Люди меча і мистецтво влади

Петро Іванишин,

доктор філологічних наук, професор,

експерт Українського інституту

консервативних досліджень та інновацій

Люди меча і мистецтво влади

Періодично воююче українство перебуває в тривожному очікуванні виборів. Здіймаються різні інформаційні хвилі і багато хто сподівається на ветеранів як на основну і рушійну силу змін у державі. От, мовляв, прийдуть з фронту хлопці та дівчата і покажуть корупціонерам, де раки зимують! Очікування ці, вочевидь, можуть бути і слушними. Але в політичному просторі не все так просто. Схожі запити мала, наприклад, Європа після Першої світової. Але у Франції, Німеччині, Британії, Італії чи Московщині не маса ветеранів сама по собі, а певні політичні партії й рухи досягали успіху й влади. І не завжди це приводило до революційних змін. А там, де приводило, то не завжди на користь народу.

Ветерани, як і решта суспільства, ставали елементом або заручником тих чи інших політичних ідей та організацій. Згадаймо наш успішний Зимовий Майдан 2013-2014 рр., негайну московську агресію у лютому 2014 р. і позачергові президентські та парламентські вибори в цьому ж році. Хто там переміг? Так, президент-олігарх, а серед членів політичних сил з’явилась маса колишніх революціонерів та фронтовиків АТО. Але чи відігравали вони самостійну політичну роль у владі всіх рівнів, чи не стали заручниками старих добрих олігархічних кланів, політтехнологи яких й до того вміло використовували різні привабливі для електорату обличчя – дисидентів, письменників, співаків, учених… Настала черга «козаків Гаврилюків»… Хороші, світлі, мужні люди, які проявляли чудеса героїзму під час повстання і на фронті, стали заручниками не зовсім хорошої системи. А ті нечисленні, власне революційні і фронтові організації, як-от Правий сектор, були майстерно демонізовані олігархічними ЗМІ.

І все ж люди-воїни, люди боротьби, люди з характером справді повинні і, за певних умов, тільки й можуть бути справжніми політиками. Про це свідчать історичний досвід і політична герменевтика. Якщо тільки пам’ятати, що політика – це не служіння сильним світу цього, не егоїстичне використання посад для власного чи родинного збагачення, не реалізація антилюдяних, антинародних та антинаціональних утопій універсалістського типу. Усе це – політиканство, антиполітика. Справжня політика – це важлива сфера національної культури. Це – теорія та практика державного будівництва, мистецтво реалізації суспільних ідей, здобуття та утримання влади, узгодження індивідуальних і групових інтересів із загальнонародним благом. Але передусім – це важлива спільна, національна справа. Тому Аристотель, мабуть, був правий, коли визначав нормальну людину як неодмінно «політичну істоту». Аполітичний, антисуспільний індивід для греків був «ідіотом».

Народи завжди помічали неоднаковість тих чи інших людей. Тому давні мудреці виокремлювали різні життєві, екзистенційні типи. І тільки деякі з них – ті, що мали сильний характер і пройшли відповідний вишкіл, навчання, – були спроможні гідно нести тягар влади, тягар відповідальності за долю земляків. Наприклад, давні арії чи індоєвропейці виокремлювали чотири такі типи, чотири варни: брахманів (мудреців), кшатріїв (воїнів), вайш’їв (виробників і крамарів) і шудрів (помічників). Володарювати в арійському суспільстві мали право передусім нечисленні прошарки брахманів і кшатріїв. Інші – як виняток. У середньовічній Європі панувала думка, що суспільство – це організм, де кожен повинен виконувати власну Богом дану функцію. Тому виокремлювали три стани, які були не такими непроникними, як варни у давніх індоєвропейців: «ораторес» (ті, хто моляться – духовенство), «беллаторес» (ті, хто воює – шляхта, лицарі) і «лабораторес» (ті, хто працює – селяни, ремісники, купці). Панувати (і їх цьому довго навчали) могли тільки два перші стани – люди молитви (інтелекту) і меча.

Там, де політична (чи будь-яка інша) еліта, яка складає лише кілька відсотків будь-якого суспільства, перетворювалась на замкнені касти, де керували не кращі, а гірші, зате «свої», де ставились соціальні бар’єри здібним до керування особистостям, – там неминуче відбувався занепад держав і народів. Не випадково, одна з ключових історіософських теорій Вільфредо Парето, яку підтримували і В’ячеслав Липинський, і Дмитро Донцов, стверджує, що історія – це «кладовище аристократій». Виживають ті суспільства, де відбувається постійне оновлення правлячого класу – циркуляція еліт. «Разом з провідною верствою стоять і падають народи», – писав Д.Донцов і відзначав такі її основні риси: шляхетність, мудрість, мужність, державницький інстинкт. До речі, систематичні скандали, на кшталт «файлів Епштейна», довкола неолібералістичної західної еліти справляють сумне враження і навряд чи свідчать про міцність Західної цивілізації. Не менш деградованим є й правлячий клас Московщини. Художні твори Владіміра Сорокіна бліднуть перед реальністю.

Але звідки взяти цю страту незвичайних людей, провідну владну верству? Різні цивілізації і народи відповідали на це питання доволі схоже, хоч і не тотожно. Звернемось до близького прикладу. Величезний вплив на західну теорію політичної еліти справив давньогрецький мислитель Платон. У своїх діалогах він озвучив цілу систему формування ефективної влади для ідеального полісу – давньогрецького типу національного міста-держави. Платон уважав, що ідеальна людина подібна до ідеального полісу, а той – до Богом створеного космосу, де панує справедливість як гармонія трьох начал: розумного (божественного, мудрого), вольового (запеклого, мужнього) і пристрасного (тілесно-чуттєвого). Щоб панувала гармонія, вищі начала мають керувати нижчими, інакше – хаос і деградація. У тому числі і в державі, де існують філософи (мудреці, люди золота), охоронці (воїни, люди срібла) і виробники (звичайні люди, демос, селяни та ремісники, люди бронзи і заліза).

Керувати повинні тільки мудреці – філософи (аристократія мудрих). Але як вони з’являються? Не за походженням, і не через вибори, вважає Платон. Бо діти можуть не вдатися у батьків, а на виборах часто перемагають не мудрі, а некомпетентні маніпулятори-демагоги. Тому треба брати дітей із уродженими задатками воїнів-охоронців та мудреців і ретельно виховувати їх у спільних закладах, спостерігаючи за фізичним та розумовим розвитком. Ті, хто виявляє посередні здібності у гімнастиці, музиці і поезії, стануть звичайними охоронцями, воїнами. Найкращі ж продовжують навчання за допомогою складніших предметів – математики, астрономії, філософії, осягають найвищу ідею – ідею Блага (Бога) і після п’ятнадцяти років практичного досвіду на військовій та адміністративній службі (на цей час їм виповнюється 50 років) отримують можливість керувати полісом. Причому керувати всупереч бажанню: осягнувши справжню мудрість, ці філософи-воїни правлять тільки з необхідності, з чистого альтруїзму, безкорисливо. Найвища мудрість людини влади – не прагнути бути володарем. Таким чином, за Платоном, не тільки екзистенційні звичайні люди, виробники, що керуються в житті емоціями, пристрастями, не можуть стати політиками, а й просто воїни чи філософи. Тільки поєднання потужної, несамовитої волі охоронця із фізичною силою та глибокою мудрістю внаслідок тривалого вишколу дає тип володаря, здатного осягнути мистецтво влади. Унікальний тип лідера, філософа-охоронця, який, не маючи сім’ї і приватної власності, живе тільки заради процвітання полісу, заради блага всього народу.

І хоча ні таких виняткових правителів, ні такого ідеального полісу ніколи не існувало, все ж платонівську логіку формування політичної еліти намагалися і намагаються так чи інакше наслідувати в усіх успішних країнах. Для цього прагнуть поєднати вроджені вольові здібності молодої людини із тривалим і глибоким навчанням відповідних дисциплін та військово-політичною практикою. Класичною у цьому плані можна вважати англійську освітню традицію ХІХ ст.

А тепер повернемось знову до наших потенційно демобілізованих фронтовиків. Цю величезну групу людей меча (сотні тисяч), які отримають реальний і часто багаторічний воєнний досвід (від 2014 р.), утворять дуже різні люди. Насамперед, це звичайні мобілізовані солдати та сержанти, вимушені воїни, які з честю і гідністю виконували свій обов’язок перед Батьківщиною. І таких більшість. Далі маємо справу з професійними, кадровими військовими і добровольцями, які, як люди честі, з обов’язку чи за власною волею взяли до рук зброю. Є певна частина воїнів, які пішли воювати за винагороду, особливо це стосується частини іноземних громадян. Усі вони, в платонівській термінології, за певного вишколу, можуть продовжувати бути воїнами-охоронцями. Без такого вишколу і без приналежності до національно зорієнтованих політичних організацій, обравши кар’єру політиків, вони можуть легко стати заручниками політичних сил та політичних ігор між цими силами. Їхній бойовий досвід і набутий авторитет може бути використано як прикриття у власних чи іноземних цілях тими, для кого загальне (національне) благо не є цінністю. Як уже не один раз бувало.

Ті ж люди меча, що захочуть отримати ґрунтовну філософсько-політичну освіту, захочуть здійснювати справжню політичну діяльність і використовувати владу для розбудови національної держави, неминуче стануть консолідуватися в політичні структури й рухи, ґрунтовані на національній ідеї як базовому світоглядові. Такі націоцентричні політики – державники, соборники, революціонери, як їх окреслював Євген Коновалець, – здатні вивести Батьківщину із вразливої неоколоніальної пастки, побудувати здорову національну політичну систему, замінити лібералістичну «постдемократію» (як її називав Колін Крауч), що є прикриттям олігархату, націократією (національним народоправством), здійснити всебічний розвиток українців та гарантувати громадянам іншого етнічного походження свободу, справедливість і добробут.

І ще одне. Саме такого типу філософи-воїни, люди ідеї і чину, і жодні інші, здатні забезпечити реальний захист України від будь-якого вторгнення будь-якого імперіалізму – військового, політичного, економічного чи культурного.