Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: МІЖНАРОДНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ І РОСІЯ

Автор: . 13 Лип 2016 в 0:02

МІЖНАРОДНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ І  РОСІЯ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

 

 

 

О mes concitoyens: Une occasion unique se présente de rentrer dans vos droits: connaissez une fois

le prix d’un instant!

Marat

 

Мої співгорожани!

Тепер одинока нагода здобути собі свої права! Пізнайте вже раз вагу хвилі!

Марат

 

В 1914 році, від котрого нас відділяють лише чотири роки, а здається – ціла вічність, ледве чи хто передчував, що велика світова війна прибере той оборот, який вона фактично прибрала. Уважне ухо обсерватора схоплювало вже й тоді елементи европейського конфлікту. Ослаблення тридержавного союзу, нечуваний розмах панславістського, recte панмосковського руху, російська агітація в Галичи- ні, мобілізація Балканів спершу проти Туреччини, далі проти Австро-Угорщини, порозуміння Великої Британії з Росією – ось були події, що тримали тоді, кільки літ перед війною, Европу в стані сталого нервового напруження, не дали заснути думці, що, як не нині, то завтра мусить з лоскотом і грюком завалитися стара бу- дова Европи.

Але елементи сих конфліктів були розірвані, непов’язані один з другим, як в оперовій увертюрі розрізнені кусники мелодій. Ніхто не знав, в які потрясаючі акорди виллються сі мелодії по піднесенню завіси, яку драматичну акцію мають вони ілюструвати. Ніхто не передчував, що зіткнення ворожих інтересів скінчить- ся таким кривавим хаосом. Як темним серпанком вкрита була таємна, неясна, три- вожна будуччина…

Війну 1914 року можна назвати війною, що мала ліквідувати спадщину сумної пам’яти Віденського конгресу, що поклав підвалини під теперішню перевагу Росії і Великої Британії. Під знаком конфлікту сих обох імперій (та їх союзників) з цен- тральними державами (та їх союзниками) і почалася велика війна.

Що ворожив сей конфлікт для України? Що се були за сили, зіткнення котрих привело до світового пожару? З одної сторони, се були Австро-Угорщина й Німеч- чина. Перша – упертий і консеквентний ворог Росії, за що їй багато гріхів дарував навіть К. Маркс. Але се був ворог зі спаралізованою державною волею, ослабле- ною ненастанною внутрішньонаціональною боротьбою і зі спиненим розмахом на вні. Держава з великими історичними традиціями світової імперії, але окружена безліччю ворогів і тому аж до самопониження миролюбна. Доступна для великих історичних концепцій, але в їх реалізації, – як казав Наполеон, – toujours en retard (завжди спізняючися). Готова на всякі уступки для воюючого панславізму, аж до легалізації російської ірреденти у своїх границях, і рівночасно свідома трагічної непримиримости своїх інтересів з інтересами царату. Зі смілими думками про по- діл Росії, але занадто зайнята яґеллонською ідеєю, аби ставити се питання в його цілій ширині, аби поважно думати про Україну. Такою була Австро-Угорщина. Позбавлена колоній, овіяна романтикою ще не пережитого феодалізму, чорно- жовта монархія інстинктово чула свою деяку непристосованість до XX віку з його пануваням капіталу, з його гонитьбою за океанськими ринками, – і мимоволі шу- кала опертя в дужих раменах свого північного союзника.

У противність до Австрії сей союзник не мав ясно вироблених великодержавних традицій. Щойно перед сорока літами вилуплена з пруського яйця, Німеччина була наймолодшою великою державою на континенті. В той час, як Габсбурги билися за панування над Бельгією, Ломбардією й на Балканах, Гогенцоллерни займалися що- йно тим, чим займалися свого часу московські Івани й Василі: “збиранням” своїх земель. Але в 1871 p., коли це збирання довершилося, Німечинна відважно й рішу- чо виступає на шлях світової політики й конкуренції. Слова теперішнього цісаря: “die Zukunft Deutschlands liegt auf dem Wasser” (будуччина Німеччини лежить на воді) звістували, що Німеччина скінчила дитинячий континентальний період своєї історії і пускається на бистру воду міжнародної, світової політики. Стиснута з обох боків старими імперіями – Францією, Англією й Росією, – мусила вона з природи речи шукати виходу для свого економічного генія в одинокім свобіднім напрямку

– на півдні, в Малій Азії, шлях до котрої вів через Габсбурську монархію. Там, в сій колисці людської цивілізації, і зав’язався той вузол міжнародного конфлікту, котрий тепер розрубується мечем. Константинополь і Туреччина взагалі, де пере- хрещувалися три лінії експансії: Берлін – Багдад, Петербурґ – Середземне море  та Капланд – Каїро – Бомбей – стали перепоною, о котру розбилися всі спроби порозуміння між центральними державами з одної сторони, – їх теперішними про- тивниками з другої. Сей новий напрямок німецької політики висунув перед нею і українське питання та поділ Росії. Бо коли для Росії дорога до Константинополя вела через Відень і Еранценбурзську браму, то для Берліна ся дорога ішла через Варшаву, Петербурґ і Київ. Але не треба думати, що німецькі експансивні плани були глибоко передумані, що ославлений німецький “Drang nach Osten” (пертя на схід) був консеквентним напрямком політики Берліна. В новім курсі було біль-  ше галасу і театральних жестів, як свідомости своїх цілей і далекозорости, якими, напримір, відзначалася все політика Великої Британії. Більше експансивности й самовпевнености “parvenu” (доробкевича), як упертости і сталости досвідченого політика. Крім сього Німеччина не визволилася ще з пут бісмарківської традиції, політична думка німецька в силу інерції працювала переважно в напрямку, вка- занім першим канцлером, для котрого ціле східне питання не варта було костей одного поморського гренадера, для котрого згода з царатом, з огляду на поляків, була політичною аксіомою. Через те і прийнято конфлікт з Росією в Німеччині яко “malum necessarium” (конечне зло), котре, як думали там, удасться усунути в доро- зі компромісу. Великі цілі, які присвічували, напр., Карлу X Ґуставу або Карлу XII шведському, або Яґеллонам (розбиття Росії на її складові частини), – сі цілі були, як в 1914, так і довгий час пізніше, чужі для переважаючої більшости німецької політичної думки. Чужою була для неї, як і для Австро-Угорщини, і українська про- блема. Німеччина, може, могла би взятися за її розв’язання, на те їй стало би сили, але не думки, що привикла досі займатися лише питаннями такої міри, як Шлеськ, Шлезвіґ-Гольштайн або Ельзас-Лотаринґія.

