Про долю, дім і джерело

Петро Іванишин,

доктор філологічних наук, професор,

експерт Українського інституту

консервативних досліджень та інновацій

Про долю, дім і джерело

Низка явищ нашого культурно-освітнього існування вселяють надію і водночас викликають тривогу. З одного боку, маємо потужний потяг воєнного суспільства до вивчення рідної мови, спілкування з українським мистецтвом, заглиблення в національну історію. Наші сучасники доволі активно позбуваються імперських і малоросійських стереотипів, багато читають і шукають україноцентричний контент.

З іншого, бачимо сумніші речі. Наприклад, історію в школах та університетах часто зводять до бездумного зазубрювання безлічі дат і багатьох меншовартісних (усе ще!) міфів, у тих вишах, де вивчають (а вивчають, на жаль, далеко не всюди), її часто редукують до історії лише «державності» (наче всі типи українських держав при цьому враховуються і наче до Київської Русі у нас не було політичного буття), до примітивізуючого тестового формату; українську літературу дивним чином вилучили з НМТ (національного мультипредметного тесту), нібито «на добровільних засадах», усупереч здоровому глузду, законам педагогіки і філології, у НУШ змушують інтегрувати її з літературою зарубіжною (як зрештою, й українську історію з історією світовою), літературна освіта, передусім за браком аудиторного часу, часто зводиться до переказу підручника з літератури або хрестоматії чи засвоєння тестового посібника з НМТ, якщо і  трапляється аналіз, то він поверхневий і з водиться до примітивного емоційного сприйняття, художня якість програмних творів часто залишає бажати кращого; рідномовний простір розмиває свою ідентичність й радикально завужується під тиском насильної англізації (як перед тим – московізації), часто засвоєння мови постає як поглинання дивовижного і подекуди суперечливого потоку правописних правил, нерідко це засвоєння спрощується до отупляючої тестової форми, частим є зведення мови у вишах до другорядних предметів – «ділової мови» чи «мови за професійним спрямуванням», замість лінгвістичної націології, культурології чи соціології. Окрема сумна тема – кількість годин на вивчення цих дисциплін у школі та університеті, гідна присутність їх у навчальних планах (обов’язкове вивчення літератури чомусь залишають тільки на філологічних факультетах) і мізерна, попри «підвищення», оплата праці вчителів та викладачів. Від усього цього знижується не просто якість освіти, від цього різко падає рівень людяності.

Усе це вселяє тривогу. Багатьом свідомим людям доводиться самотужки, через самоосвіту, долати недоліки освітньої системи й освоювати потрібні історико-філологічні знання, щоб набути базового рівня інтелігентності. Але далеко не всі люди свідомі, і не у всіх є час це робити. Тому бажано, щоб освітній простір був дещо іншим, і щоб ініціатори освітніх реформ у воюючій українській державі, які, складається враження, дивним чином відчужені від рідної традиції й уперто зорієнтовані на якісь гірші, а не кращі, закордонні зразки, більш вдумливо ставились до настанов щодо  вивчення названих вище предметів. Бо це не зовсім звичайні дисципліни, це щось набагато більше.

Коли говоримо про історію, то мали б говорити не про звичайний набір дат і подій, не опис прогресу чи реконструкцію фактів. Історія – це екзистенційний простір «долі народу», як його описував Мартін Гайдеґґер та інші мислителі-націософи. Й особиста доля людини, хоче вона цього чи ні, від народження вплетена в цю долю чи «шлях» народу, як партнерства поколінь, як, за Едмундом Берком і Тарасом Шевченком, союзу «мертвих, живих і ненароджених» земляків, їх боротьби і спілкування. Народ – це культурно-історичне «Ми», яке від початку визначає існування будь-якого індивіда. Але при цьому, наголошують герменевти, історія стає колективною долею, коли народ чи нація усвідомлюють своє призначення і беруть за нього відповідальність. Якщо людина і народ забувають своє історичне коріння, вони перетворюються на об’єкти антилюдяного політичного маніпулювання, вони втрачають власну, автентичну долю й отримують долю імперського раба. Життя справжньої вільної людини – історичне.

Коли міркуємо про мову, то, мабуть, не повинні зводити цей унікальний Божий дар і витвір природи до набору граматичних правил, до комунікативного засобу, який можна за бажанням змінювати як шкарпетки, до чогось випадкового й окремого від сутності людини. Насправді мова – могутній засіб людинотворення і націотворення. Це та сформована за тисячі роки певним народом картина дійсності (набір уявлень), яку ми довго й наполегливо засвоюємо ціле життя. Наше розуміння себе і світу, наші мислення, бажання і почуття зумовлені насамперед сферою надсвідомості, духу (культури), сферою «мовного світогляду» (Вільгельм фон Гумбольдт). Мова дає людині змогу ввійти в культурно-історичний вимір, вона визначає нашу етнічну сутність, першою сигналізує про національну ідентичність, дає можливість почути й побачити Батьківщину. Бо, як твердив Ганс-Ґеорґ Ґадамер, Батьківщина – це «передусім мовна Батьківщина». Знати багато мов – це похвально, але рідною, схоже до матері, може бути тільки одна. Говорячи іншою мовою – ми відразу переселяємось на чужину, говорячи рідною – повертаємось додому. І це закономірно, бо мова, за М.Гайдеґґером, – це один з основних вимірів нашого існування, це – «дім буття», що оберігає людину і народ. І навпаки: «В помешканні мови живе людина. Мислителі і поети – охоронці цього помешкання». Життя нормальної людини не тільки історичне, а й мовне.

Коли витлумачуємо художню літературу, то бажано не сприймати її як безтурботну естетичну гру, засіб від нудьги, образний каталог «загальнолюдських цінностей» чи графоманську агітку. Насправді література – велике мистецтво слова, в тому числі й уснопоетичне, фольклорне, – щось неймовірне у сфері культури. Вона – основний вид мистецтва, глибока художня філософія і герменевтика (сфера тлумачення), могутній ідейно-естетичний засіб духовнотворення (формування культури), а значить – творення не тільки чуттєвої свідомості й простору краси, а й багатогранних смислових сутностей – людини, народу, нації. За потреби вона стає й «державою слова» (М.Орест). Література здатна започатковувати історію, бо «виконує важливу національну функцію» (Дж.Каллер). Літературні образи вводять читача у світ етнонаціональної емпатії та абстрагування, тобто вони привчають глибоко шанувати речі, що формують національний світогляд і рішуче застерігають перед речами, що знищують національні переконання. Вона охороняє наше народне буття і сама, як і мова чи історія, потребує дбайливого ставлення, нашої охорони через вдумливе спілкування з нею. Тому художнє письменство, де «світ стає словом», де здійснюється творення істини буття, – це джерело життя людини і нації, джерело «звершено-історичного тут-буття народу» (М.Гайдеґґер). Існування людини не тільки історичне й мовне, воно завжди ще й художньо-літературне, «поетичне» – життя в околі істини буття.

Отже, історія, мова і література, разом із релігією, – яку складно, але, як показує досвід шкіл Ізраїлю, не неможливо звести до освітнього предмету, – становлять серцевину нашої людяності. За вдумливим спостереженням націософів, наприклад, Джамбатисти Віко, вони утворюють буттєву основу кожної національної ідеї – національної свідомості і світогляду. І наше життя – це не тільки постійне «заглиблення в мову» (Г.-Ґ.Ґадамер), а й осмислене занурення в інші буттєві сфери – історію та письменство. Саме такому заглибленню мали б сприяти освітні інституції, наукові заклади, філософські праці, теологічні роздуми, засоби масової комунікації. Не випадково, окупанти, і московити тут особливо безжальні, завжди намагались і намагаються знищити українську свідомість через знищення не математики, фізики, біології чи хімії, а насамперед – української історії, мови та літератури. Та їхніх «охоронців» – осмислювачів-інтелігентів.

Дивує інше. Чому схоже несприйняття викликають ці духовні сфери й у деяких вітчизняних чиновників? Невже Україні потрібні примітивні й байдужі до власної Батьківщини бездумні споживачі, вестернізовані космополіти-професіонали – «кочовики» (за Ж.Атталі) чи малороси – пахолки «руского міра»? І чи такі вже непотрібні інтелігентні особистості – вільні, мислячі, духовно розвинені громадяни, здатні ушляхетнювати власне життєве середовище, з міцною національною ідентичністю і могутньою волею до боротьби за самовладне національне буття?

Наші доля, дім і джерело свідчать про інше.