Герменевтика Василя Іванишина і сенси української Перемоги

Герменевтика Василя Іванишина і сенси української Перемоги

 8 травня – чергова річниця відходу у вічність відомого українського мислителя-націософа, ученого, видавця, літератора, громадсько-політичного діяча Василя Іванишина (1944-2007). Пропонуємо увазі читачів статтю про цього великого українця авторства його сина – професора Петра Іванишина із колективної монографії “Націософія Василя Іванишина: сенси і контексти” (Тернопіль: Крила, 2025).

Петро Іванишин

Герменевтика Василя Іванишина і сенси української Перемоги

Одним із базових контекстів, в якому варто розглядати творчість філософа, політика, ученого-гуманітарія, літератора, видавця та педагога Василя Іванишина (1944-2007), є контекст герменевтичний. І тут справа не лише в тому, що всі представники гуманітарних наук та більшість культурних діячів так чи інакше є стихійними, неусвідомленими практиками тлумачення. І часто майстерними. Бо герменевтика це не лише вправна витлумачувальна діяльність, а й, передусім, теорія інтерпретації, про що переконливо свідчать інші чотири визначення цієї пізнавальної сфери, яка у європейській традиції нараховує майже три тисячі років. А от до теоретиків, до тих, що не лише трактують духовну сферу, а й осмислюють основні принципи трактування й підстави людського розуміння взагалі, можна віднести не так багато філософів і вчених. Власне, одним із герменевтів-теоретиків і був Василь Іванишин, який продовжив традицію Г. Сковороди, Т. Шевченка, О. Потебні, І. Франка, С. Смаль-Стоцького, Д. Донцова, Л. Білецького, Ю. Вассияна, Є. Маланюка, Ю. Липи, Д. Чижевського, Д. Бучинського, Л. Костенко, І. Фізера та ін.

Серед різних, окрім практичної, дефініцій герменевтики, перша розглядає її як класичну філософську дисципліну, що насамперед спрямована на «розуміння текстів»^[1]. «Текстом», тобто знаковою системою, носієм інформації, може виступати будь-який твір культури, мистецтва чи феномен людського буття взагалі. Не останню роль при цьому відіграє осмислення гносеологічних проблем розуміння, істини, сенсу, тлумачення, ідеї, знаку, екзистенції та ін. При цьому герменевтика вписується в ту чи іншу філософську традицію: ідеалістичну, християнську, раціоналістичну, націософську, романтичну, онтологічну, позитивістську та ін.

Базовим досвідом для мислення В. Іванишина був досвід націософський. Ідеться про філософію національного буття чи національної ідеї, спекулятивний рівень націоналізму, яка відома ще від Античності, але утвердилась в окцидентальній думці Нового часу значно пізніше, передовсім завдяки працям Н. Макіавеллі, Дж. Віко та Й. Гердера. Останній і став автором терміна «націоналізм». В. Іванишин свою націософську позицію окреслював неодноразово. Наприклад, осмислюючи націоналізм як філософію, світогляд та систему ідей (ідеологію): «На раціональному рівні націоналізм – це філософія буття нації в часі; це методологія виживання, державотворення і взаємодії нації з іншими народами; це теорія боротьби нації за реалізацію національної ідеї в конкретних історичних умовах». І продовжував: «На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт і рушійна сила історії». Натомість на «ідейно-концептуальному рівні» – це «ідеологія національного життя» й «ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування»^[2].

Національну ідею, український мислитель трактував в дусі класичної філософської традиції, започаткованої Т. Шевченком. При цьому він безпосередньо відштовхувався від формулювання Степана Бандери: «…ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдавалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами, – є національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціального поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі». Ці і схожі класичні трактування герменевт розвиває, доповнює, інколи переосмислює,  і в цілісному вигляді пропонує читачеві у монографії «На розпутті велелюднім» (2003):

«Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі.

Національна ідея – основний і визначальний екзистенціал буття нації. Народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в дезорієнтовану масу – легку здобич політичних шахраїв і хижаків, громада – у розділену в собі й озлоблену на все і всіх юрбу, а держава – у вируючий пристрастями вибухонебезпечний котел індивідуальних і групових інтересів. І навпаки.Народ, об’єднаний національною ідеєю, стає політично монолітною нацією і долає будь-які перешкоди і труднощі на своєму шляху в майбутнє. «Якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці» (Л. Костенко).

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т. Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

І доки українці на своїй землі не збудують цієї «своєї хати» – власної національної держави, доки не відбудеться державне самоутвердження української нації, – доти їхню долю будуть визначати інші, доти жодна суспільна (політична, економічна, міжнаціональна, соціальна, релігійно-конфесійна, освітня, культурна тощо) проблема не буде вирішуватися на їхню користь, доти над українцями на їх рідній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля»^[3].

Така чітка позиція у сфері національної онтології (чи метафізики) стала ідейною базою для осмислення інших питань у різних філософських сферах: історіософії, християнській філософії, гносеології, філософії мови, естетики (передусім філософії літератури) і політичної філософії. В. Іванишин по-філософськи глибоко осмислює різні поняття, пропонуючи власні трактування, не задовольняючись наявними, часто суперечливими чи не цілком проясненими, окресленнями. Окрім націоналізму та національної ідеї, до них, наприклад, можна віднести: націю, Благовістя, владу, літературу, революцію, національну державу, мову, методологію, політику, Бога, Батьківщину, свободу, християнство, національне народовладдя, імперію, традицію, лідерів, шовінізм та ін. Часто він провадить розмірковування через протиставні поняття в корелятивних парах: віра і віровчення, думання і мислення, правда як істина і правда як рація тощо.

В іншому своєму визначення герменевтика постає перед нами як класична філологічна, інколи навіть суто літературознавча, наука, яка промовляє про тлумачення «мовлення іншого» (Ф. Шляєрмахер), «письмових пам’яток» (В. Дільтай) або «про цілі, шляхи і правила витлумачення літературних творів» (М. Гайдеґґер). Для В. Іванишина – і тут він простує шляхом Марціана Капелли, Джамбатисти Віко, Йоганна Гердера чи Вільгельма фон Гумбольдта – філологія, передусім літературознавство і мовознавство, надзвичайно важлива наука, яка через слово витлумачує культурну дійсність. І на теоретичному рівні вона зближується із філософією, оскільки має справу із фундаментальними для буття людини і нації сферами: літературою та мовою. В. Іванишин в роботах «Мова і нація» (1990-1994), «Непрочитаний Шевченко» (2001), «Пізнання літературного твору» (2003), «Теорія літератури» (2006), «Тезаурус до курсу «Теорія літератури» (2006), «Фрагменти» (2007), не відкидаючи здобутків позитивізму, водночас передусім розвиває окреслені герменевтикою трактування мови як «дому буття» людини, який охороняють мислителі та поети, літератури як «джерела тут-буття народу» (М. Гайдеґґер), а мистецтва як «ідеальної форми, в якій дух народу пізнає самого себе» (Ґ. Геґель). 

Тому мислитель наголошує, що мова – «головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства», що мова – «це генетичний код нації, який поєднує сучасне з минулим, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності»^[4]. Мова є також одним із важливих («першим») елементів національної специфіки літератури, але не єдиним. Іншими помітним складниками істоти мистецтва слова стають його основний адресат, а також національна сутність, самобутність і самодостатність.

У теоретичній літературології В. Іванишина ідеться про те, що саме нація є «головним і визначальним адресатом літературної творчості» (оті «мертві, живі і ненарожденні земляки» Т. Шевченка). Тому сутність письменства як виду мистецтва «детермінована передусім національною свідомістю та національним підсвідомим». Тому «предметом літератури завжди є національна людина в національному бутті, і світ вона, як і письменник, сприймає очима національної людини – через специфічні для кожного народу національні коди та модуси національної екзистенції (екзистенціали), які й визначають національну самобутність літератури». Тому національну самодостатність літератури зумовлює те, що вона є «породженням, фактом і фактором саме національної духовності», що «її сутність і самобутність виразно національні» як «національним є її основний адресат та предмет художнього освоєння». Отже, тільки національна література спроможна «виражати і розвивати духовність народу, формувати повноцінну особистість – національну людину, духовно консолідувати націю». Натомість «жодна інша, чужа література таких функцій у національній культурній системі виконувати в принципі не може»^[5]. Дуже шкода, що цих базових герменевтичних речей не враховували ініціатори запровадження так званих «інтегрованих уроків» із української та зарубіжної літератури у загальноосвітній школі…

Ще одна дефініція герменевтики скеровує нас до поняття художньої чи суто літературної герменевтики. У цьому ракурсі герменевтика постає перед нами як практика (майстерність) і, рідше, теорія тлумачення буття виражена в художньому творі або, звужено, – як практика і теорія тлумачення власне мистецтва взагалі чи, наприклад, художньої літератури. У цьому сенсі будь-яка справжня література, яку ще називають великою чи високою, є філософською або герменевтичною. Імена Данте, Шекспіра, Сервантеса, Шатобріана чи Ґете є цьому переконливим підтвердженням. Не випадково М. Гайдеґґер твердив, що «філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але говорять одне і те саме»^[6].

В. Іванишин як вдумливий критик, історик і теоретик літератури постійно апелює до «герменевтичного потенціалу художньої літератури»^[7], до  письменницької традиції як могутнього простору філософсько-герменевтичного досвіду. Прикметним у цьому сенсі є його тлумачення художної спадщини Т. Шевченка (в тому числі й малярської), яка, своїм чином, пропонує вдумливому читачеві осягнути глибокі трактування основоположних сенсів та ідей національного буття. Так, для прикладу, у «Нації. Державності. Націоналізмі» мислитель в наступний спосіб пояснює глибину мислення генія:

«Т. Шевченко створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу,тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутностей, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття витворені українським народом, якими зумовлене і на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхилення від котрогось із них, кожна спроба їх роз’єднання в життєвій практиці (моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації»^[8].

А інтерпретуючи у 2001 р. знамениту картину Т. Шевченка «Катерина», В. Іванишин робить низку вагомих теоретичних спостережень. Одні з них стосуються теорії художнього тлумачення, зокрема «прочитання» малярського твору: «…письменник малює, художник пише. Письменник малює  словом у нашій свідомості свій, тільки ним бачений і пережитий світ, а художник пише свою картину, закодовуючи в її образах якийсь смисл, прагнучи через них передати щось важливе своїм майбутнім глядачам. І марно відшукувати зміст і сенс літературного твору в окремих рядках і фразах тексту – не уявивши і не переживши  цього складного малюнка. Так само марно розглядати живописне полотно, не намагаючись його прочитати». Інші міркування стосуються власне вираженого у картині сенсу: «…сама ідея національно-визвольної революції як неодмінної передумови звільнення, державності і вільного розвитку нації та концепція реалізації цієї ідеї силами організованого селянства вперше виражені Т. Шевченком через образ-концепт селянина та мікрообраз сокири ще в 1842 році у картині «Катерина». Так почався перший і необхідний – духовно-світоглядний – етап української національно-визвольної революції, не довершеної й досі»^[9].

Четверте теоретичне визначення розглядає герменевтику методологічно – як основну гуманітарну методологію, як «фундамент гуманітарних наук»^[10]. Ці науки синонімічно розглядали ще як історичні, культурні чи науки про дух. Тому онтологічна герменевтика говорить у цьому зв’язку про «теорію і методологію будь-якої інтерпретації, в тому числі творів образотворчого мистецтва»^[11], а також про те, що тільки в герменевтиці «коріниться те, що може бути названо… методологією історіографічних наук про дух»^[12].

В. Іванишин розбудовує унікальний методологічний досвід, ставлячи собі від кінця 1980-х завдання не просто подолати теоретико-методологічний монізм нав’язаного московськими окупантами марксизму-ленінізму (або соцреалізму), а й розробити ефективну герменевтичну систему, яку б могла використовувати новітня гуманітаристика. Йому ідеться про систему, узгоджену з класичною націософською традицією, тобто, як казав Л. Білецький,  з українською «ідейно-науковою іскрою». У філософській та науковій спадщині мислителя таку фундаментальну й водночас універсальну роль виконує розпрацьована ним національно-екзистенціальна методологія мислення та інтерпретації. При цьому методологію він  трактує і як систему регулятивних принципів наукового чи художнього мислення, і як ідейно-наукову основу світогляду митця чи дослідника, і як ідейно-світоглядне ядро логічної матриці наукового пізнання та інтерпретації літературних явищ^[13].

Уперше концепцію цієї методології герменевт запропонував у Києві на всесоюзному теоретичному семінарі «Києво-Печерська лавра та її місце в історії вітчизняної духовної культури ХІ – XVII ст.» (30 жовтня – 2 листопада 1990 р.), де виступав із доповіддю «Петро Могила і Києво-Могилянська Академія: проблема корекції методологічної бази пізнання й оцінки явищ». Незабаром публікує її під назвою «Свобода нації» ^[14]. У цій статті мислитель вказує, що «особливо різко змінюється (у порівнянні зі звичним, стереотипним) образ Петра Могили, його епохи, нашої історії взагалі, якщо стати на позиції національно-екзистенціальної методології, тобто такої, одним із фундаментальних принципів якої є завдання збереження, буття і розвитку нації. Вона передусім дає можливість помітити, класифікувати й осмислити факти, які оминали імперські чи «відомчі», вузько-тенденційні історіографії, належно й об’єктивно оцінити їх – за причинами, роллю і наслідками в долі народу, а не за лакейською звичкою догодити власть імущому…». При цьому йому розходиться саме  про загальногуманітарну систему методів, про націоцентричний фундамент наукового пізнання, який би забезпечував останньому глибинність та об’єктивність, звільняючи від неприродної ролі засобу денаціоналізації й політичної фальсифікації дійсності:

«Наука – автономна і суверенна галузь людського духа, метою якої є добування істини на шляху пізнання. Тільки такою вона може бути корисна нації, і в інтересах нації – мати науку, яка служить істині, а не якійсь, навіть «найпередовішій», соціальній групі.

Зорієнтованість на проблеми виживання, розвитку і процвітання народу дає науці імунітет від підпорядкованості чужим, груповим чи суб’єктивно-кон’юнктурним інтересам, стимулює її до максимально енергійних пошуків істини, найоптимальніших шляхів розвою в усіх сферах буття народу. (…)

Отже, вироблення національно-екзистенціальної методології, послідовне дотримання в наукових дослідженнях її принципів веде не до того, щоб наука фальшувала істину в інтересах власної нації, а щоб вона давала народові об’єктивну картину минулого і сучасності, була справді розвинутою і здоровою свідомістю нації, основою її світогляду»^[15].

Через два роки В. Іванишин обґрунтовує джерела цієї методології в художній націософії Т. Шевченка: «У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження». У цій же ж політико-філософській праці він експлікує націоекзистенціальну домінанту власної інтерпретаційної бази: «Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством”^[16].

Опертя на шевченківську націософію дозволяє мислителю виокремити системотворчу регулятивну ідею в межах національно-екзистенціальної методології. Йдеться про національний імператив. У мистецтвознавчому герменевтичному роздумі «Непрочитаний Шевченко» (2001), дослідник коригує різні попередні визначення і вказує, що національно-екзистенціальна методологія «випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації»^[17]. Згодом у словнику «Тезаурус до курсу «Теорія літератури» (2006), який був явно ширшим за суто літературознавче видання, мислитель дає остаточне формулювання національного імперативу, відштовхуючись від класичних окреслень у Т. Шевченка та Франка: «…усе те, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії (у нашому випадку –  християнству), – є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, – є злом». Там же ж він додає: «У гуманітарній царині,  зокрема у літературознавстві, це означає, що, по-перше, позиція дослідника мусить бути верифікована (звірена) з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, науковець зобов’язаний осмислювати дійсність (у тому числі й текстуальну) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації»^[18].

У «Тезаурусі» автор, частково діалогізуючи із напрацюваннями своїх учнів^[19], дає і найповніше визначення власної герменевтичної системи як «гуманітарної методології націозахисного типу, яка являє собою іманентну українській герменевтичній традиції систему регулятивних принципів національного мислення, ідейно-наукову базу національного світогляду, що випливає з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації”^[20]. Так остаточно В. Іванишин утверджує систему мислення та гуманітарної інтерпретації у категоріях і екзистенціалах збереження, захисту і розвитку рідного народу чи нації, на основі національного імперативу як провідної методологеми чи світоглядної ідеї.

У контексті викликів і загроз українському буттю в час московсько-української війни, доречним буде на кількох прикладах показати продуктивність застосування націоекзистенціальної герменевтики В. Іванишина у сферах політичної філософії та політології. Сподіваємось таким чином увиразнити зорієнтованість націософського мислення, яке в мислителя органічно випливає із  філософії, філології та літератури, на сенси української Перемоги.

Насамперед герменевтика В. Іванишина остерігала перед трьома основними причинами того, що може привести до національної та державної катастрофи. І першою причиною постає внутрішня слабкість української держави, як неоколоніальної, олігархічної політичної системи – «режиму внутрішньої окупації». У збірці філософських роздумів-мініатюр «Фрагменти» (2007), мислитель осмислює ключові атрибути цієї системи, розкриваючи таємницю і безупинного розчарування народу в політичних лідерах, і відсутності національно зорієнтованої ідеології державотворення – побудови національної держави, української України, шевченківської «хати»:

«Нинішня «українська» політика має чіткі диференційні ознаки, якими відрізняється від політики в національних державах: безідейність або чужі ідеї як вияв національної політичної мудрості; безпринципність як мистецтво компромісу; персоналізм як замінник ідей і програм; клановість як форма партійності; кумівство як зразок «народності» влади; підкилимність як форма «прозорості» влади; політичні торги як спосіб перетворення політики в бізнес; олігархічність як вища форма демократії; багатовекторність як прикриття своєї залежності від всіх і вся; відсутність ідеї-мети державотворення як прикриття сваволі чергового вождя, клану чи п’ятої колони; зрада як норма стосунків; манія величі політичних нікчем як компенсація комплексу меншовартості в них; колаборація, бажання вступити в якісь міжнародні блоки як політична реалізація тваринного інстинкту стадності та слідування (за кимось: наприклад, курчат за квочкою чи хоча б за м’ячем); інстинкт мавпування (чужих реалій) як наслідок власної ідейно-програмової імпотенції; принципові антинародність, антинаціональність, антиукраїнство як вияви сутності людей якоїсь «міжнародної національності», які нами правлять і творять «українську» політику; підміна політичної боротьби  клановою гризнею і видавання гризні за боротьбу як спосіб зацікавлення виборців, здобуття корита влади чи уникнення операції відрізання рила від владного корита; шахрайство як форма взаємин влади з народом…

Сенс такої політики – заміна поганих на гірших, шахраїв на пройдисвітів, бюрократів на злодіїв чи навпаки. Людям вона не дуже подобається, але вони такими «дрібницями» не переймаються: кожного разу народ валом валить на виборчі дільниці, щоб власноруч посадити собі на шию чергового злодія…»^[21].

Звідси і його дивінаторика, передбачення майбутнього Батьківщини:

«Україна в есхатологічній перспективі:

• за нинішніх тенденцій – звиродніння народу, знелюднення країни, заміна українців неукраїнцями, безвольна колонія;
• за можливості бунту – хаос, кров, чужа влада;
• за умови національної революції – українська національна держава з безмежними перспективами всебічного розвитку»^[22].

Другою причиною можливої катастрофи постає в його трактуваннях мінливий, зрадливий і непевний Захід як колективне політичне тіло і як геополітична домінанта сучасного світу. Неоднозначність західних держав постає значною мірою не лише через різнотипні державні чи національні інтереси, а й через панівну імперсько-космополітичну ідеологію неолібералізму (чи глобалізму), визнану офіційною також і в таких міжнародних структурах, як Євросоюз чи НАТО^[23]. Тому інтерпретації герменевта спрямовані проти антилюдяної системи «космополітичної демократії» і за «національне народовладдя». Ось як він осмислює сутність неолібералізму як буржуазно-олігархічного світогляду у різних його новітніх видозмінах:

«Підміна політики економікою, підпорядкування політики економіці, тим більше чужій, – це сатанинський витвір буржуа-торгашів, денаціоналізованих гуманістів, соціал-демократів, комуністів, лібералів, глобалістів. Метою людського життя стає ситість, мрією – багатство, ідеалом – успішний злодій. Поняття батьківщини, духовності, моралі, культури, Свободи втрачають сенс. Добром стає те, що гарантує ситість; батьківщиною – місце, де стоїть корито вигоди. Жертва в ім’я інших, вищих ідеалів стає смішною, релігія – зайвою, Церква – фірмою, політика – бізнесом, рідна земля – товаром, патріотизм – лайкою, визвольна боротьба – злочином, національні герої – бандитами, національні велетні духа – збоченцями, велике – нікчемним, нице – величним, народ – юрбою, суспільство – електоратом, нація – фікцією, батьківщина – територією, рабство – реальністю. (…)

Наука і політика Заходу переважно обслуговують транснаціональний ринковий і політичний глобалізм, часто торують йому шлях і готують ґрунт. Така плата за визнання пріоритетності матеріально-економічного над духовно-національним»^[24].

Третя причина, так само як і друга, є зовнішньою. Однак у цьому випадку екзистенційна загроза випливає із шовіністичної політики та світогляду влади й народу московської імперії – «демократичної» РФ. У своїй творчості В. Іванишин послідовно розвінчує низку політичних міфів – фальшивих сенсів, на яких тримається імперська ідеологія московців, з метою попередити й остерегти українців.

Так, наприклад, у 1995 р. герменевт з національно-екзистенціальних позицій розвіює міф про «вєлікую пабєду» й «вєлікую атєчєствєнную», показуючи, що Друга світова була неоднозначним глобальним конфліктом, який мав низку складових моментів, основними з яких стали дві перемоги і дві поразки: «Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. (…) …друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої «перемоги» комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберґа…». Тому автор уважав аморальним святкувати за московським зразком: «…святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє «визволення» ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно»^[25]. На жаль, українська влада надто пізно дійшла до схожих висновків, тому побєдобєсний міф із культом «колорадських» стрічок відіграв свою сумну роль і в намаганні розколоти Україну, і в окупації Криму та Донбасу.

А ще в 1992 р. філософ глибоко трактує два протилежні комплекси ідей – націоналізм та шовінізм (як синонім імперіалізму), показуючи їхні фундаментальні відмінності на прикладі національної ідеології українців та великодержавного світогляду московитів. І в такий спосіб переконливо деміфологізує останній:

«Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їхні святині, символи, традиції, тощо – об’єкт поваги й пошанування; для шовініста – це те, що необхідно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Націоналізм облагороджує членів своєї нації, шовінізм веде свій народ до морального звиродніння. Націоналізм породжує подвижників, мучеників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Опора націоналізму – найбільш свідомі, чесні й порядні люди; опора шовінізму – людська підлота. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян – це зміцнює національну державу; шовініст зацікавлений у протилежному, бо ситих важче нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави, розпадеться імперія. Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних; шовінізм веде до диктатури, бо ділить суспільство на гнобителів і гноблених. Відсутність чи брак націоналізму губить націю; відсутність чи хоч послаблення шовінізму розкріпачує народи…»^[26].

Ще одним прикладом успішного націософського тлумачення може бути виявлення В. Іванишиним не національної, а імперської сутності Московщини та всіх її державних форм: від княжої у XV ст. до РФ у ХХІ ст. При цьому також ідеться про унікальний випадок у світовій історії: за п’ятсот років свого існування москвинам не вдалося сформувати нації:

«Імперія – не національне, а адміністративно-територіальне утворення. Тому росіяни – не нація: у них є Росія як «федерація»-імперія, змонтована із територій завойованих, підкорених і поневолених народів, але немає навіть прагнення власної національної держави, немає і нації. Через це в Росії легко приживаються всілякі штучні доктрини типу соціалізму, комунізму, навіть націонал-соціалізму, але – не природний для кожного народу націоналізм. Росіянин в етнічній Росії – безправний раб і тягар для влади. Тільки за її межами, у пострадянських державах і в колоніях – «суб’єктах федерації» – росіянин почуває себе людиною, потрібною державі, у нього з’являються права й обов’язки – необхідного, суттєвого, опорного елемента імперської системи. Росіянин, який під тиском національно-визвольного руху покинув колонію і повернувся в Росію, неминуче зіткнеться тут із ненавистю і презирством – як відступник від російської ідеї і зрадник імперії. Тому для росіянина-патріота немає більшого нещастя, як повернення на улюблену батьківщину. Росія – це країна, яку краще любити здалека»^[27].

Похідною від імперської ідеології Московії значною мірою була й внутрішня політика держави Україна. Одним із ідеологічних інваріантів її стало малоросійство – питома залежність від сенсів «руского міра», що найбільш чітко проявилося у бажанні двомовності, в утвердженні різних союзів із РФ, у роззброєнні та знищенні армії і спецслужб, в економічній залежності, у культурному москвофільстві тощо. Однак особливо явну небезпеку становила московська автономія Криму. В. Іванишин уже від кінця 1990-х звертає на це увагу суспільства, а в 2005-му пише цілу розвідку «Кримський вузол», де застерігає владу і громаду, деміфологізуючи малоросійські ілюзії й пропонуючи створити на її місці Кримську татаро-українську автономію:

«Постійну тривогу з погляду національної безпеки викликає Крим. Нинішня Автономна Республіка Крим – це міна сповільненої дії під українською державою. І здетонувати вона може у будь-яку мить…

Вдумаймося, що таке автономія Криму. (…)

Це автономія імперкомуністичної п’ятої колони, замаскована інтересами росіян Криму. (…)

…кримські проблеми – це гримуча суміш, яка загрожує існуванню України як держави.

Не запитую, що зроблено нашою владою і політикумом, щоб розрядити цю міну або хоч один із її детонаторів. Марно цікавитись, що зроблено, щоб Крим став органічною часткою української держави»^[28].

І ця міна таки здетонувала у лютому 2014-го. Саме анексія Путіним Криму розпочала криваву московсько-українську війну.

Яку ж світоглядну і політичну альтернативу пропонує герменевт? Що, на його думку, може вберегти Україну від геополітичних катастроф і забезпечити гідне майбуття українській нації? Відповідь дається в дусі класичного українського націоналізму Т. Шевченка – це національна держава із всеохопною системою «національного народовладдя». Саме націоцентрична політика такої держави може вберегти українців від деструктивних ідей та проєктів різних імперіалізмів та космополітизмів, а також забезпечити стратегію деміфологізації серцевинних імперіотворчих сенсів і цінностей Московщини.

Тому В. Іванишин розробляє цілу концепцію національної держави, пропонуючи вісім окреслень цього фундаментального для політичної свідомості поняття. Національна держава – це «природне прагнення кожного політично розвиненого народу» народу, «завершення політичного самоутвердження народу», «політичне утворення корінного народу на його власній території», «політична система, у якій влада… є носієм національної ідеї», сфера врахування «добра нації» (загального блага) як основного критерію оцінки і дії «в ім’я нації», політичне середовище врахування інтересів корінного народу та прав і обов’язків національних меншин, простір справедливої соціально-економічної політики. Ці трактування мислитель підсумовує важливою інтерпретаційною настановою: «Людям треба невтомно роз’яснювати, що допоки не вирішене головне політичне питання – створення української національної держави (УССД), – доти жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися «нічийно»-безідейною владою на користь народу»^[29].

Таким чином, у його філософії національної ідеї питання власної національної держави тісно пов’язане із можливістю запобігти найбільшій загрозі українському буттю – московському імперіалізму. Тому В. Іванишин вже у 2000-му наполегливо пропонує передусім тогочасному політикуму чимшвидше переглянути свою безвідповідальну й спустошувальну неоколоніальну стратегію та розвернутись обличчям до української ідеї, до іманентного для української традиції націоцентричного світогляду:

«Розграбована, внутрішньо аморфна Україна балансує на грані політичного «бути – не бути». Особливу небезпеку для нас становить імперський синдром Росії.

Не можна сказати, що влада нічого не робить, щоб забезпечити, гарантувати збереження української держави. Але до відчуття впевненості за безпеку України ще дуже далеко. І ось чому.

Влада бачить такі гарантії в міжнародному визнання української держави, і її членстві в європейських структурах, у партнерстві з НАТО тощо.

Усе це добре, але це дуже і дуже сумнівні гарантії. Подібні, навіть більші, мала довоєнна Польща. Допомогли?

Живемо в час, коли політична безоглядність сильних держав стала міжнародною нормою. (…) З особливою брутальністю і нахабством здійснює свою агресивну політику нинішня «демократична» Росія, що для нас аж надто значимо.

Україні сподіватись на підтримку, захист, на якісь жертви Заходу заради нас не доводиться. Бо для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава.

Російські правителі це ставлення Заходу до себе знають, але постійно перевіряють. Про це свідчить, зокрема, знищення Чечні і планомірне винищування чеченського народу. (…) А що Захід? Фактично, нічого. Тобто звичний набір дозованого обурення? Щоб і лице зберегти, і російську владу не роздратувати. Тобто поведінка хитрого, але полохливого крамаря перед бандитом. Чи у випадку з Україною було б інакше, ніж у випадку з Чечнею?

Гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю. У випадку, якщо б прапор цієї ідеї підняла влада і приступила до її реалізації – до національного державотворення, – тоді українська держава стала б недосяжна для чужих зазіхань і маніпуляцій, здобула б повагу, довір’я і голос у світі, стала б не тільки малопомітним фактом, а й суттєвим фактором на міжнародній арені.

І владі, і політикам хочеться черговий раз сказати: «Не бійтеся української національної ідеї і свого народу: тільки в них – джерело вашої майбутньої сили і слави, тільки в них – достойне майбутнє України!»^[30].

Голос В. Іванишина – не востаннє! – виявився непочутим.

На жаль, певне зацікавлення державної влади національними інтересами, українським націоналізмом і націоналістичним рухом почалося аж після перемоги Зимового Майдану 2013-2014 рр., названого «Революцією Гідності», де націоналісти відіграли ключову роль у поваленні антинародного і промосковського режиму Віктора Януковича. Але, на жаль, це зацікавлення не вплинуло визначальним чином на створення націоцентричної державотворчої ідеології. З’явились лише окремі її елементи (декомунізація, підтримка української мови, розбудова армії, Томос для Православної Церкви України та ін.). Виразніше активізувались націотворчі процеси аж із початком широкомасштабного вторгнення Московії 24 лютого 2022 р. У зверненні президента Володимира Зеленського до парламенту 3 травня 2022 р. прозвучали важливі апеляції до націософського досвіду: «Сьогодні важливий мудрий раціоналізм і здоровий націоналізм».Було й продовження із опертям на національний імператив: «Сьогодні у нас із вами – одна партія, і ця партія – Україна. Одна фракція – Україна. У нас одна монобільшість – Україна. Єдина, сильна, незалежна. І все, що їй не допомагає чи, не дай Боже, гірше – шкодить, послаблює або розколює, має бути – ні! – не в меншості. Це має залишитись у минулому»^[31]. Доволі обнадійливі слова. Інша річ, наскільки влада готова до реальних доленосних ідеологічних та державотворчих кроків у цьому напрямку, наскільки готова зробити саме національну ідеєю основою захисту воєнної і розбудови повоєнної України. Наприклад, так звані реформи в освіті, що переважно базуються на неолібералістичному космополітизмі, на принципах денаціоналізації, явно суперечать проукраїнському вектору розвитку України.

Націософська чи національно-екзистенціальна герменевтика Василя Іванишина дає нам конкретні методологічні поради й у сфері актуальної воєнної політики. Вона допомагає збагнути істину української перемоги на найглибших смислових рівнях. Бо насправді переможемо окупанта не лише тоді, коли звільнимо свої території, а тоді, коли війна за незалежність стане війною за національну державність. Не лише, коли позбудемося московського колоніального минулого, а й коли українська національна ідея стане основою політико-економічного та культурно-освітнього майбутнього життя в Україні. І не лише, коли розпадеться РФ, а коли буде інформаційно знищено основну імперіотворчу ідею Московії – її людиноненависницьку шовіністичну міфологію. У цьому – основні герменевтичні уроки Василя Іванишина для сьогодення. А значить – основі сенси української Перемоги.

---

[1] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2000. Т.І. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. С. 158.

[2] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. Дрогобич: Просвіт, 2014. С.204.

[3] Іванишин В. «На розпутті велелюднім» (вибори-2004: кого, що і для чого виберемо?). Іванишин В. Українська ідея. С. 461-462.

[4] Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич: ВФ «Відродження». 1994. С.76.

[5] Іванишин В.П Теорія літератури: курс лекцій: навчально-методичний посібник / За редакцією Петра Іванишина. Дрогобич: РВВ ДДПУ, 2010. С.170-174.

[6] Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: сборник. Пер. с нем. Москва: Высш. шк., 1991. С. 154.

[7] Іванишин В.П. Теорія літератури. С.265.

[8] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. С.210.

[9] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. Іванишин В. Українська ідея. С.350, 366.

[10] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Т. І. С. 159.

[11] Хайдеггер М. Из диалога о языке. Между японцем и спрашивающим. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. М.: Республика, 1993. С. 279.

[12] Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. Харьков: Фолио, 2003. С.56.

[13] Іванишин П.В. Теорія літератури: курс лекцій. С.21-22.

[14] Іванишин В. Світогляд нації. Радянське слово. 1990. 30 листопада.

[15] Іванишин В. Світогляд нації. Іванишин В. Українська ідея. С.710-711, 715-716.

[16] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. С. 210, 67.

[17] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. С. 351.

[18] Іванишин В. Тезаурус до курсу «Теорія літератури». [Вид. друге.]. Дрогобич: ВФ «Відродження», 2007. С. 58.

[19] Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): монографія. Дрогобич: ВФ «Відродження», 2005. 308 с.

[20] Іванишин В. Тезаурус до курсу «Теорія літератури». С. 58.

[21] Іванишин В. Фрагменти. Мислитель. Воїн. Учитель. Спогади та матеріали про Василя Іванишина / За редакцією Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2019. С.265.

[22] Іванишин В. Фрагменти. С.265-266.

[23] Детальніше див.: Іванишин П. Феномен неолібералізму: ідеологічні сенси: монографія. Видання друге, доповнене. Тернопіль: Видавництво «Крила», 2023. 272 с.

[24] Іванишин В. Фрагменти. С.261-262.

[25] Іванишин В. Друга світова – дві поразки і дві перемоги. Іванишин В. Українська ідея. С.739-740.

[26] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. С.205.

[27] Іванишин В. Фрагменти. С.262.

[28] Іванишин В. Кримський вузол. Іванишин В. Українська ідея. С.333-334.

[29] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. Іванишин В. Українська ідея. С.305-309.

[30] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. С.339-340.

[31] URL: https://vgolos.ua/news/vi-deputati-nayvelichnishoyi-krayini—zelenskiy-vpershe-vistupiv-u-verhovniy-radi-z-chasu-viyni_1419785.html