Австрія, навідворот, цілою своєю історією була підготовлена ставити й розв’язувати великі проблеми світового значення і могла б поставити в цілій її ширині українську проблему, але, як колода в ногах, тяжіла на ній її теперішня політична кволість. Для жодної з центральних держав у переддень війни й у перші її роки, хоч се питання і накидувалося їм цілим ходом подій, українське питан-   ня не існувало. Можна говорити про анексіоністичний напрямок в Німеччині й Австро-Угорщині тепер, але тоді його в дійности не було: головним завданням обох держав було розірвати смертельний перстень, що стискався округ них. Але сій миролюбивости Відня, особливо ж Берліна, ніхто не вірив! Навпаки, всі були свято переконані, що вони хочуть проковтнути цілий світ, або бодай европейский континент. Ясно, чому се було так. Ще задовго до війни знав цілий світ, що Фран- ція має претенсії на Ельзас-Лотарингію, Росія – на Галичину, Італія – на Трієст. Але ніхто не знав, які цілі мала б в евентуальній війні Німеччина? Бо вона їх не мала! Окружена через своє центральне положення ворогами, вона мовчала і збро- їлася, зброїлася до зубів. Не дивно, що її сусідам ставало жаско і неохвітно… За- гальне недовір’я до Німеччини зростало, мимо того, що вона ніякої конкретної програми на випадок війни не мала: ані щодо загальноевропейської політики, ані щодо питань національної політики Середньої і Східної Европи.

Сю позитивну програму мала зате коаліція. Не хочу входити тут у розбір спра- ви: хто завинив війну? Уважаю наївним погляд, що подібні конфлікти залежні від волі або примхи поодиноких людей, або навіть груп, як тої або иншої династії,  або того чи иншого імперіялізму. Причини війни глибші. Їх ділання конечне, як ділання сил природи. Але мимо того мушу ствердити, що безпосередній привід  до теперішньої війни дала Росія. По ревеляціях Сухомлінова і товаришів ледве   чи в сім можна сумніватися. В 1914 р. Росія представляла ту велику силу, ласки котрої запобігали всі держави, гніву котрої лякалися в Константинополю й Білго- роді, в Тегерані й Пекіні. Спритна, неперебірлива в средствах дипломатія, її чисто азіятська підступність і хитрість забезпечували сій дипломатії успіх за успіхом. Метода була протягом соток літ одна і та сама: знищити свого сусіда за поміччю його сусіда. Так стерла Росія з карти Европи Україну за поміччю Польщі. З Ав- стрією і Прусією поділила вона Польщу. З Францією тепер збиралася ділити Ні- меччину, з балканськими слов’янами – Австрію, кокетуючи рівночасно з Італією проти балканських слов’ян, зосібна проти Сербії. В кінці ХVIII віку і з початком слідуючого розірвала вона перший перстень держав, що ділив її від заходу та від морів. Се були Фінляндія, Польща, Литва, Україна і Крим. Тепер, 1914 р., думала вона, що прийшов момент на другий: Швецію, центральні держави й Туреччину. “Національний принцип” став модний над Невою. Говорилося про “визволення” слов’янства та про “возсоєдінєніє” “русскаго” народа Галичини, Буковини й Угор- щини, а думалося про Атлантик і Адрію.

Був момент, коли здавалося, що програма Росії та й союзників готова була здій- снитися. Війська царя стояли в Ерзерумі, Трапезунді, у Львові й у Чернівцях, і все- російському самодержавцеві припало рідке щастя проголосити з балкону галиць- кого намісництва у Львові перед стягнутою звідусіль бандою шпіонів,– з’єднання “единой и неделимой России”. Се був дійсно страшний час для української справи, як і для справи европейської демократії. Се був час, коли державні мужі респу- бліканської Франції і свобідної Англії наввипередки старалися придбати собі лас- ку царської Росії; коли французькі, англійські й італійські юристи, журналісти та учені творили ідеологію російського імперіялізму, аби зробити його “salonfähig” (гідним салонів) в демократичній суспільности модерної Европи; коли соціялісти з Ерве на чолі відкривали неоціненні скарби думки і серця в суспільности, що скоро потім мала видати з себе большевизм; коли найпоступовіші і найнезалежніші голо- ви Великої Британії як Seton Watson (Сетон Вотсон), Mackenzie Wallace (Мекензі Волес) добачали в російськім примітивізмі ідеал народоправства, а в цараті – трохи не взірець соціяльної монархії. Се був час, коли походові царату на захід приплес- кували російські поступовці з Мілюковим і Єфремовим на чолі; коли Троцький- Бронштайн, конкуруючи з “Новим Временем” і “Кіевлянином”, домагався поділу Австрії; коли князь Крапоткін, Бурцев, Плєханов та инші соціялістичні сторонники “единой и неделимой России” займалися пропагандою ідеї російського месіянства. Се був час, коли, засліплені ненавистю до німців, англійські, французські та росій- ські демократи готувалися, з облудною фразою про самоозначення націй на устах, віддати пів Европи під кормигу царя. Українське питання було тоді поставлене в усій його широті. Воно мало бути розв’язане так, як того домагалася панславіс- тична доктрина: знищена і зрусифікована українська нація була призначена стати розгоновою дошкою до дальшої експансії Росії в напрямку до Адрії, а може й до Єгипту.

Так стояла українська справа в інтернаціональній політиці, коли наступив для многих несподіваний погром Росії під Горлицями й відворот царських армій у гли- бину власної держави. Як дим, розвіялись мрії російських імперіялістів про злуче- ну Польщу й Україну, ідея російської державности з зайняттям Варшави, Вільна  й части Волині була захитана у своїх підставах. Великі дороговкази, що значили тріюмфальний похід російської державної ідеї на захід, стовпи з написами 1793, 1795, 1815 один за другим переверталися й падали додолу, звалені залізним ні- мецьким п’ястуком. Діла цілого ряду царів, дипломатів і полководців, блискучі епохи Петра і Катерини перечеркнуто в 1915 і слідуючих роках грубою червоною чертою. Московське море зачало входити у свої етнографічні береги. Так звана західна Росія знов виринула в очах здурнілої Европи під своїми старими іменами: Литви, Польщі й України. Для цілого комплексу земель від Ризької затоки до Чор- ного моря прийшла, здавалося, пора великої “restitutio in integrum” (повернення попереднього стану).

Як поставилася до того Німеччина? Спершу ніяк. Спершу чулися німці в поло- женню карликів, котрим проти їх власного сподівання удалося зв’язати Ґулівера. В остаточне зламання його сили вони самі не вірили, а землі російські, здобуті їх ме- чем і кров’ю, розглядали вони лише, як “Faustpfand”, як ручний застав, що мусить бути звернений назад його правному властителеві по поверненню добросусідських відносин із Росією, в чім жоден розсудливий німецький політик не сумнівався. Дух першого канцлера ще неподільно панував у головах німецьких політиків найрізно- родніших напрямків. “Le cochemar de la coalition”, кошмар коаліції, що не давав спати Фридриху Великому, він дусив і його нащадків. Зробити вилам у рядах коа- ліції через з’єднання собі Росії – ось була найбільш шляхетна, важна і, як тоді ду- мали, найскорше досяжна ціль війни. Наполеон став одним із найпопулярнійших постатей у Німеччині; Єну й Ауерштедт забули, а великий корсиканець став тим генієм, котрий перший пізнав і мало не реалізував ідею хрестового походу народів Европи проти “вампіра континенту” “перфіднього Альбіону”. Сей Альбіон став го- ловним, ба, властиво, єдиним ворогом Німеччини. В міродайних німецьких кругах поважно обговорювалася думка континентального союзу проти Англії. Одним із головних стовпів сього союзу й мала стати Росія, з’єднана, як Австрія в 1866 р., ці- ною великих уступок великодушного побідника. Ідея сепаратного миру з царатом стала популярною, як ніколи й не один сентиментальний берлінський професор мріяв у той час, коли б то його вітчина могла знову з довір’ям схилити свою голову на широких грудях північного ведмедя “Wie einst im Mai!” (“Як колись, в маю!”).

Не входжу тут у те, чи ся політика Берліна була добра, чи ні? Після мене було найбільшою помилкою припускати хоч на хвилину, що з Росії можна було, хоч   не знати якими уступками, зробити собі приятеля. Що з державою, котра рівно- часно змагала до панування в Монголії і Манджурії, в Персії, Малій Азії та на Балканах, до поділу Туреччини й Австрії, до завоювання Константинополя, – ду- мати, що з сею державою можливий був який-будь довший, не хвилевий лиш, компроміс – було дійсно досить наївно. Англійський посол при дворі Петра І-го Whitworth (Уайтворт) говорив свого часу, що “москалі лиш через те небезпечні, що їх бояться, і що найліпше средство привести їх до розуму – се не уступати їм”. Се була, мабуть, правда. Сю правду зрозуміла Японія, але не Німеччина. Не хотіла вона зрозуміти й того, що “перфідний Альбіон” зовсім не був вже такий неспо- сібний до угоди. Ще перед війною були в Англії групи, що воліли порозуміння з Німеччиною. До них належали Asquith (Аскіт), Grey (Грей), Lord Haldane (лорд Галдан) і більшість міністрів радикального кабінету, а рівно ж головні ліберальні органи, як “Westminster Gazette” (“Вестмінстерська газета”), “Manhcester guardian” (“Менчестер гардіан”), “Daily Chronicle” (“Дейлі Кронікл”). Компроміс дійсно був можливий, і то навіть щодо найважнішої точки, де стикаються німецько-англійські інтереси: в Малій Азії, котру мала Німеччина влучити у сферу своїх експансивних виливів із поміччю Багдадської дороги. Бо коли Росія заінтересована в середньому куснику німецької дороги Берлін-Багдад (Константинополь), то Англія в  кінцевім

– в Басрі і Кувейті коло Перської затоки. Втрата Константинополя значила фіяско цілого німецького проєкту. Тут не міг Берлін робити ніяких уступок. Але Англія зовсім не потребувала переходу Константинополя в російські руки. Вона з чистим серцем могла проголосити своє dеsintеressement (незаінтересованість) у сій справі. Їй важно було лише утримати у своїх руках Басру й Кувейт, що переривають полу- чення між Єгиптом та Індіями. А в сій точці порозуміння між Німеччиною і Ан- глією було можливе. Вже в маю 1913 р. заключила Велика Британія Кувейтський трактат із Туреччиною, а в 1914 p., незадовго перед війною, прийшло й до безпо- середнього порозуміння між Англією та Німеччиною в малоазійській справі. Отже, противенство межи сими державами можна було нейтралізувати. Але як би там  не було, ідея сього порозуміння в Німеччині не була популярною. Переміг анти- англійський напрям, антианглійський і русофільський. А се не могло не відбитися на відношенню офіціяльних німецьких кругів до національних проблем Східної Европи і зосібна до проблеми української, яка, здавалося, по погромі Росії мусила стати перед центральними державами в усій щироті.

Сей русофільський настрій не можна хронологічно прикласти до якогось певно- го часу. Раз він збільшувався, раз уступав місце иншому. З початку революції він досяг свого зеніту, і той самий канцлер фон Бетман-Гольвег, котрий ще в літі 1916 року говорив про “визволення всіх поневолених царатом народів від Балтійського моря аж до Волинських баген”, той самий канцлер навесні 1917 року відпекувався від усякого вмішування у внутрішні справи Росії. Його наступник скінчив знова поворотом до старої програми поділу Росії. На перший погляд таке представлення німецької політики може видаватися хибним: чи могла виявити таку нерішучіть найсильнійша на континенті мілітарна держава? Але се був дійсно факт. Мілітарно була Німеччина найсильнійшою, тут вона не була ані кволою, ані нерішучою, тут вона з блискавичною скорістю ішла до раз вибраної цілі, не вагаючися. Але в полі- тиці вона йшла напомацки, оглядаючися по сторонах, ніби сама дивуючися власній силі, не здібна обняти думкою безмежі одвертих їй її мечем перспектив. Звідси – її хитання в східноевропейських питаннях.

Усі сі хитання в берлінських настроях мали, одначе, для нас, аж до повного розвалу Росії, порівнюючи невелике значення. Бо, чи коли німці стояли на точці збереження інтегральности Росії, чи її поділу, вони майже ніколи не включали по- важно у свої плани української комбінації. В першім випадку, аби не зразити собі Росії, в другім, тому, що на перешкоді до здійснення українських комбінацій стояв польський проєкт.

Нелегко було Німеччині взяти новий курс у польській справі, нелегко навіть за допомогою Австрії, що напирала на реставрацію Польщі. Білий орел ніколи не міг собі знайти місця в історії побіч чорного. Status quo в польській справі було до- тепер освяченим авторитетом великого Фридриха й Бісмарка догматом пруської зовнішньої політики. Але Польщу дійсно завойовано.

Росія нічого не хотіла чути про мир. Треба було щось робити! І тут зачалася   та велика трагедія польсько-німецьких відносин, яка не скінчилася й досі й у якій обом сторонам бракувало доброї волі. Спершу здавалося, що давні сни польських патріотів дійсно зачали здійснятися. Вільно оголошено польським містом, 5 лис- топада 1916 року проголошено Польське королівство, до котрого, правдоподібно, мала би бути прилучена відрублена Галичина. Означити границі Польщі на сході полишалося польській зброї, Холмщина й кусник Волині віддано під польський за- ряд, в Німеччині противники гакатизму з Delbrück-ом на чолі піднесли голову. Зда- валося, що старі скам’янілі, давно забуті постаті і емблеми з образів Матейка убра- лися в кров і тіло і зачали рухатися. З піснею “Dla ciebie Polsko і dla twej chwały” переходили польські легіоністи Карпати, заливаючи українську Східну Галичину, Холмщину і Підляшшя. Сон і дійсність зливалися в якусь фантастичну, осліплюю- чу феєрію! У блиску сеї феєрії зачала поволі гаснути українська ідея.

Але феєрія тривала недовго. Катастрофа наступила досить скоро. Ревізія процесу, що скінчився в 1795 року упадком Речі Посполитої, не удалася. Причини були, по- перше: слабість Австрії, що не могла перепровадити своєї польської програми (унія Польщі з Австрією); по-друге: небезпека польської ірреденти в Прусії; по третє: не- можливість для поляків зректися ягеллонської ідеї, тим самим, неспосібність їх до якого-будь компромісу з центральними державами. Але найважнішою подією, котра поставила хрест над політикою, заініційованою 5 листопада, був невстримний розвал Росії і рівночасно незмінність на французько-англійськім фронті. Професорська за- розумілість Мілюкова, політичне дилетантство Керенського і не знаючий собі рівно- го в історії ідіотизм правительства народніх комісарів привели Росію на край пропас- ти, в котру вона тепер поволі і ссувається. Розпад російської армії і сепаратистичний рух у колишніх “окраїнах” імперії, отворили, зрештою, очі й німцям, які до того ж на Заході вперлися о залізний французсько-англійський мур. З трупом не можна було вже заключувати союзів, і центральні держави нарешті відважилися одверто взяти сторону народів Росії проти неї. Акт поділу Росії, заосмотрений підписами народних комісарів, довершено в Берестю. Скоро по тім українське правительство звернулося до центральних держав із просьбою про інтервенцію.

Берестейський мир створив зовсім нову ситуацію на Україні. Більше силою по- дій, як волею своїх політиків, стала Україна незалежною державою, бороненою від закусів своєї колишньої метрополії німецькою армією. Велика проблема, об- риси котрої вже зачеркувалися задовго перед війною: чи Росія дійде до Адріятику, чи буде відсунена за Дніпро, розв’язана була тим часом у сім остатнім напрямку. Україну, що хотіла бути нейтральною, via facti (дорогою чину) втягнуто до союзу з одною з ворожих груп держав і примушено до одвертої війни з соціялістичними російськими імперіялістами. Німеччину, що хотіла миру з цілою Росією, змушено провадити війну з одною її частиною, в обороні України, про котру вона ще недав- но не хотіла нічого знати.

Така є ситуація, в якій ми находимося тепер. Вона є наслідком, з одної сторони, розвитку воєнних подій, з другої – нашої власної немочі, наслідком паралізу, не хочу гадати, часового чи перманентного, гуртової енергії нації, що в критичну хвилю не здобулася на чисто відруховий чин самооборони, властивий кожній живій істоті.

Що ж буде далі? Ясно – бо, що такий стан довго тривати не може. І німці, і ми, і національні меншості уважаємо його за провізоріюм, за щось тимчасове. Як з цього тимчасового стану вийти? Де шукати своєї політичної орієнтації і якої? Від того часу, як військо запорозьке просило царя московського “для православныя веры и святихъ Божихъ церквей” прийняти Україну “подъ государскую, високую руку”, не стояв наш край перед таким важким, таким відповідальним завданням. Бомбастична фраза про самоозначення народів, котра голосною луною розлягала- ся протягом сеї війни з усіх европейських парламентів та офіціозів і за котру, як за останню дошку рятунку, хапалася не одна розтоптана потворою імперіялізму нація, ся фраза, се марево в пустині стало дійсністю в нас. Чи ми зуміємо викорис- тати се право самоозначення так, як того вимагатимуть інтереси народу? Чи нація знайде в собі силу власними руками викувати собі свою будучину?

Два шляхи провадять до сеї будучини, два шляхи стеляться перед нами. Один провадить до повної державної суверенности, другий – до федерації чи взагалі до якого-будь тіснішого політичного, чи лише економічного зв’язку з Росією. Волею обставин і нашого правительства першим шляхом мали б ми йти разом з німцями. Я хочу зупинитися спершу на другім. Бо всі ми гаразд знаємо, як розвивалася в нас самостійницька ідея, ми всі знаємо, що тих, хто щойно вчора позволяв собі сю ідею одверто голосити, уважали за маньяка. Ми знаємо, що й тепер в нас є люди, котрі так довго змагали “через федерацію до самостійности”, як довго ся остання була утопією. Коли ж самостійна Україна стала дійсностю, вони обернули свою програму догори ногами, змагаючи вже від “самостійности до федерації”. Ми зна- ємо, що в нас є люди, котрі стоять за самостійність, але проти творення армії, яка би сю самостійність боронила. Ми знаємо, що в нас є партія, що стремить (на разі) до тіснішого економічного зближення з Росією. Ми знаємо, як багато в нас ще є

людей, течій і партій, думаючих, кажучи словами Франка, що

Наш уділ Санаар і Гарран, А наш путь до Востоку.

А на захід у твій Ханаан Не поступимо й кроку.

Тому мушу зупинитися на сій “восточній” орієнтації, що, на жаль, і досі не стра- тила в нас своєї актуальности.

 

Кожного, хто розуміється на політичній географії, вражає сама постанова пи- тання про федерацію України з Росією. Федеруються між собою обшари, що пред- ставляють одну господарсько-географічну цілість. У сім треба, м. и., шукати і причин довшої політичної єдности Австро-Угорщини з Німеччиною до 1867 р. і  їх теперішнього союзу. Бо політичні границі, що ділять сі держави, перетинають рівночасно річні області Лаби, Вісли і Дунаю, а се обезвартнює те значення, яке великі водні шляхи мають для економічного розвитку краю. Чи такі є взаємні від- носини між Україною й Росією? Ні! Росіяне заселяють область Волги й Дону. Мати сі ріки на цілім їх просторі – може бути конечностю для Росії. Але не є для неї господарсько-економічною потребою посідання річної системи Дніпра – областей українського й білоруського народів. Російська держава звернена своїми етногра- фічними умовами й географічними підставами на полудневий схід, а не на захід. Географічно ані Україна не є частиною Росії, ані Росія частиною України.

Насувається питання, чи, може, економічно обидві держави являються доповне- нням одна другої, так, що злука їх представляла би ся конечною? Може, вони так здані одна на другу під взглядом економічним, що їх насильний розрив був би гальмом для господарського поступу?

Відповідь на се можуть дати лише цифри товарообміну України з Росією – з одної сторони, України з заграницею – з другої. Сі цифри кажуть, що мимо по- літичної спільности з Росією, мимо того, що український експорт за границю на- потикався на великі перепони – Росія була краєм, із котрим Україна удержувала найменш інтенсивні торговельні зносини. Збіжжя ішло з України за кордон 208 міл. пудів, до Росії – 30 міл. Із того до властивої Росії – найменше, а переважно – до Польщі, Литви та Білої Руси.

Подібно малася річ із другою підставою нашої валюти – залізною рудою. Вивіз цеї руди за кордон зростав із кожним роком, досягнув у році 1903 понад 55 міл. пу- дів. Із внутрішнього запотребування йшло до инших районів, головно до Польщі, 25 міл., до Росії – лише 1 міл. пудів! Марганцевої руди з України діставала Росія 1/10 з того, що йшло за кордон. І лише чавун експортувалося в більшій скількости до Росії. Але се не впливало на наш торговельний баланс, бо більш, як 3/4 про- дукції чавуну зужитковувалося на території самої України. Точно так само стоїть справа з вивозом вугілля. Головним споживачем донецького вугілля є українські металургійні фабрики й ті численні залізниці, що збудовані головно для потреб сих фабрик, також пароходства Чорного й Азовського морей та цукроварні Пра- вобережжя. Область збуту сього вугля в Росії ограничена або місцевим вугіллям, або нафтою і торфом, або конкуренцією довоженого морем і через те дешевого англійського вугілля. Що тичиться цукроварного промислу, то й тут ми надибуємо, хоч инший трохи, але подібний образ: 40% цілої продукції цукру на Україні ішло (1911–1912 р.) за кордон, переважно до Англії, Персії і Туреччини, 25% спожива- лося в краю. І лише решта йшла до Росії – переважно знов на Закавказзя і до Се- редньої Азії. Так само стоїть справа з вивозом худоби, безрог і яєць. Отже, головні витвори краєвої продукції або вивозилося переважно за кордон, або до Польщі, або зуживалися на власній території. Мінімальний процент йшов до Росії.

Коли ми звернемося до тих предметів, які Україна потребує для свого народ- ного государства, як метали, нафта, обробна промисловість, то побачимо майже аналогічне з’явище. Задовольнити свої потреби в металах через Росію Україна не може, бо продукція цілої Росії невелика і навіть не задовольняє власних потреб. Нафту одержуємо не з Росії, а з Кавказу. Отже, і тут, як і в нашім експорті, ми здані на світовий ринок і лише в обробляючій промисловости були ми у великій за- лежности від Росії і творили для неї гарний ринок збуту. Але ся залежність є чимсь штучним. Вона існує лише через високі прогібітивні цла на витвори заграничної мануфактури; лиш через своє монопольне становище держалася Росія на україн- ськім ринку; монопольне становище, яке ми оплачуємо міліоновими стрататами в наших національних доходах.

Такі наші торговельні зносини з Росією. Як відбилася би на нашому національ- ному господарстві при таких обставинах тісніша злука з Росією? Сю тіснішу злуку можна розуміти всіляко, чи в формі спільної цлової границі, чи в спільній зовніш- ній торговельній політиці, чи взаємних умовах і торговельних полегшах, що не поширювалися би на инші держави. В усіх сіх випадках наслідки будуть такі: нам не вільно буде включати в торгові договори з иншими державами т. зв. клавзули найбільш упрівілейованої держави (Meistbegünstigungsklausel, “наиболее благо- приятствуемой державы”). Нам не вільно буде ті уступки в торгу, які ми робимо Росії, чинити й иншим державам. У результаті матимемо цілком певно цлову ві- йну. То значить цлову війну з державами, де йде коло 7/10 нашого експорту. І для якої ціли? Для того, аби мати евентуальні торгові улегшення в краю, в який ми ввозили досі лише незначний мінімум нашої продукції та з якого ми спроваджу- вали за горендальні ціни лихі витвори обробляючої промисловости? Що се поведе до руїни нашого експорту – ясно як день. Ще більш утерпить на сім наша валюта, бо хоч експорт наш за границю через тіснішу злуку з Росією буде встриманий, але імпорт з-за кордону – ні, бо множество речей Москва, хоч би й хотіла постачати нам, то не буде могти. Ушкодження валюти й поважне загроження експорту – ось будуть результати нашого так легкодушно пропонованого деякими економістами “наближення” до Росії. В подібнім положенню, як ми до Росії, стоїть Німеччина до Австрії, до котрої вона вивозить ледве 1/10 свого цілого експорту, і се була голо- вна причина, о котру розбився цілий проєкт т. зв. Mitteleurop’u (Осередня Европа), тіснішого економічного зв’язку межи центральними державами. Вказують на се, що обставини по війні зміняться, що ані українське збіжжя, ані українській цукор не будуть могти конкурувати на заграничних ринках з иншими. Але це річ непевна. Зрештою, коли перед війною Росія щодо споживання предметів нашого вивозу не могла конкурувати з заграницею, котра, прецінь, була в инших услів’ях, бо мусила оплачувати цла, то як зуміє зубожіла і зруйнована Росія тепер заступити нам за- граничний попит?

