Чи можна було уникнути неминучої війни, і що робити далі

Василь Лаптійчук (політолог, Київ)

Чи можна було уникнути неминучої війни, і що робити далі

          Те, що війна була неминучою, вже неодноразово говорили. Якщо коротко, то українці й Україна стала живим свідком великої містифікації історії росіян, яку їм запропонувала ще німкеня Катерина 2, а вони зраділи, що можуть стати «кращими» просто так, і прийняли. Ми, буквально, смертельно загрожували їхній не лише «величі», але й своїм існуванням заперечили їхнє існування такими, якими вони себе визначили. На тлі розвитку наук, які вони досі забороняли або контролювали, – антропологія, генетика, археологія, власне, історія, – шансів приховати те, що ми – різні, не було. Окрім єдиного: одному ввібрати в себе іншого, розчинити його в собі й сказати, що це ж ми і є, і живемо теж у Києві. Один народ. Десь так виглядає червона нитка російсько-українських міжнаціональних відносин. Решта причин – неголовні, похідні, додаткові.

          Отже, доки б ми були українцями з державою, науково-освітнє й медійне життя якої повністю не контролює Москва (цензура, як у СРСР або «за царя»), ми б завжди були найголовнішим об’єктом посягань. Не вдалось би політично, завоювали б силою. Зрештою, так і сталося. А, з уваги на український менталітет і традиції, що проявилося в 2003-2004 і в 2013-2014 рр., війна була неминучою.

        Що в цій ситуації могло б зупинити росіян?

        1. Членство в НАТО. – Так. Але це з області фантастики. Українці любили Росію й російські зарплати, боялися підступного НАТО, а саме НАТО ту Україну не взяло б, якби навіть про це попросив Орбан.

        2. Наявність в України тактичної ЯЗ. – Ні. У РФ такої зброї було б у сотні (?) разів більше. У момент нападу Москва б попередила Київ і Вашингтон, що, в разі застосування Україною ЯЗ, РФ застосує свою ЯЗ. І, якщо б не достатньо було тактичної, то й стратегічну. Після цього над Києвом навис би безкомпромісний західний каток. Ситуація, про яку згадував Турчинов, коли, за його словами, в нього в кабінеті на одній руці висів посол Франції, а на іншій – посол Німеччини, переконуючи не пручатися російській окупації Криму, здалась би делікатною розминкою. В ідеалі, в України вимагали б негайної передачі на Захід усієї ЯЗ. Як умову допомоги й тиску на Москву. З уваги на головний страх Заходу у контексті рос.-укр. війни, такий сценарій виглядав би дуже й дуже вірогідним.

        3. Наявність власної армії й безпеково-оборонних заходів, достатніх для завдання агресору ще на кордоні таких втрат, щоб тому перехотілося. – Так. Але це теж з області фантастики, бо всі роки незалежності довелось би не продавати зброю, а лише модифікувати її й поновлювати технічний парк армії і утримувати на високому рівні ЗС й безпековий сектор. Проте, аби так сталося, слід було ще на поч. 90-х провести люстрацію, як у країнах Балтики, не красти, не брехати, думати й делегувати у владу лише кришталево чесних, платити всі податки, величезну – безпекову! – увагу приділити освіті й науці, і, головне, повірити «зоологічним», «печерним» і «інтегральним» націоналістам (це, принципово, було не можливо й навіть образливо) про те, що таке Росія і хто такі росіяни. Реально було? – Ні. Іншими словами, ця війна була неминучою.

За попереднім прогнозом, гаряча фаза війни колись скінчиться, проте не факт, що на кордонах 1991 (незмінно вірю палким тиловим патріотам, що ми ще й Дон, Кубань, Курщину й Бєлгород з Воронежем відберемо в них). У будь-якому разі, питання оборони й безпеки, в цілому, доки існує росія й росіяни, нікуди з повістки денної українства не дінуться. Що робити? Як на мене, повертатись до пункту «3» й робити те, чого не спромоглися в 1991 – 2022 – домашнє завдання: люстрація, оптимізація економіки, новий підхід до освіти, якісно нові задачі розвідці й контррозвідці, очищення внутрішньої політики й суспільного життя від брехунів і крадіїв, найчесніші – судді, створення могутньої армії, здатної зупинити будь-якого противника ще на кордоні. Серед іншого, відселення на десятки (?) кілометрів від лінії, за якою стоятимуть росіяни, усіх громадян і перетворення тієї відселеної смуги в суцільне кількаповерхове мінне поле з ешелонованими оборонними спорудами, непереборними інженерними перешкодами, непрохідними лісами тощо. Жодних шансів для суходільного наступу в РФ не залишиться. Тим більше, що така ініціатива була б із ентузіазмом зустрінута спонсорами зупинки Орди подалі від Європи. Власне, незалежно від того, чи вдасться витіснити росіян на їхню територію, усе, що нас розділятиме, слід перетворити на непрохідну й нездоланну перешкоду, бо війна не скінчиться – «право» РФ не передбачає виходу з її території того, що один раз туди «зайшло».

         І навіть якби вони там якось переформатувалися й скасували незаконну анексію, від перших же днів російське суспільство гуртуватиметься довкола ідеї наступної війни з Україною. Єдиний спосіб вберегтися від наступної агресії «денацифікаторів», це постійно перебувати з ними у фактичному стані війни.

За стратегією ГШ РФ, жертву перед нападом на неї слід «розколоти» на ґрунті релігії, мови, за територіальним принципом тощо. Тож доречно було б передбачити адміністративну й кримінальну відповідальність за сприяння РФ у проведенні ними в Україні інформаційної політики, послаблення оборонної прикордонної смуги, відкриття кордону з РФ, поширення «позитиву» про РФ та її населення, закликів до «миру» та інших речей, які зрештою привели б до чергової втрати пильності й послаблення обороноздатності країни.

         Іспит 1991 ми з шумом провалили. Якщо не підготуємося до наступного, воно «буде далі». Так само – неминуче. Але ще ближче до Києва.