Про місце Ґілберта Честертона в англійській літературі

Пропонуємо увазі читачів глибоку статтю відомого англійського письменника, мислителя, історика і політика Гілера Беллока (1870-1953) про іншого відомого англійського письменника, філософа, апологета, публіциста Гілберта Кіта Честертона (1874-1936). Вона буде цінною для кожного, хто захоче глибше пізнати не лише творчість геніального автора, а й феномен англійського християнського (точніше, католицького) націоналізму і консерватизму.

                                                                           Архів Центру Донцова

Гілер Беллок

Про місце Ґілберта Честертона в англійській літературі

On the Place of Gilbert Chesterton in English Letters by Hilaire Belloc. Лондон: Sheed & Ward, 1940.

До Моріса Берінга Я взяв на себе сміливість використати ваше ім’я на чолі цієї короткої передмови до мого не менш короткого нарису про нашого спільного друга Ґілберта Честертона. Я переконаний, що ваше ім’я невіддільне від будь-якого спогаду про нього — настільки щирим було його захоплення вашою творчістю і настільки віддано ви обоє, разом зі мною, поділяли спільні цінності до самого кінця наших життєвих паломництв. Вірю, що ми розділяємо і спільну глибоку повагу до його пам’яті.

Ці нотатки написані другом (і близьким другом) про великого сучасного письменника.

Я не збираюся писати ані панегірика, ані вичерпного аналізу праць Ґілберта Честертона. Безперечно, у чомусь я перебільшую окремі риси характеру та літературного стилю Честертона, водночас приділяючи надто мало уваги іншим аспектам його життя й творчості.

Так, я не маю глибокого й інтимного уявлення про Англіканську Церкву зсередини, і в мене завжди було небагато справ із англіканським духовенством. У середині свого життя Честертон тісно й активно спілкувався з цією спільнотою, а він із дружиною були близькими друзями кількох видатних англіканських священнослужителів. Проте родина, у якій я народився і яка сформувала мене в ранні роки, належала до світу бірмінгемського унітаріанства — того самого середовища, з якого походила і моя англійська рідня. Саме цим світом, його літературою та моральними звичками я був оточений у ранні роки, коли закладається характер. Багато з нашої домашньої атмосфери успадковано від пам’яті про того славетного вченого — доктора Джозефа Прістлі, чиї портрети на стінах нашого дому завжди були частиною мого дитячого світу. Ґілберт Честертон у ранній юності також зазнав впливу унітаріїв, тож цей духовний клімат був знайомим нам обом.

Але головна підстава для мого розуміння й тлумачення Честертона — це, звісно, тривала, діяльна особиста дружба. Ми були дуже близькими товаришами впродовж понад тридцяти років — майже протягом усього його літературного шляху. Ми пліч-о-пліч працювали над низкою тривалих публіцистичних проєктів, почавши з тижневика «The Eye-Witness» («Очевидець»), який я заснував у 1911 році і редагування якого наступного року перейняв його брат, Сесіл Честертон.

Разом ми відіграли ключову роль у викритті скандалу з акціями компанії Marconi — як перед тим, як я пішов до парламенту, так і в період мого депутатства в Палаті громад. Тоді я мав достатньо можливостей на власні очі спостерігати стрімкий занепад суспільного життя через безконтрольну корупцію, симптомом якої була (і залишається) дивна відсутність відкритого публічного обговорення цієї проблеми. Втім, це було очевидно й для людей, вільних від вестмінстерської рутини. Ніхто не мав яснішого бачення і не діяв із більшою впертістю під час тієї відчайдушної боротьби за чистоту суспільного життя, ніж ці двоє братів.

Сьогодні вже надто пізно виправляти щось у цій сфері: парламентська професія в Англії, попри всю свою довгу національну традицію, остаточно втратила колишню силу та повагу. Вона існуватиме ще якийсь час за інерцією, але навряд чи відіграє роль життєво важливого чинника у суспільних справах. Нині політика майже відкрито контролюється великими монополіями, передусім банківською системою, а коментування політичних промов і виборчих результатів перетворилося на порожню фарсову метушню.

Усвідомлюючи це, Ґілберт Честертон дедалі пильніше зосереджувався на двох фундаментальних речах, яким варто приділяти найбільшу увагу: соціальній філософії та релігії.

У першій царині він заявляв про себе все рішучіше. Він виступав на захист звичайної людини та її свобод, а відтак — і на захист інституту приватної власності. Він неухильно пропагував доктрину, згідно з якою для виживання суспільства власність має бути настільки широко розподіленою між людьми (на землі й знаряддях праці), аби стати основоположним фундаментом держави. Звісно, він — як і кожен тверезомислячий мислитель — усвідомлював усю колосальну складність повернення приватної власності в суспільстві, яке, на кшталт нашого, стало суціль пролетарським і керованим у кожній сфері все більш вузькою плутократією. Він розумів: єдиною зброєю проти цього смертельного стану речей може бути лише постійний інтелектуальний вплив на людей за допомогою яскравих ілюстрацій і живих прикладів. Це був його спосіб розворушити — наскільки це взагалі можливо — вкрай мляві уми співгромадян у таких важливих справах. Цей політичний вимір творчості Ґілберта Честертона мав надзвичайне значення, адже він зачіпав найнагальніші проблеми нашої епохи.

Група, до якої ми з ним належали, визнавала головною соціальною подією нашого покоління знищення свободи внаслідок нестримного розростання капіталістичних монополій та руйнування економічної незалежності мас вільних громадян.

Можливо, зло в Англії зайшло надто далеко, і ситуація вже безнадійна. Принаймні наші сучасники переконані саме в цьому. Усі навколо кажуть, що відродження свободи серед англійців — це річ, на яку вже не варто й сподіватися. Люди нібито готові погодитися на доля утриманців крихітної кліки, що контролює самі засоби до існування, а отже — й само людське життя. Ніде цей контроль не проявляється так зухвало, як в англійській пресі, що скотилася нижче рівня будь-якого іншого інформаційного інструменту в християнському світі, перетворившись на примітивний комерційний додаток до великого бізнесу.

Для розуміння життя Ґілберта Честертона — ба навіть у сфері чистої літератури, яка сьогодні нібито стоїть осторонь політики — вкрай важливо усвідомлювати: ця політична мета, якій ми з ним та вся наша група присвятили себе (відновлення приватної власності, боротьба проти капіталізму та породженого ним комунізму), була нашою головною земною місією. Нехай це звучить як марна надія, але це, безумовно, найвеличніша спроба суспільного опору в зруйнованому світі нашого часу. Попри всю нашу ізоляцію та неминучі поразки, прийдешні покоління оцінять те, що маленька спільнота, рупором якої він був, до останнього захищала справу вільної родини та господаря у власній оселі.

Але будь-яка тимчасова політична мета — як і всі зовнішні земні речі — неминуче залежить від глибинного внутрішнього духу. Політичну дію здатна породжувати лише філософія, а філософія стає життєво важливою лише тоді, коли вона є душею релігії.

Тут ми підходимо до найвищої цінності й найпотужнішого рушія всього життя і творчості Ґілберта Честертона — до його релігії. У цій царині моє завдання докорінно відрізняється від звичного літературно-стилістичного аналізу. З релігійного світогляду людини (або її прийнятої та визначеної філософії) витікають усі її вчинки — незалежно від того, чи усвідомлює вона цей зв’язок явно. У випадку ж із Честертоном, чиє слово і чиї дії були цілісною історією релігійного життя, цей зв’язок був очевидним не лише для нього самого, а й для всіх довкола, ба навіть для широкого загалу.

Сучасне англійське суспільство навчили сприймати релігію виключно як приватну, особисту справу, яка не має жодного впливу на зовнішній світ. Наша громадськість сьогодні далі від релігії і водночас менше знайома з її суттю, ніж будь-хто інший у сучасному світі; і все ж усі, хто бодай щось чув про Честертона, чудово усвідомлюють той грандіозний поворот (чи то закономірність), завдяки якому він крок за кроком ішов до Віри і зрештою повністю з’єднався з нею.

Він наближався до Католицької Церкви поступово, але безпосереднім, прямим шляхом. Спершу він побачив це місто здалеку, згодом відчув до нього щирий інтерес і зрештою увійшов до нього. Мало хто з великих навернених в історії нашої країни робив цей крок так усвідомлено й зріло. Масштаб цієї події ще належить оцінити нащадкам. Ми надто близько до цього, щоб охопити його поглядом у повну міру. Можливо, Англія невдовзі остаточно втратить той останній уламок християнського Символу віри, який колись сформував Європу і завдяки якому вона все ще може вижити. А можливо, станеться навпаки: Англія подолає нинішню кризу та переломний момент, і їй буде судилося відновити свій цивілізаційний вплив через несподіваний історичний розворот — повернення до того духовного джерела, проти якого вона так довго й затято бунтувала.

Але це речі майбутнього, а майбутнє приховане від людини.

А тепер я залишаю цю величну тему і повертаюся до огляду творчого спадку автора.

Основні тези мого короткого підсумку щодо умов тривкості творів Ґілберта Честертона можна звести до такого переліку:

• I. Головна риса Честертона як письменника і як особистості (у нього ці поняття збігалися значно більше, ніж у більшості літераторів) полягала в його глибокій національній укоріненості. За крок я детальніше зупинюся на тому, як це позначилося на його підходах до найрізноманітніших тем.
• II. Другою рисою була надзвичайна точність мислення — якість, колись притаманна англійцям, яка, на жаль, у наш час розчинилася, змусивши людей забути, наскільки вона була органічною для англійського духу в минулому.
• III. Третя особливість його творчості й мислення — унікальний дар паралелізму. Він постійно висвітлював і роз’яснював абстрактні істини за допомогою влучних порівнянь. Це була зброя, властива виключно генію Честертона: ніхто з його сучасників навіть не наближався до такого рівня володіння нею, і лише одиниці в минулому могли з ним зрівнятися. Після його щирості, це найпотужніший елемент у його доробку.
• IV. Інтелектуальний фундамент його праць — як і в більшості сучасників — мав історичний характер, проте це була історія загального масштабу, тоді як літературний пласт його знань був набагато ширшим і глибшим. (Цікаво, що у мене самого все було навпаки: я мав величезний досвід і начитаність в історії, але значно скромніші в літературі).
• V. Милосердя. Честертон підходив до полеміки й дискусій майже ніколи як до ворожого конфлікту, а майже завжди як до акту визнання — з обов’язковою повагою до позиції опонента.
• VI. І насамкінець — головна справа його життя, яка визначила і всю його літературну діяльність: свідоме прийняття Віри.

Дозвольте мені тепер розглянути кожен із цих шести пунктів окремо.

І.

Честертон, кажу я, був глибоко національним у кожному сенсі, у якому письменник і мислитель може бути національним, як і кожна людина у своєму приватному житті — поза публічною діяльністю пером чи словом. Це одна з тих рис — можливо, навіть головна, — у якій Честертона можна поставити в один ряд із тією великою постаттю, з якою його так часто порівнювали: Семюелом Джонсоном.

У розмовах зі мною я часто помічав у його словах особливе забарвлення прикметника чи короткої фрази, яке свідчило про те, що всі його думки звіряли життєвий досвід із національними стандартами. У цьому, як і в інших питаннях, він черпав із джерел, значно давніших і потужніших за те спотворене відчуття націоналізму, яке дедалі більше вражало англійців ще з часів його юності.

Типовим письменником цього занепадницького настрою є Кіплінг. Згадуючи це ім’я, ми нагадуємо собі про протилежні шляхи, якими може піти майбутнє Англії. Обидва вони національні, але у дуже різний спосіб. Честертон — національний сам по собі, він англієць до мозку кісток. Стежити за його думкою та її вираженням — це пізнавати саму англійську душу. Він є дзеркалом Англії, і особливо він англієць у своєму способі мислення, як і у своєму розумінні речей та людей. Він пише з питомо англійським акцентом.

Натомість Кіплінг мало що може розповісти про Англію чи взагалі про ці острови. Він не має жодного відчуття англійського минулого чи речей, питомо й сутнісно англійських; він радше азійський, переселений. Проте він є представником сучасної Англії завдяки своїй величезній аудиторії. Усе те, що ми сьогодні називаємо «передмістям», сповнене Кіплінга, і англійський міський середній клас миттєво відгукується саме на нього. Його вірші особливо приваблюють цю публіку — значно більше, ніж його кілька справді сильних оповідань.

Усі ми, кому довелося подорожувати, можемо засвідчити, як Кіплінг вплинув на репутацію Англії за кордоном. Незнання Кіплінгом Європи, його вульгарність і супутній їй страх перед «вищими» (те, що сучасники називають комплексом неповноцінності) глибоко зашкодили репутації Англії та англійця у світі.

Це сталося з двох причин:

• а) Кіплінг не був укоріненим англійцем, але його імперський стиль одразу ввів його у контакт із Новим Світом (під яким я маю на увазі Сполучені Штати протестантської традиції та Австралазію).
• б) Долі було завгодно, щоб Кіплінга перекладав французькою мовою справжній геній, зробивши його цією мовою значно більшим письменником, ніж він є насправді. А оскільки французька мова після латини є універсальною мовою цивілізованої західної людини, континент Європи пізнав Кіплінга саме через неї, зазнав його впливу і створив йому відповідну репутацію.

Честертон був повною протилежністю Кіплінгу як націоналіст і консерватор. Оскільки його родинна та особиста традиція сягала давніших і набагато культурніших часів, ніж наші, він не міг звернутися ані до Нового Світу, ані до Континенту у спосіб, доступний для легкого сприйняття. Твори Честертона ніколи не були належним чином перекладені французькою мовою, а три чверті його ідей були настільки незнайомі іноземцям, що ті навряд чи могли їх осягнути. Його найстисліші та найепіграматичніші судження часто сприймалися як суто словесні витівки, а напівосвічена й некультурна маса, що формує сучасну публічну думку, вживала його термін «парадоксальний» у своєму примітивному значенні — як «нісенітниця через суперечність», а не у справжньому, культурному значенні слова «парадокс»: «осяяння через несподіване зіставлення».

Цей національний характер Честертона яскраво виявлявся у його тонкому відчутті англійського пейзажу. Він мав мало досвіду моряцтва; він бачив море не з палуби, а з суші — з висоти англійської скелі. Його вражав його чистий горизонт, його сила і той могутній голос, який чути лише тоді, коли хвиля торкається берега. Але навіть у цьому «нехтуванні» мореплавством він був більш національним, ніж будь-коли: бо хоча англійці й мають сильну поетичну та літературну пристрасть до моря, самі вони як народ мало знайомі з ним особисто, окрім його узбережжя. Тому ви не знайдете серед них знання про сліпу, безособову силу моря, яку дехто називає його жорстокістю. Ви також не знайдете у них ставлення до моря як до шляху до чогось відмінного від них самих. Море у сучасній англійській свідомості — це лише шлях до торгівлі та до своїх колоніальних підданих чи адміністраторів.

Націоналізм Честертона виявився провидінним не лише для його власної слави, а й для його впливу на читачів. Він утворив міст між англійським мисленням, сформованим Реформацією (особливо пізнім її періодом у XVII столітті), та загальною культурою Європи, яка була створена і може бути збережена лише через Католицьку Церкву.

Честертон завдяки своїй успадкованій високій унітаріанській англійській культурі був вельми прихильним до загальної класичної культури Європи. Він міг ілюструвати її та передавати далі (часто несвідомо), як не змогла б зробити людина, яка не знала душі цієї культури. Він просто не уявляв собі цивілізованого світу інакше, як на основі латини та грецької мови.

Я пам’ятаю, за кілька років до того, як його прийняли до Церкви, і ще до його поїздки до Америки, він запитав мене як людину з великим досвідом перебування у Сполучених Штатах, чи правда, що латинська та грецька класика не мають там жодного впливу. Я відповів, що це справді так — за винятком дуже кількох академічних кіл та, звісно, повсюдної і численної спільноти католицького духовенства та їхнього оточення.

Гуляючи з ним провулками Біконсфілда за два чи три роки до його вступу до Католицької Церкви, я чув від нього зізнання: головною перешкодою для нього завжди було те, що в очах сучасного англійця Католицька Віра здається чимось «іноземним». Він сказав, що я сам є космополітом за досвідом, адже я розмовляв із ним про те, як у двадцятирічному віці вирвав себе з корінням, об’їздив усю Америку, а згодом пішов служити в іноземну армію, до того ж маю іноземне ім’я та родичів за кордоном.

Я зауважив, що серед його близьких знайомих, окрім мене, є приклад Моріса Берінга. На що він справедливо відповів, що Моріс Берінг також був космополітом за своїм досвідом і світоглядом.

«Чого я прагну, — сказав він (я пам’ятаю його точні слова, бо вони справили на мене глибоке враження), — це щоб туди увійшов хтось цілком і повністю англієць». Ця перешкода поставала перед усіма англійцями під час подібної духовної кризи. Вона була неминучою.

Я можу завершити цей пункт, повторивши, що національний характер Честертона виразно проявився у його стилі. Побудова його абзаців і сама послідовність міркувань настільки глибоко національні, що спроби його перекладу, як я вже казав, зазнавали невдачі. Повторю також: якби він був менш національним, католицькі народи Європи сьогодні знали б його набагато краще.

Одним із прикладів цього національного стилю є те, як у його творах одне слово викликає інше — річ, пов’язана з потужним впливом Біблії короля Якова на англійську свідомість з XVII століття, особливо Послань святого Павла. Ернест Ренан зазначав щодо цього зв’язку, що у творах Честертона слід відзначити часте використання каламбурів або гри слів.

Зрештою, існує національна риса високої індивідуалізації, яку дехто називає «локалізацією» — перевага конкретної конотації перед абстракцією. Честертон перебуває у повноті традиції тих творчих англійських письменників від Чосера до Дікенса, які зосереджуються не на голих ідеях, а на живих чоловіках і жінках; і особливо він є національним у своєму великому огляді англійської літератури, про яку Кіплінг абсолютно нічого не тямить.

II.

Я вже зазначав, що другою провідною рисою мислення й стилю Честертона була точність міркувань. Поверхневі спостерігачі могли б закинути, що цей талант суперечить його національному характеру або навіть заперечує його. Але я не можу з цим погодитися.

Англійська мова, навіть у її сучасній формі, сформованій Реформацією, завжди вирізнялася точністю думки. Це помітно в колосальному масиві дедукцій у їхньому законодавстві, якому немає рівних у жодній іншій країні. Це також проявляється в їхній особливій схильності до економіки — науки, яку можна назвати створеною в Англії.

Проте ця питомо англійська жага до точності має як свої інтелектуальні переваги (які навряд чи можна переоцінити), так і недоліки. Головний із них полягає в тому, що людина, яка чітко визначила свої поняття та викрила слабкість аргументів опонента через підміну понять, схильна впадати у вербалізм. Вона постійно ризикує не помітити справедливих висновків супротивника, навіть якщо до них дійшли з хибних передумов.

Будь-яке мислення за своєю суттю є дедуктивним. Протиставлення «індукції» «дедукції» — це чистісінький словесний непотріб. Індукція — це взагалі не мислення; це те, що є у нас спільного з тваринами, звичайнісінький експеримент і спостереження. Строго кажучи, будь-який висновок має формуватися саме дедуктивним шляхом. Саме тому, перш ніж робити остаточний висновок, ви повинні переконатися, що ваші початкові засади (окрім суто математичних) є абсолютно універсальними. Доходить до смішного: сучасні софісти опустилися навіть до спроб примирити очевидні суперечності, накопавши через цю дурницю неймовірного хаосу.

Загалом же пристрасть Честертона до точності мислення давала йому колосальну перевагу над усіма сучасними опонентами в дискусіях, особливо перед тими, хто сформувався в лоні англійської чи радше протестантської англійської культури.

Наприклад, у теологічних суперечках він відкидав модернізм із ледь стримуваним презирством, на яке лише здатний розум із таким широким кругозором. Він не терпів жодної двозначної нісенітниці, але його натура спонукала його просто відкинути її осторонь, замість того щоб бруднити глузуванням чи лайкою. Якби він частіше вдавався до останнього, то, на мою думку, його вплив міг би стати сильнішим і тривалішим: адже недарма кажуть, що славу й авторитет людині часто кують її вороги. Проте, як я зауважу згодом, говорячи про його духовну чесноту, він не нажив собі ворогів.

Ця звичка до точності в думці й слові перетворила Честертона на те, що французи називають revenant — того, хто повертається з минулого, привид. Коли ви втілюєте у своєму світогляді та стилі ту інтелектуальну досконалість, яку ваші сучасники безповоротно втратили, ви неминуче стаєте «привидом» із іншої епохи і ризикуєте бути менше зрозумітими цими самими сучасниками.

І хоча точність мислення та неперевершений логічний дар Честертона значною мірою заважали йому повністю підкорити собі розуми сучасників, він умів впливати на них через емоції. Адже люди протестантської культури живуть переважно емоціями і ледь знають будь-які інші шляхи переконання.

Дурні полюбляють хором повторювати міф про те, що англійці нібито нелогічна нація. З таким самим успіхом можна заявити, що італійці — немистецький народ, а іспанці — не нація воїнів. Англійці колись були неперевершеними майстрами логіки і досі здатні орудувати нею з гостротою бритви у певних царинах сучасних дискусій — це щодня можна бачити під час слухань в англійських судах або аналізуючи фундаментальні аргументи в працях англійських фізиків-першовідкривачів XIX століття, таких як великий Гакслі.

Коли кажуть, що англійці — «нелогічна нація», мають на увазі зовсім інше: їхня сучасна система освіти просто не знайомить їх із законами логіки у найважливіших життєвих сферах — у політиці чи у вищих питаннях релігії. Це фатальна слабкість, особливо в політиці та релігійній практиці, де помилка в найперших засадах неминуче призводить до катастрофи.

Скажімо, ви можете виголосити першим принципом рівність людей, що є безперечною істиною в тому сенсі, що люди рівні за своїми базовими людськими якостями. Але якщо ви: а) не зрозумієте цей термін у його точному значенні та б) не доповните його іншими не менш суворими загальними принципами, то швидко скотитеся до абсурдних висновків — наприклад, що обидві статі мають абсолютно однакові здібності до суспільного життя, що недосвідчене юнацтво мудріше за життєвий досвід або що багатство ніяк не впливає на можливості здобути освіту й гарні манери.

Унікальна й виняткова точність мислення Честертона приносить особливу насолоду людям із філософською освітою та інстинктом пошуку істини. (Я вживаю слово «філософський» у значенні щирого пошуку істини з розумною надією її досягти, а не як зневажливу, нерішучу рефлексію чи мерзенну адвокатську практику захисту будь-яких теорій заради гонорару).

Люди, звичні до лаконічних і суворих раціональних процесів минулого — особливо до блискучого інтелекту святого Томи Аквінського, — завжди шукатимуть на сторінках Честертона чистоти викладу. Натомість ті, хто не здатен відчути смак істини, якщо її рясно не приправити епіграмами та шокуючими парадоксами, хибно зрозуміють його манеру, вподобавши її з геть хибних міркувань.

Честертон справді часто приголомшує читача несподіванками, а його сторінки рясніють епіграмами. Але ні те, ні інше не становить серцевину його стилю. Серце його стилю — це кришталева ясність, народжена з повного відкидання двозначності та абсолютної точності визначень.

І якщо тут криється певна загроза для його сучасного впливу та визнання в майбутньому — адже він писав англійською мовою для публіки, яка розчинилася у фінальних осадах англійського протестантизму і виявилася майже фізично нездатною оцінити точність у головних життєвих питаннях, — то з іншого боку, саме це гарантує його неминущу довговічність. Бо справді точний мислитель залишається незмінним, неподільним на мінливі моди епохи.

Тут, як і в багатьох інших речах, тривкість слави Честертона зрештою залежить від того, чи повернеться західна цивілізація до втраченої високої культури. На практиці це означає одне: повернення чи неповернення Англії до Католицької Церкви. Англомовне суспільство, за винятком ірландців, уже понад 250 років має виражений антикатолицький, протестантський характер. Під тиском часу сьогодні воно просякнуте протестантизмом сильніше, ніж будь-коли раніше.

Тому, як і в будь-якому іншому питанні, непохитність майбутньої слави Честертона спиратиметься на вельми сумнівну випадковість — на навернення самої Англії.

III.

Я вже зазначав, що паралелізм був своєрідною зброєю генія Честертона. Його унікальний дар, його головний інтелектуальний капітал — здатність ілюструвати думку за допомогою чітких паралелей і прикладів — був його особливою візитівкою. Слово «особливий» тут якнайкраще влучає в ціль: хоча багато хто володіє точністю мислення, мало хто здатен зрівнятися з ним у її ступені, і хоч чимало письменників бувають національними у своєму роді, в усій англійській літературі я не можу пригадати нікого іншого з такою дивовижною — я б сказав, майже надлюдською — здатністю до паралелізму.

Паралелізм — це дар або метод неймовірної сили для донесення істини. Він полягає в тому, що непомітну істину пояснюють через її точну відповідність рефлексії іншої істини, яка вже добре відома та сприйнята.

Істину можна втратити через надто часте вживання, коли звичка притуплює її гостроту; або через брак знайомства з нею (протилежна небезпека); або через те, що її багаторазово висловлювали у хибних, спотворених формах. Коли ж істину втрачають із поля зору, її можна оновити й намертво закарбувати в пам’яті слухача за допомогою несподіваного та яскравого паралелізму.

Щойно Честертон починав речення фразою «Це так, ніби…» (руйнуючи хибну конструкцію чужих міркувань), можна було чекати на спалах паралелізму, яскравий, як блискавка. Скажімо, якщо якийсь невіглас стверджував, що відмінності в застосуванні знищують чинність доктрини або що деталі є ворогами універсалій, Честертон відповідав: «Це все одно що сказати, ніби я не можу бути англійцем, тому що я лондонець», або «Ніби ви сказали б, що я не можу бути англійцем, бо подорожую», чи то пак: «Ніби ви стверджували б, що Браун і Сміт не можуть обидва бути англійцями лише тому, що один із них говорить про Вест-Кантрі, а інший — про Північ».

Цей безцінний інструмент викладу ми знаходимо і в метафорі; і в метафорі (або в її першооснові — порівнянні) Честертон також досяг неабияких успіхів. Проте найвеличнішим і найпотужнішим він був тоді, коли розгортав цей метод у формі відкритого й розгорнутого паралелізму.

Він користувався ним у найрізноманітніших формах: або через згадану конструкцію «Це так, ніби…», або у більш різкій манері — «Чому б вам одразу не сказати…», після чого наводив приклад явної абсурдності опонентної тези. Наприклад, тому, хто заявляв, що будь-яке приховування є брехнею, він парирував: «Чому б тоді водночас не заявити, що й носіння одягу — це брехня?» Іноді він використовував формулу: «Що нам думати про людину, яка здатна сказати таке?», а часом взагалі опускав вступні слова, просто виставляючи паралель у чистому вигляді.

Хоч яким шляхом він уводив паралелізм, він завжди викликав шок осяяння. Він навчав. Він відкривав людям очі на те, чого вони раніше не помічали, і робив знання живим. У цьому мистецтві він був справжнім архітектором певності.

Приклад євангельської притчі одразу спадає на думку — вона має те ж походження і подібну цінність. Притча у Євангеліях відрізняється від чистого паралелізму лише штучністю сюжетної форми, покликаної захопити увагу слухача, але за своєю суттю притча і є паралелізмом.

Насамкінець варто зазначити, що паралелізм має особливу цінність у такому суспільстві, як наше, яке втратило саму звичку мислити. Він ілюструє і тим самим фіксує істину чи життєвий досвід так само, як фотознімок навічно закарбовує обличчя чи пейзаж у свідомості.

На жаль, навряд чи цей безцінний інструмент колись ще буде використаний кимось із таким же блиском; але Честертон застосовував його досконало і в щедрій мірі. Цей дар пронизував не лише його енергійну публіцистичну прозу, а ще більшою мірою — приватні розмови. Як живо я пам’ятаю ті обговорення найрізноманітніших тем — мистецтва, політики, філософії, — у яких сяяв цей його геній! Усе, що він висував як аргумент, підкріплювалось порівнянням невідомого з відомою істиною, чогось напівприхованого — з тим, що кожен із нас пережив на власному досвіді.

Паралелізм був настільки органічною частиною його мислення, настільки природним плодом його психологічного складу, що йому щиро давалося взнаки непорозуміння: чому інші не користуються ним із такою ж розкішною легкістю?

Можу говорити про це з повною певністю, бо під час розмов із ним чи коли мені доводилося слухати його дискусії з іншими, мене завжди вражала ця здатність до ілюстрації — я не лише ніколи не бачив їй рівних, а й не пригадую навіть спроб чогось подібного в інших. Він ніколи не вишукував таких образів спеціально: вони виливалися з нього так невимушено, ніби й не були результатом напруженого інтелектуального бачення, а просто спонтанними зауваженнями.

Я знаю, про що кажу. Знову і знову я сам намагався пояснити щось співрозмовникам за допомогою чіткої, точної та показової паралелі. Мені завжди доводилося витрачати чимало часу на пошуки, перш ніж знаходилося щось віддалено схоже на те, що було потрібно, та й те рідко задовольняло мій задум. Я ніколи не був здатен провести паралель, яка б повністю втілила моє бажання; ба більше, я за певним інстинктом уникав навіть тих метафор, якими так рясніла мова моїх сучасників — можливо, через брак власної вправності в цьому жанрі, а можливо, і з відвертої погорди.

Бо слід визнати, що метафорою як такою часто зловживають. Я добре пам’ятаю, як ми щиро сміялися над вступними словами одного політично ангажованого англіканського єпископа, який виступав на якомусь безглуздному публічному зібранні. Цього прелата, мабуть, ще в юності (скажімо, у часи Сесіла Родса, Вільяма Стеда чи значно серйознішого Мегена) неабияк «покусали» океанічні візії імперської величі. Свою промову, що більше скидалася на проповідь, він розпочав фразою: «Зміцнюймо ж наші зв’язки, водночас послаблюючи пута Імперії».

Ми почули ці слова разом, і вони назавжди стали безсмертними у нашій пам’яті як еталон самогубної нісенітниці. Якби, наприклад, на Англію напав жорстокий ворог, маючи намір знищити її торгівлю та багатство, а якийсь домініон у цей момент гордо проголосив би свій нейтралітет — це було б чудовим підсумком того, чим ми займалися останні десятиліття: зміцненням імперських зв’язків через їхнє руйнування. Мабуть, невдовзі ми отримаємо повне підтвердження цього на практиці.

Першооснова метафори тут очевидна: ви можете зміцнити швартування човна, трохи попустивши канат, аби уникнути надмірного натягу під час шторму; але використовувати цю метафору як обґрунтування повного обриву канату, як це зробили з домініонами — це вищий ступінь дурості.

І якщо цей найвищий дар паралелізму не підніс, а радше применшив репутацію Честертона в очах сучасників, то сталося це тому, що ці самі сучасники були професійно зіпсовані згубною звичкою до адвокатівщини.

Адвокатівщина — це головна політична хвороба сучасних англійців. Вони зайшли так далеко, що виправдовують елементарну аморальність юридичних махінацій посиланням на «професійний обов’язок адвоката перед клієнтом». Будь-яке наше суспільне питання обговорюється за принципом абсурду — не заради пошуку істини, а заради перемоги у судових дебатах, що перетворилося для нас на вкорінену й універсальну декадентську звичку.

Натомість Ґілберт Честертон ставився до подібної адвокатівщини не лише з непереможною огидою, а й був повністю нездатний до неї — ні вдавати її, ні користуватися нею. У ранній юності він справді смакував прості дебати і розповідав мені про той досвід. Але задовго до зрілості, ще зовсім молодим чоловіком — власне, відтоді, як я вперше познайомився з ним на двадцять сьомому році його життя, — він покінчив із цим так, як доросла людина покінчує з дитячими іграшками.

Усі інші довкола нього бавилися цими іграшками ціле життя — зазвичай за чималу платню: як передові публіцисти, як політики, як шарлатани різного штибу. А він до кінця залишився непохитним у своїй інтелектуальній цілісності.

IV.

Мій наступний пункт стосується історичного підґрунтя творчості Честертона.

Кожна людина, яка цікавиться суспільними справами — а особливо той, хто прагне на них впливати, — мусить приділяти увагу двом інтелектуальним сферам: історії, без якої неможливо збагнути людство, власну епоху чи власний народ, та літературі, яка є виразником свідомого і розсудливого людства.

Ґілберт Честертон, тримаючи понад усе в серці долю своєї країни та всього християнського світу, звертався до історії та літератури як до джерел, що підживлювали ту філософію, розкриття якої й було його головним життєвим завданням. Проте в цих двох галузях він почувався по-різному: у літературі він орієнтувався значно краще, і поле його діяльності там було набагато ширшим, аніж в історії. Англійське суспільство, у якому він виріс — включно з приватними школами та сформованими ними соціальними класами, — взагалі не вивчає історію серйозно. Ця вада була притаманна всьому англійському світу впродовж усього його життя, і вона ж бодай досі зберігається у викладанні англійської мови. Немає жодних ознак того, що ситуація колись зміниться на краще.

Інстинктивно сучасні англійці звикли сприймати історію виключно як прикладний додаток до політики; вони вимагають викладання лише такої «історії» (якщо це взагалі можна так назвати), яка звеличує державу або принаймні тішить громадян почуттям національного самовдоволення. У результаті національними ідолами призначили постатей на кшталт піратів Дрейка чи Гокінса; їхні імена обросли міфами, а окремі дрібні сутички та випадкові морські перемоги перетворилися на предмет культу. Загальний же розвиток Європи залишився поза увагою, а сама Англія навряд чи розглядалася як частина цього загальноєвропейського процесу. Навіть сьогодні рідко зустрінеш освіченого англійця, який би знав основні віхи релігійної історії, на яких тримається все інше.

Тієї революції IV та V століть, завдяки якій постало християнство, у нас ніколи не бачать у всій її величі чи хоча б у її справжньому світлі. Наступна ж за масштабом подія — розкол християнського світу в XVI та XVII століттях — сучасній Англії взагалі незрозуміла, бо Католицька Церква, що була першопричиною цієї трагедії, там просто незнана. Католицька культура для середнього англійця — це чужа, закрита країна.

Від цих обмежень Ґілберт Честертон був значною мірою вільний. Завдяки правильному життєвому інстинкту та спілкуванню з потрібними людьми він вчасно осягнув усю вбогість, слабкість і фальш тих поверхневих нарисів минулого, якими сучасні шкільні підручники годують молодь.

Саме тому деякі з його найкращих віршів мають глибокий історичний характер, а викладена в них історія є справедливою й пройнятою вдячністю за захист християнського світу від варварів і мусульман. Ніхто, окрім Ґілберта Честертона, не зміг би написати англійською мовою таку поему, як «Лепанто», та й ніхто інший навіть не намагався; а його «Балада про Білого Коня» є прямим продовженням цієї ж теми.

Він дуже глибоко розумів суть промислової революції та те, як вона спотворила демократичний переворот, що міг би подарувати вільне селянство Англії так само, як це сталося в інших країнах.

Але його справжнім тріумфом (якщо можна так висловитися) на історичному полі стала його оцінка Ірландії. Жоден інший англійський письменник навіть близько не підходив до Честертона у розумінні як самої душі Ірландії, так і тієї велетенської ролі, яку ірландці відіграли в англійській історії.

Його ставлення до всього ірландського питання від самого початку ґрунтувалося на глибокому розумінні історичних витоків і наслідків трьох грандіозних процесів:

1. Конфлікту між племінною та феодальною владою за Середньовіччя;
2. Набагато глибшого конфлікту між католиками та антикатоликами з середини XVI до кінця XVII століття;
3. Нездатності ворожих сил остаточно знищити Ірландію у XVIII та XIX століттях — саме нездатності, бо хоча це знищення здавалося завершеним у розпал страшного Ірландського голоду, Ірландія все одно повстала з мертвих.

Він був чи не єдиним письменником із широкою англійською аудиторією, хто знав (якщо брати окремі деталі) про розквіт і занепад ірландської морської торгівлі; або ж розумів ширшу істину: вся внутрішня історія Ірландії після 1700 року невіддільна від наполегливої боротьби ірландців за повернення власності на власну землю. Їх позбавили землі наприкінці XVII століття — не в якісь міфічні часи, а всього за два покоління до життя його власних батьків. Вони повернули її завдяки незламній наполегливості та непохитній політичній меті, попри руїну та вигнання.

Хто з наших літераторів, окрім Честертона, збагнув цей велетенський факт чи його вплив на долю самої Англії? Перечитайте його есе про дзвінок святого Патріка, написане на Євхаристійному конгресі в Дубліні — це один із найдосконаліших уривків у всій його творчості.

Зрештою, Честертон історично осягнув і те, що насправді криється за словом «Рим».

Йому пощастило уникнути університету. Якби він потрапив до Кембриджа чи, що ще гірше, до Оксфорда, йому довелося б ретельно викорінювати з голови цілий комплекс хибної, спотвореної та брехливої псевдоісторії. Але оскільки цього не сталося, він зміг одразу пробитися до серця проблеми і пояснити її тим із співгромадян, які хотіли слухати — а таких була лише крихітна частка.

Звісно, він не був професійним істориком; проте він володів тією єдиною правильною перспективою, якої бракувало майже всім його сучасникам. Саме з цієї висоти він розумів народи католицької культури — і Францію насамперед.

Вражало те, що він мав цілісне уявлення про європейське минуле, тоді як більшість його англійських сучасників були повними неуками в цій царині. Загальна історія в сучасній Англії не викладається, а якби й викладалася, її все одно мало хто зрозумів би.

Ось яким було історичне тло для англійського літератора: він мав це бачення, і нічого більше. Зате в самій англійській літературі він орієнтувався з неймовірною широтою, точністю і — що найголовніше — з глибоким критичним хистом. Його першою роботою в цій галузі була, здається, книга про Роберта Браунінґа; але згодом у незліченних статтях, книгах та численних тонких зауваженнях на полях він постійно й розгорнуто тлумачив англійське письменство.

Усе, що він писав про будь-кого з великих англійських класиків, було вищої проби. Він умів підсумувати творчість будь-якого автора (наприклад, Джейн Остін) кількома кришталево точними реченнями, часом — всього одним, чого не міг зробити більше ніхто. У цій царині він не мав рівних.

Він розумів самі глибини душі таких титанів, як Текерей чи Дікенс; він тонко відчував і репрезентував Мередіта; він розумів велич Мілтона, Поупа та великого Драйдена. При цьому він не був розчавлений Шекспіром, у якому більшість його сучасників тонуть, наче в безмежному океані — бо Шекспір таки є стихією. Ба більше, Честертон так само легко розумів наймолодших і найновіших авторів, як і пращурів нашої великої поетичної та прозової спадщини.

Цей інтелектуальний подвиг був тим вражаючим, що весь цей масив англійської літератури був сформований Реформацією — тобто етикою та філософією, від яких Честертон усе більше віддалявся впродовж свого життя.

Через таку глибину та масштабність свого бачення він часом стикався з труднощами у належному оцінюванні з боку публіки. Його слід вважати чи не найкращим — якщо не єдиним — справжнім мандрівником і картографом цієї величезної літературної території. Але його висновки часто йшли врозріз із тим, що дев’ятеро з десяти англійців звикли сприймати як непохитну істину.

Тим не менш, його вплив на пояснення англійської літератури для самих англійців був колосальним, хоч і сповненим постійних розчарувань. У цій сфері він був учителем, до якого дослухалися куди уважніше, ніж якби він витратив стільки ж енергії на вивчення історії.

Саме тут, як на мене, криється його головна перевага і водночас слабкість у боротьбі за майбутню тривкість його слави. Сам я, страждаючи від разючого незнання англійської літератури, більшу частину того, що знаю, засвоїв завдяки йому — причому з його приватних розмов навіть більше, ніж із книжок. Саме завдяки йому я орієнтуюся у тій невеликій частині англійської прози та художньої літератури, яку знаю. Що ж до англійської поезії, то тут я, мабуть, маю дещо краще власне знайомство.

V.

Зв’язок Честертона з Вірою є набагато важливішим аспектом його літературного життя і заслуговує на детальніший розгляд, ніж будь-яка інша галузь його діяльності. Я вже торкався його загального характеру, але тепер хотів би зупинитися на цьому питанні детальніше як на ключовому розділі будь-якого раціонального дослідження праці та впливу цієї великої людини.

Тут я мушу почати з твердження настільки незвичного, що мої читачі цілком можуть визнати його екстравагантним. Проте без цього попереднього твердження будь-яка оцінка цієї людини та її доробку виявиться спотвореною й непропорційною. А полягає воно в тому, що Католицька Церква — її Символ віри, її доктрина, її вплив на людське життя та її всеосяжна місія — є поза всякою конкуренцією найважливішим фактом не лише в європейській історії, а й у сучасному світі загалом.

Мої сучасники геть не звикли до такого виразу здорового глузду, тож тим вагоміші підстави наполягати на ньому.

Тут слід провести важливу межу між значенням релігії та її істиною. Гадаю, дев’яносто дев’ять англійців зі ста (включно з переважною більшістю тієї крихітної спільноти, яка є водночас англійцями за походженням і католиками за вірою) сприймуть мої слова лише як суб’єктивну й спотворену думку. «Автор сам католик, — скажуть вони, — а тому перебільшує значення католицької віри й практики так, як цього не помітити в реальному світі. Католицька Церква — це лише одна з багатьох речей у нашому соціумі; приписувати їй настільки надзвичайну, унікальну цінність — це абсурдне перебільшення її місця та функцій. Ніхто не дотримуватиметься подібної погляду, якщо сам не прийняв відповідну віру, а пропонувати це іншим просто смішно».

Саме так, повторюю, відреагувала б більшість англійців на думку про те, що католицька віра є домінуючим фактом не лише в історії Європи (а отже, і всього світу), а й у нашому сучасному суспільстві.

Проте це саме так і є; і міра, у якій людина усвідомлює цю істину, є найкращим критерієм її розуміння або ж невігластва щодо речей поточних чи минулих. Втім, визнання цього факту не має нічого спільного з тим, чи є католицькі твердження істинними або хибними. Церква проголошує себе єдиною володаркою універсальної філософії, що пояснює місце людини у Всесвіті, розкриває її зв’язок із Творцем і дає раціональне пояснення її власній природі. Саме тому Її Вчення є абсолютним і в Її власних очах беззаперечним.

Звісно, для більшості людей — навіть у нашій європейській цивілізації, сформованій самою Вірою, — таке твердження є неприйнятним. Сама природа речей полягає в тому, що подібні претензії мусять звучати приголомшливо для всіх, хто їх відкидає. Але це жодним чином не применшує значення самої інституції, яка їх висуває. Ті люди (а в нашій країні їх переважна більшість), які ледь здатні усвідомити існування таких претензій і ніколи не пов’язують Католицьку Церкву з жодною універсальною філософією, є фундаментально несвідомими. Вони просто не знають світу, в якому живуть, і не бачать речей такими, якими вони є насправді.

Яскравим прикладом такого невігластва є звичка зводити все до раси як головного чинника людського суспільства. Ті, хто проголошує, ніби раса визначає геть усе, говорять про те, чого не розуміють. Раса — це важливий елемент у розвитку людства та суспільних укладах, але вона ніколи не була домінуючим чи центральним фактором. Головним і центральним чинником завжди була й буде прийнята система цінностей, передусім моральних, які ми й називаємо релігіями.

Ті ж, хто розуміється на державних справах ще менше за расистів, приписують таку саму визначальну роль національності. Вони помиляються ще гірше, бо спільна національність не об’єднує людей нічим, окрім випадків, коли сама нація перетворюється на ідола, якому починають поклонятися всі разом.

Знайдуться й такі, хто займає ще безглуздішу позицію, роблячи критерієм усього звичайну мову. Вони товкмачать про «англосаксів» чи «англомовний світ» — людям із такими поглядами щиро раджу більше подорожувати.

Подорожуючи світом і спостерігаючи за людьми наживо, за їхніми угрупованнями та реакціями, ви швидко помітите, що справжні лінії розколу між ними проходять саме за релігійними прикметами — хай навіть ця релігійність не завжди усвідомлена чи чітко виражена, але вона закладена на рівні глибинного формування й виховання.

Ваш популярний автор політичних публікацій не лише не відає про це, а ще й докладає зусиль, аби підмінити справжні поняття фальшивими. Замість того, щоб вести мову про католицьку та протестантську культури Європи, він говоритиме про «тевтонців» та «латинян». І його читачі настільки ж відірвані від реальності, як і він сам — інакше він ніколи не став би популярним автором. Той же, хто здатний прозрівати істину, чітко її визначати та викладати на папері, найімовірніше, лишиться непопулярним.

У нас під рукою є чіткий критерій, за яким можна оцінити справжнє місце Церкви в людському суспільстві. Це випробування ефемерне, але разюче: випробування війною і миром.

Навіть найбільші кретини вже мали б збагнути, що сучасна війна здатна повністю знищити наш світ. Жахаючись цієї перспективи, люди шукають порятунку від хаосу. Найабсурднішим із таких експериментів була, мабуть, так звана «Ліга Націй», яка повністю проігнорувала іслам, натомість надавши суверенні права Абіссінії. Вона виросла з брехні й принесла відповідні плоди — ту саму смертельну небезпеку, у якій ми сьогодні опинилися.

Інші шукають захисту, намагаючись встановити панування однієї надпотужної сили над рештою світу. Наприклад, пан Крістофер Голліс — людина, яка справедливо посідає чільне місце серед аналітиків міжнародних відносин — висловив у надзвичайно цікавій статті думку, що природним кандидатом на роль такого світового гегемона є сучасна пруссіанізована Німеччина завдяки своїй чисельності, дисциплінованій єдності та так званій «ефективності», яка зводить усе людське життя до механіки.

Хтось мріє про відродження європейської єдності на римських засадах (у чому полягає шляхетний бік фашистських ілюзій); інші готові жити під деспотією Москви з усіма принадами комунізму; а більш старомодні особи зітхають за міцним союзом Великої Британії та США, які б спільно тримали під владою весь світ.

Усі ці реформатори й утопісти викидають за борт те, що на основі всього людського досвіду є єдиною неминучою духовною основою справжньої єдності — спільну релігію.

Це колосальне сліпе плямування, цей розрив із здоровим глуздом можна вибачити людям, які страждають від обмеженого досвіду і не здатні уявити собі жодної моральної атмосфери, окрім тієї, якою вони дихали з дитинства. Як дуже влучно зауважив пан Г. Дж. Веллс (найвидатніший англійський письменник нашого часу), така людина є біблійним християнином, яка остаточно втратила свого Бога. Те ж саме можна сказати про будь-якого випадкового радикального французького політика зі смітника нині зруйнованого французького парламенту: він є антикатоликом, який втратив свій католицизм (те саме стосується й масонів із римських чи мадридських лож). Дивовижно й водночас показово, що ці жалюгідно провінційні типи завжди вважають свої погляди універсальними, і ніщо так не шокує таких «реформаторів», як усвідомлення того, що інші люди можуть від них відрізнятися. Вони щиро вірять, що цих «невігласів» можна легко виправити за допомогою кількох порцій пропаганди.

Для кожного має бути самоочевидним, що лише визнана універсальна релігія здатна остаточно примирити ворогуючі сторони — це єдина можлива сила, здатна на таке. Саме тому всі розсудливі люди мають виявляти найбільший інтерес до релігії, яка претендує на таку універсальність.

Найкращим, найглибшим і найяснішим твором Честертона, де дія Віри виявлена найочевидніше, є його книга есеїв «Річ» (The Thing, 1929). Вона з’явилася майже одинадцять років тому, восени 1929 року, і мені цікаво гадати про її подальшу долю. Якщо її читатиме молоде покоління, це означатиме, що Англія починає мислити. Якщо ж її забудуть — це свідчитиме про банкрутство думки, бо ніде більше в нашій сучасній епохі не було настільки ґрунтовного розуму та гранично чіткого викладу.

Щоб проілюструвати це, я дозволю собі процитувати уривок із головного есе цієї книги, що переповнена інтелектуальними тріумфами — твору під простим назвою «Чому я католик»:

«Я візьмуся взяти будь-яку тему навмання — від свинини до піротехніки — і доведу, що вона ілюструє істину єдиної справжньої філософії; настільки реалістичним є вислів, що всі дороги ведуть до Риму. З усіх таких фактів я згадаю лише один: цю Річ вік за віком переслідує незрозуміла ненависть, яка постійно змінює свої приводи. Майже всі мертві єресі сьогодні не просто мертві, а відкинуті — тобто засуджені чи неминуче засуджені здоровим глуздом навіть поза межами Церкви, коли спадає початкова манія. Ніхто зараз не прагне відроджувати Божественне право королів, яке перші англіканці висували проти Папи. Ніхто не хоче відроджувати кальвінізм ранніх пуритан. Ніхто не шкодує, що іконоборцям свого часу завадили розбити всі статуї в Італії, чи що янсеністи не змогли знищити французький театр. Ніхто з тих, хто знається на альбігойцях, не сумує за тим, що вони не навернули світ до песимізму та збочень. Навіть той, хто по-справжньому розуміє логіку лолардів (набагато симпатичнішої групи людей), насправді не бажає, щоб їм вдалося позбавити політичних прав і привілеїв усіх, хто не перебував у стані благодаті. Ідея „влади, що ґрунтується на благодаті“ була побожним ідеалом, але спробуйте застосувати її на практиці: скажімо, проігнорувати ірландського поліцейського на Пікаділлі лише тому, що ми ще не з’ясували, чи сповідався він нещодавно своєму ірландському священникові — це виявиться абсолютно відірваним від реальності. У дев’яти випадках із десяти Церква просто захищала здоровий глузд і соціальний лад проти єретиків, які часом дуже нагадували божевільних.

Проте в кожну окрему епоху тиск панівної помилки був величезним — як-от догми Манчестерської школи в п’ятдесятих роках чи мода на фабіанський соціалізм у роки моєї юності. Історичний аналіз майже завжди показує, що дух епохи схиляв людей помилятися, тоді як католики принаймні відносно залишалися правими. Це розум, що пережив сотні минущих настроїв.

Як я вже казав, це лише один аспект; але саме він справив на мене перше враження, за яким прийшли інші. Коли молоток б’є цвях у головку сто разів поспіль, починаєш розуміти, що це не випадковість. Втім, усі ці історичні докази нічого б не важили без свідчень людських і особистих… Достатньо сказати, що ті, хто знає католицьку практику зсередини, знаходять її не просто правильною, а завжди правильною тоді, коли все інше хибує: коли сповідь перетворюється на трон щирості, хоча зовнішній світ плете навколо неї знущальні змови; коли підтримується смирення на тлі всенародного вихваляння гордині; коли Церкву звинувачують у сентиментальній благодійності на противагу жорстокому утилітаризму світу, або ж таврують за догматичну суворість у розпал вульгарного суспільного сентименталізму. Там, де сходяться всі дороги, не виникає сумнівів у збіжності. Людина може блукати манівцями у лабіринті парку Гемптон-Корт, перепробувавши безліч чесних і правдивих ходів, але опинившись у центрі, вона не просто думає — вона знає».

Жоден уривок не здатний до кінця передати сутність письменника, а тим паче показати весь потік честеронівських винаходів. Його розум був океанічним; хоч і з певним повторенням знайомих інтонацій, він не мав жодних обмежень у глибині мислення. Він накидався на ідею, мов орел, розривав її дзьобом на складові частини й виголював саму суть.

Якщо хтось у нашому столітті й здійснював остаточний, переконливий аналіз речей, то це був саме Честертон. Гадаю, саме ця інтелектуальна динаміка робила його настільки недоступним для розуміння його млявих і поверхневих сучасників. Можливо, було б краще, якби він рідше вдавався до яскравих словесних жартів — адже через них дурні сприймали його як простого каламбуриста, хоча насправді він був настільки глибоким і прямолінійним мислителем, що не мав собі рівних.

Утім, він справді любив каламбури. Це був його поверхневий недолік, на якому я все ж хотів би зупинитися на хвилинку.

Бог свідок, я зовсім не хочу вживати слово «вербаліст» як докір його стилю. Я віддав би багато за те, щоб досягти хоча б такої ясності висловлювання, якою, крім нього, володів хіба що один його сучасник — пан Г. Дж. Веллс. Але між цими двома людьми існує прірва: Честертон завжди мав що сказати, тоді як бідний Веллс ніколи не мав власних думок і лише повторював чужі нісенітниці.

Будучи майстром слова, Честертон у більшості своїх книжок (найперше в есеях) постійно каламбурив. Взагалі, великі вчителі людства часто грішили цим. Отці Церкви постійно вдавалися до каламбурів (згадаймо хоча б відомий вислів блаженного Августина: «Non est mendacium sed mysterium» («Це не обман, а містерія») — або його ж «Mutans Evae Nomen» («Змінюючи ім’я Єви»); втім, я міг би навести ще з п’ятсот подібних прикладів).

Насолоджуватися словом — ознака справжнього майстра. Великий Рабле схвально кивнув би з небесного трону на цей вердикт. Тож не дивно, що Честертон у своєму нестримному ентузіазмі іноді переходив межі мовного смаку, збиваючись на каламбури, що базуються на звуковій схожості слів. Читаючи його, я завжди потай бажав, аби він уникав цієї спокуси та зосереджувався на прямій, чистій думці, в якій — так само як і його сучасник Герберт Веллс — він не мав рівних.

А тепер дозвольте мені перейти до іншого виміру в оцінці цього генія.

Ми знаємо, що він був життєрадісним. Ми знаємо, що він був глибинно, до мозку кісток англійцем. Ми знаємо, що він присвятив життя пошуку й поширенню істини — найвищому завданню людини. Ми знаємо, що він володів унікальним даром пропонувати істину (часто, на жаль, людям, які зовсім не розуміли почутого). Але була в нього ще одна риса, яку варто пам’ятати й яку суворо випробують роки, що минають. Він мав універсальність.

Під цим я розумію те, що він розумів усіх людей (з чого виросло і його всеосяжне милосердя, про яке я скажу згодом), а особливо своїх співвітчизників, які за своїм складом є чи не найрізноманітнішими, найзгуртованішими і водночас найкумеднішими серед європейських народів.

Мені здається, що при народженні Ґілберта Честертона до колиски завітали три феї — дві добрі й одна зла. Добрими феями були Фея мовної плодючості та Фея широкого визнання. Злу ж фею розтрощило на порох ще на вході до церкви — туди їй і дорога! Тож Честертонові пощастило уникнути тієї гіркоти, що зазвичай отруює життя письменників.

Життя письменника здавна — ще відтоді, як наші далекі пращури заклали його в античному світі — було гіркою справою. Як відомо, тих, хто пише добре, супроводжують бідність і зневага, а тих, хто пише погано — багатство й слава. Це ремесло не винагороджується в цьому світі (і чи винагороджується в наступному — з огляду на те, що справжні майстри пишуть із вигнутими від злості спинами, немов шиплячі коти, згадаймо хоча б безсмертного Свіфта).

Письменник — це найнещасніша в’ючна тварина (і я дещо знаю про це); він тягне на собі скарби радості, втіхи та прозрінь, які роблять життя в цьому грішному світі стерпним для інших. Але сам він насолоджується ними не більше, ніж осел — овочами, що везе на ринок.

Ґілбертові Честертону випала на долю рідкісна і щаслива винятковість: хоч він і був письменником, гіркота цього ремесла ніколи його не торкалася. Його оминули ті приниження й випробування, що складають своєрідне мучеництво, через яке літератори здобувають нічого не варту славу. Натомість він мав дещо незрівнянно цінніше — те, що зветься чеснотою.

У цьому короткому есе я майже нічого не сказав про його поезію. Зробив я це з двох причин: по-перше, через власну вимогливість до поетичного слова, а по-друге, тому що суд історії над віршами потребує часу, а минуло ще надто мало років. Навряд чи можна назвати багато прикладів, коли сучасники хвалили поета за життя з правильних і обґрунтованих причин.

І все ж про вірші Честертона варто сказати одне: хоча його поезія часом страждала від зайвої розлогості й певної ритмічної пухкості, вона незмінно звучала на глибокій внутрішній ноті.

Дозвольте процитувати:

«Богородиця гладила високу живу траву, як чоловік гладить свого коня».

Це прекрасні, це дуже глибинні речі! Ті самі речі, які рідко потрапляють до хрестоматій.

Або ще:

«Дон Жуан Австрійський їде до моря».

Це рядки з «Лепанто» — і це звук справжньої бойової труби! Взагалі, вся поема «Лепанто» є не лише вершиною поетичного доробку Честертона, а й найвищим досягненням високої риторичної поезії в усьому нашому поколінні. Я повторював це стільки разів, що вже втомився казати знову, але мушу продовжувати. Люди, які не здатні відчути велич «Лепанто», духовно наполовину мертві — хай так і залишаються.

Що ж зрештою станеться з усім цим творчим спадком? Скільки саме лишиться в англійській літературі з того велетенського, повноводного джерела думки і слова, що вирізняло цю людину в нашу епоху?

Відповісти неможливо, бо це залежить не від нього, а від самої його країни. Можливо, Англія занепадає і виявиться нездатною засвоїти його великий урок. А можливо, країна, яку він так гаряче любив і так точно втілював у собі, підніметься до звершень, вищих за її славне минуле. Якщо станеться так — ім’я Ґілберта Честертона стоятиме серед перших імен Англії. Якщо ні — його просто забудуть.

VI

Можна сказати, що майже кожна людина має свою визначну моральну хибу, але мало хто наділений видатними християнськими чеснотами. Ґілберт Честертон мав уповні найрідкіснішу з християнських чеснот — всеосяжне Милосердя (Charity). Ця чеснота є майже неймовірною для письменників, а тим паче для тих, хто має пристрасть до гострих дискусій заради висвітлення істини.

Він щиро любив своїх ближніх. Завдяки цій всеосяжній прихильності він розумів звичайну людину; і ця чеснота, що так яскраво виявлялася в його приватному житті та в щоденному живому мовленні, водночас була і силою, і слабкістю його слави.

Вона була силою, бо давала йому ключ до кожного серця: люди завжди готові слухати друга, а Честертон був другом для всіх своїх читачів, тож вони слухали його навіть тоді, коли не до кінця розуміли. Я завжди пам’ятатиму слова одного американця, який, мабуть, ніколи не бачив Честертона наживо: «Коли я почув про його смерть, я відчув той самий шок втрати, що й при смерті близького, щоденного друга».

Проте недолік цієї чесноти полягав у тому, що через неї його писанням бракувало тієї їдкої «гостроти» чи вістря, яке зазвичай забезпечує успіх у полеміці. Це захистило його від ворогів. Він не мав ворогів; але в такому суспільстві, як сучасна Англія, де понад усе цінують комфорт і спокій, це дало йому загальну прихильність, але не залишило приводу для гострих сутичок. Читаючи есеї Честертона, ви не відчуваєте того бойового заліза, яке залишають по собі великі сатирики чи майстри іронії.

Він нікого не поранив, але тим самим не дав до рук зброї, здатної ранити й убивати людську дурість. Без битв немає перемог, а без ран і смерті ворога немає битви — хоча це й вберігає душу від отрути ненависті.

Що ж до його особистого духовного надбання від такого всепроникного милосердя — тут важко перебрати міру; хоча це, мабуть, і підривало його шанси на тривкість на папері. Втім, літературна слава нічого не варта порівняно з вічністю. Християнство нині вступає у фінальну фазу битви між добром і злом — битви між Католицькою Церквою та її противниками. У цій боротьбі найяскравіше виділятимуться ті, хто найбільше провокував ворожнечу. Для спасіння власної душі Честертон цього не робив.

Зберігати внутрішній спокій йому допомагала поступовість його духовного шляху. Його ім’я та талант прославилися задовго до того, як широкий загал узагалі усвідомив сутність Віри. Він став усім знайомим і рідним задовго до того, як кинув остаточний виклик суспільству, повною мірою прийнявши Символ віри, Єдність та дисципліну католицької вірності. Завдяки цьому він здобув привілейоване становище, що дозволяло йому залишатися почутим навіть після переходу того кордону, за яким починається все те, проти чого затято бунтують його співвітчизники.

У цьому він був благословенний і міг би поспівчувати тим, кого Віра прирекла на справжнє вигнання.

Але людська чеснота незмірно важливіша за літературний талант. Жоден письменницький хист не здатен забезпечити спасіння душі та вічне суспільство в тій Великій Компанії обраних, чиєю часткою він тепер є. Чи стане він водночас частиною компанії земної літературної слави — питання другорядне і зрештою байдуже.

Яке саме місце він посяде за цими земними критеріями, я не беруся казати, бо мають минути десятиліття, перш ніж літературне ім’я здобуде непохитну вагу. Ми надто близько до нього. Та оскільки ми знали його особисто, а не лише за книжками, ми перебуваємо з ним у духовній єдності.

Хай буде так. Він на небесах.

Примітки автора:

1. Мою матір прийняли до Католицької Церкви за чотири роки до мого народження. Її шлях до Віри проліг через інтелект.
2. Я вживаю слово «консерватор» не в сучасному звичному і вже застарілому значенні парламентської партії, а в його первинному сенсі — як «охоронець традицій», передусім соціальних та національних.
3. Той, хто прагне збагнути національну сутність («англійськість») Честертона на противагу імперіалізму Кіплінґа, повинен порівняти не лише їхні тексти, а й малюнки. Незліченні замальовки людських облич роботи Честертона — це квінтесенція чистої, дистильованої англійськості. Натомість спроби Кіплінга у цій сфері такі ж декадентські, як паризький Латинський квартал чи отруйно-витончена лінія Обрі Бердслі.
4. Згадана стаття з’явилася в лондонському тижневику «Truth» у випуску від четверга, 25 липня 1940 року.
5. Читач може знайти цю книгу у зручному форматі, перевиданому оригінальними видавцями Sheed & Ward у серії Unicorn Library.

https://www.gkc.org.uk/gkc/Belloc-essay.txt

Переклад здійснено за допомогою ШІ