Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: КАТОВА ВЕЧЕРЯ

Автор: . 30 Лип 2016 в 0:01

КАТОВА ВЕЧЕРЯ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Отсей термін, здається, ще не здобув собі права громадянства в українській мові, тому мушу для вияснення додати його німецький переклад: по-німецьки “ка- това вечеря” називається “Henkersmahlzeit”. Дефініція сього слова, за “Mayer-ом” така: “Катова вечеря – се їдження, що його подають засудженому на смерть перед стратою, – так, як він собі бажає”.

Так, як він собі бажає… Той день, про який, між иншим, оповідає V. Hugo у своїм творі “Останній день засудженого на смерть”, є великим святом для засудженого! Він, що довгий час пробування в тюрмі діставав лише помиї, які звалися “зупою”, і кавалок м’яса, що вистачив би хіба котові, – отримував нараз свіжий, пахущий біфштекс – такий, який має лондонець на свій lunch, пляшку доброго вина, про яке йому навіть на волі не снилося, і багато, багато инших речей – “так, як він собі бажав”! І вартовий не кидав, як звичайно, ту вечерю десь у кут, не глядячи на того, для кого вона призначена, а ставив її на стіл з урочистою, перейнятою повагою хвилі міною, якої міг би йому позаздрити кельнер із першорядного ресторану. Для інформації своїх читачів додає “Маєр”, що катові вечері не вивелися й по нинішній день, а коли би я хотів бути ще сумлінніший, мусив би додати, що не лише тюремні вартові дозволяють собі на такі жарти, але і… світова історія!

Забагато жорстокого дотепу й немилосердних кпин з людської безсильності має в собі та дивна інституція – Henkersmahlzeit, щоб нею не послугувався для сво-    їх цілей той містичний “дух світової історії”, якого так поетично оспівує у своїй “Philosophie der Geschichte” Геґель. Авжеж, у тому разі подається вечеря не для одиниць – має пам’ятати про них історія! – а для держав і народів; скільки їх муси- ло для примхи історичної Немезиди прикрасити свої останні хвилі тим несмачним жартом! – скільки їх закінчили свій шлях із вином у руці і з усмішкою на устах, навіть не прочуваючи, що для них вже не буде “завтра”!

Такі думки тиснуться до голови кождому, кому припало на долю бути сучасни- ком тої великої дієвої трагедії, що відбувається на нашій землі. У всіх нас у тямці ті надлюдські зусилля, які робило українство в останніх роках, напружуючи всі сили, пробуючи пробити той мур, що оточує наш нарід від віків, стрічаючи лише кпини сторожів і тупу байдужість “нейтральних”. Кожному з нас і досі миготить в очах той кривавий шлях, що ним з упертістю безумця прямує наш нарід. Оптимістів серед нас було небагато. Ми власним криком хотіли підтримати спадаючу енергію нації, як кавказькі осетини своїх ослів на крутих гірських стежках. Ми не знали, чи дійдемо до нашої мети, та ми вірили, що дійдемо. Часом недоставало нам віри. Як мелодії мадярської пісні – від дикого, весняним шалом переповненого розмаху до бездонного смутку, хиталися наші настрої від надії до зневіри. Тільки в нашій пісні не вистачало тої, так характерної для мадярів – осередньої, домінувальної мелодії, до якої, як до осередка, все повертали й веселі, і смутні акорди, – не доставало нам віри у власні сили.

А навіть там, де вона була, – серед найзавзятіших оптимістів, що мріяли про ве- лику будучину нації, уявлялася та будучина як щось безконечно далеке. Чи знахо- дили ми її поза сферою впливу Геґелівського “духу”, чи він свідомо гартував нас, застосовуючи методу, поручену Дмовським, який радить батогами і скорпіонами зробити з нас націю? Досить, що історія нас не розпестила: скромно вдоволялися ми тим неперебірливим “menu”, яке укладала вона для своїх попелюхів.