Але найважнішим наслідком економічного зближення з Росією буде політичне зближення. Бо кожний економічний блок потребує спільної оборони своїх госпо- дарських інтересів назовні. Се приведе нас до політичної федерації з Росією. А ся федерація стане могилою для нашої політичної, а, може, й національної самостій- ности. Як се станеться? До того приведе нас регенерація російського імперіалізму, яка неминуче наступить у разі відбудування Росії в її передвоєнних межах. Зовніш- ню політику держави роблять не її державні мужі, лише її географічне положення. У 1721 р. стала Росія твердою ногою на Неві й перенесла там свою столицю. Скоро по тім показалося, що її можна боронити лише під тим услівієм, як Росія мати-   ме Фінляндію. Рік 1809 був логічним наслідком 1709-го. Логічною консеквенці- єю завоювання Фінляндії було знов захоплення Аландських островів і загроження Швеції. В середині XVII віку підбила Москва Азов і зараз по тім поставила на по- рядок денний питання азовських проливів і вільного виходу в Чорне море. Ледве сю справу разв’язано, а вже стала нова – дарданельська і т. д. Осягненя одної  цілі автоматично тягло за собою поставлення иншої. В одній своїй англійській брошурі писав Карл Маркс: “У своїх давних границях була Росія старою Москвою, через перенесення столиці над Неву зробилася з неї Росія, через опановання Вісли готова вона стати Панславонією”. І так було в дійсності! Кожна з трьох держав – Польща, Україна та Московщина – були заслабі, аби використати свою “натуральну лінію експансїї”: по Вислі – до Гданська, по Дніпру і Чорному морю – до Дарданелів, через Волхов і Велику – до Балтику. Росія, що злучила під своїм берлом всі три країни одразу, виписала на своїм прапорі: Гданськ, Галичину, Константинополь    і Атлантійське побережжя. Те саме неминучо повториться і тепер, коли стара Ро- сійська імперія, хоч в частині, буде реставрована. Нам се принесло б політичну, а може, і національну смерть. Бо федерація Росії з Україною – така сама нісенітни- ця, як федерація Англії з Ірландією, або Прусії – з Великопольщею. Петербург не стерпів би ніякого, хоч лише автономного, державного новотвору на найважнішім шляху своєї експансії – в Києві. Для того екзистенція українського народу мусила б бути знищена наново, як вона була знищена 27 червня 1709 року. Можуть наші сентименталісти дурити себе якимись надіями й чекати, як зачарована королівна на свого принца або як жиди на свого Месію, на прихід “правдивої” російської демократії, яка подасть руку згоди братньому українському народові, але для нас ясно, що за російським “Drang nach Süden” (пертя на полуднє) стоїть незломна воля цілого російського народу. Стреміти до федерації з ним або управляти політику, яка до сеї федерації привела би, значить свідомо помагати російській експансії на Україну, яку з такою тяжкою бідою наразі вдалося затамувати.

Ті, що змагають до відбудування Великої Росії, не можуть навіть мати того оправдання, що се відбудування принесе нам бодай мир замість тої війни всіх про- ти всіх, яка, як многі думають, конче наступить внаслідок балканізації Східної Ев- ропи, розбитя її на ряд держав. Миру не буде! Бо може Вільсон виставляти в між- народній політиці ідею “спілки держав” (comunity of power), фактом життя завше була, є і буде їх рівновага (ballance of power). А сей факт не терпить свого нарушен- ня. Заснований Наполеоном Ренський союз, що оснував політичну перевагу Фран- ції в Европі, не потривав довго: він мусив упасти, бо нарушував закон европейської рівноваги. Для тої самої причини мусила вицофатися Австрія з Ломбардії і Венеції. Для того ж ні одна держава, ні Еспанія, ні Габсбурги, ні Франція, не могли довший час втримати у своїх руках Бельгію. Для того не втримає її і Німеччина. Для того ж не зможе утримати у своїх руках Росія України. Одна держава за другою билася з Москвою о посідання сього краю, розуміючи, що се посідання є підставою коло- сальної препондеранції Росії, небезпечної для існування її сусідів. Спершу се була Польща, далі Туреччина, відтак Швеція, тепер Австрія і Німеччина. О посідання України лилася кров цілих поколінь, як навесні вода! І помиляється той, хто думає, що тепер було б инакше, коли б Україна знов перейшла в посідання Росії. Зачалося б da capo (на ново) все, що вже було: і Конотоп, і Чуднів, і Полтава, і Таненберг.

Я зумів би ще зрозуміти федераційну ідею, коли б страшні часи 1914-1918 p., подібно, як часи великої революції у Франції видобули би з дна душі російсько- го народу та “інородців” велику іскру загальноросійського патріотизму, коли б вони створили з сеї різнобарвної мішанини племен одну націю, що готова була     б битися до загину за цілість і неподільність своєї спільної держави. Я б зрозумів сторонників зближення з Росією, коли б в обороні сеї держави – їх спільного до- бра – всі народи Росії, як колись марсельці, провансальці й парижани ішли в бій із гаслом – “liberté, égalité, fraternité ou la mort!” (“вільність, рівність, братерство або смерть!”), коли б так, як у Франції Лазара Карно й Бонапарта ми дійно бачили би в нас титанічні подриги загроженого смертю одного і того самого національного організму, що єдиний і неподільний яко такий і далі хоче жити і вмерти. Коли б… Але чи щось подібного бачили ми в Росії протягом кривавих літ війни? Замість Карно бачили ми Сухомлінова, замість Лафайєта – Родзянка, а замість Бонапарта – Криленка, замість Мірабо – Керенського. Зрештою, мали ми новітнього Пуґачова в робесп’єрівськім фраку – в трійці єдиного Ільїна-Лєніна-Ульянова. Чи всі сі люди зуміли й зуміють надихнути новий дух у тіло держави? Чи вони знайшли чарівне слово, котрим би зуміли, як середньовічні Rattenfаnger’и (щуролови) своєю дуд- кою мишей, повести за собою всі народи Росії до одної великої цілі, як се вдалося зробити тим великим французам, котрих вони так бездарно і так наївно мавпують? Ні! І причина лежала не в них, не в сих людях, лише в невикональности самої за- дачі. Франція передреволюційна, хоч поділена на існуючі провінції, існувала яко цілість. Росія XX віку, хоч давно знищила історичні краї, ділячи державу на губер- нії, яко цілість не існувала. Вона була мітом, в який вірилося в Зимовім палаці та  в чорносотенних, ліберальних і соціялістичних редакціях російських газет і в який приказувалося вірити в школах і університетах. Тепер в сей міт пересталося вірити. Впав царат, і части імперії відпали від центру. Найліпший доказ, що вони трима- лися разом лише фізичною силою, лише фактом сили, а не силою факту. Не сміємо бути ані на стільки необачними, ані настільки легкодушними, щоб сю фікцію, сю Росію знов будити до життя.

Не треба ніколи забувати, що в’язати далеко легше, як розривати. Що, коли наново зв’яжемося з Росією, а сей зв’язок треба буде розірвати, чи се так гладко удасться зробити? Чи думаєте, що тоді признає нам петербурзьке чи московське правительство, хоч би з яких ідеалістів складалося воно, право сецесії? Право, яке не здибуємо в жодній конфедерації світу. Погляньте на французьку демократію, перед котрою ми ще недавно, як перед ідеалом народоправства, гнули коліна. Чи вона признає Ельзас-Лотарингії право означити свою державну приналежність? Чи признає їй право плебісциту? Ні! А тут розходиться о маленький кусник землі. Ві- змім далі Сполучені Держави. Згадаймо, що кривава домова війна, що шаліла там в р. 1851, власне, і велася за взглядно проти права сецесії полудневих держав, котрі хотіли виступити з Унії і котрих ґвалтом змусили в ній лишитися.

Як бачимо з альтернативи: самостійність чи федерація лишається нам лише пер- ша можливість. Бо я противник всякого “Anlehnung”, всякого постійного зближен- ня до якої-будь з воюючих груп. Входити в блок або, як кажуть німці, “auf Gedeih und Verderb”, з душею і тілом в’язатися з Німеччиною нам немає змислу вже зі взгляду на економічну силу коаліції тепер і її можливу торговельну політику по війні. Ще фатальніше було б, одначе, для нас шукати притулку в коаліції, як се ро- блять, напр., поляки навіть по погромі Росії. Кожна з держав, що хотіла з коаліцією щось мати спільного, падала забита, мов громом ражена: так впала Чорногора, впа- ла Сербія, впала Греція, впала Бельгія, впала Румунія, зрештою, сама велика Росія. Сі приміри говорять досить проречистою мовою, аби ми мали охоту збільшувати собою їх число. Одинокою можливою для нас реальною лінією нашої політики є, отже, ні федерація, ні жодне “Anlehnung” (опертє), лише кооперація з тим, хто в даний момент боронитиме республіку від реваншу зі сторони Росії. Такою держа- вою наразі є Німеччина, завтра вона нею може не бути: коли б Росія, відсунута від Заходу центральними державами, від Сходу Японією, захотіла шукати собі “тепло- го моря” в Індійській затоці, межи нею й Німеччиною могла б установитися навіть приязнь на ґрунті спільного антагонізму до Англії. Тоді б нам з Німеччиною не було б по дорозі.

Другою державою, з котрою ми могли би кооперувати проти Росії, могла би бути Велика Британія, бо Росія все ставала на її дорозі. У 1801 р. задумувалася остання разом із першим консулом французької республіки похід на Індію. В 1815 готова була Англія видати Росії війну за анексію Польщі. В 1855 р. провадила Ве- лика Британія одверту війну з царем, підбунтовуючи проти нього його польських і кавказьких підданих. Після паризького миру викинула вона Росію з Балкану і наки- нула їй нейтралізацію Чорного моря. В 1878 р. гармати британських панцирників стримали побідний похід російської армії у самої брами Царгорода. Зрештою, в 1903-1905 роках побила Англія японською зброєю Росію на Далекому Сході. І на- віть у сій війні не раз займала вона, наприклад, у питанні польськім і в справі про- ливів, позицію, котру ніяк не можна було назвати прихильною до Росії. Зачинаючи війну, Англія з властивою собі далекозоростю стреміла до двох цілий: офіціяльної і не офіціяльної. Перша була – ослаблення Німеччини, друга – ослаблення Росії. Теперішнє положення України не виключає для неї можливости кооперації із Ан- глією. З одної сторони, Україна може встримувати експансію Росії до Чорного й Середземного моря, себто до Египту, з другої – до Персії, себто до Індії. А Англія занадто добре розумілася і розуміється на величезній ролі états tampons (держави буфера, як Бельгія!), аби не витягнути для себе всіх консеквенцій із географічно- го положення української республіки. Се географічне положення має в собі ще й инший політичний змисл. Україна може заступити для Німеччини дорогу Берлін- Багдад, котра тепер, по зайняттю англійськими військами Багдаду та Єрусалиму, готова усунутися з-під німецького впливу. Буде Україна союзником Німеччини, то центральні держави творитимуть разом з нею і Туреччиною величезний блок, дві руки якого, обіймаючи Чорне море, сходитимуться майже у стін Кавказу, за- грожуючи Індіям. Навідворот, зверне республіка свій фронт замість на схід – на за- хід, вона клином вріжеться в блок центральних держав і Туреччини, загрожуючи, як колись Росія, розірвати його в найбільш небезпечнім місці і, з другої сторони, творячи охороний вал проти німецької експансії до Малої Азії, Персії та Індії. Як бачимо, міжнародне положення республіки одвирає перед нами найрізнородніші перспективи. Кооперувати ж вона буде, й повинна лише з тим, хто для свого по- літичного інтересу остаточно погодиться з думкою, що Росії яко такої не існує та що на її полудні повстала нова держава, котра своєї суверенности не зречеться й у жадні тіснійші звязки з бувшою метрополією входити не буде. Погодитися з сею думкою не хочуть ні Франція, ні Італія, бо як одній так і другій потрібна Велика Росія, щоб через Варшаву й Київ служила їм тараном проти Німеччини й Австрії. Може, колись із тою думкою погодиться натомість Англія, як я вже зазначив.

Наразі тими державами, котрі з сею думкою погодилися і, навіть більше, буду- ванню української державної сили активно допомагають, є Німеччина й Австро- Угорщина. З сього факту повинні ми виходити при виборі нашої теперішньої орі- єнтації.

Ми, слов’яни, вносимо непотрібно багато чуства в політику. Забагато керуємося симпатіями й антипатіями. І для того в нас не люблять німців. Я зовсім не їх без- критичний адоратор. Я так, як, певно, і ті люди, що прикликали їх до краю, уважаю їх прихід за malum necessarium (конечне зло). Ліпше б було, якби республіка влас- ними силами справилася з російським наїздом. Не думаю рівно ж, що Deutschland (Німеччина) повинна бути über alles in der Welt (понад все в світі). Так само не уважаю Берестейського миру з Росією тріюмфом засади національности, як, зрештою, і мир який міг би диктувати Троцький, не був би таким тріюмфом. Не здається мені також, що, як думають деякі сентиментальні професори, німецька нація має повісти світові нове Євангеліє. Замикаю очі на симпатії і антипатії і бачу лиш salus rei publicae (добро республіки). Сей salus rei publicae, думаю, і мав на увазі бувший кабінет, коли він звернувся о поміч до центральних держав.

Будувати незалежність нашої молодої держави, відкидаючи всяку феде- рацію чи економічне зближення з Росією, відкидаючи на бік всяке Anlehnung (опертя) до якої-будь з воюючих груп, спираючися на активну поміч кождої держави, яка в даний момент готова боронити інтегральности республіки проти замахів зі сторони Росії – ось має бути наша політична програма. Її диктує нам здоровий політичний розум, наші історичні традиції й ціла політична ситуація, в якій край опинився в результаті чотирьох років сеї страшної війни.

Події останніх днів викликали сумніви щодо слушности нашої офіціяльної за- кордонної політики. Мимо волі, в не одного з нас зродилася тривожна думка: чи Німеччина є свідома величезної ваги незалежної української держави? Чи вона під- ходить до розв’язання сього питання лише з точки видження своїх хвилевих інтер- есів, не бажаючи палити за собою всіх мостів? Сі сумніви, на жаль, оправдані. На жаль, українське питання, після всякої імовірности, не вирішено остаточно Берес- тейським миром. Події на західному театрі війни і темп, яким ітиме консолідація Росії – ось ті важні чинники, що впливатимуть на таке чи инше рішення україн- ської проблеми. Але найважнішим із сих чинників є, безперечно, наша власна сила і свідомість національних завдань. На жаль, сеї свідомости якраз і не можна в нас спостерегти! Ідея української самостійности знов зачинає хитатися. А ідея феде- рації з Росією відкидається (як в правительственних, так і в деяких українських кругах) лише для даного моменту. Наслідки нашої неконсолідованости дають вже себе знати! Бесарабія відходить від нас. Справа Холмщини непевна. Непевною є справа Криму, без якого Україна ніколи не буде самостійною державою, а все чи- їмсь васалом.

Далі може наступити ще щось гіршого, коли ми не сконсолідуємо наші вну- трішні стосунки. Сю консолідацію муситься перевести залізною рукою. Наполеон, коли він будував новий порядок у Франції, ішов просто й сміло до своєї мети. Він не лякався брати до свого ковчегу, в котрім він вирятував Францію з революцій- ного потопу, і чистих, і нечистих звірят. Він змусив собі служити всіх. І скоро по 18-м брюмера бачимо ми в юрбі придворних в Тюїльрі і нововипечену бонапартів- ську аристократію, і фешенебельних достойників монархії, і бувших жирондистів, і освоєних якобінів, перед котрими ще вчора тремтіла ціла Франція. Як німфа Цір- цея своїм гостям, надав їм Наполеон всім одну постать, змушуючи служити собі, своїй, будь-що-будь, великій ідеї. Шлях, яким він ішов, був шлях угоди межи пар- тіями і класами на ґрунті збереження всіх неутопійних здобутків революції. Сила і блиск держави – була його головна мета.

Ми згинемо, коли не підемо тою самою дорогою! Мусимо згуртувати всі творчі сили краю під синьо-жовтим прапором, пам’ятаючи, що силами самої соціяліс- тичної інтелігенції держави не збудувати. Мусимо бути більше державниками,    як націоналістами, пам’ятаючи, що жид, поляк або москаль, що твердо стоять на ґрунті української державности, є її ліпшою підпорою, як українці, що марять про федерацію. Мусимо йти дорогою соціяльного компромісу, коли хочемо бути без- компромісовими щодо ідеї української державности. Розуміється, наша угодовість не сміє посуватися аж так далеко, щоб неукраїнські елементи захопили політичну керму в державі. Коли б се сталося, то се був би для нас casus belli. Чи сей casus belli наступить? Недалека будуччина покаже се. Стоїмо перед загадкою сфінкса, яку мусимо розв’язати, аби потвора не пожерла нас. А се розв’язання неможливе, поки в нас пануватиме той розбрат, який панує тепер. Швайцарська девіза каже: un pour tous, tous pour un! (“один за всіх, всі за одного!”). Її маємо взяти за свою, коли не хочемо потонути в калюжі міжпартійних сварок, коли не хочемо проґавити ви- падково сприяючого нам моменту! Моменту, що, може, вже ніколи не повторить- ся… А передусім не забувати нашого сталого praetereo censeo, переказаного нам нашими прадідами, що наложили головами під Конотопом, Соснівкою, Чудновим і Полтавою, під зрошеними кров’ю оборонців мурами Батурина, і не вкладати на наш край наново ярмо, за котре проклинав Богданову пам’ять Шевченко.

Час на нарікання, на вибір орієнтацій минув. Настав час праці й чину. Історія вложила нам у руки дарунок, що його рідко отримують народи. Від нас, у першій мірі від нас, залежить, чи сей рік буде записаний в історії буквами, що, як горици- віт у темному лісі, яснітимуть у вдячній пам’яти нащадків, чи яко рік ганьби, рік національної катастрофи, не знаючої собі рівної…

 

Київ, друга половина мая 1918 р.

 

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова