ДМИТРО ДОНЦОВ І НАДДНІПРЯНЩИНА У 20-30 РОКИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

Автор: . 12 Лип 2017 в 21:53

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

 

ДМИТРО ДОНЦОВ І НАДДНІПРЯНЩИНА У 20-30 РОКИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

 

Роль і місце Дмитра Донцова у розвитку української політичної та культурно-метаполітичної думки важко переоцінити. Досить сильно це відчувається, коли ми поглянемо на різницю, котра існувала між стилем політичного мислення українців Галичини та Наддніпрянщини у міжвоєнний час, період Другої світової та повоєнні роки.

Загальноприйнято думати, що учасники похідних груп ОУН, котрі на початку німецько-московської війни рушили на схід, зустрілися там з проблемою, так би мовити, «ідеологічного не(по)розуміння». Сприймаючи головну ідею націоналізму – ідею незалежної української держави, – чимало українців із Наддніпрянщини скептично ставилися до того, що, перефразовуючи Арміна Моллера, можна назвати поняттям «націоналізму як стилю». Багато рис націоналістичної ідеології, які надихали галицьку молодь на відчайдушну революційну боротьбу і які тією чи іншою мірою споріднювали український націоналізм з націоналістично-консервативними рухами усієї Європи, або сприймалися досить прохолодно, або ж узагалі відкидалися українцями, котрі протягом двадцяти років жили в умовах окупаційного більшовицького режиму. Зрозуміло, що більшість із тих «фашистських» рис українського націоналізму була безпосередньо пов’язаною з іменем Д. Донцова, і на проблеми їхнього несприйняття ми можемо дивитися як на проблему несприйняття самого націоналістичного метра. У цій статті ми спробуємо поглянути на причину такого несприйняття, а щоб зробити це – узагальнено розглянемо вплив Донцова на підрадянську дійсність міжвоєнного часу, вписавши цей вплив (чи його брак або цілковиту відсутність) у ширший ідейно-політичний і духовний контекст.

Найперше питання, яке ми спробуємо з’ясувати, є досить технічним і стосується питання доступності творів Донцова на окупованих більшовицькою Москвою землях.

Зрозуміло, що у населення Наддніпрянщині зберігалося певне число книг Донцова, написаних і виданих ще до встановлення остаточної більшовицької окупації (тобто в період, якісно відмінний від вісниківсько-волюнтаристської доби його творчості). Ці книги могли знаходити вплив на підростаючу генерацію українців. Ось як, приміром, описує своє знайомство з творчістю Донцова Євген Алетіяно-Попівський: «Влітку 1925 року, коли я шукав цікавої і корисної літератури на горищі хати моєї тітки, себто захованої, тоді вже нелегальної літератури, що належала моїм дядькам, щирим українцям, учасникам наших Визвольних змагань… я натрапив на книжки й брошури Д. Донцова, видані в 1913-1920-их роках. Вже тоді я почував себе українським націоналістом під впливом бурхливої визвольної боротьби в моїх околицях, родинного національно-свідомого оточення, а зокрема читання Шевченкового «Кобзаря», «Енеїди» Котляревського, козацьких оповідань і повістей. (…) А твори Донцова зробили на мене ще більше враження, зокрема яскравістю висловлених у них думок, шириною політичних концепцій, сміливістю, рішучістю і перспективним розмахом національної ідеї. Признаюся, я був навіть трохи заскочений, як мені здавалося, надмірним максималізмом національних вимог, що їх висував Донцов» [1, с.259-260].

Однак протягом певного часу з творами Донцова – і то актуальними – можна було ознайомитися не лише «на горищі», але й цілком легальним шляхом. У своїй статті, присвяченій відносинам між Донцовим та Освальдом Бурґгардом (Юрієм Кленом), Роман Рахманний пише, що Бурґгард, живучи в умовах більшовицької дійсності, знав Донцова та його «Літературно-науковий вісник» «із совєтських бібліотек, до яких у 1920-ті той журнал допускали, а харківські та київські редактори могли ще навіть цитувати їх у полемічних статтях доволі обширно» [7, с.503]. Щоправда, згортання українізації і утвердження сталінського режиму перекреслили такий лібералізм. За свідченнями Рахманного, уже в 1933 році для українських інтелектуалів найновіші твори Донцова були недоступними [8, с.141].

Динаміку доступності творів Доцнова цікаво описує В’ячеслав Давиденко: «У перших роках після жовтневого перевороту в “полеміці” з Донцовим його совєтські “опоненти” ще старалися протиставити його ідеям свої аргументи, спираючись на Маркса і Леніна. Переглядаючи совєтську пресу 20-30-х років, можна бачити, з якою ненавистю і як галасливо реагували на виступи Донцова режимові публіцисти і партійні верховоди в Україні. Цитати з його книжок і статтей, друковані в совєтських газетах і журналах, студенти і письменники перечитували по кілька разів, дошукуючись в них того, що совєтські автори недоговорювали. А совєтські автори не могли зовсім замовчати Донцова, не могли “убити його мовчанкою”, бо ідеї його вже ширилися на Наддніпрянщині із “закритих фондів” бібліотек, призначених лише для довірених осіб, через науковців і літераторів, що виїздили закордон і мали можливість знайомитися з націоналістичною пресою. Авторові цих рядків самому щастило не раз читати дещо з тієї літератури, яку студенти харківського комуністичного університету виносили з його бібліотеки в кишенях, давали читати своїм знайомим, і ті передавали їх далі й далі, аж діставалися вони до рук “безпартійної сволочі”» [4, с.10-11].

Отож, принаймні в 20-х роках зацікавлений український читач мав достатні шанси ознайомитися з окремими творами Донцова, що вийшли друком до встановлення більшовицької окупації, міг вивчати актуальну публіцистику Донцова, гласно чи негласно, з більшими чи меншими небезпеками і ризиками вдаючись до послуг радянських бібліотек, і, в першу чергу, міг скласти певні уявлення про світ ідей Донцова, спираючись на полемічні твори більшовицьких авторів, котрі на той час не обмежувалися одним лиш навішуванням ярликів. Щоправда, період «вільноцитованості» і більш-менш живих дискусій досить швидко закінчився. Той же Давиденко зазначає з цього приводу: «З припиненням українізації, а з тим і гострою зміною національної політики на Україні “полеміка” з Донцовим прибрала зовсім інших форм: це була вже просто вульгарна лайка совєтських “опонентів”, типу тієї лайки, з якою накидаються вони тепер на лідерів української еміграції в кадебістських “Вістях з України”» [4, с.11]. Зрештою, ми можемо припустити, що навіть практика навішування ярликів (особливо, якщо цих ярликів було багато) могла не лише зацікавити читача, але й привідкрити для нього образ таємничого «фашиста» Донцова.

Тепер ми спробуємо змоделювати імовірний вплив Донцова на метаполітичний дискурс, що панував на окупованих більшовиками українських землях. Тут нас у першу чергу буде цікавити хрестоматійне питання впливу Донцова на Миколу Хвильового.

Феномен Хвильового пояснювався по-різному. Одні говорили про безпосередню залежність Хвильового від Донцова. Інші – про те, що це «паралельні» і досить незалежні постаті. Валентин Мороз у передмові до «Призначення України» Юрія Липи узагалі змальовує Хвильового як «першого волюнтариста». Натомість Григорій Ващенко, пишучи про український культурний ренесанс і «псевдоренесанс» [3], фактично не залишає місця для паралелей, котрі хоч якось підносили б Хвильового на рівень Донцова. Імовірно, істина лежить десь посередині, і це «посередині» варто шукати у твердженні, що Хвильовий був водночас і ретранслятором окремих думок Донцова, і мислителем, що мав так само окремі спільні з Донцовим риси світовідчуття, а відтак, поклавши руку на пульс національного життя, міг прийти до спільних із Донцовим висновків. Щодо останнього, ми можемо погодитися з думками Р. Рахманного: «Те, що у Донцова сказано словами публіцистичної прози (а в Маланюка, крім прози ще й словами поезії), знаходимо у творах Хвильового неначе куски скла із розбитого великого дзеркала української національної підсвідомості і свідомості, присипані половою совєтоукраїнських фраз. Звичайно, паралелізм мислення, схоплення проблеми і висловлення її авторами не є виключений, але часова різниця появи думок дає певну підставу здогадуватися про вплив першого на другого» [6, с.555-556].

Нанесімо кілька компаративістичних штрихів, котрі допоможуть нам визначити можливий вплив Донцова на Хвильового як ретранслятора власних ідей на території Наддніпрянщини.

Гасло «Геть від Москви!» Задекларована Хвильовим культурна орієнтація на «психологічну Європу» була важливим прецедентом, який, одначе, своєю масштабністю незрівнянно поступається антимосковській позиції Донцова. Культурну орієнтацію на Європу Хвильовий поєднував із браком мужності сказати «Ні» політичному імперіалізму Москви. «Звичайно Хвильовий не був і тоді націоналістом, – зазначає Р. Бжеський, – і тоді не прийняв основної ідеї Донцова, лише деякі погляди, і то лише в ділянці культурній (що перечить основній ідеї Донцова про нерозривність і цілісність духовного і політичного життя нації), тільки оперував окремими твердженнями Донцова, пов’язуючи їх з комуністичними ідеями найбільш чудернацьким способом» [2, c.33].

Волюнтаризм. Як і в випадку Донцова, говорячи про орієнтацію на Європу, Хвильовий, з-поміж іншого, мав на увазі плекання динамічного, фаустівського духу. Його гасло «Хай живе дух неспокою!» цілком відповідає тому, що хотів вдихнути в українські серця Донцов. Навіть у жахливому вчинку головного героя твору «Я (Романтика)» відчувається щось донцовське. Фанатик-більшовик вбиває не просто матір – він вбиває безвольне минуле власного народу. Юрій Бойко зазначав з цього приводу: «В цій новелі Хвильовий розстріляв українську мрійність, лагідність, сумирність, розстріляв во ім’я невблаганного фанатизму майбутньої України» [Цит. за: 2, с.58]. Тяжко уявити такий жахливий сюжет як спосіб вираження волюнтаризму в націоналістичному контексті (хоч, з іншого боку, маємо образ України-«повії» у поета-вісниківця Є. Маланюка). Та ця особливість сюжету – засобу – є похідною від глибоко закоріненої в політичних обставинах душевної драми письменника. Можливо, саме волюнтаристські аспекти світовідчуття і світобачення привели Хвильового до більшовизму – вбачаючи подібність характеру в «петлюрівцях» та більшовиках, Хвильовий, одначе, не побачив в українському національному таборі волюнтаристських політичних ідей, натомість більшовики такі ідеї мали.

Окремі фрагменти творчості Хвильового своєю мистецькою манерою навіть змагаються з рядками, залишеними Донцовим. Процитуймо лиш героїню «Вальдшнепів» Аглаю: «Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих! … я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конкістадорів» [10, с.332].

Однак, попри те, що автор «Вальдшнепів» хотів напоїти серця земляків фаустівським духом можливо не менше, аніж редактор ЛНВ, слід пам’ятати два важливих аспекти, пов’язані з темою волюнтаризму Хвильового та Донцова. По-перше, в націоналістичному контексті гасло волюнтаризму сприймалося не лише як заклик до змін ментальності, але й як філософська, онтологічна категорія. Попри наївність окремих спроб подібного філософствування, націоналісти, п’янівши від самого слова «волюнтаризм», говорили про «ідеалістичний» (а отже – антиматеріалістичний) характер власного світогляду, а це, в свою чергу, робило протиставлення націоналізму та більшовизму ще фанатичнішим. Зрозуміло, що у випадку Хвильового чогось подібного не спостерігалося.

По-друге, волюнтаризм Донцова означав вихід поза межі «реальної політики» і узагалі меж «реального» («можливого») у справі національного визволення, державотворення, виконання національної місії. Натомість волюнтаризм Хвильового закликав іти у мерехтливе марево нехай і «загірної», але «комуни».

Консервативна революція. Донцова та Хвильового зближували не лише волюнтаризм та окциденталізм, але й зацікавлення консервативно-революційною проблематикою, рецепцією приходу «Нового Середньовіччя». Донцов поза сумнівом вбачав риси «Нового Середньовіччя» у більшовизмі. У цьому страхітливому порідді раціоналізму та гуманізму він бачив позитивні, протилежні якості – сильну віру, фанатизм, орденський стиль мислення і дії. Доба виваженого раціоналістичного світогляду, для якого не було ні Бога, ні диявола, закінчилася. Більшовизм руйнував собою «наукову картину світу», будучи втіленням сатанинського, демонічного начала. Відповідно, Донцов хотів протиставити йому «більшовиків зі знаком “плюс”» – націоналістів, новітніх лицарів, гарячих адептів не диявола, а Бога (Детальніше див. у моїй книзі «Націоналізм versus Модерн…» [5, с.42-43]). Рецепцію приходу «Нового Середньовіччя» Донцов поєднував із все більшою критикою прогресизму та інших важливих концептів Модерну. У цей же час консервативно-революційні пошуки Хвильового відбувалися виключно у межах силового поля більшовизму. У своїх творах він пропагував образ не фанатичного ворога більшовизму, а власного, певною мірою консервативно-революційного, більшовика. Зрозуміло, що про руйнування прогресизму, котрий був підставою більшовизму, йому не йшлося (крім того, варто пам’ятати, які збочені ідеї наповнювали твори Хвильового – згадаймо лиш дегенеративність, «емансипаторство» статевої моралі його героїв).

Не буде зайвим також згадати про ті радикальні відмінності, котрі існували між Наддніпрянщиною та Галичиною і поза контекстом яких є неможливим адекватне розуміння можливого впливу Донцова на політичний і метаполітичний дискурс на Наддніпрянщині в міжвоєнний час.

Вплив Церкви та релігії. Греко-католицька Церква мала набагато більший вплив на галицьке суспільство, аніж синодальна – на суспільство Наддніпрянщини. Це проявлялося і в загальній релігійності населення, і в тому, що рівень антиклерикалізму в Галичині був нижчим. Подальший прихід до влади більшовиків і встановлення режиму тоталітарного атеїзму співпали у часі з особливим піднесенням греко-католицької Церкви, пов’язаним із харизмою митрополита Андрея Шептицького, оновленням Католицької Церкви, посиленням релігійного духу, що було реакцією на виклики секуляризму (войовничо-більшовицького чи помірковано-ліберального). В Галичині «проповіді» Донцова слухала молодь, вихована у високому християнському дусі. Натомість на Наддніпрянщині українство стало жертвою більшовицької інженерії душ із усіма відповідними наслідками.

«Фашизм» і антифашизм. Суспільство окупованої більшовиками України виховувалося у рамках антифашистської міфології, для якої злом було все, що мало консервативне чи націоналістичне забарвлення. В Галичині теж вистачало «антифашистів» (переважно демоліберального забарвлення), проте вони не мали монопольного становища. Не лише представники організованого націоналістичного руху, але й люди, що належали до інших середовищ (приміром, національно-клерикального), розуміли принаймні окремі переваги того, що у Європі набирають популярності політичні рухи правого спрямування. Певним індикатором суспільних настроїв в Галичині було сприйняття Громадянської війни в Іспанії. У той час, коли не лише більшовики, але й західні ліваки та ліберали сичали про «фашиста Франко», більшість галичан із захопленням слідкували за очоленою ним боротьбою, що спрямовувалася на захист віри та Батьківщини (цьому, зокрема, сприяла церковна пропаганда). В Галичині з Донцовим могли погоджуватися або не погоджуватися, визнавати слушність одних його думок і засуджувати інші, на нього також могли навішувати ярлики, проте загального несприйняття за логікою «Донцов – фашист» не існувало. Інтоксикована більшовизмом Наддніпрянщина була зовсім іншою.

Самоочевидний контекст. Врешті-решт, обмірковуючи можливий вплив Донцова на Наддніпрянщину, ми повинні розуміти, що чимало самозрозумілих для більшості галичан істин у межах нав’язаного більшовиками дискурсу були однозначною «єрессю». Так чи інакше, загал галицького українства знаходився на самостійницьких, антимосковських і антикомуністичних позиціях (явище радянофільства чи діяльність КПЗУ є лиш винятком, котрий не псує загального стану речей). Націоналісти справедливо критикували своїх  політичних опонентів за опортунізм, «орієнтації», «реальну політику» тощо. Та все ж, члени УНДО або представники національно-клерикального середовища так само, як і націоналісти хотіли бачити Україну самостійною, усвідомлювали небезпеки комунізму і прагнули усунути московське панування. Натомість для жертви більшовицького виховання такі галицькі націонал-демократи також були «фашистами». Аби отримати прихильність цієї жертви до українського націоналізму, необхідно було спочатку переконати її у слушності самої ідеї української незалежності і сформувати достатню антимосковську та антикомуністичну налаштованість. Проте навіть тоді, коли такого базового рівня було б досягнуто, між світоглядом «неофіта» та ідеями Донцова існувала б певна прірва.

Отож, ми можемо говорити, що вплив Донцова на Наддніпрянщину у міжвоєнний час з огляду на цілком об’єктивні обставини був недостатній. Часткова обізнаність із творами Донцова зацікавлених наддніпрянських читачів не могла рівнятися з тією магнетичною дією, котру твори Донцова мали на галицьку молодь. За умов, коли тоталітарна дійсність змогла перемолоти навіть явище націонал-комунізму, не могло йти мови про те, що націоналістичні і консервативно-революційні ідеї Донцова знайдуть на Наддніпрянщині сприятливий для себе ґрунт. У кращому випадку, ті українці Наддніпрянщини, які убереглися від політичної асиміляції, знаходилися на рівні політичного світогляду 1917-18 років (пригадуючи Харків перших днів німецької окупації, Юрій Шевельов писав про надії містян на те, що німці відродять самостійну Україну… з Винниченком на чолі [11, с.33]). Тому немає нічого дивного у тому, що, розгорнувши на теренах Наддніпрянщини широкомасштабну діяльність, члени ОУН зіткнулися з низкою проблем ідеологічного характеру. Конфлікт, дотепно названий Уласом Самчуком «Кобеляки контра Коломия» [9, с.106], продовжував існувати і в еміграційних умовах. Пасіонарний елемент Наддніпрянщини заново відкрив для себе Донцова лиш наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття.

Література

  1. Алетіяно Є. Слово як криця (У 1-шу річницю з дня смерти сл. п. д-ра Дмитра Донцова) / Є. Алетіяно // Визвольний шлях. – 1974. – Кн. 3-4 (312-3) – С. 259-276.
  2. [Бжеський Р.] Задеснянський Р. Що нам дав Микола Хвильовий? / Р. Задеснянський. – Торонто: Критична думка, 1979. – 266 с.
  3. Ващенко Г. Український ренесанс ХХ століття / Г. Ващенко. – Торонто: На варті, 1953. – 80 с.
  4. Давиденко В. Донцов на Наддніпрянщині / В. Давиденко // Вісник ООЧСУ. – 1973. – Ч. 11. – С. 10-13.
  5. Загребельний І. Націоналізм versus Модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції : Монографія / Ігор Загребельний. – К.: В-во Сергія Пантюка, 2014. – 192 с.
  6. Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильовий, 1923-1933 / Р. Рахманний // Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї і статті, 1945-1986. Т. ІІ. / Р. Рахманний ; редакція і вступна стаття Надії Олійник. – Торонто: Гомін України, 1988. – С. 548-580.
  7. Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен: 1933-1939 / Р. Рахманний // Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї і статті, 1945-1986. Т. ІІ. / Р. Рахманний ; редакція і вступна стаття Надії Олійник. – Торонто: Гомін України, 1988. – С. 501-525.
  8. Рахманний Р. Не словом єдиним / Р. Рахманний // Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї і статті, 1945-1990. Т. ІІІ. / Р. Рахманний ; редакція і вступна стаття Надії Олійник. – Торонто: Гомін України, 1991. – С. 96-152.
  9. Самчук У. Планета Ді-Пі: нотатки й листи / У. Самчук – Вінніпег, 1979. – 355 с.
  10. Хвильовий М. Вальдшнепи / Микола Хвильовий // Хвильовий М. Твори в п’ятьох томах. – Т. ІІ /  Микола Хвильовий ; Упоряд. і заг. ред. Григорія Костюка ; передм. Мирослава Шкандрія. – Нью-Йорк – Балтімор – Торонто: «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1980. – С. 285-356.
  11. [Шевельов Ю.] Шерех Ю. Думки проти течії / Ю. Шерех. – Б. м., 1949. – 100 с.

 

http://banderivets.org.ua/dmytro-dontsov-i-naddnipryanschyna-u-20-30-roky-mynulogo-stolittya.html

Рубрики: Дмитро Донцов: постать та інтерпретації