І нараз все змінилося! Нараз, бо, властиво, за час одного року. Забобонному могло би здаватися, що ми на страшнім суді, де “останні будуть першими, а перші останніми”! Бо ж се перший раз за 200 літ вступила історія на той самий шлях, яким шкандибали ми, й потягнула нас шаленим розгоном за собою. Ми, каліки, розторощені переможним походом історії, зненацька почули на собі її ласкаве око. Ми, що із справді “хохлацькою” впертістю, в кожнім історичнім конфлікті клали ставку “on the wrong horse” (не на того коня), нараз трапили, здається, на правдиво- го, на того, що має виграти. Нація, що, як дід при дорозі, в подертій свиті витягала руку за шелягом підмоги й потіхи, ненадійно відчула брязк золота і срібла в до- лоні… Опльована, прибита нація, що її инакше не називано, як “нацією” в лапках, що все грала роль “варшавського сміття” або “грязі Москви”, стала salonfähig, про неї почато говорити й писати, дискутувати і сперечатися. Перед нами, в’язнями, що бачили перед очима тільки “каміння сіре, вогкий мур цвілий”, відкрилися на- раз сліпучі, чудові перспективи: “der ukrainische Staat”, і “die Wiederherstellung des Reiches Wladimirs des Grossen”… Було від чого дістати заворот голови! Дарунки історії, що, здавалося уладила для нас у XX-му століттю такий пишний пир, були такі рясні, вони так контрастували з нашим “хлібом насущним”, що нікому й не снилося побачити під білою киреєю Геґелівського духа червону сорочку ката…

Та ж усе йде так добре, українська справа “стала перед форумом Европи”, її “не можна вже легковажити”, наш нарід зайняв “належне йому місце серед инших на- родів світу”, і всі наші “справедливі домагання” будуть – річ певна! – полагоджені “міродайними чинниками” – так само прецизно і гладко, як бажання “штамґас- та” в кофейні, що, може, замовити собі “меланж” або “чорну” – “так, як він собі бажає”! Правда, деякі налогові песимісти й політичні заводіяки нарікають, чому нам не падуть грушки з неба, але то лиш з наївности: прецінь, у теперішній порі “ніяких оснóвних змін у внутрішнім життю проводити не можна!” А коли були які надужиття, то були вони, прецінь, проти закону! Розуміється, були спроби “кинути пляму москвофільства на цілий український нарід”, але “ті спроби нашим проти- вникам не вдалися. Світ надто добре знає, як поводився наш нарід”, і т. д.! Ав- жеж, декотрі факти робили неприємне вражіння, як, наприклад, донедавна напрям “Луцьких Новостей”, але хто прив’язує вагу до таких дрібниць?! Таж 3УР ухвалила зробити відповідні кроки з метою одержання дозволу послати своїх відпоручників на Волинь, які рівно ж зробили б відповідні кроки з метою осягнення дозволу на видання української газети на Українї. Чого ж ще й бажати?! Чи ж ми не вигото- вили списку урядників української народности, які могли би обійняти посади на українських землях? Навіть одержали ми приречення, що власне тими особами бу- дуть обсаджені ті посади. Розуміється, “nach Bedarf”! Hу, як може бути инакше? Як нема “Bedarf у”, не може бути зужиткування. Таж за законами економічної  науки Bedarf і подаж усе мусять пристосовуватись одне до одного. Непоправні песимісти непокояться, що наші “вороги” порозумілися з християнсько-суспільними й на- ціональним союзом, які наново відписали Linzer Programm і поклали під ним свіжі підписи… Але то дрібниця! Кожний, хто не замикає очей на факти, мусить знати, що 3УР ухвалила також на однім із останніх засідань зробити відповідні кроки, щоб увійти в порозумння з парламентарними групами союзних держав. То й пощо непотрібно денервуватися? А хоч би навіть усе те, що говорять песимісти, дійсно було правдою, то “чи маємо, мимо того всього, попадати в розпуку?” Ні, навпаки! Таж інтерес австрійської держави вимагає, щоб українство в Галичині було сильне. То зрозуміли вже високі сфери. Всі там добре видять, що охороною Австрії на пів- нічнім сході є українці, і створення для них осібної держави з українських земель, здобутих у Росії, є австрійською державною конечністю. Знають про те і в сусідній Німеччині. Врешті щодо самої Східної Галичини, то, як сказано, вищі австрійські сфери мають щодо неї виразні заміри. “Наші домагання з 1848 р., мають бути здій- снені”. Зрештою, кому й того було б мало, той хай пригадає собі відповідь, яку недавно одержала 3УР від міністра внутрішніх справ, який у тій відповіді, на яку сама Дельфійська Пітія умерла б від заздрости, сказав, що… український нарід ціл- ком певно.., одержить те, на що собі заслужив; що його домагання будуть взяті до уваги відповідно до: 1) його прав, 2) значення в державі і 3) становища до війни. Чи й те все не виразне? Чи ті прецизні слова допускають яке-небудь двозначне розу- міння?! Чи може ще бути місце для скептицизму? Чи рожеві надії не цвітуть тепер у нашій душі? Чи наш мозок не перевертається від дивних і сильних прочувань? Чи наше серце не здригається в очікуванню чудової розкоші великого національного свята на Українї? Чи не лоскоче вам ніздрів запах смаженого біфштекса, і чи ваші очі не іскряться від пінистого шампана? До чого тут “Маєр”?! Маєр був старий, дурний осел, що непотрібно видумував усякі страховиті назви для невинного бен- кету зголоднілої людини. Ще більшим ослом, ба, навіть національним шкідником, є той, що не хоче засісти за багату трапезу, уладжену вперше історією для нашого зголоднілого народу; шкідником є той, що вічно вигадує якісь страхіття, якому крик, гамір там, за вікном, видається скреготом риштовань, на яких завтра має ста- ти шибениця…

Блудом було б шукати під сю пору у нас якоїсь організації “праведників”, задля котрої мав би нас помилувати милостивий Бог. Оглядаючись на всі сторони, не бачимо людей, які розпочали б свою роботу від смілого, отвертого констатування того, що є. Не є тими людьми і наша т.зв. “опозиція”. Не є то опозиція в европей- ськім значенню того слова. В Европі, коли якась ґрупа невдоволена з напряму офі- ційної політики, то те веде її до опозиції проти офіційних політиків. У нас справа мається навпаки. Наша опозиція є більш-менш такого роду, що в краю Ґуліверових ліліпутів (на який наша країна з деякого погляду, так схожа!). Про те пише Swift: “Політичний світ ліліпутів (ґуліверівських, не українських!) ділиться на дві ворожі партії, які відрізняються одна від одної високими й низькими підборами на чобо- тах. То були трамексани і сламексани”. Більш-менш за тією самою ознакою ді- ляться й наші партії на офіційних і опозицію, яка має вищі підбори (що, зрештою, не допомагає їй глядіти дальше). Правда, є ще одна істотна відмінність: опозиційні сламексани мають трохи ширше закроєні уста, ось і все! Згідно з bon mot одно-   го нашого парламентариста, головні засади опозиційної політики є: “дивитись на пальці, тримати лінію й витягати консеквенції”. Ті засади, розуміється, гідні всякої пошани, але, на жаль, і серед трамексанів, рівно ж як і серед сламексанів не стрічаються люди, що зуміли б глянути чортові в очі. Решту політиків у нас творить т.зв. більшість. Часом називають її по-латинськи “aurea mediccritas”. Ібсен назвав би її, звичайно, “компактною більшістю”, Шевченко у своїм не все чемнім вислові на- зивав ту громаду “капуста головата”, ще менш чемні французькі монтаньяри – про- сто “багном”. Тим усім не хочу зовсім обнижувати суспільної вартости тої біль- шости. Навпаки, як кожний інтелігентний читач зрозуміє: всі ті назви виражають щось спокійне, солідне, непорушливе і тверде. До тої категорії належать політики, які не є настільки нетолерантні, щоб іти виключно зі сламексанами й не визнавати заслуг трамексанів; з другого боку, не є вони такими догматиками, щоб цілковито відвернутися від сламексанів. Вони не є прихильниками ані винятково високих, ані низьких підборів; на правому чоботі вони мають високі, на лівому – низькі. Тим означується їхня політична лінія і їх хід. Вони в більшості, а що в кожній, не лише історичній комедії, більшість творять глядачі, то вони також є глядачами, які, правда, дивляться на боротьбу пристрастей на сцені, але ніякої дисгармонії не переносять і жадають, aби драма закінчилася “добре”, Їхнього найулюбленішою мелодією є: “Де згода в сімействі…” Симпатизують і б’ють “славно” звичайно го- ловним героям, т. зн. тим, що безнастанно крутяться на авансцені, найстрашливіше вимахують руками і найголосніше кричать. Вони так само захоплені святковою фе- єрією під назвою “Відродження України”, яку представляється перед їхніми очи- ма, так само загіпнотизовані бравурним маршем оркестри, так само забувають, що сцена є лише сценою, так само не хочуть бачити, що діється за кулісами…

***

З болем і смутком спостерігаєш ту вакханалію. Століття неволі забрали нам по- чуття того великого історичного трагізму, що лежить у нашій історії, забрали нам той ніцшевський аmor fati, яким так багато вивінувані справді сильні народи, якого не бракувало римлянам, який стрічаємо у турків і який полягає у вмілості глядіти правді, часом жорстокій, прямо в очі. Замість того, видимо політику стравса, що якнайглибше ховає голову під власний хвіст; видимо заперечення дійсности, під- тримуваннє позорів, а замість сміливого ствердження гіркого факту, який відтак можна було б спільними зусиллями ще направити, у найліпшім разі падання на- вколішки і мольбу “да мине нас чаша сія!”. Ґреміяльні мольби, без різницї партій: національних й соціяльних демократів, радикалів…

І в яку хвилю те все робиться? Коли инші тихо, без гомону й гуку працють   над своїми національними справами. Працюють солідно, спокійно, вкладаючи в ту працю ввесь досвід, набутий за сто літ політичної неволі, працюють зі злорадною, страшною мовчанкою… І коли б та праця не йшла нам на шкоду, готов би я крикну- ти: здійми шапку! Тут учитися, як будується Вітчизна! Не ставимо, прецінь, над- звичайних домагань. Не є я настільки наївний, щоб не розуміти, як важкою є всяка національна акція тепер, у час розпуску парламенту. Знаю, як важко переламати пересуди й забобони різних “чинників”; як складно переконати тих, хто не хоче переконуватись; як багато залежить від тих проклятих “незалежних обставин”. Але чому, бодай, не ствердити факту? Пощо боятися власної тіні? Пощо пристроюва- тися в пера, що злетять від найлегшого подуву вітру? Пощо вбиратися в страшні маски, які нікого не лякають? Пощо обдурювати себе й инших? Пощо обдурювати вже й без того одурену націю?

А може, ті всі побоювання за нашу будучину є лише побоюваннями? Може, те все лише уява хворої фантазії, страшний фантом, що розвіється, як дим? Може, страшне “мене, текель, фарес” – лише “гра світла і тіней на стіні! Може, проклята примара розвієть, як рання імла? Може… може… Але хоч би і так, то ніхто, чейже, не заперечить, що те упоєння вірою в негайне воскресіння України, те старання запевнити всіх і вся, що нам добре і буде чимраз краще, що хтось про нас дбає, що для нас уже накритий щедрий стіл, який угинається від напоїв і наїдків, що треба намє лиш там засісти – і морем поллється шампанське – так, як нині ллються най- неможливіші обіцянки. Ніхто не заперечить, що та вакханалія в порівнанню з суво- рою дійсністю справді робить враження якоїсь… катової вечері!

Сто двадцять літ тому, коли французька нація гинула під подвійною зрадою, зрадою в краю і змовою цілої Европи, та нація здобулася на незвичайну відвагу. Без тушування, без завивання в бавовну кинено клич: “Вітчизна в небезпеці!”

Той клич, як дзвін тривоги, долетів у найдальші закутки республіки, збуджуючи зі сну найтяжче сплячих, і зорганізував акцію відпору, що є одиноким прикладом у світовій історії.

Те саме маємо зробити і ми.

Не ошукувати себе й инших, не присипляти тим енергію мас, не боятися їх до- помоги і суду, тільки щиро сказати їм усю правду:

Вітчизна в небезпеці!

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова