Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ЕНҐЕЛЬС, МАРКС І ЛАССАЛЬ ПРО “НЕІСТОРИЧНІ” НАЦІЇ

ЕНҐЕЛЬС, МАРКС І ЛАССАЛЬ ПРО “НЕІСТОРИЧНІ” НАЦІЇ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Велика історична епоха, сучасниками якої нам судилося бути, епоха дозріван- ня політичної активности забутих історією народів, поставила перед кожним (як міщанським, так і суспільним) демократом в Україні цілу низку питань, що вперто домагалися свого розв’язання. З них – спеціяльно для нас – висунулось наперед одне досить старе питання, яке, однак, у наші дні набрало особливої актуальности. Це питання є: як маємо ставитися до національного руху України? Чи вважати сей рух за явище поступове, що заслуговує на наше попертя, чи, навпаки, за факт со- ціяльно реакційний, щось неприродне й штучне, що жодним способом на симпатії правдивого демократа претендувати не сміє?

На перший погляд саме поставлення такого питання може видатися комічним. Український рух, прецінь, в останні літа виявив для всіх незасліплених людей таку інтенсивність, що світла будучина української нації стала лише питанням часу. Але незважаючи на це або, може, власне задля того, що українське питання саме тепер набрало такої надзвичайної актуальности, старі суперечки про життєвість або штучність, демократичність або реакційність українства ніколи не провадили- ся з такою пристрастю, ще ніколи не зацікавлювали такі широкі кола суспільности, як власне тепер. Сим питанням регулярно займаються кілька російських грубих місячників, не кажучи вже про російську й польську газетну пресу, що не опускає обговорити жодного факту, жодної нової публікації, які могли б кинути нове світ- ло на стару справу. Дискусія перенеслася навіть на сторінки закордонних часопи- сей, змушуючи й европейців розбиратися в часом дивних для них аргументах “за” і “проти” існування окремої української нації та її права на вільний розвій.

З другого боку, спеціяльно в марксистських колах це питання й досі не доче- калося свого остаточного розв’язання. Ні для кого не є тайною, що багато росій- ських марксистів ще й тепер щодо українського питання дотримуються погляду п. Струве або проф. Поґодіна. Що ж до марксистів українських, то багато з них, які вирішили поставлене вгорі питання инакше, ніж Струве, все ж мали замало послі- довности, щоб єднати в одну цілість свою теорію й практику. Як відомо, у своїй практичній діяльності наш марксизм ніколи не акцентував, як належалося б, цілої ваги національних постулатів для класу, інтереси якого він брався заступати.

Найбільш характерним є те, що свої негативні погляди на українство багато з російських марксистів в’язало з іменами великих засновників соціялізму – Енґельса, Маркса і почасти Лассаля. Авторитетами цих людей старалися російські марксис- ти прикрити своє незнання в національних справах. Особливо ж, майже без засте- режень акцентували вони погляди й гороскопи вождів соціялізму щодо так званих неісторичних народів.

 

Енґельс і Маркс уважали національні рухи неісторичних націй (за невеликими винятками) в половині ХІХ віку за рухи виразно реакційні, а всіх цих хорватів, українців, чехів – колодою в ногах великих історичних народів (німців, мадярів, поляків) у їхній дорозі до політичної свободи. Аналогічних поглядів у Росії трима- ються російські марксисти у ХХ віці, плямуючи національні змагання українців, білорусинів та ин. як такі, що лише гальмують осягнення загальноросійських по- літичних постулатів. Саме слово “національний” майже ідентифікується у росій- ських учнів Маркса зі словом “націоналістичний”, а це останнє – зі словом “ре- акційний”. Майже одиноким праведником, якого знайшов Маркс у слов’янськім реакційнім Содомі, були поляки – велика історична нація, що мала, на його думку, всі дані на майбутній розвій і всі права на самостійний національний розвиток. Роблять цей виняток для поляків і російські марксисти. Не думаю, щоб усі або на- віть багато російських марксистів були ознайомлені з тими писаннями Енґельса, Лассаля і Маркса, що присвячені національним питанням; але, невважаючи на те, загальна (лихо зрозуміла) концепція великої соціялістичної трійці у національнім питанню й досі тяжить над умами їхніх російських прихильників, доходячи туди через другі або треті руки.

Національні рухи націй неісторичних прийшли до нас з тою печатю зневаги, що витиснули на них Маркс, Енґельс і Лассаль – з печатю реакційности. У нас знають, що ці люди боролися з сими національними рухами, а не підтримували їх; у нас знають, що національні рухи недержавних народів у державах багатонаціональних осуджувалися вождями соціялізму. І ось напівсвідомо переносять наші доморослі марксисти без усякої критики ці погляди на національні рухи в Росії.

З огляду на блискучий публіцистичний хист Лассаля, Маркса й, особливо Ен- ґельса, на їхню велику ерудицію й уміння розбиратися в складних питаннях історії, спеціально ж з огляду на це пояснення, яке дають поглядам сих людей на наці- ональне питання і долю “неісторичних” народів російські марксисти для оправ- дання оригінальних поглядів на українство, думаю не від речі буде українській публіці ознайомитися з фактичними думками про ці справи трьох великих німців. Як вони фактично дивилися на майбутнє, на змагання різних націй европейського континенту? Чи фактично визнавали змагання деяких народів за безумовно реак- ційні, чи лише з певними застереженнями? Чи дасться всі їхні погляди в сій справі застосувати без зміни й тепер? Що в цих поглядах було стійного, а що мусить бути зревідоване?

Зрештою, last not least, який був їхній метод, з яким вони підходили до розви- вання всіх сих питань, їхній загальний штандпункт, вихідна точка?

Відповідь на це останнє питання є навіть важливішою від того, як дивився Маркс чи Енґельс на ту або иншу націю, чи відмовляв їй права на існування, чи  ні. Бо коли деякі погляди Маркса і товаришів у справі, що нас цікавить вже давно відкинуті як неслушні або такими соціялістичними авторитетами, як Каутський, Реннер і Бауер, або самим життєм (його погляд на чехів), то метод його, яким він керувався в рішенню сих питань, (як я постараюся показати) і тепер може бути ключем до них. Цей метод поможе нам відповісти й на фатальне для нас питання: чи український рух лежить в інтересі демократії?

У ту “весну народів”, у котру писали Енґельс, Маркс і Лассаль про національну справу, ся остання була актуальна тільки в Австрії, Угорщині і Туреччині. Росія була лише трохи зачеплена нею. Тому цілу свою увагу наші автори присвячують тим національностям, що жили поза межами Росії. Небагато в їхніх писаннях знайдемо і про українців. У той час мертвим сном спала наша нація. І дивуватися ско- ріше треба, що її загалом зауважили. Серед різних ворогуючих національних сти- хій (націй “революційних” і націй “контрреволюційних”) українці поважної ролі не грали ні по одній стороні, ні по другій. Це і є причиною, чому про українців зна- ходимо у наших авторів небагато, чому вони не стягали на себе ні такої ненависти, як, приміром, чехи, ні такого ентузіязму, як поляки. Та все ж Україна і тоді не була цілковитим трупом. Тому як у Енґельса, так і й Маркса ми все ж здибуємо деякі досить цікаві й часом несподівані погляди та думки про українців і їх будучину.

Цих кілька уваг хай вияснять читачеві ціль сеї брошури та її зміст.

За порядком я постараюся дати: зміст поглядів Енґельса, Маркса і Лассаля на “неісторичні” нації – розділи І – ІІІ, спробу критики цих поглядів – розділ ІV, і за- гальну характеристику їх методу та його значення в оцінці ваги українського руху для демократії – розділ V.

Матеріял, що ним я користувався для цієї брошури такий: 1) “Aus dem literalischen Nachlass von K. Marx, F. Engels und F. Lassal”, Herausgeber Fr.  Mering.

• “The Eastern Question. A reprint of letters written 1853–1856 dealing with the events of the Crimean war” by Karl Marx, London, 1897: 3) F. Engels – Die auswärtige Politik des russischen Zahrenthums; Lassal. Der italienische Krieg und die Aufgabe Preussens (Reden und Schriften); 5) K. Kautsky. Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Oesterreich; 6) K. Marks. Revolution und Kontrrevolution Deutschland; 7) F. Engels. Internationales aus dem Volksblat; 8) “Common in walth”, 1866.

 

І.

Cентиментального політика, який звик до кожного громадського з’явища світо- вого значення підходити з моральним критерієм маломістечкового pater familias, неприємно мусить вражати самий тон цих статей, у яких наші автори забирають голос про неісторичні нації. “Відпадки націй” (Völkerabfälle), “ці хлопаки” (dies Burschen) – це ще найделікатніші епітети, уділювані неісторичним народам. Їх зма- гання до рівноправности або висміюються як боротьба за “право грабувати худобу” (Recht auf Viehraub), або осуджуються як рухи реакційні, що мають бути знищені безпощадним терором. Для філістерів, що з задоволенням вишукують у великих людей брак цих моральних чеснот, які посідають вони самі, аби хоч таким спосо- бом довести свою над ними вищість, – твори Маркса і Енґельса про питання, яке нас цікавить, дають дійсно богатий матеріял. Кожний, у кого брак оригінальности думки заступає “шляхетне обурення”, міг би написати цілі статті про “національну нетолерантність” Маркса або “тевтонську зарозумілість” Енґельса. Наскільки він мав би рацію, до цього я ще верну. Тут зазначу лише, що для зрозуміння та оцінки поглядів обох авторів, також Лассаля) на національні питання, конечно потрібно уявити собі те історичне оточення, серед якого вони зродилися і постали.

Це оточення була Европа 48-го і пізніших років минулого віку. Це був час, коли вперше голосною луною розкотилися в німецьких і слов’янських краях перші кро- ки паризької революції. Це був час конвульсивного пориву европейської демокра- тії назустріч новим ще тоді засадам лібералізму. Перемога буржуазної демократії мала, на думку Енґельса й Маркса, розчистити дорогу демократії соціяльній. На дорозі сьому переможному походові демократії, що так блискуче зачався над Се- ною, стояли три консервативні сили тодішньої Европи: Прусія, Австрія і Росія. Що дивного, що всіх, хто виступав проти цих сил, усі щирі демократи (а між ними Енґельс і Маркс) вітали як пожаданих союзників, як революціонерів,   переоцінюючи часто і їхню фактичну силу, і їх дійсну революційність. Боротьба між демо- кратичною й реакційною Европою в 48-ім році досягла свого найвищого пункту.  І ось у сей час, коли гаслом обох противників стало або пан, або пропав, у сей час з’являються на історичній арені якісь відпадки нації – “Völkerabfälle”, про яких досі майже нічого не чулося, історії яких не зналося, які явно для всіх виступали в ролі звичайних шахових фігур у руках офіційних грачів із Відня або Петербурга. Чи то в австрійській армії, що билася в Італії і в Угорщині (хорвати), чи то в хлоп- ських ватагах, що мордували польську шляхту (українці), – скрізь революційний рух великих історичних націй напотикався на цих попихачів обскурантизму, на ту саму темну масу, що досі сиділа тихо й лише тоді виявляла свою активність, коли ходило про подання допомоги реакції. У такій ситуації нема чого дивуватися, що ці неісторичті народи, що дали себе вжити як знаряддя реакції сконцентрували на собі цілий гнів, цілу ненависть Маркса й Енґельса – цих передових борців европей- ської демократії. Не потребуємо дивуватися й тому, що наслідком цієї суб’єктивної оцінки була, з одного боку, непотрібна ідеалізація революційних змагань поляків і мадярів, з другого – брак глибшого розуміння головних пружин контрреволюцій- ности націй неісторичних.

