Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: БОЛОТЯНІ ВОГНІ

БОЛОТЯНІ ВОГНІ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Українство діждалося великої чести. Воно дісталося на форум парламенту  Ро-

 

Правда, треба було аж кількалітньої впертої агітації Мєньшикова і “Нового Времени”, треба було аж 1908 і 1912 років, щоб “благоразумный политикъ” із кадет- ського табору додумався до важливости українського питання для Росії. Але се все не зменшує значення українських дебатів у Думі.

Тільки значення се лежить не там, де його шукає, наприклад, “одинока наша щоденна газета”, яка в промовах Мілюкова й ин. угледіла “досвітні вогні”, що ві- щують недалеке світання. Вони віщують щось, лиш не те, а инше.

Що сказали всі сі панове Керенські, Дзюбинські й ин. в український справі під час бюджетових дебатів? А те, що з українського слова мають упасти всі поліційні обмеження, що українська мова має вільно вживатися “в богослуженні, школі, суді і місцевій самоуправі”. Кадетський лідер додав ще, що глупо “створювати собі обік конкурента, який у тяжку хвилю грозитиме робити нам прикрощі на нашій окраї- ні”. Але се вже цікаво для оцінки мотивів раптового українолюбства кадетів, а не для практичного значення сего останнього.

Практичне значення… Коли порівняти те, що щойно говорили в 4-й Думі тру- довики й кадети про нас, із тим, як вони мовчали в 1-й, 2-й і 3-й Думах, лишається враження просто якогось преображення російського лібералізму!

Хочеться шукати за тим святим духом, що отворив уста апостола “народної сво- боди”. Але коли порівняти останні енунціяції кадетської Пітії з тими, наприклад, надіями, які покладав на неї свого часу Драгоманов, тоді довелося б сконстанту- вати банкротство російського лібералізму. У третій Думі конституційні демократи збанкрутували як партія “народної свободи”. В четвертій вони збанкрутували як партія “свободи народів”. Основою Драгоманівської програми була децентраліза- ція Росії, спершу чисто адміністративна. Далі ся адміністративна децентралізація мала бути наповнена “національним змістом”. Така була програма українства в “юні дні, дні весни”. Що на сю програму пристануть у Росії “всі розумні люде”,    в тім Драгоманов не сумнівався. Він думав, що навіть краєву самоуправу (себто автономію) українці виборють у союзі з сими “розумними людьми”! Ледве чи хто закине нам неправду або неточність, коли ми скажемо, що ся віра в “розумних людей” була ще недавно спільною власністю цілої нашої громади. Тепер раптом (а властиво, поволі) показалося, що “розумні люде” не є так дурні, за яких їх мали, і каштанів для українців з вогню тягати не будуть. Показалося, що російський лібералізм для себе домагається права разпоряджатися цілою державною машиною, иншим же відмовляє навіть сурогату державности: бо ж де, коли, хто з них згадав хоч словом про тую автономію.

Не згадано про неї і в останніх думських дебатах. Чисто негативна програма (скасування обмежень!) або брак всякої програми – як досі, так і тепер характери- зує ставлення до нас російських лібералів. І з сею програмою важаться виступати люди в наш час, час колосального розросту функцій держави, в час муніципально- го соціялізму, коли примусова (а не добровільна, приватна) організація одиниць для осягнення культурних і політичних цілей стає альфою та омегою суспільного життя.

Так, для кожного українця старої Драгомановської школи (а хто ним не є?), для кожного, хто тверезо дивиться на способи розв’язання національного питання в Росії, та повінь промов, які були ласкаві виголосити в обороні української нації панове ліберали в Думі, є ніщо инше, як testimonium paupertatis російського лібе- ралізму.

Зрештою було б великим блудом переоцінювати “лібералізм” сих енунціяцій. Порівняймо їх – на пробу – з промовою Скоропадського. Знайдемо багато спіль- ного у сього останнього, коли не якраз із тим, що говорили Мілюкови в Думі, то, в кожнім разі, з тим, що загалом говорять і пишуть про українську справу російські поступовці. Скоропадський казав: “весь малорусский народ чувствуетъ и сознаетъ себя народомъ русскимъ”. Але ж те саме, прецінь, писав і Горький у відповіді на анкету “Украинской Жизни”, те саме писали й инші анкетники!

Скоропадський казав: “Кроме местнаго языка, у насъ есть другой родный языкъ, языкъ общерусский, языкъ Пушкина и Гоголя, языкъ государственныхъ учрежденій”. Се вже ніби цитата з “Русской Мысли”. Скоропадський казав: “Такое (україн- ське) движение есть, но оно скользитъ по поверхности и въ толщу населения не проникнетъ”. Те саме, правда, не в категоричній формі, лише у формі запитан- ня твердив проф. Поґодін у своїм “недоуменномъ” листі до редакції  “Украинской Жизни”.

Скоропадський казав: “Малороссии никакой автономии не  нужно,  потому  что автономия возможна лишь тамъ, где нельзя слить въ одно народныя массы, разобщенныя национальними историческими и социальными различиями”. І се не нове, і се вже ми десь читали, чи то в “Московском Еженедельнике”, чи то на якімсь з’їзді лібералів, а то, здається, навіть і в “Зорі”, що видавалася в дев’ятьдесятих ро- ках минулого віку.

“Слова, слова, слова!” – скажуть нам. Розуміється, слова! Але чому вони якраз так подібні одні до одних – у правих і в лівих? А діла? Про діла вже ліпше не зга- дувати. Діла – се ціла сітка “культурних” російських інституцій – земські склади, бібліотеки, союзи, преса, що розкидані по нашій Україні, що ширять у ній “добро- вільну” денаціоналізацію.

Знаючи сю духову близькість в усім, що тичиться українства, правих і лівих елементів російського громадянства, не трудно буде пояснити й позірне україно- фільство трудовиків та кадетів. Причини його зовсім неглибокі. Їх можна зобачити простим оком. За останні приблизно п’ять літ українство рекламувалось на світо- вому політичному ринку так систематично і зручно, що й сліпий його не міг не зауважити. Польська, російська, німецька, аглійська, ба, навіть французька і швед- ська преса була повна ним. Розуміється, не дута реклама була се – за нею стояв і   її попереджав значний зріст ваги українства Росії. Зросли й репресії проти нього. Сього всього було досить, щоб Україна зайняла належне їй місце.

 

Згадати щось про Україну стало так само належати до “доброго тону” кожного, що поважає себе “демократа”, як згадувати перед кількома роками про Польщу або “робітничий клас”. Коли кадети не хотіли себе скомпрометувати як борці за “на- родну свободу”, вони мусили бодай для приличности кинути від часу до часу пару крокодилячих сліз про “поневолену Україну”. Того вимагав “bon tone”, що панує тепер у ліберальних салонах. Вони зрозуміли, що між свободолюбними словами, які все були на устах лицарів “народної свободи”, і їхньою практикою в українськім питанню виросло глибоке провалля, яке немало шкодить їхньому демократичному престижеві. Загатити се провалля промовами і стараються тепер російські лібера- ли. В сім і є ціла причина їх “преображенія”, їх раптової любови до України.

Набагато цікавіші були промови друзів – ворогів кадетів – Скоропадського й Caвенка, особливо першого. Не сама собою цікава його промова, що не дає нічого, опріч збиранини всіх трюїзмів москвофільської премудрости. Але вона важлива для нас як перший визначний виступ українського москвофільства в Росії. Досі ми знали лише галицьких москвофілів. Тепер після маніфесту Скоропадського і това- ришів ми маємо і своє питоме. Москвофільство на Україні не є щось нового. Бо хто ж, як не москвофіли, є всі сі “тоже малоросси”? Але з виступом Скоропадського у нас народжується свідоме москвофільство, воно зачинає переходити в стадію ак- тивности. Сей факт і є лише одиноким позитивним для нас результатом думських українських дебатів. Бо поки москвофільство було, так сказати, розлито в цілій нашій інтелігенції, не було жодної причини його прихильникам ні організуватися, ні виступати з маніфестом. Коли ж вони рішили, що настала хвиля до оборони своїх позицій, до сформулювання свого credo, се значить не що инше, як те, що сі позиції вже захитані, що серед визнавців їхнього credo шириться якась єресь. Ся “єресь” є український рух. І промова Скоропадського свідчить, що сей новий ворог набирає на силі, що москвофільство на Україні зі стану агресивного переходить у дефензиву.

Але для нас се має колосальне значення. Досі у нас прикладалися дві мірки до галицького й до нашого москвофільства. Коли Лабенскі видавали у Львові “При- карпатскую Русь”, се плямувалося, як “обмосковлення” нашого народу. Коли ж якийсь Іванов, або Петров, або “Донская Речь” закидали наші села російськими газетами або брошурами – се була “культурна праця”, до якої кожний українець мав ставитися з належним респектом, коли не хотів, щоб його зачислили до обску- рантів. Коли галицькі “кацапи” заснували “общество им. Качковскаго” – се була русифікація. Коли ж такі самі “общества” закладалися десь на Полтавщині або Ки- ївщині – се була “просвітня робота” і т. д., і т. п. Дві мірки. Тепер, по маніфесті Скоропадського, сі дві мірки мусять, природно, зникнути. Тепер, коли “обрусение” українського народу перестало бути “добровільним”; коли проти нього підніс свою голову український рух, коли, з другого боку, на поміч сьому “обрусению” висту- пило активне, свідоме москвофільство, тоді всім сим російським культуртреґерам на Україні вже не можна стало вбиратися в маску піонерів якогось стихійного істо- ричною процесу. Суспільність на Україні розколюється на наших очах на дві воро- жі групи – одну українську, другу – москвофільську. Се ставить перед російськими культуртреґерами у нас дилему: або перейти до голосителів нового євангелія, або витривати на старих позиціях, але тоді вже конче заслонитися теоріями Скоропад- ського, Савенка ну і… натурально поносити всі консенвенції своєї завзятости… Ми вітаємо москвофільський маніфест у Думі, бо він прояснить ситуацію на Україні й виведе нашу суспільність на дорогу активної боротьби проти тої poботи, яку  провадить у нашім краю poсійська інтелігенція.

Мають промови правих у російськім парламенті і ще одне важливе значіннє. Піхно говорив у Державній Раді проти допущення української мови до шкіл, казав: “Коли йде така велика політична гра, коли йдеться про те, аби вбити в серце Росії такий клин, аби її розділити, то треба лишати на боці педагогів і глянути на справу українську з політичної точки погляду”.

Хай недобитки наших українофілів прислухаються до сеї мови. Вона їх багато дечому навчить… Коли вона їх навчить також лишати на боці педагогів і подивити- ся на суму російсько-українських відносин з… реальнішого погляду, то пропаганда правих матиме свої наслідки.

Таке значення мають для нас промови новоявлених москвофілів, значення ве- лике, як ми старалися показати. Що ж до промов панів лібералів, то се не “досвітні вогні”, як здалося “Раді”. Се звичайні “болотяні вогні”, і так на них треба й диви- тися.

Зводячи докупи українолюбну істерику кадетів та українофобський напад пра- вих, зостається лише підписатися під тими висновками з українських дебатів, до яких прийшло і “Новое Время”: “Прошло уже то время, когда можно было игнори- ровать украинское движение и считать его пустяком. Съ этимъ движениемь нужно считаться”.

Leider, панове, так!