іграшку в руках царату; про це свідчить поведінка поляків під час останньої кризи, нагінка на д-ра Лео у варшавській пресі за його “нетактовні” виступи проти Росії, в яких народовецькі сервілісти угледіли образу маєстату російського царату; про це свідчить щойно погребана галицька угода, задушена руками польських москво- філів. Не підлягає сумніву, що свою полонофільську політику Росія могла б вести лише коштом українства. В противному разі неославізм стратив би для поляків цілу свою атракційну силу; відпала б одна з найважливіших причин, що робила для них Петербург з певного погляду милішим від Відня. Бо, маючи перспективу укра- їнської небезпеки як у Росії, так і в Австрії, поляки ледве чи вибрали б якусь иншу політику, як політику Буриданового осла. А це не є пожаданим для російських імперіялістів. І тому, коли ці останні в своїм Drang nach Westen нe хочуть розгу- бити всіх своїх союзників – Бобринських і поляків, – мусять узяти собі за правило “mit den Wölfen muss man heulen”. Сею дорогою вони й пішли, вітаючись у Празі  з Глібовицькими і Дудикевичами як “едиными представителями галицко-русскаго народа”, і робили в Росії змову мовчання про все, що торкається України.

Полишаючи навіть на боці російський імперіялізм, перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповнюють панічним страхом кожного російсько- го буржуа. Випустити з-під свого контролю колосальну територію з кількадесят- мільйоновою людністю, посіданню якої Росія завдячує своє великодержавне ста- новище, соками якої досі годується російська промисловість і державний бюджет, на якій знаходять свій хліб десятки тисяч російських урядників, учителів, суддів   й инших культуртрегерів; дати свободу самовизначення 30 мільйонам людности, від якої винятково залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться в федерацію націй, – на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія.

Історія, навпаки, свідчить, що скрізь, де якась державна нація скидала з себе ярмо чужої або своєї бюрократії, вона робила це лише для того, аби тим міцніше уґрунтувати своє панування над иншими народами-паріями. В найбільш драстич- ний спосіб можна се обсервувати на прикладі Угорщини, яка вже виявила заборчі тенденції, щойно визволяючись від Австрії. Коли у квітні 1848 р. депутація з Ба- нату допоминалася перед Л. Кошутом прав хорватської нації, цей змадяризований словак, борець за національну незалежність Угорщини відповів: “Я не знаю жодної хорватської нації”! Рівно ж і пруський ляндтаґ не знає польської нації. Ба, навіть Сербія, маленька країна з великими апетитами, що написала на своїм прапорі наці- ональне з’єднання всіх сербів, тепер, забираючи частину Албанії, устами Пашіча з погордливою усмішкою говорить про “так званий” етнографічний принцип, якого не можна, мовляв, брати в рахубу при зачеркненню границь Великої Сербії. Чи маю ще звернути вашу увагу на Галичину, на Польщу? Адже ж усі ми знаємо, що та сама “Jeszcze Polska nie zginęła”, що перед 50 літами дзвеніла як пісня свободи, тепер звучить як гімн гніту і насильства.

Тепер прийшла черга і на російську суспільність, яка щойно зачинає вибиватися з бюрократичних пелюшок.

Чи будемо дивуватися, що вона виявила супроти інших націй акурат стільки сприту або туподумства, називайте як хочете, що й поляки, мадяри або серби?

Отже, розглядаючи ставлення до нас російського лібералізму, ми бачили, що воно є різко негативне. Аналіз причин такого ставлення до українства переконала нас, що воно (ставлення) має тенденцію зростати. Аналіз соціяльної структури ца- рату робить надії на будь-які ґвалтовні зміни існуючої політичної системи в Росії надзвичайно слабкими.

Summa summarum – українство в Росії має і довго ще буде мати в цілій майже по- літично активній російській суспільності своїх рішучих і невблаганних противників.

Більш 50 літ тому К. Маркс писав, звертаючись до німецької громади: “Вина  за всі лайдацтва, поповнені з поміччю Німеччини в інших краях, тяжить не лише на уряді, а й великою мірою на самім німецькім народі. Без його засліплености, без його раболіпства було б німецьке ім’я менш зненавиджене за кордоном, а при- гнічені німцями народи давно б уже були на етапі вільного розвою”. Так писав великий соціяліст. І коли ми тепер, по літах спільної боротьби за вільну Росію, по стількох несповнених надіях і розбитих мріях, кинемо сі слова на адресу російської суспільности, нікому не вільно закидати нам жодний шовінізм!

Колись, у час Sturm-und-Drang періоду европейської історії в 1848 році, ве-  ликі історичні нації – французи, німці, мадяри, поляки – вели перед у революції. Слов’яни (крім поляків) натомість були найпевнішою опорою реакції.

Тепер ситуація змінилася. Борцями за національну свободу проти всіх сил ре- акції виступають тепер ті нації, що в 1848 році були противниками всякої свободи. Натомість народи, революційні колись – угри, поляки – імпульсивно чіпляються за старий, засуджений на смерть status quo централізму та його модифікації – ду- алізму. В останні дні до тих реакційних націй, що боронять свої позиції від штур- муючих колон нових, повних свіжої енергії народів, перейшла і Росія. По тамту сторону барикади опинилися і російські ліберали.

Сім літ конституційного життя в Росії привели російських лібералів до банкрут- ства. Векселі, виставлені ними колись, виявилися фальшивими. А разом з банкрут- ством лібералізму втратила рацію існування і драгомановська програма. Драгома- нов писав: “Відірвання українського населення від інших країв Росії (політичний сепаратизм) є річчю не лиш крайньо тяжкою, але й для інтересів українського на- роду непотрібною”.

У наші часи противно – політичний сепаратизм не лише потрібний в інтересі нашого народу, але й – що важливіше! – навіть можливий.

Стара Росія визнавала, що лише центральний уряд має регулювати життя по- одиноких – у тім числі і нашої – націй Росії. Нова Росія твердить, що лише цен- тральному парламентові прислуговує це право.

 

Ні одна, ні друга, одначе, права самої нашої нації на автономію не визнає. Лі- беральна Росія в ґрунті речі акцептувала національний принцип абсолютистичної. А з того часу, як нова російська державність прийняла майже без застережень на- ціональний принцип старої, українство мусило з природи речі стати в опозицію як одній, так і другій, стати ворогом російської державности загалом як такої.

Коли наша нація чує в собі силу й волю до життя, коли вона почуває в собі організаційний талан, який вона так блискуче колись виявляла; коли вона не хоче добровільно замкнутися в тій труні, яку їй готують російські молодотурки, одино- ким виходом для неї мусила б бути програма не автономізму, лише політичного сепаратизму в тій чи иншій формі – все одно.

Не буду розважувати тут цих форм, бо вважаю це за річ другорядну. Тим са- мим полишаю па боці і питання “самостійної України”. Бо актуальним є не гасло самостійности! – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією! Актуальним, більш реальним, більш конкретним – і скорше здійснимим! – є гасло відірвания від Росії, зірвання всякої злуки з нею – політичний сепаратизм. Еволюція українського народу по сей бік кордону підготовила і в Галичині ґрунт для сепаратистичної ідеології. Протягом останніх 20 літ українці в Галичині зросли в таку поважну силу, що могли поставити на порядок денний такі радикальні до- магання, як університет і реформу виборчої системи до сойму. Але тут наткнулися на опозицію не лише шляхти, але й польської демократії. Причина сього факту є та, що демократизація краю була б рівночасно і його українізацією. Здаючи собі справу, що скорше чи пізніше навіть неповоротка Австрія муситиме поробити кон- цесії демократії, а ео ipso – ослабити польський стан посідання в Галичині, лояльні поляки зачали глядіти за новим об’єктом своєї лояльности. “Zu Dir Majestät stehen wir”… ці слова лишилися і тепер засадою польської політики, лише з тою різницею, що дотепер не все було ясно, про кого властиво думають вони, вимовляючи цю

сакраментальну формулу…

Нетрудно здогадатися, як поляки знайшли своїх нових союзників. Колись один польський політик (здається, Ашкеназі) з жалем говорив: “Moi Panowie! Jeżeli będziemy się dzielić na Polaków, Mazurów, Rusinów, to gdzież będzie Polska?” Ніби вторуючи йому, сказав недавно в Думі нащадок українського гетьмана Скоропад- ський: “Если будем делиться на великороссовъ, малороссовъ и белороссовъ, где же будет Россія?” Самі, може, того не свідомі, обидва джентльмени сконстатували дуже важливий, а для себе сумний факт. А саме – що з пробудженням неісторич- них націй, а особливо України, що досі була гноєм для великопольської і велико- російської ідеї, як Польща, так і Московщина мусили б відійти у свої етнографічні межі. Це, здається, зрозуміли вже і поляки, і москалі. Звідси їх entente cordiale, звідси москвофільська орієнтація поляків, що завдає стільки клопоту нам.

А втім, поляки тут не ставляють жодного виїмку. Небезпека з боку неісторич- них націй зближає нації історичні одну до одної в цілях оборони status quo. Не- давно ціла німецька і мадярська преса пережили регенерацію своєї старої приязні, давно стала прислів’ям польсько-мадярська приязнь, російська преса взяла давно полонофільський курс.

Прошу мене хибно не розуміти. Я лиш констатую факти. Я бачу певні, досить сильні причини, що пхають польський загал на дорогу угоди з Росією, я знаю з іс- торії, з якою цупкістю тримається у владі польська шляхта – ця головна репрезен- тантка москвофільства, беручи собі за гасло: Vivat nobiles, pereat respublica!

Це управнює мене до моїх песимістичних висновків щодо поляків.

 

Але коли б польська політика перейшла в руки мудріших людей, коли б “у ве- ликих рухах світового значення польський та український прапор ішли разом”, ми б були перші, що цим людям простягли б руку згоди.

Досі, однак, так не є.

Досі російська орієнтація поляків є причиною неуспіху всіх останніх угодових акцій у краю. В останній момент польські партії ніби переконалися, що затикати ватою вуха під час соймової обструкції – це ще не значить розв’язати українське питання в Галичині, і ухвалили відомий компроміс. Але тоді на сцену вийшли ті, що звикли не инакше звертатися до своєї авдиторії, як per “najmilszi w Chrystusie”

– і ціла реформа пішла до чорта, на превелику втіху російського уряду і його екс- позитури у Львові.

Час висунув перед нами великі реформи, а виявилося, що жодна з них не може бути переведена через veto політичних дегенератів, що у своїй політиці кермують- ся директивами з-над Неви. Чи заходить справа українського університе ту, поляки недвозначно аргументують свою опозицію небажанням справляти клопіт Росії, від якої залежить, прецінь, доля російських “rodaków”. Чи виплине справа соймової реформи – вшехполяки запобігливо вказують Австрії на небезпеку з боку Росії, яку стягло б на неї “фаворизувания” українців і т. д., і т. д.

Коли згадати ще про наших москвофілів, то зобачимо, що в боротьбі навіть за свої чисто краєві інтереси галицьким політикам довелося раз у раз напотикатися на сторонню ворожу силу, яка не лише не дозволяє краєві вийти зі стану анархії, але без паралізування якої всякі національні здобутки в Галичині стають просто проблематичними. Виявилося, отже, що галицькі українці, рівно ж як російські, мають одного й того самого ворога, з яким боротися лише на місцевому ґрунті є річчю безнадійною. Виявилося, що галичани не можуть бути певними ані тривалос- ти реформ, ані навіть певними завтра, поки не буде знищена або ослаблена сусідня заприязнена держава, що їх будучина залежна від того, як уложаться українсько- польсько-російські відносини на цілій території, замешканій цими народами.

Так, переступаючи кордони Галичини й укладаючи союз із вшехполяками, мос- ковський царат сам вивів українську політичну думку в Галичині поза межі краю і поставив перед нею ширші завдання, ширшу мету. Цією метою з натури речі стало знищення або ослаблення царату, підтримання сепаратистичних змагань на Україні.

Так, банкрутство російського лібералізму, заборчі плани царату і москвофіль- ство поляків не лише вивели українську політичну думку за межі вузького про- вінціялізму. Вони створили ґрунт під одну спільну програму української нації по обидва боки кордону.

Як я вже сказав, цією програмою мусить бути програма сепаратизму. Теперішній момент якнайбільше сприяє евентуальній реалізації сепаратистич-

ної програми.

Від часу приблизно російсько-японської війни европейська політика виходить із того періоду стагнації, в якім вона перебувала до цього часу аж від Берлінського конгресу. Наші часи є часами розкладу й загину старих status-iв quo, часами дале- косяглих політичних концепцій, для яких не є святою жоден державний кордон, жодні, хоч і які старі, політичні забобони; ми переживаємо часи крайнього заго- стрення міждержавних противенств, горячкового озброєння маленьких невтраль- них держав – певний симптом наближення европейського конфлікту. Часи великих національних рухів, часи актуалізації найрізно-рідніших квестій – турецької,    албанської, австрійської, арабської, вірменської, монгольської, перської, індійської і української. Скорими кроками наближаємося до загальноевропейського кавардаку, який нині приніс вже свободу Албанії, а завтра, хто знає, може, принесе свободу нам…

Спеціяльно звертає не себе увагу той застарілий европейський конфлікт, який тепер набрав надзвичайної гостроти та який відкриває перед нашою нацією далекі, безмежні перспективи.

Я маю на увазі конфлікт австрійського і загалом німецького імперіялізму з ро- сійським.

Викинута в 1857 р. з Італії, в 1866 – з німецького Союзу, Австрія, з природи речі, мусила скерувати свою експансію на південь. Туди її спровадив і Бісмарк у 1878 р. Але тут вона стрілася з Росією, що протягом віку вперто й консеквентно перла до Константинополя. Обидві держави стали ворогами. Кожний крок Австрії в напрямку Салонік грозив обернути нанівець старі мрії Московщини про Босфор і Дарданелли. Кожний крок Росії на Балканах грозив відтяти Австрію від дороги до Егейського моря. Тепер се Росії і вдалось. Експансія Австрії на південь спинена. Але наївний був би той, хто б думав, що поділ европейської Туреччини зліквідував австро-російський спір. Передовсім не виключена ще боротьба обох противників за впливи в новім балканськім Союзі, а рівно ж в Албанії джерело безконечних інтриг, а може, й збройних конфліктів. По-друге, замість недолугої Туреччини на полудневому кордоні монархії постав міцний Союз з великою експансивною си- лою, з аж ніяк ще не заспокоєними апетитами, що все звертатимуться на північ.   А ся обставина хіба що заохочуватиме Росію до останнього обрахунку зі своїм довічним ворогом. Бо поміч Німеччини Австрії почасти буде скомпенсована міль- йоном багнетів балканського Союзу, якого протекторкою є Росія. По другій бал- канській війні, небезпека з сієї сторони для Австрії, правда, значно зменшується, але не зникає зовсім. З одного боку, Болгарія внаслідок цієї війни цілком потрапляє під вплив Росії, з другого – не є виключене і відновлення Балканського Союзу. Зрештою, тепер уже не підлягає сумніву, що російська політика цілком свідомо спекулює на розборі Австро-Угорщини, якій вона готує долю Польщі і Туреччини або, щонайменше, Швеції. Принцип “désintеressement absolu” який застосувала Ав- стрія не лише в зовнішній, але й у внутрішній політиці, що допровадив до анархії в Чехії, Галичині, Угорщині й Хорватії, притяг до монархії ласкаву увагу царату. Лихий знак для Австрії!

Бо історія вчить нас, що скрізь, де лише якийсь державний організм зачинає розкладатися, де лиш засмерділо стервом, можна було бути певним, що поблизу зобачиш російського орла. Бо російський орел живиться лише трупом – може, тому так довго й живе?

Працюючи витривало на півночі й на полудні на знищення Австрії, стара між- народна інтригантка Росія має, як усе, далеку, вражаючу своїм розмахом ціль. По трупі Угорщини й Австрії досягти Адріятичного моря.

Хто знає історію Росії, далекозорість і витривалість політики сеї потвори, той не зобачить у сих планах нічого дивного. Чи не добралася вже вона через труп Польщі до Чорного й Балтійського моря? Чи не добралася вона вже до Пасифіку, звідки лише вибила її залізна рука Японії? Чи не осягла вона майже Індійського океану через безприкладно засліплену політику Великої Британії? Останні події показали, що з тою самою впертістю стремить вона й до Атлантики. Трупом, через який веде дорога туди, має бути Швеція. Про це свідчить прекрасна книжка Св. Ґедіна “Warnungsruf gegen Russland”, що здемаскувала заборчі плани царату; про це свідчать хмари російських шпигунів у Швеції, проти яких мусив недавно стертинґ прийняти спеціяльний закон. Знаючи всі ті факти, не будемо дивуватися з планів царату розбити Австрію і досягти Адріятики ані тому, що певне Росія не упустить щасливої нагоди збройно напасти на свою сусідку. Є ще й третя при- чина російсько-австрійського антагонізму. Як одна, так і друга держава бореться за гегемонію над слов’янськими народами. Чимраз то більш очевидним стає, що Австрія, коли хоче жити, мусить перетворитися на федерацію вільних націй…

Потреба правильного функціонування як центрального, так і краєвих політич- них органів, яке є неможливе за теперішньої системи коронних країв, єднає для ідеї федералізму чимраз ширші верстви австрійської людности. Але коли реалізувати сю ідею давніше їй наказували інтереси внутрішньої політики, то тепер се стало ка- тегоричним імперативом її зовнішньої політики. У 1866 p., коли творилася сучасна система монархії – дуалізм, Австрія всіма своїми аспіраціями була обернута на північ. Тепер, коли вона мусила центр ваги своєї зовнішньої політики пересунути volens nolens на південь, дуалізм, що спирається на упослідження слов’ян (з виїм- кою поляків), став анахронізмом.

По балканській війні політиці Чувая і Потоцького мусив прийти кінець. Австрія мусить стати, і на ділі стає, другим по Росії слов’янським центром, що має вже свою ідеологію (австрославізм), що виявляє вже досить потужну атракційну силу навіть поза своїми коордонами і що стоїть у непримиримім противенстві до ідео- логії панмосковітизму, або, як його неслушно називають, панславізму. Сей факт і є тою третьою причиною, що робить конфлікт між сими взаємозаперчними прин- ципами коли не неминучим, то більш ніж правдоподібним. Status quo між Росією й Австрією можливий, доки населяючі їх неісторичиі нації були quantité nègligeable, мусить тепер уступити місце іншому. Або Австрія буде знищена, і Росія дійде до Адріятики, або Росія буде відкинута за Дніпро.

Не хочу тут розглядати питання, чи стара й консервативна державність австрій- ська в стані ще еволюціонізувати? Чи в стані приймати в себе нові ідеї?

Думаю, що так. Правда, ще великий Наполеон, що так добре знав Австрію і яко- го ще ліпше знала вона, сказав що “Autriche est toujours en retard”. Але Наполеон знав лише Австрію Меттерніха. Ми вже знаємо Австрію 1848, 1866 і 1906 років. Ми знаємо, що часами, в критичні для монархії хвилі, Габсбурзька династія виказувала надзвичайний сприт, не вагаючись иноді укласти союз навіть із революціонерами або з революційними гаслами – як-от загальне виборче право. Ці lucida intervalla австрійської державности дозволяють нам бути оптимістами щодо квестії: чи Ав- стрія буде настільки мудра, щоб своє історичне завдання – стати центром федерації слов’янських народів – не обмежити лише кордонами монархії.

Зрештою, ні від кого відповідь на це питання так не залежить, як, власне, від нас самих, еволюції українського руху за кордоном. А цей рух, мимо всього, виказує сталий і досить скорий поступ наперед!

Вище я згадав про дві причини австро-російського антагонізму. Та на тім не кінець. Упадок европейської Туреччини став джерелом нового – грізнішого кон- флікту Німеччини з Росією. Можна, як хто хоче, ставитися до агонізуючої Отто- манської імперії, що впала не стільки за свої, скільки за чужі гріхи, але не можна заперечувати факту, що Туреччина як держава стоїть над краєм прірви. Не маємо жодної причини припускати, щоб, зліквідована в Африці й Европі, вона чомусь саме в Азії виявила більше життєвої сили, як дотепер; щоб держава, спутана, як муха павутинням, европейськими договорами, трактатами, умовами, позичками, задихаючись у стричку европейського капіталу, стала на власні ноги. Гори тру- пів і море крови освічував, заходячи, турецький півмісяць в Африці. Гори трупів   і море крови освічував він, заходячи в Европі. Чи будемо такими наївними при- пускати, що якраз в Азії ліквідація Туреччини піде мирним шляхом? Коли поділ европейської Туреччини, де великі держави вийшли з порожніми руками, мало не допровадив до европейської війни, то що ж допіру ліквідація азійських посілостей Оттоманської імперії, де кожна держава має щось покласти в кишеню? В Европі Туреччина мала своїх, так сказати, “законних наслідників”. В Азії їх немає.

Їх місце з природи речі займуть великі держави. Ліквідація азійської Туреччини, отже, грозить світовою війною. Бо лише війною можуть бути розплутані перехрес- ні інтереси великих держав в Азії. Інтереси Франції в Сирії колідують з інтересами Англії, що мріє про реставрацію арабського каліфату під своїм протекторатом, та колосальну державу від Каїру аж до Бомбея. Інтереси Німеччини, що пре з заходу до Перської затоки, колідують з інтересами Англії, колідують їхні інтереси також і в місці осідку колишнього раю – Месопотамії. Конкуренткою Франції в Сирії стає Італія. Росія, що напирає на Персію і Вірменію, є вічною небезпекою для британ- ської Індії. Але що нас тут головно інтересує – в Малій Азії безпосередньо стика- ються Німеччина з Росією. Німеччина з природи речі обстоює інтегритет азій- ської Туреччини, Росія свідомо пре до її розбору. Експансія першої хоче опанувати перський ринок, друга замикає його перед нею. Німецький капітал хотів би втягти в сферу своїх впливів Вірменію, Росія, яка щойно обсадила Урмію, зайняла тепер стратегічну позицію, володіючи якою, кожної хвилі може анексувати Вірменію. Німеччина прагне усадовитися добре на південних берегах Чорного моря – для Росії це значить забути раз на все про протоки.

Хто знає, з якою енергією обидва противники обстоюють свої інтереси, той лед- ве чи віритиме в мирне розв’язання антагонізму німецько-російського. Конфлікт між Німеччиною й Росією, а значить, і між Австрією і Росією стає більш як прав- доподібним. Австрія як союзничка німців прийме на себе перші удари Росії.

Резюмую все, досі сказане. Пробудження неісторичиих націй (а зосібна укра- їнської) в Росії і втрата надій на російський лібералізм викликали для українців потребу нової політичної гравітації. Пробудження неісторичиих націй в Австро- Угорщині і конечна її еволюція в бік національної рівноправности створює з цієї останньої новий – потрібний нам – центр слов’янської гравітації. Пробудження не- історичних націй Оттоманської імперії перенесло вагу турецької квестії до Малої Азії і загострило міждержавні конфлікти, які роблять реалізацію нашої програми дуже й дуже правдоподібною.

Яке ж становище має зайняти українська нація в тім конфлікті, що зближається на нас? Як я вже сказав, одинокою, що відповідає інтересам української нації програ- мою, є тепер політичний сепаратизм. Тому, коли б ми тепер у тій великій бурі, гуркіт якої вже ловить наше вухо, не кинули всі наші сили, хоч би які малі вони були, на сторону противників Росії, то був би злочин перед нашою нацією і її будучиною.

Сей висновок не є фантасмагорією. Він є опертий на уважнім розгляді евро- пейської політичної констеляції – висновок тверезого політика. Чинна участь в австро-російськім конфлікті по боці Австрії в цілях реалізації програми сепара- тизму – ось має бути гасло нинішнього дня.

З боку quasi-демократів нерідко підносяться голоси сумніву – чи може бути війна – масовий морд! – програмою правдивої демократії! Не входячи в детальний розгляд сеї квестії, пригадаю лише, що збереження миру a outrance ніколи не було догмою, не було supprema lex европейської демократії. Маркс і Енґельс – ці передо- ві борці европейської демократії другої половини минулого віку – відверто голоси- ли війну проти Росії. Енґельс – війну проти Франції, англійські робітники-чартисти домагалися війни з Росією, збори англійських фритрадерів, що демонстрували за миром в Лондоні, були зірвані чартистами з окликами: “Злочином є мир, поки не здобудемо свободи!” Подібні “єретичні” думки можна знайти й тепер у польських соціялістів, хорватських і англійських (Гайдмен, Квелч). У першій книзі “British Socialist” за цей рік знаходимо цікаву статю, присвячену сій квестії.

Скажуть: головною небезпекою для европейської демократії була в минулім віці Росія. А чи ж тепер є инакше? Чи ж під час останньої кризи не Росія була голов- но бурителькою спокою? Чи, стремлячи до здійснення панмосковської програми, вона не входить у колізію з демократичною Европою? Чи, роблячи з французької республіки царську сатрапію і накидаючи Франції нині трилітню службу, а завтра, може, нового Бонапарта, вона не стає ворогом европейської демократії? Чи не вона змушує Швецію до колосальних видатків на мілітаризм? Чи своїми планами роз- ширитись від Атлантичного океану до Тихого і від Північного до Індійського, не стає московська потвора загрозою не лиш европейського, але й світового миру?

І чи війна з ним не є, як і перед 50 літами, найсвятішим обов’язком европейської демократії?

Як би, зрештою, не було, кажу ще раз: ніколи не може бути, і, як я показав, не було, і не є збереження европейського миру за всяку ціну – догмою для демократії.

Ще другий аргумент можна почути від деяких quasi-демократів. Ваша справа,

– кажуть вони, – є справедлива справа. Але ви маєте боротися за неї самі, не же- браючи помочі у клерикально-реакційної Австрії, яка коли й визволятиме вас від Росії, то лише задля інтересів австрійського капіталу. Не маю жодних ілюзій щодо причин австро-російського антагонізму. Але, мимо то, вважаю цілком оправданою з демократичного штандпункту певну кооперацію українських сепаратистичних змагань з Австрією. Аби промовити до переконання як тих, що звикли думати са- мостійно, так і тих, що звикли кланятись авторитетам, я наведу один уступ з Ляс- саля, що дає чудову відповідь на поставлене вище питання.

У своїм “Der italienische Krieg und Aufgabe Preussens” Ляссаль, якому, сподіваю- ся, ніхто не закине брак демократизму, займається майже аналогічною проблемою: “Чи могла Сардинія, яка боролася тоді з Австрією, шукати помочі в Наполеона, що був тоді символом реакції?” – і відповідає: “Італія веде найсправедливішу й най- святішу війну, вона б’ється за своє національне існування. Вона бореться проти ворожої культурі державности… Що є простішого і більш оправданого, коли вона в цій нерівній боротьбі послуговується поміччю французької нації? Коли Сардинія приймає поміч Луї-Наполеона, то чи не прийняли ми в 1813 р. поміч навіть росій- ського царя? Коли ся справа є свята, чи вона стане менш справедливою через те, що її візьме в свої руки лихий чоловік? Коли завдання Італії – визволитися з-під ав- стрійського ярма – є великою і цивілізаційною, чи вона менше лежатиме в інтересі цивілізації, коли Луї-Наполеон, хоч і з як нужденних мотивів, бере її у свої руки? Як можуть мотиви, задля яких хтось рішається на щось, вплинути на об’єктивну суть самої справи, на яку він рішається?”.

Поставте у сій цитаті “Росія” замість “Австрія”, “Австрія” замість “Франція”, а замість “Італія” – “Україна”, і ви матимете, я думаю, відповідь, що задовольнить навіть quasi-демократів. 

Бо силою об’єктивного ходу речей усяка поразка Росії, всяке відірвання хоч ка- валка української території Австрією приведе до консолідації, до скріплення укра- їнського елементу в Австрії, а ео ipso і в Росії, і наблизить час остаточного визво- лення нашого краю.

Хоче того Австрія чи ні, з тих чи тих мотивів вона би до того стреміла. Як Напо- леон І був, мимо своєї волі, знаряддям революції, яку він розносив по цілій Европі, і як Наполеон III був знаряддям італійської революції, хоч і дістав за те Trinkgeld  у вигляді Ніцци і Савої, так і Австрія стоїть перед дилемою: або ділити долю Ту- реччини, або стати знаряддям нової революції, нових народів східної Европи. Не наша в тім вина, що історія судила нам на великім процесі між Австрією і Росією, говорячи мовою юристів, грати роль побічного інтервенієнта. А роль його, як ві- домо, обмежується лише попираниям одної або другої сторони.

Але се наше завдання маємо виконати чесно і до кінця, пам’ятаючи, що історія не знає прикладу, де б поневолена нація визволилася з-під чужого ярма лише влас- ними силами. Всякі слов’янофільські ремінісценції, що, на жаль, ще живуть у бога- тьох українців, треба рівно ж відкинути наразі на бік. Інтереси нашої нації зв’язані не з Росією, лише з Тридержавним союзом. Нам страшний не німецький Drang nach Osten, а російський Drang nach, Westen. Це мусимо собі вже раз одверто сказати, пам’ятаючи слова Енґельса, що “слов’янський нарід, якому свобода є милішою, ніж слов’янство, вже через се доводить свою здатність до життя, вже через се за- безпечує собі свою будучину”.

“А що станеться, коли Росія переможе? Чи одна ця евентуальність не обов’язує нас до політики миру? Це ж знищить наш культурний доробок, це ж спровадить на нас у Галичині і в Росії нечувані репресії, коли ми станем проти неї!” На це відпо- вім: а хіба Росія і тепер не нищить нашого культурного доробку, вносячи гангрену в наш національний організм? Чи українство в Росії не зазнає чимраз нових і силь- ніших ударів власне в той час, як стає чимраз лояльнішим, аж до самопониження? Зрештою, наївно було б думати, що вижидаюче становище галицьких українців у час конфлікту привернуло б до них по анексії Галичини ласку царату. Бо ж не для чого иншого він стремить до цієї анексії, як на те, аби знищити в Галичині вогнище української культури. Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає. Тому поява всякої скрайнішої партії, заініціювання всякої скрайнішої акції має все лише той результат, що висуваються наперед і протегуються урядом помірковані елементи, тобто ті, які без існування крайніх мали б брати на себе удари, призначені пер- шим. Тому для мене є певним, що, незалежно від результату австро-російського конфлікту, ворожа позиція, зайнята нами супроти Росії, уємно на український рух не вплинула б. Гірше б не було! А коли б наша акція скінчилася навіть повним фіяском, то й тоді, за словами Енґельса, “одна-однісінька спроба революції, на- віть як вона буде задушена, гасить у пам’яті народів цілі віки ганьби й боягузтва, реабілітуючи в тій хвилі хоч як глибоко погорджувану націю”. Такої реабілітації ми потребуємо!

Хай нам не кажуть, що ми своєю пропагандою активної боротьби спроваджує- мо молодь – цю одиноку надію нації на манівці “небезпечних авантюр”.

Чи й тепер наша молодь не гине в університеті, чи й тепер не мусить відбирати собі життя в різних “наукових” закладах? Або намітити свою екзистенцію в тій чи иншій боротьбі з польською рацією стану? А в Росії! У 1905-1910 рр. усе, що було активнішого в українській молоді, віддалося справі революції, в якій вона бачила як політичну, так і національну революцію. Тисячами гинула ся молодь на  шибеницях, по тюрмах, на вигнанні. І що ж? Минули літа революції – і українське життя заквітло там так буйно, як ніколи. Очевидно, українська молодь має в собі більше життєвих сил, як думають її непокликані опікуни.

Хай же ж не лякає нас недосяжність ідеалу. Не забуваймо, що узи спільної дер- жавности! і релігії, що лучать наш краї з Росією, є досить нової дати. І не забувай- мо, що старий національний антагонізм ускладнюється антагонізмом соціяльним і політичним між українським селянином і російським дідичем або урядником.

Не забуваймо, що Росія робить і робитиме все, щоб сей антагонізм поглибити, щоб хаотичну племінну нехіть “хахла” проти “кацапа” перетворити у свідомий на- ціональний протест. Є епохи, в які політичні ідеї дозрівають надзвичайно скоро. У 1789 р. всіх републіканців у Франції К. Демулен лічив на пальцях рук, а за чотири літа Франція була вже республікою!

І най ми спершу будемо провідниками in partibus infidelium, останні п’ять років політичного розвою Росії показують, що логіка життя за нами!

Тепер перед нами встає квестія: яким способом маємо виповнити нашу задачу – приготовитися до чинної участи в австро-російськім конфлікті?

Засоби для осягнення сеї спільної цілі в Росії і Австрії, цілком природно, мусять бути сильні. Тут ними має бути: мілітарне виховання і організація молоді, в ближ- че обговорення якої я не входжу, полишаючи цю справу фахівцям. Скажу лише, що ся організація має мати тривалий і поважний характер. Другий і найважливіший засіб – систематичне політичне виховання народу в дусі програми сепаратизму. Брошурами, газетами, промовами мусить розвинутися в краю широка антимос- ковська агітація. Тим самим способом мається вести боротьба з москвофільством, аби в слушний час ми не мали своєї Вандеї. Коли досі жодна з політичних партій не потрафила у нас зорганізувати поважну і сталу антимосквофільську і антимос- ковську пропаганду, може, се вдасться нашій молоді!