Тою вихідною позицією, з якої засновники наукового соціялізму оцінювали різ- ні національні рухи, були інтереси західно-европейського пролетаріяту. У 80-х роках ХІХ в. писав Енґельс до Бернштайна: “Ми маємо працювати раз для визво- лення західно-европейського пролетаріяту і цій меті пожертвувати все инше. І якби нас не цікавили балканські слов’яни, скоро їх змагання до свободи стають всупереч з інтересами пролетаріяту, можуть вони про мене хоч згинути (können sie mir gestohlen werden). Ельзасці також пригнічені, але коли б у переддень явного наближення революції захотіли спровокувати війну між Францією і Німеччиною, порізнити ці два народи і через те відкласти революцію, тоді я кажу: “Стій! Ви можете мати бодай стільки терпеливости, що й европейський пролетаріят. Ви- зволиться він, будете вільні й ви… Таке ж і зі слов’янами. І коли з повстання цих хлопаків (балканських слов’ян. – Д.Д.) має вибухнути світова війна, яка зіпсувала б нам цілу теперішню революційну ситуацію, то ми мусимо без пардону їхнє право грабувати худобу принести в жертву інтересам европейського пролетаріяту”1.

У 48-ім році інтереси европейського пролетаріяту часово покривалися з інтере- сами революції, з інтересами демократії. Особливо так було в Німеччині й Австрії. Ось чому в цих краях робітничий клас виступав у цей період як скрайнє крило де- мократичної партії. Для того ж і на національні питання наші автори задивлялися з погляду інтересів демократичної Европи. Відповідно до того, всі нації европейсько- го континенту ділено на дві категорії: нації революційні – мадяри, німці, італійці, французи, поляки, будучина яких була тісно пов’язана з перемогою революції, і нації контрреволюційні – всі, з невеликими винятками, слов’яни, що перекинулися на бік реакції й тому мали бути стероризовані і знищені щасливими переможцями. Ось чому Енґельс дозволяє собі виступати навіть в обороні антихорватської по- літики Угорщини, а дозволення говорити в угорськім парламенті по-хорватськи було, на його думку, “одиноке, що можна (в цій політиці) закинути мадярам”.

Наведені вище слова, що характеризують ставлення Енґельса до неісторичних націй (“мали бути знищені”), були до нього рівночасно і формулюванням політич- ного завдання дня і ствердженням історичного факту. Знищення, занепад неісто-

 

1. Aus dem liter. Nachlass von K. Marx, F. Engels u. F. Lassal. – В. ІІІ. – S. 77–78 u. ff.

 

ричних націй уявляв собі Енґельс (і Маркс) не лише як ціль політики европейської демократії, але і як історичний процес, не лише як щось, що має настати, але як щось, що вже стає. Кажучи словами Геґеля, змагання неісторичних націй у цей пе- ріод стали всупереч з “духом світової історії” або, як сказали б тепер, з головними тенденціями розвою тої епохи, які полягали на здійсненню ідеалів революції. Не- історичні нації виступили проти “духу часу”, проти демократії, тому мусили бути роздушені колесом історії.

Серед усіх народів і народців Австрії, читаємо в Енґельса, – є лише три, що були носіями поступу, які ще й тепер здатні до життя. Се німці, поляки і мадяри. “Всі инші менші й більші племена і народи мають передусім місію загинути в революційній світовій бурі”2. Кілька сторінок далі, ті самі народи називаються “рештками розду- шених історією націй”, які аж до їхньої “повної денаціоналізації або вигублення” мають грати роль контрреволюційних сил. З-поміж цих націй не виключає Енґельс південних слов’ян3. Тому одинока перспектива, що стелеться в будучині перед сими народами, – це “бути зметеними з поверхні землі”4. Ще різкіше висловлюється Ен- ґельс в уміщеній у “Neuе Rheinische Zeitung” статті про “Демократичний панславізм” (NRZ. – 1849. – 14/ІІ), де безапеляційно проголошується, що “опріч поляків, росіян, хіба ще турецьких слов’ян, жодний слов’янський нарід не має майбутнього”.

Майже ті самі думки здибаємо у Маркса. Чехи у нього є “після свідоцтва всіх знаних нам фактів… нація умираюча”5. Говорячи про розпуск кремзирського со- йму з його слов’янською більшістю, Маркс пише: “Тож скінчилися тепер і, певно, назавше спроби слов’ян Німеччини здобути самостійне національне існування6. Розбиті рештки численних націй, “яких національність і політична активність яких давно була притлумлена і які були змушені через це вже від тисячі років йти сліда- ми могутніших націй7, – ось загальна характеристика, дана Марксом сим народам, які він далі порівнює з уельсцями, басками, бретонцями і креолами. У “The Eastern Question” Маркс навіть відмовляє права називатися націями тим слов’янським на- родам Австрії, що цілим своїм національним організмом живуть у межах цієї дер- жави; вони лише “додатки (appendages) або до німецької, або до угорської нації і більше нічого”8. Стоячи майже на тій самій лінії, що й Енґельс, в оцінці історич- ного значення слов’ян, Маркс, одначе, у своїм песимізмі не посувався так далеко, як перший. Не лише за поляками і москалями признавав Маркс право на буду- чину. Це право, за ним, посідали рівно ж і турецькі слов’яни (і греки). За його словами, греки і слов’яни були тими, що “несли поступ в усі часи европейської Туреччини”9. Лише вони були там носіями цивілізації, а турки, коли б не мали у своїх руках адміністративного й воєнного апарату, давно б зникли з европейської Туреччини. А втім, ці похвальні атестації Маркса цивілізаторським здібностям балканських народів (опріч турків) стосувалися лише слов’ян і греків. Про албан- ців, наприклад, Маркс був цілком иншої думки – їх він уважав “зовсім не пригото- ваними до цивілізації”10.

 

2. Aus dem liter. Nachlass z. Marx, Engels u. Lassall. B. III s. 236.
3. – S. 241.
4. – S. 245.
5. “Revolution und Kontr-Revolution in Deutschland” (S. 62).
6. – S. 98.
7. – S. 98.
8. “The Eastern Question”. – P. 546–47.
9. “The Eastern Question”. – P. 26.
10. – P. 6.

 

Третій із наших авторів, Ф. Лассаль, ні щодо змісту своїх поглядів на неісто- ричні нації, ні щодо сили й енергії висловлювань, мало чим різниться від перших двох. Австрійських слов’ян (опріч поляків) він називає “дикими і варварськими шматками народів” або “наційками” (цей останній епітет припадає, між иншим, і галицьким українцям), “дикими силами природи (rohe Naturkräfter), яким Австрія скористалася для придушення вільнолюбних змагань культурних народів – німців, італійців і угрів11.

Що тичиться зокрема українців, то ці нечисленні згадки про них, які спотика- ємо в Енґельса, Маркса і Лассаля, часом суперечать одна одній. Вище я вже зга- дав, чому українцям присвячено в цікавій для нас літературі розмірно мало місця. Инакше й не могло бути, коли зважити, яка маленька була політична вага нашої нації в тодішні часи. Нація “хлопів і попів”, темна маса, серед якої щойно зачинав блимати перший вогник національної свідомости; маса цілком політично пасив- на в Росії, ставлячи перші непевні кроки на дорозі політичного самовизначення в Австрії, не могла притягати до себе великої уваги. За таких обставин треба лише дивуватися з історичної інтуїції Маркса й Енґельса, які в цій аморфній масі все ж угледіли окрему націю, а не рівняли її з креолами та басками і не залучували її як “додаток” до москалів або поляків.

Знаходимо одне місце у Маркса і два в Енґельса, які недвозначно промовляють за тим, що обидва великі соціялісти фактично бачили в українцях націю осібну й самостійну. В “The Eastern Question” ділить Маркс австрійських слов’ян на дві частини. Одна складається з “кавалків племен, історія яких належить до минув- шини і яких теперішній історичний розвиток пов’язаний із націями иншої раси і мови”12. Такі народи, до яких автор, між иншим, зачисляє словенців і чехів, не мо- жуть навіть претендувати називатися окремими, сепаратними націями. До частини другої належать “фрагменти різних племен, що в бігу історії відділилися від gros своїх націй і які наслідком того мають свій центр тяжіння по-за Австрією”13. До них Маркс залічує поляків, сербів і українців (Ruthenes), які (себто українці) мають свій центр тяжіння “в инших малоруських (Malo-Russian) провінціях, з’єднаних (united) із Росією”14.

Зіставлення обох частин цієї цитати приводить до цікавих висновків. Передусім Маркс уже через те одне приймає осібність української нації, що не зачислює її до першої групи австрійських слов’ян, якій він відмовляє права називатися націями незалежними. Застостовуючи цей самий argumentum a contrario, зобачимо рівно  ж, що Маркс не відмовляв будучини нашому народові, як це він робив, наприклад, щодо словінців, спихаючи їх до націй, яких “історія належить до минувшини”. Уміщаючи українців до другої групи австрійських слов’ян, Маркс, очевидно, да- лекий був також від думки бачити в них якийсь додаток до чужих націй, подібно сехам або словінцям. Зрештою, якби Маркс бачив у нас лише “частину великого російського народу”, то не писав би, що галицькі українці гравітують до “инших українських провінцій”; написав би був просто – до Росії. У ті часи про Україну і про українців так мало знали на Заході, що подібну скрупульозність у терміноло- гії, подібне відрізнювання “українських провінцій” від властивої Росії могло  дик-

 

11. Lassal. Der italienische Krieg u. die Aufgabe Preussens (Politische Reden u. Schrifteт”. – В.ІІ. – S. 381).
12. “The Eastern Question”. – Р. 546–7.
13. “The Eastern Question”. – Р. 546–7.

 

тувати авторові лише його переконання, що він фактично має тут діло з різними народами.

Коли Маркс говорить про російських українців лише принагідно, то в Енґельса знаходимо кілька рядків, у яких безпосередньо говорятся про нас. Ці кілька рядків містяться в його статті “Die auswärtige Politik des russischen Zarenthums”, уміщені  в “Neue Zeit”, у зв’язку з польським питанням. Пишучи про російську політику в Польщі у ХVІІІ в. та про переслідування грекокатоликів у Речі Посполитій, Ен- ґельс каже: “Це дало великоросійським царям бажаний привід рекламувати для себе колишні литовські, але пригнічені поляками землі як землі чисто російські, хоч бодай українці (Кleinrussen) (з мешканців цих земель – Д.Д.), за найбільшим живим славістом Міклошичем, не говорять жодним російським діялектом, лише окремою (aparte) мовою15.

Як бачимо, Енґельс визнавав українців настільки самостійною нацією, що до- зволяв собі навіть квестіонувати правоважність анексійних титулів Катерини ІІ на “литовські” землі. Друге місце в Енґельса, яке посередньо говорить про нас, на- дибуємо в “Volksstaat’s”. Хоч і там він уважає Україну сферою польських впливів, але, говорячи про соціяльні стосунки в Росії, він виразно зазначає, що під Росією “треба розуміти не цілу російську державу…, а тільки Великоросію, себто край, що тягнеться на заході до Пскова і Смоленська, на південь до Курська і Воронежа” (Internationales aus dem Volksstaat. – S. 49).

Ці два уступи мають, безперечно, своє значення, одначе мусимо стерегтися пе- ребільшувати їхню вагу. Щодо думки Енґельса, то вона може служити рішальним аргументом у питанню самостійности української нації хіба у тих, що звикли бу- дувати майбутнє нації на філологічних аргументах, Маркс, правда, висловлюється трохи ясніше, але й тут не треба забувати, що – у наших авторів – саме визнання якогось народу за націю зовсім ще не передрішало питання, до якої з двох ворожих національних стихій (націй революційних і контрреволюційних) дана нація має бути зачислена?

Що ж до цього питання, то не підлягає сумніву, як це зараз побачимо, що як Маркс, так і Енґельс, рівно ж Лассаль, дивилися на українців (правда, лише галиць- ких) як на націю контрреволюційну, яка вже тим самим esse delenbam (має бути знищена). Говорячи про реакційні “нації і наційки” Австрії, яким історія судила почесну долю – згинути з поверхні землі, Енґельс не робить жодного винятку і для австрійських українців. Дотичний уступ є настільки, з усякого погляду, характер- ний, що наводжу його в цілості: “Щоб здавити їх (поляків. – Д.Д.) революційний дух, – пише Енґельс, – уже Меттерніх апеллював до українців (Ruthenen), племени, що відрізняється від поляків трохи відмінним діялектом, а головно – грецькою ре- лігією, яке здавна належало до Польщі і яке від Меттерніха довідалося, що поляки є його гнобителями”16.

Не потребуємо зупинятися на деяких історичних неточностях наведеного усту- пу, як, наприклад, на згадці про “грецьку релігію”, коли насправді треба було ска- зати “грецький обряд” (католицької релігії); рівно ж не потребуємо аж доводити, що українці й без Меттерніха і ще задовго перед ним “довідалися”, що поляки       є їхніми гнобителями. Ці історичні неточності важні лише на стільки, на скіль-   ки вони поможуть нам розв’язати питання; чи та наскільки мав Енґельс право,  не

 

15. Die Neue Zeit. – 1890. – VIII.
16. “Aus dem liter”.B. III, s. 237.

 

знаючи історії України, ставити гороскопи щодо її нації і будучини? Та до сього питання я буду мати нагоду ще вернутися. Тепер обмежуся на сконстатованню, що так само “pollice verso””, як на инші “наційки” Австрії, поглядав Енґельс і на українців. Вони були для нього лише знаряддям меттерніхівської політики, скеро- ваної на приборкання революційних рухів великих історичних народів – німців, мадярів, італійців і поляків. У цьому аспекті погляди на українців Маркса, Лассаля й Енґельса цілком ідентичні. Перший також бачить у них, подібно як у румунах, інструмент австрійської влади, який вона з’єднувало “обіцянками і подарунками для своїх конртреволюційних цілей17.

Лассаль навіть називає Австрію “реакційним принціпом” за те, що уряд віден- ський здушив революцію протегуванням і з поміччю різних варварських народів (до них віднесені й українці), які ледви чи не Відневі мають загалом завдячувати своєю появою на арені історії18.

Summa summaru, погляди великих соціялістів на Україну суперечні. Там, де вони sina ira et studio підходять до оцінки станновища і значення української на- ції, вони виявляють, як ми бачили, досить несподівану історичну інтуїцію; там,   де вони мають діло з українцями – супротивниками революційно налаштованих иноді поляків, у них говорить лише европейський демократ 48-го року, для якого цілий світ ділився лише на два табори, який для ворогів революції мав лише одне гасло – “pereat!” (хай згине). Що в сім смертнім присуді неісторичним націям дуже часто “der Wunsch der Vater des Gedankens war” (бажання було батьком думок), не потрібно додавати.

На сім і закінчую перегляд думок наших авторів в українській справі, застеріга- ючи собі остаточний висновок щодо цього наприкінці статті, бо як характеристика загального методу Енґельса і Маркса в національній справі, так і загалом инші місця з їхніх творів дадуть можливість зовсім змодифікувати їхні безпосередні ви- словлювання про українську націю. А тепер перейду до иншого питання, яке, прав- да, пов’язане з питаннями, що досі були предметом нашої уваги, але яке, з огляду на його важливість, розглядатиму окремо. Маю на увазі ставлення наших авторів до панславізму у зв’язку з їхнім ставленням до неісторичних націй.

 

ІІ.

Як я вже зауважив угорі, три сили старої Европи стояли на перешкоді національно-революційних рухів 48-го року: Прусія, Австрія і Росія. Тому коли Енґельс і Маркс виступили ворожо проти неісторичних націй, то се було не лише через те, що вони були знаряддям у руках австрійського уряду, але також через те, що майже всі слов’яни Австрії в той час (опріч поляків) були авангардом пансла- візму. 1848 рік, коли в Празі радив слов’янський конгрес за участю Михайла Баку- ніна, був роком весни панславістичного руху. Але ні ся обставина, ні участь Баку- ніна в панславістичнім руху в Австрії не виключали, що серед прихильників сього руху було досить людей, які готові були з метою повалення революції офірувати свої послуги не лише Відневі, але й Петербургові. Як загалом Енґельс дивився на панславізм, найліпше доводить його стаття “Демократичний панславізм” в “Neue Reinische Zeitung” (1849, 14/ІІ), де, між иншим, знаходимо таке речення: “Так звані демократи серед австрійських слов’ян (під якими автор розуміє власне  панславіс-

 

17. The Eastern Question. – Р. 6.
18. “F. Lassal’s politische Redeng, u. Schriften”. – B. II. – S. 381.

 

тів) є або драби, або фантасти, до того ж драби завше водили за ніс фантастів” – характеристика, що не зостаріла й понині. Незважаючи, одначе, на те, що Енґельс (і Маркс) схильні були дивитися на панславізм як на течію, ще не оформлену і не сконсолідовану, вони, особливо останній, надавали йому величезне значення для Австрії і для слов’янських народів не лише сієї імперії, але також і Туреччини. Щодо сих останніх, то всі ці серби, болгари, босняки, македонці “дивляться на Петербург, сподіваючись звідти приходу месії, який визволив би їх від всякого лиха”19. У другім місці ми вже читали, що, за Марксом, Росія була “природним центром тяжіння” для деяких австрійських слов’ян. Уміла політика з боку Росії, політика збудження й підтримання слов’янської ірреденти в Австрії, не лише, на думку Маркса, може числити на успіх, але просто загрожує існуванню австрійської імперії. Звертаючись до можливих наслідків австро-російського конфлікту, Маркс пише: “Одна перемога над австрійцями, і вони (“дев’ять або десять мільйонів ав- стрійських слов’ян”. – Д.Д.) були б в стані повної інсуррекції20). Сталий вплив Ро- сії на слов’янські народності Австрії є “сталою небезпекою для цілости і велико- сти Австрії”21. Трохи далі, згадуючи про погрози Росії і Наполеона підняти проти Австрії повстання слов’ян з одного боку, Італії, угрів і поляків – з другого, Маркс пише: “Хоч би куди Австрія повернулася, скрізь вона знаходить революцію… і з ці- лою своєю армією в 60000 штиків, найліпших у світі, ведених генералами, досвід- ченими на полях битв, вона була б засуджена на фактичну безсилість”22. Таке вели- чезне значення надавав панславізмові Маркс. Ця небезпека з боку панславізму для Австрії ще збільшувалася через ту обставину, що, як думав Маркс, кожний із цих фрагментів австрійських націй, більшість яких живе в Росії, як магніт, буде тягну- тися на північ23. У сих поглядах Маркса на панславізм і лежить друга причина його різко негативного ставлення до національних змагань неісторичних націй (перша, як ми вже бачили, був союз цих останніх з австрійським урядом). Слов’яни мають бути тримані в узді, скоро вже перші їхні кроки на дорозі вільного національного розвою грозять Австрії заливом панславізму і знищенням діла революції. Тільки гегемонія германізму і безпощадний терор супроти реакційно-панславістично на- лаштованих слов’ян урятує справу свободи в Німеччині й Австрії. Неісторичні на- ції мусять бути зметені з історичної арени, бо вони зв’язали свою справу зі справою панславізму. А панславізм у самій своїй суті є рухом реакційним: “Панславізм є не лише рухом, який змагає до національної незалежности, – він є рухом, що обернув би нанівець зроблене протягом тисячі років історією, що не міг би реалізувати себе без стертя з мапи Европи Угорщини, Туреччини та значної частини Німеччини”24.

 

ІІІ.

Передше ми сформулювали погляди наших авторів на неісторичні нації таким робом: ці нації зв’язали свою справу зі справою реакції (меттерніховщини і пан- славізму), тому вони, як і сама реакція, засуджені на смерть. Але Енґельс фор-

 

19. “The Eastern Question. – Р. 8.
20. – Р. 544.
21. – Р. 552.
22. – Р. 553.
23. – 547. Загалом Маркс розумів велике значення слов’янської проблеми для австро- російських відносин, як і навпаки: значення австро-російських взаємин для будучини поодиноких слов’янських народів. Ці дві держави Маркс називав “природними ворогами”.
24. “The Eastern Question”. – Р. 544.

 

мулював це ставлення ще инакше: неісторичні нації не мають жодних конечних підстав для дальшого розвою, цілим ходом історії вони засуджені на згин, і тому вони контрреволюційні. Така формула,що, як бачимо, є така сама, як перша, лише поставлена догори ногами, приводить нас до нового питання, яке пізніше допомо- же нам оцінити стійність різко негативного ставлення Енґельса – Маркса – Лассаля до занедбаних історією народів. Питання: чому, на думку наших авторів, – плебей- ські нації Австрії нездатні до поступу, до дальшого розвою, до сконсолідування в міцний національний організм?

Детальної вичерпної відповіди на це питання ми у наших авторів не знайдемо. А втім, така відповідь і не могла бути дана в газетних статтях. Та проте ті кілька місць, де порушується питання, що цікавить нас у сім розділі, щодо ясности й ви- разности висловлених там думок, не залишають бажати нічого ліпшого.

Слов’яни, поминаючи поляків, москалів і балканських слов’ян, через те не ма- ють перед собою жодної будучности, що “їм бракує первісних історичних, гео- графічних, політичних та економічних умовин самостійности. Народи, що ніколи не мали власної історії, які від того моменту, як осягли перший примітивний сту- пінь цивілізації, вже дісталися під чуже панування або що через чуже ярмо були насильно втягнуті на перший щабель цивілізації, не мають жодної здатности до життя. Якби ще австрійські слов’яни творили одну компактну масу, як поляки, мадяри, італійці, якби вони потрафили збудувати державу з 12 – 20 мільйонами на- селення, тоді їх претензії ще мали б поважніший характер”25. Але такої компактної території слов’яни не творять. Клином врізалися між них мадяри й німці; в Богемії чехи цілком перемішані з німцями, а чеські міста мають німецьку буржуазію. На- ціональне з’єднання слов’ян, посілості яких сягають аж до побережжя Адріятики, є вже через те утопією, що ні німці, ні мадяри не можуть дати відтяти себе від Адрій- ського моря з географічних і комерційних поглядів, що для Німеччини й Угорщи- ни є таким самим питанням життя, як наприклад, для Польщі береги Балтики. В ті часи, коли складалась Австрійська монархія й Угорське королівство, з’єднати всі сі народці в одну велику державу – що одне дало б їм можливість брати участь в історичнім процесі – було ділом цивілізації. Що слов’яни були втягнуті в австрій- ський державний організм насильством – це не має значення: без насильства, без залізної безоглядности ніщо не робиться в історії”. В наші ж часи “політична цен- тралізація, наслідком колосального поступу індустрії, торговлі й коммунікації є ще наглійшою потребою, як тоді – в ХV і ХVІ вв”26.

Це пише Енґельс.

Маркс звертаєтається до значення історичної традиції в національних змаган- нях поодиноких народів.

“Де є хоч одне з сих племен (австрійських слов’ян. – Д.Д.), не вилучаючи чехів, що мало б національну історичну традицію, яка живе в народі і яка виходила б поза дрібні змагання чисто локального характеру? Коли вони не могли здобути собі не- залежність і створити державу, яку можна було б утримати ще тоді, коли їхні оби- два вороги, мадяри й німці, шарпали один одного, як вони хочуть зробити це тепер по тисячолітнім гнобленню і денаціоналізуванню?27” Домагатися сього тепер – це значить “старатися повернути status quo, що був року Божого 800”. Тим часом “іс-

 

25. “Aus dem lit. Nachl.” B. III, ст. від. 14/2 р. 49.
26. Aus dem lit. N.
27. Ibidem. – B. III. – S. 240, 241.

 

торія останнього тисячоліття мусила б їм (австрійським слов’янам) показати, що такий крок назад неможливий”; що асиміляція слов’ян німцями є “історичною тен- денцією”, та що “ся тенденція аж тоді перестане діяти, коли процес германізації наткнеться на кордон великих, замкнених у собі, нерозбитих націй, що здатні вести самостійне національне життя, як угри й певною мірою поляки, і що через те при- родна і неминуча доля сих умираючих націй – дати довершитися сьому процесові знищення й асиміляції їх сильнішими сусідами”28. Отже, неісторичні нації мають бути асимільовані вже через те, що їм бракуює “перших умов національного жит- тя: великого числа населення і одноцілості (Geschlossenheit) території”29.

Отже, брак історичної традиції, брак елементарних політичних, економічних і географічних умов – ось головні причини, які, на думку Маркса й Енґельса, робили будучність неісторичних націй дуже проблематичною. В такім поставленню питан- ня мусить передусім вдарити плутання двох, близьких, але все ж окремих питань: можливости існування якогось народу як нації, його національної незалежності, і можливости існування сього народу як державного організму, його державної не- залежности. Та до цього я ще верну. Дотепер мені ходило лише про можливо вірне подання поглядів трьох великих соціялістів проблему, що нас цікавить, без жодних критичних зауваг.

Тепер переходжу до сих останніх.

 

ІV.

Деякі думки Енґельса й Маркса про національні справи давно вже спростовані самою історією, деякі – такими загально визнаними соціялістичними авторитета- ми, як Каутський, Бауер і Мерінґ, инші самими ж Енґельсом і Марксом.

Уже вихідний пункт поглядів сих останніх на національні рухи – підпорядку- вання сих рухів інтересам західноевропейського (навіть не цілоевропейського) пролетаріяту – ледви чи може бути поставлений у такій абсолютній формі, як це ми стрічаємо в Енґельса і Маркса. Ніколи-бо тут не виключена небезпека помил- кової, чисто суб’єктивної оцінки сих інтересів. Добре би вийшли “diese Burschen” на Балкані, коли б вони, за порадою Маркса, чекали на своє визволення аж до со- ціялістичної революції. Жодних рожевих перспектив не відкриває і перед недер- жавними націями Росії знаний рецепт: здержатися з поданням своїх національних домагань аж до здобуття політичної свободи в Росії. Наскільки навіть серед самих соціялістів може різною бути оцінка – чи активізація певних національних рухів суперечить інтересам західноевропейського пролетаріяту, чи ні – свідчить дуже проречисто остання загальноевропейська криза. Не згадую вже про відмінності, які заходять між українськими та російськими марксистами в оцінці значення націо- нальних рухів у Росії для інтересів робітництва. У своїй передмові до “літературної спадщини” Маркса, Енґельса і Лассаля Мерінґ так відповідає на питання, чи, коли та наскільки визвольні змагання окремих націй втрачають своє право на здійснен- ня, стикаючись із вищими культурними інтересами.

“Саме питання, – читаємо там, – за яких обставин, самі в собі оправдані, само- зберігальні змагання маленької нації мусять піти в кут, щоб не стояти всупереч із умовами революційного розвитку великих, культурних народів, – у кожнім кон- кретнім випадку тяжко розв’язати. Небезпека, що визвольна боротьба якоїсь да-

 

28. Revolution und Kontr-Revolurion in Deutschland. – S. 98, 99.
29. – S. 99.

лекої нації зашкодить найважливішим інтересам історичного розвитку у великих культурних центрах, ся небезпека має проти себе іншу: що великі нації зі свавіль- ною байдужістю (mit soveräner Gleichgiltigkeit) перейдуть до порядку денного над життєвими інтересами малих народів30.

Як ми вже знаємо, “інтереси західноевропейського пролетаріяту” покривалися в той час у Маркса й Енґельса з “інтересами великих культурних націй”, з їхнім “революційним розвитком”, тому відповідь Мерінґа може бути з повним правом віднесена до тих теоретичних розумувань Маркса (суперечність з інтересами захід- ноевропейського пролетаріяту), якими він (і Енґельс) узасаднювали своє різко не- гативне ставлення до визвольної боротьби менших народів. Хоч би як на це питання відповісти, воно є чисто формального, другорядного значення. Багато важливіше від того, чи визвольні рухи неісторичних націй мають бути підпорядковані куль- турним інтересам більших народів, інтересам поступу та демократії, які ці останні репрезентують, багато важливіше є питання, чи ці визвольні рухи народів-паріїв фактично миналися в той час з інтересами демократії. Чи ті загибаючі нації, яким нічого не залишалося, як крутити назад колесо історії, як бути контрреволюцій- ними, фактично були morituri (призначені на смерть)? А коли навіть і так, коли сі всі “наційки” були справді якоюсь реакційною голотою, що ніколи не мала навіть історії, то чи були наші автори управнені твердити, що сей стан, у якому перебу- вали ці “наційки”, є чимось природним, а не перехідним? Иншими словами, чи міг Енґельс або Маркс казати, що коли українці, припустімо, були в 48 році підпорою реакції, то вони й повік нею будуть? Або, що коли, наприклад, чехи не мали історії, то й не будуть її вже мати?

Ці питання приводять нас до кардинальної помилки Енґельса і Маркса в їхніх поглядах на неісторичні нації, на котру вже звернув увагу О. Бауер. Ся помилка полягала в тому, що хвилевий, припадковий момент у життю австрійських слов’ян, момент занепаду, коли їхні інтереси припадково лише зв’язалися з інтересами аб- солютизму, наші автори взяли за тенденцію історичного розвою, за щось стале і конечне. Для пояснення того, як Енґельс і Маркс могли впасти в таку помилку, за- уважу хіба, що на силогізмі, що призвів їх до сеї помилки (“те що є, то й буде, то і є нормальне”), будується ціла модерна наука і прикладні знання.

Нам тепер легко зауважити сю помилку Енґельса, бо вона справлена самим життям. Особливо ся помилка видна нам, сучасникам ХХ віку, який буде колись названий в історії “віком пробудження неісторичних націй”. І, що найхарактерні- ше, тою рушійною силою, яка вивела сі, мовляв Енґельс, “Volkerabfäller” з небуття, була власне та сама демократія, що, на його думку, мала принести їм смерть. Демо- кратія (що сама з’явилася наслідком неустанного розвитку розвитку капіталізму), як ми се слово розуміємо, має своїм гаслом не лише teut pour le peuple”, але й “par le peuple”. Ці останні слова – категоричний імператив всякої демократії, а конечною умовою його здійснення є підвищення активности мас, їхньої самодіяльности – економічної, інтелектуальної і політичної. У націй неісторичних цей процес у тій хвилі тягне за собою потребу національної літературної мови, національної преси, науки, загалом національної культури, зрештою, потребу організуватися в окреме національне тіло. Цей процес, що захопив тепер колосальну теритрорію від Ельби до Кавказу і від Сейму і Сяну до Чорного та Еґейського морів, захопив чотири великі держави і з добрих два десятка, здавалося б, на смерть роздушених колесом

 

30. “Aus dem lit. Nach.” B. III. s. 76–78.

 

історії націй, змусив і учнів Маркса й Енґельса зревідувати їхні погляди на мож- ливість національного існування неісторичних націй і бодай post factum визнати їм право, яке вони вже здобули. Сю ревізійну роботу виконали головно К. Каутський і О. Бауер. Детальний розгляд їхнії поглядів щодо сього не входить у завдання сієї статті. Можливість національного буття неісторичних націй не лише Австрії, але  й Росії настільки не заперечується сучасною соціялістичною літературою Заходу, настільки є там трюїзмом, що вистане покликатися лише на відповідні праці з на- ціонального питання двох названих вгорі авторів31.

Погляди Маркса хіба настільки були стійними, що в той час (40–60 роки) фак- тично завданням часу було утворення кількох нових багатонаціональних держав (Австрія, Угорщина) або їх сурогатів (Галичина), та що иншим слов’янським наці- ям Австрії, з огляду на їхню соціально-політичну кволість, справді не залишалося нічого більше, як впрягтися до тріюмфального воза переможців. У сім сенсі вони дійсно були morituri, дійсно виступали проти “духу часу”.

У 48-м році, коли в Угорщині й Польщі шляхта була майже одинокою носи- телькою національної культури, одиноким політично активним класом, ще можна було говорити про “некультурність”, про відсутність будучини у таких націй, що, як українці, складалися з “попів та хлопів”. Невільно цього, одначе, робити тепер, коли в державі приходять до значення маси. Бо не треба забувати, що той держав- ний устрій Австро-Угорщини, який постав як наслідок визвольної боротьби старих культурних націй (ліберальний дуалізм), не був вічним. Означуючи поступ в по- рівнянню з поваленим ним меттерніхівським абсолютизмом, він все ж був лише етапом у розвитку демократії. Тепер демократія поставила нові цілі, нові гасла й тут, як на закляття, образ зовсім змінюється. Борцями за ці нові гасла виступають уже нові нації – сі “відпадки народів”. Вони в перших рядах борців за національну автономію, за загальне виборче право, за федеративний устрій Австрії, себто за всі ті вимоги, за які бореться і соціял-демократія. Натомість нації колись революційні, поляки, німці, мадяри, відверто переходять до табору реакції. Вони є противника- ми загального й рівного виборчого права, вони є проти автономії націй, для них існує славнозвісний §14, який допомагає їм за помічю уряду ламати обструкцію пригнічених націй у парламенті, вони є найзавзятіші противники соціяльного за- конодавства, найвірніша підпора мілітаризму і династії. “Der Weltgeist” Геґеля є тепер рішуче за молодими націями Австрії, вони є “одержимі” ним, сим духом, який покинув своїх улюбленців із 48-го року. Те, отже, що Маркс і Енґельс говори- ли про контр-революційність неісторичних націй, що вони “аж до їхнього повного загину або винародовлення зостануться носіями контрреволюції” – так само вже спростовано історією. Та причина, яка гнала в 48 р. українців, словінців, хорватів й ин. на поміч реакції, це був страх перед національною смертю, перед політичним і соціяльним гнітом, страх бути зданим на ласку і неласку своїх відвічних ворогів, бути поглинутими ними. Або, иншими словами, змагання за власне національне існування, себто той самий момент, що є тепер головною підоймою перебудо-   ви Австрії на демократичну, оперту на рівності всіх націй державу – одним із важливих чинників її демократизації. Флірт українців і хорватів з Віднем у 48-ім році був хвилевою інтригою, що зовсім не випливала з природної взаємної схиль- ності сторін. Тепер ці дві нації, може, найбільш неприєднані противники сучасної

 

31. “Der Kampf der Nationalitäten dás Staatsrecht іn Oesterreich” – v. K. Kautsky – “Vorrede” до “Revo- luiion und Kontr-revolution in Deutschland”. Bauer. “Nationalitätenfrage u. Sozialdemokratie”.

 

реакційно-дуалістичної Австро-Угорщини. Історія вчить, між иншим, нас одного надзвичайно цікавого факту, який свідчить про те, що в аналогічній ситуації, в якій були українці в 48-ім році, кожна нація, а не лише “реакційні слов’яни” стає “наці- єю реакційною”. У Славонії мешкають близько 145000 німців, які досі зазнали дуже мало доброго від конституційного режиму в Хорватії. Бо хорвати, самі пригноблені мадярами, як лише можуть, стараються денаціоналізувати своїх німців, обмежуючи їхні права на власні школи і т. ин. Тому, коли конституцію в Хорватії скасували і за- провадили комісаріят, хорватські німці поставилися до сього факту доволі байдуже, а подекуди з неприхованою симпатією. Все це цілком зрозуміло, як рівно ж зрозу- міло, що галицькі німці й українці дуже мало захоплюються крайовою автономією, воліючи замість близького польського, далекий німецький централізм.

Зачисляти за се ці нації до націй реакційних за своєю природою загалом, звичай- но, немає жодних підстав. А коли це робив Енґельс, то це випливало як із уже зазна- ченої, так і з другої його кардинальної помилки, з ідентифікації об’єктивних інтер- есів неісторичних націй з інтересами націй панівних. Говорючи, що українці щойно від Меттерніха довідалися про гніт поляків над собою, Енґельс пише слідом за тим: “Так, ніби в Польщі самі поляки так само, як і українці, не були гноблені, так, ніби під австрійським пануванням не був Меттерніх їхній спільний ворог”32. З цієї цитати видно, що Енґельс бачив у демократизації держав ледве чи не панацею від націо- нального гніту. Його слова про Меттерніха, що аж мусив переконувати українців про гніт поляків над ними, рівно ж свідчать, як недооцінював Енґельс фактичні причини національних антагонізмів між націями більшими і меншими. Це недооцінювання й було причиною такого поспішного зарахування неісторичних націй до націй контр- революційних. Енґельс думав, що як поляки, так і українці мають лише одного воро- га і мають іти лише одною політичною дорогою. Не дивно, що кожне збочення з сеї спільної дороги, яке диктувалося зовсім оправданою підозрілістю плебейських націй щодо добрих намірів націй історичних, видавалося йому зрадою справи революції.

Як я вже зауважив, тут ми маємо справу не з переконаною реакційністю полі- тично вишколених класів, лише з тим напівсвідомим протестом пригніченої маси проти своїх визискувачів, який нині дасться експлуатувати темним силам реакції, але завтра мусить конечно виллятися у свідомо революційні форми.

Побачити це перешкодила Енґельсові й Марксові та обставина, що вони не зверну- ли належної уваги на соціяльно-економічну структуру неісторичних націй, на соціяль- ні антагонізми між австрійськими народами, які скоріше чи пізніше мусили вивести плебейські нації на дорогу демократії й революції. І це було третьою помилкою на- ших авторів, що привела їх до хибної оцінки історичного значення народів-плебеїв.

Рівно ж життя не виправдало гороскопів Маркса щодо панславістичного руху й опертого на них прогнозу щодо будучини неісторичних націй. У поглядах велико- го соціяліста на цей рух є багато влучного і слушного, та все ж вони грішать пев- ною однобічністю. В однім місці, наприклад, Маркс пише, що ці фрагменти (націй

– поляки, українці і серби) будуть і далі тяжіти кожний до свого природного цен- тру, само собою розуміється (is a matter of course), і стає чимраз більш очевидним мірою того, як шириться між ними цивілізація, а разом з нею потреба в історич- ній, національній активності”33. І хоч під цим “природним центром” автор розумів врешті-решт Росію, то все ж це місце можна ще розуміти як констатування тільки

 

32. Aus dem lit. Nachl. – S. 237.
33. “The Eastern Question” p, 547.

 

природного факту, що кожна нація змагає до своєї консолідації, до з’єднання всіх своїх частин в одну цілість. Про визнання якоїсь надзвичайної сили панславістич- ного руху серед австрійських слов’ян тоді б не було й мови. Але зостаються инші висловлювання Маркса щодо цієї справи, зацитовані мною в ІІ-му розділі, які не лишають жодного сумніву в тому, що Маркс фактично бачив в австрійських (по- минаючи поляків) і турецьких слов’янах аванґард панслов’янського “Drang nach Westen”. Історія і тут справила погляди Маркса, і то досить несподіваним спосо- бом. Знову бачимо цілковиту переміну: нації (поляки), які були такими рішучими ворогами панславізму, що їх навіть не вважали за слов’ян, грають одну з перших ролей у панславістському русі; навпаки, нації, що за Марксом, мали зостати на все піонерами панмосковитизму (українці), виступають його завзятими ворогами. Причина помилки Маркса та сама. Хвилеву ситуацію, певні відносини між окре- мими слов’янськими народами, що носили лише тимчасовий характер, він уважав за щось стале, конечне. Тоді – ми мали перед собою поляків, у яких ще не вигас- ли повстанчі традиції, українців, хорватів і балканських слов’ян, повна безсилість яких супроти їхніх могутніх гнобителів робила з них рабів яких-будь ідеологій, від яких вони сподівалися свого національного визволення. Тепер инша ситуація. “Засилля” українців, жидів, білорусів і литовців штовхнуло багаті класи Польщі до запобігання ласки тої держави, де вони могли б собі знайти найліпшу оборону як проти “соціяльної”, так і проти “національної анархії”. Навпаки, зріст инших неісторичних націй Росії і Балкан, що зачали чути в собі власні сили, зробив для них панславізм або непотрібним, або просто крайньо шкідливим. Колишні панславісти  й революціонери помінялися ролями. Легенда про “природне” москвофільство неіс- торичних націй розвіялася так само, як і байка про їх “природну” контрреволюцію.

Переходячи до тих причин, на підставі яких Маркс і Енґельс відмовляли неісторич- ним націям, так би сказати, рації існування, треба зауважити, що тут ми зустрічаємо властиво сплутування понять. Автори дуже часто вживають слово “національна неза- лежність”, а думають “державна незалежність” – так, ніби ці два поняття покривають- ся. Сю неточність треба все мати на увазі, розглядаючи проблему, що нас цікавить.

Для осягнення національної незалежности слов’ян, на думку Енґельса, бракує передусім конечних економічних умов. Вони не мають власної буржуазії. Цей ар- гумент можемо просто поминути, бо він, властиво, є лише констатування факту, яке було слушне в ті часи, але яке абсолютно нічого не говорило ні за, ні проти на- родження сеї буржуазії в майбутньому. Важливішим уявляється другий аргумент про нівелювальну силу централізму, який робив безвиглядними змагання слов’ян до федералізму, роблячи їхні надії на сепаратне національне існування дуже про- блематичними. Входити в ближче обговорення питання, на скільки новочасна ка- піталістична держава дасться погодити з автономією своїх провінцій, лежить поза темою і рамками цеї статті, становлячи цілком окрему проблему про себе. Тут ви- стане зазначити, що сучасна соціял-демократія Австрії і Німеччини – в особах сво- їх найліпших представників – залишила погляди Маркса в цій справі. Каутський, приміром, каже, що “Австрія може ще існувати тільки як держава федеративна… Модерна з’єднана держава дасться дуже добре погодити з якнайдалі просунутим самовизначенням своїх провінцій, але лише з таким, яке встановлює для всіх час- тин рівне право34. Однакових поглядів тримаються Реннер, Бауер і ціла австрійська соціяльна демократія, в програмі якої стоїть вільний союз автономних націй.

 

34. Kautsky. Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Oesterreich.

 

Цілковиту слушність має натомість Маркс, коли він каже, що передумовою  для “національного існування” є “велика кількість населення й одноцільність те- риторії”. Але лише тоді, коли під “національним існуванням” розуміти існування в характері незалежної держави. Та й то з певними застереженнями, бо, хоч ми і бачимо, що державна незалежність маленьких держав є або фіктивна (Сербія перед останньою війною, Чорногора), або непевна, завсіди виставлена на небезпеку бути знищеною сусідами (Бельгія, Швеція), та проте такі держави існують, а існування їхнє часто більш тривале й певне, ніж великих держав (Швейцарія в порівнанню з Польщею або Туреччиною). Коли ж під виразом Маркса “національне існування” розуміти менш досконалі його форми, тоді і велика кількість населення і замкну- тість території – як умови національного існування – майже цілком відпадають: історія знає цілу масу дрібних народців (чехи, словінці, словаки, угорські румини), які скоро поступають наперед, не маючи ні одноцільної території, ні поважного числа населення.

Щодо значення історичної традиції як умови національного існування, то і ця обставина має певне значення, тільки коли будемо говорити про існування нації як держави. Маса ж нових народців Австрії, властиво, не мають жодної неперерваної історичної традиції, що не перешкоджає їм досить уперто і з успіхом відстоювати свій національний побут.

Більшу, як на перший погляд видається, вагу мають вказівки Маркса на роль географічної констеляції, в якій живе нація, на шанси її розвитку. Нація, що не має певних конечних для неї географічних умов, засуджена або на смерть, або на веге- тування, як, наприклад, Московщина, поки вона не здобула Балтійського і Чорного морів. Одначе тут треба бути надзвичайно обережним в ставленню гороскопів: чи нація має згинути, чи ні через те, що їй бракує конечних географічних умов? Маркс пише, що незалежність слов’ян є утопією з тої причини, що ні Австрія, ні Угорши- на не дадуть ніколи відтяти від них Адріятики. Ці аргументи недавно трохи відсві- жила віденська преса з нагоди останньої балканської війни і зв’язаних з нею велико- сербських і тріялістичних планів. Однак уже дальші слова згаданого вгорі вислову Маркса позбавляють його аргументацію всякої сили. Маркс каже, що слов’яни тому не дістануть ніколи берегів Адріятики, що ці береги так само конечні для Австро- Угорщини, як для Польщі береги Балтики. Отже, коли конечність посідання австрій- ських берегів так само мало буде в стані утримати їх за Австрією, як конечність воло- діння Балтійським пебережжям для Польщі була в стані гарантувати їй це володіння, тоді справа з національною незалежністю слов’ян не стоїть ще так погано!

Річ у тім, що богато територій або пунктів буває заразом географічною конеч- ністю для кількох націй. Для якої з сих націй ся конечність виявиться “конечні- шою” – це в кожному конкретному разі сказати наперед досить складно, аби від таких непевних даних робити залежним право і шанси нації на національну неза- лежність. Чеський король Оттокар Пшемисл ціле життя намагався добратися до Адріятика, а через нього – до світового ринку. Його спроби не вдалися, і Чехія, щоб не бути відтятою від моря (і від світового ринку), мусила ввійти до складу чужого державного організму, який відділяв її від Адрії. У таких обставинах все рішається взаємним відношенням сил конкурентів. Для Чехії море також було “географічною конечністю”, одначе – так само, як і Польща, – робити ужиток із цієї конечности вона змогла лише в рамах чужої держави.

Не потребую згадувати, що певне географічне положення так само, як і число населення, є конечною умовою для державного, але не для національного існування загалом даного народу. Підсумовуючи погляди Маркса і Енґельса на причини, завдяки яким вони заперечували можливість національного існування неісторич- них націй, мусимо констатувати, що деякі з них (політичний централізм) у суті речі не існують, деякі знову (географічні, територіяльні) вправді існують, але як конечні умови лише одної (правда, найдосконалішої) з форм національного існу- вання народів.

Мій перегляд думок Маркса й Енґельса в порушеній справі був би неповний, якби я не взяв під увагу тих поправок і застережень, які вони самі внесли у свої погляди. Зважати на ці поправки тим конечніше, що окремі з них значно змінюють або бодай ослаблюють категоричність деяких тверджень наших авторів.

Ці уваги торкаються першою мірою тези про т. зв. контрреволюційність слов’ян та реакційність національних рухів неісторичних народів. Захоплення австрійських слов’ян панславістичними ідеями було для Енґельса й Маркса одним із головних виявів цієї реакційности. Одначе з деяких статей, писаних Марксом до “Nev York Tribune”, можна переконатися, що залежність слов’ян від панмосковських впливів не була вже такою догмою для Маркса, як це могло би здаватися з уже цитованих уривків його творів. Підносячи поступ, який зробила Сербія на всіх полях гро- мадського життя, Маркс звертає увагу на постання у слов’янській і православній Сербії антиросійської поступової партії. Далі, переходячи до висновків загального характеру, пише Маркс: “Нема сумніву, що коли греко-слов’янське населення (Ту- реччини) здобуде владу в країні, яку воно залюднює та де воно творить три чверті цілого населення, з тою самою конечністю народиться антиросійська поступова партія, існування якої все було неминучою консеквенцією частинного унезалеж- нення від Туреччини якої-будь її части”35. Подібні ідеї висловлював Маркс і щодо слов’ян австрійських, лише не в такій категоричній формі. Признаючи “велику не- безпеку” для Австрії від панславізму та конечність для неї самооборони, Маркс із жалем зауважує, що хоч Метерніх і ставив опір панславізму, але “одинокий власти- вий засіб (боротьби з цим рухом) – повна свобода розвитку (австрійських слов’ян) не належала до системи його політики”36. Отже, тим самим автор визнає, що небез- пеку панславізму за певних умов можна відвернути!

Ці висловлювання стоять у різкім контрасті з загальними висновками Маркса в цій справі. Замість безнадійности – віра в можливість для слов’ян власними силами увільнитися від чужих політичних впливів. Замість анатеми “вічним реакціонерам”

– несмілива надія, що, може, ці “відпадки народів” таки знайдуть силу визволитися з пут реакції і панславізму. Цілком несподівана у Маркса віра в можливість само- стійної, поступової еволюції тих, кому відмовляли у всякій будучині, яких назива- ли “природними реакціонерами”. Ще більш характерне висловлювання знаходимо щодо слов’ян балканських, там де Маркс обговорює політику европейської дипло- матії супроти Оттоманської імперії. Сміючись із безсилости дипломатії посунути- ся хоч на крок в розв’язанню східного питання, з її змагань за всяку ціну утримати status quo на Балканах, Маркс пропонує свій спосіб розв’язання цієї проблеми. Цей спосіб є “реконструкція Оттоманської імперії через заснування грецької імперії або федеральної республіки слов’янських народів”37. Про “федерацію незалежних держав” Німеччини писав і Лассаль. Отже, те гасло – федералізм, – за   висунення

 

35. “The Eastern Question”. – Р. 9.
36. “The Eastern Question”. – Р. 549.
37. The Eastern Question. – Р. 75. Lassal. Reden und Schriften. II В. – S. 401 – 402.

 

якого австрійськими слов’янами, безповоротно зачислено їх до націй умираючих, що тримаються старих реакційних кличів, це саме гасло (федералізм) поручає сам Маркс як форму майбутнього устрою балканських слов’ян! Хоч би як дивитися на щойно наведену думку Маркса, в кожному разі вона значно ослаблює ту його аргу- ментацію, де він старається показати реакційність австрійських “наційок” власне їхнім змаганням до федералізму. Федералізм для балканських бодай слов’ян – це є порожнє місце, це є непослідовність у загальній концепції Маркса в цій справі, яка позбавляє її певної викінчености й цілости. Подібну непослідовність здибаємо і в Енґельса. З одного боку, слов’яни австрійські зостануться, на його думку, завжди (“аж до їхнього повного загину або винародовлення”) носіями контрреволюції38. З другого боку він дивується, чому українці в 48-ім році звернулися проти поляків, а не проти Меттерніха, який, прецінь, є їхній “спільний гнобитель”! Ergo, реак- ційність слов’ян (українців) пояснюється тут не їх соціяльно-політичним станови- щем (а тільки тоді й можна булоб б говорити про їхню природну реакційність), а браком політичної свідомости (бо мали б пізнати, хто є їхній “спільний ворог”).  А цей факт сам собою ще ніколи не був причиною смерти жодного класу, жодної нації. А вже цілком неоправданим булоб б приписувати сьому моментові перма- нентний характер. Що Енґельс загалом сам не брав своїх поглядів на неісторичні нації за догму, видко з богатьох місць “Літературної спадщини”. Так, говорячи про конечність політичної централізації і, ergo, повну безвиглядність національних (федеральних) рухів неісторичних націй, Енґельс пише: “Це все, одначе, не мало б рішального значення. Коли б слов’яни в яку-будь епоху свого пригнічення зачали нову революційну історію, вони вже через це довели б свою здатність до життя… Від того часу революція мала б інтерес у їхнім визволенню, і спеціяльні інтереси німців і мадярів зникли б перед важливішими інтересами европейської революції”. Формула, щоправда, унята в гіпотетичну форму, одним ударом перекидає догори ногами всі безапеляційні засуди автора неісторичним народам. Ця формула не мо- гла б бути написана, коли б Енґельс безумовно вірив у слушність своїх гороскопів про природну реакційність слов’ян, що заперечує всяку можливість революційного їх піднесення.

Загалом, може це бути велика смілість, але я думаю, що у своїх розумуваннях про долю і політичну вартість неісторичних націй Енґельс і Маркс (а що більше – Лассаль) виходили не стільки з об’єктивного досліду їхніх соціяльно-економічних і політичних відносин, їхніх історії (цеї останньої, як ми бачили на прикладі укра- їнців, вони не все добре знали), як піддаючись, може, несвідомо гіпнозові фак-  ту. Народам, що нічим майже не виявляли себе в історії, що у великій історичній драмі 48-го року грали лише негативні ролі, наші автори відмовляли у будучності і здатності до розвитку. З усіх слов’ян (крім поляків) найбільш енергійно відстою- вали своє національне існування слов’яни турецькі, і ми вже бачили, як під впли- вом сього факту змінювали супроти них Маркс і Енґельс свої загальні національні концепції. Найбільшу ж революційну енергію розвинули в тім часі поляки, тому погляди на них наших авторів зовсім відмінні від поглядів на инших слов’ян. У Енґельса читаємо: “Що Польщу не дасться умертвити, це вона довела в 1863 р. і доводить що дня. Її претензії на самостійне існування в европейській родині на- родів незаперечне”39 Ясніше важко подати залежність поглядів Енґельса на живу-

 

38. Aus dem lit. Nachl. – S. 237.
39. Engels. Internationales aus dem Volksstaat. – S. 39 – 40.

 

чість цієї нації від фактичних доказів, наданих нею на уґрунтування свого права на існування. Не потребую згадувати, що між фактичною активністю цієї нації та її здатністю до життя є дуже щільна залежність. Тому погляди Енґельса почас-    ти узасаднені. Але, з другого боку, ніколи не є оправданим заперечення права на існування якоїсь нації єдино на підставі її хвилевої політичної безсилости. Цей гіпноз факту, під яким були й Енґельс, і Маркс, не дав їм зрозуміти, що ціла т. зв. “контрреволюційність” слов’ян особливо австрійських українців) була ні що инше, як протест проти реакційної сторони революційно-національних рухів 48-го року (польського, мадярського); тої реакційної сторони, яка для стороннього ока була ще невидною і яка (в вигляді польського і мадярського гніту над иншими націо- нальностями) щойно тепер стає очевидною для всіх.

На перший погляд, може здатися дивним, що Маркс і Енґельс оперували таки- ми сумарними поняттями, як “нарід”, “нація”, дивними в устах ідеологів певного класу, теоретиків класового погляду на явища суспільного життя. Перша причина сього, розуміється, є та, що, правда, рідко, але є моменти в історії націй, коли з повним правом можна говорити про загальнонаціональні інтереси цілого народу. Подібних “єресей” з погляду вульгарних марксистів можна знайти досить не лише у названих авторів, а також, наприклад, у Лассаля, який, напр., називав італійське повстання корисним для німецької нації, а війну проти Данії “життєвим інтересом німецького народу”40. Власне, у 48-ім році стояли перед німецькою і мадярською націями цілі, які можна було назвати загальнонаціональними, в обороні яких ста- вала (або мала стати) ціла нація – без різниці класів. Крім того, з деяких місць у Енґельса видно, що під “нацією” він розумів активні її класи, що виступають як свідомі актори в історичній драмі. Решту народу (яка ідейно може бути навіть в опозиції до “акторів”) зачисляти до цеї активної части й обіймати їх одним по- няттям “нації” дає право власне пасивність цеї другої частини, що своїм чинним протестом не відбере иншим легітимації виступати в її імени41. (У сім сенсі слово “нація” вживається й у нашій статті). У тих обставинах, здається мені, належить шукати пояснення термінології наших авторів. Крім того, розуміється, ще й у тім, що за тих часів деякі нації, як українці, в яких процес соціяльного розрізнення що- йно зачинався, фактично скоріше можна було назвати класом, як нацією. Обидва ці поняття фактично покривалися одне з одним.

Заки перейдемо до методу Енґельса й Маркса, пригадаємо в пам’яті головні ви- сновки з їхніх поглядів на неісторичні народи.

Ці висновки будуть такі:

• застереження й поправки, зроблені нашими авторами, відібрали їхнім твер- дженням про неісторичні нації категоричний характер.

 

40. Reden u. Schriften. – II B. – S. 402–442.
41. Ось ці місця: “Вина за всі підлоти, зроблені в инших країнах з поміччю Німеччини (автор говорить про національні утиски. – Д.Д.), падає не лише на самі уряди, але й великою мірою на німецький нарід. Без його засліплення, без його рабськости німецьке ім’я не було б так зненавиджене за кордоном, а пригнічені Німеччиною нації давно осягли б стан вільного розвою” (Aus dem Nachl. – S. 113).

У ті часи пасивність німецької громади дала право активнішій її часті (в цьому разі урядові) репре- зентувати “німецьке ім’я”, промовляти від імени німецького народу.

В іншому місці Енґельс каже: “Якщо коли-небудь робітничий клас у Росії… створить політичну про- граму і та програма містила б у собі визволення Польщі, тоді, але не скоріше, і Росії як народу не треба буде винити (за гніт над Польщею), наш акт оскарження спаде тоді тільки на російський уряд” (Ф. Ен- ґельс. “Роб. клас і польське питання). Те саме ідентифікування нації з її активнішою частиною.

 

Це стосується як до т. зв. контрреволюційности неісторичних націй, так і за- галом до їхнього права на існування.

• Деякі з цих рухів вважалося можливим навіть підтримувати, як такі, що ле- жать в інтересах поступу і цивілізації.
• Заперечення можливости національної незалежности неісторичних націй стосувалося скоріше не до цієї незалежности, як такої загалом, лише до одної з її форм.
• Згадані вище три кардинальні помилки наших авторів, а також недоведеність їхніх головних аргументів (роль централізму й географічних умов) значно осла- блюють вагу їхніх некорисних для неісторичних націй поглядів.
• Усе, що писали Енґельс, Маркс, а навіть Лассаль в питанню, що нас обходить, переймає якесь темне, неясне передчуття, що та реакційна сила слов’янства, яка допомогла задушити революцію, все ж є рухом нижчих верств, рухом демосу, який лише хвилево може мати антидемократичний зміст. Це передчуття нових великих національних рухів, нових історичних бур, що стають тепер історичним фактом. Це ж передчуття й позбавляло твердження наших авторів їхньої безапеляційної сили, не згадуючи вже про поправки самої історії.

 

V.

У певних українських колах є дуже поширений сентиментально-прекрасно- душний погляд на національні справи, який за кожною нацією, навіть за кож-  ним напівкультурним плем’ям визнає “право на самовизначення”. Цей quasi- ліберальний погляд знайшов надзвичайно різку оцінку Маркса й Енґельса, які підходили до національного питання з цілком иншим, здоровішим критерієм. У цій справі обидва великі соціялісти були, як і в богатьох инших, під сильним впли- вом Геґеля. Особливо насмішки Енґельса з тих сентиментальних душ, що з “мо- ралістичного” погляду осуджували всякий поступ в історії, коли він був сполу- чений із “насильством”, пригадують геніальний сарказм Геґеля (у “Philosophie  der Geschichte”) про професорів-моралізаторів, які не могли дарувати великим людям брак тих маленьких чеснот, що їх посідали вони  самі.

Як ми вже бачили, наші автори підпорядковували справу визволення неісто- ричних націй інтересам великих культурних народів. Лише ті національні рухи діставали placet, що не суперечили революційним змаганням цих більших націй. Звідси це Quos ego! – кинуте Енґельсом на адресу балканських “хлопаків”, що були так не делікатні не рахуватися з цією найвищою засадою. Що безумовне засто- сування цієї засади не дається перевести, згадував я вже вище. Тоді ж наводив      я і негативне ставлення до цього принципу Менґера. Зрештою, пізніше прийшло до змодифікування вихідної позиції, з якої оцінювалися національні змагання то- дішніх націй: не їх згідність чи розбіжність із вищими культурними інтересами великих народів, лише їх – безвідносно до будь-кого – революційна чи реакційна роль в історичнім процесі; міродатним стало: чи йде певний національний рух на користь цивілізації, чи ні? Чи завдання, які він має здійснювати, не суперечать тенденції історичного розвитку? Цей критерій застосував, між иншим, Маркс вже у своїх поглядах на турецьких слов’ян. Цей критерій і можна вважати як одиноко слушний і об’єктивний, що майже робить неможливою чисто припадкову оцінку вартости національних симпатій та антипатій. Практичну ж директиву для демо- кратії в національних справах Енґельс сформулював так: “Виступ в обороні кож- ного революційного народу”... Значення й цінність методу Енґельса полягає, опріч того, на тім, що він раз на все зробив порахунок із цими сентиментальними полі- тиками, які оперували у справах національних поняттям абстрактної “справедли- вости” та иншими моральними категоріями. Аматорами сего останнього методу були передусім тодішні панславісти з Бакуніним на чолі, тому проти них голов-  но звертається Енґельс. Висміваючи Ламартина та инших чулих політиків, у яких раз-у-раз була на устах фраза про “братерство і щастя всіх націй”, Енґельс пише: “На сході… все ще існують ніби демократичні, революційні фракції, які ніколи не перестають носитися з цими фразами і сентиментами та проповідувати євангеліє братерства народів”42. Тим часом історичний процес не має з цими сентиментами нічого спільного. І найліпша “прекрасна ідея”, в тім числі і “свобода народів” або народу, засуджена на смерть, коли не має по своїй стороні нічого, крім “права”      і “справедливости”. У такому разі ся ідея лишається тілько “leres Traumgebilde” (пустим образом під час сну). Незалежність і цілість Мексики (як і всякого ин- шого народу) є дуже справедлива й гарна річ, але це не перешкодило й не могло перешкодити тому, що в сорокових роках минулого віку частину мексиканської Каліфорнії анексували Сполучені Держави. “Незалежність” деяких еспанських ка- ліфорнійців або техасців мусила від того потерпіти, “справедливість” і моральні засади могли бути також тут чи там ушкоджені, але що се все значить супроти ве- ликого факту світової історії?”43. Справедливість була, може, на боці Мексики, але інтереси світової цивілізації – на її противників. Так само в інтересах цивілізації (европейської!) у XV i XVI ст. було стопити всі маленькі нації Австрії в одну цен- тралізовану державу, незважаючи на се, що “справедливість”, певно, промовляла за “свободою кожної нації на самовизначення”. Подібна річ мається з чехами. Мо- жуть собі прихильники чеського державного права, скільки хочуть, рекламувати право на державну самостійність земель “корони св. Венцислава” – тенденція істо- рії всупереч засадам “справедливости” йде своїм шляхом, і то в напрямку, цілком протилежному історичним фантазіям сентиментальних політиків. Чехія настільки економічно зрослася з Австрією, що політична сепарація була б для неї економіч- ною руїною. Це зачинають уже розуміти там, і тому такі визначні чеські політики і публіцисти, як К. Крамарж і Ю. Пеніжек, у спеціяльних розвідках відверто висту- пали як австрійські патріоти і противники чеського державного права. Крім того, мусить абстрактна справедливість спасувати перед конкретними обставинами міжнародної ситуації, яка зробила б незалежну Богемію васалом одного з її могут- ніх сусідів і, таким чином, її “самостійність” чисто фіктивною. На це вказує, між иншим, Каутський у своїй “Nochmal üder Kampf der Nationalitäten in Oesterreich”, друкованій у “Neue Zeit”.

Що більше, перед цим вищим критерієм – інтересами поступу цивілізації муси- ла схилити чоло і та одинока серед слов’янських націй, що вважалася Енґельсом і Марксом носителькою поступу, поляки. У 48-ім році Маркс був рішучим прихиль- ником відбудування Польщі в історичних кордонах, хоча б для того треба було по- жертвувати частиною німецької території. Кілька літ пізніше він уже сумнівається, “чи можуть цілі краї, заселені переважно німцями, цілі зовсім німецькі міста бути видані нації, яка ще не виказала себе здатною вийти зі стану, заснованого на неволі сільського населення, – феодалізму”?44.

У кількох инших місцях узалежнює Енґельс можливість нації самій порядкува-

 

42. Engels. Der demokratische Panslavismus. (Aus dem Lit. Nachl.).
43. Engels. Der demokratische Panslavismus. (Aus dem Lit. Nachl.).
44. Aus dem lit. Nachl. – S. 38.

 

ти своєю долею від її “ступеня цивілізації”, від її “історичного становища”, “сту- пеня суспільного розвитку”. Можна було б спершу прийняти, що ці слова виража- ють ніщо инше, як звичайні погляди наших авторів: право на життя тих, що живуть (великі історичні народи), присуд смерти напівмертвим народам. Але так не є. В дійсності “ступінь цивілізації”, що дає нації легітімацію на існування, не містить- ся тут стаціонарно, лише еволюційно, як комплекс певних умов, що дають нації вигляди осягнути, бодай у будучині, певний ступінь цивілізації як властиву (не кожній!) нації потенційну енергію, що з часом може змінитися на енергію кінетич- ну, як здатність нації до розвитку загалом. Доказом того є хоч би щойно наведені слова Маркса про поляків, у яких припускається, що певні народи, що навіть уже осягли потрібний “ступінь цивілізації”, у своїм дальшім розвою можуть з нею роз- минутися. Доказом можуть бути й думки Маркса про турецьких слов’ян (і греків), у яких він бачив авангард цивілізації, незважаючи на те, що “ступінь цивілізації” цих народів ледви тоді був вищим, ніж тепер албанців. Це видно, зрештою, з одно- го вже цитованого місця з “Літературної спадщини”, де Енґельс каже, що коли б слов’яни зачали “нову революційну історію”, “революція мала б інтерес у їхньому визволенны”, а “партикулярні інтереси німців і мадярів мусили б зникнути перед вищими інтересами европейської революції”45. У цих словах є ніби передчуття тих великих бур ХХ ст., в яких колишнім “революційним” і “реакційним” поглядом довелось помінятися місцями. Тут же цілком виразно визнається, що найвищим, суверенним критерієм живучости нації є не той факт, чи її змагання суперечать,  чи ні змаганням більших культурних націй, лише чи її справа зв’язана зі справою революції соціяльно-політичного поступу, чи ні. Або, иншими словами, національ- ний рух лише тоді має право на існування, коли має здійснити гасла революції, спричинитися до піднесення, до поступу цивілізації незалежно від його стосунку до інтересів великих націй. Установлення цього критерію є найважливішою заслу- гою наших авторів. Абстрактну ж засаду загального “братерства народів”, сенти- ментальне обстоювання прав кожної нації й племени незалежно від конкретних обставин Енґельс не вагається назвати засадою реакційною. Сю останню засаду Енґельс називає “засадою національностей” у протилежність до “національного принципу”. Перша засада “підносить… питання права національного незалежного існування тих численних дрібних позосталостей народів, які існували довший або коротший час на історичній арені, але остаточно були поглинуті як інтегральні частини більш потужними націями, які були більше здатні – через свою більшу життєвість – до поконання більших перепон”46. За сею відкиданою Енґельсом за- садою національностей “уельсці або мешканці острова Мен, коли б собі того бажа- ли, мали б – хоч то би й було нонсенсом, рівне з англійцями право на самостійне політичне існування. Є це вже абсурдом, убраним у популярні шати, аби милити очі людям з плитким розумом, служити до ужитку, як вигідна фраза, або бути від- кинутим набік, коли обставини того вимагають”47. Сю засаду засвоїла собі й Росія, яка виставила її проти Польщі, а тепер проти Австрії. Проти поляків Росія вису- ває право на самовизначення … кашубської “нації”, застосовується ця реакційна засада й супроти українців. Знана річ, що коли націоналістам російським бракує аргументів, наприклад, проти націоналізації школи на Україні – в тій хвилі   вису-

 

45. Aus dem lit. Nachl. ст. І від. 14 – п. р. 49.
46. “The Commouwealth”,1866 (Енґельс – робітничий клас; польське питання).

вається “право на самовизначення”… киян, чернігівців, прилучан, мови яких, пре- цінь різняться між собою занадто, аби їм можна було накинути одну літературну українську мову.

Відкинення, отже, чисто абстрактного погляду, погляду “моральної справед- ливости” в національнім питанню, відкинення реакційної “засади національности”

– це є перша заслуга Енґельса й Маркса, їхньої методи. Другою, як я вже сказав,   є усталення певного критерія, для оцінки вартости певного національного руху, критерія, що його й тепер ще може прийняти кожний демократ (згідности або не- згідности з головними тенденціями розвою доби).

Прикладаючи сю методу до теперішніх національних відносин в Европі, муси- мо визнати, що національні рухи неісторичних народів сходу Европи є, безперечно, рухами, що заслуговують на підтримку кожного послідовного демократа. Як я вже вгорі сказав, – політична ситуація тепер змінилася. Під впливом демократичних змагань неісторичних націй старі, колись революційні, народи починають звертати свій зір не в будучину, лише в минувшину. Не вільний союз націй – лише дуалізм і автономія Галичини в Австрії, “единая и неделимая” в Росії – стають їх гаслами. Цей здвиг у бік реакції (і власне під впливом національних рухів підбитих народів) зауважив ще Енґельс. “Щодо Прусії, – читаємо у нього, – то часть Польщі, що до неї належить.. тяжить на ній, як змора. Це прив’язало її до тріюмфального воза Росії, дозволило урядові пруському, навіть у 1803 і 1864 р., у пруській Польщі без опору ламати закон, робити замахи на особисту свободу, права зборів, вільність преси, що так скоро потім застосувалося до решти Прусії; здеморалізувало цілий ліберальний міщанський рух, який зі страху перед утратою кількох квадратових миль над східним кордоном дозволив урядові не рахуватитися супроти поляків із жодним правом”48. Про цей самий здвиг у бік реакції згадує і Каутський, кажучи, що “ті самі німці, які поборювали якнайрішуче абсолютизм там, де він був звернений проти німців, дава- ли свою згоду на нього там, де він поневолював инші національності”49.

На подібний факт вказував і Бауер в Австрії. Зрештою, кожний уважний об- серватор галицького життя легко зауважить, яке “здеморалізування цілого лібе- рального міщанського руху” польського там викликало загострення українсько- го питання. В Росії та сама причина викликала ті самі наслідки: “гріхопадіння” російського лібералізму, зрада ним елементарних принципів демократизму стала фактом доконаним. Усе це управнює нас говорити щодо цього про певну непри- падкову тенденцію в еволюції політичної ідеології панівних націй. Причиною сеї еволюції, сього “здвигу вправо” історичних націй є конечність зміни деяких за- старілих (як, наприклад, австрійський дуалізм або російський централізм) інсти- туцій, які лежать в інтересі виключно націй пануючих (колись революційних) і які стоять на дорозі вільного розвитку плебейських народів. Давніше реакційні, тепер ці останні є передовими борцями европейської демократії. Тому підтримувати ці рухи неісторичних народів є елементарною повинністю цілої правдиво демокра- тичної Европи.

Цього висновку дійшла тепер і західноевропейська соціял-демократія. “Мо- дерна національна ідея, – пише Каутський, – розцвіт якої йде в парі з еволюцією модерної держави, не є жодним ошуканством… лише лежить глибоко в   потребах

 

48. К. Kautsky. “Der Kampf der Nationalitäten und das Staatsrecht in Oesterreich”.

 

народів… Пролетаріят не лише не ставиться ворожо до цього роду національних рухів, але якнайживіше зацікавлений у їх вільнім розвою”50.

Навіть з погляду інтересів західноевропейського пролетаріяту право націй на самовизначення не може бути неговане. Навпаки, нормальний розвиток класової боротьби всередині кожної нації становить передумову сили й поступу пролетар- ського руху. Що цей поступ майже неможливий там, де увагу робітничого класу відвертають набік національними справами, найліпше свідчать приклади різних конфліктів між національними соціял-демократичними організаціями: російської з жидівською і з українською, української з польською, чеської з німецькою, румун- ської з мадярською etc. – явище, яке не є припадкове і яке дається усунути лише національним унезалежненням нації. Каутський пише: “Самостійність нації є ко- нечна і природна підстава кожної модерної класової боротьби; нарід мусить бути вільним із кожного погляду, щоб пролетаріят був у змозі й хотів із цілою силою виступити проти свого соціяльного противника”51.

Коли підтримання національних рухів неісторичних націй загалом лежить в ін- тересі европейської демократії, то спеціяльно на це заслуговує український рух. Ми вже знаємо, що коли Енґельс і Маркс писали про нашу націю sine ira, вони ви- знавали її віддрубність. Навіть більше, визнаючи велику роль географічного поло- ження нації, її числа і величини території, вони посередньо визнавали нашу націю здатною до вищих форм національного існування.

На це маємо, зрештою, і безпосередні вказівки у Маркса. Я вже цитував те місце з “The Eastern Question”, де Маркс констатував, що українці (також поляки й серби)

– мірою розвою їхньої цивілізації й політичної активности з конечности змагати- муть до консолідації в одне національне тіло.

Не можуть, розуміється, промовити на некористь українців також такі аргумен- ти, як брак історичної традиції, бо українці її мають. Рівно ж не підлягає сумніву, що лише брак належного знання історії перешкодив Марксові бачити в українцях націю революційну не лише в будучині, але й у минулому. Маркс уважав, що поль- ська революція є заборолом европейської демократії. Рівно ж визнавав він, що, аби бути переможною, ця революція мусить бути аграрною революцією. Піонерів сеї аграрної революції він бачив помилково в польських графах, князях і загалом повстанцях. Знання історії нашої нації вказало б йому на єдиний революційний чин- ник Польщі – українське селянство. А це могло б цілком змінити його думку як про польсько-українські взаємини, так і про роль українців як нації загалом. Що український рух тепер є рухом живим, про це не може вже бути двох думок. Де- мократизація публічного життя у краях мішаних, де демос належить до нації упо- слідженої, в тій хвилі прибирає характер націоналізації цього життя. Беручи участь в публічнім життю, маси витискають на нім свою національну печать. У нас на Україні ми могли обсервувати цей процес на різних з’їздах (кооперативний), згро- мадженнях (дума), політичних стоваришеннях (політичні партії, селянська спілка etc), пресі. Що цей рух лежить в інтересі европейської демократії, на це вказують усі, хто цікавився українським питанням, як Шерадам, Бауер, Самаса, Сетон Вот- сон, Рафалович. Як рух, що змагає до прилучення до цивілізації і культури вели- канської народної маси, він є в інтересі поступу і цивілізації.

 

50. Kautsky К. Іbidem.

 

З огляду на причини цього руху (розвиток капіталізму і демократії) він є істо- рично конечнй.

З огляду на свої цілі (політична свобода, автономія націй) він є, уживаючи тер- мінології Маркса, – революційний, тобто такий, що змагає до радикальної зміни існуючих реакційнх політичних відносин. З огляду на свої наслідки (паралізування панславістичного руху) він лежить в інтересі европейської демократії.

Цими висновками стаття може бути закінчена. Коли вона бодай у загальних рисах вияснить основні погляди вождів соціялізму на національні справи, завдан- ня її виконане. Бажано було б, щоб російські марксисти, говорячи про погляди Маркса й Енґельса на неісторичні нації, коли вже не хочуть зважати на ті модифі- кації їхніх поглядів, які зробило життя, вони самі і їх великі учні звернули увагу на метод, яким керувалися наші автори в порушеній нами проблемі. Тоді б вони побачили, що повторювати безкритично у ХХ ст. те, що писали й говорили Маркс і Енґельс у національній справі в ХІХ-му ст., – це значить ігнорувати цілу історію східної Европи за другу половину ХІХ в.; це значить понижувати себе до ролі вче- ного папуги; це значить бути вірним не духові їх науки, лише її букві. Особливо ж було б пожаданим, щоб російські доморослі марксисти (і деякі з наших) з більшим респектом ставилися до великих імен засновників соціялізму й не надуживали їх великої тіни для оправдання власного неуцтва в усім, що тичиться одної з великих проблем нашого часу – української проблеми.