Виступ на мітингу

Василь Іванишин

Виступ на мітингу  

щодо пам’ятника Тарасові Шевченкові у Дрогобичі

(23.09.1989)

Не таке я велике цабе, аби уточнювати мої титули, але, щоб не було двозначностей, мушу сказати таке. По-перше, я не кандидат філологічних наук, по-друге, я не доцент кафедри української мови; по-третє, я викладач кафедри української літератури; по-четверте, моє прізвище не Іванчишин, а Іванишин. А решта все було правильно: я дійсно Василь Петрович, і це справді я перед вами.

Нинішній день – особливий в громадському житті Дрогобича. Настільки особливий, що усвідомимо ми це до кінця лише потім, пізніше. Особливий він тим, що чи не вперше дрогобицька громада продемонструвала свою згуртованість довкола ідеї і свою силу та рішучість у її відстоюванні. Особливий і тим, що на висоті громадянської свідомості виявилися і міські власті, які пішли не на конфронтацію, а на єдність з народом, його волею. Буде добре всім, якщо це стане відтепер традицією і нормою.

Ніяк не можу зрозуміти одного. Ні, взагалі-то я багато дечого не розумію, але зараз йдеться ось про що. Я ніяк не можу зрозуміти, чому ті, хто виступав переді мною, весь час говорили про те, що сьогодні ми зібрались на мітинг, щоб вирішити, де стояти пам’ятникові Шевченку: на площі Революції чи у сквері? Створюється враження, ніби тут ще не все вирішено, ніби є якісь сумніви. Між тим для кожної мислячої людини, яка хоч трохи орієнтується в психології людей, у реаліях дійсності, було цілком ясно: з тих пір, як на площі Революції з’явився портрет Шевченка, а біля нього – синьо-жовтий прапор із тризубом, – пам’ятнику Кобзареві стояти тут, на площі.

Тут переді мною висловили подяку тим хлопцям, що принесли на наш мітинг синьо-жовті прапори. Вважаю, що заслуговують нашої вдячності і ті хлопці, які несли круглодобове чергування біля портрета і прапора. Що гріха таїти: ми досить гарячкуваті в суперечках, а ці хлопці зробили все можливе, щоб суперечки не переросли у сварки, щоб ніхто не відходив звідти з образою, з люттю. Я бачив це сам, захоплювався цим і тому смію закликати до вдячності їм.

Знаєте, коли я дізнався, що на площі Революції встановлено портрет і прапор, я злякався за організаторів цього заходу. Вони ризикували. І не тому, що їм грозили переслідування, арешти, – слава Богу, це відійшло, добре, що назавжди. Але була інша, страшніша небезпека. У Львові подібна акція сприяла згуртуванню громади, бо була скерована проти глухоти міських властей. У нас вона могла викликати розкол громади, оскільки міські власті стояли осторонь полеміки про вибір місця. По-друге, їх могли не підтримати люди. На щастя, розумні дії хлопців-чергових, наявність привабливого прес-центру, співоче коло – все це привабило людей до цього місця, надало йому святковості і зробило звичним і улюбленим пунктом збору людей. Завдяки цьому не один пішов звідси, змінивши свій попередній вибір.

До початку цього мітингу я був проти нього – адже з вибором місця все ясно і так. Але тепер переконався в його доцільності. Тут Юліан Олексійович (Корчинський) сказав, що змінив свою думку про місце пам’ятника щойно вчора, на засіданні круглого стола, під впливом аргументів архітекторів. Думаю, що сьогоднішній мітинг, аргументи за площу, які тут звучали у виступах, зокрема Ольхового, Федчишина, інших, сама атмосфера мітингу переконають і меншість. Шевченко – символ єднання, який єднав народ і тоді, коли нас шматували кордони. Недопустимо, щоб упертість, амбіції штовхнути нас використати це ім’я для роздору. Недопустимо, щоб на відкриття пам’ятника Кобзареві ми прийшли з каменем образи на душі.

Сказав поет (Скунць П.):

“Є така країна Україна,

Де живуть Шевченко і Франко”.

Шевченко і Франко – у наших душах. Є у місті пам’ятник Каменяреві. Тепер – буде і Шевченкові. Хай засвідчить він нашу любов до Кобзаря, хай засвідчить нащадкам, що в історії Дрогобича було покоління, яке не пропустило нагоди спорудити пам’ятник великому синові українського народу!

23.09.1989р.