Бо не треба ніколи недооцінювати того політичного капіталу, яким є єдність і політична свідомість нації. Лише через цю єдність і політичну свідомість фінського народу російський царат досі не може похвалитися жодними реальними здобутками в своїй боротьбі з маленькою нацією. І що справді, почне він в краю, який на сам лиш замах на його національні права відповів петицією, що зібрала на 3 млн. населення понад 500000 підписів! Коли нам у Галичині вдасться систематичною працею підня- ти політичну свідомість нашого народу, свідомість непримиримої суперечности його екзистенції як нації з інтересами царату – сей останній не буде нам страшний!

У Росії через страшенно низький рівень національної свідомости, навіть у ін- телігенції, перший рекомендований спосіб боротьби є наразі просто неможливий. Залишається другий – підготовлення ґрунту під активну акцію. Для осягнення сеї цілі було б на першім місці заснування спільного органу цілої української молоді з метою пропаганди головних думок сього реферату. Головним завданням орга-  ну було б ширення ідеї австрославізму, поборювання панмосковських ідей, про- паганда політичного сепаратизму. Кожний артикул сього органу, який є цілком можливий навіть легальний, мав би кінчитися одним рефреном: Cartaginam esse delendam! Се було б підготовленням революції в умах, що пізніше перетворилася б у революцію чину.

Аби об’єднати цілу нашу молодь, сей орган мусив би мати лише ті цілі, які я в приближенні окреслив. Усякі інші, які часом приплентуються до ідеї сепаратизму, мусять бути виеліміновані. Наш рух не має йти ні під чорно-жовтою, ні під жовто- білою фаною!

 

Розуміється, що, пропагуючи ідею сепаратизму, ми не маємо ані хвилі спускати з ока чергових завдань біжучої політики. Соймова виборча реформа, університет – тут, знищення політичного абсолютизму там – сі гасла були і далі будуть на наших прапорах.

Ся програма є тим легшою до переведенння, що я, властиво, не бачу, як дехто, дилеми: культурна праця чи політика! Я думаю, що одно дасться погодити з дру- гим. Українська молодь мусить брати активну участь у політичному житті нації. Але розуміється, не сміє забувати і про самоосвіту, без якої вона не потрафить не лише брати сеї активної участи, а й навіть… “Шляхи” видавати.

Зрештою, панове, є такі моменти в історії націй, коли такі питання, як поставле- не вгорі, не існують цілком. У 1813 р. німецьке студентство не питалося, чи воно має вчитися, чи робити політику? Не питалося воно про це і в 1848 році. Не пита- лося про це і російське студентство в 1905 році. Є моменти, коли одиниця, сотки одиниць потрапляють у вир великого історичного потоку, і тоді вибір тої чи тої дороги для кожної одиниці залежить від її суспільного інстинкту і совісти.

Такий момент настав тепер для нашої молоді. Революція 1905 p., що стала про- логом українського відродження в Росії, 12 цвітня 1908 р. в Галичині, політичні потрясіння 1910 і 1912 р., хорватський рух, упадок Туреччини були ніби перши- ми підземними поштовхами того великого землетрусу, що невдовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Европи, оперту на поневоленні молодих, що рвуться до нового життя, націй. В таку хвилю, коли ми майже чуємо важкі кроки всесвітньої історії, коли бачимо, як на нас наближа- ється, як казав поет, “okropność przyszła, co kołysze światem”, – у такій хвилі нам не вільно сидіти тихо! Хай нас не страшить непомірність завдання, хай не сліпить нам очі величезність Росії. Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах.

Росія загалом не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед диле- мою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба.

Час цієї боротьби наближається. Треба, щоб він кожного застав на своїм посте- рунку. Щоб кожний виконав свій обов’язок перед собою і перед потомством.

Коли почуття відповідальности перед нащадками для нас не є порожнім звуком, то стережімся, аби вони, згадуючи нас, не паленіли зі встиду. Аби прокляття їх не впало на нашу пам’ять! Аби не сказали з погордою: велика хвиля застала малих людей! Аби могли сказати, що ми вложили в нашу справу цілу силу нашого чуття й темпераменту, ясність думки і незламну волю!

Недавно один із тих небагатьох великих, що дала світові Україна, питався з роз- пачливою зневірою, звертаючись до свого народу:

Невже тобі лиш не судилось діло Щоб виявило твоїх сил безмірність?

Невже задармо край твій весь политий кров’ю Твоїх борців?

Ці слова ми маємо вирізьбити в нашім мозку і нашім серці! Хай вони, як про- кляття, як змора тяжать на нас, пригадуючи нам наш обов’язок і вдень, і вночі, аж поки ми не дамо на них відповіді, що була б гідною нашої нації її великої будучи- ни!