Нариси з теоретичної літературології

У 2025 році у видавництві «Крила» (директор – Василь Лабайчук) побачила світ нова монографія професора Петра Іванишина «Нариси з теоретичної літературології: герменевтичний досвід». Пропонуємо читачам анотацію, зміст та передмову професора Ігоря Набитовича до цього видання.

                                                                                              Адміністрація сайту

Нова монографія професора Петра Іванишина у формі нарисів висвітлює низку методологічних і теоретико-літературних питань з позицій націософської герменевтики. Студія присвячена трьом важливим напрямам сучасної теоретичної літературології: методології науки про літературу, феноменові художності письменства, теорії будови та тлумачення літературного твору. З національно-екзистенціальних позицій автор ретельно інтерпретує низку важливих літературознавчих підходів (герменевтику, постколоніальну критику, націологічний метод, інтертекстуальність, постструктуралізм), теоретичних понять (культурний націоналізм і культурний імперіалізм, національний імператив, національні емпатія та абстрагування, нігілістична естетика, філософія творчості, художність і її критерії, великий письменник, популярна література і кітч, сенс і його структура, літературна комунікація, текст і твір, будова літературного твору) та методологічний потенціал низки філософських, художніх та наукових досвідів (Т.Шевченка, І.Франка, В.Стефаника, Д.Донцова, Є.Маланюка, О.Ольжича, Л.Луціва, Л.Костенко, Д.Павличка, Е.Саїда).

Видання покликане розширити літературну свідомість, теоретичне мислення і культурну ідентичність передусім воюючої України. Воно розраховане не лише на філологів (науковців, викладачів, учителів, доторантів, магістрів, студентів), а й на всіх тих, хто бажає випрацювати власну естетичну позицію й поглибити спілкування з мистецтвом слова як джерелом етнонаціонального існування, спершись на давній, перевірений часом герменевтичний досвід.

З м і с т

Ігор Набитович. Мистецтво й теорія розуміння у літературознавчій перспективі………………………..

Теорія літератури як націософська герменевтика ………………

Розділ І. Герменевтична теорія літератури і методологія літературознавства………

         Форми національного імперативу у творчості Т.Шевченка та І.Франка ….

         Іван Франко як предтеча постколоніалізму ……….

         Культурний імперіалізм і культурний націоналізм як методологічні поняття ………..

         Трактування культурного націоналізму Дмитром Донцовим ……….

         Критика імперської інтерпретації в Едварда Саїда …………

         Літературознавча націологія ………..

         Теорія інтертекстуальності …………..

         Феномен постмодернізму ………..

Розділ ІІ. Феномен художності літератури…………………..

         Філософія творчості Олега Ольжича …………

         Критерії художності ………………

         Популярна література і кітч ………

Великий письменник як герменевтична проблема …

         Література і національне буття (на прикладі прикладі поезії Дмитра Павличка) …

         Імперативи Івана Франка в трактуванні Луки Луціва ….

         Національний імператив у поезії Євгена Маланюка ………

         Національно-духовна диференціація (на прикладі прози Василя Стефаника) ……

Розділ ІІІ. Теорія будови і тлумачення літературного твору…………..

         Літературна комунікація ………….

         Макроструктура літературного твору ………..

         Поняття і структура сенсу …………

         “Гайдамаки” Т.Шевченка у тенденційному дешифруванні ………

         Проза генія, або Роман опору Ліни Костенко ………..

Список використаних джерел……………….

Мистецтво й теорія розуміння у літературознавчій перспективі

Письменство, як один із видів мистецтва, є невіддільним і невідлучним проявом національної, релігійної, культурної ідентичности та укорінення в національну традицію. Водночас ідентичність бачиться багатомірною проєкцією соціологічних студій, філософії, історіософії, культурної антропології й, звичайно ж, літературознавства. Латинське означення identitas – тотожність – загалом означає синонімічну відповідність ідентичности та тотожности. Варто наголосити, що концепт ідентичности – це особливий жмут сенсів, наповнений неоднозначними семантико-семантичними наповненнями. Різниця ж між поняттям та концептом полягає в тому, що першому притаманна відносна смислова постійність, а другому, за Жилем Дельозом і П’єром-Феліксом Ґваттарі, плинність і пластичність, неоднозначність семантичного і смислового наповнення. Таким концептом власне і є національна ідентичність[1].

Сімона Вейль увела у філософсько-культурологічний обіг поняття «укорінення», яке безпосередньо лучиться із семіотико-семантичним наповнення концепту ідентичности: «Укорінення – це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванню спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього»[2]. Знекорінення, переконувала вона, є “найнебезпечнішою хворобою людських спільнот”[3], бо людина без коріння ідентичности, втрачає самість, легковажить і погорджує усім тим, що структурує її етнічну (національну), релігійну, культурну ідентичність.

Концепт ідентичности про-являється, кажучи словами Зиґмунта Баумана, не як іменник, а як дієслово, а вірність ієрархії цінностей спільноти забезпечується в таких групах дотриманням звичаїв. Ганс Ґеорґ Ґадамер, означаючи концепт традиції, декларує її творення на межі історичного часу та зусиль певної групи: «Насправді традиція являє точку перетину свободи та історії. Навіть найавтентичніша, найусталеніша традиція формується не лише природним шляхом, не тільки завдяки схильності до самозбереження того, що є, але вимагає ще й згоди, прийняття, турботи. За власною сутністю традиція – це збереження того, що є, збереження, що існуватиме за будь-яких історичних перемін»[4].

Джон Джозеф наголошує, що «етнічні та релігійні ідентичності стосуються того, звідки ми походимо та куди йдемо – усього нашого існування, а не лише момент за моментом. […] Вони постачають сюжет для історій нашого життя, окремо чи колективно, і пов’язані з нашими найглибшими переконаннями про життя, всесвіт і все інше»[5].

Поруч із ідентичністю важливим засобом єднання членів певної спільноти є колективна пам’ять, а кожна із цих індивідуальних одиниць в певний спосіб ненастанно підтверджує свою приналежність до колективу – етнічного, релігійного, мовного. Тому пам’ять «є конкретною не тільки щодо простору і часу, але й до ідентичности. Це означає, що вона реально відноситься цілковито до реальної і живої суспільної групи. Час і простір як категорії колективної пам’яти та форми комунікування цього колективу лучить реальний і життєвий контекст, емоційно маркований і поціновуваний у певний спосіб. Час і простір появляється в цьому контексті як історія та вітчизна, наповнені сенсом і значенням для образу самих себе і цілей цього колективу»[6].

Монографія професора Петра Іванишина «Нариси з теоретичної літературології: герменевтичний досвід» є висвітленням у формі літературознавчих нарисів виявів і проявів ідентичности та укорінення України та українців.

 Застосовуючи літературознавчі підходи (як герменевтику, постколоніяльну критику, націологічний метод, інтертекстуальність, постструктуралізм), покликаючись на концепти і поняття культурного націоналізму та культурного імперіялізму, національного імперативу, національної емпатії, філософії і психології творчости, художньости і її критеріїв, сенсу і його структури, літературної комунікації дослідник, демонструє, що пошуки, аналіз та інтерпретація художнього тексту неможливі без спроб і намагань віднайти у них глибинні структури, які відкривають приховані там його етнопсихологічні, національні пракорені та первні. Бо ж безнаціональних письменств не існує. Кожен художній текст несе в собі коди національних традицій, світовідчувань, ментальних уявлень про світ і про себе.

Лише такі – синтетичні та синкретичні – методологічні стратеґії, як видається, дають можливість якнайповніше виявити різнопланові аспекти цих компонентів, подати кожен з них в об’ємній багатовимірній перспективі й задекларувати місце цього компонента в загальній архітектоніці художнього твору. Різнорівневі, різнопланові підходи до досліджень художнього тексту – за допомогою різних методологічних елементів і складових дають можливість уникнути редукції надзвичайно складних і складених, багатоплощинних і багаторівневих явищ національної ідентичности.

Важливим є (у окресленій методологічній перспективі) й використання та поєднання інтерпретаційних можливостей, здавалося б, достатньо відмінних концепцій герменевтичного кола Ф. Шляєрмахера та М. Гайдеґґера. За першою – неможливо зрозуміти частини тексту без розуміння цілісности, й навпаки, цілісність буде затемнена, якщо не звертатись до його окремих частин. За другою – розуміння можливе через  перед-розуміння, через певний досвід, необхідний для інтерпретації. Тобто й у першому, й у другому випадку така фігура герменевтичного кола передбачає, що розуміння починається не з рівня tabula rasa. Запропоновані професором П. Іванишиним методологічні підходи гармонійно поєднують у собі й Шляєрмахерівське, і Гайдеґґерівське бачення герменевтичного кола, роблять їх своєрідними двома взаємозв’язаними осями координат інтерпретації й розуміння виявів літературної свідомости, ідентичности та вкорінення у художньому творі.

Застосування в літературознавчому дослідженні одного або навіть кількох різних методологічних підходів до його структурних компонентів дає можливість створити одно- або двомірну проєкцію певного виду поверхневої структури. Лише, як видається, комбінаторне застосування методологічних підходів до елементів представленої вище моделі-матриці може подати трьохмірну або й n-мірну модель більш глибинної структури. Одночасно такий комбінаторний підхід стає заборолом перед редукуванням повнозначних вихідних елементів, що їх дослідник намагається виявити в художньому тексті, перед їх спрощеним трактуванням. Але, найголовніше: такий підхід стає верифікаційним ситом, яке відсіює можливі надінтерпретації, невластиві підходи, даючи, в кінцевому, на виході одну з моделей глибинної структури, яка, в свою чергу, дозволяє рухатися в напрямку більш глибинної структури, останньої на теперішньому етапі дослідження. Залучення різнопланових феноменів художнього тексту є тією складовою наукового пошуку, яка, при застосуванні гетероґенних методологічних підходів, перетворює окреслену й уконституйовану глибинну структуру на одну з кількох поверхневих структур і стає лише проміжною ланкою в напрямку побудови чергової глибинної структури, переходом від попереднього коду до метакоду. У цьому й полягає процес наукового літературознавчого пошуку, в цьому насолода від наукового пізнання. Свідченням цього є запропонована праця.

Усі такі багатомірні мистецькі досвіди та наукові студії у запропонованій монографії продемонстровано на прикладі творчости Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, О. Ольжича, Ліни Костенко, Дмитра Павличка та Дмитра Донцова, Луки Луціва, Едварда Саїда.

Ігор Набитович,

доктор філологічних наук, професор

---

[1] Іван Лисий. Концепт національної ідентичности в дослідженнях культури. Tertium non datur. Проблема культурної ідентичности в літературно–філософському дискурсі XIX–XXІ ст.  Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2014. С. 40-52.

[2] Сімона Вейль. Укорінення. Лист до клірика. Київ: Д. Л., 1998. C. 36.

[3]Ibidem. C. 39.

[4] Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Істина і метод.  Том 2, Київ: Юніверс 2000, C. 262.

[5] John E. Joseph. Language and Identity. National, Ethnic, Religious. New York: Palgrave Macmillan 2004. p. 172.

[6] Assman, Jan. Kultura pamięci. Pamięć zbiorowa i  kulturowa / Red. Magdalena Saryusz-Wolska. Kraków: UNIVERSITAS, 2009. S. 71.